ispit_DEK

Навчальна дисципліна: Міжнародне публічне право
 
1.      Видача злочинців у міжнародному праві: правові підстави, умови.
Правові підстави. Охоплює численні двосторонні спеціальні угоди про видачу злочинців; двосторонні договори про надання правової допомоги, що набувають дедалі більшого поширення; регіональні угоди про видачу злочинців і надання правової допомоги; локальні конвенції про передачу засуджених осіб; загальні міжнародні договори про боротьбу з певними злочинами, що містять положення щодо видачі злочинців.
Видача може здійснюватися лише відносно певних злочинів  як правило, їх список або критерії їх визначення (тяжкість покарання тощо)встановлюється в договорі.
Умови за яких не видаються: відсутність міжнародно-правової норми, яка б зобов'язувала запитувану сторону здійснити видачу; перебування особи в громадянстві (підданстві) запитуваної сторони; надання особі статусу біженця, політичного притулку; відсутність у законодавстві запитуваної сторони кримінального покарання за відповідні діяння, або збіг строків давності; тяжка хвороба особи; інші моменти.

2.      Види та форми відповідальності у міжнародному праві.
Міжнародно-правова відповідальність може виражатися у вигляді політичної і матеріальної відповідальності. До форм політичної відповідальності відносяться: сатисфакція, санкції, ресторації, реторсії, репресалії.
Сатисфакція - вимушений обов'язок винної сторони принести вибачення, висловити співчуття з приводу того, що трапилося, запевнення в тому, що подібне не повториться, покарати конкретних винуватців. Ресторації виражаються у примусі винної сторони відновити попередній порушений нею стан. Реторсії виражаються у прийнятті потерпілою стороною дієвих заходів у відповідь на хоча і правомірні, але недружні дії. Наприклад, виселення дипломатичних представників держави, яка допустилася недружньої заяви або вчинила недружній акт стосовно дипломатичних представників потерпілої сторони. Репресалії виражаються в прийнятті насильницьких дій, можливо, неправомірних, у відповідь на неправомірні насильницькі дії з метою відшкодування заподіяних збитків. У випадку опору винної сторони при застосуванні репресалій допускається застосування сили. Наприклад, затримання українськими прикордонниками російського рибальського сейнера в Таганрозькій затоці у відповідь на подібні дії російських прикордонників.
Заходи, що вживаються ООН на підставі ст. 41 Статуту ООН, виражаються у заходах, що вживаються Радою Безпеки ООН і виключають використання збройних сил. До таких заходів можуть відноситись: повне або часткове припинення економічних стосунків, залізничних, морських, повітряних, телеграфних, радіо або інших засобів сполучення, розрив дипломатичних відносин. Заходи, які вживаються ООН на підставі ст. 42 Статуту ООН, виражаються в заходах, що вживаються Радою Безпеки ООН, спрямованих на усунення загрози миру і безпеці.
До форм матеріальної відповідальності відносяться: реституція, репарація, а також абсолютна відповідальність.
Реституція виражається у примусі винної сторони відновити порушений матеріальний стан потерпілої сторони.
Репарація виражається в примусовому відшкодуванні заподіяних збитків. Таке відшкодування може здійснюватися в грошовій або натуральній формі.
Абсолютна відповідальність виражається в необхідності відшкодування заподіяних збитків незалежно від конкретної наявності провини в завчасно обумовлених розмірах (наприклад, у результаті загибелі багажу пасажирів затонулого судна).
При цьому не виключена кримінальна відповідальність безпосередніх винуватців. До абсолютної відповідальності також відноситься виплата компенсації за шкоду. заподіяну повітряними або космічними об'єктами на поверхні Землі.

3.      Генеральна Асамблея ООН: склад, функції, повноваження.
Генеральна Асамблея ООН головний дорадчий, директивний та представницький орган [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], створений у [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] р. згідно зі статутом ООН. Генеральна асамблея складається з 193 членів ООН.
Згідно зі Статутом Організації Об'єднаних Націй, Генеральна Асамблея ООН має такі функції і [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ][ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]:
-розглядати загальні принципи співпраці в підтримці міжнародного миру і безпеки, у тому числі в питаннях роззброєння, і робити відповідні рекомендації;
-обговорювати будь-які питання, що відносяться до підтримки міжнародного миру і безпеки, і робити рекомендації відносно цих питань, за винятком коли дана суперечка або ситуація знаходяться на розгляді Ради Безпеки;
-організовувати дослідження і готувати рекомендації в цілях сприяння міжнародній політичній співпраці, розвитку і кодифікування міжнародного права, здійснення прав людини і основних свобод і сприяння міжнародній співпраці в економічній, соціальній і гуманітарній областях і в області культури, освіти і охорони здоров'я;
-рекомендувати заходи мирного залагоджування будь-якої ситуації, яка могла б порушити дружні стосунки між націями;
-отримувати і розглядати доповіді Ради Безпеки та інших органів ООН;
-розглядати і затверджувати бюджет Організації Об'єднаних Націй і встановлювати розмір внесків держав-членів
-обирати непостійних членів Ради Безпеки і членів інших рад і органів ООН і,
-за рекомендацією Ради Безпеки, призначати Генерального секретаря.

4.      Декларативна і конститутивна теорії визнання.
Конститутивна теорія виходить з того, що держава набуває статусу суб'єкта міжнародного права лише в результаті її визнання з боку інших держав. Таким чином, відповідно до цієї теорії сам факт виникнення держави не означає автоматичного надання їй статусу суб'єкта міжнародного права. І дійсно, якщо жодна держава не визнала новостворену, навіть якщо вважати, що остання володіє міжнародною правосуб'єктністю, вона не зможе її реалізувати за відсутності інших суб'єктів, які хочуть вступити з нею у правовідносини. "Мінусом" цієї теорії є те, що невідомо, яка кількість актів визнання потрібна для того, щоб констатувати появу нового суб'єкта міжнародного права.
Декларативна теорія визнання виходить із того, що держава набуває статусу суб'єкта міжнародного права з моменту виникнення, її правосуб'єктність жодним чином не залежить від визнання іншими державами. Згідно з цією теорією, факт визнання держави ніяк не впливає на її правосуб'єктність, лише підтверджує виникнення нової держави - суб'єкта міжнародного права. Хоча акт визнання не впливає на обсяг правосуб'єктності держави, він визначає коло суб'єктів, з яким у майбутньому в держави будуть встановлені дипломатичні та інші зносини, що є важливим фактором, особливо для новоствореної держави.

5.      Делімітація та демаркація як способи встановлення державного кордону.
Державний кордон встановлюється в договірному порядку. Є два основних етапи встановлення державного кордону  делімітація і демаркація.
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] (встановлення меж)  це визначення (за згодою між урядами сусідніх держав) загального напряму проходження державного кордону з позначенням її на географічних картах. Ухвали про делімітацію звичайно є складовою частиною мирних договорів або спеціальних угод про встановлення або зміну державних кордонів. В ході делімітації договірні сторони складають як правило, по карті, без проведення робіт на місцевості опис проходження лінії кордону, який може бути самостійною статтею в самому договорі або в додатку до нього.
Відповідно до певного в договорі положення лінії кордону вона наноситься на географічну карту, яка, як правило, є складовою частиною договору про делімітацію і в цій якості служить наочним свідоцтвом про положення. Матеріали делімітації служать підставою для подальшого етапу визначення положення кордонів проведення їх на місцевості (демаркації).
Демарка
·ція кордо
·нів ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] demarcatio  розмежування)  проведення лінії [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] на місцевості з позначенням його спеціальними [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] згідно з договорами про [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і доданими до них картами та описами.
Демаркація здійснюється спільними комісіями, створюваними на паритетних засадах.
Під час робіт по демаркації проводиться [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] або [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] місцевості, на підставі чого складається великомасштабна [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] прикордонної смуги, встановлюються прикордонні знаки (стовпи, дротяні загороди тощо) і визначаються їх [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Про всі дії по демаркації кордонів складаються спеціальні документи: протоколи з описом проходження лінії межі і прикордонних знаків (до протоколів додаються схеми і фотознімки цих знаків). [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] не підлягають довільному переміщенню, і сторони зобов'язані стежити за їх належним станом.
Перевірка раніше демаркованого кордону і відновлення або заміна зруйнованих прикордонних знаків називається [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ][ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].

6.      Держави – основні суб'єкти міжнародного права.
Держава є первинним суб'єктом міжнародного права і її правосуб'єктність має універсальний характер, тобто є найбільш повною за обсягом. Правосуб'єктність інших суб'єктів міжнародного права проявляється в основному в результаті їх взаємовідносин з державами або взагалі з'являється в результаті їхньої волі.
Особливим елементом міжнародної правосуб'єктності держави є суверенітет, що визначають як верховенство в межах власної території і незалежність у зовнішніх зносинах від будь-якого внутрішнього та зовнішнього впливу. Міжнародне право виходить із презумпції наявності суверенітету в кожної держави. Суверенітет виникає у момент виникнення держави і припиняється тільки із припиненням існування держави. На нього не впливає факт визнання держави чи відсутність останнього. Він ніким не може бути обмежений, крім самої держави.

7.      Державні кордони: поняття, види, правовий режим.
Держа
·вний кордо
·н  лінія і уявна вертикальна поверхня, що проходить через цю лінію, визначає межі державної території,  суходолу, вод, надр, повітряного простору  тобто межі розповсюдження державного [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
Державний кордон це політична й економічна межа, лімітована державним ладом, національною відособленістю, митним контролем, правилами зовнішньої торгівлі та іншими критеріями.
Види кордонів за своєю природою:
природні, або орографічні (від гр. oros гора + grapho опис конфігурації різних елементів рельєфу), кордони, які встановлені з урахуванням рельєфу місцевості (наприклад, за річищами річок або каналів, берегами озер, гірськими хребтами та ущелинами тощо).
геометричні кордони, тобто кордони, проведені по прямій, яка перетинає місцевість від однієї точки до іншої, незважаючи на характер місцевості (але оминаючи поселення).
Особливим видом геометричних кордонів є так звані астрономічні кордони, тобто такі, лінія яких збігається з паралеллю або меридіаном земної географічної сітки.
У більшості випадків держави мають комбіновані кордони.
Режим державного кордону - це порядок перетинання державного кордону , плавання і перебування українських та іноземних невійськових суден і військових кораблів у територіальному морі та внутрішніх водах, заходження іноземних невійськових суден і військових кораблів у внутрішні води і порти України та перебування в них, утримання державного кордону, провадження різних робіт, промислової та іншої діяльності на державному кордоні України.
Митний режим - це сукупність встановлених митним законодавством правових положень, які визначають порядок переміщення через митний кордон України транспортних засобів і товарів та застосування до них митних процедур залежно від мети переміщення.


8.      Джерела сучасного міжнародного права.
У загальному плані джерела міжнародного права - це форми, за допомогою яких виражається і закріплюється якесь правило (або комплекс правил) поведінки суб'єктів міжнародного права.
Стаття 38 Статуту Міжнародного Суду ООН. джерелами міжнародного права називає: - міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні (тобто договори); - міжнародні звичаї як доказ загальної практики, що визнана як правова норма: - загальні принципи права, визнані цивілізованими націями; - судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих фахівців із публічного права різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм.

9.      Дипломатичні представники. Порядок акредитації та відкликання.
У відповідності зі статтею 14 Віденської Конвенції глави представництв розділяються на: а) клас послів і нунціїв, які акредитуються приглавах держав, та інших главах представництв еквівалентного рангу; б) клас посланників та інтернунціїв, які акредитуються при міністрах закордонних справ; в) клас повірених у справах, які акредитуються при міністрах закордонних справ.
В Україні відповідно до Постанови Верховної Ради України «Про дипломатичні ранги України» від 31 січня 1992 року встановлені такі ранги: надзвичайний і повноважний посол; надзвичайний і повноважний посланник І і II класів; радник І і II класів; перший секретар І і II класів; другий секретар І і II класів; третій секретар; аташе.
держава, що акредитує, повинна направити державі, що приймає, запит про її згоду на призначення даної особи на цю посаду. У запиті викладаються біографічні дані цієї особи, відомості про її кар'єру і посаду, яку обіймає, родиний стан, причому ця інформація повинна бути викладена дуже лаконічно і бути абсолютно точною. Позитивна відповідь держави, що приймає, на запит означає надання агремана (від француз, agrement згода) на прийняття зазначеної в запиті особи в якості глави дипломатичного представництва. З цього моменту кандидат вважається persona grata бажаною особою в державі, що приймає. Негативна відповідь на запит означає відмову в агремані, а кандидат признається persona non grata небажаною особою. При цьому держава, що приймає, не зобов'язана повідомляти державі, що акредитує, мотиви відмови в агремані. Таким чином, відмова в наданні агремана не потребує додаткових роз'яснень. Процедура одержання агремана носить конфіденційний характер. Після одержання агремана починається здійснення певних процедурних форм, які протікають у державі, що акредитує. По-перше, кандидат одержує аудієнцію в глави держави. Потім виходить правозастосовчий акт про призначення його в якості дипломатичного представника. Цей акт публікується не тільки в засобах масової інформації держави, що акредитує, але й у ЗМІ держави перебування. В Україні такі призначення здійснює Президент. Указ Президента України про призначення відповідної особи Надзвичайним і Повноважним Послом України у певній державі публікується в газетах «Урядовий кур'єр» і «Голос України».
У міжнародній практиці і міжнародному праві (стаття 43 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року) склалися такі підстави припинення місії дипломатичного представника: а) відкликання його державою, що акредитує (наприклад, із метою ротації); б) оголошення його persona non grata за діяльність, несумісну зі статусом дипломата; в) розірвання дипломатичних відносин між державами; г) війна між державою, що акредитує, і приймаючою державою; д) припинення існування держави, що акредитує, і приймаючої держави (або однієї з них) як суб'єктів міжнародного права (наприклад, як це мало місце в 1991 році з Союзом РСР і НДР)

10.  Дипломатичні представництва, їх види і функції.
Дипломатичне представництво - постійний закордонний державний орган зовнішніх зносин, створений на основі спільної угоди однією державою на території іншої для підтримання постійних офіційних контактів. Дипломатичне представництво виступає від імені своєї країни у всіх питаннях, що стосуються відносин з іншою стороною.
Є кілька видів дипломатичних представництв:
посольство - представництво першого вищого класу, очолюване послом або тимчасово повіреним у справах;
Консульство (консулят) орган зовнішніх відносин держави, розміщений на території іншої держави (за згодою останньої) для виконання функцій, а саме здійснює контакти з місцевою владою, займається обслуговуванням громадян, вирішенням їхніх проблем в рамках законодавства і оформленням документів (візи, паспорти, нотаріальні документи, довідки та ін.)
місія - представництво другого класу, очолюване посланником або повіреним у справах;
постійне представництво при міжнародних організаціях;
Функції дипломатичного представництва полягають, зокрема:
у представництві акредитуючої держави в державі перебування;
у захисті в державі перебування інтересів акредитуючої держави та її громадян у межах, що допускаються міжнародним правом;
у веденні переговорів з урядом держави перебування;
у зґясуванні всіма законними засобами умов і подій в державі перебування та повідомленні про них уряду акредитуючої держави;
у заохоченні дружніх відносин між акредитуючою державою і державою перебування та в розвиткові їх взаємовідносин у галузі економіки, культури і науки

11.  Дипломатичні та консульські привілеї і імунітети. Поняття службового імунітету.
Імунітет (від лат. "immunitus" - звільнення від чогось) це звільнення від адміністративної, кримінальної, цивільної юрисдикції країни перебування. Основа дипломатичних імунітетів особиста недоторканність дипломата. Він не може підлягати арешту чи затриманню у будь-якій формі. Влада країни перебування, звільняючи дипломата від своєї юрисдикції, вживає всіх необхідних заходів для запобігання зазіханням на його особисту свободу та гідність.
Привілеї це пільги, переваги (наприклад, звільнення від податків, митних зборів і догляду тощо), які рядовим іноземним громадянам не надаються. Надаючи іноземним дипломатам особливі права і звільняючи їх від своєї юрисдикції, держава, що приймає, вважає їх "абсолютно вільними" у виконанні своєї місії. Цей принцип походить від суверенного характеру держав та їхньої рівноправності як суб’єктів міжнародного права.
Дипломатичний імунітет і привілеї надаються дипломатичному персоналу, торговельним представникам (радникам, аташе), їхнім заступникам, аташе з питань оборони та їхнім помічникам, спеціальним аташе, а також розповсюджуються на членів їхніх родин.
Поняття службового імунітету??? Обмеженим дипломатичним імунітетом користуються консульські посадові особи і консульські службовці, члени адміністративно-технічного і обслуговуючого персоналу дипломатичних представництв, а також представники і службові особи міжнародних організацій, члени парламентських і урядових делегацій. Ці особи не підлягають кримінальній юрисдикції України лише щодо дій, вчинених ними при виконанні своїх службових обов'язків.???

12.  Дія міжнародних договорів на території України.
Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.


13.  Загальна декларація прав людини 1948 р. Юридична сила Декларації в Україні.
«Загальна декларація прав людини» була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] р. в [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ][ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ][ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Її перекладено принаймні 375 мовами й діалектами мов[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Декларація була прямим наслідком досвіду [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ][ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і вперше сформулювала ті права, які повинна мати кожна [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Вона мала рекомендаційний характер, містила 30 статей, зміст яких був уточнений і розвинутий через інституції міжнародних угод, регіональних та національних конституцій та законів. «Міжнародний Білль про права людини» прийняла Генеральна Асамблея [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] по затвердженні двох Міжнародних пактів: [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] та [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
Україна ратифікувала ці пакти [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] р. Те ж саме зробили понад сто інших країн світу і, тим самим, вони зобов'язалися привести своє національне законодавство у відповідність до прописаних у пактах вимог. Міжнародно-правові акти отримали верховенство над внутрішнім законодавством. А це надало можливість громадянину, чиї політичні чи громадянські права порушені, звернутися за захистом безпосередньо до [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ][ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ][ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ][ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], якщо він вичерпав можливості захисту, надані національним законодавством. Якщо ж певне право людини не отримало конституційного закріплення з боку держави, воно визнається таким на основі міжнародних актів.

14.  Законодавство України про міжнародні договори.
Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Ст. 9 КУ.
Закон України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 встановлює порядок укладення, виконання та припинення дії міжнародних договорів України .
Цей Закон встановлює порядок укладення, виконання та припинення дії міжнародних договорів України з метою належного забезпечення національних інтересів, здійснення цілей, завдань і принципів зовнішньої політики України, закріплених у Конституції України та законодавстві України.
Цей Закон застосовується до всіх міжнародних договорів України, регульованих нормами міжнародного права і укладених відповідно до Конституції України та вимог цього Закону.

15.  Застереження до міжнародного договору: поняття, порядок вираження і юридичні наслідки.
Застереження - односторонню заяву, зроблену державою або міжнародною організацією в процесі укладання договору, що має метою виключити або змінити юридичну дію певних положень договору щодо автора застереження
Застереження «Про міжнародні договори України» - одностороння письмова заява, зроблена при підписанні, ратифікації, затвердженні, прийнятті міжнародного договору або приєднанні до нього, якою висловлюється бажання виключити або змінити юридичну дію певних положень договору щодо їхнього застосування до України. Виражається письмово та тими органами які уповноважені підписувати чи ратіфкувати м/д.
Юридичні наслідки застереження полягають у тому, що вона вносить відповідні зміни до договору у взаєминах боку, її зробила, та сторін, її прийняли. У разі заперечень проти застереження з боку окремих учасників в їхніх відносинах зі які зробили застереження державою відповідне положення не застосовується. Застереження не змінює положень договору у взаєминах решти учасників.

16.  Затвердження міжнародних договорів України.
Затвердженню підлягають міжнародні договори України, які не потребують ратифікації, якщо такі договори передбачають вимогу щодо їх [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] або встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Президента України або Кабінету Міністрів України. Ст..12
Затвердження міжнародних договорів України здійснюється Президентом України у формі указу щодо:
а) міжнародних договорів, які укладаються від імені України;
б) міжнародних договорів, які укладаються від імені Уряду України, якщо такі договори встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Президента України.
3. Затвердження міжнародних договорів України здійснюється Кабінетом Міністрів України у формі постанови щодо:
а)міжнародних договорів, які укладаються від імені Уряду України
б) міжвідомчих договорів, якщо такі договори встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Кабінету Міністрів України.
4. Пропозиції щодо затвердження міжнародних договорів України подаються Міністерством закордонних справ України відповідно Президентові України або Кабінету Міністрів України.
5. Пропозиції щодо затвердження міжнародних договорів України включають такі документи:
а) подання відповідно Президентові України або Кабінету Міністрів України;
б) проект відповідно указу Президента України або постанови Кабінету Міністрів України;
в) текст міжнародного договору українською

17.  Інститут визнання у міжнародному праві.
Інститут визнання це сукупність міжнародно-правових норм, які регулюють відносини, пов’язані з виходом на міжнародну арену нових суб’єктів міжнародного права.
Інститут визнання базується на звичаєвих нормах: 1 ) не може бути обов’ язку визнання; 2) існує загальне право на визнання;3) загальновизнаним є право на вмотивовану відмову у визнанні.
За формою визнання може бути:
1) de jure офіційне, остаточне і повне визнання. Випливає з певної заяви, яка формується в офіційних актах, або з факту, який наочно означає намір визнати (встановлення офіційних міжнародних відносин). Зумовлює стабілізацію політичних і економічних стосунків, обмін дипломатичними представництвами вищого класу, визнання компетенції адмінистративної та судової влади визнаної держави, визнання її імунітету від юрисдикції держави, яка визнає).
2) de facto визнання офіційне, але недостатнє, тимчасове й іноді зумовлене. Правові наслідки -не зобов’язує встановити дипломатичні стосункі, проте може спричинити встановлення консульських відносин.
3) ad hoc. неофіційне одноразове визнання для здійснення конкретних дій: налагодження контактів між дипломатами чи політиками, проведення мирних переговорів, підготовки мирних угод.
За способом здійснення визнання:
1) наочно засвідчене це офіційна заява або нота про визнання нового утворення de jure, або повідомлення про бажання налагодити дипломатичні стосунки з новою державою.;
2) визнання що припускається (мовчазне визнання) формальне налагодження дипломатичних стосунків (офіційні поздоровлення, декларація про нейтралітет при визнанні стану війни між державами; надання екзекватуры консульському представникові тощо).

18.  Інститути Європейського Союзу.
На терені Європейського Союзу існує три інституції, що є відповідальними за виконавчу та законодавчу владу. Рада ЄС репрезентує уряд, Європарламент народ, а Комісія відповідає за інтереси Європи. Рада і Парламент подають запит до Єврокомісії на створення законопроекту. Єврокомісія ознайомлюється і складає проект, який потім розглядається Парламентом і Радою.
Європарламент разом з Радою Європейського Союзу є законодавчим органом ЄС, 736 членів якого вибирають кожні 5 років шляхом загального голосування. Вони представляють інтереси приблизно 500 мільйонів мешканців і створюють єдиний орган ЄС, який обирається безпосередньо громадянами.
Європейською радою називають регулярні зібрання глав держав ЄС. Раду скликають 4 рази на рік з метою визначення порядку денного Союзу і спонукати подальшу інтеграцію. Президент Ради є відповідальним за розвиток вищого політичного органу ЄС.
Рада Європейського Союзу (Рада Міністрів) третя із семи інституцій ЄС, що є органом законодавчої влади з обмеженими повноваженнями виконавчої. Це робить її основним органом, що приймає рішення в питаннях Союзу. Посаду Президента Ради Європейського Союзу обіймають країни-члени по черзі кожні 6 місяців. Цей орган є окремий від Європейської Ради. Фактично він залишається таким самим, але складається з представників різних націй.
Єврокомісія є виконавчим органом ЄС з обмеженими повноваженнями, але має винятково право на законодавчу ініціативу, які після прийняття отримують статус постанов та директив. Неформально
Суд ЄС орган судової влади Європейського Союзу і відповідає за розв'язання суперечок між державами-членами, між країнами ЄС та Союзом, може впливати на прийняття міжнародних умов. Через велику кількість роботи, Суд має додатковий органи Суд першої інстанції. Разом Суд ЄС і Суд першої інстанції складають судову гілку влади Євросоюзу.[5]
Центральний банк Євросоюзу та зони євро, який контролює монетарну політику і підтримує цінову стабільність.

19.  Інститути і галузі міжнародного публічного права.
Міжнародне публічне право включає в себе такі галузі та інститути:
Дипломатичне право і консульське право
Міжнародне повітряне право
Міжнародне гуманітарне право
Міжнародне космічне право
Міжнародне атомне право
Міжнародне морське право
інститут виключної економічної зони
інститут континентального шельфу
інститут територіального моря
Міжнародне кримінальне право
Міжнародне економічне право
Міжнародне право охорони навколишнього середовища
Право міжнародної безпеки
Право міжнародних договорів
Право міжнародних організацій
Право прав людини
Міжгалузеві інститути:
інститут міжнародно-правової відповідальності
інститут правонаступництва
Крім цього в науці міжнародного права окремо виділяють Загальну і Особливу частини міжнародного публічного права.

20.  Консульський патент та екзекватура: поняття, міжнародно-правове значення.
Статья 11 Венская Конвенция о консульских сношениях (Вена, 24 апреля 1963 года)
Консульский патент или уведомление о назначении
1. Представляемое государство снабжает главу консульського учреждения документом, имеющим форму патента или подобного ему акта, составляемым при каждом назначении, удостоверяющим его должность и указывающим, как общее правило, его полное имя и фамилию, категорию или класс, к которому он принадлежит, консульский округ и местонахождение консульского учреждения.
2. Представляемое государство направляет этот патент или подобный ему акт дипломатическим или иным соответствующим путем правительству того государству, на территории которого глава консульского учреждения должен выполнять свои функции.
3. Если государство пребывания согласно, представляемое государство может вместо патента или подобного ему акта послать государству пребывания уведомление, содержащее данные, о которых говориться в пункте 1 настоящей статьи.
Статья 1 Экзекватура
1. Глава консульского учреждения допускается к выполнению своих функций разрешением со стороны государства пребывания, называемым экзекватурой, какую бы форму такое разрешение ни имело.
2. Государство, отказывающее в выдаче экзекватуры, не обв’язано сообщать представляемому государству мотивы такого отказа.
3. За исключением случаев, предусмотренных в статьях 13 и 15, глава консульского учреждения не может приступить к исполнению своих обязанностей до получения им экзекватуры.

21. Консульські представництва, їх види і функції.
Консульство це установа, яка входить до системи органів зовнішніх зносин держави і представляє її на визначеній угодою території держави перебування, здійснюючи на ній захист прав та інтересів своєї держави, її громадян і юридичних осіб. Джерелами його регулювання - це міжнародні договори і міжнародно-правові звичаї, а також національне законодавство держав. Консульські установи як закордонні органи зовнішніх зносин держави порівняно з дипломатичними представництвами мають свої особливості.
Види – Генеральне консульство, Консульство, Віце-консульство, Консульське агентство.
Функції консульства:
- захист інтересів своєї держави в державі перебування;
- захист інтересів юридичних і фізичних осіб держави, яку представляє консул, у державі перебування, зокрема представництво інтересів своїх громадян у суді у справах про спадщину і у разі смерті, а також охорона інтересів неповнолітніх і недієздатних осіб держави в державі перебування, виконання доручень судових органів тощо;
- сприяння розвитку у торгівлі, економічних, наукових, культурних зв'язків між своєю державою та державою перебування;
- інформування своєї держави про політичну, економічну, культурну, правову і наукову сфери життя держави перебування;
- виконання прав нагляду та інспекції щодо літаків і суден прапора своєї держави, надання їм у разі потреби допомоги і сприяння;
- видача паспортів і проїзних документів громадянам своєї держави, а також віз, свідоцтв та інших необхідних документів для поїздки до держави, яку представляє консульство, громадянам держави перебування та іноземцям;
- легалізація документів.

22.  Континентальний шельф: межі та міжнародно-правовий режим.
Континента
·льний шельф- частина континенту занурена нижче рівня моря.
Конвенція 1982 р. визначила континентальний шельф прибережної держави як "морське дно і надра підводних районів, що розташовані за межами її територіального моря на усьому просторі природного продовження її сухопутної території до зовнішньої підводної окраїни материка або на віддалі 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відмірюється ширина територіального моря, коли зовнішній кордон підводної окраїни материка не поширюється на таку віддаль".
Міжнародно-правовий режим Континентального шельфу, в якому зацікавлені прибережні держави, регламентує Конвенція про континентальний шельф. Згідно з конвенцією прибережна держава має суверенні права досліджувати й розробляти природні багатства Континентального шельфу. Без згоди цієї держави інша країна не може приступити до таких розробок.
Важливо наголосити на факті - з географічної точки зору шельф починається від берега моря, з юридичної - від зовнішнього кордону територіального моря, оскільки територіальне море, морське дно і його надра в межах територіального моря входять у склад державної території прибережної держави.

23.  Мирні засоби розв’язання міжнародних спорів.
Міжнародний спір - це специфічні політико-правові відносини, що виникають між двома або більшою кількістю суб'єктів міжнародного права і відображають протиріччя, які існують у межах цих відносин.
Загалом розрізняють два основних способи вирішення міжнародних спорів: дипломатичний і судовий. Дипломатичні процедури не завжди приводять до ефективного й остаточного розв'язання спорів, оскільки держави, що беруть участь у спорі, залишають за собою право прийняття остаточного рішення. При застосуванні судових процедур держави погоджуються та підпорядковуються рішенню, зміст якого їм на початку процедури не відомий.
Міжнародно правові документи перелічують такі мирні засоби вирішення міжнародних спорів: переговори, обстеження, посередництво, примирення, арбітраж, судовий розгляд, звернення до регіональних органів або угод, а також інші засоби. Переговори, обстеження, посередництво, добрі послуги, примирення належать до дипломатичних способів вирішення міжнародних спорів; судові процедури - це міжнародні судові установи, різні третейські суди і арбітраж.

24.  Міжнародна правова допомога: поняття, обсяг і умови надання.
Міжнародна правова допомога співробітництво держав у наданні взаємної допомоги в галузі правосуддя.
Як правило таке співробітництво узгоджене угодою між двома країнами про збір та обмін інформації з метою дотримання публічного або кримінального права. Такі угоди є дуже важливими в податкових питаннях, зокрема в рамках міжнародних угод про подвійне оподаткування, де сторони погоджуються обмінюватись інформацію для цілей оподаткування.
Ця допомога може приймати форму вивчення і виявлення людей, місць і речей, передачи утримуваних під вартою, а також надання допомоги при іммобілізації інструментів злочинної діяльності.
Допомога може бути відмовлена будь-якою країною (згідно з деталями угоди) з політичних чи безпекових міркувань, або якщо покара за злочин не однакова в обох країнах.
Деякі угоди можуть заохочувати сприяння в юридичній допомозі для громадян в інших країнах.

25.  Міжнародний Суд ООН: структура, функції, повноваження.
Міжнародний суд головний судовий орган ООН, до юрисдикції якого входять усі питання, що передаються йому державами, і всі питання, передбачені Статутом ООН і чинними договорами і конвенціями. Цей орган складається з 15 суддів, яких окремо обирають Генеральна Асамблея і Рада Безпеки на дев'ять років. Судді обираються за рівнем кваліфікації, а не за національною ознакою. Проте не може бути обрано двоє суддів з однієї країни. Суд міститься у місті Гаага (Нідерланди). Країни-члени можуть передавати на розгляд Міжнародного Суду справи про прикордонні суперечки, право на рибну ловлю, право на корисні копалини та інші спірні питання. Генеральна Асамблея або Рада Безпеки можуть консультуватися з Міжнародним Судом з будь-якого питання.
Функції
Сторонами в справах, що розглядаються Судом, можуть бути тільки держави.
Суд уповноважений:
розглядати правові суперечки між державами, що пов'язані з порушенням міжнародних договорів і зобов'язань або виникають при їх тлумаченні;
ухвалювати обов'язкові до виконання рішення за всіма спорами, які передаються державами на його розгляд;
давати консультативні, що не мають обов'язкової сили вироку з правових питань на прохання Генеральної Асамблеї ООН, Ради Безпеки і інших органів ООН з дозволу ГА ООН.

26.  Міжнародні конференції: порядок скликання, учасники, процедурні правила, акти.
Конференції скликаються з ініціативи одної або декількох держав або міжнародної організації. Скликанню конференції передують переговори, під час яких узгоджуються час і місце проведення конференції, коло учасників, попередній порядок денний. У конференції можуть брати участь спостерігачі (без права вирішального голосу).
Порядок роботи конференції визначається регламентами, що затверджуються учасниками конференції або органами міжнародної організації, котра скликає. Регламенти містять у собі правила процедури, норми яких належать до внутрішнього права конференцій.
Акти конференції можуть містити тексти міжнародних договорів (конвенції), розроблених на конференції, або бути самостійними джерелами міжнародного права.

27.  Міжнародні організації: поняття, правова природа та класифікація.
Міжнародна організація це об'єднання держав відповідно до міжнародного права і на основі міжнародного договору для здійснення співробітництва в політичній, економічній, культурній, науково-технічній, правовій та інших галузях, що має необхідну для цього систему органів, права й обов'язки, похідні від прав і обов'язків держав, і автономну волю, обсяг якої визначається волею держав-членів.
1. За характером членства та юридичною природою учасників розрізняють міждержавні (міжурядові) і неурядові.
Міжнародна міжурядова організація - це об'єднання держав, створене на основі договору з метою досягнення спільних цілей, для якого характерним є членство держав, наявність установчого міжнародного договору, постійних органів, здійснення діяльності в інтересах держав-членів, поважаючи їх суверенітет як суб'єкта міжнародного права.
Неурядова міжнародна організація створюється на основі об'єднання фізичних чи юридичних осіб у формі асоціацій, федерацій і діє в інтересах членів для досягнення конкретних цілей.
2. За предметом діяльності виокремлюють політичні, економічні, кредитно-фінансові, військово-політичні, з питань охорони здоров'я, культури, торгівлі та ін.
3. За колом учасників міждержавні організації поділяються на універсальні, відкриті для участі всіх держав (ООН та її спеціалізовані установи), і регіональні, членами яких можуть бути держави одного регіону.
4. За компетенцією розрізняють організації загальної та спеціальної компетенції. Діяльність організацій загальної компетенції охоплює всі сфери відносин між державами-членами: політичну, економічну, соціальну, культурну (ООН, Рада Європи, Ліга арабських держав).
Організації спеціальної компетенції налагоджують співробітництво в окремій сфері (Всесвітня поштова спілка, Міжнародна організація праці, Всесвітня організація охорони здоров'я, Міжнародне агентство з атомної енергії) і поділяються за напрямами діяльності - політичні, економічні, соціальні, культурні, наукові, релігійні.
5. За характером повноважень міжнародні організації поділяються на міждержавні й наддержавні (наднаціональні). До першої групи належать майже всі міжнародні організації, метою яких є здійснення міждержавного співробітництва і рішення адресовані державам-членам. Головною метою наддержавних організацій є здійснення інтеграції, а їх рішення поширюються безпосередньо на фізичних та юридичних осіб держав-членів. Наприклад, такою наддержавною організацією є Європейський Союз (ЄС).
6. За умовами участі міжнародні організації поділяються на відкриті, у яких будь-яка держава може стати членом, і закриті, де прийом проводиться згідно із запрошенням засновників.
7. За цілями і принципами діяльності: правомірні - створюються відповідно до міжнародного права; протиправні - створюються з порушенням загальновизнаних норм міжнародного права із цілями, що суперечать інтересам міжнародного миру та міжнародної безпеки.

28.  Міжнародні стандарти у сфері прав людини та їх закріплення в міжнародних документах.
Міжнародні стандарти прав людини - це закріплені у міжнародних актах та інших міжнародних документах певні показники цих прав, до досягнення яких заохочуються або ж зобов'язуються держави.
В основу міжнародних стандартів з прав людини покладені такі загальновизнані принципи, як: повага суверенітету держави; неприпустимість втручання у внутрішні справи держави; самоврядування народів та націй; рівноправність всіх людей та заборона дискримінації; рівність прав і можливостей чоловіків та жінок; дотримання прав людини, навіть, за умови збройних конфліктів і відповідальність за злочинні порушення прав людини. Значення наведених принципів полягає у тому, що вони є основою розроблення прав людини та їх закріплення у національному законодавстві, а також є критерієм законності діяльності держави у сфері прав людини.
Сучасне міжнародне право характеризується наявністю системи актів у сфері прав людини, що складають законодавство. Воно включає п'ять різновидів документів:
1. Міжнародний білль про права людини, що містить перелік невід'ємних прав.
2. Угоди, спрямовані на запобігання та покарання злочинів, що призводять до масових порушень прав людини (Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів проти людства від 26 жовтня 1968 p.).
3. Конвенції, націлені на захист груп населення, які потребують особливого піклування з боку держави (Конвенція про права дитини 1989 p.).
4. Конвенції, спрямовані на захист індивіда від зловживань з боку органів держави та посадових осіб (Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв війни).
5. Міждержавні конференції з прав людини, що приймають заключні документи, обов'язкові для виконання державами-учасницями (Заключний документ Всесвітньої конференції з прав людини. Відень, 1993 p.).

29.  Норми сучасного міжнародного публічного права: поняття, сутність, види, форми реалізації.
Регулювання міжнародно-правових відносин здійснюють за допомогою норм міжнародного права, які представляють собою формально визначені правила поведінки суб'єктів міжнародного права. Норма міжнародного права повинна відповідати трьом основним вимогам: регулювати відносини між суб'єктами міжнародного права, бути обов'язковою для цих суб'єктів (мати юридичну силу) і мати загальний характер (не вичерпуватися одноразовим виконанням).
Класифікація
За змістом та місцем в системі:
–Цілі,Принципи,Норми.
За сферою дії:
-Універсальні,-Регулярні,-Партикулярні.
За юридичною силою:
-Імперативні-Диспозитивні.
За функціями в системі:
-Матеріальні.
-Процесуальні.
За способом створення та формою існування:
-Звичаєві,-Договірні,-Норми рішень міжнародних організацій.
Досить часто одна і та сама юридична норма має дві форми зовнішнього виразу - договірну та звичаєву.

30.  ООН: історія створення, роль та значення у сучасному світі.
в 1945 році була створена Організація Об'єднаних Націй для підтримки міжнародного миру і розвитку співробітництва у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального та гуманітарного характеру. Перші задуми та конкретний план для нової всесвітньої організації було підготовлено під егідою Державного департаменту США у 1939 році. А Франклін Д. Рузвельт тоді вперше ввів поняття «Організація Об'єднаних Націй» як термін для позначення союзних країн. Цей термін був вперше офіційно використаний 1 січня 1942 року, коли 26 держав підписали Атлантичну хартію, взявши на себе зобов'язання продовжувати воєнні дії. 25 квітня 1945 Конференція ООН зі створення міжнародної організації почала діяти в Сан-Франциско, на якій були представлені 50 урядів і ряд неурядових організацій, що брали участь у розробці Статуту Організації Об'єднаних Націй. Організація Об'єднаних Націй офіційно існує з 24 жовтня 1945 після ратифікації Статуту п'ятьма постійними членами Ради Безпеки Францією, Республікою Китай, СРСР, Великобританією і Сполученими Штатами і більшістю 46 іншими сторонами, що теж підписали цей договір-статут. Перше засідання Генеральної Асамблеї, з 51 країною-учасницею, і Ради Безпеки, відбулося у Центральному залі Вестмінстера в Лондоні в січні 1946 року.


31.  Органи зовнішніх відносин держав: поняття, система, функції. Система органів зовнішніх відносин України.
Для здійснення зовнішніх зв'язків з іншими державами та іншими суб'єктами міжнародного права держави створюють систему органів зовнішніх зносин, що поділяються на внутрішньодержавні та закордонні.
До внутрішньодержавних органів зовнішніх зносин належать ті, що постійно знаходяться на території конкретної держави. У свою чергу ця підсистема поділяється на дві групи органів: 1) загальної компетенції; 2) спеціальної компетенції.
Першу групу складають такі органи, які можуть вирішувати будь-які питання зовнішніх зносин держави: глава держави, уряд, глава уряду, відомство зовнішніх зносин (найчастіше воно називається міністерством закордонних справ), .глава відомства зовнішніх зносин.
Прийнято вважати, що всі міністерства (крім міністерства закордонних справ) і центральні відомства є такими органами, оскільки відповідно до компетенції вони здійснюють певні зовнішні функції, для чого в них створюються відділи (управління) зовнішніх зв'язків.
До закордонних органів зовнішніх зносин належать ті, які знаходяться за межами держави, а саме: дипломатичні представництва держав, консульські установи, торгові представництва і постійні представництва держав при міжнародних організаціях. Перераховані органи є постійними зарубіжними органами зовнішніх зносин.
Окрім них, також є група органів зовнішніх відносин, які функціонують на тимчасовій основі, - спеціальні місії та делегації.

32.  Основні положення Європейської конвенція про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р.
Права, які захищаються Конвенцією
Право на життя (ст. 2)
Право на свободу і особисту недоторканість (ст. 5)
Право на справедливий суд (ст. 6)
Право на повагу до приватного та сімейного життя (ст. 8)
Право на шлюб (ст. 12)
Право на ефективний засіб юридичного захисту (ст. 13)
Право на свободу думки, совісті релігії (ст. 9)
Конвенція забороняє
Катування і нелюдське, або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання;
Смертну кару.
Рабство і примусову працю.
Дискримінацію у здійсненні прав і свобод, які викладені у Конвенції.
Вислання особи з території держави, громадянином якої вона є, або позбавлення особи права в'їзду на територію держави, громадянином якої вона є.
Покарання без закону.

33.  Основні принципи міжнародного права.
Основні принципи міжнародного права є загальновизнаними нормами вищого порядку, які утворюють фундамент міжнародного права і покликані забезпечити стабільне та ефективне функціонування міжнародної системи.
У Статуті ООН та Декларації про принципи міжнародного права зафіксовано сім основних принципів:
1) незастосування сили чи погрози силою;
2) суверенна рівність держав;
3) рівноправність і самовизначення націй та народів;
4) мирне розв'язання міжнародних спорів;
5) невтручання у внутрішні справи держав;
6) мирного співробітництва;
7) сумлінного виконання договірних зобов'язань за міжнародним правом.
Заключний акт НБСЄ додав до них ще три:
1) непорушності кордонів;
2) територіальної цілісності;
3) поваги і захисту прав людини.

34.  Основні способи припинення дії міжнародних договорів.
Припинення дії - втрата міжнародним договором своєї юридичної сили за умов, визначених самим міжнародним договором, або за вольовим рішенням сторін. Такий договір перестає породжувати права й обов'язки для його учасників.
Виділяють вольові (денонсація, скасування, новація або заміна, анулювання договору) і не вольові (закінчення строку дії договору, настання скасовувальної умови, виникнення нової імперативної норми, війни, припинення існування суб'єктів договору) способи припинення дії договорів.
Денонсація міжнародного договору - спосіб припинення дії міжнародної угоди в порядку та в строки, обумовлені в ній. Загальною умовою денонсації є повідомлення однієї з сторін договору про відмову від його виконання, що призводить до припинення дії договору.
Анулювання, як і денонсація, є односторнньою відмовою від Міжнародного договору, коли є достатні для того підстави, визначені норами міжнародного права. При денонсації держава-учасниця не зобов'язана пояснювати причини виходу з договору, а шляхом анулювання повинна зазначити ці обставини (причини).
Під новацією (заміною) розуміють укладення державами-учасницями нового договору з тих самих питань.
Скасування - це припинення дії договору за згодою всіх договірних сторін.

35.  Персонал дипломатичного представництва.
Для виконання своїх складних і відповідальних функцій дипломатичне представництво має у своєму розпорядженні необхідний персонал. У відповідності зі статтею 11 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року при відсутності конкретної угоди про чисельність персоналу дипломатичного представництва держава перебування може запропонувати таку чисельність представництва, яку вона вважає розумним і нормальним, з огляду на обставини й умови, що існують у державі перебування, і потреби даного представництва. Персонал дипломатичного представництва підрозділяється на три групи:
1. Дипломатичний персонал це особи, що мають дипломатичні ранги (як правило, вони є громадянами держави, що акредитує, але в деяких випадках на дипломатичну посаду можуть бути призначені громадяни держави перебування або третьої держави, але тільки за згодою влади приймаючої держави).
2. Адміністративно-технічний персонал до нього належать економісти, бухгалтери, перекладачі, шифрувальники, канцелярські працівники, представники внутрішньої охорони безпеки посольства й інші співробітники, що виконують адміністративну або технічну роботу
3. Допоміжний персонал включає шоферів, садівників, ліфтерів, покоївок, кур'єрів та інших осіб

36.  Поняття і види міжнародних правопорушень.
В якості міжнародного правопорушення розглядається міжнародно-протиправне діяння суб'єкта міжнародних правовідносин, у якому є ознаки (елементи) складу міжнародного правопорушення.
Міжнародне правопорушення характеризують такі основні ознаки: міжнародна суспільна небезпека; протиправність; причинно-слідчий зв'язок між протиправним діянням і шкідливими наслідками, що наступили; карність.
Складовими елементами міжнародного правопорушення є:
- дія або бездіяльність, якими порушуються норми міжнародного права;
- завдання збитків іншому суб’єкту або групі суб’єктів міжнародного права чи всьому міжнародному співтовариству в цілому;
- причинно-наслідковий зв’язок між діянням і заподіянням шкоди.
Слід зазначити, що, незважаючи на двовидовий розподіл міжнародних правопорушень, початий Комісією ООН з міжнародного права, у сучасній міжнародній практиці і доктрині розрізняють три види міжнародних правопорушень, що визначаються за суб'єктною і суб'єктивною сторонами складу таких правопорушень:
1. Міжнародні злочини;
2. Злочини міжнародного характеру;
3. Інші міжнародні правопорушення (міжнародні делікти).

37.  Поняття і характерні особливості міжнародно-правових санкцій.
Міжнародно-правові санкції (МПС)– це правомірні примусові заходи, які застосовують суб’єкти міжнародного права для припинення міжнародного правопорушення, відновлення прав потерпілих суб’єктів і виконання правопорушником зобов’язань внаслідок відповідальності, яка виникла у відповідь на правопорушення.
МПС-  це  засіб,  з  допомогою  якого  відновлюють  порушені  права  та  домагаються відшкодування.
Право на примусові заходи належить кожному суб’єкту міжнародного права. Держави реалізовують це право індивідуально, колективно і за допомогою міжнародних організацій.
Застосування санкцій - односторонній процес. Суб’єкт, який застосовує санкцію не може бути стороною-правопорушницею.
МПС можуть бути застосовані лише у відповідь на правопорушення. В цьому їх різниця від неправомірного застосування сили в міжнародних відносинах і від правомірних превентивних примусових заходів.

38.  Поняття міжнародного договору: правова сутність, структура і види. Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р.
Міжнародний договір - це угода між двома й більше державами або іншими суб'єктами міжнародного права, що встановлює, змінює або припиняє їхні взаємні права й обов'язки.
Основні види міжнародних договорів:
1.За формою:
-письмові (як правило);
-усні (т.зв. джентльменські угоди);
2.По кількості учасників:
-двосторонні;
-багатобічні (регіональні й універсальні);
3.По характері можливості брати участь у договорі:
-відкриті ( потенційно можуть брати участь всі держави);
-закриті (за певними критеріями обмежується можливість участі );
4.По юридичній чинності ( її наявності, відсутності):
-правомірні;
-неправомірні (недійсні).
За географічною чи просторовою ознакою: універсальні, регіональні, локальні.
Ві
·денська конве
·нція про пра
·во міжнаро
·дних договорі
·в  основне джерело норм права [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ][ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ][ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Укладена в 1969. Набула чинності в 1980. Стосується угод між державами, укладених в письмовій формі.
Україна приєдналася до цієї Конвенції відповідно до Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 14 квітня 1986.

39.  Поняття та види суб'єктів сучасного міжнародного права.
Суб'єкти міжнародного права - це сторони, наділені юридичними правами й обов'язками в суспільних відносинах, урегульованих міжнародним правом.
Загальновизнаними суб'єктами сучасного міжнародного права є:
- держави;
- народи (нації), що борються за незалежність;
- міжнародні (міжурядові) організації;
- державоподібні утворення;
- юридичні та фізичні особи.
Усіх суб'єктів міжнародного права прийнято поділяти на дві категорії: первинні (основні) та похідні (вторинні).
До первинних суб'єктів відносяться держави, що володіють державним суверенітетом і набувають на підставі свого виникнення (утворення) міжнародної правосуб'єктності.
До похідних суб'єктів міжнародного права належать міжнародні організації і державоподібні утворення, юридичні та фізичні особи. Основна їх відмінність полягає в тому, що вони створюються первинними суб'єктами в процесі міжнародного спілкування.

40.  Поняття та види територій у міжнародному праві.
Територія у міжнародному праві у широкому розумінні це простори земної кулі з її сухопутною і водною поверхнею, надрами і повітряним простором, а також космічний простір і небесні тіла, що знаходяться в ньому.
Виділяють два види територій: а) державну; б) міжнародну. Деякі автори виділяють ще території зі змішаним і з особливим режимом.
Державна територія це територія, що правомірно знаходиться під суверенітетом конкретної держави, над якою нею здійснюється територіальне верховенство.
Міжнародна територія це територія, на яку не поширюється суверенітет якоїсь держави. Таких територій небагато: відкрите море; міжнародний район морського дна морське дно і його надра за межами континентального шельфу прибережних держав (за межами національної юрисдикції); повітряний простір за межами державних територій; Антарктика; космічний простір, Місяць та інші небесні тіла. На цій території, що знаходиться в загальному користуванні держав, діють загальновизнані принципи і норми міжнародного права.
Територія зі змішаним режимом це територія, на якій діють одночасно як норми міжнародного права, так і норми національного законодавства прибережних держав.
Своєрідним різновидом територій є території з особливим міжнародним режимом це демілітаризовані і нейтралізовані зони і зони миру (у разі їхнього встановлення). Виділення таких територій носить суто функціональний характер із метою визначення ступеня їхньої мілітаризації. До складу цих територій можуть входити державні території або державні, міжнародні території і території зі змішаним режимом одночасно: наприклад, архіпелаг Шпіцберген, Аландські острови, Панамський і Суецький канали, Місяць та інші небесні тіла та ін.

41.  Поняття та стадії укладення міжнародного договору.
міжнародний договір України - укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо);
Віденські конвенції 1969 і 1986 років не визначають, що слід розуміти під "укладенням договору". Виходячи з міжнародної практики, можна зробити висновок, що укладення міжнародного договору означає всі дії держави, починаючи від переговорів і закінчуючи вступом договору в силу.
Процес укладення договорів може бути розділений на стадії:
складання і ухвалення тексту договору;
встановлення аутентичності текстів договорів;
вираження згоди на обов'язковість договору.

42.  Поняття, джерела та принципи міжнародного гуманітарного права.
Міжнародне гуманітарне право - система договірних і звичаєвих міжнародно-правових норм, що застосовуються як у міжнародних, так і у внутрішніх збройних конфліктах, визначають взаємні права та обов'язки суб'єктів міжнародного права щодо заборони або обмеження застосування певних засобів і методів ведення збройної боротьби та забезпечують захист жертв збройного конфлікту.
Стосовно джерел міжнародного гуманітарного права, то основну роль серед них відіграють міжнародні договори та звичаї.
До основних джерел міжнародно-правового регулювання збройних конфліктів належить так зване "право Женеви" (Женевські конвенції 1949 року: про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях; про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, які потерпіли аварію корабля, зі складу збройних сил на морі; про поводження з військовополоненими; про захист цивільного населення під час війни; Додаткові протоколи до них 1977 року) і "право Гааги" (Гаазькі конвенції 1899 і 1907 років про закони і звичаї сухопутної війни, про відкриття воєнних дій, про права й обов'язки нейтральних держав і осіб у разі сухопутної і морської війни, Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 р.).
Основні їх ідеї розвиваються в рамках ООН та інших організацій. Так, 1980 року прийнято Конвенцію про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, Конвенцію про заборону розроблення, виробництва, накопичення і застосування хімічної зброї і про її знищення 1993 року тощо.
Основними принципами міжнародного гуманітарного права є:
a. гуманізація збройних конфліктів;
b. обмеження воюючих сторін у методах і засобах ведення війни;
c. міжнародно-право вий захист жертв війни;
d. охорона цивільних об'єктів і культурних цінностей; е. захист інтересів нейтральних держав;
1. дії військових з'єднань з підтримання громадського порядку ґрунтуються на повазі прав людини;
g. заборона завдання шкоди противнику, яка несумісна з метою війни - знищення або послаблення його військової могутності.

43.  Поняття, джерела та система права зовнішніх відносин (дипломатичне та консульське право).
Зовнішні зносини - це частина загальної системи міждержавних відносин і міжнародної діяльності кожної держави, що охоплює лише офіційні, підтримувані за допомогою особливих державних органів переважно політичні зв'язки і відносини між державними та іншими суб'єктами міжнародного права з метою здійснення їх зовнішніх функцій мирними засобами відповідно до основних принципів міжнародного права.
Здійснення зовнішніх зносин як єдиної самостійної галузі міжнародного права, що складається з таких чотирьох частин:
дипломатичне право;
консульське право;
право спеціальних місій;
дипломатичне право міжнародних організацій.
Правовий статус, привілеї та імунітети органів зовнішніх зносин, які виступають у цих чотирьох сферах регламентуються:
1. Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 р.
2. Віденською конвенцією про консульські зносини 1963 р.
3. Конвенцією про спеціальні місії 1969 р.
4. Віденською конвенцією про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р.
5. Конвенцією про привілеї та імунітети Організацій Об'єднаних націй 1946 р.
6. Конвенцією про попередження та покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів, 1973 р.
На сучасному етапі зовнішні зносини здійснюються системою відповідних, спеціально уповноважених на те органів, які можна поділити на дві групи: внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин (внутрішні) та закордонні органи зовнішніх зносин (зовнішні).
Внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин державні органи, за допомогою яких здійснюються зв'язки певної держави з іншими державами, міжнародними організаціями і які постійно перебувають на території цієї держави.
В свою чергу діляться на органи, що представляють державу, з усіх питань – парламент, голова держави, уряд, відомство закордонних справ. Та органи, що придставляють державу лише в одній галузі
Закордонні органи зовнішніх зносин державні органи, за допомогою яких здійснюються зв'язки з іншими державами і міжнародними організаціями і які розташовані на території іноземної держави.
Постійні. Дипломатичні представництва(посольства, місії), Косульські представництва, постійні представництва держави при міжнародних організаціях, торгівельні представництва.
Тимчасосві. Спецальні місії, що направляють до інших держав для участі в церемоніальних заходах, веденні переговорі. Делегації, що направляються для участі в міжнародних конференціях та ін..

44.  Поняття, ознаки, сутність та функції міжнародного публічного права.
Міжнародне публічне право - це особлива правова система, що складається з юридичних принципів і норм, які регулюють відносини між державами, а також між іншими учасниками міжнародних відносин у політичній, економічній, культурній та інших галузях.
Міжнародне право відрізняється від всіх інших правових систем предметом і методами правового регулювання, об'єктом і суб'єктами права, а також засобом нормотворення і забезпеченням виконання розпоряджень міжнародно-правових норм.
Міжнародне право виконує в міжнародних відносинах такі функції:
координуючу функцію – полягає в тому, що за допомогою його норм встановлюють правила поведінки, які є стандартами для всіх держав у їх взаємовідносинах, щоб взаємодіяти сприяючи, а не заважаючи одна одній;
регулюючу функцію – полягає в тому, що в нормах і загальновизнаних принципах держав закріплюються правила, без яких неможливе їх спільне існування та спілкування;
забезпечувальну функцію – полягає в тому, що міжнародне право містить норми, які спонукають держави дотримуватись певних правил поведінки як у мирний час, так і в період війни;
охоронну функцію – полягає в тому, що міжнародне право закріплює механізми, які захищають законні права й інтереси держави та дозволяють спільно (колективно) карати порушників.

45.  Право Європейського Союзу.
Право Європейського Союзу система договорів та законодавчих актів, таких як Постанови та Директиви, що мають пряме або непряме застосування в Державах-членах Європейського Союзу. Також можна зустріти назву Право Спільноти до набрання чинності Лісабонською угодою від 1 грудня 2009 року.
Власне право Європейського Союзу складається з основоположних договорів (первинне законодавство) та нормативних положень, розроблених інституціями Європейського Союзу на їх основі (вторинне законодавство).
У ширшому розумінні право Європейського Союзу охоплює всі норми її правового устрою, зокрема: загальні правові принципи; прецедентне право Суду справедливості Європейського Союзу; законодавство, що виникає внаслідок зовнішніх відносин Європейського Союзу; і додаткове законодавство, що складається з конвенцій і подібних угод, укладених між країнами-членами, для запровадження положень основоположних договорів.
Усі ці правові норми разом становлять так званий доробок Спільноти.

46.  Право притулку в міжнародному публічному праві: поняття, види.
Право притулку одержало свій розвиток і правову регламентацію як у національному законодавстві держав, так і в міжнародному праві. В Україні це право закріплене в Конституції України: «Іноземцям і особам без громадянства може бути наданий притулок у порядку, встановленому законом» (ч. 2 статті 26).
У статті 14 Загальної декларації прав людини 1948 року визначено:
«І. Кожна людина має право шукати притулку від переслідування в інших країнах і користуватися цим притулком.
2. Це право не може бути використане у разі переслідування, дійсно заснованого на вчиненні неполітич-ного злочину, або діяння, що суперечить цілям і принципам Організації Об'єднаних Націй».
Слід зазначити те, що надання притулку є мирним і гуманним актом і не вважається недружнім актом стосовно будь-якої держави.
На практиці право притулку реалізується шляхом надання права в'їзду на територію даної держави і законного там перебування. Особа, яка одержала притулок, за своїм статусом порівнюється до іноземця, але її відмінність від іноземця полягає в тому, що:
по-перше, час перебування такої особи в державі, що надала йому притулок, не обмежений;
по-друге, особа, яка одержала притулок, не може бути вислана з держави, що надала їй притулок;
по-третє, особа, яка одержала притулок, не може бути видана як своїй патримоніальній державі, так і будь-якій третій іноземній державі.
Притулок дається лише тим особам, які не вчинили загальнокримінальних або міжнародних злочинів. Це випливає зі змісту згаданого пункту 2 статті 14 Загальної декларації прав людини.
У міжнародному праві розрізняють територіальний і дипломатичний притулки.

47.  Правовий статус Європейського Союзу.
Європейський Союз це об’єднання держав, що поділяють спільні цінності: «Союз ґрунтований на принципах свободи, демократії, поваги до прав людини й основних свобод, верховенства права принципах, спільних для дер-жав-членів» (п. 1 ст. 6 Договору про ЄС). Недотримання цих принципів однією з держав-членів не тільки унеможливить їхнє подальше співробітництво, але й створить серйозну загрозу національній ідентичності інших держав-членів. Саме тому ці принципи є умовою sine qua non членства в Союзі та не можуть підлягати будь-якій ревізії.
Складність питання про правову природу ЄС зумовлена тим, що ЄС є перехідною ланкою між міжнародно-правовими формами об’єднання держав і державним утворенням, а отже, має риси декількох видів державних союзів: міжнародної міжурядової організації, конфедерації та федерації.
ЄС є об’єднанням особливого характеру, в якому суверенітет його держав-членів суттєво обмежений, а його правова природа носить змішаний, комплексний характер.

48.  Правовий статус осіб без громадянства (апатридів), осіб з подвійним громадянством (біпатридів) в міжнародному публічному праві.
Особами без громадянства (апатридами) вважаються особи, які не володіють громадянством жодної держави. Нормативне визначення цього терміна містить ст. 1 Конвенції про статус апатридів 1954 р., відповідно до якої апатридом є особа, яка не розглядається як громадянин будь-якої держави в силу її законів. Такі особи не мають постійного правового зв'язку із жодною державою, а тому не користуються правом дипломатичного захисту.
Правовий статус особи без громадянства досить часто прирівнюють до статусу іноземця. Однак він не є ідентичний. На відміну від іноземця, який одночасно перебуває під юрисдикцією двох держав - держави громадянства і держави місцеперебування, особа без громадянства завжди знаходиться виключно під владою останньої держави. Саме тому Конвенція 1961 р. встановлює, що апатридам потрібно надавати такий самий статус, яким користуються іноземці, якщо більш високі гарантії не передбачені зазначеною Конвенцією
Подвійне громадянство (біпатритизм) є таким правовим статусом особи, за яким вона одночасно має громадянство двох або більше країн. Подвійне громадянство виникає, по-перше, за народження дитини у державі, де діє принцип “права грунту”, від батьків, які мають громадянство держави, де діє принцип “права крові” (наприклад, Чилі - Україна, Аргентина - Росія, Бразилія -Великобританія); по-друге, за натуралізації, якщо законодавство країни, громадянства якої набуває індивід, не вимагає відмови від попереднього (Іспанія - Росія, Ізраїль -Україна); по-третє, внаслідок шлюбу жінки з іноземцем, якщо законодавство країни дружини зберігає за нею громадянство, а законодавство країни чоловіка надає їй свого громадянства.

49.  Правові засади боротьби з міжнародними злочинами і злочинами міжнародного характеру.
Міжнародне співробітництво держав у сфері боротьби зі злочинністю розвивається на трьох рівнях:
рівень двостороннього співробітництва між державами;
регіональний рівень;
співробітництво на універсальному (загальносвітовому) рівні.
Форми міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю надзвичайно різноманітні, однак усі вони зводяться до таких видів:
1. Укладання міжнародних угод (про правову допомогу в кримінальних та інших справах, конвенції щодо боротьби з окремими злочинами міжнародного характеру тощо);
2. Створення відповідних міжнародних організацій (спеціально створені для протидії міжнародній злочинності Інтерпол або організації загальної компетенції, для яких боротьба зі злочинністю є одним з напрямів роботи - ООН, ОБСЄ, Рада Європи та ін.).

50.  Правові підстави та способи зміни державної території.
Сучасне міжнародне право проголошує принципи непорушності кордонів і територіальної цілісності, що, у свою чергу, забороняють насильницьку зміну державної території. Територія держави недоторканна і не може бути об'єктом військової окупації або інших примусових дій. Не визнаються ніякі територіальні придбання чи інші вигоди, отримані в результаті застосування сили чи погрози силою.
Правомірними способами територіальних змін є:
1. Цесія - це передача частини території однієї держави іншій на підставі договору між ними (поступка території). Вона, як правило, вимагає компенсації в грошовій чи в іншій формі.
2. Плебісцит - це всенародне голосування з питання державної приналежності певній території. Голосування може проводитися як на основі внутрішньодержавного акта, так і відповідно до міжнародного договору. Плебісцит проводиться частіше для вирішення територіальних питань, а референдум - для прийняття, відміни чи внесення змін у закони, Конституції.
3. Ад'юдикація підстава територіальних змін, яка передбачає взаємну згоду держав сторін спору, згідно з якою вони звертаються до міжнародних судових або арбітражних органів, чиї рішення
обов'язкові для сторін (Міжнародний суд ООН).
Неправомірними способами територіальних змін визначають:
дебеляцію - завоювання, захоплення територій за допомогою сили в результаті збройних конфліктів;
анексію - загарбання, насильницьке приєднання державою території, яка належить іншій державі або народу, грубе порушення норм міжнародного права.

51.  Правонаступництво у міжнародному праві.
Під правонаступництвом в міжнародному праві прийнято розуміти перехід прав і обов'язків від одного суб'єкта міжнародного права до іншого внаслідок виникнення чи припинення існування першого або зміни суверенітету над територією. Найчастіше правонаступництво виникає у випадку припинення держав, тому ми зосередимо свою увагу саме на правонаступництві держав. Хоча в історії відомі випадки правонаступництва міжнародних організацій та інших суб'єктів міжнародного права. Так, ООН є правонаступницею Ліги Націй.
Правонаступництво найчастіше виникає у випадках припинення існування держави, її поділу, виділення з неї іншої держави, передачі частини території іншій державі, об'єднання держав.
У правовідносинах правонаступництва прийнято вирізняти два основних суб'єкти: державу-попередницю (унаслідок припинення, відокремлення чи поділу якої її права й обов'язки переходять до іншого суб'єкта) і державу правонаступницю (яка набуває вищеназвані права й обов'язки).
Що ж до об'єктів правонаступництва, то, як правило, вирізняють: правонаступництво щодо міжнародних договорів; правонаступництво щодо державної власності; Правонаступництво щодо боргів, правонаступництво щодо державних архівів та ряд інших. Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р., Віденською конвенцією про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 р.

52.  Предмет регулювання міжнародного права та співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного (національного) права.
Предметом регулювання міжнародного права є політичні, економічні й інші відносини між державами, що різні за своєю природою, характером, внутрішнім устроєм, територією і населенням і між іншими суб'єктами міжнародного права. Таким чином, міжнародне право регулює суспільні відносини, що виходять за межі як внутрішньої компетенції кожної конкретної держави, так і її територіальних меж.
Проблема співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права через свою важливість завжди привертала до себе підвищену увагу юристів-міжнародників.
У доктрині міжнародного права було вироблено три концепції співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права: одна дуалістична і дві моністичних.
Німецький юрист-міжнародник Г. Тріпель та його італійський колега Д. Анцилотті - відомі прихильники дуалістичної концепції - вважали, що міжнародне право і внутрішньодержавне право "є окремими правопорядками".
Представники моністичних концепцій визнають єдність обох систем права, вважаючи, що міжнародне і внутрішньодержавне право - це складові єдиної системи. Моністичний напрям міжнародно-правової думки у свою чергу поділяється на дві гілки: 1) концепцію примату (верховенства) внутрішньодержавного права; 2) концепцію примату міжнародного права.

53.  Процедура звернення з індивідуальною скаргою до Європейського суду з прав людини.
Заява може бути подана будь-якою особ
·ою: фізичною, юридичною, об’єднанням громадян. Заявником може бути як дорослий, так і дитина. При цьому він не обов’язково повинен бути громадянином держави - учасниці Конвенції, проти якої він спрямовує свою заяву. Судова практика знає випадки, коли заявниками до Європейського суду були недієздатні особи.
Головна вимога до заявника - це те, що він повинен бути жертвою порушення конвенційних прав чи свобод з боку державних органів чи потенційною жертвою, якщо він реально може зазнати порушень прав чи свобод. Практика Європейського суду має також багато прикладів того, коли особа вважалась жертвою порушення через те, що відбулося порушення прав іншої особи.
Суд розглядає тільки ті факти порушень, що відбулися після набуття чинності Конвенцією для держави, проти якої подається заява. Для України такою відправною точкою є 11 вересня 1997 року.
Стаття 35 Конвенції встановлює, що Суд розглядає тільки заяви, подані впродовж шестимісячного терміну від дати прийняття остаточного рішення.
У будь-якому випадку, якщо законодавство держави передбачає можливість судового захисту порушеного права, то вичерпанням національних засобів захисту буде звернення саме до національних судових інстанцій, а не будь-які інші звернення до представників виконавчої чи законодавчої влади. Невичерпання ж національних засобів правового захисту робить неможливим розгляд Європейським судом заяви особи.
Заява до Європейського суду не може бути анонімною, тобто вона повинна бути підписана автором із зазначенням прізвища, ім’я та по батькові.
Що ж стосується оформлення та змісту самої заяви, то Правило 47 Регламенту Європейського суду чітко встановлює елементи, які вона повинна містити:
а) ім’я, дата народження, громадянство, стать, рід занять та адреса;
б) представник, якщо такий є, його рід занять та адреса;
в) держава - учасник Конвенції, на дії якої подається заява;
г) короткий виклад фактів;
д)короткий виклад порушень Конвенції та відповідні аргументи;
е) відомості про засоби правового захисту, які були використані заявником;
ж) мета скарги та форма справедливої компенсації.
До заяви необхідно додати копії усіх судових рішень по справі, які б підтверджували факт вичерпання національних засобів захисту та дотримання правила шести місяців.

Рада Безпеки ООН: склад, функції, повноваження.
Ра
·да Безпе
·ки ООН постійно діючий орган Організації Об'єднаних Націй на який покладено відповідальність за підтримку міжнародного миру та безпеки. Рада Безпеки має право приймати рішення, обов'язкові для виконання всіма членами ООН.
До складу Ради входять 15 країн-членів 5 постійних (США, Росія, Франція,КНР, ВБ)і 10 непостійних(і десять членів, які обираються Генеральною Асамблеєю на два роки за географічною ознакою).
Функції підтримка міжнародного миру та безпеки.
Повноваження. Рада Безпеки уповноважена «розслідувати будь-який спір чи будь-яку ситуацію, яка може спричинити міжнародні зіткнення чи викликати спір або будь-яку іншу ситуацію, для визначення того, чи не може продовження цього спору чи ситуації загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки». РБ ООН «визначає існування будь-якої загрози миру, будь-якого порушення миру чи акту агресії і робить рекомендації чи вирішує які заходи слід застосувати для підтримки і відновлення міжнародного миру та безпеки». Рада має право застосовувати примусові заходи до держав, які порушують міжнародний мир і безпеку. Стаття 25 Статуту ООН говорить: «Члени Організації погоджуються, відповідно до цього Статуту, підкорятися рішенням Ради Безпеки і виконувати їх». Таким чином, рішення РБ є обов'язковими для всіх держав, оскільки членами ООН на сьогодні є майже всі загальновизнані держави Земної кулі. При цьому всі інші органи ООН можуть ухвалювати тільки рекомендаційні рішення.

Ратифікація міжнародних договорів України
Ратифікація міжнародних договорів України здійснюється шляхом прийняття закону про ратифікацію, невід'ємною частиною якого є текст міжнародного договору.
Ратифікації підлягають міжнародні договори України:
а) політичні (про дружбу, взаємну допомогу і співробітництво,нейтралітет), територіальні і такі, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і
континентального шельфу України, мирні;
б) що стосуються прав, свобод та обов'язків людини і громадянина;
в) загальноекономічн
г) про участь України у міждержавних союзах та інших міждержавних об'єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;
ґ) про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови тимчасового перебування в Україні іноземних військових формувань;
д) що стосуються питань передачі історичних та культурних цінностей Українського народу, а також об'єктів права державної власності України;
е) виконання яких зумовлює зміну законів України або прийняття нових законів України;
є) інші міжнародні договори, ратифікація яких передбачена міжнародним договором або законом України.
3. Пропозиції щодо ратифікації міжнародного договору України подаються Міністерством закордонних справ України протягом шести місяців з дня його підписання:
а) стосовно міжнародних договорів, що укладаються від імені України, - Президентові України;
б) стосовно міжнародних договорів, що укладаються від імені Уряду України, - Кабінету Міністрів України.
Підготовка пропозицій щодо ратифікації міжнародних договорів України (документів, зазначених у частині четвертій цієї статті) здійснюється міністерством, іншим центральним органом виконавчої влади, державним колегіальним органом.
Президент України або Кабінет Міністрів України розглядають пропозиції щодо ратифікації міжнародного договору України і приймають рішення про внесення на розгляд Верховної Ради України в порядку законодавчої ініціативи проекту закону про ратифікацію міжнародного договору України.
Якщо на ратифікацію подається міжнародний договір, виконання якого потребує прийняття нових або внесення змін до чинних законів України, проекти таких законів подаються на розгляд Верховної Ради України разом з проектом закону про ратифікацію і приймаються одночасно.
Верховна Рада України розглядає внесений Президентом України або Кабінетом Міністрів України проект закону про ратифікацію міжнародного договору України і приймає відповідне рішення.

Реалізація міжнародних зобов'язань на внутрішньодержавному рівні.
Реалізація міжнародних зобов'язань на внутрішньодержавному рівні здійснюється шляхом входження норм міжнародного права в норми внутрішньодержавного права.
Сам процес входження норм міжнародного права в національне законодавство називається імплементацією. Засоби входження іменуються трансформацією. У широкому значенні трансформація являє собою «засіб здійснення міжнародного права за допомогою видання державою внутрішніх нормативних актів (законів, актів ратифікації і публікації міжнародних договорів, адміністративних постанов, розпоряджень і т.п.) і забезпечення виконання нею свого міжнародного зобов'язання або в інтересах використання нею своєї міжнародної правомочності».
Трансформація може бути загальною й індивідуальною.
При загальній трансформації держава встановлює, що усі або тільки визначені види прийнятих нею міжнародно-правових норм є частиною національного права країни.
При індивідуальній трансформації необхідно в кожному випадку вводити міжнародні норми в національне право країни спеціальним актом.
У доктрині міжнародного права розрізняють декілька засобів трансформації:
а) пряму рецепцію коли норма міжнародного права без зміни запозичується національним законодавством має місце в Україні (див., наприклад, статтю 9Конституції України). Нерідко цей засіб іменується ін корпорацією, тобто включенням;
б) бланкетну рецепцію коли норма міжнародного права не запозичується, але на неї робиться відповідне посилання (див., наприклад, статтю 18 Конституції України);
в) власне трансформацію коли норма міжнародного права змінюється шляхом створення словесної національної транскрипції (перекладається на іншу мову) і закріплюється в національному нормативному акті, але її смислове значення при цьому не зазнає значних змін.

Склад та юридична природа державної території.
До складу державної території входить сухопутна, морська та повітряна територія.
Сухопутна територія держави охоплює її материкову частину, архіпелаги, острови, які знаходяться в межах її територіального моря, анклави, надра.
Морська територія До морської території належать внутрішні води і територіальне море.
Повітряну територію держави становить повітряний простір, який знаходиться над сухопутною і водною територією. Звідси випливає, що повітряною територією держави потрібно вважати повітряний простір не лише над материковою частиною, ай - над внутрішніми і територіальними водами держави. Верхня межа повітряної території в 100 110 км.
Державною територією є частина земної кулі, яка належить певній державі і в межах якої вона здійснює своє територіальне не верховенство. Юридична природа виявляэться через державний сувернытет.


Спеціалізовані установи ООН.
Спеціалізовані установи ООН - це самостійні міжнародні організації, створені на основі міжнародних договорів, що мають широку міжнародну відповідальність у сфері економічній, соціальній, культури, освіти, охорони здоров'я й інших подібних сфер і пов'язані з ООН за допомогою ЕКОСОР(Економічна і соціальна рада ООН) спеціальними міжнародними угодами.
У правовому статусі для спеціалізованих установ ООН характерні такі риси: 1) договірна основа діяльності; 2) широка міжнародна відповідальність, визначена в Статуті ООН; 3) спеціалізований характер діяльності в соціально-економічній і гуманітарній сферах; 4) наявність зв'язку з ООН.
Ці міжнародні організації за сферою діяльності можуть бути поділені на три групи. Першу утворюють спеціалізовані установи ООН економічного характеру, тобто ті, які функціонують у сфері міжнародної торгівлі, фінансів, транспорту і зв'язку. До них належать: Міжнародний банк реконструкції й розвитку; Міжнародний валютний фонд; Міжнародна фінансова корпорація; Міжнародна асоціація розвитку (МАР); Міжнародне агентство з інвестиційних гарантій (МАІГ).
У другу групу входять спеціалізовані установи ООН соціального характеру - Міжнародна організація праці і Всесвітня організація охорони здоров'я.
Третю групу спеціалізованих установ утворюють організації культурно-гуманітарної спрямованості: Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ), Всесвітня організація з туризму.

Статус і сфера діяльності Світової організації торгівлі (СОТ).
Згідно зі статтею VIII Марракеської угоди про утворення Світової організації торгівлі, СОТ є міжнародною міжурядовою організацією, створеною згідно з нормами міжнародного права. СОТ може діяти незалежно від волі кожної країни-члена цієї організації. Проте така діяльність СОТ здійснюється винятково через створені нею органи (Міністерську конференцію, Генеральну раду і Секретаріат). Діяльність СОТ може здійснюватися винятково в рамках її компетенції, визначеної Марракеською угодою і прийнятими на її основі іншими документами.
Згідно з Марракеською угодою, СОТ забезпечує загальну інституційну основу для здійснення торговельних відносин між її членами, тобто утворює міжнародний форум з робочими органами. В його рамках можуть здійснюватися міжнародні переговори як між усіма членами СОТ, так і між окремими учасниками. Сфера регулювання СОТ може бути розширена за рахунок майбутніх угод, які будуть включені в загальну систему СОТ.

Статус Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ).
Організацію з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) було започатковано як політичний консультативний орган, до якого увійшли країни Європи, Центральної Азії та Північної Америки. В січні 1995 року вона набула статусу міжнародної організації. Внаслідок розпочатого у 1972 році процесу НБСЄ (попередня назва ОБСЄ), у 1975 році було ухвалено Гельсінський Заключний акт. Цей документ охоплює широке коло стандартів міжнародної поведінки та зобов'язань, що регулюють відносини між державами - учасницями, заходів зміцнення довіри між ними, особливо в політично-військовій сфері, поваги до прав людини і основних свобод, а також співпраці в економічній, культурній, технічній та науковій галузях.

Статус Ради Європи.
Рада Європи міжнародна організація 47 держав-членів в європейському просторі. завданням якої є:
- захищати права людини, плюралістичну демократію та верховенство права;
- сприяти усвідомленню та оцінці європейської культурної самобутності та розмаїття європейських культур;
- знаходити вирішення проблем, що існують в суспільстві (національні меншини, ксенофобія, нетерпимість, захист навколишнього середовища, клонування, СНІД, наркотики, організована злочинність і т. ін.);
- допомагати стверджувати стабільність демократії у Європі через підтримку політичних, законотворчих та конституційних реформ. Членство відкрите для всіх європейських держав, які визнають принцип верховенства права і гарантують основні права людини і свободи для своїх громадян.
Структура - Комітет міністрів, Комітет міністрів Ради Європи, Парламентська асамблея, Парламентська асамблея Ради Європи, Європейський суд з прав людини, Дорадчі органи, Венеціанська комісія.
Мета Ради Європи досягти більшої єдності між її членами для захисту та впровадження ідеалів і принципів, які є їх спільною спадщиною, і сприяння їх економічному та соціальному прогресу.
Конгрес місцевої та регіональної влади Європи

Тлумачення міжнародної угоди: поняття, види та способи.
Тлумачення договору полягає у з’ясуванні точного значення і змісту до-говору. Тлумачення здійснюється з урахуванням загальних норм міжнародного права і не повинно призводити до наслідків, що суперечать імперативним нормам міжнародного права.
Види.Тлумачення міжнародного договору може бути офіційним і неофіційним. Офіційним вважається тлумачення договору його учасниками чи міжнародними органами, які вказуються в тексті договору, або органами, що спеціально створені самим договором.
Неофіційним видом тлумачення вважається таке, що здійснюється юристами, істориками права, журналістами, а також ученими в наукових працях з міжнародного права.
Способи граматичний, історичний, логічний та систематичний. Граматичний спосіб тлумачення полягає у з’ясуванні значення окремих слів у їхньому синтаксичному зв’язку і тим самим змісту окремих статей до-говору.
Історичний спосіб здійснюється шляхом з’ясування історичних об-ставин, за яких укладався міжнародний договір, взаємовідносин на той час між сторонами, що укладали міжнародний договір, тобто визначення мети, з якою було укладено договір.
Логічний полягає у тлумаченні однієї статті на підставі інших статей міжнародного договору. Це тлумачення виходить із того, що міжнародний договір становить єдине логічне ціле, частини якого узгоджені між собою ра-зом із преамбулою, додатками та іншими складовими частинами.
Систематичний спосіб здійснюється на підставі зіставлення міжнарод-ного договору з іншими пов’язаними з ним договорами. Цей спосіб особливо ефективний у тих випадках, коли наступний договір укладено з посиланням на попередній, або його укладено як додаток до нього.

Форми надання згоди на обов'язковість міжнародного договору в Україні.
укладення міжнародного договору України - дії щодо підготовки тексту міжнародного договору, його прийняття, встановлення його автентичності, підписання міжнародного договору та [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] на його обов'язковість для України;
повноваження - документ, яким одній або декільком особам у встановленому цим Законом порядку доручено представляти Україну з метою підготовки тексту міжнародного договору, його прийняття, встановлення його автентичності, підписання міжнародного договору та, у випадках, передбачених міжнародним договором, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] на його обов'язковість для України;
підписання - або стадія укладення міжнародного договору, або [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] на обов'язковість для неї міжнародного договору у випадках, передбачених міжнародним договором чи іншою домовленістю сторін;
ратифікація, затвердження, прийняття, приєднання - залежно від конкретного випадку [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] України на обов'язковість для неї міжнародного договору;



Юридичне значення надання згоди Верховною Радою України на обов’язковість міжнародного договору.
Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. (стаття 9 Конституції України). Закон України «Про міжнародні договори України» встановлює порядок укладення, виконання та припинення дії міжнародних договорів України.
 



Навчальна дисципліна: Актуальні проблеми адміністративного права
 
1.      Адміністративна юстиція в Україні: історія і сучасний стан.
    Концепцією судово–правової реформи, затвердженою Верховною Радою у 1992 році, передбачено поступове запровадження адміністративної юстиції, починаючи від спеціалізації суддів і утворення спеціалізованих судових колегій і закінчуючи створенням вертикалі адміністративних судів.     Створення системи адміністративних судів з метою повноцінного судового захисту прав і свобод громадян у сфері публічно–правових відносин передбачено також Концепцією адміністративної реформи в Україні, схваленої Президентом України у 1998 році.     Створення системи адміністративних судів на законодавчому рівні вперше за роки незалежності України було визначено Законом України «Про судоустрій України», який прийнятий Верховною Радою України 07 лютого 2002 року. Цей закон не тільки визначив місце адміністративних судів в системі судів загальної юрисдикції, а й установив трирічний строк для їх створення.     На виконання положень зазначеного Закону 01 жовтня 2002 року Президент України підписав Указ про утворення Вищого адміністративного суду України.     Далі процес створення адміністративних судів продовжився підписанням Президентом України Указу від 16 листопада 2004 року № 1417/2004 «Про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження їх мережі та кількісного складу суддів», відповідно до якого в Україні створено 7 апеляційних (66 суддів) та 27 окружних (215 суддів) адміністративних судів. Таким чином, система адміністративних судів створювалась, починаючи з вищих ланок.     Слід зауважити, що важливим етапом становлення адміністративної юстиції стало прийняття 06 липня 2005 року Кодексу адміністративного судочинства України, який набрав чинності з 1 вересня 2005 року.

Адміністративне право: історія та сучасні погляди на його зміст та призначення.
Адміністративне право як самостійна галузь права бере початок з XVIII століття. В усі часи воно так чи інакше пов'язувалося з публічною владою держави, взаємодією її органів з громадянами та іншими учасниками суспільних відносин.
Таким чином, за сферою реалізації адміністративне право це право, передусім, державного управління, тобто владного впливу держави на різноманітні суспільні процеси. Але таке визначення суспільної спрямованості адміністративного права не є цілком повним і точним. Тим більше, що протягом тривалого часу в нашій країні у механізмі державного управління переважали адміністративно-командні методи, з якими і пов'язувалися передусім роль і значення адміністративного права. Нині потрібний принципово новий погляд на суспільне призначення адміністративного права, який відповідно до Конституції України має ґрунтуватися на визначенні головним обов'язком держави утвердження і забезпечення прав і свобод людини і громадянина, а також принципу, згідно з яким саме ці права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. На сучасному етапі розвитку нашого суспільства мстою адміністративно-правового забезпечення реалізації прав і свобод громадян у їх взаємовідносинах з органами виконавчої влади є закріплення таких форм і напрямів діяльності зазначених органів, їх посадових осіб, які б забезпечували повсякденний демократичний режим цих відносин на основі непорушності конституційних прав і свобод людини і громадянина. Такий правовий стандарт взаємовідносин органів виконавчої влади і особи враховує статус особи як такого суб'єкта, перед яким виконавча влада відповідальна за свою діяльність.

Адміністративне право і державне управління.
Адміністративне право України є самостійною галуззю права, за допомогою якої держава регулює однорідні суспільні відносини в сфері реалізації державної виконавчої влади. Адміністративне право України має регулювати відносини у зв'язку з реалізацією виконавчої влади (управління) з боку не тільки держави, а й органів місцевого самоврядування. Адміністративне право регулює й відносини, пов'язані з вчиненням правопорушень (адміністративно-деліктне право). Адміністративне право України це галузь права (система правових норм), яка з метою забезпечення прав і свобод громадян та реалізації завдань і функцій держави регулює суспільні відносини управлінського характеру та відповідальності
У вітчизняній і зарубіжній юридичній літературі немає загальновизнаного поняття державного управління, що пов'язано з різними підходами до розв'язання цього важливого питання. В адміністративно-правовій науці найпоширенішим є поняття державного управління як самостійного виду державної діяльності, що має організуючий, виконавчо-розпорядчий, підзаконний характер, особливої групи державних органів (посадових осіб) щодо практичної реалізації функцій і завдань держави в процесі повсякденного й безпосереднього керівництва економічним, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом. Незважаючи на деякі відмінності, всі автори відзначають організуючий, виконавчо-розпорядчий характер управлінської діяльності, спрямований на виконання завдань і функцій держави.
Державне управління як вид соціального управління обов'язково містить три елементи: прийняття рішення, його виконання та контроль за реалізацією.

Адміністративні та публічні послуги.
Адміністративні послуги  це публічні ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] та муніципальні) послуги, що надаються органами [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], виконавчими органами [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] та іншими уповноваженими суб'єктами, і надання яких пов'язане з реалізацією владних [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ][ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
Публічні послуги – всі сервісні дії, що надаються публічним сектором владних повноважень під відповідальність публічної влади.
Адміністративні послуги є провідним засобом реалізації прав громадян у сфері виконавчої влади, адже абсолютна більшість справ, що вирішуються органами публічної адміністрації, ініціюються самими громадянами і стосуються їхніх суб'єктивних прав[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
Іншими словами, підставою надання адміністративної послуги є звернення приватної сторони (громадянина) до публічної (державного або муніципального органу).
ознаки адміністративних послуг:
Адміністративна послуга надається за зверненням фізичної або юридичної особи.
Надання адміністративних послуг пов'язане із забезпеченням юридично значущих умов для реалізації [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] конкретної приватної особи.
Адміністративні послуги надаються виключно адміністративними органами через реалізацію владних повноважень.
Право на отримання особою конкретної адміністративної послуги та відповідне повноваження адміністративного органу має визначатися лише законом.
Результатом адміністративної послуги є адміністративний акт  [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] чи юридично значуща дія адміністративного органу, яким задовольняється звернення особи.

Адміністративно-процедурне законодавство та його межі.
Проект Адміністративно-процедурного кодексу чітко регламентує відносини особи і влади 18.07.2008
Адміністративно-процедурний кодекс покликаний законодавчо визначити межі для адміністративного органу, змушуючи його чітко слідувати букві закону у своїй діяльності. Кодекс дозволить на законодавчому рівні захистити права і законні інтереси особи у відносинах з державою, сприятиме обмеженню проявів бюрократизму, свавілля та корупції з боку службовців, підвищить ефективність роботи органів влади.
Так, кожній особі в країні буде гарантоване право на неупереджене, чесне вирішення її справи за обґрунтований проміжок часу.  Таке право, зокрема, включатиме: право особи бути вислуханою до прийняття будь-якого індивідуального рішення, що може на неї негативно вплинути; право кожної особи на доступ до матеріалів справи, які її стосуються; зобов’язання адміністративних органів обґрунтовувати свої рішення тощо.
При розробці Адміністративно-процедурного кодексу України були використані кращий зарубіжний досвід та здобутки сучасної адміністративної науки. Крім того, при написанні Кодексу були враховані принципи адміністративної процедури, рекомендовані Комітетом Міністрів Ради Європи у Резолюціях та Рекомендаціях Ради Європи.

Адміністративно-процесуальне законодавство та його межі.
Адміністративно-процесуальне законодавство представлено КАСУ (2005 рік).
Кодекс адміністративного судочинства України визначає юрисдикцію, повноваження адміністративних судів щодо розгляду адміністративних справ, порядок звернення до адміністративних судів та порядок здійснення адміністративного судочинства.
Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
адміністративне судочинство - діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення адміністративних справ у порядку, встановленому цим Кодексом;
5) адміністративний процес - правовідносини, що складаються під час здійснення адміністративного судочинства;

Відмінність адміністративних від інших видів публічних послуг.
Адміністративні послуги  це публічні ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] та муніципальні) послуги, що надаються органами [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], виконавчими органами [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] та іншими уповноваженими суб'єктами, і надання яких пов'язане з реалізацією владних [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ][ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
Публічні послуги – всі сервісні дії, що надаються публічним сектором владних повноважень під відповідальність публічної влади.
ознаки адміністративних послуг:
Адміністративна послуга надається за зверненням фізичної або юридичної особи.
Надання адміністративних послуг пов'язане із забезпеченням юридично значущих умов для реалізації [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] конкретної приватної особи.
Адміністративні послуги надаються виключно адміністративними органами через реалізацію владних повноважень.
Право на отримання особою конкретної адміністративної послуги та відповідне повноваження адміністративного органу має визначатися лише законом.
Результатом адміністративної послуги є адміністративний акт  [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] чи юридично значуща дія адміністративного органу, яким задовольняється звернення особи.

Відносини відповідальності в адміністративному праві.
КУПаП (1984р)
Адміністративна відповідальність являє собою регламентовані нормами адміністративного права відносини між порушником адміністративно-правової норми та уповноваженим державним органом з приводу скоєного адміністративного правопорушення. Хоча сутність цих відносин і зводиться до обов'язку порушника перетерпіти обмеження, позбавлення або інші несприятливі наслідки, що визначені санкцією порушеної статті закону, але поняття "адміністративна відповідальність" не слід зводити до поняття "адміністративне стягнення", оскільки адміністративна відповідальність включає такі елементи, як державний осуд діяння і особи, яка його скоїла, і застосування до порушника заходів, визначених санкцією порушеної статті закону, тобто адміністративного стягнення.

Відносини відповідальності завершується такими заходами:
Накладення адмін. Стягнень
Застосування заходів впливу до осіб до 16-18 років (від-сть з 16 років, 185 – завжди буде притягнутий)
Накладення дисциплінарних стягнень за вчинення адмін. Проступків
Застосування заходів відповідальності до ЮО

Відносини оскарження в адміністративному праві.
Відносини оскарження в адмін. праві при наявності публічно правового спору внаслідок порушення прав і свобод ЮО та ФО рішеннями (дії або бездіяльність) суб’єктів владних повноважень.
Має дві форми:
Адмін. скарга
Адмін. позов
Адміністративну скаргу на дії (бездіяльність) працівників і посадових осіб будь-яких підприємств, організацій і установ (державних, комерційних, виробничих, громадських) можна подати, захищаючи не тільки свої законні права та інтереси, але так само права та інтереси третіх осіб, державні та суспільні інтереси.  Адміністративна скарга подається у вищестоящі органи або вищестоящим посадовим особам відповідної організації, або в прокуратуру, а також депутатам представницьких органів. 
адміністративний позов - звернення до адміністративного суду про захист прав, свобод та інтересів або на виконання повноважень у публічно-правових відносинах;

10.  Відносини послуг в адміністративному праві.
Відносини адміністративних послуг (або сервісні, чи реординаційні) виникають у зв'язку зі зверненнями фізичних, юридичних або інших колективних осіб, до носія владних повноважень, щодо реалізації суб'єктом звернення своїх прав, свобод та законних інтересів шляхом прийняття владного рішення.
Адміністративна послуга - результат здійснення владних повноважень уповноваженим суб'єктом, що відповідно до закону забезпечує юридичне оформлення умов реалізації фізичними, юридичними або іншими колективними особами прав, свобод і законних інтересів за їх заявою (видача дозволів (ліцензій), сертифікатів, посвідчень, проведення реєстрації тощо).
У чинному законодавстві на сьогоднішній день можна виділити такі групи адміністративних послуг за їх предметом:
1) видача дозволів (наприклад: на зайняття окремими видами підприємницької діяльності; на проведення мітингів, демонстрацій; на розміщення реклами; на придбання, зберігання, носіння і перевезення зброї), в тому числі акредитація, атестація, сертифікація (наприклад: акредитація вищих навчальних закладів, закладів охорони здоров'я; атестація підприємств, робочих місць; сертифікація товарів, робіт І послуг);
2) реєстрація з веденням реєстрів (наприклад: реєстрація актів цивільного стану, суб'єктів підприємницької діяльності, автомототранспортних засобів), у тому числі легалізація суб'єктів (наприклад: легалізація об'єднань громадян);
3) легалізація актів (консульська легалізація документів), нострифікація (визнання дипломів, виданих в інших країнах) та верифікація (встановлення достовірності сертифікатів про походження товарів з України);
4) соціальні адміністративні послуги - визнання певного статусу, прав особи (наприклад: призначення пенсій, субсидій).

Відносини управління в адміністративному праві.
Адміністративно-правові відносини - це суспільні відносини у сфері державного управління, учасники яких виступають носіями прав і обов'язків, урегульованих нормами адміністративного права
Як правило, вони, маючи ознаки, притаманні всім правовідносинам, разом з тим відрізняються від них принциповими особливостями, що відображають специфіку виконавчо-розпорядчої діяльності, а саме:
Вони являють собою юридичну форму управлінських відносин і мають організаційний характер, що зумовлено організуючою сутністю державного управління.
Вони виникають у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності.
адміністративно-правових відносин виступають органи державного управління. Однак обов'язковою умовою виникнення адміністративно-правових відносин є те, що однією стороною їх виступають суб' єкти, які наділені юридично-владними повноваженнями.
У більшості своїй вони виникають у зв'язку з діяльністю органів виконавчої влади.
Відносини можуть виникати з ініціативи будь-якої сторони. Згода іншої сторони не обов'язкова. Крім того, вони можуть виникнути і за відсутності бажання іншого їх учасника. Так, наказ міністра обов'язковий для виконання підлеглими підрозділами та посадовими особами відповідної галузі. У цьому прикладі міністр реалізує свої владні повноваження, які йому надані адміністративно-правовими нормами, а не згодою сторін.
Один із суб'єктів цих відносин діє владно.
Об'єктом у більшості випадків виступають дії, діяльність, поведінка людей, здійснення яких є реалізацію адміністративно-правових відносин. У деяких випадках адміністративно-правових відносин (як правило, організаційно-майнового характеру) об'єкт складний: поведінка людей і майно - "предмет".
Відносини між учасниками відносин розглядаються, як правило, у позасудовому порядку.
Учасники адміністративно-правових відносин, які порушили вимоги адміністративно-правових норм, несуть відповідальність перед державою в особі її органів (як правило, органів виконавчої влади).

12.  Державна політика у сфері надання адміністративних послуг.
Державна політика у сфері надання адміністративних послуг базується на принципах: 1) законності; 2) рівності; 3) відкритості; 4) оперативності та своєчасності; 5) доступності інформації про надання адміністративних послуг; 6) захищеності персональних даних; 7) зведення до раціонального мінімуму кількості документів та процедурних дій, що вимагаються для отримання адміністративних послуг; 8) неупередженості та справедливості; 9) доступності та зручності для фізичних і юридичних осіб. Адміністративними послугами є: 1) видача, переоформлення ліцензій, видача дублікатів ліцензій на зайняття певним видом господарської діяльності, а також анулювання ліцензій за зверненням фізичної або юридичної особи; 2) видача, переоформлення дозволів та інших документів дозвільного характеру, видача дублікатів таких документів, а також анулювання дозволів за зверненням фізичної або юридичної особи; 3) реєстрація фактів, суб'єктів, прав, об'єктів, легалізація актів (документів); 4) акредитація, атестація, сертифікація, нострифікація, верифікація, проставлення апостилю; 5) інші види діяльності, у результаті провадження яких заінтересованим фізичним та юридичним особам, а також об'єктам, що перебувають в їх власності, володінні чи користуванні, надається або підтверджується певний юридичний статус. Суб'єктами надання адміністративних послуг є адміністративні органи. У передбачених законом випадках органи виконавчої влади, інші державні органи можуть делегувати в установленому Кабінетом Міністрів України порядку повноваження з надання адміністративних послуг бюджетним установам, що належать до сфери їх управління.

13.  Ієрархія цілей в державному управлінні.
1. Суспільно-політичні цілі (охоплюють комплексний розвиток суспільства)
2. Соціальні цілі (спрямовані на соціальну структуру суспільства)
3. Екологічні цілі (основа)
4. Духовні цілі (ідеологія країни)
Всі цілі конкретизуються в наступному рівні ієрархічності цілей
Діяльністно-праксеологічні цілі: розподіл діяльності за конкретними структурами механізму держави
Організаційні – спрямовані на побудову відповідних структур суб’єктів владних повноважень
Виробничі цілі – створення і підтримка керованих об’єктів впливу
Інформаційні цілі
Роз’яснювальні

14.  Категорія «публічна адміністрація» в адміністративному праві України та європейських країн.
Публічна адміністрація ( два підходи, запозичені з Європейських країн)
функціональний – визнаються усі суб’єкти державного та недержавного сектору, які спрямовані на задоволення публічного інтересу
організаційно-структурний – суб’єктами публічної адміністрації є органи державної влади та ОМС, інші суб’єкти з делегованими повноваженнями.
Поняття публічної адміністрації України формується виходячи з положень КАСУ, в якому наводяться поняття суб’єкта владних повноважень і публічна служба.
Публічна адміністрація – це сукупність організаційно-структурних утворень, які на законних підставах набули владних повноважень (власних і делегованих) з метою їх реалізації в публічних інтересах.

15.  Концепція реформи адміністративного права.
Важливим чинником виходу із трансформаційної кризи українського суспільства є створення сучасної, ефективної системи державного управління. Необхідність формування нової системи державного управління як інструменту подолання кризи в Україні до останнього часу недооцінювалась.
Нова система державного управління в Україні має бути створена шляхом проведення адміністративної реформи.
Визначені у Концепції заходи реформування грунтуються на вироблених світовою практикою принципових засадах функціонування виконавчої влади у демократичній соціальній, правовій державі, серед яких ключове значення мають такі:
пріоритетність законодавчої регламентації функцій,
повноважень та порядку діяльності органів виконавчої влади;
незалежність здійснення функцій та повноважень виконавчої влади від органів законодавчої і судової влади у межах, визначених Конституцією і законами України;
здійснення внутрішнього та судового контролю за діяльністю органів виконавчої влади та їх посадових осіб, насамперед, з позиції забезпечення поваги до особи та справедливості, а також постійного підвищення ефективності державного управління;
відповідальність органів виконавчої влади, їх посадових осіб за свої рішення, дії чи бездіяльність перед громадянами, права яких були порушені;
запровадження механізму контролю за функціонуванням виконавчої влади з боку суспільства через інститути парламентської прямої демократії, передбачаючи, що вищі посади в ключових органах виконавчої влади є політичними посадами;
принципи ефективності, відкритості та доброчесності в роботі уряду та інших органів виконавчої влади.




16.  Мета реформи адміністративного права.
Метою адміністративної реформи є поетапне створення такої системи державного управління, що забезпечить становлення України як високорозвинутої, правової, цивілізованої європейської держави з високим рівнем життя, соціальної стабільності, культури та демократії, дозволить їй стати впливовим чинником у світі та Європі. Її метою є також формування системи державного управління, яка стане близькою до потреб і запитів людей, а головним пріоритетом її діяльності буде служіння народові, національним інтересом. Ця система державного управління буде підконтрольною народові, прозорою, побудованою на наукових принципах і ефективною. Витрати на утримання управлінського персоналу будуть адекватними фінансово-економічному стану держави.
Для досягнення мети адміністративної реформи в ході її проведення має бути розв'язано ряд завдань:
формування ефективної організації виконавчої влади як на центральному, так і на місцевому рівнях управління;
формування сучасної системи місцевого самоврядування;
запровадження нової ідеології функціонування виконавчої влади і місцевого самоврядування як діяльності щодо забезпечення реалізації прав і свобод громадян, надання державних та громадських послуг;
організація на нових засадах державної служби та служби в органах місцевого самоврядування;
створення сучасної системи підготовки та перепідготовки управлінських кадрів;
запровадження раціонального адміністративно-територіального устрою.

17.  Нормативне регулювання інституту адміністративних послуг.
Інститут адміністративних послуг було запроваджено Концепцією адміністративної реформи, затвердженою Указом Президента України від [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ][ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] р.[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] р. схвалено Концепцію розвитку системи надання адміністративних послуг органами виконавчої влади, яка дала сучасне визначення адміністративних послуг як важливої складової державних і муніципальних послуг[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] року прийнятий Закон України «Про адміністративні послуги»[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Згідно з Законом, адміністративна послуга  це результат здійснення владних повноважень суб'єктом надання адміністративних послуг за заявою фізичної або юридичної особи, спрямований на набуття, зміну чи припинення прав та/або обов'язків такої особи.
Закон увів такі поняття як «інформаційна і технологічна картки адміністративної послуги», «центр надання адміністративних послуг», «Єдиний державний портал адміністративних послуг», «Реєстр адміністративних послуг».
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] р. затверджено Порядок ведення Реєстру адміністративних послуг (що замінив собою постанову про Реєстр адміністративних послуг 2011 року).
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] р. Указом Президента України затверджено Національний план дій на 2013 рік щодо впровадження Програми економічних реформ на 2010–2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава». План [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] широкий комплекс заходів з реформування надання адміністративних послуг (п.п. 81-84
1 серпня 2013 р. Постановою Кабінету Міністрів України затверджено Примірний регламент центру надання адміністративних послуг. Документ регулює такі питання: вимоги до приміщення, в якому розміщується центр; інформаційна та технологічна картки адміністративних послуг; робота інформаційного підрозділу центру; керування чергою; прийняття заяви та інших документів; опрацювання справи; передача вихідного пакета документів суб'єктові звернення.
Майбутнє правового регулювання адміністративних послуг пов'язується з допрацюванням і прийняттям Адміністративно-процедурного кодексу України  масштабного зводу «належного врядування», необхідність якого задекларована Концепцією 1998 року.

18.  Обґрунтування необхідності уточнення предмета адміністративного права.
Предмет регулювання (у загальновживаному обігу предмет) будь-якої галузі права це певна сукупність однорідних суспільних відносин, що регулюються (опосередковуються) нормами відповідної галузі права.    У вітчизняному правознавстві традиційно вважалося, що адміністративне право є самостійною галуззю права, за допомогою якої держава регулює суспільні відносини у сфері державного управління з метою організації та спрямування важливих процесів суспільного розвитку.
 у більшості варіантів тлумачення предмета адміністративного права за управлінськими відносинами зберігається пріоритетне місце. Більше того, деякі вітчизняні фахівці настільки перебільшують управлінський характер предмета адміністративного права, що намагаються вивести за межі цього предмета будь-які відносини тільки на тій підставі, що вони не є управлінськими. Наприклад, дехто таким чином аргументує позицію щодо начебто штучного включення до предмета адміністративного права адміністративно-деліктних відносин.    На нашу думку, це явне перебільшення. Насправді зазначений пріоритет управлінських відносин був виправданий лише для правового регулювання радянського періоду, оскільки тоді управління з боку держави, дійсно, домінувало фактично в усіх сферах суспільного розвитку. Нині ситуація змінилася: сфера управлінських відносин кардинально звузилася. Проте ця обставина, на жаль, ще недостатньо враховується представниками пострадянської теорії адміністративного права.    З огляду на це очевидною є необхідність уточнити дійсний склад суспільних відносин, що утворюють предмет адміністративного права, з метою з'ясування питання, чи справді переважають у змісті цього предмета саме управлінські відносини.

19.  Оптимізація структури центральних органів виконавчої влади.


Указ Президента України Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади від 09 грудня 2010 року 
З метою оптимізації системи центральних органів виконавчої влади, усунення дублювання їх повноважень, забезпечення скорочення чисельності управлінського апарату та витрат на його утримання, підвищення ефективності державного управління та відповідно до пункту 15 частини першої статті 106 [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] (зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності цій Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності;)

20.  Основні вимоги до регулювання надання адміністративних послуг.
Стаття 5. 1. Виключно законами, які регулюють суспільні відносини щодо [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] адміністративних послуг, встановлюються:
1) підстави для одержання адміністративної послуги;
2) суб’єкт [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] адміністративної послуги та його повноваження щодо [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]адміністративної послуги;
3) перелік та [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] до документів, необхідних для отримання адміністративної послуги;
4) платність або безоплатність [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] адміністративної послуги;
5) граничний строк [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] адміністративної послуги;
6) перелік підстав для відмови у наданні адміністративної послуги.

21.  Основні недоліки та шляхи підвищення якості надання адміністративних послуг.
Сучасна вітчизняна організація надання адміністративних послуг з погляду зручності для приватних осіб характеризується багатьма недоліками об’єктивного та суб’єктивного характеру. Окремі вади мають легітимізований характер, тобто є законними з погляду законодавства:
1) адміністративні органи розпорошені територіально, тож їх відвідування вимагає від приватної особи витрачання значних зусиль та ресурсів;
2) у більшості органів встановлено обмеження щодо днів та годин прийому громадян, причому далеко не завжди з урахуванням критерію зручності для приватних осіб;
3) відсутня достатня інформація про порядок отримання послуг;
4) строки, встановлені для надання деяких послуг, є необґрунтовано тривалими;
5) наявне суперечливе правове регулювання, особливо локального рівня, та неналежне правове регулювання процедурних питань;
6) поширене фактичне примушування приватних осіб до отримання супутніх платних послуг (на зразок ксерокопіювання, консультування тощо), сплати "благодійних" внесків, оформлення відносин через "договори"
Головним недоліком суб’єктивного характеру є ставлення до приватної особи як до прохача, орієнтація не на сприяння в задоволенні запиту особи, а на формальне дотримання правил. Тому найважливішим завданням реформи та впровадження доктрини послуг є саме зміна ставлення влади до особи.
Переважна більшість незручностей створюється власне адміністративними органами, оскільки неналежно виконуються вимоги законодавства. Серед найпоширеніших типових порушень законодавства про надання адміністративних послуг є:
1) вимагання документів, не передбачених законодавством, або у формі, не передбаченій законодавством (наприклад нотаріально посвідчених копій документів);
2) порушення строків надання окремих видів послуг [28, с. 544].
Важливо максимально децентралізувати надання адміністративних послуг. Це наблизить надання адміністративних послуг до споживачів, що не тільки зручно для останніх, а й сприятиме більш точному визначенню потреб та очікувань споживачів.
Необхідно ретельно регламентувати процедуру надання адміністративних послуг. Правова визначеність у процедурних питаннях зменшує можливості для зловживань і гарантує правову захищеність приватних осіб.
22.  Оцінка якості надання адміністративних послуг.
См 21
23.  Поняття адміністративних послуг.
Адміністративні послуги  це публічні ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] та муніципальні) послуги, що надаються органами [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], виконавчими органами [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] та іншими уповноваженими суб'єктами, і надання яких пов'язане з реалізацією владних [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ][ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
ознаки адміністративних послуг:
Адміністративна послуга надається за зверненням фізичної або юридичної особи.
Надання адміністративних послуг пов'язане із забезпеченням юридично значущих умов для реалізації [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] конкретної приватної особи.
Адміністративні послуги надаються виключно адміністративними органами через реалізацію владних повноважень.
Право на отримання особою конкретної адміністративної послуги та відповідне повноваження адміністративного органу має визначатися лише законом.
Результатом адміністративної послуги є адміністративний акт  [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] чи юридично значуща дія адміністративного органу, яким задовольняється звернення особи.


24.  Поняття та види функцій державного управління, їх класифікація.
державне управління це самостійний вид державної діяльності, що має підзаконний, виконавчо-розпорядчий характер органів (посадових осіб) щодо практичної реалізації функцій та завдань держави в процесі регулювання економічною, соціально-культурною та адміністративно-політичною сферами.
класифікація: а) в залежності від направленості і місця впливу: соціально-організаційні (вплив державних органів на об'єкти управління) і внутрішньоорганізаційні (управління усередині державного управлінського апарату); б) за змістом, характером і обсягом впливу: на загальні, спеціальні, допоміжні. До загальних функцій відносяться: організація (визначення організаційних положень, що встановлюють порядок управління, регламентів, нормативів, вимог, відповідальності та ін.); планування (визначення мети, необхідних ресурсів, способів, строків, форм і методів поетапного контролю за діями об'єкту); прогнозування (наукове передбачення, систематичне дослідження стану, структури, динаміки та перспектив управлінських явищ і процесів); регулювання (через нормативно-правові акти, державний бюджет, державні контракти, податкову систему, стандарти, митні тарифи, визначення пріоритетів розвитку галузей та ін.); координація (забезпечує узгодження діяльності систем управління); контроль (направлений на забезпечення законності, дисципліни). Спеціальні функції характеризують особливості конкретного суб'єкту (Президента України, КМУ, місцевих державних адміністрацій та ін.) чи об'єкту управління (економічна, соціально-культурна, адміністративно-політична сфери). Допоміжні функції сприяють процесам реалізації загальних та спеціальних функцій. До них можна віднести: стратегічне та поточне планування; фінансування, стимулювання, кадрове забезпечення, керування, діагностування та ін.

25.  Поняття та призначення публічної адміністрації.
Термін «публічна адміністрація» вперше було використано в праві Європейського Союзу. Аналіз окремих нормативно-правових актів ЄС дозволяє зробити висновок, що у європейському праві існує два визначення поняття «публічна адміністрація»: у вузькому та у широкому сенсі. У вузькому сенсі під «публічною адміністрацією» розуміються «регіональні органи, місцеві та інші органи публічної влади», «центральні уряди» та «публічна служба».
У широкому сенсі в європейському праві до «публічної адміністрації», крім органів публічної влади, відносять ті органи, які не входять до неї організаційно, але виконують делеговані нею функції. З огляду на вищенаведені визначення, можна сказати, що публічна адміністрація є сукупністю державних і недержавних суб'єктів публічної влади, ключовими структурними елементами котрої є, по-перше, органи державної виконавчої влади і, по-друге, виконавчі органи місцевого самоврядування. Систему державних органів виконавчої влади складають: Кабінет Міністрів України -вищий орган у системі органів державної виконавчої влади; міністерства, державні комітети, центральні органи зі спеціальним статусом - центральні органи виконавчої влади; місцеві державні адміністрації - місцеві органи державної виконавчої влади. Складовими елементами системи публічної адміністрації виступають добре відомі два терміни: «державне управління» та «місцеве самоврядування», які до недавнього часу в юридичній науці використовувалися як два незалежні один від одного поняття

26.  Принцип мовчазної згоди в дозвільній діяльності публічної адміністрації.
Принцип мовчазної згоди – це один із інститутів дозвільної системи, впроваджений зазначеним Законом. Крім того, 27 січня 2010 р. Кабінет Міністрів України видав Постанову №77 «Деякі питання застосування принципу мовчазної згоди»
Суть зазначеного принципу полягає в тому, що суб'єкт господарювання набуває право на провадження певних дій щодо здійснення господарської діяльності або видів господарської діяльності без одержання документа дозвільного характеру за умови, якщо суб’єктом господарювання або уповноваженою ним особою подано в установленому порядку заяву та документи в повному обсязі, але у встановлений законом строк документ дозвільного характеру або рішення про відмову у його видачі не видано або не направлено. Копія опису прийнятих документів з відміткою про дату їх прийняття є підтвердженням подання заяви та документів адміністратору або дозвільному органу.

27.  Публічні послуги: види та їх нормативне закріплення.
Публічні послуги – всі сервісні дії, що надаються публічним сектором владних повноважень під відповідальність публічної влади.
виходячи з ознаки суб'єкта, що надає послуги, можна запропонувати для використання таку класифікацію публічних послуг.
Державні послуги це послуги, що надаються органами державної влади (насамперед, виконавчої) та державними підприємствами, установами, організаціями. До державних послуг повинні відноситися також послуги, які надаються недержавними організаціями в порядку виконання делегованих повноважень. У цьому випадку на перше місце для визначення природи послуги ставиться не безпосередній суб'єкт її надання, а суб'єкт, який несе відповідальність за надання цієї послуги, та джерело фінансування надання даного виду послуг, тобто вид бюджету.
Муніципальні послуги це послуги, що надаються органами місцевого самоврядування та комунальними підприємствами, установами, організаціями. Термін «муніципальні» критикується як такий, що не відповідає Конституції України, яка для характеристики місцевого самоврядування користується прикметником «комунальні». На нашу думку, поняття «комунальних послуг» є менш вдалим, оскільки автоматично асоціюється з послугами щодо забезпечення водою, електрикою тощо. Вживаний у вітчизняному адміністративному праві прикметник «громадські» також не зовсім коректний, адже допускає змішування діяльності органів місцевого самоврядування з діяльністю громадських організацій (фактично саме останні надають громадські послуги).
Державні та муніципальні послуги разом можна назвати публічними послугами. Тобто публічні послуги це всі послуги, що надаються публічним сектором, а також приватним сектором під відповідальність публічної влади та за рахунок публічних коштів.
Адміністративні послуги це та частина публічних послуг, які надаються органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування і надання яких пов'язане з реалізацією владних повноважень.

28.  Система державного управління та її ознаки.
державне управління - цілеспрямований організаційний та регулюючий вплив держави на стан і розвиток суспільних процесів, свідомість, поведінку та діяльність особи і громадянина з метою досягнення цілей та реалізації функцій держави, відображених у Конституції та законодавчих актах, шляхом запровадження державної політики, виробленої політичною системою та законодавчо закріпленої, через діяльність органів державної влади, наділених необхідною компетенцією .
ознаки: - державне управління - це соціальне, політичне явище, вид суспільної діяльності, пов'язаної зі здійсненням державної влади в демократичній країні на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову; - державне управління має процесуальний характер, що охоплює процеси цілевизначення, цілепокладання та цілездійснення. Державне управління має політичний та адміністративний аспекти; - державне управління - це систематично здійснюваний - цілеспрямований вплив держави на суспільну систему в цілому або на окремі її ланки, на стан і розвиток суспільних процесів, на свідомість, поведінку та діяльність особи і громадянина з метою реалізації державної політики, виробленої політичною системою та законодавчо закріпленої, в інтересах оптимального функціонування та розвитку держави; - цілі та функції державного управління адекватні цілям, завданням і функціям держави і становлять відповідні сукупності декомпозованих цілей, завдань і функцій держави, сформованих політичною системою з урахуванням соціально-економічного та політичного стану держави; цілі державного управління формуються політичною системою та реалізуються механізмом держави; - органи державної влади як суб'єкти державного управління діють у межах компетенції, визначеної для них у відповідних нормативних актах, і наділені необхідними державно-владними повноваженнями; - виконавчо-розпорядчу діяльність з реалізації зазначених цілей в основному здійснюють державний апарат і органи місцевого самоврядування в межах делегованих повноважень; державний апарат формується на підставі законодавчих актів за дорученням держави.


29.  Система цілей державного управління, їх класифікація.
1. Суспільно-політичні цілі (охоплюють комплексний розвиток суспільства)
2. Соціальні цілі (спрямовані на соціальну структуру суспільства)
3. Екологічні цілі (основа)
4. Духовні цілі (ідеологія країни)
Всі цілі конкретизуються в наступному рівні ієрархічності цілей
Діяльністно-праксеологічні цілі: розподіл діяльності за конкретними структурами механізму держави
Організаційні – спрямовані на побудову відповідних структур суб’єктів владних повноважень
Виробничі цілі – створення і підтримка керованих об’єктів впливу
Інформаційні цілі
Роз’яснювальні

30.  Суб’єкти надання адміністративних послуг.
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]’єкт [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] адміністративної послуги - орган виконавчої влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування, їх посадові особи, уповноважені відповідно до закону надавати адміністративні послуги.
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]’[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] послуг зобов’язані забезпечити:
1) облаштування у місцях прийому [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]’єктів звернень інформаційних стендів із зразками відповідних документів та інформації в обсязі, достатньому для отримання адміністративної послуги без сторонньої допомоги;
2) створення та функціонування веб-сайтів, на яких розміщується інформація про порядок[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] відповідних [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] послуг, режим доступу до приміщення, в якому здійснюється прийом [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]’єктів звернень, наявність сполучення громадського транспорту, під’їзних шляхів та місць паркування;
3) здійснення посадовими особами прийому [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]’єктів звернень згідно з графіком, затвердженим керівником відповідного [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]’єкта [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] послуг. Кількість годин прийому [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]’єктів звернень має становити не менше 40 годин на тиждень, у тому числі в[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]оту - не менше шести годин;
4) [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]’єкту звернення, який звернувся за допомогою засобів телекомунікації (телефону, електронної пошти, інших засобів зв’язку), інформації про порядок [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ][ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] послуг;
5) видання довідково-інформаційних матеріалів про адміністративні послуги та безоплатне поширення таких матеріалів у приміщеннях, в яких здійснюється прийом [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]’єктів звернень;
6) облаштування скриньки для висловлення [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]’єктами звернень зауважень і пропозицій щодо якості [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] послуг, проведення щорічного аналізу таких зауважень і пропозицій, вжиття відповідних заходів.

31.  Форми і тенденції систематизації адміністративного законодавства.
Систематизацію законодавства треба розглядати як один із засобів удосконалення правового регулювання, що сприяє впорядкуванню чинних інститутів права, усуненню протиріч у змісті правових норм, вилученню застарілих та створенню нових норм права, які відповідають потребам суспільного розвитку.
Основними формами систематизації законодавства, в тому числі адміністративного, є інкорпорація та кодифікація. Інкорпорація в ряді випадків може розглядатися в якості проміжної, підготовчої стадії до кодифікації. Функції кодифікації виходять далеко за межі звичайного впорядкування законодавства, це головний шлях розвитку та удосконалення права, підвищення його рівня культури та ефективності. В багатьох випадках видання "Кодексу" втілює якісне оновлення правового регулювання. Нині адміністративне законодавство кодифіковане лише частково. Наявність великої кількості адміністративно-правових норм, їх розпорядність і мобільність об'єктивно не дозволяють створити єдиний кодифікований акт. З урахуванням різноманітності суспільних відносин, які потрібно врегулювати нормами адміністративного права, бурхливого розвитку ряду адміністративно-правових інститутів доцільно кодифікацію норм цієї галузі права здійснювати за окремими підгалузями та інститутами, а також поетапно, в залежності від ступеня виріше-ності суспільних потреб.
32.  Центри надання адміністративних послуг.
ПОСТАНОВА КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ  від 20 лютого 2013 р Про затвердження Примірного положення про центр надання адміністративних послуг
Центр надання адміністративних послуг (далі - центр) утворюється з метою забезпечення надання адміністративних послуг при Київській та Севастопольській міській, районній, районній у мм. Києві та Севастополі держадміністрації, міській раді (її виконавчому органі) міста обласного та/або республіканського (Автономної Республіки Крим) значення, а також міській та селищній раді (їх виконавчих органах) населених пунктів, які є адміністративними центрами областей, районів і Автономної Республіки Крим.
Основними завданнями центру є:
1) організація надання адміністративних послуг у найкоротший строк та за мінімальної кількості відвідувань суб’єктів звернень;
2) спрощення процедури отримання адміністративних послуг та поліпшення якості їх надання;
3) забезпечення інформування суб’єктів звернень про вимоги та порядок надання адміністративних послуг, що надаються через адміністратора.
5. Центром забезпечується надання адміністративних послуг через адміністратора шляхом його взаємодії із суб’єктами надання адміністративних послуг.
Перелік адміністративних послуг, які надаються через центр, визначається органом (посадовою особою), що прийняв рішення про його утворення.

ъђ Заголовок 215

Приложенные файлы

  • doc 15789628
    Размер файла: 468 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий