Для студентів (1)


СПИСОК ТВОРІВ,
РЕКОМЕНДОВАНИХ ДЛЯ ТЕКСТУАЛЬНОГО ОПРАЦЮВАННЯ
Художні твори для обов’язкового прочитання
Юрій Андрухович. Роман «Московіада». Поезії «THE BAD COMPANY», «Цикл «Листи в Україну» («Я ночую тут у такому домі»)
Анна Багряна. Пʼєса «Пригости мене горіхами».
Олександр Вітер. Пʼєса «Станція».
Любко Дереш. Роман «Культ».
Оксана Забужко. Поетична збірка «Травневий іній» (вірш «Автопортрет без ревнощів»), зб. «Диригент останньої свічки» (вірші «Голосом вісімдесятих», «А все-таки Я вас любила»), зб. «Автостоп: Поезії» («Крим. Ялта. Прощання з імперією», «Задзеркалля: пані Мержинська»), зб. «Друга спроба» (В ЗАТІНКУ ДІВЧАТ-КВІТОК).
Сергій Жадан. Роман Ворошиловград. Поезії «Жінка з чорним, як земля, волоссям», «Вони сіли за стіл, накритий на всіх», «Білі люди – жорстокі люди»; «Наші діти, Маріє, ростуть, ніби трава».
Ірена Карпа. Роман «Фройд би плакав».
Андрій Кокотюха. Роман «Повзе змія».
Євгенія Кононенко. Оповідання «П’ять хвилин ніжності».
Люко Дашвар. Роман «Рай.центр».
Іван Малкович. Зб. «Із янголом на плечі. Вірші» (поезії «Кубанщина», «Літопис», «Український південь», «Звучить як міт: відважне військо»).
Василь Махно. Поезія «Прощання з Бруклином».
Євген Пашковський. Оповідання «Криниця для троянд».
Ірен Роздобудько. Роман «Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, непридатних до життя».
Валерій Шевчук. Роман «Око прірви».
Василь Шкляр. Роман «Ключ».
Додатково
Антології: Квіти в темній кімнаті: Сучасна укр. новела: Найяскравіші зразки укр. новелістики за останні п’ятнадцять років. – К.: Ґенеза, 1997; Вечеря на дванадцять персон: Житомирська прозова школа. – К.: Ґенеза, 1997; Опудало: Укр. прозова сатира, гумор, іронія 80-90-х років ХХ ст. – К., 1997
Юрій Винничук. Роман «Танго смерті».
Володимир Даниленко. Роман « Кохання в стилі бароко»
Лариса Денисенко. Роман «Кавовий присмак кориці».
Сергій Жадан. Роман «Депепеш Мод», зб. «Месопотамія».
Оксана Забужко. Повість «Казка про калинову сопілку»; роман «Польові дослідження з українського сексу».
Павло Загребельний. Роман «Брухт».
Ліна Костенко. Роман «Записки українського самашедшого».
Кононенко Є. Роман «Жертва забутого майстра».
Таня Малярчук. Романи «Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи», «Згори вниз».
Неда Неждана. Пʼєса «Самогубство самоти».
Галина Пагутяк. Роман «Слуга з Добромиля» (або ін твір письменниці).
Степан Процюк. Кн. «Шибениця для ніжності».
Тарас Прохасько. НепрОсті.
Василь Стус. Повість «Подорож до Щастівська».
Юрій Тарнавський. Роман «Шляхи».
Олесь Ульяненко. Роман «Знак Саваофа» (або інший твір письменника).
Володимир Цибулько. Кн. «Ангели і тексти».
Валерій Шевчук. Повість «Місяцева зозулька із Ластів’ячого гнізда», роман «Стежка в траві».
Василь Шкляр. Роман «Чорний ворон».
ЗАПИТАННЯ ДО ІСПИТУ
1. Дискурс постмодернізму в українській літературі.
2. Сучасна українська література: періодизація і покоління.
3. Бубабістська форма постмодернізму в сучасній українській літературі.
4. Творчість В.Шевчука на рубежі тисячоліть.
5. Літературні періодика, видавництва, інтернет-ресурси, конкурси, премії.
6. Творчість Оксани Забужко. Аналіз одного з творів.
7. Творчість Ю.Андруховича. Аналіз одного з творів.
8. Творчість В.Махна. Аналіз поезії «Прощання з Бруклином».
9.Творчість Люко Дашвар. Аналіз одного з творів.
10. Проблематика, особливості конфлікту п’єси «Станція» О.Вітра.
11. Художні особливості прози Андрія Кокотюхи. Аналіз роману «Повзе змія».
12. Проза С.Жадана. Аналіз роману «Ворошиловград».
13. Поетична творчість С.Жадана.
14. Творчість Є.Кононенко. Аналіз одного з творів.
15. Творчість І.Малковича.
16. Сучасна українська проза (Г.Пагутяк, О.Ульяненко, Л.Денисенко, О.Чупа та ін.). Аналіз одного з творів.
17. Феномен успіху В.Шкляра.
18. Сучасні українські письменники-випускники КНЛУ (І.Карпа, Н.Неждана та ін. – за вибором студента). Аналіз одного з творів.
19. Романи Ірен Роздобудько в контексті масової літератури.
20. Творчість Любка Дереша. Роман «Культ»: реальний і містичний простори, інтертекстуальність твору.
21. Сучасна українська поезія. Аналіз одного з творів (за вибором студента).
22. Проблематика, особливості конфлікту п’єси А.Багряної «Пригости мене горіхами».
23. Тоталітаризм і українська література.
24. «Реабілітована» література. В.Стус, Ю.Тарнавський.
25. Роман В.Винниченка в контексті світової романістики. Особливості композиції твору.
26. Біблійні сюжети й образи в українській літературі (на матеріалі творів В.Домонтовича, І.Костецького).
27. Кризові явища в українській літературі наприкінці радянської доби.
ТЕКСТИ ДЛЯ ПОТРАКТУВАННЯ (уривки надаються викладачем під час заліку)
О.Забужко. «Автопортрет без ревнощів», «Голосом вісімдесятих», «Крим. Ялта. Прощання з імперією», «Задзеркалля: пані Мержинська».
Ю.Андрухович.Московіада.
І.Карпа. «Фройд би плакав»
І.Роздобудько.. «Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, непридатних до життя».
О.Вітер. Станція.
Люко Дашвар. «Рай.центр».
А.Кокотюха. «Повзе змія»
Є.Кононенко. П’ять хвилин ніжності.
С.Жадан. «Жінка з чорним, як земля, волоссям», «Вони сіли за стіл, накритий на всіх», «Білі люди – жорстокі люди», «Ворошиловград».
І.Малкович. Український південь, Літопис.
В.Шкляр. «Ключ».
ЛІТЕРАТУРА
І. ОсновнаГундорова Т. Післячорнобильська література. Український літературний постмодерн. – К.: Критика, 2005.
Енциклопедія постмодернізму. – К., 2003.
Літературознавчий словник-довідник. – К., 1997.
Філоненко С. Масова література в Україні: дискурс / ґендер / жанр : моно графія /Софія Філоненко. – Донецьк : ЛАНДОН–ХХІ, 2011. – 432 с.
Харчук Р. Сучасна українська проза: Постмодерний період: Навч. посіб. – К., 2008 (друге вид. – 2011 р.). (Уривок із навчального посібника ("Сучасна українська проза. Постмодерний період" Харчук Р. Б.) (http://academia-pc.com.ua/product/142))
ІІ. Додаткова
Андрусів С. Модернізм/постмодернізм: ланки безконечного ланцюга історико-культурних епох // Світовид. – 1998. – № 1-2.
Грабович Г. Питання кризи й перелому в самоусвідомленні української літератури // Слово і час. – 1992. – № 1.
Грабович Г. До історії української літератури. – К., 1997.
Гундорова Т. Ностальгія та реванш: Український постмодернізм у лабетах національної ідентичності // Кур’єр Крив басу. – № 144.
Зборовська Н. Феміністичні роздуми. – Львів, 1999.
Неборак В. Введення у Бу-Ба-Бу (хронопис кінця тисячоліття). – Львів, 2001.
Павличко С. Теорія літератури. – К.: Основи, 2002.
Павлишин М. Канон та іконостас. – К., 1997.
Пахльовська О. Українська культура у вимірі «пост»: посткомунізм, постмодернізм, поствандалізм // Сучасність. – 2003. - № 10.
Когут О. Суїцид як основа образності в сюжетах сучасної української драматургії //http:// www.nbuv.gov.ua...
Страйк ілюзій. Антологія сучасної української драматургії. – К.: Основи, 2004.
Корнієнко Н. Запрошення до хаосу. Театр (художня культура) і синергетика. Спроба нелінійності. – К., 2008.
Примітка: Докладні списки літератури подаються за темами (персоналіями).
Практичне заняття 3. Творчість С.Жадана
С.Жадан у літературному процесі сучасності.
Поетичний світ С.Жадана: теми, мотиви, образ ліричного героя, характерні особливості віршування.
Проаналізуйте наступні тексти:
«жінка з чорним, як земля, волоссям,яку я знаю вже стільки років,живе собі, не переймаючись зовсім,поміж ранкового світла й вечірніх мороків.
(..)
Вона ходить собі на стадіони й ринки,ховаючи в куртці телефон і флягу.І я готовий палити сусідські будинки,щоби вона звернула на мене увагу.
Я готовий позбавити міста керуванняі на портвейн перетворювати озерну воду,лише б вона, згадуючи про моє існування,писала мені листи про життя і погоду.
Я готовий влаштовувати на її вулиці страйки,лише б бути ближче до її ніжності й лютіі слухати її постійні байкипро те, з ким вона спить і кого вона любить.
Я вигадаю нові літери та розділові знаки,я вб’ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть,щоби вона забувала про те, що могла знати,щоби вона дивилася в темряву й слухала Тишу.
Небо за її вікнами буде холодне й зелене.Дощ буде заливати пам’ять її невичерпну.Хай забуває про все. Хай забуває навіть про мене. Лише про мене хай забуває в останню чергу.
* * *
Вони сіли за стіл, накритий на всіх,поскидавши шкірянки й важкі піджаки.Відімкнули мобільники, поклавши їхбіля себе, на стіл, де темніли пляшки.
Охорона вийшла. Й свіжа імлаза вікном стояла, як океан,і торкалася вікон густого тепла,мов жіночі пальці відкритих ран.
Він усім наливав, хто сидів за столом.Наливав по вінця, як самому собі.І токайські вина, ямайський ромвідбивали світел вогні голубі.
Наливав і думав: коли теперми іще зберемось без жодних справ?Ще усі живі й ніхто не помер.Я їх сам знаходив і вибирав.
(...).
Молоді й веселі, неголені й злі,вони правлять світ, як я їх учив.Я їх знаю всіх, хто при цьому століглушить ром і мадеру, яка гірчить.
Я підтримую кожного словом своїм,я дарую впевненість та благодать,я годую їх і наливаю їм.Але хто із них усіх мене здасть?
Хто та сука, яка мене закладе?Хто прикличе зраду на цей поріг?Хто зламає слова осердя твердей підведе під мінтовські волини всіх?
... Наймолодший із них, із рубцем на щоці,той, що паленим джином запивав кокаїн,нервував за столом, як усі курці,що не можуть курити свій нікотин,
і кричав йому: бос, ну що за діла?Ми усіх порвемо, нам підкаже шляхнаша вдача, яка нас завжди вела,наша зброя і кулі в наших тілах!
Але він наливав йому і говорив: кожна вдача рано чи пізно мина.Ти їм перший зілл’єш, як натиснуть згори,всі рахунки, адреси та імена.
(...)
... За вікном унизу протікала ріка,віддаляючи їхні співи і плач.І вогонь від далекого маяказолотив покрівлі сусідніх дач,
золотив оливкове чорне гілля,золотив машин тоноване скло,золотив усе, що дала земля,золотив усе, що буде й було,
їхні рухи і погляди, їхні слова,всі навколишні стіни, дерева, мости.Бо нічого не зміниться, і тільки травабуде кожного року інакше рости.
Охорона стояла коло дверей,насторожена і перемучена вже,і дивилась на тіні між теплих дерев,розуміючи, кого стереже.
Ті, в кімнаті, скінчивши свою сівбу,добивали зі столу останні пляшки,й, увімкнувши кожен свою трубу,рахували пропущені за ніч дзвінки.
Й на плечах їхніх німби, прозорі, як сіль,вже запалювалися, мов аварійні вогні,щоби їх помітно було звідусіль -серед тиші, в тумані, на глибині.
* * *
Білі люди – жорстокі люди,чорна шкіра їм ріже око.Вони мурують для чорних споруди,й готують для чорного там мороку.
(...)
Навіщо нас споряджали в дорогуй вирощували емігрантські мріїнаші жінки, що забули тривогу -легкі від голоду та малярії?
Чи не краще було залишатись удомаі помирати на власних пляжах,де кожна дюна чимось відома,і кожна хвиля щось та й важить?
- Знаєш, ми з тобою не перші, хто рвався на північ фурами й човнамив темних ранах і рваній одежі, -відповідає чорному чорний.
Всі ми йшли за піском і травою,за сонцем, що рухалось, як медуза,де небо так низько висить над тобою,аж в ньому іноді видно Ісуса.
Всі ми знаходимось в цих лещатах,і, додому вертаючись хіба що на ніч,горбатимося, як раби у штатах,на ліберальну білу наволоч.
Тому що білі забули сором,і якщо вже потрапив до їх павутини,клали вони з великим приборомна всі конвенції з прав людини.
Іх не хвилюють наші втрати,вони звикли тримати нас в чорному тілі.Але пророки були сомалійські пірати -за це їх і розпинали білі.
І Матір Божа в зимових гетрах,курячи люльку, гріючи нерви,палила багаття на площах гетто,розігріваючи дешеві консерви.
І нехай позбавляють нас нашого простору,і вогнем заливають наші повстання -це для нас із тобою чорні апостолиредагували свої послання.
Машини їхні – давно несправні,і промови їхні – хитрі й противні.І ріки на півночі течуть насправдітак само впевнено, як і ріки на півдні.
Головне – тримай при собі свою віру,свою любов і свою упертість.Спаситель – він не зважає на шкіру,він зважає на солідарність і чесність.
(...) (Джерело: http://bukvoid.com.ua/library/sergiy_zhadan/novi_virshi/2.html)
Сергій Жадан. Із кн. «Життя Марії»
«Наші діти, Маріє, ростуть, ніби трава:
чорні робочі долоні, стрижена голова,
зранку стоять на зупинках, неприкаяні,
як пірати – тимчасова адреса, країна напівжива.

Мають свої страхи, шанують свій закон,
не потребують змін, сміються із заборон.
Які можуть бути зміни в тому, чого не існує,
і які заборони можуть бути під час похорон?
А ось твій, Маріє, син говорить дивні слова,
бачить різні знамення, чинить різні дива,
стверджує нам уперто, що сила в любові,
так ніби саме з любові росте трава.
Говорить, що жодні закони не мають ваги,
що всі наші страхи примарні, наче сніги,
що вороги між нас лише тоді й виникають,
коли ми самі поводимось, як вороги.
Але ми самі знаємо своїх ворогів.
Знаємо, скільки їх снує вздовж берегів,
скільки їх працює на наших заводах,
скільки їх звертається до наших богів.
Хто їх привів, скажи, на наші поля?
З якого дива їх терпить наша земля?
Чому наші діти, скажи, повинні дивитись
до аусвайсів їхніх – хто вони й звідкіля?»
А ось твій син чомусь завжди поміж чужих,
пояснює їм, із яких важелів і пружин
складається небо над нами цієї ночі,
виховує їхніх дітей, сміється до їхніх дружин.
Не може, каже, бути чужих там, де така пітьма,
де півроку тривають дощі, а півроку – зима,
чужими нас, каже, робить наша погорда,
вона сама нас знаходить і вбиває сама.
І тому наші діти просять переказати йому:
хай забирається звідси в свою пітьму,
і хай із ним забираються всі ці чужинці,
всі, хто вірить йому, невідомо чому.
Хай забирає всі їхні книги, сувої, листи,
хай забирає ромів і виводить їх за мости,
муфтіїв і рабинів, книжників і провидців –
хай виводить звідси, якщо має куди їх вести.
Інакше ми пустимо в небо важкі дими,
спалимо їхні базарні будки й молільні доми,
їхні гіркі синагоги й ламкі мінарети,
всі ті чорні місця, яких не розуміємо ми.
Хай їх виводить і сам забирається теж,
хай не чекає початку нових пожеж,
хай пам’ятає, що всіх, хто залишиться з нами,
ми все одно топитимемо вздовж узбереж.
Хай забирає звідси всіх цих людей,
хай тішить їх якоюсь із власних ідей.
Хай повернеться згодом, щоб врятувати
якщо не нас, то хоча би наших дітей.
Джерело: http://www.books-xxi.com.ua/Zhadan.pdfПроза С.Жадана: жанрове розмаїття й особливості індивідуального стилю.
Роман «Ворошиловград»
«Ворошиловград» С.Жадана у літературній критиці
Символіка назви твору «Ворошиловград»
Концепція часу й місця дії, мотив дороги,
Мотив дому / бездомності в романі,
Сучасне й минуле, реалістичні картини й фантастичні,
Образ бензозаправки
Герман Корольов та інші чоловіки, його друзі й вороги,
Світ жінок очима чоловіка,
«Історія і занепад джазу в Донецькому басейні»,
Особливості стилю, мови роману.
Підтвердіть / спростуйте слова В.Бушанського: «попри ліризм, "Ворошиловград" - справжній чоловічий роман».
Можливі інші судження студентів про цей роман та інші прозові твори С.Жадана

Література
Жадан С. Ворошиловград – Ел. Ресурс: http://libruk.in.ua/templates/protostar/html/reader/reader.php?voroshilovgradЖадан С. Ворошиловград. - Харків: Фоліо, 2010. - 441 с.
С.Жадан. Жінка з чорним як земля волоссям та інші вірші читає автор (https://www.youtube.com/watch?v=UuWxSptUl3U), (https://www.youtube.com/watch?v=g9mbWtQJLdAhttps://www.youtube.com/watch?v=g9mbWtQJLdA), (https://www.youtube.com/watch?v=uMUU9z-tBFM), (https://www.youtube.com/watch?v=VDVLTD1lYs4).
Жадан С. Immigrant song. - Критика, число 9-10 (155-156). - С. 35-37.
Гундорова Т. Ворошиловград і порожнеча / Тамара Гундорова // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://litakcent.com/2011/02/08/voroshylovhrad-i-porozhnecha/Коцапев О. Безнадійні віра і любов Сергія Жадана (http://litakcent.com/2011/04/08/beznadijni-vira-i-ljubov-serhija-zhadana/)
Трофименко Т. «Ворошиловград» земний і небесний /Тетяна Трофименко (http://www.telekritika.ua/daidzhest/2010-10-20/56762?theme_page=120&)
Гундорова Т. Післячорнобильська література. Український літературний постмодерн. – К.: Критика, 2005.
«Ворошиловград»: відкуки німецьких критиків (http://litakcent.com/2013/02/15/voroshylovhrad-vidhuky-nimeckyh-krytykiv/)
Сайт: «http://zhadan.info/»
4. Проза: жіноче письмо. Є.Кононенко, І.Роздобудько, І.Карпа.
Жіноче письмо як літературознавча проблема )(огляд науково-критичної літератури та власна думка.
Враження від прочитаних творів та їхіх авторів.
Оповідання Є.Кононенко «П’ять хвилин ніжності»: грані жанру, тема самотності, світ чоловіків і світ жінок у творі. Інші твори письменниці.
Романістика І.Роздобудько, зокрема роман «Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, непридатних до життя»: інтертекстуальність художнього мислення авторки («право говорити з Шекспіром»; особливості композиції роману «Дванадцять…»; проблематика, «герой нашого часу»; особливості індивідуального стилю. «Секрети» успіху творів письменниці.
Романи Ірена Карпи, зокрема «Фройд би плакав»: неоднозначність сприймання художнього доробку письменниці з боку літературних критиків; висвітлення авторкою процесу інтеграції сучасного українця в глобалізований світ.
Проаналізуйте уривок з оповідання Євгенії Кононенко «П’ять хвилин ніжності».
«По п’ять хвилин ніжности треба було їхати на край світу з двома пересадками. Спочатку метром. Потім в автобусі. А далі маршрутне таксі. Його будинок стояв біля самої траси. Він був останнім у ряду однакових дев’ятиповерхівок. Далі починалися приватні будиночки сільського типу із садочками, а ще трохи далі стіною стояв ліс. Справжній край світу. Повз вікна його помешкання проносилися величезні вантажівки й міжміські автобуси. Із його вікон на останньому поверсі було видно щит на трасі при в’їзді в місто. Восени біля його будинку гули потойбічні вітри, а взимку його заносили космічні буревії.
(...)
– Випустіть мене! – кричить полонянка і смикає обидві руки. Горе-викрадачі забувають про свою здобич, гучно матюкаються із власниками автомобіля, якому щойно заподіяли шкоди. Вони вже не тримають її за обидві руки. В них інші турботи. Один із них, той, що ліворуч, виходить, лишає розчинені дверцята. І вона тікає, витягши свою сумочку з-під сідниці того, що сидить праворуч. Перелазить через металевий парканчик посередині траси, і, маневруючи між колесами швидких авт на трасі, зупиняє одне з них. Сідає поряд з водієм. Просить висадити її біля дев’ятиповерхівки при в’їзді до міста. Нервово розкриває сумочку, щоб знайти гроші для водія, і тут бачить, що то не її сумочка. Замість кількох десятків гривень у відділенні для грошей лежать кілька сотень зелених. Вона злякано заклацує сумочку, з якої пахне дорогими парфумами. Так, в неї була зовсім не така сумочка. Цю носять на коротенькій лакованій ручці. А її одягалася на плече. Тепер їй по-справжньому страшно. Хтось розповідав, – чи про це писали у «Вечірньому Києві»? – про жахливих гвалтівників, які люблять робити це діло, попередньо випустивши жертві кишки. Вмить згадалася дуже давня і давно відболіла порожнинна операція, яку колись їй починали робити без знеболення. Згадався той біль, і жах, і матюки хірургів. Вона заквапилася шукати в сумочці таблетки валеріяни, а потім знов згадала, що сумочка не її.
– Тут вийдете? Я не можу з’їжджати з траси.
– Ой, дякую! Дякую! – Вона все-таки простягла водієві одну з великих купюр з несвоєї сумочки.
– Та сховайте ви гроші! Тільки виходьте швидше. Тут не можна стояти.
Вона вийшла. І побачила, що вже зовсім темно. В небі блимають зорі. Світить повний місяць. В його дев’ятиповерхівці горять майже всі вікна. Там кипить життя. Зараз лише п’ятнадцять по дев’ятій. З помешкань на першому поверсі пахне смаженою цибулею. Вона здригнулася від страшної судоми, затулила рота рукою й відступила в темряву, до темних кущів, якщо раптом знудить. Але повіяв вітерець, запахло бузком, і їй стало легше. Вона розшукала телефон на стіні його будинку. Але в знайденій сумочці нема телефонної картки. Тільки весь час плутаються непотрібні великі купюри, ах, Господи, а в моїй сумочці була зовсім нова картка на сто двадцять хвилин, так, а чи був там паспорт? Тепер ті негідники можуть знайти її, і тоді вже доведуть справу до кінця... Так, здається, паспорта там не було, але було посвідчення з роботи, буде морока його поновлювати, і так само по ньому можна її знайти... І тільки зараз вона помічає, що її сумочка висить у неї на плечі, певне, ще відтоді, як вона йшла вздовж траси, поспішаючи по свою скупу порцію ніжности. Добре, що ніхто не звернув уваги на жінку з двома сумочками, одна на плечі, друга в руках, от комічне видовисько!
Поки вона, незграбно тримаючи під правою пахвою знайдену сумочку, шукає у своїй, яка висить на лівому плечі, телефонну картку, телефон займає група підлітків. Вони довго регочуть біля автомата, встромляють і висмикують картку, кличуть до дроту то Лєну, то Вітю. А вона нервово чекає неподалік, бліда розпатлана жінка з двома сумочками в руках. Її раз по раз хапають судоми нудоти, але рятує бузковий вітерець із темряви. Нарешті підлітки звільняють телефон. Вона набирає його номер.
Їй кажуть, що він уже ліг спати. Ще не було десятої, й вона зважилася зателефонувати вдруге. Була готова говорити «Покличте його, прошу, це дуже важливо!», але цього разу слухавку він узяв сам.
– Щось сталося?
– Так, якісь п’яні пики завезли мене в ліс, я втекла випадково!
– Де ти? Я зараз вийду.
Він вийшов, і вони стали під кущем бузку, і вона розповіла йому і про чергу на маршрутне таксі, і про те, як рушила пішки, і як опинилась у пошарпаному авті, де поролон сиплеться з дірок у дерматині, і як випадково вирвалася звідти, і про повернення до міста, і про чужу сумочку.
Він допоміг їй розібратися із вмістом тої сумочки, де крім грошей були тільки чиїсь губні помади й пляшечки парфумів. Не було ні документів, ні записника. Він сказав, щоб вона й не думала шукати ніяких власниць. Сама доля дає їй матеріяльну компенсацію за моральні збитки. Їй ще довго буде млосно від тих парфумів. Це зрозуміло. Але гроші, як відомо, не пахнуть, і навіть не смердять. І він переклав їх до її сумочки. А чужу протер хусткою, щоб у разі чого не лишилось ніяких відбитків пальців, і закинув її далеко в кущі. Нехай знайдуть місцеві шльондри. Він прекрасно розуміє, в такому стані їй важко самій вертатися додому. Зараз він попросить сусіда відвезти її. І він лишив її у темряві, а сам наблизився до балкона на першому поверсі й розпочав розмову із голим до пояса дядьком. Спочатку чувся обурений голос, але він чи то запропонував гроші, чи то нагадав про якісь раніше надані послуги, і дядько невдовзі з’явився на порозі в сорочці й куртці, перевіряючи у внутрішній кишені посвідчення водія.
– Ходімо до гаражів, – він повів її поміж дев’ятиповерхівок.
– Вибач, я... може, недоречно зателефонувала...
– Все доречно. Головне, щоб ти нормально доїхала. Так, наразі це головне. Від домашнього борщу й подружньої койки його, певне, не відлучать.
Сусід сказав чекати на доріжці, сказав, що під’їде за п’ять хвилин.
– Ти зачекаєш, поки він під’їде? – нервово спитала вона.
– Так, звичайно, звичайно.
Вони лишились самі у темряві серед густої весняної зелені. Він поклав їй руку на плече й прошепотів:
– Більше не запрошуватиму тебе в нашу далечінь. Тим більше ввечері.
Їй стало боляче. Навіщо вона скаржилася йому на цих покидьків? Чому не виїхала звідси самотужки? Врешті-решт, усе закінчилося добре. Звичайно, кінець міг бути не таким щасливим. Але все сталося саме так. Вона ще й наварила грошей в результаті цієї пригоди. Навіщо було демонструвати йому свою бабську слабкість? Вона звикла сама вирішувати свої справи. Завжди любила повторювати, що від чоловіка їй потрібні тільки п’ять хвилин ніжности. І найстрашніше – залишитися без них.
– А я думала, ти скажеш, що надалі зустрічатимеш мене біля маршрутки.
Він стиснув її міцніше, притяг до себе. Обережно торкнувся губами її чола, притулив її до грудей. Вона відчула його серцебиття. Так вони й стояли серед квіту бузку й шипшини, поки вдалині не засяяли фари. В ту ж саму мить він хутко відсторонився від неї.
В машині по дорозі назад вона знов пережила жах того, що могло статися з нею, від чого врятував Бог – або випадок. Або доля. Так, доля. І та сама доля підкинула їй гроші – вона й сама не чекала від себе такої спритности! Витягла з-під сідниці того бевзя чужу сумочку, а її власна спокійно висіла в неї на плечі. А головне... головне, хоча побачення було неповним, і не було ні білого мартіні, ні чорних маслин, але свої вистраждані п’ять хвилин ніжности вона таки отримала. (Джерело: http://www.ukrcenter.com//Література/Євгенія-Кононенко/52300-1/5-хвилин-ніжності)».
Проаналізуйте уривки з роману І.Роздобудько «Дванадцять, або виховання жінки в умовах, непридатних до життя».
1) Вітольд: «Моє око виокремило одну з них, - ту, що присіла з самого краю грядки, ближче до дороги, й усе-таки щось робила. (...) На ній була синя сукенка в жовтогарячий горошок, така коротенька, що з-під неї виглядали зворушливі білі трусики. Добра пожива для якого-небудь педофіла, мимоволі подумав я. І як у воду дивився! Помітив, як із-за рогу будинку до подвір’я наближається якийсь типчик у спортивних штанях. Він крутив головою і поглядав на зграйку дівчаток. Нарешті, помітив ту, котра сиділа ближче до тротуару й трохи на відстані від своїх подружок. (...) Він підійшов зовсім близько і зупинився над дівчинкою. На неї впала його тінь. (...) У мені прокинувся споглядач та експериментатор» (Сучасність. – 2005. – № 12, с. 8);
2) Технолог: ««Але якби моє серце не було таким великим і містким, воно б розірвалося від однієї згадки про те, як вона віддавала це «найдорожче» до тисячі чужих рук.
Тільки одного разу вона прийшла до джерела, тільки одного разу рвала на собі волосся. І вже не була схожа на ту маленьку дівчинку, що казала воді: «Доброго дня». Я спробував нагадати їй про нашу угоду. А потім замовк, дивлячись, як вона лежить біля води й тонка цівка б’є в її голову. У майже сиву, срібну голову. Таку ж срібну, як ця вічно юна цівка води...
Я завжди знав, що світ має бути гармонійним. Але цю гармонію треба створювати власноруч. Природа – лише підказка, полотно ж маляра – справа рук. Міркуючи таким чином, я вдався тільки до однієї, але дуже важливої хитрости.
Тієї ночі, коли вона лежала біля джерела, а її замордований син – у печері, вхід до якої закривала величезна брила, я зрозумів, що саме тепер треба зробити «диво»! Потім буде пізно. Після її сина з’явиться хтось інший, потім – третій, четвертий... Час не жде. Ідея гармонії, системи, ПРОГРАМИ відкладеться. А я більше не міг чекати.
Я пішов до печери, вичекав на момент (не вдаватимусь у подробиці, як, перетворившись на доброго старця, напоїв вартових і жінок, що голосили неподалік, сонним зіллям) та, відваливши брилу, виніс тіло...
Я знав: уранці теорія буде підкріплена фактом» (Сучасність. – 2005. – № 11. – С. 17);
3) Технолог: ««Йти було далеко – спочатку жовтою рівниною, потім - угору, під променями спекотного сонця. Крім того, карафа була занадто важка для її худесеньких, обмурзаних попелом та козячим кизяком рученят.
Я бачив сотні такої малечі (...) Усі вони в сім років мріють бути принцесами, у чотирнадцять – воюють із прищами, у двадцять помирають від кохання, а в тридцять – від нудьги та роботи. Є, звісно, «варіації на тему». Але не для тих, хто семирічними доглядає кіз (...) Я бачив усе її життя настільки чітко, що моє серце часом стискалося. Я знав, що років у тридцять, народивши купу дітлахів, вона зів’яне, носитиме чорну туніку та хустку, ховаючи попід нею поріділе волосся та спалене сонцем згрубіле обличчя. І так само приходитиме до джерела, тільки вже не казатиме воді ані добридень, ані дякую... Вона вже зараз мала вигляд втомленої». Її мрія – «щоб завжди була вода. Сонце. І звірі. Щоби діти не хворіли. (...)щоб усім людям на долоню вистачило метеликів! І ніхто не помирав» (Сучасність. – 2005. – № 11. – С. 14- 15);
4) «Я«захлинулася від захвату. За мною, на шанобливій відстані мчала неймовірна кількість вродливих вершників, вбраних у сріблясті лицарські обладунки. Їхні руки, ноги й волосся були подібні до моїх. Їхні очі світилися любов’ю.
Такі очі я бачила вперше в житті. Один із лицарів скакав ближче, ніж інші, в його дзеркальному щиті я побачила те, що не бачила ніколи. Я побачила себе… Із полотном розплетеного волосся, в таких самих срібних обладунках, із білим знаменом у руці, на якому переплелися троянда, лілеї та латаття. Скільки ж років у них дрімала віра та любов. І скільки ж їх могло ще проминути – нудотних, безбарвних та порожніх!
Щоки мої палали, сила і впевненість переповнювали груди» (Сучасність. – 2005. – № 11. – С. 54);
5) «Я бачив, що вона була вражена. Не тільки історією. Вона була вражена майже так само, як я: вперше з нею говорили! (...) Я все свідоме життя ніс на своїх плечах вантаж різних знань, думок, сумнівів і – так склалося – мені досі не було на кого скинути хоча б половину цього тягаря». «Тієї ночі я довго не міг заснути. Тоді й виник (поки що на рівні підсвідомості й під маркою благодійності – це вже точно!) мій план: спробувати підтвердити свою колишню думку про те, що за сприятливих умов можна розвинути талант та інтелект будь-якої людини. Тим більше, якщо почати робити це з дитинства. Я думав про те, що цій дівчинці добряче поталанило, адже в моїй особі вона зустріла доброго чаклуна, творця, скульптора. І що віднині я зможу круто змінити її шлях. А місце продавщиці овочевої ятки, дружини алкоголіка, знервованої нестатками матусі, пергідрольної блондинки, місцевої месаліни з брудом під нігтями, язикатої дворової скандалістки в халаті з квітками дістанеться комусь іншому...» (Сучасність. – 2005. – № 12. – С. 14);
6) «Життя прекрасне. У тебе є все, про що можна тільки мріяти: ти – справжня. Навіть у своїх придуркуватих ваганнях. І те, що ти так ненавидиш себе свідчить про те, що ти ще здатна рухатися. Чому ти зупинилася? Зупинятися посеред шляху – це доля слабких, крім того, це банальна психологічна пастка. Мало хто витримує напруження, коли переходить межу своєї мрії. Хтось – зупиняється й повертає назад, хтось – вважає, що вхопив Бога за бороду і деградує, не помічаючи цього, хтось – просто спивається, хтось перетворюється на клоуна... Не метушись. Просто живи своїм життям і не приміряй чуже. Розумієш, кожен має прожити СВОЄ життя. Брехня, коли, скажімо, жінка офірує собою заради родини – чоловіка, дітей. Хоча в традиційному розумінні це вважається «великим жіночим подвигом». Чинячи так, вона не тільки грішить тим, що нехтує своєю дорогою, своїм покликанням і своєю, нехай маленькою, місією на землі – вона підсвідомо, під маскою цієї жертовности руйнує життя тих, у кому розчиняється. (...) Цукром можна поліпшити тільки відповідне питво. І то – розумних межах.
Кожен на цій землі п’є свою чашу» (Сучасність. – 2005. – № 12. – С. 35).
І.Карпа
Прокоментуйте слова А.Бондаря: «Це андрогінний монстр, який не знає, яку дурницю йому витворити кожної наступної миті. Це надмісткий твердий диск із безмежною пам'яттю, здатною перетравити і засвоїти всі ці азійські чунга-чанґи, шіви, брабхупади і пропани з бутанами. Це королева неполіткоректності і безсоромності, яка топче традиційну українську цнотливість, із загальноєвропейською за компанію, босими ніжками невиліковної Лолітки. Це вразлива і надчутлива дівчинка, яка хотіла вдочерити носоріжку. Це дівчинка, яка курить і не затягується. Це дівчинка, якій, у принципі, і не треба курити, її і без того пре. Це перша українська письменниця, котра потрапила у саме серце Азії і розповіла нам про незвіданий світ нашою літературною мовою з вкрапленнями всіх можливих іноземних мов, мови жестів, мови рухів, мови матів, мови крові, мови любові. Не знаю я, від чого тут плакати Фройду. А от Шевченко з Франком точно б заплакали. Кривавими слізьми щастя і звільнення. Ну, був Кобзар, був Каменяр, була Дочка Прометея, був Буковинський Менестрель (чи як його там називали), була Третя і Четверта Лесі, а тепер маємо Божевільно-Безжально-Вразливу Дівчинку Без Даху. Нам так її бракувало. А тепер …» (https://www.livelib.ru/book/1000309628)
Чи чи погоджуєтеся Ви з автором рецензії: « Передусім мова невтомно нагадує нам про авторський стиль, адже ніхто не писав і не писатиме так, як Ірена Карпа. По-друге, її мова, така жива й непричесана, з масою сленгу та ненормативною лексикою, неустанно деавтоматизує те, про що нею написано, допомагає сприймати це все по-новому, шукати інших, не прямих, як до того багато з нас звикли, шляхів зрозуміти, проникнути в текст. А отже й обридла нам буденщина постає у зовсім іншому світлі, через призму сприйняття її окремою людиною.
(…) твори Ірени Карпи не призначені для читачів, які щойно відкривають для себе сучасну українську літературу. Не призначені й вони для надто молодих людей чи надто консервативних. Цьому на заваді стане й мова, й манера викладу, і зміст творів, і їх ідейне спрямування. Однак для читача вдумливого, освіченого, начитаного, що любить чи бодай поважає сучасних українських письменників та не боїться словесних експериментів, як то кажуть – саме то» (http://books-fan.com/2011/02/05/recenziya-irena-karpa-zhovta-kniga/)
Література
9 тез про жіночу літературу від Наталки Сняданко (http://povaha.org.ua/9-tez-pro-zhinochu-literaturu-vid-natalky-snyadanko/)
Тетяна Кущук. Жіночі голоси в сучасній українській літературі (http://www.spokusa-book.in.ua/2011/03/blog-post_09.html)
Євген Повєткін. Жанрово-гендерна вигадка (http://kut.org.ua/books_a0128.php)
Гундорова Т. Післячорнобильська література. Український літературний постмодерн. – К.: Критика, 2005.
Зборовська Н. Феміністичний триптих Євгенії Кононенко в контексті загальноукраїнської проблематики // СіЧ. – 2005. - № 6.
Мариненко Ю. Роман Ірен Роздобудько «ДВАНАДЦЯТЬ, АБО ВИХОВАННЯ ЖІНКИ В УМОВАХ, НЕПРИДАТНИХ ДЛЯ ЖИТТЯ»: конституювання ідентичності (текст далі)
Карпа І. Фройд би плакав (http://book-online.com.ua/read.php?book=3057)
Ревакович М. Сильні жінки переживають фемінізм (http://krytyka.com/ua/articles/sylni-zhinky-perezhyvayut-feminizm)
Роздобудько І. Дванадцять, або виховання жінки в умовах, непридатних до життя (http://www.ukrclassic.com.ua/katalog/r/rozdobudko-iren/477-iren-rozdobudko-dvanadtsyat-abo-vikhovannya-zhinki-v-umovakh-ne-pridatnikh-do-zhittya)
Улюра Г. Коронована сила жіночої руки, або про тих, хто «пише іншу прозу» // СіЧ. – 2005. - №
Черненко Г. Гендерна інверсія в сучасному українському постколоніальному романі (http://kut.org.ua/books_a0025.php)
ДОДАТКИ
Уривки ст. Є.Повєткіна «Жанрово-гендерна вигадка»: «Головний ризик полягає в тому, що гравчині не визначилися з ігровим полем, тобто із жанром "жіночого роману". Я вважаю, що насамперед варто засумніватися в тому, що такий жанр існує, що про нього можна говорити в контексті саме літератури й літературознавства. Мені цікаво, за якими ознаками насправді формується певна група прозових творів, що її називають "жіночим романом". За статтю автора, чи за статтю цільової аудиторії (яку в літературознавстві прийнято називати інакше — "імпліцитний, або прихований читач", "адресат письменницької комунікації"), чи можливо, за тим і другим одночасно? 
Як на мене, за такими ознаками можна було визначати жанрові особливості, якби жінки жили б десь зовсім окремо від чоловіків і теми, що цікавлять одних та інших, майже ніде не перетинались, більше того, якби самі жінки були більш психологічно однорідними. Тому автор допису переконаний, що жанрове визначення "жіночий роман" щодо творів, які до нього приписують, є позбавленим змісту, штучним. 
(…)Отже, "жіночий роман" — це в кращому разі вияв стереотипного уявлення про те, що могло б бути цікаво читати жінкам або читанням чого вони могли б, якби захотіли, наголосити на своїй відмінності від читачів-чоловіків. В гіршому існування поняття "жіноча література" сприяє виправданню низького рівня текстів на певну тематику. Уявлення про "жіночу літературу" — накинуте ззовні, скоріше всього, що із сфери маркетингу, і насправді воно дуже шкодить розумінню писаного жінками.
(…)Складності з визначенням й прочитанням жанру починаються тоді, коли намагаються залити до глечиків неналежний їм вміст, а тоді сподіваються, що споживач нормально сприйме горілку в посудині з-під олії, пиво — там, де був мед, а воду — в глеку, до якого насипано сіль. 
Ось так приблизно й сталося з жанром "жіночої прози", про який сьогодні мова. Був колись певний час, коли чимало жінок наливали в глеки й пили — скажімо, гаряче молоко. Але час той скінчився, жінки спробували різних напоїв — від найсолодших та найвишуканіших вин до риб'ячого жиру, і багато з них зуміли зняти собі з полиць відповідний посуд. Так от, коли заходить мова про "жіночу літературу", то в мене враження таке, що в кожній жанровій посудині, яку нині жінка-авторка тримає в своїх руках, намагаються віднайти усе теж саме молоко. Тобто віднайти все одні й ті самі сентиментальні історії, мрії про одруження й час від часу — нарікання на те, що мрія здійснилася не так, як хотілося б. 
Я не знаю іншої жанрової назви, яка так пантеличила мене як читача та як критика, як "жіночий роман". Бо при всій широті того, що пишуть нині жінки, вона вперто відсилає до чогось одного, якогось приблизного й нез'ясованого уявлення про письмо жінки. 
(…)Отже, не думаю, що жанрове визначення "жіноча проза" здатне щось пояснити із твору, до якого воно дане. Жінки й чоловіки нині пишуть по-різному, те, що вважається "жіночим", цілком може створити чоловік і навпаки. Отже, можна уникнути поняття "жіноча проза": жанри в літературі визначаються конкретніше... 
(…) вже наприкінці дискускусія про те, чи є "серійні" жіночі книжки власне літературою, або ж вони є чимось іншим, ніби є її, тобто літератури, не зовсім повноцінним — полегшеним і спрощеним — замінником, перейшла в площину обговорення жанрової природи. Настав час сказати своє слово вченим-літературознавцям. Оскільки пані Віра Агеєва, професор Києво-Могилянської Академії, не прийшла, то говорив "філологічний дует" — наукові співробітниці Інституту літератури Леся Демська й Тетяна Рязанцева. Зійшлися на тому, що оскільки за всіма елементами письма — від особливостей слововживання до техніки опису сцен кохання — неможливо з вірогідністю 100% визначити стать автора, то й говорити про якийсь особливий "жіночий" жанр не доводиться. Те, що в нас називається "жіночою літературою", легко розкласифіковується за іншими, більш традиційними літературними жанрами. У літературознавстві на Заході, між іншим, чималий масив таких книжок відносять до жанру... казки, тобто казок для дорослих. Зрештою, цілком нормальний, достойний літературний жанр. Питання, отже, тільки в якості текстів, які в ньому пишуться...» (http://kut.org.ua/books_a0128.php).
Уривки статті А.Білоцеківець «Жіноча література» як об’єкт феміністичної літературної критики»: «Як зазначає Г. Брандт, “фемінізм як прагнення жінки визволитися від опіки чоловіка та змусити його зважати на її особисті якості існував завжди” [1, c. 11]. З цим важко не погодитись, адже відлуння феміністичних настроїв можна знайти у працях Платона й Арістотеля, Декарта й Ляйбніца, Канта й інших філософів, письмен-ників і науковців. Традиційно, історію феміністичного ідеологічного руху поділяють на три періоди [6]:
– фемінізм “першої хвилі”, XIX ст. – 20-ті рр. XX ст.;
– фемінізм “другої хвилі”, або неофемінізм, 60-ті рр. XX ст.;
– фемінізм “третьої хвилі”, 90-ті рр. XX ст.
(…)
Першою дослідницею, яка висловила думку, що жінок-письменниць необхідно розглядати якокрему літературну групу, вважають Патрицію Мейерс Спекс. У своїй книзі “Жіноча уява” (The Female Imagination, 1975) дослідниця розмірковує: “Що має робити жінка, намагаючись писати про жінок? Вона може наслідувати чоловіків, але все ж таки вона має писати як жінка” [9, c. 12].
Розвиваючи це твердження, П.М. Спекс прагне зрозуміти, що означає “писати, як жінка” і намагається знайти критерій для об’єднання жінок-письменниць у спільність. Авторка книги доходить висновку, що жінок-письменниць поєднує
між собою “жіноча уява”, яка проявляється у літературі повсякчас, не зважаючи на змінність соціальних умов, які неодмінно впливають на спроможність жінок писати [9, c. 125–126].
(…)
Майже одразу за книгою П.М. Спекс виходить друком дослідження Еллен Моерс під назвою “Письменниці” (Literary Women, 1976). Авторка книги проголошує величезну цінність літературних творів, написаних жінками: “Література єдина інтелектуальна галузь, до якої жінки, за великий проміжок часу, зробили незамінний внесок” [14]. Саме тому “жіночу літературу” до-слідниця визначає як швидкоплинний струмок, що тече окремо від основного струменя “чоловічої літератури” [14, c. 63].
Чинником відмінності “жіночої” літератури від “чоловічої”, на її думку, виступає різниця у процесі формування жіночого й чоловічого авторства. Дослідниця вважає, що чоловіче авторство формувалося в публічному просторі
університетів, тоді як жіноче було обмежене простором сім’ї та інтимного читання, адже жінки не мали права на вищу освіту. Жінки при читанні віддавали превагу книжкам жіночого авторства, адже в цих творах вони вбачили відображення свого власного життя, віддзеркалення своїх почуттів, чого вони не могли знайти у творах написаних чоловіками [3, c. 200–201]».
Уривок статті Тетяни Кущук «Жіночі голоси в сучасній українській літературі»: «Цікавою є літературна творчість сучасних жінок України. Тут роль піонера належить, безперечно, Оксані Забужко: скандальний роман «Польові дослідження з українського сексу» (1996) став першим бестселером у пострадянській Україні. Як в романах О. Забужко, так і Ірини Карпи, чи Євгенії Кононенко жіночі проблеми переплітаються з проблемами національної ідентичності. Героїні їхніх романів чи оповідань часто опиняються за кордоном І мусять обирати між Заходом і Україною, коханням із чоловіками інших національностей і "своїм хлопцем". Однак, яким не був би вибір в тому чи іншому конкретному випадку, прикметно інше: українські героїні почуваються у Лондоні, Гельсінках, чи Мюнхені на диво комфортно, майже як вдома. Європа для них є тим життєвим простором, в якому вони адаптуються легко і природно.      "Жіноча" проза має й певну специфіку, що, власне, і дозволяє виділяти цей шар літературного потоку в окремий рівень розвитку світової та національної літератури.     Серед класиків світової прози та класиків національних літератур бачимо, зокрема, таких представниць жіночої статі, як Дж. Остін, Жорж Санд, Е. Ожешко, С. Лагерлеф. Б. Нємцова. А. Зегерс. А. Мердок, Ф. Саган. Уже з цього переліку імен видно, що "жіноча" проза є явищем, що виникло ще в епоху Відродження, найбільш інтенсивно розвивалося в XIX ст. Далеко не всі з цих авторок віддавали перевагу зображенню саме жіночих переживань.    Це стосується-й української "жіночої" прози, яка дала вітчизняній літературі лише двох беззаперечних класиків - Марка Вовчка та Ольгу Кобилянську, а також цілий ряд імен другого плану - Г. Барвінок, Н. Кобринська; 3. Тулуб, І. Вільде, О. Іваненко та ін.
Саме в цей період заявляються романи М. Гримич "Варфоломієва ніч", "Магдалинки", О. Забужко "Польові дослідження з українського сексу", І. Роздобудько "Мерці" та "Ескорт у смерть", Г. Тарасюк "Блудниця вавилонська", серія романів Л. Романчук "Не залишай... ", повісті М. Матіос та ін.     Ці твори відрізняються надзвичайно розгалуженою системою жанрових ознак, де можемо виділити такі жанри, як соціально-психологічний роман, інтелектуальний роман, виробничий роман, химерний роман з рисами міфологізму і фантастики, роман-хроніку, документальний роман, комічний роман, роман-трагіфарс, посмодерністський детектив, готичний та пригодницький роман, саспенс, трилер, роман-мелодрама й "жіночий роман" (любовна історія, „лав сторі"), "бойовик-екшн", квест, а також цілий ряд малих прозових жанрових форм - повість, оповідання, новела, вірш прозою тощо.     Отже, проблема сучасної української "жіночої" прози є актуальною, недостатньо вивченою і надзвичайно цікавою в своїх текстових проявах, що й викликає інтерес до неї в літературознавстві.
Галина Тарасюк, авторка книги зі знаковою назвою "Жіночі романи", торкнулася історичного аспекту питання про жінок-авторів і жінок-читачів. Вона нагадала той факт, що в радянську українську літературу післявоєнного періоду жінки прийшли пізно - аж на початку вісімдесятих років, і винятки - нечисленні, наприклад - творчість Ліни Костенко. Тільки тоді з'явилися нові жіночі імена - Софія Майданська, Галина Пагутяк, Марія Матіос, Оксана Забужко, Наталка Білоцерківець. Євгенія Кононенко...      То що ж таке "жіноча література": розвага? самопізнання? обмін досвідом?    Сучасна літературознавець Роксана Харчук у своїй книжці "Сучасна українська проза. Постмодерний період" пише: ,,У сучасній українській прозі окреме місце займають твори, написані жінками. Їх вирізняють не тільки увага до жінки і жіночих проблем чи виразно жіночий погляд на світ і важливі проблеми сучасності. Жіноча проза - це інший стиль мислення і письма, інша манера мовлення, інший тон''. 
Отже, якщо є "жіноча" література, то які її неодмінні ознаки? Чи може бути, наприклад, жіночий бойовик? Чи кохання — неодмінна тема "жіночої" літератури?       Галина Вдовиченко вважає, що жіноча література — це таки справді окремий сегмент, і визначити цей сегмент можна так: тексти, написані жінками про проблеми, що більше хвилюють жінок, аніж чоловіків (тобто про жіночі проблеми). Однак пані Галина застерігає: як правило, коли письменник сідає писати, він не уявляє свого читача, не звертається до нього, а думає радше про те, що хоче сказати. Письменникові невідомо, хто буде його читачем і до якого сегменту літератури віднесуть його книжку літературознавці Тому не можна чітко визначити: ця книжка призначена жінкам, а ця — ні.
Христина Лукащук вважає, що без кохання в "жіночій" літературі не обійтись — жіночі тексти наснажені емоціями й відчуттями. Проза самої Христини Лукащук, як зазанчають літературознавці, — дуже чуттєва.     Жіноче письменство найтонше аналізує всю гамму почуттів, які притаманні людині. Слід відзначити, що в українській літературі письменники жіночої статі, в порівнянні з іншими країнами світу, містять значну, найкращу частину.     Чи можуть чоловіки взяти для себе щось корисне з "жіночої" літератури? Галина Вдовиченко вважає, що може, адже книжки допомагають вникнути у психологію іншого, а отже — зрозуміти іншого. Читаючи "жіночі" тексти, чоловіки можуть, окрім усього, зрозуміти жінку». (http://www.spokusa-book.in.ua/2011/03/blog-post_09.html)
     Фрагмент статті Ю.Мариненка «РОМАН ІРЕН РОЗДОБУДЬКО «ДВАНАДЦЯТЬ, АБО ВИХОВАННЯ ЖІНКИ В УМОВАХ, НЕПРИДАТНИХ ДЛЯ ЖИТТЯ»: КОНСТИТУЮВАННЯ ІДЕНТИЧНОСТІ»: Зазвичай І.Роздобудько пише про сучасність і сучасників. Точніше – на сучасному матеріалі висвітлює одвічні категорії людського буття. Доля, покликання, самотність, відчай становлять провідні теми й мотиви її творів. Зокрема, письменницю цікавлять історії так званих успішних людей, коли, діставшись до вершини добробуту й слави, вони раптом усвідомлюють, що життя не склалося й усе в цьому світі – суєта суєт.
Фабульна схема роману І.Роздобудько «Дванадцять, або виховання жінки в умовах, непридатних до життя» доволі проста: пройшовши шлях від дівчинки з неблагополучної родини – «закошланого бридкого каченяти» [10: 20] до успішної жінки з обкладинки «ґлянсового журналу», головна героїня (Гелена) раптом усвідомила, що досі жила «не своїм життям» [10: 23]. Відтак вирішила «перегорнути цю сторінку», бо та, мовляв, «занадто блищить» [9: 8]. Для цього вона радикально змінила зовнішність, із розкішної квартири в елітному районі столиці перебралася в «хрущовку» в робітничій околиці, престижну роботу поміняла на посаду «психоспікера» в божевільні («Будинку скорботи»).
Саме в такий момент автор і влаштовує презентацію своїй героїні. Гелена виходить, як на подіум, у місто, немов пірнає в «огидну каламутну й холодну воду», вставляє у вуха навушники, одягає на носа сонцезахисні окуляри, «хоча сонця немає вже тижнів зо два». Словом, їй не хочеться чути й бачити світу. У неї з ним взаємна нелюбов. Він для неї затісний; і в ньому «смердить бензином, шкарпетками, парфумами, оселедцем»; і ще в ньому «немає місця для сорокової симфонії Моцарта або для „Лакрімози“» [9: 7].
Психічна криза якраз актуалізує потребу ревізії життєвих пріоритетів, збагнути, «де справжнє життя: перед камерою на Каннському фестивалі чи в обідраних стінах притулку для хворих...» [10: 23]. Такою обставиною скористалася письменниця, запропонувавши читачеві можливість простежити життєвий маршрут своєї героїні. Все це викладено в трьох частинах роману, текст якого становлять переважно монологи персонажів: самої Гелени, її коханого чоловіка Вітольда, чи такий собі «декамерон» мешканців божевільні. Часом (скажімо, історії-новели пацієнтів психлікарні в першій частині) вони здаються далекими від теми, проте в контексті цілого кожен епізод так чи інакше покликаний маркувати топос ідентичності головної героїні. Діапазон романних ролей Гелени розмаїтий. Вона виступає в різних іпостасях: як суб’єкт мовлення (персонаж-оповідач) і як персонаж-об’єкт власної історії та мовлення «інших» (скажімо, в другій частині вона є героїнею повісті Вітольда, в третій – своєї «пресконференції» «маленьким перченятам»), як реципієнт оповідань інших персонажів (читає-слухає історії божевільних).
Кажучи про історію Гелени, важливо взяти до уваги ту питому рису художньої творчості, що її Я.Парандовський назвав «духом утечі». Часом вона передбачає «щось блискуче, вишукане, пишне», часом навпаки: «Серед надто вишуканого способу життя, з ультрарафінованим етикетом салонів, люди починають відчувати потребу в речах і людях простих і грубих» [7: 26-27]. Ось цей другий випадок зустрічаємо в романі І.Роздобудько.
Таким чином, фабула «Дванадцяти...» доволі знайома читачеві. Вона відома з давніх часів. Скажімо, в масовій свідомості поширена легендарна історія про те, як 305 р. успішний римський імператор Діоклетіан несподівано зрікся трону й перебрався в село вирощувати капусту. Відтак, у зв’язку з тим, що час людського життя все більше ущільнювався, сама людина більше й більше віддалялася від природи, тобто й від своєї божественної сутності, то й у мистецтві все актуальнішими ставали конфлікти цієї божественної суті з дійсністю. Так, герой норвезького прозаїка К.Гамсуна тридцятирічний лейтенант Глан (повість «Пан», 1894) утікав від світу великого міста з його світськими умовностями в хижку, яку збудував у лісових хащах. Сорокарічний лондонський біржовий маклер Чарльз Стрікленд з роману англійського письменника С.Моема «Місяць і гріш» (1919) несподівано залишив мегаполіс, щоб провести решту життя на острові Таїті, персонаж новели їхнього українського сучасника М.Коцюбинського «Intermezzo» (1908) шукав рятунку в кононівських полях. І т. д., і т. п. Так само мотив утечі від суспільного життя – наскрізний для романістики І.Роздобудько. Скажімо, Голка з роману «Амулет Паскаля», щойно переживши «щільну всесвітню перенасиченість», у схожому на «буцегарню або тамбур потяга, в якому стоять примари» реальному світі, збагнула істину: вона може «розкошувати» лише у своїй уяві. «Принаймні, – каже, – туди не пролізуть люди з бокалами шампанського в руках» [8: 4-5].
Вочевидь, у цих випадках недоцільно вбачати власне інтертекстуальні зв’язки, та паралелі тут очевидні. Персонаж Коцюбинського, добре знаємо, страждав від того, що людям стало тісно на землі: він не може «розминутись з людиною», не може бути самотнім і заздрить планетам за те, що вони мають свої орбіти й ніщо не заважає їхньому рухові, в той час «як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину» [5: 129].
Повертаючись до сказаного, варто відзначити ключові слова, що характеризують внутрішній стан Гелени – «нудить», «набридло», «сором». Звідси й сонцезахисні окуляри та навушники – щоб нікого не бачити й не чути, і мрія про острів у Середземному морі: «Він маленький, але на ньому є ліси, сади і джерела, є звірі й птахи, назв яких немає в підручниках із зоології. На ньому є місце кожному, хто потрапляє сюди, – адже дорога складна і ті, хто долає її, тут завжди бажані гості…» [10: 41]. За вказанами симптомами, назва цієї психічної хвороби героя нашого часу – аутизм, – такий діагноз поставлено героїні роману «Дванадцять...».
Важливою підказкою для з’ясування ідентичності персонажа може слугувати епіграф «Дванадцяти...». Для цього було використано висловлювання з роману М.Кундери «Нестерпна легкість буття»: «Роман – не сповідь автора, а дослідження того, чим є людське життя в пастці, на яку перетворився світ» [9: 7]. Отже, І.Роздобудько прагне універсалізувати індивідуальний досвід, переконує, що людські нещастя запрограмовані в самій світобудові, адже світ – це пастка. Така постановка питання зумовила спектр формальних рішень, зокрема добре виражені барокові інтонації, які становлять характерну рису письма, коли, зазначає Л.Воронина, «серед любовно-детективної скоромовки» перед читачем зненацька з’являються «дуже пронизливі, часом жорсткі й жорстокі речі» [2: 4].
Чи письменниця відкриває тут якісь незнані досі аспекти буття? Ні. Вона просто нагадує читачеві давно відомі істини, часом навіть не переймаючись тим, що збивається на банальну патетику. Людина, читаємо в романі, просто приречена на життєву суєту і страждання. Наприклад, від напруження, «коли переходить межу своєї мрії. Хтось – зупиняється й повертає назад, хтось – вважає, що схопив Бога за бороду і деградує, не помічаючи цього, хтось – просто спивається, хтось перетворюється на клоуна», в той час, коли головне для особистості – «прожити СВОЄ життя» [10: 35]. Чи, скажімо, від усвідомлення «велетенської самотності, яку час від часу відчуває кожна людина, навіть якщо живе в оточенні близьких їй людей» [10: 40].
Чому саме в таке русло спрямовує письменниця свою розповідь, яка її мета? Виявляється, тут маємо справу ще з однією іманентною рисою художньої літератури. Прочитання твору мистецтва, за Г.-Ґ.Ґадамером, – це «очна ставка читача з самим собою» [3: 13], а сам твір вимагає від кожного «змінити своє життя» [3: 15]. У романі І.Роздобудько ці тези проілюстровано наочно: і в розумінні «очної ставки», і вимоги «змінити життя». Провідна ідея «Дванадцяти...» сформульована однозначно, з пафосом, у «ТЕОРІЇ» божевільного Технолога, суть якої полягає в ідеї перетворення «нікчемного НІЩО», яким є «крихітне тимчасове життя», на «величезний подвиг» [9: 17]. Ось тільки як таку теорію, програму зробити реальністю?
У цьому напрямі письменниця вибудовує есеїстично-філософську частину роману. Зрозуміло, каже її протагоністка: «сенсу в житті немає. І твоя удача залежить лише від того, чи скинув якийсь янгол пір’їну, пролітаючи над твоєю колискою. Добре тим щасливчикам, до кого доторкнувся він САМ». А якщо над твоїм дитячим ліжком «почистив своє кудлате пір’я (...) найменший з Божої свити горобець» [9: 7-8]. Людина онтологічно приречена метушитися в якомусь зачарованому колі беззмістовності і найперше питання індивідуума, як вирватися з нього, «точніше – як не бути бидлом? Найпростіший спосіб: відчути під собою землю, за собою – націю чи хоча б спільноту однодумців, а над собою – Бога... Але ця мить прозріння настає для веселої спільноти споживачів у останню хвилину існування на Землі». Проте й тоді повернення людського в людині, на думку Гелени, малоймовірне, оскільки «процес перевтілення – незворотній. Мавпі вже ніколи не стати людиною, навіть якщо вона одягне піджак і краватку» [10: 24].
Отже, головний акцент романного конфлікту спрямовано на вирішення питання, як подолати прірву, що відділяє нікчемне ніщо людського існування від життя як величезного подвигу. Письменниця, переконуємося, намагається здійснити ще й ревізію системи цінностей. Драматизм ситуації, і це найбільше бентежить Гелену, зумовлений одвічною несправедливістю: «ніщо» давно стало нормою, натомість «подвиг» вважається відхиленням від норми, божевіллям, а для неї особисто «немає нічого страшнішого за цю нормальність» [9: 76]. Досвід показує, що жагою ідеалу, пошуками істини в художній літературі часто переймалися божевільні (Дон Кіхот у М.Сервантеса, князь Мишкін у Ф.Достоєвського, Малахій Стаканчик у М.Куліша). Але в тім-то й річ, і в цьому полягає суть мистецтва – в нього своя правда. Тому й не таким уже парадоксальним сприймаємо парадокс Гелени: саме в психіатричній лікарні, серед «ненормальних», вона, зізнається, «почала трохи вивільнятися від постійного задушливого сорому», вперше в неї «з’явилася цікавість» [9: 30] до життя. Відтак особливою чеснотою героїні сприймається реципієнтом її незбагненна «цікавість до різного роду відхилень від норми» [10: 23]. Зрештою, кажучи про аутизм як діагноз Гелени, лікар зараховує її до ряду світових геніїв, які мали певні ознаки цієї хвороби (Ньютона, Ейнштейна, Планка, Дарвіна, Паскаля) [10: 7]. А ще варто було б узяти до уваги, що в цитованих міркуваннях чимало є й від Ніцше (ще одного божевільного).
Когорта величних особистостей, у яку поміщає свою героїню авторка, становить альтернативу банальності, сірості «нормального» життя. Існують, переконує І.Роздобудько, певні, скажімо так, життєві програми, людині ж залишається зробити лише вибір на користь однієї з них. Очевидний тут ігровий характер історії: гра в людські долі. Грають усі, вони моделюють життєві ролі людей. Гелена, скажімо, – літератор – майстер творити сюжети, в одному з яких, наприклад, виконує роль доброї феї, чим дивує своїх уявних читачів. Моделює долі Вітольд, схильність якого до експериментів ґрунтувалася на юнацькому переконанні («балачки в стилі Кортасара»), що «з будь-якої людини можна виховати якщо не генія, то принаймні розвинути здібності до найвищої межі» [10: 8].
Ілюстраціями подібних «теоретичних» міркувань персонажів є ключові епізоди роману, які, слід відзначити, виписані з особливою, кінематографічною, майстерністю. Ось один із них: дві пари очей уважно спостерігають за маленькою дівчинкою на шкільному подвір’ї. Перша пара очей належала тридцятирічному інтелектуалу Вітольду, друга – місцевому педофілові. В якийсь момент колоритна постать «типчика в спортивних штанях» наблизилася до дитини – «на неї впала його тінь» [10: 8]. Він промовляє їй щось огидне й, відчувши, «ніби її затягує в гниле і смердюче болото», і, щоб «не задихнутися», вона побігла, ще навіть не здогадуючись, «що мчить назустріч своїй справжній долі, а та, інша вбога й простіша, дивиться їй услід із кривою усмішкою» [10: 32].
Отже, вирішальний вибір зроблено волею випадку. Нехай, мовляв, «місце продавщиці овочевої ятки, дружини алкоголіка, знервованої нестатками матусі, пергідрольної блондинки, місцевої месаліни з брудом під нігтями, язикатої дворової скандалістки в халаті з квітками дістанеться комусь іншому» [10: 14]. Результат читачеві вже відомий із перших сторінок роману. Тож, коли Вітольд тріумфує, мовляв, «браво, Гелено! Дрібне сопливе дівча, легка здобич для педофілів, дитя алкоголіків, закошлане бридке каченя, геніальне підтвердження моєї теорії!» [10: 20], – читач мав би погодитися з ним. Проте насправді в історії Гелени не все так однозначно. Вітольдова перемога стала водночас і його поразкою. Бо на життєвому шляху, як уже знаємо, на людину очікують пастки. Наш сучасник, як казковий персонаж, вирушивши в дорогу, опиняться на роздоріжжі, й у будь-якому випадку втрачає – то коня, то власну голову, то й перше й друге.
Читаючи ці сторінки, можна зауважити, що І.Роздобудько в певні моменти «забуває», що пише роман, адже в книжці відчутна домінанта соціології над власне художністю (маємо своєрідний соціологічний зріз різних прошарків населення). Водночас, це в неї виходить органічно: вона йде стопами своєї героїні, яка, добре знаємо, успішно користається можливостями соціальних ліфтів.
Отже, пастка перша. Людина, переконує І.Роздобудько, має спокусу в своєму житті особливо не напружуватися, задовольнятися малим. Очікуваний результат – міщанський рай так званої простої родини: «пиятика у вихідні, закручування огірків на зиму – по п’ятдесят слоїків, котрі потім стоять під ліжками й на балконі (...), ритуальні сварки, як спосіб життя і мислення, «рупь до получки», картопля зі шкварками, гості у свята, жовті від цигаркового диму фіранки. Що в такому разі залишається дітям? Бігати вулицями, стукати в двері, за якими в однокімнатній квартирі «гуляють» дорослі, виманювати копійки на морозиво у хмільних гостей, цупити зі столу щось смачненьке, отримувати стусани» [10: 10]. І ще: «У цьому робочому кварталі всі жінки – огрядні, всі чоловіки – в подібних картатих сорочках та спортивних штанях. Всі вони знають одне одного, вітаються, зупиняються побалакати. Поки жінки ходять базаром, чоловіки скупчуються біля кіосків, купують горілку в білих пластикових склянках, стають щільним колом, затуляючись спинами друзів від прискіпливих очей дружин, і вже зранку набувають свого звичайного повсякденного стану. Стану трави...» [10: 30-31].
Жертвами другої пастки зазвичай стають успішні люди. Найбільше, зауважує Гелена, «ця суть оголялася на великих заходах», на яких вона провела першу, «безглузду», частину свого життя. Під час «презентацій, фуршетів, party, прийомів, фестивалів тощо» вона «шаленіла», і їй часом «спадало на думку, що натовп – це бидло, біомаса. Спітніла, червонопика, безсоромна, не здатна глянути на себе збоку». Тут Гелена бачить себе («Господи, це ж – я!») в образі «дами-вамп, що розкурює сигаретку, вставляючи її в претензійно довгий мундштук, і випиває чергову порцію коктейлю «Манхеттен»... А тим часом навколо «бидло регоче, бидло ласо спостерігає за стриптизом, бидло грає в дурнуваті застільні ігри, розв’язує брутальні загадки й отримує призи від іншого, заможнішого бидла» [10: 24].
Жертви третьої пастки – це, за визначенням Гелени, «формація так званих «ділових людей», які мавпуюють «своїх європейських родичів, вони поступово перетворюються на роботів. Вони не п’ють, не палять, відвідують фітнес-клуби, курси іноземних мов, мають завчені, запрограмовані рухи й вирази облич на всі випадки життя і за столом зазвичай несуть банальщину». Ці люди викликають у неї «настороженість», бо «не знають, що таке жити за повною програмою. (...) А тих, хто намагається лишитися собою, вони вважають, у ліпшому разі, «білими воронами», у гіршому – просто божевільними...» [10: 25].
Таким чином, мовби зваживши на терезах переваги й недоліки кожної соціальної ролі, протагоністка І.Роздобудько не знаходить себе в пропозиціях соціальної структури. Її життєва роль, навпаки, асоціальна, маргінальна. Саме почуття солідарності з «наверненими», пацієнтами божевільні, підштовхує Гелену до розуміння власної «іншості». Вона комфортно почуває себе в середовищі не стільки реальних людей, скільки персонажів літературних творів. Важливою жанровою ознакою «Дванадцяти...» є насиченість тексту ремінісценціями з книжок про «життя видатних людей», наприклад, Жанни д’Арк, Марії (Богородиці) тощо. А їхньою головною ознакою була якраз маргінальність. Жанна «мріяла бути такою, як інші», проте для цього їй довелося б стати такою, як усі – «круглою та гладкою» [9: 49]. Тому біля воріт притулку її не зустрічав навіть традиційний екіпаж із написом «Біржа», вона мала стати волоцюгою. Натомість вона відчула свободу, «захлинулася барвами, запахами та звуками» великого лугу, неба, ріки… А потім побачила коня, він був білий, красиво вигинав шию, весело іржав і привітно кивав їй головою, запрошуючи її покататися. Вона сіла на коня, дістала єдине своє «багатство», дитячу хустинку «Троянда, лілея, латаття…Моя закодована мрія», і вперше в житті прокричала фразу, яку виголосити довго ніяк не наважувалася: «Той, хто вірить у мене – за мною!» [9: 53]. Озирнувшись, вона «захлинулася від захвату». За нею «на шанобливій відстані мчала неймовірна кількість вродливих вершників, вбраних у сріблясті лицарські обладунки. Їхні руки, ноги й волосся були подібні до моїх. Їхні очі світилися любов’ю» [9: 54].
БІБЛІОГРАФІЯ
1. Акулова Н. Ю., Дацева А. В. Коммеморація в художній структурі роману Ірен Роздобудько «Якби» // Молодий вчений. – 2014. – № 4. – С. 20-24.
2. Воронина Л. У неї немає вусиків?!! // Роздобудько І. Переформулювання. – К.: Нора-Друк, 2007. – С. 3-5.
3. Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика і поетика / Вибрані твори / Пер. з нім. – К.: Юніверс, 2001. – 288 с.
4. Горболіс Л. «Ранковий прибиральник» Ірен Роздобудько – роман про повернення в Україну // Слово і час. – 2011. – № 1. – С. 52-58.
5. Коцюбинський М. Твори в 3 т. Т. 2. – К.: Дніпро, 1965. – 531 с.
6. Лукьяненко Д. Роман «Ґудзик» Ірен Роздобудько: спроба філософсько-психологічного потрактування життєвої драми // Науковий вісник Миколаївського державного університету іменіВ.О.Сухомлинського: збірник наукових праць / за ред. В.Д.Будака, М.І.Майстренко. – Випуск 4.12 (96) – Миколаїв: МНУ імені В.О.Сухомлинського, 2013. – С. 135-140.
7. Парандовський Я. Алхімія слова / Пер. з пол. Юрій Попсуєнко. – К.: Дніпро, 1991. – 375 с.
8. Роздобудько І. Амулет Паскаля: Роман. – Харків: Фоліо, 2007. – 189 с.
9. Роздобудько І. Дванадцять, або виховання жінки в умовах, непридатних для життя: Роман // Сучасність. – 2005. – № 11. – С. 7-79.
10. Роздобудько І. Дванадцять, або виховання жінки в умовах, непридатних для життя: Роман // Сучасність. – 2005. – № 12. – С. 6-41.
11. Улюра Г. Коронована сила жіночої руки, або про тих, хто «пише іншу прозу» // Слово і час. – 2005. – № 3. – С. 65-71.
12. Харчук Р. Сучасна українська проза: постмодерний період: Навч. посіб. – К.: ВЦ «Академія», 2008. – 248 с.

Приложенные файлы

  • docx 15817332
    Размер файла: 79 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий