Опорний конспект самостійної роботи


Тема 1. Ресурси і легітимність політичної влади.
1. Ресурси політичної влади
Здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на політичну діяльність і політичну поведінку людей та їх об'єднань за допомогою будь-яких засобів – волі, авторитету, права, насильства тощо, це – політична влада.
Найважливішою соціальною причиною підпорядкування одних людей іншим є нерівномірний розподіл ресурсів влади. Під ресурсами влади нерідко розуміють засоби її здійснення. Однак цей термін дещо ширший — ним позначаються не стільки задіяні, скільки потенціальні засоби здійснення влади, тобто такі, які можуть бути використані, але ще не використовуються або ж використовуються недостатньо. Тобто, ресурси влади – це сукупність методів і засобів для досягнення цілей політичними суб’єктами, укріплення і розширення політичної влади – це ресурси влади. Сукупність усіх можливих і фактично використовуваних ресурсів владарювання є потенціалом влади. Врахування ресурсів владарювання і ресурсів спротиву владній волі дає можливість визначити силу влади.
Ресурсами влади можуть бути наявні у розпорядженні її суб'єкта і важливі для об'єкта цінності, наприклад предмети споживання, кошти тощо, або засоби, здатні вплинути на внутрішній світ, мотиви поведінки об'єкта, — преса, радіо, телебачення, засоби мистецтва, або знаряддя, за допомогою яких можна позбавити людину тих чи інших цінностей аж до життя включно, — каральні органи, зброя тощо.
Різноманітні ресурси влади можуть класифікуватись за різними ознаками. Так, за характером вони поділяються на утилітарні, примусові та нормативні. Утилітарні (від лат. utilitas — користь, вигода) ресурси — це матеріальні й соціальні блага, пов'язані із задоволенням повсякденних інтересів і потреб людини. Це можуть бути кошти, промислові та продовольчі товари, послуги у сфері охорони здоров'я, освіти, забезпечення житлом, різноманітні пільги і привілеї тощо. За їх допомогою влада, особливо державна, може залучити на свій бік не тільки окремих осіб, а й цілі верстви населення. Типовим прикладом є встановлений у більшості країн світу особливий соціальний статус державних службовців, лояльність яких стосовно влади «купується» низкою встановлених для них пільг і привілеїв. Загальним правилом також є привілейований соціальний статус військовослужбовців офіцерського складу, особливо вищого, працівників каральних органів, провідних ідеологів тощо, які слугують опорою політичного режиму.
Примусові (силові) ресурси влади — це заходи адміністративного і кримінального впливу. Вони передбачають встановлення державою в законодавчому порядку адміністративної і кримінальної відповідальності. У першому випадку йдеться про юридичну відповідальність за адміністративне правопорушення — винну дію або бездіяльність, яка порушує громадський порядок, правила прикордонного режиму, руху транспорту, митні правила, правила полювання, рибальства тощо. Заходами адміністративного покарання можуть бути попередження, штраф, адміністративний арешт, конфіскація предметів контрабанди та ін. Кримінальна відповідальність означає, що особа, яка здійснила злочин, зобов'язана відповідати за свою дію. Заходи покарання визначаються вироком суду. Це можуть бути позбавлення волі, примусові роботи, конфіскація особистого майна і навіть позбавлення життя.
Силові ресурси політичної влади виконують функцію забезпечення оборони країни, безпеки державної влади, охорони внутрішнього правопорядку. Такими ресурсами є армія, різні служби безпеки, поліція, прокуратура, суди, а також належні їм техніка, озброєння, в'язниці тощо. Силові ресурси є найбільш дійовими, оскільки їх використання призводить до позбавлення людей власності, волі, а іноді й самого життя. Політична влада використовує силові ресурси тією чи іншою мірою досить часто. Найчастіше вона вдається до них тоді, коли її вплив на суспільство за допомогою інших засобів значно послаблюється, зокрема в періоди економічних і політичних криз. Переважання силових ресурсів у здійсненні влади буває в поліцейській державі.
Примусові ресурси влади включають у себе силові, але не зводяться до них. Примус може бути як фізичним, спрямованим на пошкодження тіла, так і психологічним, спрямованим на пошкодження психічної природи людини, чи моральним, спрямованим на досягнення бажаної поведінки всупереч внутрішнім моральним переконанням індивіда. У примусі слід розрізняти також використання сили й насилля. Використання сили — це примус, орієнтація на страх, які передбачені й допускаються законом. Насилля — це використання сили, примусу стороною, якій таке право не надається законом. Використання сили є інституціоналізованим примусом, насилля стоїть поза законом.
Нормативні ресурси влади — це різноманітні соціальні норми, що регулюють багатоманітні суспільні відносини. Найважливішими з них у здійсненні політичної влади є правові й політичні норми, про які йшлося вище. Політична, у тому числі державна, влада може здійснюватись і на основі таких норм, які не мають формалізованого характеру, наприклад норми моралі, традиції, звичаї, ритуали тощо.
Розмежування утилітарних, примусових і нормативних ресурсів політичної влади є досить умовним. Так, використання утилітарних і примусових ресурсів здебільшого теж регулюється відповідними нормами. Дія нормативних правових ресурсів спирається на силу державного примусу й може підкріплюватися утилітарними ресурсами.
Відповідно до основних сфер життєдіяльності суспільства виокремлюються економічні, соціальні й духовно-інформаційні ресурси влади. Про них також мова йшла вище при характеристиці основних видів влади.
Специфічним — демографічним — ресурсом політичної влади є сама людина. Люди виступають універсальним ресурсом влади вже тому, що створюють інші ресурси. Велике значення має також кадровий потенціал політичної влади, який складають наділені владними повноваженнями особи.
Використання ресурсів влади перетворює її з можливої на дійсну, яка може виявлятися в таких формах, механізмах як панування, керівництво, управління, контроль.
Панування є таким механізмом здійснення влади, який набуває форми соціальних інститутів і передбачає поділ соціальних груп на пануючі й підлеглі, ієрархію і соціальну дистанцію між ними, виокремлення та відокремлення особливого апарату управління. Панування нерозривно пов'язане з владою, є формою її суспільної організації. Воно проявляється в економічній, політичній та ідеологічній формах. Економічне панування виступає як контроль над засобами виробництва, самим виробництвом та розподілом його продуктів. Політичне панування полягає в контролі над використанням державної влади, а ідеологічне проявляється у монопольному становищі в суспільстві тієї системи ідей і поглядів, яка обґрунтовує справедливість існуючих економічних, соціальних і політичних порядків.
Керівництво на рівні суспільства — це діяльність щодо визначення основних цілей соціальних систем та інститутів, а також шляхів їх досягнення, стратегії суспільного розвитку. У вузькому розумінні керівництво — це робота керівника з підлеглими в безпосередньому контакті щодо вирішення службових завдань. Керівництво здійснюється на основі вертикальних зв'язків, відносин субординації і вимагає безумовного підкорення виконавця керівникові. Воно виступає передусім як відношення між різними статусами, рівнями адміністративної структури, що має під собою правову основу і проявляється у вигляді однобічної залежності одного працівника від інших. Політичне керівництво — це здатність класу, групи, індивіда чи партії здійснювати свою політичну лінію шляхом впливу різними методами й засобами влади на суспільство в цілому та його різноманітні складові.
Управління — це використання повноважень влади у формуванні цілеспрямованої поведінки об'єктів. Для забезпечення політичного управління відповідно до потреб суспільства важливо не тільки мати владу, а й уміти скористатися нею. Це вміння полягає, зокрема, в приведенні політичних відносин у відповідність до дії об'єктивних закономірностей суспільного розвитку. Держава має цілу систему органів, основною функцією яких є контроль за дотриманням правових норм. Це, зокрема, суди, прокуратура, органи внутрішніх справ тощо. Функцію контролю виконують також партії, громадські організації, органи місцевого самоврядування. За допомогою контролю забезпечується певна організація суспільного життя, реалізується принцип зворотного зв'язку об'єктів і суб'єктів влади.
Контроль — це здатність суб'єктів влади постійно стежити за тим, як реалізуються настанови влади — закони, укази, розпорядження тощо.
Процес здійснення влади у зазначених формах упорядковується й регулюється за допомогою спеціального механізму влади — системи організацій та норм їх влаштування й діяльності. Стосовно суспільства механізмом влади виступають державні органи, право, політична система в цілому. Кожний із інститутів цієї системи притаманними йому засобами у відповідних формах бере участь у здійсненні політичної влади, прийнятті рішень з питань внутрішньої і зовнішньої політики.
2. Поняття легітимності влади.
Владні, особливо політико-владні, відносини в суспільстві є виявом існуючої у ньому нерівності, що надає цим відносинам у буденній свідомості певного негативного відтінку. Прагнення людини до влади, виконання владних функцій викликає в багатьох людей негативну реакцію також через силові методи й засоби управління та діяльності бюрократичних структур і посадових осіб, які частіше реалізують власні інтереси, ніж інтереси народу, хоча видають себе за піклувальників про загальне благо. Примусовий характер політичної влади, негативний відтінок у сприйнятті її суспільною свідомістю породжують проблему легітимності влади.
Термін «легітимний» (лат. legitimus) означає «законний». Однак значення цього терміна є дещо іншим. Поняття легітимності й легітимізму у цьому значенні виникли на початку XIX ст. у Франції, де вони виражали прагнення відновити владу короля як єдино законну, на відміну від влади узурпатора Наполеона. «Легітимістами» називали після Французької буржуазної революції 1830 р. прихильників королівської династії Бурбонів. Відповідно, легітимістами стали називати монархістів, прибічників легітимної (законної) династії монархів, поваленої революцією. Тоді ж легітимізм набув також іншого значення — визнання даної державної влади і певної території держави на міжнародному рівні.
Вимога легітимності влади виникла як реакція проти насильницької зміни влади й насильницького перегляду державних кордонів. Але потреба в легітимності влади формувалася задовго до французької революції, в епоху монархій і станів. Вона виражала усвідомлення переваги загальновизнаного порядку над захопленням влади силою, свавіллям і порушенням загальновизнаних норм. Поступово склалося розуміння легітимності політичної влади як переконання підвладних і світового співтовариства у її правомірності, як визнання існуючої влади. Об'єктами легітимності виступають органи державної влади, управлінські структури, вищі посадові особи, політичні еліти в цілому, правові норми.
Нині легітимність вважається обов'язковою ознакою цивілізованої влади, визнання громадянським суспільством у кожній країні та світовим співтовариством її правомірності. Звичайно, легітимність зовсім не означає, що абсолютно всі громадяни приймають дану владу. В будь-якому суспільстві є опозиція здійснюваному політичному курсові, а також різного роду правопорушники та анархісти, що не ладнають із законом і владою. Легітимність влади означає прийняття її основною частиною суспільства. Такий стан передбачає визнання права суб'єктів влади встановлювати загальнообов'язкові правила поведінки, приймати закони та видавати розпорядження, а також високу правову культуру громадян.
Для характеристики політичної влади використовується також термін «легальний» (лат. legalis, від legis — закон), що означає «законний». Легальна влада — це влада, що встановлена законом і діє відповідно до нього.
Якщо легальність є формально-юридичною, то легітимність — соціокультурною характеристикою влади. Це означає, що легітимність може оцінюватися, навіть вимірюватися, наприклад, шляхом соціологічних опитувань, але не піддається повній формалізації.
3. Ознаки легітимності політичної влади.
Щодо головної ознаки, критерію легітимності існують дві основні точки зору. Згідно з ліберально-демократичною позицією легітимною потрібно визнавати тільки ту владу, яка сформована в результаті демократичних процедур. Влада, встановлена насильницьким шляхом, не визнається легітимною. Згідно з позицією політичного реалізму легітимність влади полягає не стільки у законності й демократизмі її встановлення, скільки в її здатності оволодіти складною ситуацією в країні, підтримувати в суспільстві стабільність. А це означає, що встановлена незаконним шляхом, наприклад у результаті революції чи воєнного перевороту, влада внаслідок її ефективності з часом може бути визнана громадянами та світовим співтовариством правомірною, тобто стати легітимною. Так було, наприклад, у Бразилії і Чилі, де встановлена в результаті воєнного перевороту державна влада наводила порядок у країні, забезпечувала соціальну й політичну стабільність у суспільстві, економічний прогрес і піднесення добробуту населення. Й навпаки, встановлена демократичним шляхом державна влада з часом може втратити підтримку громадян, наприклад у разі проведення нею згубних для суспільства «реформ» чи тотальної корумпованості можновладців, і стати нелегітимною.
Основними причинами делегітимізації влади можуть бути такі: суперечність між пануючими в суспільстві універсальними цінностями та егоїстичними інтересами правлячої еліти; суперечність між популярною в суспільстві ідеєю демократії й недемократичною соціально-політичною практикою; відсутність у політичній системі механізмів реального захисту інтересів народних мас та їх впливу на владу; бюрократизація і корумпованість державного апарату; націоналізм та етнічний сепаратизм у багатонаціональних державах, які проявляються в запереченні центральної влади; дезінтеграція правлячої еліти й державної влади, протистояння і зіткнення різних гілок влади; нездатність влади вирішити існуючі в суспільстві нагальні соціально-економічні проблеми тощо.
Правомірність підходу до проблеми легітимності влади з позиції політичного реалізму виявляється як усередині тієї чи іншої країни, так і в міжнародних відносинах. Стабільна та ефективна влада в кінцевому підсумку визнається і світовим співтовариством незалежно від способу її встановлення. Так, встановлену в Росії насильницьким шляхом радянську владу врешті-решт визнали всі провідні капіталістичні держави, оскільки вона виявилася спроможною забезпечити політичну стабільність і соціально-економічний прогрес суспільства. Стабільність соціально-економічної і політичної системи в конкретній країні є важливою ознакою легітимності влади.
Висновок про легітимність влади, тобто про наявність у громадян переконання в її правомірності, можна зробити на основі вільного вираження громадянами своєї волі щодо влади — на виборах чи референдумах. Хоча зв´язок між участю у виборах і легітимністю державної влади не є прямим та однозначним у всіх випадках, загалом можна стверджувати, що чим менша частка громадян, які беруть участь у виборах в органи державної влади, тим нижчий рівень її легітимності. Державна влада, органи якої формуються всього 10—20 відсотками виборців, узагалі викликає сумніви у правомірності її існування. Водночас висока частка участі громадян у виборах і референдумах сама по собі не є гарантією легітимності влади, оскільки така участь може бути відверто чи приховано примусовою.
Авторитарні політичні режими для підтвердження своєї легітимності нерідко вдаються до проведення референдумів, створюючи умови для вияву їх підтримки населенням. Крім виборів і референдуму, показниками легітимності влади можуть бути рівень примусу, який застосовується у здійсненні влади, наявність спроб скинення уряду чи лідера, вияви громадянської непокори, масовість демонстрацій на підтримку чи проти влади тощо.
4. Типи легітимності політичної влади.
Знання про легітимність політичної влади істотно поглиблює її типологія, котра передбачає виокремлення і з´ясування особливостей різних типів легітимності. Найвідомішою в політології є типологія легітимності М. Вебера, який виокремив три основних типи легітимності політичного панування: традиційний, харизматичний і раціонально-легальний.
Традиційний тип легітимності влади ґрунтується на авторитеті традицій і звичаїв. Влада цього типу встановлюється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж обмежується. Підвладні сприймають владу як належну тому, що так було завжди, вони звикли підкорятися владі й вірять у непорушність і священність здавна існуючих порядків. Традиційна легітимність найстійкіша, оскільки сталими є самі традиції і звичаї. Наочним прикладом легітимності цього типу є влада спадкоємця престолу.
Харизматичний тип легітимності політичного панування ґрунтується на вірі підвладних у незвичайні якості і здібності, винятковість правителя. Такий тип притаманний суспільствам з невисоким рівнем розвитку демократії і політичної культури його членів. Нерідко він виникає і в розвинених демократичних державах у кризові періоди, коли відчувається нагальна потреба в об´єднанні всіх верств суспільства навколо особи політичного керівника для виходу з кризи. При цьому свідомо культивується велич самої особи керівника, авторитет якого освячує владні структури, сприяє визнанню влади населенням.
Раціонально-легальний тип легітимності політичного панування базується на переконанні підвладних у законності (легальності) й доцільності (раціональності) встановлених порядків та існуючої влади. За цього типу легітимності органи влади та їхні керівники обираються через демократичні процедури й відповідальні перед виборцями, правлять не видатні особистості, а закони, на основі яких діють органи влади й посадові особи. Це — основний тип легітимності політичної влади в сучасних демократичних державах.
Оскільки він ґрунтується на довірі громадян до держави як політичного інституту, то називається ще інституціональним, на відміну від персоналізованого типу легітимності, пов´язаного з довірою до осіб керівників.
Названі типи легітимності політичної влади реально не існують у чистому вигляді. Кожний з них є поєднанням різних типів з переважанням тією чи іншою мірою якогось одного.
В політології виокремлюються також ідеологічний, структурний і персоналізований типи легітимності політичної влади.
Суть ідеологічної легітимності полягає в утвердженні й виправданні влади за допомогою ідеології, що вноситься в масову свідомість. Ідеологічна легітимність влади може бути класовою або етнічною залежно від того, хто є її суб´єктом, до кого вона звернена, на яких ідеях і цінностях ґрунтується. Комуністична ідеологія, в основі якої лежить ідея соціальної рівності, формує тип легітимності влади, пов´язаний з очікуванням і отриманням людиною від неї усіляких благ.
Ліберальна ідеологія, що ґрунтується на ідеї індивідуальної свободи, навпаки, робить легітимною ту владу, яка надає людині гарантії індивідуальної свободи, не втручається в її особисті справи. Різновидом ідеологічної легітимності є ідентифікація об´єкта влади з її суб´єктом. Такий вид легітимності притаманний тоталітарному суспільству й досягається завдяки інтенсивній пропаганді з використанням гасел типу «Держава — це ми, трудящі», «Народ і партія єдині», «Плани партії — плани народу» тощо.
Одним із різновидів ідеологічної легітимності влади є етнічна легітимність, яка проявляється у формуванні владних структур, політичної еліти за національною ознакою. Етнічна легітимність розвивається за високої активності осіб корінної національності, маніпуляції ідеєю національної держави, неспротиві осіб некорінних національностей і веде до утвердження етнократії — влади націоналістичне налаштованої етнічної еліти. Феномен етнократії тією чи іншою мірою виявився в багатьох у минулому соціалістичних країнах та колишніх радянських республіках. Не уникла цього явища й незалежна Україна, про що свідчать, зокрема, заклики й намагання деяких політичних сил призначати на державні посади «патріотів», «свідомих українців» тощо.
Етнічна легітимність не має історичної перспективи, бо провідною тенденцією світового розвитку є утвердження раціонально-легального типу легітимності. На відміну від раціонально-легальної легітимності, розрахованої на свідомість, розум людей, ідеологічна легітимність грунтується на впливі не тільки на свідомість, а й на підсвідомість людей за допомогою методів переконання й навіювання. Вона є результатом односпрямованого процесу впливу влади на маси, який не передбачає зворотних зв´язків, активної участі мас у розробці тієї ж ідеології.
Структурна легітимність пов´язана з раціонально-легальною. Вона притаманна стабільним суспільствам, де заведений порядок формування владних структур став звичним. Люди визнають владу тому, що вона сформована на основі існуючих правил. Вони переконані у правомірності наявної політичної системи. Довіра до системи автоматично поширюється на осіб, які законним шляхом посіли в ній керівні посади.
Персоналізована легітимність ґрунтується на довірі до конкретної керівної особи. Така легітимність є близькою до харизматичної і може перетворитись у неї. Проте якщо харизматичного лідера ідеалізують, то стосовно лідера з персоналізованою легітимністю переважає раціональний підхід, розрахунок. Персоналізована легітимність підкріплюється ідеологічною і структурною легітимністю, тоді як харизма може протиставляти себе ідеологічним стереотипам та існуючим владним структурам.
Є й інші типи легітимності політичної влади. Так, за джерелами розрізняють легітимність участі, технократичну і примусу. Перша ґрунтується на залученні громадян до участі в управлінні суспільними справами, що створює обстановку причетності їх до політики, дає змогу громадянам відчувати відповідальність за її проведення і результати. Технократична легітимність ґрунтується на високій ефективності влади, здійснюваної висококваліфікованими фахівцями. Легітимність через примус виявляється в силовому примушуванні громадян до визнання й виконання настанов влади. Сила є останнім аргументом влади, за допомогою якого вона прагне підвищити свою легітимність.
Чим сильніший примус, тим нижчий рівень легітимності. Легітимність влади проявляється не лише в загально-державному масштабі, а й на регіональному та місцевому рівнях. Визнаючи центральні органи державної влади, люди можуть не довіряти окремим органам публічної влади на місцях, де нерідко правлять за допомогою методів, далеких від демократії.
З легітимністю політичної влади тісно пов´язана її ефективність як ступінь здійснення владою тих функцій та очікувань, які покладає на неї більшість населення.
Головним об´єктивним виявом ефективності державної влади є ступінь забезпечення нею прав і свобод громадян. Чим ефективніша влада, тим більшу підтримку населення вона має. Легітимність влади, підтримка її населенням, у свою чергу, сприяє підвищенню ефективності влади. Влада як забезпечення прав людини тим ефективніша, чим вищий є її авторитет і чим більшими ресурсами вона володіє. Здатність влади забезпечити підкорення є її силою. Сила влади може ґрунтуватися на страхові або інтересі. Сила влади, заснованої на боязні покарання за непідкорення, нестійка й нетривала. Такій владі притаманна тенденція до ослаблення внаслідок природного прагнення людей позбутися постійного відчуття страху. Влада, яка базується на інтересі, є сильнішою. Особиста заінтересованість людей у владі спонукає їх до добровільного виконання владних розпоряджень. Така влада стабільна й довготривала.
Влада є засобом здійснення політики. Боротьба за оволодіння владою, її утримання й використання є найважливішим аспектом і змістом політики. Політичні сили, що приходять до влади, формують її різноманітні конкретні матеріалізовані структури — парламент, уряд, главу держави тощо. Ці структури починають здійснювати власну політику, яка стає вже засобом даної влади. Іншими словами, влада виявляється наслідком політики, а політика — наслідком влади. Це дає підстави вважати, що політика і влада пов´язані причиново-наслідковою взаємозалежністю.
Тема 2. Вибори і виборчі системи.
1. Мажоритарна виборча система.
Сутність її полягає в тому, що депутатські місця в кожному окрузі дістаються кандидатові, який зібрав встановлену більшість голосів, а інші кандидати, як і політичні сили, які не набрали потрібної кількості голосів, залишаються непрезентованими в органах влади. Залежно від того, якої більшості для обрання депутатів вимагає закон, мажоритарна система буває трьох видів:
1)абсолютної більшості (50 % + 1 голос) від загальної кількості поданих в окрузі голосів. У випадку, якщо жоден кандидат не одержав більше половини голосів, проводиться другий тур виборів, на якому представлено лише двох кандидатів, де необхідно набрати для перемоги просту більшість голосів. Ця система діє у Франції, Еквадорі, Україні;
2) відносної більшості, де для перемоги досить хоча б на небагато випередити інших претендентів. Отут може існувати нижній поріг необхідної кількості голосів (12 або 25 %). Така виборча система зберігається в США, Великій Британії, Канаді, Франції, Японії та інших країнах.
3)кваліфікованої більшості (2/3, 3/4 від загального числа поданих голосів).
Ще одною модифікацією мажоритарної виборчої системи є американська система виборів президента. Для неї характерно те, що виборці обирають свого президента не прямо, а через колегії виборщиків. Кандидатів у члени колегії виборщиків висувають єдиним списком комітети політичних партій із 50 штатів. Кількість колегій виборщиків дорівнює кількості сенаторів і членів палати представників конгресу США, обраних з даного штату. У день президентських виборів виборці голосують за членів колегії виборщиків від тієї чи іншої політичної партії. На заключному етапі колегії виборщиків віддають свої голоси персонально за кандидатів у президенти і віце-президенти.
Кожна з основних виборчих систем має свої сильні і слабкі сторони. До числа переваг мажоритарної системи звичайно відносять:
1)порівняну легкість формування уряду і його велику стабільність. Це досягається за рахунок розподілу парламентських мандатів в основному серед великих партій-переможців, відсівання дрібних партій, які не в змозі забезпечити своїм кандидатам більшість у виборчих округах, а також спонукання партій до коаліцій чи зливання ще до початку виборів. І все-таки головним аргументом на користь мажо-ритарності залишається те, що ця виборча система спрямована на утворення парламентської більшості, тобто на створення умов для формування уряду, який чітко відповідав би за свої дії;
2) формування стійких зв 'язків між: виборцями і депутатами. Оскільки депутатів безпосередньо обирають громадяни відповідного округу і звичайно ж депутати розраховують на своє переобрання, то вони й орієнтуються більше на свій електорат, який за таких умов краще знає депутатів, ніж коли їх обирають за загальним партійним списком при пропорційній системі. Саме так обраний депутат зможе більше займатися проблемами виборців, а також брати на себе роль їхнього захисника від бюрократії й несправедливості. Але саме отут може виникнути й велика небезпека, адже в діяльності так обраного депутата інтереси свого округу можуть вступати в гостру суперечку із загальнодержавними інтересами.
Поряд з відомими позитивними моментами, мажоритарна виборча система має ряд істотних вад. Вона багато в чому спотворює реальну картину переваг і волю виборців, не відображає реальної розстановки соціально-політичних сил у країні. При ній можлива ситуація, коли партія, яка користується меншою підтримкою виборців, здобуде перемогу над партією, яка одержала в цілому по країні більшість голосів. Це може бути досягнуто за рахунок різного ступеня концентрації у виборчих округах прихильників різних партій. Головний аргумент супротивників мажоритарного представництва завжди полягав утому, що воно ігнорує меншини (тобто позиції виборців, чиї голоси віддані за суперників переможця). Так викривляється реальне співвідношення політичних сил і не забезпечується адекватне представництво. Це стається тому, що кількість одержаних мандатів залежить не стільки від кількості зібраних голосів, скільки від того, як голоси розподілено по округах.
2.Пропорційна виборча система.
Пропорційна система передбачає вибори за партійними списками і розподіл мандатів між партіями пропорційно до кількості голосів, набраних кожною із них у межах виборчого округу. Головна перевага цієї системи — представництво партій у виборних органах відповідно до їхньої реальної популярності серед виборців.
Усі пропорційні системи вимагають проведення виборів у багатомандатних округах. Процес розподілу мандатів починається з вирахування квоти, тобто мінімального числа голосів, одержання яких гарантує партії одне депутатське місце. Кількість депутатських місць дорівнює числу отриманих партією квот:
Депутатами стає визначена для кожної партії кількість кандидатів, найближчих до першого місця в списку за результатами проведеного голосування. Майже кожна пропорційна виборча система встановлює певний бар'єр представництва, тобто мінімальне число голосів з концентрацією їх по округах, яке партія мусить набрати для одержання представництва у виборних органах. Бар'єр у 4-—5 % змушує невеликі партії шукати об'єднання з вагомішими організаціями, сприяючи тим самим зменшенню числа потенційних фракцій у парламенті чи створенню працездатнішого уряду.
Існують три основні види списків для голосування: тверді списки, коли голосують за партію в цілому і кандидати одержують мандати в тій послідовності, в якій вони представлені в партійних списках (Іспанія, Португалія, Ізраїль); напівтверді — у цьому випадку обов'язково мандат одержує кандидат, який очолює партійний список, а розподіл інших мандатів, які партія одержала, здійснюється залежно від кількості голосів, які одержав кандидат, — преференція (Італія, Австрія, Швейцарія); вільні — розподіл усіх депутатських місць відбувається відповідно до преференцій виборців, уподобань (ставлень) до кожного кандидата, незалежно від його порядкового номера в партійному списку (Фінляндія, Бельгія, Нідерланди). Тому при голосуванні відбувається добір насамперед персоналій, а не тільки вибір партійної програми.
Таким чином, пропорційна виборча система, на відміну від мажоритарної:
краще враховує відповідність між кількістю голосів і мандатів;
виборець тут голосує, як правило, за певні політичні платформи, а не за позицію окремих людей.
Однак пропорційна система має й вади. Найважливіші з них:
відносно менша стабільність уряду. Відсутність домінуючої політичної партії робить неминучим появу коаліцій партій, політичні програми яких страждають еклектичністю і невизначеністю, тому що створюються на основі компромісів партій з різними цільовими настановами. Оскільки такі компроміси неміцні, то й дії урядів відзначаються непослідовністю і суперечливістю;
безпосередня залежність висування депутатів від позицій партійного апарату, бюрократії, яка може, керуючись своїми вузькогруповими інтересами, включати в партійні списки і непопулярних людей. Для того щоб перебороти надмірне партійне дроблення складу парламенту, обмежити можливість проникнення в нього представників украй радикальних малочисельних позасистемних партій, багато країн використовують загороджувальні бар'єри, чи застереження, що встановлюють необхідний для одержання депутатських мандатів мінімум голосів. У випадку, якщо партія не подолає цей бар'єр, вона не одержує ні одного мандата. Так, в Ізраїлі виборчий бар'єр становить 1 %, у Данії — 2 %, в Україні — 3 % , у Швеції — 4 %, у Німеччині, Росії — 5 %, у Туреччині — 10 % дійсних голосів.
3.Змішана виборча система.
Поширеною є також змішана виборча система, яка поєднує елементи мажоритарної і пропорційної систем: одна частина парламенту обирається за мажоритарною системою, а друга частина — за пропорційною. При голосуванні виборець отримує два бюлетені, одним з яких він голосує за особу, а другим — за партію. Характерним прикладом змішаної виборчої системи є виборча система ФРН, де одна половина депутатів Бундестагу (нижньої палати парламенту) обирається за мажоритарною системою, а друга — за пропорційною згідно зі списками кандидатів, які пропонуються партіями.
У деяких країнах із двопалатним парламентом одна палата обирається за мажоритарною системою, а друга — за пропорційною. В такому разі мажоритарна система найчастіше застосовується для формування тієї палати парламенту, яка складається з представників адміністративно-територіальних одиниць, а друга палата обирається за пропорційною системою.
Кожна з охарактеризованих виборчих систем має свої переваги й недоліки. Так, мажоритарна виборча система досить проста і зрозуміла виборцям. Вона надає можливість обирати не тільки представників тих чи інших партій, а й конкретні особистості. Однак якщо на виборах немає значного переважання якого-небудь кандидата чи партії, то втрачається до половини й більше голосів виборців, а переможцем може стати той, за кого проголосувала меншість.
Так, у Великобританії Консервативна партія неодноразово здобувала перемогу, отримавши лише близько 40 відсотків голосів виборців, оскільки решта голосів розділялись між Лейбористською партією і ліберально-соціал-демократичною коаліцією. До недоліків цієї системи належить і її нерезуль-тативність: переможець рідко коли виявляється в першому турі, а тому вибори часто проводяться у два тури, що спричиняє додаткові значні матеріальні витрати.
Мажоритарна виборча система вигідна лише великим партіям. Система відносної більшості сприяє представництву в парламенті небагатьох найвпливовіших партій. Це означає сталість парламентської більшості та її впливу на уряд. Склалась вона передусім у країнах з усталеною двопартійною системою — США, Великобританії. Проте вона усуває від парламентської діяльності менш впливові партії, не сприяє їх розвиткові, представництву на державному рівні всієї багатоманітності соціальних інтересів. Зазначений недолік усуває пропорційна виборча система, за якої місця в парламенті розподіляються відповідно до кількості отриманих партіями чи виборчими блоками голосів. Ця система сприяє багатопартійності. Але її застосування породжує інший недолік: представництво в парламенті багатьох, у тому числі нечисленних за складом і невпливових, партій, коли важко визначається стійка парламентська більшість, постає проблема формування уряду й забезпечення стабільності його діяльності.
З метою уникнення представництва в парламенті багатьох дрібних політичних партій, забезпечення стабільності діяльності парламенту та уряду в країнах з пропорційною та змішаною виборчими системами встановлюється загороджувальний бар'єр — мінімальна частка голосів виборців, яку партія має отримати для представництва в парламенті. Здебільшого цей мінімум складає 5 відсотків голосів виборців, хоча є відхилення від цієї цифри як в один, так і в інший бік: від 1 відсотка в Ізраїлі до 10 відсотків у Туреччині. Іншими словами, якщо партія чи виборчий блок не подолали встановленого бар'єру, тобто не набрали відповідного мінімуму голосів, вони не можуть бути представлені в парламенті ні самостійно, ні в коаліції з іншими партіями.
Переваги пропорційного представництва найповніше виявляються у великих багатомандатних виборчих округах.
Ідеальним варіантом вважається той, коли вся країна виступає єдиним виборчим округом.
Куріальні виборчі системи створюються в суспільствах, де існує гостра проблема забезпечення представництва в парламенті нечисленних етнічних, соціальних, професійних, або демографічних груп.
Для кожної курії передбачаються норми представництва і відповідно до них створюються виборчі округи.
За куріальною виборчою системою проводять вибори однопалатного парламенту в Зімбабве, Новій Зеландії, на Фіджі. Аналогічна система функціонувала в Абхазії (Грузія).
Своєрідна змішана мажоритарно-куріальна система існувала в СРСР, коли КПРС та офіціозні суспільно-політичні організації мали гарантовану кількість мандатів на вищих представницьких органах — з'їздах народних депутатів.
4.Взаємозв’язок форм правління, партійних і виборчих систем.
Виборча система відіграє надзвичайно велику роль у політичному житті суспільства. Вона справляє значний вплив на формування партійної системи, парламенту, уряду, його стабільність, політичну стабільність у суспільстві в цілому. Існує певна залежність між типами наявних у країні виборчої і партійної систем. Обидві системи перебувають у тісному зв'язку з прийнятою в країні формою державного правління.
Залежність між типами наявних у країні виборчої і партійної систем уперше була з'ясована М. Дюверже. Досліджуючи зв'язок між виборчими й партійними системами, він сформулював такі «три соціологічні закони» їх взаємодії:
1. Пропорційна виборча система веде до формування партійної системи з багатьма партіями, які мають досить жорстку внутрішню структуру і незалежні одна від одної.
2. Мажоритарна виборча система абсолютної більшості (з голосуванням у два тури) зумовлює появу партійної системи, яка складається з кількох партій, що прагнуть до взаємних контактів і компромісів та об'єднання в коаліції.
3. Мажоритарна виборча система відносної більшості (з голосуванням в один тур) сприяє становленню двопартійної системи.
Сформульовані М. Дюверже закони свідчать, що виборча система впливає не тільки на кількість партій у країні, а й на відносини між ними. Як показує історичний досвід, двопартійна система формується здебільшого в країнах з мажоритарною виборчою системою відносної більшості. Цьому сприяє, зокрема, те, що виборець вважає за краще віддати свій голос в єдиному турі голосування за представника тієї партії, яка має найреальніші шанси на успіх, він втрачає інтерес до слабких партій. Голосування у два тури, тобто мажоритарна система абсолютної більшості, породжує політику електоральних союзів, які потім знаходять своє продовження у створенні єдиної парламентської фракції, формуванні парламентської більшості та утворенні урядової коаліції. Голосування в один тур, тобто мажоритарна система відносної більшості, не спричиняє потреби в електоральних союзах. Кожна партія прагне самостійно використати свій шанс. У межах мажоритарної системи відносної більшості не виключається приєднання слабкої партії до сильної, що примушує першу приймати правила гри останньої.
Пропорційна система також не сприяє утворенню електоральних союзів; кожна партія прагне самостійно використати свій шанс. Однак вона неминуче ставить партії перед необхідністю формування урядових коаліцій, оскільки, як правило, жодна з них не має змоги здобути більшість парламентських місць і самостійно сформувати уряд. Пошук компромісів у формуванні уряду ускладнюється тим, що депутати вже пов'язані передвиборними обіцянками, прагнуть зберегти обличчя партії, щоб мати підтримку своїх виборців і на наступних виборах. Труднощі у формуванні парламентських коаліцій і нестабільність уряду є характерними рисами політичного життя держав з пропорційною виборчою системою і породжуваною нею багатопартійною системою.
Зворотний вплив партійної системи на виборчу проявляється, зокрема, в тому, що та чи інша конфігурація правлячих партій приймає виборче законодавство, намагаючись пристосувати його до власних потреб. Вплив виборчої системи на формування партійної не є жорстко однозначним. Дія законів взаємодії виборчих і партійних систем, як і будь-яких інших законів суспільного розвитку, виявляється лише як тенденція. Вона модифікується низкою історичних, соціальних, політичних, культурних та інших чинників, що впливають на формування партійних систем. Одним із них є прийнята в країні форма державного правління.
Особливість зв'язку форми державного правління з певним типом виборчої системи полягає в тому, що останній може послаблювати, або, навпаки, посилювати недоліки, потенційно притаманні тій чи іншій формі правління. Вважається, що президентській формі правління краще відповідає мажоритарна виборча система, а парламентарній — пропорційна. У президентській республіці мажоритарна виборча система робить главу держави та уряд відносно незалежними від політичних партій і парламенту, дає президентові змогу проводити значною мірою незалежну політику. Пропорційна виборча система за президентської форми правління, навпаки, ставить главу держави та уряд у залежність від політичних партій, сприяє протистоянню президента й парламенту.
З огляду на його важливість розглянемо це питання докладніше. Оскільки за президентської чи президентсько-парламентарної форми державного правління уряд формується позапарламентським шляхом, то представленим у парламенті партіям немає необхідності об'єднуватися з метою формування парламентської більшості та урядової коаліції. А за відсутності парламентської більшості немає чіткої структурованості парламенту на більшість і опозицію, ускладнюється прийняття парламентом рішень.
За пропорційного представництва в парламенті й багатопартійної системи партія, яку представляє президент, найчастіше отримує відносно невелику кількість депутатських мандатів. А це означає, що президент може не мати підтримки парламенту. Отже, президент не може управляти без підтримки парламенту, а останній не несе відповідальності за діяльність уряду й тому не зобов'язаний його підтримувати. У цьому полягає причина постійного конфлікту між президентом і парламентом, який стає особливо гострим тоді, коли президент і парламентська більшість представляють не просто різні, а протилежні за своїми позиціями політичні сили.
Аналізуючи чотири можливих варіанти поєднання двох основних форм державного правління (президентської і парламентарної) та двох основних типів виборчих систем (мажоритарної і пропорційної), американський політолог М. Уоллерстайн зазначає, що найоптимальнішими варіантами є поєднання президентської форми правління з мажоритарною виборчою системою відносної більшості, а парлаг ментарної форми правління -~ з пропорційною виборчою системою. Останній варіант існує у більшості країн Західної Європи, крім Великобританії і Франції. Поєднання президентської форми правління з пропорційною виборчою системою є найменш вдалим. У цьому разі існує досить значна небезпека політичного тупика й паралічу демократичних інститутів4.
У демократичному суспільстві єдиним джерелом влади визнається народ, а вибори є легітимним засобом передання влади від нього до правлячої еліти. Якісний склад правлячої еліти, а отже якість самої політики, перебуває у прямій залежності від досконалості виборів. У зв'язку з цим надзвичайно важливо забезпечити досконалість і демократизм самих виборів. Це важливо і з огляду на те, що участь у виборах для абсолютної більшості громадян є не тільки основною, а й єдиною формою участі в політиці. Тому в демократичних суспільствах виборам приділяється надзвичайно велика увага.
В основі правової регламентації виборчих кампаній лежать три найважливіших принципи: по-перше, забезпечення рівності можливостей для всіх кандидатів і партій, які беруть участь у виборах; по-друге, принцип лояльності, відповідно до якого кандидати зобов'язані лояльно поводитись стосовно своїх суперників: не вдаватись до образ, приниження гідності, фальсифікацій тощо; по-третє, невтручання державного апарату в хід передвиборчої боротьби.
У більшості країн законодавчими нормами детально регламентуються процес і порядок проведення виборчих кампаній. В Японії, наприклад, забороняється робити подарунки виборцям, відвідувати їхнє житло з метою передвиборчої агітації, залучати виборців на свій бік обіцянками просування по службі тощо. У ФРН заборонено публікувати результати опитувань громадської думки за два тижні до виборів, у Великобританії — в день виборів. Докладно регламентується використання в передвиборчих цілях засобів масової інформації, особливо телебачення й радіомовлення. Зокрема, законодавчо встановлюється загальний обсяг часу, який відводиться для проведення виборчих кампаній; усім партіям і кандидатам надається однаковий час для передвиборчої агітації тощо.
Однак вибори як засіб легітимізації влади і формування правлячої еліти не варто ідеалізувати. Навіть найдосконаліше виборче законодавство, найоптимальніша виборча система не забезпечують прихід до влади найпридатніших для цього осіб — людей професійно підготовлених, з високими моральними якостями. В політиці часто буває так, що на виборах перемагають не найкращі, не найбільш гідні, а найбагатші й найвпливовіші — ті, хто користується підтримкою фінансових кіл, політичних партій, громадських організацій, владних структур, засобів масової інформації, хто має можливість використати для перемоги на виборах своє службове становище тощо. Напевне, на сьогодні це неминучий недолік демократії, бо рівноцінної зміни виборам поки що немає.
Вивчення й запозичення набутого в інших країнах досвіду організації і проведення виборів, його законодавче закріплення є одним із актуальних завдань становлення демократії в Україні.
Тема 3. Громадянське суспільство та встановлення інститутів громадського суспільства в Україні.
1.Становлення та структура громадського суспільства та його інститутів в Україні.
Поняття «громадянське суспільство», як правило, використовується в зіставленні з поняттям «держава». Вони відображають різноманітні аспекти життя суспільства, протистоячі один одному.
Громадянське суспільство:
є сукупністю міжособових відносин і сімейних, суспільних, економічних, культурних, релігійних і інших структур, які розвиваються в суспільстві зовні кордоныв і без втручання держави.
предстає у вигляді соціального, економічного і культурного простору, в якому взаємодіють вільні індивіди, реалізовуючі приватні інтереси і здійснюючі індивідуальний вибір.
Генезис поняття «громадянське суспільство». Можна сказати, що поняття «громадянське суспільство» є ще більш давним аніж знання про політику. Згадки про громадянське суспільство, роздуми про його значення і призначення виникли ще дві з половиною тисячі літ тому назад.
Арістотель не виділяє державу з суспільства. В його вченні, як і в теорії Платона, мають місце тоталітарні тенденції: людина - частина держави, особисті інтереси підпорядковані суспільному благу.
Николо Макіавеллі вважав, що вищим втіленням людського духу є держава, а метою, значенням і щастям життя - служіння їй. В одній з своїх робіт Макіавеллі пише про прагнення держави знесилити і підірвати всяку діяльність суспільства, щоб піднестися. Тут очевидно розрізнення автором держави і громадянського суспільства, політичної і цивільної сфер.
Томас Гоббс вперше використовує поняття «громадянське суспільство, хоча і непослідовно. З одного боку він затверджує, що громадянське суспільство не зв'язано цивільними законами, звичаями, правом, тобто як би відокремлено від громадянського суспільства. З другого боку - він вважав, що держава, подібно біблійній істоті Левіафану, підпорядковує собі все і вся, і через поняття «громадянське суспільство» показує, що воно саме підкоряється державі.
Основоположник лібералізму Джон Локк вперше поставив особу вище за суспільство і державу, а свободу - вище за інші цінності. Активно використовуючи поняття «громадянське суспільство», він проголошує певною мірою примат громадянського суспільства над державою. Суспільство виникає до держави і важливіше, довговічніше за неї. Розпад держави не викличе розпаду суспільства, тоді як ніякій державі не встояти у разі руйнування суспільства.
Шарль Монтеськ’є вслід за Локком розділяв суспільство і державу. Громадянське суспільство виникає до держави, яка і виростає з громадянського суспільства, щоб запобігти або нейтралізувати вороже відношення людей другові до друга. Жан-Жак Руссо також показує громадянське суспільство як суспільство, що перетворюється в державу, але тільки за допомогою суспільного договору. Він сформулював саме поняття громадянського суспільства.
Принципово новими положеннями збагатив розгляд проблеми громадянського суспільства німецький мислитель Г.Гегель, згідно якому:
-громадянське суспільство є сукупністю індивідів, що задовольняють за допомогою праці свої повсякденні потреби;
-основою громадянського суспільства є приватна власність;
-рушійною силою історичного прогресу є не громадянське суспільство, а держава, яка захищає людину від випадковостей, забезпечує справедливість і реалізує загальність інтересів;
-громадянське суспільство та індивід підпорядковані державі, бо саме воно інтегрує окремих індивідів і їх групи в органічну цілісність;
-небезпека існування всеосяжної держави полягає в тому, що воно поглинає громадянське суспільство і не прагне гарантувати громадянам їх права і свободи.
К.Маркс вказав на обмеженість концепції Гегеля про взаємостосунки громадянського суспільства і держави. Полемізуючи з Гегелем, він не протиставляв державу громадянському суспільству, але доводив, що державна влада не повинна нав'язувати свою волю останньому. Держава, здійснюючи владні функції, повинна спиратися на потреби та інтереси громадянського суспільства, розумно виражати і захищати їх, шукати варіанти зближення, подолання виникаючих суперечностей. Марксисти розглядали взаємини між державою і громадянським суспільством як відносини між публічною владою та індивідуальною свободою.
Поняття і сутність громадянського суспільства. Історично громадянське суспільство прийшло на зміну традиційному, станово-кастовому, в якому держава практично співпадала з майновими класами і була відособлена від основної маси населення. Громадянське суспільство по суті своїй буржуазне: його основою є вільний індивід, незалежний від влади і форм колективного життя. Найістотніша передумова його свободи - інститут приватної власності, що формує розвинуту цивільну самосвідомість.
Головними передумовами громадянського суспільства є:
законодавче закріплення юридичної рівності людей на основі надідення їх правами і свободами;
юридична свобода людини, обумовлена матеріальним благополуччям, свободою підприємництва, наявністю приватної власності, яка є економічною основою цивільного суспільства;
створення механізмів саморегуляції і саморозвитку, формування сфери невладних відносин вільних індивідів, що володіють здатністю і реальною можливістю здійснювати свої природні права.
Сам термін «громадянське суспільство» використовується як в широкому, так і у вузькому значеннях. В широкому значенні громадянське суспільство включає всі соціальні структури і відносини, які безпосередньо не регулюються державою. Воно виникає і змінюється в ході природно-історичного розвитку як автономна, безпосередньо не залежна від держави сфера. При такому підході громадянське суспільство сумісно не тільки з демократією, але і авторитаризмом, і лише тоталітаризм означає його повне, а частіше часткове поглинання політичною владою.
У вузькому значенні - це суспільство на певному етапі свого розвитку, коли воно виступає соціально-економічною основою демократичної і правової держави. Сучасне розуміння громадянського суспільства в політології переважно виходить з цього вузького значення.
Громадянське суспільство - це сукупність між особових відносин, які розвиваються зовні кордонів і без втручання держави, а також розгалужена мережа незалежних від держави суспільних інститутів, реалізуючих індивідуальні і колективні потреби.
Головні ознаки громадянського суспільства:
розмежування компетенції держави і суспільства, незалежність інститутів громадянського суспільства від держави в рамках своєї компетенції;
демократія і плюралізм в політичній сфері;
ринкова економіка, основу якої складають недержавні підприємства;
середній клас як соціальна основа громадянського суспільства;
правова держава, пріоритет прав і свобод індивіда перед інтересами держави;
ідеологічний і політичний плюралізм;
свобода слова і засобів масової інформації.
Громадянське суспільство є системою, в якій переважають горизонтальні (невладні) зв'язки і відносини, що само організовується і само розвивається. В державі ж переважаючими є вертикальні зв'язки. В основі функціональної взаємодії громадянського суспільства і правової держави лежить принцип єдності і боротьби протилежностей. З одного боку, вони як би протистоять один одному, а з іншою - вони неможливі один без одного.
Структура громадянського суспільства. В сучасній політології громадянське суспільство розглядається як складна і багаторівнева система невладних зв'язків і структур. Вона включає: 1) всю сукупність між особових відносин, які розвиваються зовні кордонів і без втручання держави; 2) розгалужену систему незалежних від держави суспільних інститутів, що реалізовують повсякденні індивідуальні і колективні потреби. Оскільки повсякденні інтереси громадян нерівнозначні, остільки і сфери громадянського суспільства мають визначену підпорядкованість, яку можна виразити таким чином:
перший рівень між особових взаємодій - базові (первинні, вітальні) потреби в їжі, одязі, житлі і т.д., забезпечуючи життєдіяльність індивідів. Вони задовольняються завдяки виробничим відносинам і реалізуються через такі суспільні інститути, як професійні, споживацькі та інші об'єднання та асоціації;
другий рівень між особових взаємозв'язків - потреби в продовженні роду, здоров'ї, вихованні дітей, духовному вдосконаленні, інформації, спілкуванні, сексі і т.д., які реалізують комплекс соціокультурних відносин (включаючи релігійні, сімейно-шлюбні, етнічні та інші взаємодії) в рамках таких інститутів, як сім'я, церква, освітні і наукові установи, творчі союзу, спортивні суспільства і т.д.;
третій, вищий рівень між особових відносин складають потреби в політичній участі, пов'язані з індивідуальним вибором на основі політичних переваг і ціннісних орієнтацій. Політичні переваги індивідів і груп реалізуються за допомогою груп інтересів, політичних партій, рухів і т.д.
Якщо розглянути сучасне громадянське суспільство в промислово розвинутих країнах світу, то воно виглядає як суспільство, що складається з величезного числа самостійно діючих груп людей, що мають різну спрямованість. Грунтується громадське суспільство на приватній власності. Так, структура громадянського суспільства США є розгалуженою мережею різних добровільних асоціацій громадян, лобістських груп, муніципальних комун, добродійних фундацій, клубів по інтересах, творчих і кооперативних об'єднань, спортивних і інших суспільств, релігійних, суспільно-політичних і інших організацій і союзів. Ці самостійні, незалежні від держави суспільно-політичні інститути часом протистоять один одному, борючись за довір'я громадян, гостро критикують і викривають соціальне зло в політиці, економіці. моральності, в суспільному житті і на виробництві. В Україні сьогодні відбувається поступовий процес становлення громадянського суспільства, який ще дуже далекий від завершення. Чисельні міністерства, відомства, комітети, підкомітети комісії і т.д. поки що демонструють неспроможність вивести країну із системної кризи, а тому зрозумілим є динамічний процес відчуження громадян від держави, влади і політики. За висновками вітчизняних політологів і соціологів, Україна є лідером серед постсоціалістичних європейських держав за рівнем недовіри населення владним структурам. Нерозвиненість громадянського суспільства в Україні простежується у загрозливо низькому ріні замученості громадян до організованої громадсько-політичної діяльності і дуже низькому рівні політичної ефективності (оцінка суб’єктом своєї змоги впливати на політичні події та рішення), що пов’язано із слабким розвитком правової системи у державі і правової свідомості у людей. Для становлення громадянського суспільства в Україні необхідною є реструктуризація українського суспільства. До тенденцій трансформації соціальної структури нашої держави можна віднести фактичну відсутність середнього класу й значного поступу в його формуванні, люмпенізацію численних верств населення, появу нових власників, поляризацію багатства і бідності, збереження старою номенклатурою своїх позицій. Понад 85 відсотків населення Україні займають положення нижче середнього класу й існує в умовах крайньої невизначеності та невпевненості. Чинниками формування в Україні громадянського суспільства є вільні та альтернативні політичні вибори, референдуми, незалежні (насамперед, від органів влади) засоби масової інформації, розвиток місцевого самоврядування, політичні партії, здатні репрезентувати групові інтереси, наявність ринкових відносин і економічного плюралізму.
Інституціональними елементами структури громадянського суспільства є багатоманітні громадські організації. Політичними інститутами є ті з них, які тією чи іншою мірою впливають на здійснення державної влади, тобто виступають як групи інтересів. Групами інтересів є передусім громадсько-політичні організації — професійні, жіночі, молодіжні, ветеранські тощо. Інші громадські організації як групи інтересів виявляють себе лише ситуативно — у разі безпосередньої чи опосередкованої взаємодії з політичними інститутами.
Управлінська діяльність в адміністративно-територіальних одиницях держави — областях, районах, містах тощо — поділяється на місцеве управління і місцеве самоврядування. Місцеве управління є державним управлінням, що здійснюється центральною владою або адміністрацією вищестоящого територіального рівня управління, як правило, через призначувані вищестоящою владою адміністративні органи. Місцеве самоврядування — це діяльність самого населення територіальної одиниці — територіальної громади — та її виборних органів з управління місцевими справами. Місцеве самоврядування є не управлінською діяльністю взагалі, а лише діяльністю самого населення з управління власними справами. Лише в цьому значенні місцеве самоврядування є інститутом громадянського суспільства.
На органи місцевого самоврядування можливе покладення завдань державного управління. Під час виконання цих завдань відповідні органи діють уже не як місцеве самоврядування — інститут громадянського суспільства, а як органи державного управління.
Важливим політичним інститутом, за допомогою якого громадянське суспільство справляє істотний вплив на державу, є засоби масової інформації. Інститутом громадянського суспільства можуть бути лише недержавні засоби масової інформації, а саме політичним інститутом вони виступають тоді, коли виконують політичну функцію, взаємодіючи з політичною владою, державою.
Структуру духовної сфери громадянського суспільства складають соціокультурні відносини, а її елементами є школа, церква, різноманітні культурно-мистецькі заклади — тією мірою, якою вони виступають як недержавні утворення. Духовне життя громадянського суспільства характеризується ідеологічною багатоманітністю. Воно несумісне з пануванням єдиної ідеології, з так званою державною ідеологією, насаджуваною ідеологізованою державою.
Існують й інші аспекти та елементи структури громадянського суспільства. У кожному разі йдеться про все те, що перебуває поза межами держави як політичного інституту, що не є державним.
2.Взаємозв’язок держави і громадянського суспільства.
Громадянське суспільство й держава перебувають у тісному взаємозв'язку, перше неможливе без другого. Завдяки державі людська спільнота набуває цивілізованості і стає суспільством. Громадянське суспільство — це не тільки школа і церква, а й громадянська війна, протистояння соціальних інтересів, антисуспільна поведінка, мафія тощо, з якими може впоратися лише держава. Зрештою, сам сенс концепції громадянського суспільства існує лише при розгляді цього суспільства у співвідношенні з державою.
Водночас держава не може існувати поза суспільством. Вона похідна від громадянського суспільства, і призначення її полягає в тому, щоб слугувати йому. Громадянське суспільство є противагою державі у її постійному прагненні до панування над суспільством. Від ступеня розвиненості громадянського суспільства залежить ступінь демократизму держави.
У розумінні ролі держави в суспільстві є дві крайні позиції — анархізм та етатизм. Анархізм відкидає державу взагалі як орган примусу і насильства над людьми. Етатизм, навпаки, всіляко перебільшує роль держави в житті суспільства. Етатизм (від франц. etat — держава) — це засилля держави в економічному, соціальному, політичному й духовному житті суспільства. Теоретично етатизм обґрунтовує необхідність активного втручання держави в усі сфери суспільного життя, виходячи із сприйняття держави як всезагальної цінності, вищого результату й мети суспільного розвитку. Практично етатизм проявляється в централізації, концентрації і бюрократизації політичної влади, поширенні організаційно-контрольних функцій держави за межі оптимального співвідношення держави й суспільства. Процес етатизації суспільного життя веде до послаблення громадянського суспільства, його впливу на державу, що, в свою чергу, негативно відбивається на самій державі, спричиняючи її занепад.
Етатизація суспільного життя найбільшою мірою відбувається за недемократичних, особливо тоталітарних, політичних режимів. За тоталітаризму централізація влади, утиск прав і свобод громадян, свавілля й волюнтаризм правлячої верхівки набувають крайніх форм. Деякі риси етатизму зберігаються і в демократичному суспільстві, але тут він охоплює, головним чином, сферу економіки і контролюється політичними інститутами громадянського суспільства.
Формою взаємодії держави і громадянського суспільства є політичний режим як система методів і засобів здійснення політичної влади, а різні типи політичних режимів — демократичний, авторитарний і тоталітарний — є різними способами цієї взаємодії.
Головною особливістю тоталітарного політичного режиму є всеосяжне одержавлення суспільного і приватного життя, тотальний контроль держави над суспільством і громадянами, який спирається на систематичне використання насильства. За тоталітаризму суспільство не справляє відчутного впливу на державу. Так, за соціалізму в СРСР відбулося одержавлення всіх сфер суспільного життя. Держава фактично була власником усіх засобів виробництва, в особі одержавленої правлячої партії монополізувала політичну владу в суспільстві, нав'язувала йому єдину ідеологію, спрямовувала діяльність громадських організацій тощо. Суспільство не мало реальних засобів впливу на державу. Вибори до представницьких органів влади і самі ці органи мали формальний характер. Інші засоби прямої демократії або не використовувалися зовсім, або також були формальними. Не було багатопартійності, діяльність громадських організацій спрямовувалась і жорстко контролювалась комуністичною партією. Це ж саме стосувалось і засобів масової інформації.
За тоталітарного режиму держава фактично поглинає громадянське суспільство. Зародки цього суспільства існують хіба що в сім'ї, домашньому господарстві, церкві, хоча й вони не позбавлені довільного втручання держави чи одержавленої партії. Відсутність розвинених структур громадянського суспільства, насамперед його економічної основи — приватної власності — і політичних інститутів, зворотного впливу цього суспільства на державу призводять до деформації самої держави. Вона вдається до насилля, довільних експериментів над суспільством, втягується у війни тощо.
Головною особливістю авторитарного політичного режиму є зосередження державної влади в одному її органі, в руках однієї особи чи групи осіб і здійснення влади здебільшого з опорою на примус. Під кутом зору взаємодії держави і громадянського суспільства авторитаризм відрізняється від тоталітаризму у кращий бік. За авторитарних режимів зберігається автономія особи й суспільства в непо-літичних сферах, існує недержавний сектор економіки, держава не здійснює тотального контролю над суспільством, не нав'язує йому єдину ідеологію. Авторитаризм формально може припускати поділ влади, багатопартійність, виборність органів державної влади тощо. Проте реально державна влада зосереджується в руках глави виконавчої влади. Домінує одна політична партія; інші партії, громадсько-політичні організації, засоби масової інформації не справляють відчутного впливу на здійснення державної влади. Органи місцевого самоврядування якщо й існують, то перебувають під жорстким контролем центральної влади. Вибори до представницьких органів влади мають формальний характер, переважають силові методи правління. Це означає, що наявне громадянське суспільство не контролює державу. Таке співвідношення держави і громадянського суспільства тією чи іншою мірою притаманне більшості країн світу, хоча формально в них можуть бути й ознаки правової держави та демократичного політичного режиму.
Партнером держави громадянське суспільство виступає лише у правовій державі за демократичного політичного режиму. Поняття «правова держава» і «демократична держава» близькі за змістом, але не тотожні. Демократична держава не може не бути правовою. Однак не всяка правова держава є справді демократичною. Поняття «правова держава» є формально-юридичною характеристикою державності. За формальної наявності основних ознак правової держави — конституційному проголошенні принципів верховенства права, поділу влади, прав і свобод особи — в країні насправді може існувати авторитарний політичний режим, який прикривається демократичною риторикою і через низький рівень політичної культури мас сприймається ними саме як демократичний.
Правова держава не може існувати без громадянського суспільства. Особливість їх взаємодії за демократичного політичного режиму полягає в тому, що громадянське суспільство підпорядковує собі державу і контролює її. Зв'язок громадянського суспільства з державою, його вплив на неї грунтується передусім на принципах демократії. Вихідним із них є принцип народного суверенітету, який проголошує народ єдиним джерелом і верховним носієм влади в суспільстві. А це означає, що влада держави, її суверенітет похідні від суверенітету народу, що громадянське суспільство створює державу для задоволення власних потреб, а не заради неї самої, що держава не повинна вивищуватися над суспільством і покликана слугувати йому, що, зрештою, чиновники існують для громадян, а не навпаки. Усвідомлення громадянами саме такого співвідношення між громадянським суспільством і державою має принципово важливе значення для формування їх демократичної політичної культури. Демократична політична культура громадянського суспільства проявляється тоді, коли громадянин не схиляється сліпо перед державою, хоч би якою демократичною вона видавалась, а задається питаннями на кшталт: що таке держава і для чого вона потрібна? що держава бере від мене і що я маю від неї? чому і для чого держава збирає податки? куди йдуть зібрані кошти і скільки їх потрібно? якою мірою я беру участь у здійсненні державної влади? чому чиновники за мій рахунок живуть краще, ніж я? та ін.
Принцип виборності як принцип демократії передбачає формування органів державної влади шляхом виборів. Вибори є найважливішим засобом впливу громадянського суспільства на державу. Від якості виборчого законодавства та його дотримання на практиці вирішальною мірою залежать демократизм та ефективність державної влади. Важливою ланкою, що з'єднує громадянське суспільство й державу, є політичні партії. У демократичних державах вони виступають і головними суб'єктами виборчого процесу. Вплив на державу громадянське суспільство здійснює також через громадські організації та засоби масової інформації.
Найповніше зв'язок громадянського суспільства й держави проявляється через права і свободи особи. З одного боку, конституційне проголошення і закріплення прав і свобод особи є політико-правовою основою розмежування громадянського суспільства й держави. З другого боку, права і свободи є найголовнішою ланкою, котра з'єднує громадянське суспільство й державу; завдяки наявності у громадян політичних прав вони підпорядковують державу своєму впливові та здійснюють контроль над нею. Оскільки реальність прав і свобод особи є одночасно однією з основних ознак правової держави і найважливішим надбанням громадянського суспільства, то це означає, що вони — правова держава і громадянське суспільство — взаємно передбачають одне одного.
Однопорядковим з поняттям «правова держава» є відносно нове для політології поняття «соціальна держава». Правова державність як формально-юридична характеристика держави сама по собі нічого не говорить про реальне життя громадян. За допомогою права (у його звичайному розумінні — як сукупності законів та всіляких підзаконних актів: постанов, ухвал, наказів, службових інструкцій тощо) можна більш витончено знущатися над людьми, ніж з використанням відкритого і грубого насильства. Причому влада спроможна домогтися легітимності, тобто визнання, такого «права» громадянами, які на її потребу кричатимуть «Розіпни його!» або вимагатимуть покарання «ворогів народу» чи засуджуватимуть дисидентів.
Творці і прихильники теорії правової держави вважали, що така держава, забезпечуючи кожному свободу і рівність, роблячи приватну власність доступною для кожного, стимулюючи конкуренцію, підприємливість та активність громадян, приведе їх до загального добробуту. Однак цього не сталося. Абсолютизація індивідуальної свободи, невтручання держави в економічну й соціальну сфери громадянського суспільства призвели до посилення монополізації економіки і соціальної нерівності, загострення соціальних суперечностей, знецінення самих ідей свободи і рівності, оскільки більшість громадян у буржуазній державі не мали для них матеріального підґрунтя.
За цих умов конструктивним доповненням правової державності стали теорія і практика соціальної держави. Поняття «соціальна держава» виникло в повоєнній політичній і суспільній теорії для позначення держави сучасного демократичного типу за умов відносно стабільної і розвиненої економіки. Кожна держава є соціальною з огляду на виконання нею соціальної функції. Особливістю сучасної соціальної держави є здійснення нею активної соціальної політики, спрямованої на забезпечення прав людини, працевлаштування населення, захист прав працівника на підприємстві, створення систем охорони здоров'я і соціального страхування, підтримку малоімущих, сім'ї і материнства, досягнення високого рівня добробуту всіх верств населення. Політичні права людини доповнюються соціально-економічними правами, що передбачають надання всім членам суспільства певного мінімуму матеріальних і соціальних благ. З цією метою держава активно втручається в економіку й соціальні відносини, за допомогою податків і різних соціальних виплат перерозподіляє через бюджет значну частину національного доходу на користь менш забезпечених верств населення.
Започаткували таку соціальну політику соціал-демократичні партії, які в повоєнні роки тривалий час перебували при владі в деяких західноєвропейських країнах, зокрема у Швеції та Німеччині. Створена ними в 60-х роках державність дістала спочатку дещо ідеологізовану назву «держава загального благоденства», а згодом стала позначатися науковим поняттям «соціальна держава».
Отже, соціальна держава — це правова держава, яка проводить активну соціальну політику, спрямовану на забезпечення прав і свобод людини, досягнення високого рівня добробуту всіх верств населення.
Активну соціальну політику проводить і соціалістична держава. Однак відбувається це за відсутності правової державності і громадянського суспільства, що призводить до довільного розподілу державою матеріальних благ і соціальних послуг, зрівнялівки, зниження стимулів до трудової діяльності, спричиняє застій виробництва. Останнє, у свою чергу, унеможливлює виконання в повному обсязі намічених соціальних програм. Як показала практика соціал-демокра-тичного правління, подібні наслідки соціальної політики можливі й у правовій державі в разі абсолютизації соціальних завдань і надмірного втручання держави в економіку та перевантаження її податками. Правовий і соціальний принципи організації і здійснення державної влади перебувають у суперечливій єдності. Абсолютизація формально-правової сторони державності шкодить вирішенню соціальних завдань. І навпаки, перебільшення значення останніх обмежує індивідуальну свободу, породжує зрівняльні тенденції та інші негативні наслідки в суспільному житті. Оптимальне поєднання правового й соціального принципів у функціонуванні держави іноді позначається терміном «соціально-правова держава».
Тема 4. Історична еволюція уявлень про демократію.
1.Епохи розвитку демократії та ґенеза уявлень про демократію.
Демократія здавна відома в історії. Демократичні форми організації йдуть коріннями в глибоке, ще до-державне минуле - у родовий лад. Можна виділити наступні історичні форми демократії:
1. Пряма первісна, общинна демократія - військова, племінна демократія переддержавних етапів політичного розвитку людства. Вони виникають разом з появою самої людини. Через родові форми демократії пройшли всі народи. Її характерні риси:
- рівне право голосу при виборі й зсуві своїх вищих керівників - старійшини (сахема) і вождя (військового проводиря) мали всіх дорослих чоловіків й жінок цього роду.
- Вищою владою в роді була рада - збори всіх його дорослих представників. Він обирав і зміщав вождів, вирішував питання війни й миру, прийняття у свій рід сторонніх і ін.
- Засідання цієї ради проходили відкрито, при участі в обговоренні будь-яких членів плем´я.
- Рішення на таких радах звичайно приймалися за принципом одноголосності.
- ґрунтувалася на кровно-родинних зв´язках, загальній власності, низькій щільності й відносній нечисленності населення, примітивному виробництві.
- Не було чіткого поділу управлінської й виконавської праці, не мала спеціального апарата керування й примусу.
- Основна сфера відносин між людьми регулювалася звичаями й табу. Влада рад і вождів (старійшин) трималася на моральному авторитеті й підтримці одноплемінників.
Це була досить примітивна демократія, або общинне самоврядування. Подібні форми демократії існували в стародавніх греків, германців і інших народів. З розвитком виробництва й суспільного поділу праці, ростом населення, появою приватної власності й поглибленням соціальної нерівності первісна демократія поступилася місцем авторитарним (монархічним, аристократичним, олігархічним або тиранічним) формам правління. Традиції первісної демократії дуже вплинули на появу демократичних держав у Древній Греції й у Римі.
2. Антична демократія. Державні форми демократії добре відомі античному світу. В Стародавній Греції демократія визначалася як особлива форма, різновид організації держави-полісу, при якій владою володіє не одна особа (як за монархії, тиранії та ін.) і не група осіб (за аристократії, олігархії та ін.), а всі громадяни, що користуються рівними правами на управління державою. Класичною формою такої держави була Афінська республіка. Вона виникла в V в. до н.е. Початок демократичному розвитку Афін поклали реформи архонта Солона (звільнення плебсу від державних податків, наділення всіх громадян правом вибирати посадових осіб (магістратів) і вимагати в них звіту). Ідеї виборності й підконтрольності правителів, добровільної згоди підкорятися владі закону, одержали масове поширення й розвиток в часи Перікла в V в. до н.е. Ось як він характеризує власний ідеал державного устрою: «Називається цей лад демократичним, — писав Перикл, — тому що він ґрунтується не на меншостях громадян, а на їх більшості. Стосовно приватних інтересів закони наші надають рівноправність для всіх».
Характерні риси:
- пряма демократія. Головним інститутом влади служили Народні збори. Саме в ньому без яких-небудь ланок - партій, парламенту або бюрократії - формувалася загальна воля, приймалися закони й рішення.
- Держава складалася з однорідних у класовому, етнічному й релігійному відношеннях громадян.
- не існувало чіткого поділу приватного й громадського життя. Індивід ідентифікував себе з полісом і прийнятими більшістю рішень і почував себе вільним як органічна часточка єдиного цілого.
- підпорядкування індивіда авторитету співтовариства
- створення сприятливих умов для участі громадян у керуванні справами держави. Громадяни володіли для цього достатнім вільним часом. Крім того, бідні одержували підтримку з державної скарбниці, а також плату за присутність на суспільних заходах. Тим самим усім забезпечувався необхідний для заняття суспільними справами «прожитковий мінімум». Суспільна думка також стимулювала політичну активність народу, оцінюючи участь у політику як єдине гідне заняття афінського громадянина.
Всі ці факти дозволяють характеризувати античну модель народовладдя як демократію преважно соціальну, тобто не що тільки проголошує рівність політичних прав, але й таку, що забезпечує більш-менш рівні соціальні умови, необхідні для їхнього фактичного використання.
- Тиранія більшості. Влада Народних зборів нічим не обмежувалася й простиралася на будь-які прояви приватного життя. Всевладдя демосу перетворилося в абсолютне. Законодавець в особі більшості став вище закону й спробував рішеннями, прийнятими плебсом на ринковій площі, управляти воєнними діями, присуджуючи до страти воєначальників за програні бої. Частим явищем стали розправи бедных над богатыми, гоніння на єретиків і інакомислячих, у тому числі найвизначніших філософів і мудреців. За це демократія розглядалась як хибна форма правління (напр. Платон).
3. Середньовічні форми демократії Древньому Новгороді, у Флоренції, Венеції, Голандії й ряді інших міст-республік в формі народних зборів феодального і феодально-теократичного типу. Передумови: Під впливом християнства в середні століття затвердилися ідеї про те, що монарх і влада в цілому повинні служити своєму народу й не вправі порушувати закони, що випливають із Божественних заповідей, моралі, традицій і природних прав людини. Великий вплив на підготовку сприятливого духовно-морального ґрунту для демократії зробили середньовічні релігійні рухи - «соборний рух» у католицькій церкві, що виступає проти незалежності церковних авторитетів від мирян, християнської громади, а також протестантська реформація, що бореться за ліквідацію твердої церковної ієрархії й за твердження в середовищі віруючих демократичних ідеалів раннього християнства. В Новгороді вічові збори обирали релігійного володаря, республіка носила теократичний характер. Тут же обиралася світська влада і князь. У Галицькому князівстві всі питання економічного і соціального характеру вирішувалися на народному віче.
4. Класична ліберальна демократія. Існуючі в наші дні демократичні системи ведуть свій початок від форм правління, що виникли наприкінці XVIII-XIX в. під прямим і різнобічним впливом лібералізму. Обґрунтована філософами Дж. Локком, Ш. Монтеск´є, Ж.-Ж. Руссо.
Характерні риси:
- базується на ідеї «загального добра для всіх», що створюється на основі загальної волі.
- відокремлення індивіда від суспільства й держави,
- розмежування двох автономних сфер - держави й громадянського суспільства,
- конституційне й институційне обмеження сфери дії й повноваження держави
- захист автономії й права меншості стосовно більшості,
- проголошення політичну рівність всіх громадян,
- наділення особистості фундаментальними, невід´ємними правами й затвердив її як головний елемент політичної системи.
- принципу народного суверенітету.
- Парламентаризм, перевага представницьких форм політичного впливу.
- Поділ влад, створення стримувань і противаг як умови ефективного контролю громадян над державою, запобігання зловживань владою. Як відзначав ще в XVIII в. Монтеск´є, суспільство в стані проконтролювати лише ту владу, що роздроблена й окремої частини якої протипоставлені один одному.
- Обмеженість політичної участі. Ототожнення народу як суб´єкта влади із власниками-чоловіками, виключення нижчих шарів, насамперед найманих робітників, а також жінок із числа громадян, що володіють виборчим правом. У більшості західних демократій аж до початку-середини XX в. зберігалися майнові й інші цензи - обов´язкові умови, без наявності яких людина не мала права брати участь у голосуванні. (У деяких штатах США своєрідний майновий ценз - виборчий податок - був відмінний лише в 1961 р.)
- формальний характер демократії, що випливає з вузького, розуміння свободи як відсутності примуса, обмежень.
5. Колективістська демократія. Колективістську демократію нерідко називають ідентитарною. Ця назва відбиває той факт, що вона виходить із цілісності народу (нації, класу), наявності в нього єдиної волі ще до акту її публічного вираження й ідентичності цієї волі й дій представників влади.
Найвизначніші представники теорії ідентитарної демократії - Руссо, Маркс, Ленін, Карл Шмітт. Першим найбільше яскраво виразив і обґрунтував найважливіші принципи цього типу демократії Жан Жак Руссо (1712-1778).
«Соціалістична демократія». Вона виходить із гомогенности й цілості спочатку робітничого класу, а після побудови соціалізму й усього народу, з наявності в цих суверенів влади класового, а потім загальнонародного інтересу. Цей інтерес існує об´єктивно й спочатку усвідомлюється марксистсько-ленінською партією, що вносить його навчання, що виражає, у свідомість мас. Після чого через механізм соціалістичної демократії, насамперед Ради, оформляється й виражається загальна воля народу. Особливості теорії «соціалістичної демократії» виявилися насамперед у повному запереченні приватної власності й, отже, усякої автономії особистості, у підміні народу робітничим класом, працюючими, а також в ідеї провідної ролі авангарду робітничого класу й усього народу - комуністичної партії, покликаної керувати процесом переходу до повної демократії, громадському самоврядуванню.
Таким чином, проаналізовані історичні форми демократії свідчать про різноманітність уявлень щодо сенсу терміну демократія. Щодо сучасного визначення демократії також нема однозначності.
Тема 5. Особливості трансформації тоталітарного режиму в Україні.
1.Передумови трансформації політичного режиму в Україні.
Політичний режим у період “відлиги” М.Хрущова у другій половині 1950-х – першій половині 1960-х рр. Український дисидентський рух.
Смерть Й.Сталіна, що був стрижнем тоталітарної системи, 5 березня 1953 р. завершила період режиму культу його особи, і почався період десталінізації. На XX з`їзді КПРС у 1956 р. за доповіддю першого секретаря ЦК Компартії СРСР Микити Хрущова було прийнято постанову про подолання культу особи і його наслідків. Однак, дії партії і уряду з викриття культу особи Й.Сталіна були половинчастими, непослідовними і суперечливими, оскільки: 1. оточення Й.Сталіна остерігалось виявлення і їхньої причетності до злочинів Сталіна; 2. були відсутні необхідні наукові дані про режим культу взагалі і фактичні дані про тоталітарний режим в СРСР; 3. матеріали з`їзду щодо культу особи приховувались від громадськості, і повний текст таємної доповіді М.Хрущова був оприлюднений лише у 1989 р. Відтак, культ особи пояснили як явище, пов`язане з особистісними характеристиками Й.Сталіна та з тяжкими умовами політичного і соціально-економічного становища радянської соціалістичної держави у капіталістичному співтоваристві; тож модель, стратегія і тактика будівництва соціалізму сумніву не піддавались і питання про відповідальність винних у створенні і підтримці тоталітаризму осіб і організацій не ставилось. Насправді ж, культ особи був об`єктивним соціально-політичним явищем, неминучим в умовах позаринкової, регульованої державою економіки, будівництва казарменно-поліційного соціалізму, командно-адміністративної, бюрократичної, тоталітарної, репресивної, заідеологізованої і самоізольованої системи.
Розгорнулась масова реабілітація: було визволено з в`язниць і таборів багато безвинно засуджених, було звільнено зі спецпоселень депортованих з України громадян (зокрема, кримських татар), однак органи влади перешкоджали їх поверненню у рідні краї. До кінця 1959 р. було переглянуто справи щодо 5,5 млн. засуджених, крім політичних жертв 20-х – початку 30-х рр. – не було реабілітовано представників українського комунізму (М.Хвильового, М.Волобуєва), діячів УНР і Директорії тощо.
Український дисидентський рух.
Почалось духовне розкріпачення радянського суспільства, громадсько активна інтелігенція, різна за національною і соціальною приналежністю і освітнім рівнем, яку назвали “шестидесятниками”, почала боротьбу з тоталітаризмом, за демократизацію усіх сфер суспільного і державно-правового життя. Поступово демократичні ідеї і політичні переконання “шестидесятників” оформились у дисидентський рух (дисидент – з латинської означає незгідний, інакомислячий), тобто рух протистояння існуючій радянській системі і тоталітарній ідеології та посяганням на права і свободи людини і демократію. В Україні дисидентський рух розпочався наприкінці 50-х рр., його представники (Іван Дзюба, Іван Світличний, Іван Драч, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Василь Симоненко, Василь Стус, Ігор та Ірина Калинці, Левко Лук`яненко, Вячеслав Чорновіл, Зенон Красівський, Михайло і Богдан Горині, Степан Хмара, Михайло Косів та ін.) критикували шовіністичну національну політику і тоталітарний режим СРСР.
У дисидентському русі намітились різні форми: страйки робітників (зокрема, виступи у Кривому Розі); підпільна видавнича діяльність – “самвидав”; симпозіуми, учасники яких науково обгрунтовували свої вимоги (зокрема, конференція з проблем української мови і літератури, що відбулась у 1963 р. у Києві); створення груп, які розробляли свої економічні і політичні програми, найвідоміша і перша з них – створена Л.Лук`яненком у 1958 р. Українська Робітничо-Селянська Спілка, яка виступала за мирний і легальний шлях виходу України зі складу СРСР. Та вже у січні 1961 р. більшість членів цієї організації було заарештовано і у травні Л.Лук`яненка на закритому процесі було засуджено до розстрілу, який було замінено 15-річним ув`язненням.
Політичний режим у період “застою” Л.Брежнєва у середині 1960-х – середині 1980-х рр. Державний устрій УРСР за Конституцією УРСР 1978 р.
Внаслідок зосередження М.Хрущовим повноти державної влади, зросту його єдиновладдя і авторитарності виникла загроза нового культу, тож у 1964 р. Пленум ЦК КПРС звільнив його з посад першого секретаря ЦК КПРС, члена Президії ЦК КПРС і голови Ради Міністрів СРСР, хоч офіційно повідомлялось, що він пішов у відставку у зв`язку з похилим віком і погіршенням стану здоров`я. У жовтні 1964 р. на Пленумі ЦК КПРС першим секретарем ЦК КПРС був обраний Леонід Брежнєв, за керівництва якого роль партапарату у державному правлінні ще більш посилилась – так, за Конституцією СРСР 1977 р. КПРС проголошувалась керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і громадських організацій. Л.Брежнєв продовжив політику підтримки радянської олігархії і розпочав повернення до просталінських, тоталітарних позицій та становлення власного культу (йому були присвоєно звання: 4 рази Героя Радянського Союзу, Героя Соціалістичної праці, маршала Радянського Союзу, лауреата Ленінської премії у галузі літератури, а також золота медаль ім.К.Маркса, орден Перемоги тощо) і вождизму на усіх рівнях; його правління стало періодом часткової реанімації командно-адміністративної системи сталінського зразка і застою. В Україні Брежнєвський неосталінізм супроводжувався новими репресіями проти інакомислячих, передусім національно свідомих, дисидентів-“шестидесятників”.
У 1976 р. була створена Українська Гельсинська Група для сприяння виконанню Гельсинських угод (прийнятих на міжнародному Гельсинському процесі 1975 р. щодо відновлення демократії і забезпечення прав і свобод у Східній Європі і СРСР), засновниками якої стали: філософ Олесь Бердник, генерал Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лук`яненко, Вячеслав Чорновіл, Мирослав Маринович, Олекса Тихій, Микола Руденко, Юрій Шухевич та ін. Створення УГГ ознаменувало початок правозахисного руху в Україні; вона діяла до початку 80-х рр., коли усі її члени були репресовані (відтак, зокрема, Л.Лук`яненко перебув в ув`язненні загалом 28 р.).
Державний устрій УРСР за Конституцією УРСР 1978 р.
Конституція СРСР 1977 р. декларативно і пропагандистськи закріплювала суверенітет союзних республік, тобто їх верховенство, повновладдя, незалежність і самостійність щодо інших держав та внутрішньої і зовнішньої політики, зокрема: право вступати у відносини з іноземними державами, укладати з ними договори, обмінюватись з ними дипломатичними і консульськими представництвами, брати участь у міжнародних організаціях, а також право вільного виходу зі складу СРСР.
На підставі Конституції СРСР була прийнята Конституція УРСР 1978 р. Найвищим органом влади УРСР була Верховна Рада, яка формувалась строком на 5 р. на основі загального, рівного і прямого виборчого при таємному голосуванні, притому депутатом міг бути громадянин УРСР, віком з 18 р. Допоміжними органами ВР УРСР були її постійні комісії, обрані з числа її депутатів для ведення законопроектної роботи, попереднього розгляду і підготовки питань, що належали до відання ВР, сприяння проведенню у життя законів ВР, а також контролю за діяльністю державних органів і організацій. Верховній Раді була підзвітна Президія ВР, яка забезпечувала її організацію її роботи, і до складу якої входили: голова ВР (очолював її), його перший заступник і заступник, голова Комітету народного контролю та голови постійних комісій ВР.
Органами державного управління УРСР були: Рада Міністрів УРСР, союзно-республіканські і республіканські міністерства, відомства і державні комітети. Уряд – Рада Міністрів – був найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади, відповідальним перед ВР; вона утворювалась Верховною Радою у складі голови Ради Міністрів, його перших заступників і заступників, міністрів і голів державних комітетів.
Місцевими органами влади УРСР були: обласні, районні, міські, районні у містах, селищні і сільські Ради народних депутатів, які обирались на 5 р. на основі загального, рівного і прямого виборчого при таємному голосуванні. Вони обирали голів Рад, формували свої президії, утворювали постійні комісії, створювали підзвітні їм виконавчі і розпорядчі органи – виконкоми.
Судову систему УРСР становили: Верховний Суд, обласні суди, Київський міський суд, районні (міські) народні суди. Вони утворювались на засадах виборності суддів і народних засідателів – народні судді районних (міських) народних судів обирались відповідними обласними Радами, а судді Верховного і обласних судів – Верховною Радою; народні засідателі районних (міських) народних судів обирались на зборах громадян за місцем їх проживання чи роботи відкритим голосуванням, а вищих судів – відповідними Радами народних депутатів. Господарські спори між підприємствами, установами і організаціями вирішували органи державного арбітражу.
Правоохоронну систему УРСР становили: 1. прокуратура – Прокурор УРСР і прокурори областей, які призначались Генеральним прокурором СРСР, та районні і міські прокурори, які призначались Прокурором УРСР і затверджувались Генеральним прокурором СРСР; усі – строком на 5 р.; 2. органи внутрішніх справ – підрозділи міліції, виправно-трудові заклади, пожежна охорона, слідство, штабні та інші служби. Діяли також органи державного нотаріату і адвокатура.
Ще у 1954 р. до складу УРСР увійшла Кримська область і було відновлено норму Конституції СРСР 1924 р. про віднесення до відання республіки питання її адміністративно-територіального устрою.
Соціально-економічний і політичний стан УРСР у період перебудови 1986-1991 рр.
Більшовицько-комуністична тоталітарна імперія наприкінці 70-х – початку 80-х рр. почала проявляти усі ознаки неперехідної кризи – економічної, політичної, соціальної. Усе очевиднішою ставала необхідність проведення докорінних реформ політичної системи країни, економіки і соціальних відносин загалом. Щоправда, ініціатори перебудовних процесів, й надалі маючи на меті створити комуністичне суспільство, планували здійснити лише деякі формальні перетворення у соціально-економічній сфері. Але невдовзі виявилась необхідність кардинальної зміни поглядів на соціалізм, що не влаштовувало вище партійне і управлінське керівництво, яке мало привілейоване становище у державі, і тому чинило відкритий або завуальований опір прогресивним починанням. По суті перебудова була типовою, з усіма притаманними їй обмеженнями, «революцією зверху», яка планувалась як обмежена у часі, упорядкована, суворо контрольована серія заходів. Проте, розвиток подій незабаром зламав цю задуману схему.
Політична система, що склалась у середині 80-х років, зумовила неминучість деяких особливостей перебудови. Так, вона могла розпочатись лише у разі приходу на вищі партійні і державні посади політиків, здатних переглянути застарілі стереотипи, виробити нові підходи до аналізу розвитку суспільства. У березні 1985 р. на пост генсека ЦК КПРС був обраний Михайло Горбачов, наймолодший член Політбюро КПРС, що засвідчило прагнення певної частини партапарату дещо модифікувати тодішню соціально-економічну систему. У квітні відбувся Пленум ЦК КПРС, який проголосив курс на прискорення соціально-економічного розвитку держави. Однак, багато із запланованого так і не було реалізовано. Програма перетворень передбачала, зокрема, істотну перебудову організаційних структур, форм, стилю діяльності органів управління. Вагомим елементом цієї програми в УРСР мала стати реалізація Генеральної схеми управління народним господарством республіки, яку ухвалила Верховна Рада УРСР на позачерговій сесії у квітні 1988 р. і яка забезпечувала організаційні основи для переходу від адміністративно-командних до економічних методів управління та створювала умови для впровадження у життя Закону СРСР від 30 червня 1987 р. «Про державне підприємство (об’єднання)». У ході реалізації Генеральної схеми було ліквідовано 103 республіканські органи управління, багато управлінських функцій передано місцевим органам, підприємствам та об’єднанням; кількість працівників управління республіканського рівня скоротилась удвічі. Обласна ланка управління скоротилась більш як на третину, було затверджено схеми управління народним господарством областей, міст Києва і Севастополя. За новими вимогами визначались основні напрями діяльності Ради Міністрів УРСР і більш удосконалена структура її апарату; було ліквідовано 14 міністерств і відомств, 83 організації середньої ланки, реорганізовано управління галузями важкої промисловості, розширено 1500 підприємств, цехів, дільниць тощо.
У другій половині 80-х рр. було здійснено низку заходів щодо підвищення ефективності виробництва, удосконалення програмно-цільових методів планування, забезпечення управління науково-технічним прогресом, створення міжгалузевих науково-технічних комплексів, опорних пунктів та інженерних центрів. Підприємства і об’єднання усіх виробничих галузей народного господарства УРСР були переведені на повний госпрозрахунок і самофінансування; ширше впроваджувались орендні відносини, кооперативні форми господарювання; розгорнулась робота зі створення асоціацій, концернів, малих підприємств та інших організаційних структур. У 1989 р. у нових умовах господарювання працювали усі підприємства та об’єднання виробничої сфери УРСР і частково невиробничих галузей народного господарства. Значна увага приділялась ресурсозбереженню, повному включенню до господарського обороту вторинної сировини і відходів виробництва. Важливим елементом економічних перетворень в Україні стали заходи щодо структурної перебудови народного господарства, адже структура економіки, що історично склалась, тривалий час залишалась орієнтованою, головно, на виробництво засобів виробництва, добування сировини і палива. На Україну припадало близько половини всього виробництва чавуну у СРСР, 40% сталі і прокату, 30% видобутку вугілля, 60% залізної руди; питома вага основних виробничих фондів галузей групи “А” в УРСР становила на початок 90-х рр. 70%. Значні труднощі у розвитку народного господарства України зумовлювались тим, що плани складались у центрі, в Москві, а УРСР була позбавлена основних прав. 96% продукції вироблялось на підприємствах союзного підпорядкування, на діяльність яких уряд УРСР, місцеві Ради народних депутатів не мали змоги реально впливати.
Скрутне становище склалось у сільському господарстві. Фондозабезпеченість тут була нижчою на чверть, енергозабезпеченість – на 42% від інших галузей. Вкрай загострилась демографічна ситуація, за останні 15 років чисельність сільського населення зменшилась на 3,5 млн. чол. У ряді регіонів УРСР люди пенсійного віку становили половину сільських мешканців. Велися пошуки шляхів більш ефективного господарювання на селі - був створений Держагропром, у листопаді 1991 р. реорганізований у Міністерство сільського господарства. З’явились нові форми підприємств: агрокомбінати, агрофірми й агрооб’єднання. Було зроблено перші кроки у напрямі розвитку колективного, сімейного та інших видів підряду. Значна увага приділялась розвитку на селі особистих підсобних господарств, колективного садівництва, створенню аграрних цехів, підприємств та організацій.
Попри усі перетворення, економічна реформа перших років перебудови не дала відчутних результатів. Це зумовлювалось тим, що: 1) сама модель реформи, сконструйована у центрі, об’єктивно призводила до розладу економічних відносин; 2) переведення підприємств на самофінансування за умов відомчого диктату було руйнівним для економіки. Регламентоване згори планування підштовхувало підприємства до збільшення своїх прибутків не за рахунок ефективності та якості роботи, а за рахунок підвищення цін, що неминуче призводило до повного ігнорування інтересів споживача, неконтрольованого зростання грошових виплат на виробництві, порушення договірних зв’язків.
Від стану економіки залежала ефективність соціальних програм. Ще на початку реформаторських процесів планувалась розробка спеціальної програми соціальної перебудови. Передбачалось інтенсивне нарощування виробництва товарів народного споживання й обсягів платних послуг населенню, перепрофілювання з цією метою багатьох підприємств важкої промисловості, воєнно-промислового комплексу, зміцнення матеріально-технічної бази основних товаровиробничих галузей. Вагому роль у розв’язанні соціальних проблем мали відіграти самі підприємства і місцеві органи влади. У цій сфері були здобуті певні досягнення. Так, темп приросту інвестицій, спрямованих на невиробниче будівництво, в УРСР майже удвічі випередив збільшення виробничих капітальних вкладень. Внаслідок цього з’явилась змога більш активно здійснювати будівництво житла, шкіл, дитячих дошкільних закладів, лікарень. Розпочалась приватизація квартир. Здійснювались централізовані заходи щодо підвищення зарплати працівникам охорони здоров’я, соціального забезпечення, культури; передбачались додаткові пільги по оплаті праці у вугільній промисловості. Підприємства отримали змогу підвищувати зарплату, соціально захищати своїх працівників за рахунок власних ресурсів. Однак, як виявилось, цей процес мав і зворотний бік. Уряд СРСР після 1987 р. прийняв 11 постанов про підвищення зарплати, але без будь-якої компенсації в обсягах виробництва, внаслідок чого в УРСР грошова маса без забезпечення товарами збільшилась на 10 млрд. крб., що спричинило різке розбалансування споживчого ринку. Поза тим, відбувався активний вивіз товарів за межі республіки, поширювалась спекуляція, запанував “чорний ринок”, що відобразилось на становищі, передусім, соціально незахищених верств населення.
В Україні з 1 січня 1991 р. було розпочато реформу цін. Але введення нових закупівельних й оптових цін, які щодо товарів народного споживання часто перевищували діючі роздрібні, створило для більшості промислових підприємств критичну ситуацію. Це призвело до порушення госпрозрахункових відносин при реалізації продукції, і внаслідок цього до величезного дефіциту товарів. Довелось запровадити нові державні фіксовані, регульовані й вільні роздрібні ціни, але цей вимушений, непідтримуваний народом захід не розв’язав усіх проблем. З 1 листопада 1990 р. уряд України з метою захисту споживчого ринку республіки, посилення боротьби зі спекуляцією, тіньовою економікою був змушений тимчасово запровадити (до насичення ринку товарами) продаж продовольчих і непродовольчих товарів, а також продукції виробничо-технічного призначення з використанням картки споживача з купонами. Однак цей захід очікуваних результатів не дав.
Помітно загострились в Україні й проблеми екології. Це зумовлювалось, передусім, тим, що на її території, яка становила лише 2,7% загальної території СРСР, різко зросли техногенні навантаження, так як в УРСР було зосереджено майже чверть загальносоюзного промислового й аграрного потенціалу; поза тим, однією з головних проблем України був Чорнобиль. Щоправда, деякі несприятливі тенденції в екології вдалось послабити чи й подолати. Так, попри постійне зростання виробництва, було скорочено забір свіжої води; проводились роботи з рекультивації порушених у процесі господарської діяльності земель; зменшились обсяги шкідливих викидів в атмосферу. У березні 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла постанову “Про екологічну обстановку у республіці та заходи щодо її докорінного поліпшення”, яка передбачала припинення нового промислового будівництва у великих містах і районах з підвищеним рівнем забруднення навколишнього середовища, виведення з експлуатації Чорнобильської АЕС, повне припинення до 2000 р. скидання у водойми забруднених стоків, широке застосування біологічних засобів захисту сільськогосподарських культур та ін.
Отож, у розглядуваний період в Україні відбувались пошуки нових шляхів і методів господарювання. У промисловості, сільському господарстві і соціальній сфері відбувались певні позитивні зрушення. Розвиток економіки характеризувався її подальшою соціальною переорієнтацією, відповідною перебудовою її структури, використанням досягнень науково-технічного прогресу. Поза тим, у процесі перебудови в економіці навіть посилились деякі негативні тенденції. Так, середньорічні темпи приросту національного доходу знизились, промислове виробництво майже не зросло; не вдалось припинити розбалансування економіки і споживчого ринку, необгрунтоване зростання цін, невиправдане збільшення грошових доходів населення. На порядку денному й надалі стояли гострі проблеми забезпечення народу продовольством і житлом. Низькими залишались трудова дисципліна, персональна й колективна відповідальність за результати праці; зростав рівень злочинності.
З метою виходу з кризового становища, забезпечення підвищення життєвого рівня народу України Верховна Рада УРСР прийняла 3 серпня 1990 р. Закон “Про економічну самостійність Української РСР”, що визначав зміст, мету й основні принципи економічної самостійності України як суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки й соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної і грошової системи.
Спершу ініціатори перебудови розглядали її лише як метод прискорення соціально-економічного розвитку країни, та невдовзі стало очевидним, що успіх економічних перетворень без всебічної реформи політичної системи неможливий.
Політика гласності у період перебудови 1986-1991 рр.
Нова політика – гласність була проголошена у січні 1987 р. на пленумі ЦК КПРС. Лейтмотивом стало повернення “до ленінських норм” – надміфологізованої, ідеальної моделі соціалізму. Рішенням Політбюро ЦК КПРС було створено комісію з додаткового вивчення матеріалів, пов’язаних з репресіями, що мали місце у період 30-40-х і на початку 50-х рр. Ця комісія у лютому 1988 р. дійшла висновку про фальсифікацію справ щодо М.Бухаріна, О.Рикова та інших по т.зв. “правотроцькистському блоку”. Пізніше були реабілітовані учасники “московських процесів” Г.Зінов’єв, Л.Каменєв та ін. Аналогічні комісії з реабілітації незаконно засуджених діячів науки і культури, військових керівників та рядових робітників і селян були створені у Києві та інших регіонах України.
В Україні, як і в інших республіках СРСР, після 1985 р. виникла ймовірність остаточного зламу тоталітарного устрою і можливість національного відродження. Творча енергія мас після початку перебудови активізувалась. Повсюдно зростали рівень громадської свідомості людей, прагнення до пошуку нових шляхів розв’язання найрізноманітніших політичних проблем. Керівники партійних і радянських органів, які не виправдовували довір’я людей, зазнавали гострої критики. Саме під тиском невдоволених мас у ряді областей України були змушені піти у відставку перші секретарі обкомів партії, керівники деяких державних установ і великих підприємств.
У червні 1988 р. відбулась XIX Всесоюзна конференція КПРС, на якій постала пропозиція щодо можливості поєднання посад перших секретарів партійних комітетів (районних, міських тощо) зі створюваними посадами голів Рад. Вважалось, що це сприятиме активізації діяльності народного представництва. Завдяки цьому передбачалось пропустити місцевих партійних вождів через вибори, але номенклатурний партапарат, що спершу погодився з цим рішенням, невдовзі усвідомивши, чим це йому загрожує, домігся його скасування. На тій же конференції був оголошений проект виборчої реформи, яка містила елементи альтернативності, але третину місць віддавала представникам від “громадських організацій”, фактично забезпечивши депутатські місця вищим партійним сановникам.
Одним з основних напрямів демократизації суспільства було визнано принципове поліпшення діяльності Рад народних депутатів, які поєднували функції законодавства, управління і контролю. Найважливішими етапами цього процесу стали вибори народних депутатів СРСР, Верховних Рад союзних республік і місцевих Рад народних депутатів. Вибори народних депутатів СРСР відбувались за умов загострення політичної боротьби. Перед виборами демократам вдалось вивести зі складу ЦК КПРС за станом здоров’я, внаслідок досягнення пенсійного віку кілька десятків брежнєвських ветеранів. Після цього було проведено вибори кандидатів до Верховної Ради від громадських організацій, у т.ч. 100 чоловік від КПРС, дещо менше – від комсомолу, профспілок, творчих спілок, ветеранських організацій та ін. Своєрідним фільтром для “ненадійних” кандидатів мали стати окружні збори (проміжний етап у висуненні кандидатів у народні депутати), на яких більшість становили люди, підібрані партапаратом. Щоправда, при загальному консервативному характері складу народних депутатів СРСР серед них виявилось чимало політиків, що виступали за радикалізацію реформ.
На І з’їзді народних депутатів СРСР, що розпочав свою роботу 25 травня 1989 р., були сформульовані різні підходи щодо характеру, темпів і цілей “перебудовчого” процесу, виникли перші ознаки майбутньої багатопартійності. Учасники з’їзду ставили найгостріші питання, що постали перед суспільством: політичні, економічні, соціальні, екологічні, духовні. Вже з самого початку роботи з’їзду почали створюватись депутатські групи, які з багатьох проблем дотримувались протилежних позицій. Першою заявила про себе міжрегіональна депутатська група, що виступала з позицій радикального прискорення політичних і економічних реформ; діяльність групи, критична спрямованість виступів її лідерів поставили її у становище фактичної парламентської опозиції. У Верховній Раді СРСР формувались й інші групи, які об’єднали депутатів за політичним або професійними інтересами. Найчисельніша з них – група “Союз”, у центрі діяльності якої була підтримка єдності усіх республік СРСР. При цьому “союзники” для забезпечення такої єдності не виключали введення надзвичайного стану, заборону нових політичних партій, використання збройних сил у деяких районах країни.
Спершу М.Горбачов був обраний Головою президії Верховної Ради СРСР – органу, до складу якого увійшли, головно, депутати помірковано-консервативних поглядів. На початковому етапі демократизації, ліквідації залишків тоталітаризму найважливішим завданням був реальний розподіл партійних і державних органів. Під час роботи І з’їзду народних депутатів СРСР виявилось, що від колишньої одностайності не залишилось й сліду. На з’їздах народних депутатів, сесіях Верховної Ради СРСР її Голова був змушений усе більше виконувати функції спікера, що виявляв та узгоджував позиції депутатських груп, що значно обмежувало можливість його самостійних дій. Але оскільки Горбачов був водночас генсеком ЦК КПРС, то неминуче був змушений зважати на значну частину партійного апарату, який не сприймав нововведень останніх років.
Необхідно було зміцнити інститути державної влади. У засобах масової інформації почала обговорюватись ідея про введення посади президента. Проте у 1989 р. ця пропозиція ще не сприймалась як така, що може бути реалізована найближчим часом. Більшість членів Політбюро ЦК КПРС і народних депутатів вважали президентство несумісним з принципом організації держави на базі Рад, з їх поєднанням законодавчої і виконавчої влади і принципом колективного керівництва. Але після того, як Горбачов підтримав ідею президентства, його вчорашні опоненти зняли свої пропозиції, що, головно, пояснювалось тим, що були вирішені два питання: про спосіб обрання президента і про кандидатуру на цей пост. У країнах з президентською формою правління президент традиційно обирається громадянами, що мають право голосу. Саме такий порядок спершу і був запропонований для включення у Конституцію СРСР. Однак напередодні ІІІ з’їзду народних депутатів СРСР у березні 1990 р. була підготована пропозиція, щоб саме з‘їзд, внісши зміни до Конституції, зробив виняток для першого президента і обрав його безпосередьо на з’їзді. А єдиною пропонованою кандидатурою був Горбачов.
Проти самої схеми виборів президента виступали, з одного боку, радикальні демократи, які вважали, що Горбачов сконцентрував у своїх руках надто широку владу, а з іншого – старі партійно-комуністичні структури, які цю владу втрачали, тим паче, що вибори в органи влади деяких союзних республік вже не дали їм “контрольного пакету”.
У реформі політичної систему вагому роль відіграв політичний плюралізм, що набув розвитку ще до заборони компартії. З метою активізації реформістських демократичних процесів в Україні у вересні 1989 р. за ініціативою Київської організації Спілки письменників та Інституту літератури АН УРСР було утворено масову суспільно-політичну організацію – Народний Рух України за перебудову (НРУ), що відразу ж набув авторитету серед мас; головою НРУ було обрано поета Івана Драча.
У березні 1990 р. на засіданні Великої Ради Руху було повідомлено про створення ініціативного комітету Демократичної партії України (ДПУ). У прийнятому маніфесті проголошувалось, що головною метою ДПУ є побудова незалежної “Самостійної Соборної Української Держави”; будь-яка форма федеративного устрою у рамках СРСР відкидалась. На установчому з’їзді ДПУ 15-16 грудня 1990 р. були прийняті програмні принципи і статут та обрані її керівні органи. Головою партії на альтернативній основі був обраний колишній політв’язень Юрій Бадзьо. Парламентським лідером став поет Дмитро Павличко.
Два тижні перед тим у Києві відбувся установчий з’їзд Партії демократичного відродження України (ПДВУ), що була утворена на базі демократичної платформи у Компартії України. Більшість членів ПДВУ становили колишні комуністи, що вийшли з лав КПРС після її XXVIII з’їзду. ПДВУ проголосила курс на відстоювання пріоритету загальнолюдських цінностей, захист прав і свобод людини, викриття тоталітаризму. У червні 1991 р. відбувся ІІ з’їзд ПДВУ; партія виступила ініціатором проведення у січні 1992 р. установчих зборів, на яких було проголошено утворення об’єднання “Нова Україна”.
Відродження незалежної демократичної правової Української держави було проголошено головною метою Української народно-демократичної партії (УНДП), яка вважала незаконною союзну угоду 1922 р. і установчий з’їзд якої відбувся 16-17 червня 1990 р.
Українська національна партія (УНП) розпочала діяльність з жовтня 1989 р. і під її егідою було організовано молодіжну структуру “Січ”. УНП не визнавала існуючу тоді в Україні державність, домагалась демократії і плюралізму, приватної власності, скасування договору про створення СРСР і Конституції УРСР, виведення “окупаційних збройних сил” з усіх українських земель.
У листопаді 1990 р. відбувся установчий з’їзд Ліберально-демократичної партії України (ЛДПУ), яка виступила за забезпечення прав і свобод людини, захист особи і сім’ї як вищих цінностей суспільства, роздержавлення засобів виробництва; за створення вільної і незалежної Української держави, яка лише за результатами референдуму може укласти конфедеративний договір з іншими республіками. У той же час виникла Ліберальна партія України (ЛПУ), що об’єднала, здебільшого, підприємців.
У вересні 1990 р. відбувся установчий з’їзд Народної партії України (НПУ), яка проголосила своєю метою побудову мирним шляхом самостійної парламентської республіки, досягнення соціальної справедливості, втілення у життя принципу : “Кожна людина має право на щастя”.
У травні 1990 р. відбувся установчий з’їзд Об’єднаної соціал-демократичної партії України, яка мала федеративну побудову, але внаслідок розколу було проголошено дві партії – Соціал-демократична партія України (СДПУ) та Обєднаної соціал-демократичної партії України (ОСДПУ).
У жовтні 1989 р. відбувся Всеукраїнський з’їзд екологічної асоціації “Зелений світ”. За кілька місяців розгорнула роботу ініативна група зі створення “Партії зелених” України. Установчий з’їзд партії відбувся 28-30 вересня 1990 р., за мету вона проголосила духовне і фізичне відродження українського народу, забезпечення йому права на життя в екологічно чистому середовищі.
Особливу роль відіграла Українська республіканська партія (УРП) на чолі з Л.Лук’яненком, багаторічним політв’язнем і народним депутатом України. Основи УРП заклала Українська Гельсінська спілка. Головною метою УРП було створення “Української Незалежної Соборної держави”, яку вона намагалась досягнути парламентськими і позапарламентськими засобами – бойкотуванням рішень уряду, організацією страйків та акцій громадської непокори.
У червні 1990 р. була створена Українська селянсько-демократична партія (УСДП), яка мала за мету організувати потужний механізм захисту соціально-політичних інтересів селянства, сприяти поглибленню прогресивних процесів відродження селянського господарства. УСДП виступала за побудову незалежної самостійної Української народної держави, де загальнолюдські цінності переважатимуть над класовими.
У квітні 1990 р. у Львові на базі Українського християнсько-демократичного фронту було організовано Українську християнсько-демократичну партію (УХДП), що мала головною метою проголошення утворення демократичної Української держави європейського взірця.
7 серпня 1990 р. виник ініціативний комітет зі створення Партії слов’янського відродження (ПСВ). Своєю головною метою партія проголосила досягнення повної державної незалежності України, а перспективною метою партія мала утворення міжнародної організації слов’янських держав, побудову “спільного слов’янського дому”.
У жовтні 1991 р. відбувся установчий з’їзд Соціалістичної партії України (СПУ), який проголосив, що СПУ “сповідуватиме ідею побудови справедливого соціалістичного суспільства, в якому праця й талант людини будуть оцінкою і мірилом її добробуту і суспільного авторитету”. Партія виступала за національне відродження, за суверенну Україну, в економічній сфері – за пріоритет суспільних форм власності. Лідером партії став народний депутат України О.Мороз.
Виникли також Українська християнська партія жінок, Українська націонал-ліберальна партія, партія “Третя республіка” та ін.
У вересні 1990 р. у Києві відбувся установчий з’їзд Селянської спілки України – самоврядної, масової громадсько-політичної організації, що об’єднала на добровільних засадах представників усіх верств селянства, працівників народної освіти, науки і культури, охорони здоров’я і побуту. Головною метою спілки було проголошено захист інтересів селянства, підвищення його добробуту, культурно-освітнього і духовного рівня, забезпечення пріоритетності соціального розвитку села. На базі спілки у січні 1992 р. була створена Селянська партія України.
Набували розвитку й робітничі організації: Всеукраїнське об’єднання солідарності трудящих (ВОСТ), Українське товариство робітників (УТР), Вільні профспілки трудящих, Регіональний союз страйкових комітетів Донбасу та ін. Виникли й організації національних меншин, зокрема Організація кримсько-татарського національного руху і Національний рух кримсько-татарського народу, що виступили за утворення у Криму національної автономії. Активно створювались й молодіжні самодіяльні угрупування, громадсько-політичні організації і рухи, зокрема Спілка незалежної української молоді, Українська студентська спілка, Студентське братство.
Реформа державного апарату у період перебудови 1986-1991 рр.
Демократизація суспільного життя, зокрема розвиток гласності і політичного плюралізму та послаблення влади КПРС як стрижня адміністративно-командної системи управління, зумовили необхідність реформування державного апарату у центрі і на місцях, яке почало здійснюватись, передусім, на союзному рівні. Радикальним кроком у реформуванні держапарату було прийняття 15 березня 1990 р. ІІІ зїздом народних депутатів СРСР постанови про обрання Горбачова Президентом СРСР, що посів цей пост, отримавши лише 59,2% від спискового складу зїзду народних депутатів СРСР.
26 грудня 1990 р. зїзд народних депутатів СРСР прийняв Закон “Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) СРСР у звязку з удосконаленням системи державного управління”, що врегульовував організацію і діяльність уряду СРСР. Уряд перейменовувався з Ради Міністрів СРСР на Кабінет Міністрів СРСР і був виконавчо-розпорядчим органом СРСР, підлеглим президенту СРСР. Детальніше організацію і діяльність уряду регламентував Закон СРСР від 20 березня 1991 р. “Про Кабінет Міністрів СРСР”. Реконструювання уряду СРСР було логічним продовженням конституційного оформлення виконавчої влади. Галузеве управління здійснювали міністерства СРСР та інші центральні органи державного управління СРСР.
Була реформована і судова система. 13 листопада 1989 р. Верховна Рада СРСР прийняла нові Основи законодавства СРСР і союзних республік про судоустрій, 20 червня 1989 р. – Закон “Про статус суддів в СРСР”, а в грудні 1989 р. ухвалила низку правових актів про судову систему, зокрема Закон СРСР “Про відповідальність за неповагу до суду”, постанови “Про затвердження Положення про кваліфікаційні колегії суддів судів СРСР”, “Про затвердження Положення про кваліфікаційну атестацію суддів”, “Про затвердження Положення про дисциплінарну відповідальність суддів, відкликання і дострокове звільнення суддів та народних засідателів судів СРСР”.
Було зроблено спробу створити орган конституційного контролю – Комітет конституційного нагляду СРСР, організацію і діяльність якого врегулював Закон “Про Конституційний нагляд в СРСР”, ухвалений зїздом народних депутатів СРСР у грудні 1989 р. Проте фактично Комітет став лише додатком до зїзду народних депутатів СРСР, а громадяни не мали змоги звертатись до нього з конкретних питань.
На союзному рівні було зроблено спробу здійснити корінну реформу організації місцевої влади. 9 квітня 1990 р. був прийнятий Закон СРСР “Про загальні засади місцевого самоврядування і місцевого господарства в СРСР”, за яким місцеві Ради мали бути переведені з режиму єдиного державного керівництва у режим місцевого самоврядування як повноправні господарі на власній території.
У руслі вказаних напрямів реформування союзної державності здійснювалось і реконструювання державного апарату УРСР. Так, 27 жовтня 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон “Про зміни і доповнення Конституції (Основного закону) УРСР”, який передбачав внесення змін до Конституції УРСР з метою розвитку демократії, самоврядування народу, удосконалення виборчої системи, структури, діяльності Рад народних депутатів, органів правосуддя – відповідно до Закону СРСР “Про зміни і доповнення Конституції (Основного закону) СРСР”. Цей закон став зародком представницької демократії в Україні, так як встановлював демократизацію виборчої системи, а саме: забезпечував перехід до реальної, а не лише проголошеної альтернативності висунення кандидатів у депутати. Було чіткіше визначено компетенцію і предмети виключного відання Верховної Ради УРСР, значно розширювались повноваження її Голови як найвищої посадової особи УРСР, що представляла республіку у СРСР і в міжнародних відносинах. Передбачалось функціонування Комітету конституційного нагляду УРСР, що обирався Верховною Радою строком на 10 р. Змінювався порядок обрання народних суддів районних народних судів – вони обирались обласними Радами народних депутатів; судді усіх судів обирались строком на 10 р. На розвиток демократичних засадах виборчої системи Верховна Рада УРСР прийняла 27 жовтня 1989 р. закони “Про вибори народних депутатів УРСР” і “Про вибори депутатів місцевих Рад народних депутатів УРСР”.
У березні 1990 р. на виборах до Верховної Ради УРСР і місцевих Рад народних депутатів національно-демократичні сили здобули значну перемогу (27% депутатських мандатів Верховної Ради). У парламенті була сформована опозиція – Народна Рада, до складу якої увійшло 125 депутатів; між нею і партапаратною більшістю депутатів (“група 239”) розпочалась запекла політична боротьба. Уперше Верховна Рада почала працювати у парламентському режимі, тобто сесії тривали по кілька місяців. Порядок їх роботи визначався Тимчасовим регламентом засідань ВР УРСР 12-го скликання, затвердженим ВР УРСР 22 травня 1990 р.
Закон “Про зміни і доповнення Конституції (Основного закону) УРСР” від 24 жовтня 1990 р. змінив принципи демократичного централізму – організація і діяльність держави мала грунтуватись на засадах виборності усіх органів державної влади, підзвітності їх народу, відповідальності кожної державної і службової особи за доручену справу, обовязковості рішень вищестоящих органів для нижчестоящих відповідно до їх компетенції. Цей же закон виключив ст.6 Конституції про керівну і спрямовуючу роль КПРС у суспільному і державному житті і надав право політичним партіям, громадським організаціям і рухам через їхніх представників, обраних до Рад народних депутатів, та в інших формах брати участь у розробці і здійсненні політики в управлінні державними і суспільними справами. Отож, були підірвані засади монопольного панування компартії у державі як вирішального чинника функціонування командно-адміністративної системи управління.
Відбулись зміни у розмежуваннях повноважень між представницькими, виконавчими і судовими органами. Судова і прокурорська системи УРСР фактично виводились із підпорядкування союзним структурам. Найвищий судовий контроль і нагляд за судовою діяльністю судів УРСР здійснював лише Верховний Суд УРСР. Генеральний прокурор УРСР призначався Верховною Радою УРСР, був відповідальний перед нею і підзвітний лише їй. Організація і порядок діяльності судів і органів прокуратури УРСР мав визначатись лише законами УРСР. Передбачалось створення Конституційного Суду України.
Закон України “Про міліцію” від 20 грудня 1990 р. основними завданнями міліції оголосив: забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; запобігання правопорушенням і їх припинення; виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, що їх скоїли; забезпечення безпеки дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань; виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень; участь у наданні соціальної і правової допомоги громадянам, сприяння у межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам, організаціям у виконанні покладених на них законом обовязків.
Закон від 21 травня 1991 р. змінив структуру вищої виконавчої влади УРСР – посада голови Ради Міністрів замінялась посадою премєр-міністра, а Рада Міністрів перейменовувалась на Кабінет Міністрів як найвищий орган державного управління України. 13 травня 1991 р. було прийнято Закон “Про перелік міністерств та інших центральних органів державного управління УРСР”. Визначною подією стало запровадження в Україні поста Президента УРСР, з приводу чого 5 липня 1991 р. було прийнято закони “Про заснування поста Президента УРСР”, “Про Президента УРСР”, “Про вибори Президента УРСР” (які призначались на 1 грудня 1991 р.).
Закон від 19 липня 1991 р. передбачив створення Кримської Автономної республіки, що зумовило зміну адміністративно-територіального устрою, системи і компетенції державних органів. Закон від 7 грудня 1990 р. “Про місцеві Ради народних депутатів УРСР та місцеве самоврядування” визначив засади місцевого самоврядування - основи демократичного устрою влади в УРСР, правовий статус місцевих Рад народних депутатів, органів територіального громадського самоврядування та форми безпосередньої демократії.
Зміни у законодавстві у період перебудови
На початок 1985 р. в Україні діяло розгалужене союзне і повністю відповідне йому республіканське законодавство, покликане забезпечити функціонування командно-адміністративної системи управління і планової економіки. У роки перебудови відбувалось реформування законодавства, у нормативно-правові акти вносились численні зміни і доповнення та приймались нові законодавчі акти. Особливо активно оновлювалось законодавство у галузях права, які регулювали економічні відносини; було прийнято низку правових актів для забезпечення переходу економіки СРСР на систему ринкових відносин. Посилилось значення цивільного права як основного регулятора ринкових відносин. Основні акти, що регулювали цивільно-правові відносини в Україні у цей час: Основи цивільного законодавства СРСР і союзних республік від 8 грудня 1961 р. і Цивільний кодекс УРСР 1964 р., та нові закони СРСР від 4 червня 1990 р. “Про підприємства в СРСР”, від 26 травня 1988 р. “Про кооперацію в СРСР”, від 6 березня 1990 р. “Про власність в СРСР”, Основи законодавства СРСР і союзних республік про оренду від 23 листопада 1989 р. та ін.; закони УРСР “Про власність” від 17 лютого 1991 р. і “Про підприємства в Україні” від 27 березня 1991 р., а у травні 1991 р. були прийняті нові Основи цивільного законодавства СРСР і союзних республік, що набрали чинності з 1 січня 1992 р.
Підприємницьку діяльність регулював, зокрема, Закон СРСР від 2 квітня 1991 р. “Про загальні засади підприємництва громадян в СРСР”, який регламентував права і відповідальність субєктів підприємницької діяльності і був спрямований на створення умов для широкого виявлення господарської ініціативи громадян на підставі реалізації принципу рівності усіх форм власності, свободи розпорядження майном і вибору сфер діяльності. На забезпечення ефективного функціонування економіки в умовах ринкових відносин були спрямовані Основи законодавства про інвестиційну діяльність від 10 грудня 1990 р. та Закон СРСР від 11 грудня 1990 р. “Про банки і банківську діяльність”, що передбачив існування поряд з державними й комерційних банків. Закони УРСР від 7 лютого 1991 р. “Про підприємництво” і від 18 вересня 1991 р. “Про інвестиційне діяльність” продублювали союзне законодавство.
Основи законодавства СРСР і союзних республік про землю від 28 лютого 1990 р. регулювали земельні відносини і створювали умови для раціонального використання та охорони земель, відтворення родючості грунтів, збереження і поліпшення природного середовища, розвитку усіх форм господарювання.
Перехід до ринкової моделі розвитку економіки був неможливим без кардинального реформування трудового законодавства. На початку 1988 р. розпрочався перехід практично всіх підприємств на повний госпрозрахунок і самофінансування і, відповідно, було встановлено новий порядок розробки й укладення колективних договорів. З метою забезпечення рівноправності з чоловіками трудове законодавство розширило жінкам пільги і надало їм додаткові гарантії трудових прав, що закріпив Закон СРСР від 22 травня 1990 р. “Про внесення змін і доповнень у деякі законодавчі акти СРСР з питань, що стосуються жінок, сім’ї та дитинства” і Постанова ВР СРСР від 10 квітня 1990 р. “Про деякі заходи щодо поліпшення становища жінок”. Питання трудових відносин регулювали також закони СРСР “Про власність в СРСР” (зазначав, що громадянину належить право розпорядження своїми здібностями до праці), “Про підприємства в СРСР”, Основи законодавства СРСР і союзних республік про оренду.
Тривалість випробування при прийомі на роботу почала визначатись за погодженням сторін трудового договору, було скасовано обмеження роботи за сумісництвом, краще стимулювалось суміщення професій і посад тощо. Союзне законодавство 1990-1991 рр. запровадило контрактну форму прийняття на роботу. Готувався проект закону СРСР про приведення Основ законодавства СРСР і союзних республік про працю у відповідність з новими принципами господарювання. Постанова ВР УРСР “Про економічну самостійність УРСР” передбачала розробку законодавчих актів про працю. Окремі інститути трудового права врегульовували, зокрема, закони УРСР від 1 березня 1991 р. “Про зайнятість населення” і “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”.
Однак, істотними недоліками галузі трудового права були: хибна орієнтація на виробництво, а не на працівника; незахищеність розмірів зарплати; низький рівень умов праці; майже повна відсутність договірних начал між працівником і адміністрацією підприємства, установи, організації; слабкість захисту трудових прав при їх масових порушеннях. Тобто, існувала обмеженість предмета і вузька сфера дії права, яка охоплювала лише робітників і службовців держпідприємств, організацій і установ; слабкість економічних методів регулювання; негнучкість права, внаслідок чого приймались спрощені рішення при регулюванні трудових відносин; надмірна централізація права, яка не залишала місця самостійній правотворчості союзних республік.
Були спроби реформувати законодавство, яке регулювало соціально-культурну сферу. Були прийняті закони СРСР від 11 квітня 1991 р. “Про загальні засади державної молодіжної політики в СРСР”, від 15 травня 1990 р. “Про пенсійне забезпечення громадян в СРСР”, від 24 квітня 1990 р. “Про мови народів СРСР”, від 1 жовтня 1990 р. “Про свободу совісті і релігійні організації”; та закони УРСР від 28 жовтня 1989 р. “Про мови в УРСР” і від 5 листопада 1991 р. “Про пенсійне забезпечення”.
У 1985-1986 рр. кримінальне законодавство змінювалось внаслідок проведення політики з посилення боротьби з пияцтвом та отримання нетрудових доходів. У 1986 р. в Основах кримінального законодавства СРСР і союзних республік було встановлено, що в разі заміни у порядку помилування смертної кари позбавленням волі, воно могло бути призначене і на строк понад 15 р., але не більше 20 р. У 1987 р. у загальносоюзне законодавство були внесені зміни і доповнення у зв’язку з приєднанням СРСР до міжнародних конвенцій щодо наркотиків, СНІДу, заручників тощо. Загострення соціально-політичної ситуації в країні, активізація громадсько-політичних рухів, боротьба за владу різних угрупувань, партій і рухів зумовили зміну і доповнення Закону СРСР “Про кримінальну відповідальність за державні злочини” та прийняття законів СРСР від 2 квітня 1990 р. “Про захист честі і гідності Президента СРСР”, від 23 жовтня 1990 р. “Про кримінальну відповідальність за блокування транспортних комунікацій та інші незаконні дії, що посягають на нормальну і безпечну роботу транспорту”; 2 липня 1991 р. ВР СРСР прийняла Основи кримінального законодавства СРСР і союзних республік. На зміну процесуального законодавства 30 червня 1987 р. ВР СРСР прийняла Закон “Про порядок оскарження в суд неправомірних дій службових осіб, які ущемляють права громадян”.
Отож, у законодавстві періоду перебудови виявився новий для радянської правової системи принцип центрального становища інституту прав і свобод особи; воно за своїм змістом ставало більш демократичне і гуманне. Однак комплексний підхід до законодавства був недосконалим, зміна напрямів і конкретних цілей, непослідовність і неповнота рішень негативно впливали на розвиток правової системи, в ній зберігались “білі плями”, застарілі норми, неузгодженість і суперечність норм. Поза тим, законодавчий процес відзначався, передусім, кількісними, а не якісними показниками. У правових актах було багато декларативних положень, які не підкріплювались організаційним і правовим механізмом реалізації. Республіканське законодавство, особливо після проголошення республіками декларацій про державний суверенітет, часто не відповідало союзному законодавству; ситуацію не змінив і Закон СРСР від 24 жовтня 1990 р. “Про забезпечення дії законів та інших нормативних актів законодавства СРСР”, який встановив, що закони і укази Президента СРСР є обов’язковими до виконання усіма державними і громадськими органами, службовими особами і громадянами на території СРСР, а ВР УРСР того ж дня закріпила, що на території УРСР забезпечується верховенство законів республіки. Такі протилежні підходи до дії законодавства у просторі дестабілізовували сферу правового регулювання, поглиблювали кризові явища у законодавстві.
Після розпаду СРСР багато союзних правових актів втратили силу. Але за Постановою ВР України від 12 серпня 1991 р. на території України могли застосовуватись акти законодавства СРСР з питань, не врегульованих законодавством України, за умов, що вони не суперечать Конституції і законам України.
Зміни у статусі УРСР як союзної республіки у період перебудови. Розпад СРСР і проголошення незалежності України.
Формально, за Конституцією СРСР, він вважався федеративною державою, а реально на початку перебудови це була величезна централізована держава з надмірним зосередженням державної влади, функцій і повноважень у союзних органах, що значно знецінювало національно-державний устрій і демократичні принципи федерації. СРСР як суверенна держава мав цілу систему союзних державних органів, систему союзного законодавства, територію, громадянство, грошову і кредитну системи, бюджет, збройні сили, державну символіку. Отож, постала необхідність заміни сталінської моделі союзної держави на фактично федеративну державу. Деякі заходи щодо розширення повноважень республіканських органів влади були окреслені у рішеннях всесоюзної конференції КПРС, у прийнятій у вересні 1989 р. пленумом ЦК КПРС програмі “Національна політика партії у сучасних умовах” та у постанові з’їзду народних депутатів СРСР “Про основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики СРСР”. Ці документи одним з головних напрямів удосконалення національно-державного устрою визначали забезпечення більш доцільного розмежування, перерозподілу функцій і повноважень союзних і республіканських державних органів. На розвиток цього положення ВР СРСР ввела в дію 26 квітня 1990 р. Закон СРСР “Про розмежування повноважень між СРСР і суб’єктами федерації”, який визначав, що СРСР є суверенною соціалістичною республікою, а союзні республіки – це суверенні радянські соціалістичні держави, які добровільно, на основі вільного самовизначення народів і рівноправності об’єднались у СРСР; встановлював права союзних республік, зокрема зберігалось право вільного виходу з СРСР, порядок якого мав визначатись спеціальним законом. За цим законом предметом виключного відання СРСР в особі його найвищих органів державної влади і управління було широке коло питань державного, господарського і соціально-культурного будівництва; поза тим, цілий блок цих же питань перебував у спільному віданні СРСР і союзних республік, притому найвищі органи влади і управління СРСР зберігали право встановлювати загальні засади і основи як державного, так і господарського і соціально-культурного будівництва. Так, найвищі органи влади СРСР встановлювали основи цивільного, земельного, лісового, водного, гірничого, кримінального, фінансового, трудового законодавства, законодавства про соціальне забезпечення, про народну освіту, про охорону здоров’я, про охорону навколишнього середовища, про адміністративні правопорушення, про судоустрій і судочинство. Союзні республіки мали приймати відповідні кодекси, які б дублювали союзне законодавство. Тож помітної трансформації СРСР із понадцентралізованої у фактично федеративну державу цей Закон не забезпечував.
Попри те, за умов загальної демократизації радянського суспільства союзні республіки зробили рішучий крок у напрямі забезпеченні реального суверенітету. Першою його проголосила Росія, а 16 липня 1990 р. ВР УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, принципи якої були несумісні з “новим” союзним договором, що розроблявся кремлівським керівництвом для порятунку занепадаючої імперії. Так, у грудні 1990 р. ІV з’їзд народних депутатів СРСР фактично відмовився підтримувати декларації про державний суверенітет, прийняті республіками, а взамін ухвалив постанову “Про загальну концепцію нового Союзного Договору і порядок його укладення”, що передбачала перетворення СРСР як багатонаціональної держави у “добровільний рівноправний союз суверенних республік – демократичну федеративну державу”. Для розробки проекту союзного договору створювався підготовчий комітет, що мав розпочати роботу вже у січні 1991 р. З’їзд підкреслив, що головною умовою досягнення злагоди є укладення нового союзного договору, притому передбачалось створення Ради федерації для координації діяльності найвищих органів державного управління СРСР і республік. 16 січня 1991 р. ВР СРСР прийняла постанову про проведення на території СРСР 17 березня 1991 р. референдуму з питання збереження СРСР як федерації рівноправних суверенних республік. Цей загальносоюзний референдум відбувся, але не уточнив змісту нового союзного договору і подальшої долі СРСР; кожна республіка проводила референдум на власний розсуд, а Грузія, Литва, Молдова, Латвія, Вірменія й Естонія навіть відмовились від нього.
Після референдуму розпочався т.зв. “новоогарьовський процес”, у ході якого відбувались переговори керівників республік з Президентом СРСР Горбачовим про новий союзний договір. 23 квітня 1991 р. учасники переговорів підписали Заяву, що декларувала принципи нового союзного договору і вказувала на необхідність його найшвидшого укладення. Однак, зустрічі учасників переговорів у травні-липні в Ново-Огарьово були безрезультативними і виявили значні розходження між сторонами. Так, керівництво України, посилаючись на Декларацію про державний суверенітет, заявило про необхідність попереднього обговорення проекту договору на засіданні ВР України, яка 27 червня прийняла рішення про відкладення розгляду договору на вересень. Наприкінці липня Горбачов заявив, що роботу над проектом союзного договору завершено, і 15 серпня було розповсюджено остаточний текст проекту союзного договору. Цей проект залишав фактично недоторканою монополізацію центром найважливіших повноважень і понадцентралізацію прийняття рішень з основних питань державного, господарського і соціально-культурного будівництва. Церемонію попереднього укладення союзного договору було призначено на 20 серпня 1991 р.
Однак, 19 серпня 1991 р. у СРСР відбулась спроба державного перевороту – у Москві було здійснено путч і проголошено владу антиконституційного Державного комітету з надзвичайного стану (Генеральный комитет чрезвычайного положения - ГКЧП), до складу якого увійшли заступник Президента Янаєв, голова КДБ Крючков, міністр оборони Язов та ін. Комітет оголосив про взяття влади і у деяких регіонах увів надзвичайний стан. У бойову готовність було приведено війська КДБ, деякі військові частини, на вулиці Москви виведено танки і бронемашини. Багато партійно-державних керівників республіканського, обласного, районного рівня оголосили про підтримку ГКЧП, керівництво України зайняло вичікувальну позицію; однозначно негативно, публічно, з протестами проти антидержавних дій ГКЧП висловились депутати Народної Ради у ВР УРСР. ГКЧП заявив про свій намір зберегти централізовану союзну державу, проте змова була придушена – рух протесту очолив Борис Єльцин, згодом обраний Президентом Росії, керівництво ГКЧП було заарештовано і розпочалась чистка державного апарату від “гекачепістських” елементів. Натомість, невдала спроба державного перевороту пришвидшила розпад СРСР.
24 серпня 1991 р. ВР УРСР, з огляду на небезпеку внаслідок державного перевороту, прийняла Акт проголошення незалежності України і на 1 грудня 1991 р. призначила проведення республіканського референдуму щодо підтвердження цього Акту та всенародні вибори Президента України. Референдум і вибори відбулись, і понад 90% його учасників підтвердили Акт проголошення незалежності України, а першим всенародно обраним Президентом став Л.М.Кравчук.
7-8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі керівники України, Росії і Бєларусі уклали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Цей документ був відкритий для підписання усіма республіками колишнього СРСР. 10 грудня ВР України прийняла постанову “Про ратифікацію Угоди про створення СНД” із застереженнями, які забезпечували незалежність України як суб`єкта міжнародного права. 21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алма-Аті керівники Азербайджану, Бєларусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменистану, Узбекистану й України підписали Декларацію про СНД. СРСР як суб’єкт міжнародного права і геополітичне утворення перестав існувати.
27 березня 1994 р. в Україні відбулись дострокові вибори до ВР і дострокові вибори Президента України, де у другому турі був обраний Л.Кучма. 28 червня 1996 р. була прийнята Конституція України. У березні 1998 р. відбулись нові вибори до ВР, а у жовтні 1999 р. нові вибори Президента, яким повторно став Л.Кучма.
Більшовицько-комуністична тоталітарна імперія наприкінці 70-х – початку 80-х рр. почала проявляти усі ознаки неперехідної кризи – економічної, політичної, соціальної. Усе очевиднішою ставала необхідність проведення докорінних реформ політичної системи країни, економіки і соціальних відносин загалом. Щоправда, ініціатори перебудовних процесів, й надалі маючи на меті створити комуністичне суспільство, планували здійснити лише деякі формальні перетворення у соціально-економічній сфері. Але невдовзі виявилась необхідність кардинальної зміни поглядів на соціалізм, що не влаштовувало вище партійне і управлінське керівництво, яке мало привілейоване становище у державі, і тому чинило відкритий або завуальований опір прогресивним починанням. По суті перебудова була типовою, з усіма притаманними їй обмеженнями, «революцією зверху», яка планувалась як обмежена у часі, упорядкована, суворо контрольована серія заходів. Проте, розвиток подій незабаром зламав цю задуману схему.
2. Політичний режим України сьогодні: відголоски минулого і перспектива розвитку.
Сьогоднішній стан України із точки зору політичного режиму - це звичайна у межах авторитаризму плюралізація (на противагу звичному нам монізмові) суспільного життя, котра може бути, а чи не бути початком становлення демократії. Відновлення природних плюральних засідок суспільного життя за відсутності властивого нього стану несуперництва, за запеклої, годиною брутальної за своїми методами боротьби за уладові чи вплив на неї, що відбувається в умовах загальної соціально-економічної і політико- духовної кризи, є, за визначенням З. П. Хантінгтона, частиною " великого процесу модернізації " в світі. Головні заподіяння модернізації суспільства здатні розв " язувати політичні режими різного тилу, як авторитарні, то й демократичні. Доти ж, зіткнувшись із колосальними соціальними проблемами модернізації, політичний істеблішмент завжди відчував спокусу принести в жертву демократію задля економічних реформ.
У сучасній Україні існує специфічний " змішаний " політичний режим, в якому поєднуються ознаки всіх основних " чистих " різновидів політичних режимів: а) демократичного, б) авторитарного, в) автократичного, р) тоталітарного, буд) анархічного, е) охлократичного.
Серед ознак демократичного політичного режиму, притаманних Україні, слід відзначити:
1) виборність найважливіших органів політичної влади (як державних, то й громадських);
2) юридичну рівність громадян;
3) гарантії прав меншості та запобігання свавілля більшості.
На тому годину є певні обмеження у сфері двох інших основних принципів демократичного режиму - вирішення найголовніших політичних проблем відповідно до волі більшості громадян та забезпечення широкого кола особистих, громадянських та політичних прав та свобод. Відсутнім є належний постійна контроль народу за органами політичної влади, за бюрократичним апаратом держави; суттєву роль відіграє маніпулювання інформацією. Для значної частини населення багато декларованих прав та свобод не підкріплені економічно та організаційно. Деякі із демократичних прав грубо порушуються існуючими підзаконними актами та бюрократичними процедурами (наприклад, декларація про вільний вибір місця проживання - антидемократичним інститутом прописки). Корупція та безвідповідальність зводять нанівець найкращі побажання законодавців та політиків-романтиків.
Існуючі обмеження демократичних принципів дають підстави для висновку про наявність у сучасній Україні певних елементів авторитарного політичного режиму. До таких елементів також належать:
1) широкі законодавчі повноваження виконавчих органів держави (уряду та президента);
2) звуженість принципу гласності у діяльності органів політичної влади та реальної відповідальності їхні керівників та інших представників за зміст та наслідки своєї діяльності. В частности схованою від громадськості є інформація про фактичні основні джерла та реальний розмір доходів вищих посадових осіб у державі.
Найважливішою ознакою автократичного політичного режиму, котра притаманна сучасній Україні, є обмеженість кола осіб, що здійснюють реальну політичну уладові, та відокремленість абсолютної більшості народу від процесу її здійснення.
До числа залишків тоталітаризму слід віднести такі специфічні риси політичної свідомості значної частини адміністративних кадрів, політиків та простих громадян, як впевненість у власній непогрішимості, нетерпимість до політичного інакомислення, анти-інтелектуалізм у сфері гуманітраних знань, догматизм, примітивізація полі-гичної культури. У основі своїй знищений на центральному інституційно-нормативному рівні тоталітаризм й далі розквітає у сфері на локального й навіть регіональному та секторному рівнях політичної системи.
Анархічний політичний режим часто буває уявлень такими своїми компонентами, як:
1) відсутність системи ефективного нормативного регулювання суспільних відносин, свавілля сильнішого чи более спритного, відсутність гарантій безпеки населення та представників органів політичної влади;
2) конфронтація владних структур, відсутність ефективних форм координації їхніх дій;
3) ерозія загальної ідеї єдиної політичної системи (що виявляється в діяльності впливових сепаратистських сил та сил, що претендують на виключне право репрезентувати " справжні інтереси народу " та вимагати заборони діяльності своїх опонентів);
4) втрата (у деяких випадках) вищими органами політичної влади монополії на організоване застосування насиля.
І, нарешті, суттєві елементи охлократичного політичного режиму характеризують політичне життя України тою мірою, якою її владним структурам притаманні:
1) некомпетентність, презирливе ставлення до знань, до досвіду світової цивілізації, зокрема постійні намагання неадекватними реальній ситуації простими засобами й дуже швидко розв " язувати складні проблеми суспільного життя, що потребують для свого вирішення довгої копіткої праці;
2) відсутність у представників органів політичної влади реального почуття громадянської відповідальності перед народом своєї країни та світом; 3) рекрутування певної частини правлячої політичної еліти із середовища " соціальних низів " та " маргінальних верств " суспільства, представники які жадають швидкого підвищення свого індивідуального та групового соціального статусу та покращання матеріального рівня життя.
Тема 6. Українська незалежна держава як результат політичного самовизначення українського народу.
1. Україна на шляху до здобуття незалежності.
Повторити Тема 5, пит. 1.
2. Конституційний процес в Україні.
Історичні передумови
Історичні передумови розвитку конституційного процесу в Україні сягають часів Київської Русі і біля його витоків лежить збірка стародавнього українського права «Руська Правда», а також відомі науковому світові пізніші історичні пам'ятки правової культури України — «Литовські статути», акти періоду козацької держави Богдана Хмельницького «Березневі статті» (інші назви — «Статті Богдана Хмельницького», «Березневі статті Богдана Хмельницького», «Статті війська Запорізького»).
XVIII — початок ХХ століття
Початком історії українських конституцій вважається 5 квітня 1710 року, коли в м. Бендерах (теперішня територія республіки Молдова) було затверджено «Пакти і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького», гетьманом Війська Запорозького Пилипом Орликом. Конституція закріплювала створення незалежної української козацької держави в межах етнографічної національної території визнану Зборівською угодою 1649 року. Державна влада поділялася на законодавчу — Генеральна Рада, виконавчу — гетьман та його уряд і судову — Генеральний Суд. Визнавалося право міст на самоврядування, право соціального захисту малозабезпечених. Хоча не вдалося у повній мірі реалізувати Конституцію, вона діяла на Правобережній Україні до 1714 року. На думку як вітчизняних, так і зарубіжних фахівців, це була перша європейська конституція у сучасному її розумінні.
Докладніше у статті Конституція Пилипа Орлика
Друга половина XIX та початок ХХ століття представлена конституційними проектами та науково-публіцистичних працями. У 1846–1847 роках Григорій Андрузький, член Кирило-Мефодіївського братства, студент юридичного факультету Київського університету, представив «Начерки Конституції Республіки», де передбачалося що Україна — суверенне державне утворення у конфедерації слов'янських народів.
У 1884 році український вчений та політичний діяч М. Драгоманов представив фундаментальну роботу «Вольный Союз — Вільна Спілка», де пропонував реорганізувати царську Росію у федеративну республіку, в якій громадянам були б забезпечені особисті і політичні права.
У травні 1905 року М. Грушевським опубліковано статтю «Конституційне питання і українство в Росії», де розвинуті основи, закладені М. Драгомановим, децентралізації Російської імперії та конституційного-правового будівництва в Україні. У вересні 1905 року Микола Міхновський публікує в першому номері часопису Української народної партії «Самостійна Україна» проект Конституції України «Основний закон Самостійної України — спілки народу українського». Проект передбачав повну незалежність України.
Конституційний процес часів Національної революції
Реальний конституційний процес в Україні почався у 1917 році із поваленням самодержавства у Росії.
17 березня 1917 року представниками українських партій, суспільних, культурних організацій створюється Центральна Рада — всеукраїнська громадська організація й координаційний центр. Її головою вибирається Михайло Грушевський. Центральна Рада організовує скликання Всеукраїнського Національного Конгресу, який проходить 17-21 квітня 1917 року в Києві за участю 900 делегатів від політичних, культурних і професійних організацій. Конгрес ухвалює рішення поставити перед майбутнім російським урядом питання про федеративний устрій Росії та надання Україні права автономії, обирає Центральну Раду у складі 150 чоловік. Керівництво Центральної Ради очолює Михайло Грушевський — голова, Володимир Винниченко й Сергій Єфремов — заступники.
З березня 1917 року перестають діяти всі заборони щодо української мови й культури. Починає видаватися масова українська преса. Організовуються курси для вчителів. 31 березня 1917 року відкривається перша українська гімназія.
У травні Центральна Рада направляє в Петроград своїх представників з вимогою надати Україні статус автономії, а також право ведення міжнародних переговорів. Тимчасовий уряд відхиляє всі вимоги України.
23 червня на Другому Військовому З'їзді Центральна Рада ухвалює І-й «Універсал Української Центральної Ради до українського народу, в Україні й по-за Україною сущого», який декларує «статут автономії України», здійснюваної за принципом: «Українські справи вирішують Українські Збори (Сойм), загальноросійські — Центральне Російське Правительство».
27 червня створюється Генеральний Секретаріат Центральної Ради — виконавчий орган (уряд) у складі восьми генеральних секретарів і генерального секретаря, яким стає Володимир Винниченко (УСДРП), з розмежуванням повноважень кожного секретарства (міністерства) щодо управління відповідними галузями народного господарства. Центральна Рада стає законодавчим органом, а Генеральний Секретаріат — органом центральної виконавчої влади.
3 липня Центральною Радою ухвалюється II-й «Універсал Української Центральної Ради», про порозуміння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом де зазначалося, що «прямуючи до автономного ладу в Україні, Центральна Рада в згоді з національними меншостями України підготовлятиме проект законів про автономний устрій України для внесення на затвердження Учредительного зібрання» на основі якого представники Генерального Секретаріату здійснюють спробу знайти компроміс із Тимчасовим урядом Росії. Але Росія знову відхиляє всі вимоги України.
20 листопада Центральна Рада ухвалює III-й «Універсал Української Центральної Ради», яким проголошується утворення Української Народної Республіки та побудову стосунків із Росією на федеративних засадах.
9 січня 1918 року Центральна Рада ухвалює IV-й «Універсал Української Центральної Ради», який проголошує Українську Народну Республіку «самостійною, ні від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу». Генеральний Секретаріат перетворюється у Раду Народних Міністрів. Його головою стає Всеволод Голубович.
29 квітня відбувається сесія Центральної Ради, на якій приймається конституція УНР і вибирається президент УНР — Михайло Грушевський.
У той же день, за підтримкою Німеччини владу у Україні захоплює генерал Павло Скоропадський. Проголошується гетьманська держава та приймається «Грамота до всього українського народу» і установчий правовий акт «Закони про тимчасовий державний устрій України» які скасовують усі акти, прийняті Центральною Радою, у тому числі й Конституцію, врегульовують питання «про гетьманську владу», «про Раду Міністрів і про міністрів», «про фінансову Раду», «про Генеральний Суд», «про віру», визначаються «права і обов'язки українських козаків і громадян», визнається право приватної власності, проголошується свобода торгу і широкий простір для приватного підприємництва та ініціативи.
Відповідно до прийнятих актів уся повнота державної влади зосереджується в руках гетьмана. Він управляє державою, затверджує закони, призначає голову і членів Ради Міністрів, є «Верховним Воєводою Української Армії і Флоту», має право помилування засуджених. Затверджується також «Тимчасовий закон про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами ясновельможного пана Гетьмана всієї України» прийнятий Радою Міністрів. По якому управління державою, при даних обставинах, здійснюється трьома її верховними правителями, одного з яких заздалегідь визначає гетьман, Другого обирає Державний Сенат, а третього — Рада Міністрів.
Конституційний процес у Західноукраїнській Народній Республіці
Західноукраїнські землі Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття на початку XX століття знаходяться у складі Австро-Угорської монархії. Цісарський уряд маніфестом від 16 жовтня 1918 року, декларує перебудову монархії на федеративних засадах, що спричиняє активізацію національних рухів. 18 жовтня у Львові утворюється Українська Національна Рада та затверджується Статут Української Національної Ради.
Наступного дня, 19 жовтня Українська Національна Рада, спираючись на передбачене «14-ма пунктами Вільсона» право націй на самовизначення, ухвалює Прокламацію Української Національної Ради в якій проголошує Українську Державу на етнічних українських землях Галичини, Буковини й Закарпаття.
13 листопада 1918 року Українською Національною Радою приймається «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії» та проголошується про утворення Західно-Української Народної Республіки.
Керівництво ЗУНР на чолі з Євгеном Петрушевичем приймає закони про організацію війська, про тимчасову адміністрацію, про тимчасову організацію судочинства, про державну мову, про громадянство, про земельну реформу, про освіту. Уряд ЗУНР, Тимчасовий державний секретаріат на чолі з Костем Левицьким, формує систему управління центральних та місцевих органів. Створюється Українська Галицька армія, яка навесні 1919 року налічує вже понад 100 тис. військових. Гербом ЗУНР стає золотий лев на синьому тлі, обернений у правий бік, а прапором — жовто-блакитне полотнище. ЗУНР відкриває посольства в Австрії, Угорщині й Німеччині, а дипломатичні представництва у Чехословаччині, США, Канаді, Італії та Бразилії.
1 грудня 1918 р. делегація ЗУНР підписує у Фастові з Директорією УНР «Передвступний договір», домовленість про злуку двох українських республік, яка була урочисто проголошена 22 січня 1919 року на Софійському майдані у Києві. Відповідно до закону «Про форму влади в Україні», прийнятого Трудовим Конгресом України, ЗУНР перейменовувалася в Західну область Української Народної республіки (ЗОУНР).
Рішення про спілку з УНР було скасоване після укладенням С. Петлюрою Варшавської Угоди з Ю. Пілсудським, яка передбачала визнання прав Польщі на Галичину.
Невід'ємною складовою історії українських конституцій є акти конституційного характеру Карпатської України — Тимчасова Конституція Карпатської України 1939 року та документи Української Головної Визвольної Ради (УГВР) 1940–1950 років, зокрема Тимчасовий устрій УГВР 1944 року.
Конституційний процес в Радянській Україні
Створення більшовиками українського радянського уряду в Харкові та падіння Директорії у 1919 році засвідчило початок в Україні принципово нового етапу конституційного процесу.
На початку січня 1919 року виходить Маніфест Тимчасового робітничо-селянського уряду України.
В березні 1919 року на основі Маніфесту ВУЦВК приймає Конституцію України, яка повторює Конституцію Російської Федерації 1918 року. Закладений основний принцип якої диктатура пролетаріату та заява «про свою повну солідарність з існуючими радянськими республіками і про своє рішення вступити з ними у найтісніше політичне об'єднання для спільної боротьби за торжество світової комуністичної революції».
З створенням у 1922 році Союзу радянських республік і прийняття у 1924 році Конституції СРСР до Конституції УСРР 1919 року вносяться зміни, пов'язані із розподілом компетенції.
У Харкові, 15 травня 1929 р., відбувся XI Всеукраїнський з'їзд рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів під головуванням Г. Петровського, який ухвалив затвердити нову Конституцію (основний закон) Української Соціалістичної Радянської Республіки. Конституція 1929 р. склалася на основі тих змін у державному будівництві, в політичному та економічному житті УСРР, які відбулися в період з 1919 по 1929 рік, на базі першої Конституції СРСР.
У зв'язку з ухваленням у грудні 1936 року нової Конституції СРСР, 30 січня 1937 року ухвалюється «сталінська» Конституція Української РСР, яка повністю повторює основні положення Конституції СРСР, максимально зменшує повноваження республіканських органів та зводить до мінімуму кількість республіканських наркоматів.
У зв'язку з ухваленням 1977 року нової Конституція СРСР, на позачерговій сьомій сесії Верховної Ради Української РСР дев'ятого скликання 20 квітня 1978 року ухвалюється нова Конституція УРСР. Нова Конституція не спричинила принципових змін у державному і суспільному житті республіки, але сприяла появі загальної тенденції до демократизації суспільного життя, зростання політичної активності народу.
Новітній конституційний процес в Україні
Конституційний процес в сучасній Україні умовно можна поділити на три основних періоди: перший період (1990–1996 роки) ознаменувався здобуттям незалежності України, процесом підготовки проекту Конституції і прийняттям Конституції України; другий період (1996–2004 роки) став періодом реалізації Конституції України; третій період (2005 — донині) позначився процесом внесення змін та доповнень до Конституції України (конституційною реформою), масштабною конституційною кризою 2007–2009 років і пошуком легітимних шляхів системного оновлення Основного Закону. Кожному із зазначених періодів конституційного процесу властиві свої особливості, специфіка.
Перший період (1990–1996)
Перший період конституційного процесу був започаткований розпадом колишнього СРСР та становленням України як незалежної самостійної суверенної держави. Цей період історії Конституції України є найбільш складним і суперечливим. Його умовно можна поділити на декілька під періодів:
1) від прийняття Декларації про державний суверенітет України 1990 р. до підготовки Концепції Конституції України 1991 р.;
2) від прийняття Концепції Конституції України 1991 р. до винесення першого проекту Конституції України на народне обговорення (15 липня — 1 грудня 1992 p.);
3) від завершення обговорення першого проекту Конституції України в грудні 1992 р. до підготовки та затвердження Верховною Радою України другого проекту Конституції України у травні 1993 p.;
4) травень-листопад 1993 р. — доопрацювання другого проекту Конституції України;
5) листопад 1993 р. — 1995 р. — конституційна криза в Україні;
6) підготовка та прийняття Конституційного договору України в 1995 p.;
7) від прийняття Конституційного договору в 1995 р. до прийняття Конституції України 1996 р.
Після урочистого прийняття 24 серпня 1991 р. Верховною Радою України Акта проголошення незалежності України та його затвердження на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. Україна була визнана суверенною державою та повноцінним суб'єктом міжнародних відносин більшістю країн світу. Нагально постала потреба в конституційному закріпленні основ суспільного і державного ладу, прав і свобод людини і громадянина, порядку організації та функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування молодої незалежної держави.
Перший проект Конституції, розроблений робочою групою Л. П. Юзькова, зазнав редакційних змін від 29 січня 1992 р. і привернув серйозну увагу як вітчизняних, так і зарубіжних спеціалістів. Його обговорення проводилися 3-5 березня 1992 р. на міжнародному семінарі у Празі, 3-5 липня у Києві на симпозіумі «Конституція незалежної України», а також на численних «круглих столах». Цей проект після відповідних доповнень та численних експертиз 5 червня 1992 р. був ухвалений Конституційною комісією і винесений на розгляд Верховної Ради України. 1 липня 1992 р. Верховна Рада України ухвалила постанову про винесення розробленого Конституційною комісією проекту Конституції України до 1 листопада 1992 р. на всенародне обговорення.
Утім, перший проект Конституції України, як і наступні конституційні проекти, не був реалізований внаслідок перманентних протистоянь між Президентом України та Верховною Радою України на фоні тривалої соціально-економічної кризи в Україні.
Докладніше у статті Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України від 8 червня 1995 року
Конституційний договір не вирішував проблему прийняття нової Конституції України. Уже 24 листопада 1995 р. Конституційна комісія підтримала пропозицію Президента України й утворила нову робочу групу в складі чотирьох представників Верховної Ради України, чотирьох представників Президента України і двох представників від органів правосуддя для доопрацювання конституційного проекту. Проект, розроблений першою робочою групою і доопрацьований другою робочою групою, був винесений на обговорення Конституційної комісії 12 березня 1996 р. і рекомендований до розгляду Верховною Радою України. Вже 20 березня проект Конституції України був поданий на спеціальне засідання парламенту. Співголови Конституційної комісії Л. Кучма та О. Мороз, попри різницю поглядів і оцінок проекту, були одностайні в прагненні якнайшвидшого прийняття Основного Закону.
Уже 2 квітня 1996 р. Верховна Рада України винесла питання про проект Конституції України до порядку денного пленарних засідань, а 17 квітня 1996 р. розпочався його розгляд. У парламенті над проектом спочатку працювала міжфракційна ініціативна група, а з 5 травня 1996 р. — створена на її основі Тимчасова спеціальна комісія з доопрацювання проекту Конституції України на чолі з народним депутатом України М. Д. Сиротою.
28 травня — 4 червня 1996 р. відбулося перше читання проекту, а через два тижні й друге читання. Доопрацьований Тимчасовою спеціальною комісією проект Основного Закону був прийнятий Верховною Радою у першому читанні 4 червня (258 голосів — «за»). При підготовці до другого читання до проекту Конституції України Тимчасова спеціальна комісія врахувала близько 6 тис. поправок до зазначеного акта.
Ситуація загострилася 26 червня 1996 p., коли Рада національної безпеки України і Рада регіонів при Президентові України виступили з різким засудженням будь-яких подальших зволікань з прийняттям нової Конституції України, оскільки такі зволікання загострюють соціально-економічну ситуацію в державі. Того ж дня Президент України видав указ про проведення всеукраїнського референдуму 25 вересня 1996 р. щодо прийняття нової Конституції України, в основу якої було покладено варіант проекту Основного Закону в редакції робочої групи від 11 березня 1996 р.
У відповідь на це Верховна Рада України прийняла 27 червня постанову «Про процедуру продовження розгляду проекту Конституції України у другому читанні». Відповідно до положень постанови Погоджувальна рада депутатських фракцій і груп визначає нерозглянуті статті конституційного проекту або їх окремі частини і вносить пропозиції про їх «упереджуючий» розгляд. Парламент розглядає визначені Погоджувальною радою статті та їх окремі частини в редакції, запропонованій Тимчасовою спеціальною комісією, і приймає щодо них рішення згідно з Регламентом. У разі відхилення пропозиції Комісії голосуються альтернативні поправки до цієї пропозиції. В разі відхилення всіх поправок передбачалося вироблення узгоджувальної редакції її тексту з урахуванням поправок, що набрали найбільшу кількість голосів, Узгоджувальні пропозиції мали розроблятися Погоджувальною радою і передаватися до Тимчасової спеціальної комісії для опрацювання та внесення їх на розгляд парламенту.
Було також вирішено вести роботу в режимі одного засідання до прийняття нової Конституції України. 28 червня 1996 р. о 9 год. 18 хв. після 24 годин безперервної праці Верховна Рада України прийняла і ввела в дію Конституцію України («за» проголосували 315 народних депутатів). Після прийняття Конституції України Президент скасував свій указ про проведення всеукраїнського референдуму.
Одночасно Закон України «Про прийняття Конституції України та введення її в дію» від 28 червня 1996 р. засвідчив втрату чинності Конституцією (Основним Законом) України від 20 квітня 1978 р. з наступними змінами та доповненнями та Конституційним договором між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні у зв'язку з прийняттям Конституції України.
Другий період (1996–2004)
Прийняття Конституції України 28 червня 1996 р. стало основним здобутком першого періоду і, одночасно, точкою відліку другого періоду розвитку українського конституціоналізму.
Характерною ознакою другого періоду конституційного процесу стала реалізація положень Конституції через новостворені правові акти (закони та підзаконні акти) та систему органів державної влади та місцевого самоврядування, передбачену Основним Законом. Тобто упродовж 1996–2006 років загалом були сформовані нормативно- та організаційно-правові механізми реалізації Конституції України.
Водночас життя доводило необхідність реформування окремих положень Конституції України. Політичні, економічні, соціальні та інші чинники обумовили необхідність зміни форми держави, а відтак, — конституційної реформи. Політики, громадські діячі, науковці пропонували власні проекти внесення змін до Конституції України, але переважна більшість із них не знайшла підтримки у парламентаріїв.
Посиленням соціально-економічної кризи та суперечностей між Верховною Радою України та Президентом України позначився в Україні 2000 рік. Зазначені кризові явища загострилися у зв'язку з неспроможністю парламенту вчасно прийняти Державний бюджет України на 2000 рік, поданий Кабінетом Міністрів України. До того ж сам парламент розколовся на так звану «більшість» та «меншість». У суспільстві набула поширення ідея проведення конституційного референдуму, почали створюватися ініціативні групи з питання проведення відповідного всеукраїнського референдуму.
На виконання вимоги більш як трьох мільйонів громадян України, засвідченої в установленому порядку протоколом ЦВК «Про загальні підсумки збирання підписів громадян України під вимогою проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою» від 15 січня 2000 р. відповідно до ст. 72 та п. 6 ст. 106 Конституції України Президент України видав Указ 65/2000 «Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою» від 15 січня 2000 р.
Третій період (2004-)
Віру народу України у власні сили пробудили події, пов'язані з виборами Президента України в 2004 році, що отримали в політичній теорії та практиці назву «Помаранчевої революції». Ці події ознаменували третій період конституційного процесу, пов'язаний процесом внесення змін та доповнень до Конституції України (конституційною реформою), масштабною конституційною кризою 2007–2009 років і пошуком легітимних шляхів системного оновлення Основного Закону.
Правові здобутки Помаранчевої революції були втілені передусім у Закон України «Про внесення змін до Конституції України». 8 грудня 2004 р. на позачерговому пленарному засіданні Верховної Ради України було вирішене питання про внесення змін до Конституції України. 402 голосами підтримали пакет документів — Закон про внесення змін до Конституції України, Закон про особливості застосування Закону про вибори Президента України при повторному голосуванні 26 грудня 2004 р., та про внесення змін до Конституції України щодо вдосконалення системи органів місцевого самоврядування.
Більшість положень Закону про внесення змін до Конституції України набули чинності з 1 січня 2006 р., а вже з 25 травня 2006 p., коли після складення присяги народними депутатами України набула своєї каденції Верховна Рада України V скликання, обрана за оновленою пропорційною системою, всі без винятку положення Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р. стали чинними.
Щодо легітимності цього Закону, то 7 вересня 2005 р. Конституційний Суд України прийняв висновок № 1-в/2005 у справі за зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» вимогам статей 157 і 158 Конституції України (справа про внесення змін до статей 85, 118, 119, 133, 140, 141, 142, 143 Конституції України). Відповідно до основних положень цього висновку, проект Закону України «Про внесення змін до Конституції України» (реєстр. № 3207-1) було визнано таким, що відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України. Водночас окремі питання щодо легітимності положень Закону України «Про внесення змін до Конституції України» зберігали свою актуальність до 2010 року.
Так, Національна комісія зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права 27 грудня 2005 р. оприлюднила «Висновок щодо дотримання конституційної процедури під час внесення змін до Конституції України шляхом ухвалення Закону України „Про внесення змін до Конституції України“ від 8 грудня 2004 p. № 2222-IV та щодо відповідності його положень загальним засадам Конституції України 1996 року і європейським стандартам», у яких акцентувалася увага на проблемних аспектах унормування конституційної реформи в Україні, а саме: порушенні процедурних питань при ухваленні змін до Конституції України, відсутності висновку Конституційного Суду України на відповідний законопроект, до якого в процесі розгляду та голосування 8 грудня 2004 р. вносилися зміни; «пакетному» голосуванні; порушенні Регламенту Верховної Ради України, який мав силу закону.
Зазначений висновок також звернув увагу на змістовні невідповідності конституційного проекту загальним засадам Конституції України та вимогам і стандартам сучасного європейського конституціоналізму, а саме положення про: збільшення строку повноважень Верховної Ради України та місцевих рад; введення імперативного мандата; суперечливість у формуванні Уряду, його складу, відповідальності, злагодженості роботи; відновлення загальнонаглядової функції прокуратури тощо.
Пізніше, у 2006–2010 роках, згадані вище недосконалості та колізії оновленої Конституції України спричинили низку конституційних конфліктів.
Висхідною крапкою в прагненні тодішньої влади до системного оновлення Конституції України можна вважати Указ Президента України від 27 грудня 2007 р. № 1294/2207 «Про Національну конституційну раду». Цей Указ започаткував суспільний діалог щодо змісту та форм удосконалення положень чинної Конституції України. І вже у березні-квітні 2008 р., до конституційного процесу почали залучатися за власної ініціативи громадські організації, непарламентські політичні партії та окремі небайдужі громадяни. Результати їх конституційної правотворчої роботи знайшли своє вираження в пропозиціях до роботи НКР, а в окремих випадках — і в самостійних проектах нового Основного Закону.
На початку червня 2009 р. дві найбільші парламентські фракції у Верховній Раді України — Партія регіонів і Блок Юлії Тимошенко — виступили з ініціативою щодо створення широкої коаліції та внесення системних змін до Основного Закону з метою запровадження парламентської республіки, в якій би Президент України обирався Верховною Радою України. Але вихід із переговорного процесу Партії Регіонів унеможливив відповідні конституційні ініціативи. Кожна з політичних сил (ПР і БЮТ) анонсувала внесення до парламенту власних конституційних процесів.
2 квітня 2010 року: ліквідовано Національну конституційну раду.
30 вересня 2010 року: Відновлено дію Конституції України в редакції 1996 року шляхом прийняття рішення Конституційного суду України у справі про дотримання процедури внесення змін до Конституції від 8 грудня 2004 року.
19 листопада 2010 року попередньо схвалений Верховною Радою, 1 лютого 2011 року підписаний Президентом, а 4 лютого 2011 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Конституції України щодо проведення чергових виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів».
21 лютого 2011 року: Рішенням Президента України Віктора Януковича створено Науково-експертну групу під головуванням першого Президента України Леоніда Кравчука, що має «напрацювати пропозиції щодо механізму створення і діяльності Конституційної Асамблеї, а також проаналізувати концепції реформування Конституції України».
Тема 7. Міжнародні політичні відносини.
1.Сутність та особливості міжнародних відносин.
Міжнародні відносини є об'єктом зовнішньої політики, міжнародної політики в цілому. Втім, звичний для нас термін «міжнародні відносини» не зовсім точний, оскільки відповідні відносини ніколи не складаються безпосередньо між народами. Як демократія не буває безпосередньо владою народу, так і міжнародні відносини не бувають відносинами безпосередньо між народами. Вони опосередковуються державами — через охорону кордонів, митний контроль, візові режими, закордонні паспорти, монополію на здійснення зовнішньої політики тощо. Франкомовний еквівалент терміна «міжнародні відносини» — relations internationales, що дослівно означає «міжнаціональні відносини», чи відповідний англомовний термін дещо точніші, оскільки в західноєвропейській традиції нація ототожнюється з державою. Визначення «народу» як головного суб'єкта міжнародних відносин передбачає саме державні народи-нації, а по суті — держави.
Звичайно міжнародні відносини визначаються як система політичних, економічних, соціальних, культурних, воєнних,правових та інших зв'язків між державами й народами.
Вивчаються вони різними науками. Так, історія аналізує проблеми виникнення й розвитку зовнішньої політики та дипломатії. Економічна наука досліджує міжнародні економічні зв'язки. Наука міжнародного права зосереджується на вивченні норм і принципів, які регулюють систему міжнародних відносин, а також взаємовідносини в межах окремих груп країн або на двосторонній основі. Політологія відіграє особливо велику роль у дослідженні міжнародних відносин. Вже хоча б тому, що найважливішим об'єктом її вивчення є держава, яка виступає головним суб'єктом міжнародних відносин. Політологія зосереджується на дослідженні саме політичних зв'язків між державами, розглядаючи їх як суб'єкт зовнішньої політики.
Міжнародні відносини виступають специфічним видом суспільних відносин. Як і суспільні відносини в цілому, вони є відносинами між людьми; в них чітко вирізняються економічний, соціальний, політичний і духовно-культурний аспекти. Водночас міжнародні відносини характеризуються низкою особливостей. Це, по-перше, їх невладний характер. Влада є одним із основних регуляторів суспільного життя всередині держави, де існують відносини панування і підкорення, керівництва й підпорядкування. У відносинах між державами владні відносини як відносини панування і підкорення є не правилом, а відхиленням від нього. Тут має бути рівність партнерів під кутом зору міжнародного права. Це відносини конкуренції, суперництва або співробітництва і лише як виняток — панування й підкорення.
Оскільки міжнародні відносини не мають владного характеру, то постає проблема виокремлення їх політичного аспекту. Цей аспект не може бути визначений через владу, як це робиться стосовно політики всередині держави. Він може бути виокремлений на основі суб'єктів відносин, якими є політичні інститути та особи, що їх представляють. Іншими словами, міжнародні політичні відносини — це відносини між державами, політичними партіями, громадсько-політичними організаціями і рухами, міжнародними організаціями та іншими суб'єктами політики на міжнародній арені. За такого розуміння міжнародних політичних відносин навіть суто економічні відносини між державами як політичними інститутами набувають політичного характеру. Політичний аспект, політичні відносини складають основний зміст міжнародних відносин.
По-друге, система міжнародних відносин має децентралізований характер. Якщо всередині держави є загальнодержавний центр прийняття рішень, яким виступає система владних органів, то в міжнародних відносинах таких керівних центрів, діяльність яких грунтувалася б на пануванні й підкоренні, немає.
По-третє, основним засобом розв'язання суперечностей в міжнародних відносинах є консенсус — прийняття рішення на міжнародних конференціях, нарадах та в міжнародних організаціях на основі спільної згоди учасників без проведення формального голосування, якщо проти нього не виступає жоден з учасників. Консенсус застосовується також, як засіб забезпечення єдності позицій держав до проведення голосування з обговорюваних питань, яке в такому разі відкладається на час процесу узгодження. Консенсус має важливе значення в досягненні домовленості між державами, оскільки відкриває можливості для відшукання взаємоприйнятних рішень для всіх учасників переговорів. Він передбачає прийняття рішень усіма державами на основі добровільних компромісів, поваги суверенітету одна одної, рівності і взаємного визнання інтересів сторін, виключає диктат, тиск або прийняття рішення механічною більшістю голосів на міжнародній конференції чи в міжнародній організації.
По-четверте, в міжнародних відносинах більшу, ніж у внутрішніх, роль відіграє суб'єктивний чинник, особливо діяльність керівників держав і міжнародних організацій, у розв'язанні наявних суперечностей.
2.Структура міжнародних політичних відносин.
Основними елементами структури міжнародних політичних відносин є їх суб'єкти. В сучасній науковій літературі є різні підходи до визначення таких суб'єктів, у тому числі два крайніх — вузький і широкий. У вузькому розумінні головним суб'єктом міжнародних відносин вважається держава. Один із найвідоміших прихильників цього підходу, французький соціолог і політолог Р. Арон, зазначає, що головний зміст міжнародних відносин складають взаємовідносини між державами, які символізуються постатями дипломата й воїна.
Прихильник широкого підходу, відомий американський фахівець у галузі міжнародних відносин Д. Розенау, гадає, що структурні зміни, які відбулися в міжнародній політиці в останні десятиліття, викликали докорінні зміни в структурі міжнародних відносин. їхньою головною дійовою особою стає вже не держава, а конкретна особистість. Результатом змін у сфері міжнародних відносин є досягнення так званого міжнародного континууму, символічними постатями якого виступають турист і терорист.
Проміжним є підхід, прихильники якого основним суб'єктом міжнародних політичних відносин пропонують розглядати національну політичну систему в цілому. Такий підхід дає можливість включити в систему міжнародних політичних відносин не тільки власне державу, а й низку інших національних політичних інститутів — політичні партії, громадсько-політичні організації, органи місцевого самоврядування та ін.
Під формально-юридичним кутом зору питання про суб'єкти міжнародних відносин вирішується через визначення суб'єктів міжнародного права. Міжнародне право — це «система договірних і звичайних норм та принципів, які виражають відносно узгоджену волю держав і регулюють відносини між державами, створеними ними міжнародними оранізаціями та деякими іншими суб'єктами міжнародного спілкування (державоподібними утвореннями, національно-визвольними рухами)»2. За цим визначенням є три основних групи суб'єктів міжнародного права й міжнародних відносин у їх формально-правовому розумінні. Це держави, міжнародні організації і міжнародні рухи.
Держави були й залишаються головними суб'єктами міжнародних відносин. Нині у світі налічується близько двохсот держав. У їх розмежуванні для марксистського суспільствознавства тривалий час характерним був формаційний підхід, який передбачав поділ держав на соціалістичні, капіталістичні й ті, що розвиваються. Капіталістичні держави, у свою чергу, поділялись на індустріально розвинені (держави Західної Європи, Ізраїль, США і Канада, Японія, Південна Корея, Австралія, Нова Зеландія, Сінгапур, Південно-Африканська Республіка) і держави середнього рівня розвитку капіталізму (в основному країни Латинської Америки). Державами, що розвиваються, вважалися країни які звільнилися від колоніальної залежності і стали на шлях самостійного розвитку (головним чином Азії та Африки). їх називали ще «країнами третього світу» («першим» світом був соціалістичний, «другим» — капіталістичний). Країни, що розвиваються, у свою чергу, поділялись на ті, що обрали капіталістичний шлях розвитку, і країни соціалістичної орієнтації.
Тепер такий поділ значною мірою застарів. Від соціалістичного світу, в якому нараховувалось 14 держав, залишилися тільки чотири — Китай, Північна Корея, В'єтнам і Куба, причому Китай і В'єтнам еволюціонують у бік ринкової економіки. Припинила своє існування найбільша і наймо-гутніша у світі соціалістична країна — СРСР, на теренах якого утворилося 15 незалежних держав. Втратила перспективу орієнтація на соціалізм країн, що розвиваються. До індустріально розвинених країн впритул наблизилася низка ще недавно економічно відсталих країн — Таїланд, Філіппіни, деякі арабські держави та ін.
У сучасному світі провідну роль відіграють держави так званої Великої сімки — США, Канада, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія, Японія, глави яких на регулярних зустрічах визначають основні параметри зовнішньої політики своїх держав. Останнім часом Велика сімка стала перетворюватися на Велику вісімку — до її роботи дедалі активніше долучається Росія.
Другу групу суб'єктів міжнародних відносин складають багатоманітні міжнародні організації. До них належать міжнародні організації глобального й регіонального масштабу, міжурядові й неурядові організації, інтеграційні угруповання і воєнно-політичні блоки.
Міжнародні організації як об'єднання держав характеризуються такими загальними ознаками: договірна основа утворення; наявність певних цілей; організаційна структура; самостійні права та обов'язки; утворення згідно з міжнародним правом. Міжнародні організації виникли ше в середині XIX ст. і мали неполітичний характер. Однією з таких організацій був, наприклад, Всесвітній поштовий союз, створений 1874 р. Першою постійно діючою міжнародною політичною організацією була створена 1919 р. для розвитку співробітництва між народами, сприяння запобіганню воєнних конфліктів, підтримання міжнародного миру й безпеки Ліга Націй, яка проіснувала до 1946 р.
Однією з найбільших за кількістю членів (190 держав станом на 01.11.2000 р.) і найвпливовішою сучасною міжнародною політичною організацією глобального масштабу є Організація Об'єднаних Націй (ООН). Створена 1945 р. за ініціативою провідних держав антигітлерівської коаліції (СРСР, США, Китаю, Великобританії і Франції) як універсальна міжнародна організація безпеки, наступниця Ліги Націй, вона має такі основні цілі: підтримання міжнародного миру й безпеки; вжиття ефективних колективних заходів для запобігання та усунення загрози миру і придушення актів агресії або інших порушень миру; розв'язання мирними засобами міжнародних спорів; розвиток дружніх відносин між народами; здійснення міжнародного співробітництва у розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного й гуманітарного характеру; заохочення і розвиток поваги до прав людини.
Найважливішим органом ООН є Рада Безпеки, до складу якої входять 15 держав-членів, з них 5 — постійних (США, Росія, Китай, Великобританія, Франція) і 10 — непостійних, що обираються Генеральною Асамблеєю терміном на два роки. Рішення Ради Безпеки є вирішальними у міжнародних спорах і можуть передбачати використання як економічних санкцій, так і військової сили проти країни-агресора. Генеральна Асамблея, що також є одним із головних органів ООН, складається з усіх держав-членів і наділена широкими повноваженнями. Вона може обговорювати будь-які питання, у тому числі й ті, що належать до повноважень і функцій будь-якого з органів ООН. За рекомендацією Ради Безпеки Генеральна Асамблея призначає Генерального секретаря ООН, приймає в ООН нових членів, вирішує питання призупинення здійснення прав і привілеїв держав-членів, виключення їх з ООН.
Крім Ради Безпеки і Генеральної Асамблеї, до головних керівних органів ООН належать також Економічна і соціальна рада, Рада з опіки, Міжнародний суд і Секретаріат.
Міжнародні міжурядові організації створюються з метою розвитку міжнародного співробітництва в галузях економіки, культури, охорони здоров'я, освіти. Укладаючи угоду з ООН, такі організації набувають характеру її спеціалізованих установ. До системи ООН входять майже 20 таких спеціалізованих установ, зокрема: Організація об'єднаних націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО); Всесвітня організація охорони здоров'я; Світовий банк, який включає Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Міжнародну фінансову корпорацію і Міжнародну асоціацію розвитку; Міжнародний валютний фонд; Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГATE); Продовольча й сільськогосподарська організація (ФАО); Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку; Всесвітній поштовий союз; Всесвітня організація інтелектуальної власності та ін.
Найвідомішими міжнародними організаціями регіонального масштабу є: Організація американських держав; Організація африканської єдності; Ліга арабських держав; Організація центральноамериканських держав, Асоціація держав південно-східної Азії, Центральноєвропейська ініціатива; Організація з безпеки і співробітництва в Європі та ін.
Але найбільшу роль у Європі відіграє Рада Європи — утворена ще 1949 р. перша європейська міжурядова організація, яка об'єднує більш як 40 держав. Цілями Ради Європи є: забезпечення дедалі тісніших зв'язків між державами-членами для захисту й реалізації їх ідеалів і принципів; сприяння перетворенню Європи в демократичний і безпечний простір; захист і зміцнення плюралістичної демократії і прав людини; розвиток і зміцнення європейської самосвідомості для формування європейської культурної ідентичності. Структуру Ради Європи утворюють: Комітет міністрів; Парламентська асамблея; Наради галузевих міністрів; Секретаріат.
В останні десятиліття чимраз помітнішу роль у міжнародних відносинах стали відігравати інтеграційні угруповання, які утворилися в результаті інтернаціоналізації економічного, соціального й політичного життя держав певного регіону. Яскравим прикладом є Європейський союз (ЄС), до складу якого нині входять 15 держав: Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція, ФРН, Швеція. Претендентами на вступ до ЄС є низка колишніх європейських соціалістичних країн і радянських республік. ЄС найбільш інтегрована в економічному й політико-правовому відношенні міжнародна організація. Його вищими органами є парламент, уряд, комісія, суд.
Інтеграційним угрупованням є утворена у грудні 1991 р. Співдружність незалежних держав (СНД), яка нині об'єднує 12 колишніх республік СРСР: Азербайджан, Білорусь, Вірменію, Грузію, Казахстан, Киргизстан, Молдову, Росію, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Україну. Щоправда, Україна не ратифікувала угоду про утворення СНД і формально не стала учасником її статуту. Відповідно до угоди про утворення СНД та її статуту цілями об'єднання є розвиток рівноправного і взаємовигідного співробітництва народів і держав у галузі політики, економіки, культури, освіти, охорони здоров'я, охорони навколишнього середовища, науки, торгівлі та інших, сприяння широкому інформаційному обміну. Основними консультативними й координуючими органами СНД є: Рада глав держав. Рада глав урядів, Виконавчий секретаріат, Міждержавний економічний комітет, Міжпарламентська асамблея держав-учасників СНД.
Важливими суб'єктами міжнародних відносин є воєнно-політичні блоки. Вони виступають організаціями колективної безпеки держав-членів, інструментом спільної розробки їх зовнішньополітичної стратегії, координації діяльності на міжнародній арені. Найвпливо-вішою такою організацією на сьогодні є Організація північноатлантичного договору (НАТО). Колишні воєнно-політичні блоки Організація центрального договору (СЕНТО), Організація договору Південно-Східної Азії (СЕАТО) та Організація варшавського договору з різних причин припинили своє існування. До складу утвореного в 1949 р. блоку НАТО входять: Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, США, Туреччина, Угорщина, Франція, ФРН, Чехія. Франція у 1966 р. вийшла з воєнної організації НАТО, залишаючись учасником договору про його утворення. До розпуску Організації варшавського договору блок НАТО протистояв їй як воєнно-політичне угруповання. Тепер він виконує в основному координуючу, інтегративну й миротворчу функції в межах Європи. У Європі діяла також воєнно-політична організація Західноєвропейський союз у складі Бельгії, Великобританії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Франції і ФРН, який був тісно пов'язаний з НАТО і не відігравав відчутної самостійної ролі в політичному житті Європи. У листопаді 2000 р. державам и-учасниця ми було прийнято рішення про його розпуск.
Міжнародні організації відіграють значну позитивну роль у розвитку міжнародних відносин. Проте їхню діяльність не варто ідеалізувати. Утримання таких організацій, особливо ООН, досить дорого обходиться платникам податків країн-членів. Як і будь-яким великим організаціям, їм притаманна тенденція до олігархізації структури й діяльності, про яку говорив ще Р. Міхельс. Апарат міжнародних організацій, який складається з численних високооплачу-ваних представників, радників, консультантів, експертів тощо, значною мірою працює на себе. Формується він здебільшого закритим шляхом із представників наближених до влади елітарних груп населення і не контролюється громадськістю.
Значну роль у розвитку міжнародних відносин відіграють також міжнародні неурядові організації, до яких належить будь-яка міжнародна організація, не створена на основі міждержавної угоди. їхніми ознаками є: неприбутковий характер; визнання щонайменше однією державою; наявність консультативного статусу в міжнародних міжурядових організаціях. Нині існує декілька тисяч міжнародних неурядових організацій. Це різноманітні молодіжні, жіночі, профспілкові та інші організації.
Неурядові організації, а також деякі міжурядові організації є частиною неформалізованих міжнародних суспільних рухів — антивоєнного, екологічного, молодіжного, жіночого, профспілкового, національно-визвольного тошо, які також є суб'єктами міжнародних відносин.
У структурі міжнародних відносин розрізняють три основних рівні: глобальний, регіональний і двосторонній. Вони відрізняються за масштабами, обсягом розв'язуваних питань, ступенем складності.
У міжнародних відносинах є проблеми, які зачіпають інтереси й потреби всіх держав і народів. Це так звані глобальні проблеми сучасності, до яких, зокрема, належать проблеми: запобігання ядерної війни, роззброєння, мирного розв'язання збройних конфліктів; подолання економічної і культурної відсталості народів; пошук шляхів розв'язання світової енергетичної, сировинної та продовольчої криз; оптимізація демографічної ситуації, особливо в країнах, що розвиваються; соціально-екологічні проблеми, зумовлені подальшим погіршенням природного середовища проживання людей; проблеми людини, в тому числі забезпечення її прав і свобод, ліквідація голоду, епідемічних та важких захворювань тощо. Для визначення таких проблем, розробки стратегії і тактики їх розв'язання необхідні об'єднання зусиль усіх держав і народів та створення відповідних міжнародних інститутів. Провідними міжнародними організаціями, здатними розв'язувати проблеми на глобальному рівні, є насамперед ООН та її спеціалізовані установи.
Глобальний рівень міжнародних відносин, за всієї його значущості, не в змозі врахувати всю багатоманітність і складність суспільного життя. Тому виокремлюється регіональний рівень міжнародних відносин, який враховує політичні, економічні, соціальні, культурні та інші особливості того чи іншого регіону. Суб'єктами відносин на цьому рівні є держави та різноманітні міжнародні організації регіонального масштабу, про які йшлося вище.
Найпоширенішим є двосторонній рівень міжнародних відносин, який характеризується наявністю двосторонніх зв'язків між державами. Пріоритет у міжнародних відносинах на цьому рівні мають інтереси окремих конкретних держав. Політика у сфері двосторонніх відносин грунтується на принципах, розроблених ООН.
Тема 8. Місце міжнародних конфліктів в структурі міжнародних відносин.
1.Поняття, причини, засоби та методи вирішення міжнародних конфліктів.
Функціонування сучасного міжнародного товариства неможливе без протистояння позицій і поглядів, притаманних певним суб'єктам. Тлумачення певних питань, наявних у практиці міжнародних відносин, отримують відмінні оцінки з боку учасників процесу. Логічним наслідком цього є суперечності та конфлікти (див схему). Ці конфлікти інколи призводили до небезпечних міжнародних криз і збройної боротьби, які спричиняли серйозні та небезпечні наслідки. Декотрі з них виявилися стійкими, тривали упродовж років і десятиліть, інші затихали на певний час і за певних умов починалися з новою силою.

Науковці стверджують, що впродовж останніх 5,5 тис. років людство жило в мирі щонайбільше 300 років. Протягом цих 55 століть на нашій планеті відбулося 14,5 тис. воєн (з них дві світові), у яких загинуло 3,6 млрд осіб. За роки, що минули після закінчення Другої світової війни, у світі відбулося понад 250 воєн, у яких брали участь понад 90 держав, а людські втрати становили понад 35 млрд осіб.
Незважаючи на те, що в середині XX ст. виникла певна тенденція до зниження загальної кількості конфліктів на планеті (так, якщо 1989 р. налічувалося 36 крупних збройних конфліктів у 32 районах світу, а 1995 р. їх було ЗО у 25), проблему їх мирного врегулювання не знято з порядку денного. Ба більше, кінець XX і початок XXI ст. ознаменувалися низкою серйозних міжнародних криз, які в сукупності суттєво посилюють міжнародне напруження (Косово, Чечня, Афганістан, Ірак тощо). Хочемо ми цього чи ні, в розвитку світового співтовариства існували й існуватимуть проблеми. Важливо, як їх вирішують. Є способи їх владнання: через насильство, збройні конфлікти, або мирним шляхом.
Можна виділити декілька основних причин міжнародних конфліктів: недосконалість людської природи; бідність та нерівність у добробуті народів різних країн; соціально-економічний та політичний лад держави, рівень її культури і цивілізованості; невпорядкованість міжнародних стосунків.
Практика міжнародних відносин свідчить, що в основі суперечності зрідка лежить якийсь один чинник. Джерелом суперечностей здебільшого є інтереси певних держав, економічних союзів, а також військово-політичних блоків. Предметом суперечностей часто є території та кордони (о. Коса Тузла, 2003 p.), прагнення посісти домінуюче становище в регіоні, протистояння економічних, політичних інтересів країн, що розвиваються, негативні етнічні стереотипи, релігійні протиріччя.
С. Хантінгтон, виділяючи західну, японську, ісламську, слов'янсько-православну та африканські цивілізації, вважає, що основні конфлікти у майбутньому відбуватимуться між країнами різних культурно-цивілізаційних типів. Зразок таких конфліктів С. Хантінгтон убачає на Балканах, де, на його думку, триває боротьба між народами західної (словенці, хорвати), слов'янсько-православної (серби, чорногорці) та мусульманської (боснійські мусульмани) цивілізацій.
Отже, нині міжнародні відносини все ще залишаються сферою розбіжностей інтересів, суперництва, непередбачуваності, конфліктів і насильства. Можна стверджувати, що міжнародний конфлікт — це зіткнення двох або більше різноспрямованих сил з метою реалізації цілей та інтересів в умовах протидії.
Суб'єктами міжнародного конфлікту можуть бути держави, міждержавні об'єднання, міжнародні організації, організаційно оформлені суспільно-політичні сили всередині держави або на міжнародній арені.
Розуміння природи міжнародних конфліктів і знаходження способів їх розв'язання вимагає, крім пояснення їх причин, з'ясування глибини й характеру самого конфлікту, що значною мірою досягаються за допомогою їх класифікації. Найпоширенішою на Заході є традиційна типологія конфліктів, згідно з якою розрізняють: міжнародну кризу; конфлікти малої інтенсивності; тероризм; громадянську війну і революцію, що набувають міжнародного характеру; війну та світову війну.
Міжнародна криза — це конфліктна ситуація, за якої: зачіпаються життєво важливі цілі діючих суб'єктів міжнародної політики; для прийняття рішення суб'єкти мають украй обмежений час; події зазвичай розвиваються непередбачувано; ситуація, однак, не переростає у збройний конфлікт.
Отже, криза — це ще не війна, а радше, приклад ситуації "ні миру, ні війни". Це такий вид стосунків між суб'єктами міжнародних відносин, за якого жодна із сторін не бажає війни або насильства, але обидві вважають свої цілі достатньо вагомими, щоб ризикувати задля них можливим розв'язанням війни.
Конфлікти малої інтенсивності. Відносини між державними та недержавними суб'єктами доволі часто захмарюються дрібними сутичками на кордонах, індивідуальним або невеликим груповим насильством. їх небезпеку почали розуміти лише сьогодні. Вона полягає в тому, що, по-перше, такий конфлікт може перетворитися у повномасштабний. По-друге, при сучасних військових озброєннях навіть конфлікт малої інтенсивності може призвести до великих руйнувань. По-третє, в умовах тісного взаємозв'язку сучасних незалежних держав порушення мирного життя в одному регіоні впливає на всі інші. Наприклад, радянсько-китайські прикордонні конфлікти.
Тероризм. Основна його мета — це розв'язання спору. Багато держав підтримують терористичну діяльність — Іран, Лівія, Сирія. Усі вони заперечують свою причетність до тероризму, проте відвойовують право боротися збройними методами проти "американського імперіалізму".
Громадянська війна і революція — це конфлікти у самій державі між двома чи більше сторонами через розбіжності поглядів щодо майбутнього ладу цієї держави чи кланових протиріч. Водночас, у громадянських війнах зазвичай бодай одна з воюючих сторін здобуває підтримку від закордонних політичних сил, причому зовнішні суб'єкти політики часто життєво зацікавлені у конкретному результаті.
Громадянські війни і революції посідають специфічне місце в будь-якій типології війн і насильства: вони дуже жорстокі та криваві. Згідно з дослідженнями, 10 із 13 найбільш смертоносних конфліктів XIX і XX ст. були саме громадянськими війнами.
Війна — це великомасштабний конфлікт між державами, що прагнуть досягти своїх політичних цілей за допомогою організованої збройної боротьби. Світова війна виникає, коли у військовий конфлікт утягуються групи держав, що переслідують глобальні цілі, вона призводить до чималих людських і матеріальних втрат.
Можна виділити такі фази розвитку конфлікту:
Перша фаза конфлікту — це формування ставлення протилежних сторін одна до одної, яке зазвичай виражається в більш-менш конфліктній формі.
Друга фаза — це суб'єктивне визначення конфліктуючими сторонами своїх інтересів, цілей, стратегій і форм боротьби для вирішення суперечностей.
Третя фаза — пов'язана із залученням до конфлікту економічних, політичних, ідеологічних, психологічних, моральних, правових, дипломатичних засобів, а також інших держав, через блоки або договори.
Четверта фаза — передбачає наростання боротьби до найбільш гострого політичного рівня — міжнародної політичної кризи, яка може охопити відносини безпосередніх учасників, держави певного регіону, інших регіонів. На цій фазі можливий перехід до застосування військової сили.
П'ята фаза — міжнародний збройний конфлікт, який може розвинутися до високого рівня збройної боротьби із застосуванням сучасної зброї, можливим залученням спільників.
На будь-якій із указаних фаз може розпочатися альтернативний процес розвитку, який може втілюватися у переговорний процес і призводить до ослаблення й обмеження конфлікту.
Отже, збройні конфлікти коштують людству вкрай дорого як у людському, так і в матеріальному вимірах. Перед людством виникла потреба знайти способи уникнення збройного розв'язання суперечностей. Для успішного подолання конфліктів необхідні передусім взаєморозуміння, взаємні поступки і компроміси конфліктуючих сторін. Ефективне вирішення конфлікту зумовлене наявністю в кожної зі сторін позиції, що визнає необхідність компромісів, межі компромісних поступок, характер і обсяг можливих взаємних компенсацій за ці поступки. Конфлікт не може бути вирішеним, якщо одна або обидві сторони будуть глухими до пропозицій свого партнера на переговорах.
На жаль, вічний мир сьогодні залишається ілюзією. Наявні різні погляди політичних діячів на те, як саме досягти миру. Наприклад, за допомогою релігії можна позбутися агресивності та збройних конфліктів. Інші наголошують на потребі зміцнення соціально-політичної системи в середині країни, потребі досягти більшої соціальної рівності й таким чином подолати конфлікт. Дехто вважає, що для підтримування миру потрібно нагромаджувати зброю. Популярною є ідея створення всесвітнього державного порядку, тобто певної організації, що матиме найвищу владу у розв'язанні світових проблем і зможе змусити суб'єктів міжнародних відносин виконувати її рішення, з ціллю уникнення збройних конфліктів. І другий варіант — переговори як шлях до врегулювання конфліктів.
Урегулюванню міжнародних конфліктів сьогодні сприяють також деякі об'єктивні тенденції світового розвитку. По-перше, у світі, зокрема, й у безпосередніх учасників конфліктів, виникає розуміння беззмістовності та небезпечності військових методів вирішення спірних питань. Тому сторони, які конфліктують, зазвичай переходять до політичного діалогу на переговорах. По-друге, посилюються інтеграційні процеси, руйнуються міждержавні та міжрегіональні бар'єри, що знижує рівень конфронтації й створює умови для формування регіональних та міжнародних союзів, асоціацій, об'єднань держав, таких як Європейська співдружність тощо, що ставлять за мету координацію дій, об'єднання сил і можливостей для забезпечення більш тісної співпраці, яка зменшує вірогідність конфліктних ситуацій.
Статтею 33 Статуту ООН визначено шляхи регулювання міжнародних суперечностей і конфліктів, які можуть призвести до порушення миру і спокою між народами. Цей документ зобов'язує членів ООН дотримуватися принципів справедливості та права, щоб на цій основі шляхом переговорів, всебічним вивченням проблеми, залученням різноманітних посередників та арбітрів шукати й знаходити виходи, безумовно, дотримуючись судової процедури і мирно регулюючи проблему. При цьому основна роль належить дипломатичним службам. У процесі переговорів конфліктну ситуацію можна вирішити односторонніми або взаємними поступками, іншою прийнятною формою компромісу. Сторони, які конфліктують, можуть досягти остаточної згоди, констатуючи (початково) факт наявності проблеми. Відтак, регулювання справи доручають довіреним представникам (глава держави, керівник уряду, міністр закордонних справ, посол). Роботу в цьому напрямі можна продовжити обміном дипломатичними нотами. Для вирішення суперечностей може бути залучено також інших зацікавлених сторін. Саме так свого часу було вирішено конфлікт на Корейському півострові, та найбільш кровопролитний — в Індокитаї.
Якщо ж діяльність дипломатів не увінчується успіхом, а напруженість у стосунках ворогуючих сторін загрожує безпеці у світі, або, якщо сторони не підтримують дипломатичних відносин, до процесу вирішення суперечності може долучитися третя сторона-посередник. Вона може робити це з власної ініціативи, або — на прохання зацікавлених сторін. З такою місією виступають як держави, так і міжнародні організації, політичні діячі, які користуються довірою і авторитетом.
До найвідоміших спроб мирного вирішення міжнародних суперечностей належить посередництво ООН у справі Афганістану. Після непростих тривалих переговорів у Женеві 1988 р. підписано умову за участю Афганістану, Пакистану, СІНА, СРСР про виведення військ (130 тис.), що й відбулося на початку 1989 р.
За оцінкою багатьох джерел і причин напруженості у міжнародних відносинах можна зробити висновки. По-перше, у практиці різноманітних і багатогранних міжнародних відносин суперечності — явище звичне. По-друге, керівники держав у певних ситуаціях без вагань приймають рішення про застосування сили, замість того, щоб вдаватися до норм міжнародного права, які дозволяють розв'язати суперечність у міжнародних відносинах інакше: мирним урегулюванням конфліктної ситуації. Отже, науковий аналіз численних міжнародних суперечностей і конфліктів не додає оптимізму. Адже кожний із них може стати суттєвою перешкодою на шляху будівництва нового міжнародного ладу. Все ж, досвід свідчить, що міжнародне співтовариство володіє випробуваними засобами мирного врегулювання міжнародних суперечностей.
Отже, чинники, які сприяють подоланню конфліктів і конфліктних ситуацій, мають як об'єктивний, так і суб'єктивний характер. Це передусім загальна міжнародна обстановка і зацікавленість конфліктуючих сторін у подоланні конфлікту. Це також ступінь розвитку демократії в суспільстві та усвідомлення необхідності ліквідувати причини, що призвели до конфлікту; це наявність уряду, якому довіряє народ; це здатність держави чи міжнародних структур консолідувати національні, регіональні та міжнародні політичні сили довкола програми виходу з конфлікту.

Приложенные файлы

  • docx 15861514
    Размер файла: 219 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий