КРАЇНИ СХІДНОЇ ТА ПІВДЕННОЇ АЗІЇ


КРАЇНИ СХІДНОЇ ТА ПІВДЕННОЇ АЗІЇ
§ 23. Східна Азія
1. Географічне положення та склад території. До складу Східної Азії входять Монголія, Китай, Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР), Республіка Корея, Японія. На території регіону розташована Республіка Тайвань, яка не визнається Китаєм як незалежна держава (див. рис. 67).
Японія — острівна держава, але від материка віддалена неширокими протоками та порівняно невеликим Японським морем, що дозволяє підтримувати тісні зв'язки з материковою частиною. Усі інші країни, крім Монголії, мають вихід до Тихого океану.
За державним ладом майже всі країни — республіки, Японія — конституційна монархія.
2. Природно-ресурсний потенціал. Із попередніх курсів географії пригадайте особливості рельєфу та клімату Східної Азії. В яких природних зонах вона розташована?
Мінеральні ресурси регіону доволі різноманітні, але сконцентровані у материкових країнах. Найгірше забезпечена корисними копалинами Японія.
Запаси вугілля є в усіх країнах Східної Азії. Нафта є в Китаї, який разом з КНДР та Південною Кореєю багатий також на гідроресурси. Регіон займає провідне місце у світі за запасами залізної руди, руд кольорових металів (олова, ртуті, молібдену, вольфраму, сурми).
3. Населення. У Східній Азії проживає 1/4 населення земної кулі. Країни дуже різняться за чисельністю населення. Якщо Китай займає перше місце у світі (1276 млн. осіб), Японія (126 млн. осіб) випереджає за чисельністю населення ФРН, Францію, Великобританію та Італію, то чисельність населення у Монголії становить біля 2,4 млн. осіб. Усі країни належать до першого типу відтворення населення. Однак якщо в Японії та Китаї проводилася демографічна політика направлена на зниження народжуваності, то в Монголії — навпаки, що привело до подвоєння населення цієї країни, порівнюючи з 1921 p. природний приріст становить відповідно 0,5%, 1,2% та 2,4%.
За національним складом переважають однонаціональні країни, тільки в КНР, де основну частку населення (95%) становлять представники найбільшого народу хань, проживає понад 60 народностей та етнічних груп.
Середня густота населення становить 100 осіб/км кв., але цей показник не відтворює справжню картину розселення людей. На рівнинах східної частини Китаю (1/3 площі) проживає 9/10 населення, на Корейському півострові густота населення становить понад 250 осіб/км кв., у Японії — понад 300 осіб/км кв., а на Тайвані — понад 500 осіб/км . У той же час густота населення в Монголії та в Тибеті (Китай) становить близько 1-1,5 особи/км кв.
Різняться країни і за рівнем урбанізації. В Японії чисельність міського населення становить близько 80%, у Республіці Корея — 81%, у КНДР — близько 50%, а в Монголії та Китаї переважає сільське населення, хоча за кількістю міст-мільйонерів Китай займає перше місце у світі.
4. Загальна характеристика господарства. За рівнем економічного розвитку країни регіону належать до різних типів. Японія — високорозвинута країна, яка вступила в постіндустріальну стадію розвитку і входить до країн «великої сімки». Монголія належить до постсоціалістичних країн перехідної економіки, Китай та КНДР — країни з централізовано керованою економікою, Республіка Корея і Тайвань — нові індустріальні країни, що входять до групи «азіатських тигрів».
Основа економіки Монголії — сільське господарство, в якому зайнято 46% працюючих, і в першу чергу — тваринництво. Його продукція служить сировиною для головних галузей легкої та харчової промисловості, складає значну частину внутрішнього торгового обігу країни і більше 1/3 вартості експорту МНР. У промисловості ведучими є гірничодобувні галузі. Тут виявлені значні родовища кам'яного і бурого вугілля, урану, золота, срібла, міді, молібдену, олова, залізної руди, фосфоритів (див. рис. 68).
Рис. 68. Основні промислові центри Монголії, КНДР та Республіки Корея (доступно тільки при скачуванні повної версії книги)
Важко складалася доля Кореї. Від 1905 р. до 1945 р. вона була колонією Японії, яка перетворила її на аграрно-сировинний придаток, а з часом — на військово-промисловий плацдарм агресії проти сусідніх країн. Після розгрому японських військ у серпні 1945 р. і звільнення Кореї від колоніального гніту, тут, як і в інших звільнених радянськими військами країнах, розгорнулася перебудова господарства на соціалістичних засадах. Але американські війська, які висадилися на півдні півострова, щоб прийняти капітуляцію японських військ, зупинили цей процес у Південній Кореї. З того часу півострів поділений демаркаційною лінією, яка проходить вздовж паралелі 38° пн. ш. На півночі від неї — КНДР, площа якої 121,2 тис. км кв., населення близько 23 млн. осіб. На півдні півострова — Республіка Корея, площа якої 98,4 тис. км кв., населення — понад 48 млн. осіб.
Структура економіки, темпи економічного розвитку КНДР та Південної Кореї значно відрізнялися. Спочатку перевага була на боці КНДР, а Південна Корея належала до країн, що розвиваються.
Після поділу країни на дві частини Північна Корея була в більш вигідному становищі. На Півночі залишилося 92% енергетичних потужностей, 79% видобутку кам'яного вугілля та 80% виробничих потужностей важкої індустрії. Однак за часи Другої світової війни, а потім війни з Південною Кореєю у 1950-1953 pp. господарство країни було зруйновано майже наполовину. За порівняно короткий період за допомогою колишніх країн соціалізму було відновлено продуктивні сили країни, реконструйовано основні галузі господарства. Протягом 60-70-х років промисловість розвивалася вищими темпами, ніж інші галузі. У цей період КНДР стала індустріально-аграрною державою, поступово перетворюючись в індустріальну. Частка промисловості в національному доході, створеному у сфері матеріального виробництва, зросла з 33% у 1949 р. до 53% у 1960 р. і 70% у 1985 р.
До початку економічної реформи 1962 р. економіка Південної Кореї була типовою для слаборозвинутих країн.
У структурі господарства переважав аграрний сектор. Від середини 60-х років економіка була зорієнтована на експорт, у результаті чого пріоритетний розвиток одержали текстильна, взуттєва, деревообробна галузі, що орієнтувалися на головний ресурс країни — дешеву робочу силу.
У 70-ті роки економіка Південної Кореї зіткнулася з конкуренцією країн, що розвиваються, на зовнішніх ринках, нестабільністю світових валютних ринків, США перестали надавати допомогу країні на пільгових умовах. Тому в 70-ті роки держава проводила політику структурної перебудови економіки, пріоритетного розвитку машинобудування й хімічної промисловості, розширення інфраструктури, передусім доріг та водозабезпечення. На початку 80-х років у господарському розвитку Південної Кореї відчутними стали деякі негативні наслідки державного регулювання економіки. Тому були здійснені структурні реформи, спрямовані на пожвавлення ринкових механізмів, заохочення особистої ініціативи й конкуренції. Економічна політика держави на перспективу базується на розвитку сучасних високотехнологічних виробництв, подальшому підвищенні науково-технічного потенціалу країни. «Історію успіху» Республіки Корея пов'язують з високими темпами росту ВНП, які складали в середньому 8,6% упродовж 1980-1990 р р. Серед досягнень цієї країни — рівень ВНП на душу населення — близько 10 тис. доларів та 11 місце у списку провідних торгових країн світу (див. рис. 68).
Внаслідок громадянської війни в Китаї 1945-1947 pp. та розгрому військ Чан Кайші залишки гомінданівських військ евакуювалися на острів Тайвань. У 1958 р. після збройних сутичок між комуністами та гомінданівцями у Тайванській протоці США виступили гарантом незалежного розвитку острівної республіки. З того часу Тайвань добивається прийняття до ООН, а в 1998 р. тут відбулися перші президентські вибори. У 50-ті роки економіка Тайваню мала виключно сільськогосподарський напрям з розвинутими кустарно-ремісничими промислами. На острові практично немає корисних копалин, що змусило країну створювати експортно-орієнтовану економіку. Уже на початку 50-х років була проведена реформа сільського господарства. Промисловість, що зароджувалася, була орієнтована на допомогу сільському господарству. Була створена легка промисловість, основним завданням якої було задовольнити попит населення з метою зменшення залежності від імпорту. Зі створенням надійної основи для промисловості зусилля були спрямовані на виробництво більш капіталомістких технологічних виробів і товарів (елек¬тропобутові прилади, побутова техніка). У наступні роки все більшу увагу приділяли розвитку важкої і хімічної галузей промисловості, виробництву деталей та компонентів для виготовлення складної машинотехнічної продукції. На Тайвані були створені потужні промислові корпорації, які зуміли запропонувати світовому ринку широку гаму промислових виробів. З 70-х років керівництво країни сконцентрувало увагу на розвитку інфраструктури, металургійної та нафтопереробної галузей. Важливим показником прогресивних змін у тайванській економіці за період з 1987 до 1994 pp. можуть бути по¬казники структури зайнятості населення. Якщо в 1987 р. в сільському господарстві працювало 15,3% працездатного населення, у промисловості — 42,7%, а у сфері послуг — 42%, то у 1994 р. працювало: у сільському господарстві — 11%, у промисловості — 38,7%, у сфері послуг — 50,3%. Велике значення для успішного розвитку Тайваню мала допомога США.
24. Китай
Китайська Народна Республіка Столиця — ПекінНаселення — 7276 млн. осіб (2000р.) Площа — 9651 тис. км
1. Географічне положення. Китай розташований у Східній та Центральній Азії на величезній території, що простягнулася на 5,7 тис. км із заходу на схід і на 3,7 тис. км із півночі на південь. Протяжність кордонів — 36,5 тис. км, з них 21,5 тис. км сухопутні, близько 15 тис. км — морські. Більша частина Китаю лежить у глибині материка. Але довга берегова лінія з численними портами дає йому вихід до світових морських шляхів. Морські судна можуть підніматися по р. Янцзи більше ніж на 1000 км. Китай межує з Узбекистаном, Казахстаном, Росією, КНДР, Монголією, Афганістаном, Індією, Непалом, Бутаном, Союзом М'янма, Лаосом та В'єтнамом.
Географічне положення сприяє розвитку економічних зв'язків держави з країнами Південно-Східної Азії, розвинутими країнами світу (в першу чергу з Японією) та з Росією.
У 1997 р. до складу КНР як спеціальний адміністративний район ввійшов Сянган (Гонконг), колишня колонія Великобританії, а у 1999 р. аналогічний статус отримав Аоминь (Макао) — колишнє португальське володіння.
2. Природно-ресурсний потенціал. Природні умови країни дуже різноманітні. Рельєф, в основному, гірський: 58% території розміщено на висоті понад 1 тис. м над рівнем моря, рівнини становлять тільки 12% території. На заході Китаю розміщене найбільше у світі Тибетське нагір'я (середня висота 4,5 тис. м), яке оточене високими гірськими системами — Гімалаями, Каракорумом, Куньлунем. На півночі розташовані Східний Тянь-Шань, Монгольський Алтай, північніше та на північному заході — великі пустелі — Такла-Макан, Джунгарська, Алашань, Гобі. На сході розташовані рівнини — райони давнього землеробства.
Китай посідає одне з перших місць у світі за запасами багатьох корисних копалин. Особливо значні поклади вугілля, нафти, залізної руди, бокситів, руд вольфраму, молібдену, сурми, олова, ртуті, міді, свинцю, цинку; великі запаси природного газу, сланців, урану, золота, марганцю, кухонної солі, фосфатів, сірки, магнезиту, рідкісноземельних елементів тощо. Наявність практично всіх основних мінеральних ресурсів — важливий чинник розвитку промисловості КНР (див. рис. 69).
Рис. 69. Мінеральні ресурси Китаю (доступно тільки при скачуванні повної версії книги)
3. Населення. Китай — найбільша за чисельністю населення країна світу (приблизно 22% жителів Землі). Держава дотримується жорсткої демографічної політики на зниження приросту населення. Основними параметрами нової політики народжуваності є: заохочення пізніх шлюбів, обмеження народжуваності, яке зводиться до народження однієї дитини в сім'ї.
Крім основної народності (хань), тут проживають ще близько 60 народностей (хуей, уйгури, іцзу, тибетці, маньчжури, мяо, монголи, корейці та ін.). Національні меншини займають 50-60% території Китаю і проживають, в основному, в автономних районах.
Розміщене населення дуже нерівномірно: 80% його проживає на 10% території країни. Найбільш заселені райони середньої та нижньої течії річок Хуанхе, гирла Янцзи, дельти Чжуцзян, плато провінції Сичуань, райони Північно-Східного Китаю. Тут густота населення сягає 400-600 осіб/км кв.. Мало заселена північно-західна частина країни, у Тибеті густота населення становить 2 особи/км кв.
Табл. 14. Структура населення Китаю (доступно тільки при скачуванні повної версії книги)
У сільському, лісовому та водному господарстві зайнято 60,2% економічно активного населення, у промисловості — 17,1%, у сфері послуг — 19%.
У 50 найбільших містах Китаю зосереджено 65% міського населення, у кожному з яких проживає понад 500 тис жителів. 23 міста — мільйонери, найбільші з яких Шанхай (13,5 млн. осіб), Пекін (9,9 млн. осіб), Тяньцзінь, Шеньян, Ухань, Гуанчжоу, Далянь, Гонконг.
4. Загальна характеристика господарства. Із 40-х років XIX ст. країна потрапила під вплив колоніальної експансії європейських держав. У 1945 р. з території Китаю були вигнані Японські загарбники. Але майже відразу тут розпочалася громадянська війна, яка закінчилася у 1949 р. перемогою військ під керівництвом комуністичної партії Китаю, і країна приєдналася до соціалістичного табору.
У роки відбудови (1949-1957 рр.) була проведена земельна реформа, яка ліквідувала феодальні пережитки, почалася індустріалізація країни. Внаслідок авантюристичної політики керівництва КНР з 1958 р. почалися роки «великого стрибка» (спроба впродовж 3-5 років ліквідувати економічне й технічне відставання від розвинутих держав). Внаслідок такої політики у країні почався економічний хаос. З 1966 р. у Китаї починається «культурна революція», яка стала апогеєм культу особи Мао Цзедуна. Масові репресії проти інтелігенції, військових, керівництва, а також розгром державних установ хун-вейбінами знову дезорганізували виробництво. Тільки після смерті Мао Цзедуна та тривалого періоду боротьби за владу було проголошено курс на економічну реформу. Новий етап розвитку почався у 1978 р. Він був спрямований на радикальну економічну реформу — перехід до ринкових відносин, але при збереженні керівної ролі комуністичної партії. Поворот до широкої приватизації в сільському господарстві, невеликих торгових та виробничих підприємств, орієнтація на залучення іноземних капіталів, запровадження вільних економічних зон — все це сприяє створенню нового економічного устрою.
Внаслідок економічної реформи швидкими темпами розвивалася промисловість. З аграрної держави (у 1952 р. частка промисловості становила 25%, сільського господарства — 50%) Китай перетворився в індустріально-аграрну країну (на початку 90-х років частка промисловості — 50%, сільського господарства — 33%). Швидкими темпами розвиваються у вільних економічних зонах галузі легкої та електронної промисловості.
Таким чином, економічна реформа прискорила розвиток професивних галузей виробництва, а також виробництво товарів народного споживання.
У наш час Китай входить у першу десятку країн світу за величиною національного доходу та виробництвом промислової та сільськогосподарської продукції, але значно відстає від розвинутих країн за виробництвом продукції на душу населення.
5. Промисловість. У КНР створено потужну багатогалузеву промисловість. Поряд із традиційними (текстильна, вугільна, металургійна) виникли й нові галузі (нафтодобувна й нафтопереробна, хімічна, космічна, авіаційна, електронна).
ПЕК країни розвинутий ще недостатньо і зберігає вугільну орієнтацію. 80% вугільної промисловості зосереджено в Північному та Північно-Східному Китаї. Нафта забезпечує 21 % потреб в енергії. Електроенергетика складається, в основному з ТЕС (80%) та ГЕС (20%), хоча за запасами гідроресурсів країна займає перше місце у світі. Будується декілька АЕС.
Чорна металургія Китаю спирається на власну сировинну базу та паливо. Виробництво металу представлене трьома групами підприємств: основу галузі становлять великі комбінати в Аньшані, Ухані та інших містах; до другої групи входять підприємства середньої потужності; третя група — численні невеликі заводи провінцій. Технічна оснащеність підприємств металургії низька, більшість з них не мають очисних споруд. Кольорова металургія має експортне спрямування (з 60 кольорових металів, що добуваються, 50 експортуються). Найбільшим попитом на світовому ринку користуються олово, сурма, ртуть, вольфрамовий і молібденовий концентрати.
Машинобудування — провідна галузь китайської промисловості. Найбільший розвиток дістали галузі воєнно-промислового комплексу. Налагоджено також виробництво машин і устаткування для різних галузей промисловості, верстатів, автомобілів, тракторів, сільськогосподарської техніки. Розвинуте загальне та електронне машинобудування. Найбільші центри — Шанхай, Пекін, Тяньцзінь, Шеньян тощо (див. рис. 71).
У хімічній промисловості виділяються виробництво воєнної хімії та мінеральних добрив. В останні роки значно зросло виробництво пластмас, синтетичних смол і волокон. Текстильна промисловість за обсягом виробництва готової продукції посідає перше місце у світі. Вона дає 25% світового виробництва бавовняних тканин і 10% — тканин із хімічних волокон. Китай — важливий виробник натуральних шовкових тканин. Основні підприємства розташовані у Східному та Північному Китаї.
Розвинуті також харчова та лісопереробна промисловість (див. рис. 72).
6. Сільське господарство. У Китаї збирають понад третини світового врожаю рису та просяних культур. Країна один з найбільших у світі виробників кукурудзи, бавовни, чаю, сої, тютюну, м'яса свиней, птиці, коконів шовкопряду.
У структурі сільського господарства переважає рослинництво. Основна зернова культура — рис, посіви якого розміщуються південніше р. Хуанхе. На півдні країни одержують по 2, а іноді і по 3 врожаї рису на рік. Крім того, вирощують озиму пшеницю, гаолян (злак) та кукурудзу, картоплю, овочі.
З технічних культур вирощують бавовник, джут, сою, арахіс, цукрову тростину та буряк. Китай посідає друге місце після Індії за виробництвом чаю (див. рис. 73).
Тваринництво розвинуте менше. У східних районах важливе значення мають свинарство й птахівництво. Західна і частково північно-східна частини країни — зона екстенсивного тваринництва. Тут розводять овець, кіз, коней, верблюдів, а у високогірних районах яків.
7. Транспорт. У Китаї розвинуті всі види транспорту, але, враховуючи розміри території та кількість населення, він не задовольняє потреб господарства. Половину обсягу всіх перевезень припадає на залізничний транспорт. Велике значення мають також морський (116 портів), річковий, а у перевезеннях пасажирів — автомобільний транспорт. Основні вантажопотоки зосереджені у східних районах країни.
Залізниці недостатньо електрифіковані, не мають необхідної автоматизації, подвійних колій. Близько 70% локомотивного парку становлять ще паровози. Китай забезпечений автомобільними шляхами у 5 разів гірше, ніж Індія, і в 13 разів гірше, ніж Японія. Близько 10% населених пунктів не мають дорожнього зв'язку. Тільки 50% автошляхів мають асфальтове або бітумне покриття.
8. Зовнішні економічні зв'язки. Китай підтримує торгово-економічні зв'язки з 182 країнами світу. Основні торгові партнери КНР — Японія, США, західноєвропейські країни (понад 50% зовнішньої торгівлі). Останнім часом поліпшилися економічні зв'язки із країнами СНД, у тому числі з Україною.
За часи реформ змінилася структура експорту та імпорту країни. Питома вага готових промислових виробів в експорті виросла до 80%, у структурі імпорту збільшилася частка сировинних матеріалів, машин, транспортного обладнання, в яких країна відчуває дефіцит. У загальному обсязі експорту 90% складає продукція електронної, легкої, харчової промисловості, кольорові метали тощо.
Велике значення для реалізації продукції КНР на світовому ринку мають змішані або повністю китайські підприємства, що створюються за межами країни, їх понад 100.
25. Японія
Столиця — ТокіоНаселення — 126 млн. осіб (2000 р.)Площа — 372,2 тис. км
1. Географічне положення. Японія розташована поблизу далекосхідних кордонів Росії, країн Корейського півострова, КНР. До головних островів країни — Хонсю, Кюсю, Сікоку та Хоккайдо, що витягнуті у вигляді дуги з північного сходу на південний захід на 3400 км — прилягають понад 6,8 тис. дрібних. Це морська держава, для якої Тихий океан — універсальна та зручна дорога в усі кінці світу. А вигідно розташовані дрібні острови далеко висувають південні та східні кордони Японії у Тихому океані.
Таке географічне положення зумовлює своєрідність історичного та соціально-економічного розвитку Японії, специфічні риси її господарства.
2. Природні умови та ресурси. Японія — гірська країна, розташована у сейсмічному поясі (понад 200 вулканів, з них 40 — діючі). Крім землетрусів, для Японських островів характерні цунамі та часті тайфуни. Низовини займають всього 1/3 території. Найбільша рівнина Канто простягнулася вздовж Токійської затоки.
Клімат мусонний, помірний на півночі та субтропічний на півдні.
Японія бідна на мінеральні ресурси. Промислове значення мають низькокалорійне кам'яне вугілля, незначні запаси газу, нафти, мідних та свинцевих руд, миш'яку, вісмуту, цинку, доломіту, гіпсу, вапняків. Потреби в більшості видів мінеральної сировини забезпечуються за рахунок імпорту, міді — на 75%, залізної руди — на 99,9%, кам'яного вугілля — на 90%, більше ніж на половину — свинцю і цинку (див. рис. 74).
3. Населення. Ще недавно для Японії була характерна висока народжуваність і, відповідно, високий природний приріст населення. Зараз народжуваність різко скоротилася, і країна перейшла до першого типу відтворення населення. Це стало можливим через високі темпи урбанізації та державну політику контролю за народжуваністю. Саме Японія відрізняється найвищою у світі тривалістю життя (близько 80 років).
Японія — густонаселена країна. Середня густота населення — 330 осіб/км кв. Однак населення розміщуються нерівномірно. Якщо на півночі Хоккайдо проживає не більше 70 осіб/км , то у прибережних районах — понад 500 осіб/км кв. За національним складом країна належить до однонаціональних: 99% населення — японці.
Рівень урбанізації дуже високий, 80% населення живе в містах. В Японії 11 міст-мільйонерів. Особливо великі розміри столичної агломерації Кейхин (Токіо, Йокогама, Кавасакі, Тиба), населення якої становить близько 30 млн. осіб. На тихоокеанському узбережжі міські агломерації зливаються у величезний мегалополіс Токайдо, що простягнувся на 600 км від Токійської до Осакської затоки. Він займає перше місце у світі за кількістю населення (близько 65 млн. осіб).
Економічно активне населення становить 50%. У промисловості зайнято понад 13%, у сільському господарстві — 20%, у невиробничий сфері — 40%. Трудові ресурси характеризуються дуже високим рівнем кваліфікації.
4. Загальна характеристика господарства. Японія — найрозвинутіша країна Азії, займає друге місце серед розвинутих країн світу після США за економічним розвитком та третє місце за експортом продукції після США і ФРН. Нарівні із США та Західною Європою країна стала третім центром економічного суперництва у світі.
Ще в 1948 р. частка Японії в капіталістичному промисловому виробництві становила 1%. Які ж причини швидкого виходу переможеної країни з пережитками феодалізму на провідне місце в економіці світу? На першому етапі реформування економіки Японія використовувала науково-технічні досягнення країн Заходу і надзвичайно швидко впроваджувала їх у виробництво. Низька заробітна платня робітників дозволяла японським виробникам успішно конкурувати на світовому ринку. На другому етапі країна перейшла де інтенсивного розвитку власних наукових досліджень, розвитку найбільш наукомістких галузей промисловості. Це, у поєднанні з низькими військовими витратами (не більше 1% національного доходу), зміцнило позиції Японії на світовому ринку. Зараз у країні створюються 19 технополісів, збудоване перше наукове містечко Цукуба.
Наприкінці 80-х років XX ст. в Японії склалося унікальне господарство з якому поєднуються високоінтенсивні виробництва (енерго- та ресурсозберігаючі, що базуються на «високих технологіях») і невиробнича сфера, орієнтована на високі світові стандарти якості життя. При цьому заробітна плата стала однією з найвищих у світі.
Важливою рисою економіки Японії є співіснування значної кількості дрібних підприємств з великими концернами. Шість основних промислово фінансових груп («Міцубісі», «Міцуї», «Сумімото», «Дайїті-Кангін», «Фудзі», «Санйо») контролюють практично усі сфери економічного життя країни. Дрібні підприємства виступають субпідрядниками монополій, на них зайнято близько 30% економічно активного населення.
5. Промисловість. Важливою рисою географії важкої промисловості Японії стало формування великих міжгалузевих комплексів-комбінатів (енерго-нафтохімічних, металурго-енерго-хімічних, хіміко-металурго-машинобудівних тощо). На початок 90-х років їх було понад 20. Найбільші з них включають не один десяток великих заводів. Усі вони розміщені на узбережжі, біля добре обладнаних портів і орієнтовані на переробку імпортної сировини та випуск, головним чином, конструкційних матеріалів й хімічних речовин. У зв'язку з цим для Японії характерна висока територіальна концентрація виробництва.
У паливно-енергетичному балансі Японії переважає нафта (57%), яку постачають, в основному, ОАЕ, Саудівська Аравія та Індонезія. Останнім часом зростає частка газу, який імпортується із країн Південно-Східної Азії. Основну кількість електроенергії виробляють ТЕС. У країні збудовано 20 АЕС, 6 геотермальних станцій, є установки теплопостачання на основі спалювання побутових відходів, робляться спроби використання енергії припливів, Сонця тощо.
Японія — лідер світової чорної металургії. Металургійні комбінати розміщені на узбережжі, що забезпечує дешеву доставку сировини та палива, і сконцентровані на півночі о. Кюсю та на о. Хонсю. Кольорова металургія представлена виплавкою міді, алюмінію, свинцю, цинку. За виплавкою міді та алюмінію країна поступається тільки США.
У світовому виробництві машин і устаткування частка Японії становить понад 10,%, четверта частина яких йде на експорт. Провідними галузями є електромашинобудування, де половину продукції дає радіоелектроніка, автомобіле- та суднобудування (перше місце у світі), загальне машинобудування (виробництво верстатів та устаткування). Список виробів, що дають можливість Японії утримувати лідерство на світових ринках, постійно змінюється. У 80-ті роки ними були нові моделі автомобілів, радіоапаратура, відеомагнітофони, телевізори, побутова електроніка, фотоапарати. На сучасному етапі основою машинобудування стали наукомісткі виробництва: інтегральні схеми і персональні комп'ютери, промислові гнучкі виробничі системи й роботи, насичені електронікою верстати та автоматичні лінії, аерокосмічна техніка, медичне устаткування тощо. Освоєно нові види електронного устаткування для торгівлі, інформаційного обслуговування готелів, контролю за станом навколишнього середовища, найновішої копіювальної техніки тощо. Головні виробничі потужності машинобудування зосереджені у межах Тихоокеанського промислового поясу, особливо мегалополісу Токайдо (див. рис. 76).
За обсягом хімічного виробництва Японія поступається тільки США і, за деякими видами продукції, — ФРН. Особливе значення має виробництво синтетичних смол, пластмас, кислот, фарб, мінеральних добрив, отрутохімікатів, медикаментів, композиційних матеріалів (див. рис. 77).
6. Сільське господарство. Для сільського господарства Японії характерне дрібне землеволодіння. Загальна площа земель невелика, але значна частка посівних площ дає два, а в деяких районах навіть три врожаї на рік. У галузевій структурі переважає рослинництво, основною культурою якого є рис. Близько 78% селянських господарств вирощують тільки цю культуру. Крім рису, із зернових культур вирощують пшеницю, ячмінь, кукурудзу, але в незначній кількості. Розвинуте овочівництво, особливо у приміських зонах. З технічних культур поширені чай, тютюн, цукровий буряк на півночі, а на півдні— цукрова тростина. Основа харчування японців — білкові продукти моря. Тваринництво розвинуте порівняно слабо, тому що населення мало споживає молока та м'яса. Але останнім часом змінюється структура харчування, що зумовлює інтенсивний розвиток цієї галузі сільського господарства. Характерною рисою тваринництва Японії є відсутність власної кормової бази, тому більша частина кормів імпортується (див. рис. 78). У цілому сільське господарство країни забезпечує потреби населення у продовольстві лише на 75%. Японія — найбільший імпортер сільськогосподарської продукції у світі.
Першорядне значення для забезпечення населення продуктами харчування, а ряду галузей — сировиною, має рибна промисловість. Японія за видобутком морепродуктів поступається тільки Китаю.
7. Транспорт. Японія володіє найсучаснішим за технічним оснащенням у світі морським флотом, посідає 3-є місце за його тоннажем. Сім японських портів входять до 25-ти найбільших у світі.
За розмірами вантажних перевезень автомобільний транспорт майже удвічі перевищує залізничний. Японія володіє однією з найпередовіших залізниць у світі (висока частка електрифікованих і швидкісних доріг). Значення залізничного транспорту зросло після завершення будівництва тунелю, завдовжки 54 км, який з'єднав острови Хонсю та Хоккайдо.
Зовнішні перевезення пасажирів обслуговує повітряний транспорт.
8. Зовнішні економічні зв'язки. Японія торгує з країнами всіх континентів, але основний торговий партнер країни — США. Активні торговельні зв'язки склалися з країнами Південно-Східної Азії та країнами Перської затоки, великі обсяги зовнішньоторговельного обороту характерні для відносин з Південною Кореєю, Тайванем та, останнім часом, з Китаєм. Зростають торгівельні операції з країнами Західної Європи, особливо з ФРН.
Найважливішою рисою сучасних зовнішніх зв'язків країни є перехід на активну інвестиційну діяльність. Японія ввійшла до числа найбільших експортерів світу.
Країни Південно-Східної Азії
1. Географічне положення та склад території. Південно-Східна Азія займає півострів Індокитай, Малайський архіпелаг та Філіппінські острови. Це 10 країн (М'янма, В'єтнам, Лаос, Таїланд, Філіппіни, Камбоджа, Малайзія, Бруней, Індонезія, Сінгапур, Східний Тимор з населенням понад 410,6 млн. осіб, що складає 13,4% населення Азії (див. рис. 80).
Через Південно-Східну Азію проходять шляхи з Європи й Близького Сходу до Східної Азії та Австралії. Найбільше значення на авіатрасах мають аеропорти Сінгапура і Бангкока, а на морських шляхах — Малаккська протока. Є проект будівництва каналу через перешийок, що з'єднує півострів Малакка з материком.
За державним ладом є республіки та монархії (Бруней, Камбоджа, Таїланд).
2. Природно-ресурсний потенціал. Південно-Східна Азія розміщена у субекваторіальному та екваторіальному кліматичних поясах. Тут багато тепла і вологи, родючі грунти. Цей регіон Азії краще від інших забезпечений лісовими ресурсами, значні площі займають вологі тропічні ліси. Залізне, чорне, червоне, палісандрове дерева з твердою, вологовідштовхуючою деревиною, а також камфорне, сандалове дерева й низка інших порід, що містять ефірні масла і смоли, користуються на світовому ринку неабияким попитом.
Багатий регіон і на корисні копалини. Від М'янми до Індонезії простягається частина найбільшого у світі олово-вольфрамового поясу. Крім того, є значні поклади бокситів, міді, свинцю, марганцю, золота, срібла, дорогоцінних й напівдорогоцінних каменів. У надрах Філіппін є родовища хромітів світового значення. З паливних ресурсів є кам'яне вугілля (В'єтнам, М'янма, Індонезія), значні запаси нафти й газу є в Індонезії, М'янмі, Брунеї, В'єтнамі (див. рис. 81).
3. Населення. Демографічна ситуація характеризується значним природним приростом населення. І хоча в останні роки його рівень істотно знизився, країни належать до другого типу відтворення населення. Расовий, етнічний і релігійний склад населення строкатий. Тут живуть представники європеоїдів, монголоїди та австралоїди, а також їхні нащадки. У Південно-Східній Азії є понад 20 млн. китайських іммігрантів (хуацяо).
Розміщується населення доволі нерівномірно. На півострові Індокитай і Малайському архіпелазі населення концентрується в дельтах і долинах річок Іраваді, Менам, Меконг, Хонгха, островах Ява і Лусон. На Яві середня густота населення становить 930 осіб/км кв. Гірські райони, вкриті лісами, майже безлюдні.
Рівень урбанізації доволі низький, основна частка міських жителів концентрується у столицях, які, крім столиць Брунею, Камбоджі та Лаосу, є містами-мільйонерами. Більше половини населення зайнято у сільському господарстві.
4. Загальна характеристика господарства. Регіон Південно-Східної Азії неоднорідний і не складає групи країн, для яких характерні ті чи інші спільні тенденції соціально-економічного та політичного розвитку. У післявоєнний період в ході формування й зміцнення національного суверенітету країни регіону розмежувалися на дві основні групи. В'єтнам, Лаос, Камбоджа обрали шлях соціалістичного розвитку, а інші — представники Асоціації Південно-Східної Азії (АСЕАН), до якої входили Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, а від 1984 р. — Бруней, пішли шляхом розвитку ринкових відносин. Усі країни Південно-Східної Азії стартували приблизно з однакового рівня. Однак колишні соціалістичні країни Азії не змогли досягти таких вражаючих результатів економічного розвитку, як сусідні країни — члени АСЕАН.
Господарства В'єтнаму, Лаосу й Камбоджі у 80-х роках мали аграрну спрямованість, характеризувалися майже цілковитою відсутністю обробної промисловості. За класифікацією ООН, в кінці 80-х років вони належали до групи країн з низьким рівнем подушевого доходу — менше 500 дол. на рік, а Лаос та Камбоджу включено до групи найменш розвинутих країн.
Індонезія, Малайзія, Філіппіни та Таїланд належать до країн із середнім рівнем подушевого доходу — від 500 до 3000 дол. на рік.
Сінгапур та Бруней — держави з високим рівнем подушевого доходу, понад 20 тис. дол. на рік. Щоправда, успіхи в економічному розвиткові цих країн були досягнуті за рахунок різних чинників: Сінгапур — держава з розвинутою промисловістю, а Бруней -— нафтоекспортуюча країна, яка за рахунок видобування та експорту нафти одержує значну частину ВВП (до 60% у 1995 р.).
Економічний успіх країн АСЕАН був досягнутий за рахунок чотирьох чинників: 1) експортно-промислової стратегії розвитку; 2) залучення іноземного капіталу; 3) державного регулювання; 4) створення життєздатних національних корпорацій.
Країни регіону мають потужну експортну базу, вони добре забезпечені природними ресурсами, що становить основу їхнього економічного розвитку. Саме тому вони стали найкрупнішими, а інколи і монопольними, експортерами окремих товарів.
Вирішальну роль у формуванні промислово-експортної спеціалізації країн АСЕАН відіграють ТНК (в основному американські та японські), які спочатку проникли у легку промисловість, а зараз створили базу для випуску експортних компонентів побутової електроніки, телекомунікаційного обладнання. Серед країн з ринковим господарством Малайзія стала третім у світі виробником напівпровідників. Таїланд перетворився на важливий центр випуску інтегральних схем. Ці ж країни є значними виробниками й експортерами автомобілів. Розвиваються також хімічна промисловість і металургія. Проникнення ТНК у країни, що розвиваються, пояснюється активним переміщенням у ці країни трудо-, енерго- і матеріаломістких, екологічно небезпечних виробництв, а також дешевою робочою силою (див. рис. 81).
Перебудова господарської системи у В'єтнамі та Лаосі почалася з 1988 р. І вже за 3-4 роки було досягнуто помітних результатів. В'єтнам інколи називають другим «Кувейтом». Наприкінці XX ст. він увійшов до числа середніх виробників нафти. За участю іноземного капіталу в цих країнах розвиваються добування нафти й газу, залізної руди, бокситів, будуються нафтопереробні заводи, підприємства по виробництву азотних добрив, натурального каучуку, чаю, кави, створюються фармацевтичні фабрики. Одним з пріоритетних напрямів розвитку економіки стає створення вільних економічних зон. Основними інвесторами економіки В'єтнаму є Тайвань, Сінгапур, Франція, Німеччина, економіки Лаосу — Таїланд. У кінці XX ст. обидві країни стали членами АСЕАН.
Вплив колоніального минулого країн регіону відчувається досі. Південно-східна Азія продовжує виступати у МГПП як важливий постачальник сільськогосподарської сировини. Основу сільського господарства — головної сфери економіки — складає субтропічне землеробство. Важливою рисою екваторіального поясу є плантаційне господарство, засноване ще колонізаторами. Плантації вигідні не тільки економічно, але й екологічно (вони імітують умови екваторіального лісу). Країни Південно-Східної Азії — найбільший у світі район рисосіяння. Повсюдно культивуються бобові, кукурудза, батат, маніок. Здавна регіон відомий вирощуванням прянощів (червоний і чорний перець, імбир, ваніль, гвоздика), що експортуються. Зона АСЕАН дає майже 40% світового виробництва натурального каучуку, 60% копри, 90% прядива (волокно манільської пеньки), більше 50% кокосових горіхів, 30% пальмової олії та рису (див. рис. 82). Слабкий розвиток тваринництва компенсується річним і морським рибальством.
Характерною рисою розвитку транспорту є висока питома вага морського транспорту, що обумовлюється приморським і острівним положенням держав Південно-Східної Азії.
Країни Південної Азії. Індія
1. Географічне положення та склад території. До Південної Азії належать 7 країн, що розвиваються: Бутан, Бангладеш, Індія, Непал, Пакистан, Шрі-Ланка та Мальдівська Республіка. Регіон займає всього 4% території земної кулі, але тут проживає майже 20% населення світу (див. рис. 84).
Використовуючи знання, одержані під час вивчення попереднього параграфа та політичну карту, охарактеризуйте ЕГГІ країн регіону. Чи сприяє ЕГП Бутану та Непалу розвитку економіки? За державним ладом переважають республіки, тільки Непал та Бутан — монархії.
2. Природно-ресурсний потенціал. У регіоні є унікальні за світовими вимірами поклади кам'яного та бурого вугілля, торію, родовища залізних, марганцевих, хромових руд та інших металів і мінералів, у тому числі золотоносних. Запаси нафти незначні (див. рис. 85).
Тут чимало придатних для обробітку земельних угідь, але в умовах мусонного клімату всім країнам доводиться розв'язувати проблему меліорації. Тривалий, або й цілорічний, вегетаційний період дозволяє збирати по два, а інколи й три врожаї на рік.
3. Населення. Населення Південної Азії нараховує близько 1,2 млрд. осіб. Індія — найбільша країна регіону, в ній проживають близько 1000 млн. осіб, очікується, що вже у найближчі десятиліття вона вийде на перше місце у світі за кількістю населення, випередивши Китай.
Перенаселеність, супроводжувана високою народжуваністю, загострює цілу низку проблем. Головна з них — бідність. Переважна частина населення задовольняється лише елементарними життєвими потребами. Виробництво ВНП і національного доходу на душу населення залишаються найнижчими у світі. Незважаючи на «зелену революцію»*, яка триває тут уже 25 років, середньодушове споживання продуктів має тенденцію до зменшення.
Швидке зростання чисельності населення загострює другу проблему — безробіття. Тільки в Індії кількість безробітних перевищує 50 млн. осіб. Труднощі залучення трудових ресурсів посилює проблема неписьменності. їх частка повсюдно перевищує 50% (тільки у Шрі-Ланці — 15%).
Високий природний приріст населення викликає й швидке зростання чисельності міського населення, хоча його частка в населенні країн все ще незначна. Міське господарство не в змозі забезпечити жителів роботою та житлом, тому для всіх країн характерна «несправжня» урбанізація.
Найбільше густо заселені долини і дельта Гангу з Брахмапутрою, плоскогір'я Декан.
Населення цього регіону відрізняється неоднорідним етнічним складом. У гірських районах ізольовано одне від одного живе чимало дрібних племен, які зберігають свої мовні та побутові особливості. На прибережних низовинах і у долинах річок, на плоскогір'ї Декан, сформувалися великі народи, що складають більшість жителів кожної країни.
Переважно населення працює у сільському господарстві, тільки на Мальдівах частка зайнятих у цій галузі господарства становить 33% (45% працюючих у цій країні зайнята у рибальстві, 18% — у сфері міжнародного туризму).
4. Загальна характеристика господарства. Країнам Південної Азії властиві як закономірності країн, що розвиваються, так і свої особливості. Безпрецедентні за масштабами бідність, відсталість, економічна залежність від інших країн і при цьому величезні потенційні відтворювані ресурси. Тільки Індія та Пакистан належать до аграрно-індустріальних країн, інші країни — аграрні. Частка продукції сільського господарства у ВНП коливається від 25-35% в Індії, Шрі-Ланці, Пакистані, Бангладеш до повної переваги у Непалі, Бутані, Мальдівах.
Сільське господарство, в якому переважає рослинництво, характеризується багатоукладністю й малоземеллям селян. Усі землі, придатні для використання, у цих країнах майже повністю задіяні. Тому для підйому сільського господарства й збільшення виробництва продовольства тут необхідно підвищувати культуру землеробства. В усіх країнах відбувається «зелена революція», найбільш активно аграрні перетворення відбуваються в Індії, де спостерігається інтенсифікація сільського господарства. Інші країни ще продовжують імпортувати продовольство. Аграрні перетворення в них не привели до істотних змін в архаїчній структурі господарства.
Колоніальне минуле регіону проявляється досі в аграрно-сировинній спеціалізації країн Південної Азії у МГПП. Індія та Шрі-Ланка — найкрупніші у світі виробники та експортери чаю і спецій, на Бангладеш припадає 80% світового продажу джуту й джутових виробів, одну з найважливіших статей експорту Пакистану становить бавовна та вироби з неї (див. рис. 86). За роки індустріалізації тільки в Індії були створені великі підприємства, цілі галузі, потужний державний сектор економіки. Чимало галузей промислового комплексу країни займають перше місце серед групи країн світу, що розвиваються. У Пакистані найбільшого розвитку досягли галузі військово-промислового комплексу, легка й харчова промисловість. Промисловість регіону в цілому залишається на другорядних ролях, частка її продукції у ВВП коливається від 6% (Мальдіви) до 25% (Індія) (див. рис. 88).
У структурі зовнішніх економічних зв'язків головною проблемою для країн Південної Азії залишається незначна роль зовнішньої торгівлі. Країни регіону лише намагаються подолати традиційну внутрішню спеціалізацію.
5. Індія (Столиця — Делі, населення — 1020 млн. осіб, 2001 р.). ЕГП країни доволі вигідне. Поблизу її південних кордонів проходить морський шлях із Середземного моря у Тихий океан. Індійський океан зв'язує Індію з країнами, що розміщуються на його берегах, Австралією та іншими країнами. Сухопутні кордони проходять, в основному, через гірські системи Гімалаїв та Гіндукушу. У 1947 р. після поділу за релігійним принципом утворилися Індія та сусідній Пакистан. Між ними досі залишилася низка нерозв'язаних територіальних питань, що ускладнює відносини між країнами.
Держава добре забезпечена природними ресурсами. Тут сприятливий клімат, родючі ґрунти, колосальні агрокліматичні ресурси. Запаси деяких корисних копалин (залізної та марганцевої руд, хромітів, титану, цирконію, мусковіту) мають світове значення. Великі запаси вугілля, руд кольорових металів, золота. Є нафта. Численні річки — джерело зрошення та гідроенергії (див. рис. 85).
За чисельністю населення Індія займає друге місце у світі. Країна характеризується високим природним приростом, тому тут здійснюється програма, спрямована на скорочення народжуваності. Але, за прогнозами вчених, стабілізація кількості населення очікується тільки в середині XXI ст. Індія — найбільш багатонаціональна країна у світі (хіндустанці, пенджабці, бенгальці, біхарці тощо). Релігійний склад населення неоднорідний, хоча більше 80% жителів — послідовники індуїзму. Різноманітність етнічного й релігійного складу часто є підґрунтям для сепаратизму та екстремізму.
Населення розміщене нерівномірно. Якщо у передгір'ях Гімалаїв його густота всього 2-4 особи/км кв., то на Індо-Гангській низовині вона становить близько 500 осіб/км кв. Рівень урбанізації низький, міське населення становить менше 30%. Найкрупніші міста розташовані на морському узбережжі — Колката, Ченнай, Мумбай.
Сьогодні Індія — один з лідерів серед країн, що розвиваються. Вона займає перше місце за видобутком вугілля, виробництвом мінеральних добрив, бавовняних тканин, тваринних і рослинних жирів; друге місце — за видобутком залізної руди, виробництвом електроенергії та цукру; третє — за виплавкою сталі та видобутком марганцевої руди. Країна виробляє обладнання для АЕС, космічні супутники тощо. За обсягом ВНП Індія посідає 15 місце у світі, проте за цим показником в розрахунку на одного жителя — 137 місце, що характеризує її як країну, що розвивається.
Домінуючою галуззю індійської економіки залишається сільське господарство. За обсягом сільськогосподарського виробництва держава займає четверте місце у світі. Вона — один з найкрупніших у світі виробників чаю, арахісу, цукрової тростини, зернобобових, джуту, ряду спецій, займає друге місце у світі за виробництвом рису (після КНР), третє — за виробництвом тютюну, четверте — за виробництвом пшениці та бавовни.
В Індії нараховується близько 200 млн. голів великої рогатої худоби — більше ніж у будь-якій іншій країні світу. Однак корова тут — священна тварина, тому використовувати в їжу її м'ясо категорично заборонено релігією. Частина поголів'я давно зістарилася і не використовується навіть як тяглова сила. Тому державні органи бачать вихід у різкому скороченні числа великої рогатої худоби, що дало б можливість інтенсифікувати сільське господарство (див. рис. 86).
Індустріалізація Індії розпочалася з розвитку легкої промисловості, проте зараз у структурі промисловості переважає важка промисловість. За роки незалежності створені чорна металургія, машинобудування, хімічна промисловість. Найбільш потужний промисловий комплекс у країні сформувався на сході — від Колкати вздовж долини ріки Дамодар. Саме тут розташовані найкрупніші центри металургії (Бокаро, Дургапур, Роуркела та ін.), важкого машинобудування (Читтаранджан, Ранчі тощо), хімічної промисловості (Сіндрі). Важливими промисловими центрами є також Мумбай, Ченнай, Ахмадабад, Бенгалуру тощо. Однак до цього часу 40% промислової продукції виробляється на кустарних і дрібних підприємствах (див. рис. 88).
Основою ПЕК є вугілля, проте останнім часом структура паливно-енергетичного комплексу змінюється за рахунок збільшення частки нафти, як власної так і привізної. У країні 71% електроенергії виробляється на ТЕС, 27% — на ГЕС. Працює чотири АЕС.
Індія належить до країн з доволі високим рівнем розвитку транспорту. За протяжністю залізниць вона входить до першої п'ятірки держав світу. Проте більшість залізниць — вузькоколійки. Автомобільні шляхи часто не мають твердого покриття. Збільшується тоннаж морського флоту, який відіграє велике значення у зовнішніх перевезеннях.
До недавнього часу основним зовнішньоторговельним партнером Індії залишалася Великобританія, проте останнім часом її відтіснили США та Японія.
28. Країни Південно-Західної Азії. Туреччина
1. Географічне положення та склад території. До Південно-Західної Азії (Близького і Середнього Сходу) входять 16 країн, які розташовані на стикові трьох частин світу. Це Туреччина, Іран, Афганістан, Сирія, Ірак, Ліван, Ізраїль, Йорданія, Саудівська Аравія, Кувейт, Бахрейн, Катар, Об'єднані Арабські Емірати, Оман, Ємен, Кіпр. ЕГП цих країн значно покращилося після закінчення будівництва Суецького каналу та залізниці Берлін — Багдад (див. рис. 89).
Важливе стратегічне положення, величезні поклади нафти та природного газу завжди приваблювали сюди розвинуті країни. Після розпаду СРСР найбільший вплив на події у цьому регіоні мають США. Південно-Західна Азія дуже неспокійний у політичному відношенні регіон. Тривалий час не припиняється арабо-ізраїльський конфлікт, не розв'язана курдська проблема. Південь Месопотамії став «яблуком розбрату» між Іраном, Іраком та Кувейтом, не припиняється громадянська війна в Афганістані. Греко-турецькі чвари призвели до поділу на дві частини Кіпру. Країни регіону є найбільшими у світі імпортерами зброї.
За державним ладом у регіоні є як республіки, так і монархії, більшість з яких абсолютні.
2. Природно-ресурсний потенціал. З попередніх курсів географи пригадайте, в яких кліматичних поясах розташована Південно-Західна Азія. Які проблеми розвитку цих країн пов'язані з кліматичними умовами?
Мінеральні ресурси регіону розвідані недостатньо. Крім величезних запасів нафти (66% світових запасів) та газу (26%), виділяються значні обсяги хромітів (Туреччина), мінеральних солей Мертвого моря та фосфоритів, калійних солей (Йорданія, Ізраїль) (див. рис. 90).
3. Населення. На території Південно-Західної Азії проживає 206 млн. осіб. Чисельність населення швидко зростає завдяки високому природному приросту населення. Країни регіону дуже різняться за кількістю населення, у Туреччині, Ірані та Афганістані сконцентровано 2/3 жителів регіону.
Розміщується населення також нерівномірно. Середня густота його в жодній країні не перевищує 100 осіб/км кв., а у пустельних районах вона менша 1 особи/км кв. Для регіону характерні значні міграції населення. Тут до цього часу проживають народи, що ведуть кочовий спосіб життя. Населення Ізраїлю формується за рахунок іммігрантів. Багато палестинських арабів змушені покинути батьківщину, на нафтових промислах працює значна кількість іноземних робітників-мусульман. Чимало турків працюють у Західній Європі, особливо у Німеччині.
Рівень урбанізації в цілому невисокий, а в Афганістані та Ємені — один з найнижчих у світі. Чисельність міського населення зростає швидкими темпами, але переважають окремі міста, агломерації тільки формуються (Стамбул, Тегеран). Особливо висока частка міських жителів у малих нафтодобувних країнах, у Бахрейні, Кувейті, та Катарі вона перевищує 90% населення. Деякі міста виникли ще в давні часи (Дамаск, Багдад, Бейрут, Ер-Ріяд тощо). Саме в цьому регіоні зародилися три основні релігії світу: іудаїзм, християнство, іслам. Міста Єрусалим, Мекка, Медина вважаються священними, їх щороку відвідує багато паломників.
Етнічний склад населення доволі складний. Найбільш однорідне населення Аравійського півострова, основу якого складають араби. Туреччина, Іран, Афганістан та Ірак — багатонаціональні країни. Поряд з турками, персами, афганцями (пуштунами) та арабами живуть національні меншини: курди, азербайджанці, узбеки, таджики та інші. Етнічні та релігійні відмінності створюють серйозні політичні й економічні труднощі у кожній країні.
4. Загальна характеристика господарства. За рівнем економічного розвитку країни Південно-Західної Азії належать до двох типів: Ізраїль, Туреччина та Кіпр — це середньорозвинуті країни, решта держав — це країни, що розвиваються. Але й ці групи неоднорідні.
Ізраїль — індустріально-аграрна країна, частка промисловості якої у ВВП складає 30%. У структурі промисловості переважають наукомісткі галузі: медична електроніка, засоби зв'язку, комп'ютери. Розвиваються також металообробна, авіаційна, суднобудівна, електротехнічна, хімічна, алмазообробна промисловість. Високу питому вагу в економіці має військова промисловість.
Політика кіпрського керівництва спрямована на перетворення країни в торговий, фінансовий і туристичний центр. Для економіки цієї країни характерна висока частка сфери послуг (47% ВВП). Провідними галузями промисловості є харчова, швейна, гірничодобувна, промисловість будматеріалів.
Основою економіки країн, що розвиваються, є сільське господарство, яке й досі є відсталим і малопродуктивним через архаїчні аграрні відносини. Постійні посухи є справжнім лихом для населення цих країн. Зрошуваних земель багато, але іригаційні системи здебільшого примітивні. Країни Південно-Західної Азії довозять зерно, олію, цукор, чай, продукти тваринництва.
У сільському господарстві переважає рослинництво. Його основа — споживчі культури (пшениця, кукурудза, овочі), бавовник. Значні площі зайняті виноградниками й фруктовими насадженнями. За виробництвом і експортом ізюму, сухофруктів, мигдалю та фініків регіон займає провідне місце у світі.
Тваринництво малопродуктивне. Тут розводять овець і кіз, віслюків і верблюдів. На світовому ринку цінується каракуль з Афганістану (див. рис. 91).
Афганістан належить до найменш розвинутих країн світу. Труднощі, пов'язані із загальною відсталістю країни, посилилися через багаторічну громадянську війну. Розмір завданої війною шкоди досягає 3/4 всіх попередніх вкладень у розвиток країни за 50 років.
Основне багатство країн узбережжя Перської затоки — нафта, промисловий видобуток якої, в основному, розпочався після Другої світової війни за рахунок іноземних капіталів. У цих країнах найнижчі витрати на видобуток і найвища у світі продуктивність праці у нафто- і газодобувній промисловості, що є наслідком сприятливих природних умов і низького рівня заробітної плати. Величезні обсяги експорту нафти (90% видобутку) спричинили розвиток транспортної інфраструктури: трубопроводів та нафтових портів-терміналів.
Країни намагаються вкладати нафтодолари у промисловий розвиток, щоб забезпечити надійне економічне зростання у постнафтовий період та зменшити залежність від нестабільного й невідновного джерела доходів. В одних країнах з'явилися центри нафтопереробної промисловості (ОАЕ, Саудівська Аравія) та підприємства для зрідження газу (Катар, Саудівська Аравія, Кувейт, Ірак, Сирія). В інших — в Йорданії, Ємені, Сирії, Саудівській Аравії— посилився розвиток гірничодобувних галузей (видобуток фосфоритів, калійної та кухонної солей, сировини для скляної та цементної промисловості, свинцево-цинкових та залізних руд). У 80-ті роки XX ст. швидкими темпами розвивалися галузі обробної промисловості. Були створені металургійні заводи з виробництва сталі і труб у Саудівській Аравії, Іраку, Катарі, Йорданії. Серед галузей кольорової металургії з'явилася алюмінієва промисловість (Бахрейн, Кувейт). У багатьох країнах почали формуватися центри металообробки: заводи зі складання автомобілів (Ірак, Кувейт), електроламповий (Ірак), судноремонтний (Бахрейн). На основі гірничодобувних галузей почала формуватися хімічна та цементна промисловість. Розвиваються також легка і харчова промисловість. Але розміри промислового виробництва ще незначні (див. рис. 93).
Внутрішній транспорт розвинутий недостатньо. У перевезеннях основне навантаження падає на автомобільний транспорт. Країни Південно-Західної Азії розташовані на важливому перехресті морських та повітряних шляхів. Неабияку роль у зовнішніх зв'язках регіону відіграє морський транспорт.
5. Туреччина (Столиця — Анкара, населення — 70,5 млн. осіб 2000р.). Країна розташована на межі Європи та Азії, на перехресті доріг між цими частинами світу та з Причорномор'я до Середземномор'я. Саме це визначає важливу геополітичну роль Туреччини. Територія країни складається з європейської частини — Фракії та азіатської — Анатолії, яка займає 97% площі держави.
За державним ладом Туреччина — республіка.
Мінеральні ресурси значні. Тут розробляють світового значення родовища ртуті, сурми, хромітів, вольфраму, є також уран, вугілля й нафта.
Клімат більшої частини країни — субтропічний середземноморський, а у внутрішніх частинах країни — континентальний.
Турки становлять 90% населення, також тут проживають курди, араби, грузини, туркмени.
Найгустіше заселені узбережжя. У містах живе половина населення.
За структурою господарства Туреччина — індустріально-аграрна держава, її економіка до початку 90-х років XX ст. розвивалася шляхом імпортозаміщення, на сучасному етапі почався перехід до створення економіки, зорієнтованої на експорт. Розвинуті гірничодобувна, легка, харчова промисловість. Усе більшу роль відіграють останнім часом металургія, нафтопереробка, хімічна промисловість, створені підприємства, що виробляють автомобілі з комплектуючих деталей, військову техніку, обладнання для харчової та легкої промисловості, транспортні засоби.
У сільському господарстві переважає рослинництво (пшениця, ячмінь, кукурудза, цукрові буряки, бавовник, соняшник, виноград, цитрусові). Тваринництво переважно екстенсивне. Розводять велику рогату худобу, овець, кіз.
Головні торгові партнери Туреччини — країни ЄС, арабські країни, США та Японія.
Туреччина — член НАТО та асоційований член ЄС.

Приложенные файлы

  • docx 15795330
    Размер файла: 53 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий