DEK_vidpovidi


6, 19,20, 51-52, 62,63, 64, 65, 66, 70, 71, 75, 76, 77, 78, 79, 86, 112, 113, 114, 115, 116, 117, 118, 118, 119, 120, 121
Державні іспити!
1. «Ареопагітика» Джона Мільтона: концепція свободи преси.
Великий англійський поет і громадський діяч Джон Мільтон звернувся в 1644 р. до парламенту Англії з памфлетом на захист свободи слова. Цей текст увійшов в історію ліберальної думки під назвою “Ареопагітика” (“Промова до англійського парламенту про свободу преси”). Твір був написаний у 1644 р. – через рік після запровадження попередньої цензури, але його задум виник наприкінці 30-х рр. ХVІІ ст., напередодні початку революції в Англії.У гострому публіцистичному творі Мільтон безпосередньо звернувся до британського парламенту (ареопагу) з вимогою скасування попередньої цензури, що стримує розвиток думки, порушує духовно-інтелектуальну спадковість поколінь, вражає “безсмертя раніше життя”.Свобода слова та друку, на думку Дж. Мільтона, є необхідною умовою існування республіканського державного ладу, заснованого на розумних початках і справедливості. Ідеї морального вибору, цінності людської особистості, свободи її пізнавальних можливостей і шляхів самовираження через слово посідають істотне місце у памфлетах Мільтона. На його думку, людині раніше усяких пільг потрібно право вільно набувати знання, вільно говорити і вільно судити про низи згідно із своїми переконаннями. Знищити хорошу книгу – те ж саме, що вбити хорошу людину; таким чином, хто вбиває людину, вбиває розумну істоту. Але той, хто знищує друковане слово, твердив автор “Ареопагітики”, вбиває розум і справедливість. Адже хороша книга – це життєдайна кров високого розуму.Щоправда, не можна заперечувати і той факт, що, борячись за свободу преси, Мільтон визнає і певні обмеження, що стосуються насамперед його ідеологічних опонентів.“Ареопагітика” відіграла велику роль у боротьбі за конституційно-монархічні та республіканські свободи в період XVІІ ст. Коли ж після страти короля Карла І (1649 р.) європейська феодально-клерикальна реакція перейшла в наступ проти конституційних монархістів і республіканців, у тому числі й за допомогою численних трактатів і памфлетів, Дж. Мільтон опублікував знамениту декларацію “На захист   англійського народу”, а в 1654 р. виступив з другою декларацією “На захист англійського народу вдруге”. «Ареопагітика. Мова про свободу друку від цензури, звернена до парламенту Англії ».
Пуританин Мільтон переконаний, що Бог встановив у світі рівність добра і зла, надавши їх на вибір людині. Він сам вибирає між ними, і тим цінніше вибір людини на користь добра.
«Коли Бог дав йому розум, він дав йому свободу вибору, бо розум - це вибір», - пише Мільтон.
Не існує монополії на істину і розуміння. Вони «не є товарами, які потрібно монополізувати і продавати відповідно з квитками, статутами і стандартами», - переконаний Мільтон. Навіть єретик може бути правим у своїй істині.
Істина розбита на безліч частинок. У неї багато форм, і неможливо звести їх в одну. «Ми до цих пір не знайшли їх всіх», - пише Мільтон. - «І не знайдемо їх до другого пришестя Господнього».
Істина «не потребує цензури, щоб восторжествувати», - переконаний Мільтон. Необхідно просто дати їй простір, «і не зв’язувати її, коли вона спить».
Добро і зло нероздільні. «Знання про добро переплетено зі знанням про зло», - пише Мільтон. Праця нашої душі полягає в тому, щоб розпізнати їх.
Громадянська свобода полягає у вільному висловленні думок і невдоволення людей. «Бог зробив людину вільною і поклав перед ним спокусливий його предмет», - вважає Мільтон. - «Свобода - нянька всіх великих думок». Вона просвічує уми, «подібний до впливу неба».
Держава не в змозі регулювати всі думки своїх громадян: «молоді, чоловіків і жінок разом узятих». Воно не має права вирішувати, що потрібно обговорювати, а що ні. «Держава буде моїм правителем, але не моїм критиком», - переконаний великий поет. - «Воно може помилятися у виборі свого цензора, як і цензор може помилятися в автора».
Завдання держави - не створення утопії на землі, а мудре управління у світі зла, в якому ми перебуваємо.
2. «Журналіст змінює професію» як метод збирання інформації.
Даний метод, як і метод "маски" – надзвичайно ефективний не тільки для написання репортерських матеріалів, але й матеріалів аналітичної та художньо-публіцистичної групи жанрів. Крім простого спостереження, журналісти нерідко використовують включене спостереження, коли журналіст стає учасником процесу/події. Завдання автора - наочно зафіксувати хід експерименту і його результат.
Співробітник редакції на певний час змінює професію: перевдягається, змінює зовнішність, вживається в роль людини з іншої сфери зайнятості, соціального статусу тощо. Члени колективу, куди вливається журналіст, як правило, не знають, що їхній «колега» приховано спостерігає за їхньою роботою. Такий метод збору фактажу дозволяє дослідити проблему зсередини. Цей метод є одним із найефективніших при зборі інформації під час розслідування, але водночас є одним із найнебезпечніших. До нього слід вдаватися у тих випадках, коли журналіст впевнений, що своїми діями він не нашкодить людям (не можна перевтілюватися у лікарів, суддів, юристів, працівників державних служб). За допомогою цього методу журналіст отримує таку інформацію, яку знайти іншим способом неможливо. Це вимагає від журналіста ретельної підготовки та знання галузі, аби правдиво вжитися в роль та правильно зрозуміти отриману інформацію. Журналіст повинен мати терпіння і треновану пам'ять, аби донести до читача всі деталі. Не боятися ризику, вміти адаптуватись до екстремальних умов, входити в довіру до людей. Метод дає змогу наочно перевірити факти, інформацію, одержану від інших людей.
Метод тісно пов'язаний і з етичними проблемами. Журналістові варто подбати про безпеку власну, одержаної інформації, джерел інформації; проконсультуватися з юристом, аби не порушувати законодавства.
Приклади участі журналістів у ході військових дій: Гіляровський був на турецькому фронті, Катаєв брав участь у першій світовій війні, Симонов, Хемінгуей – у другій світовій, Боровик – в афганському конфлікті. Репортер Артем Боровик написав свою знамениту книжку "Встретимся у трех журавлей" на афганській війні.
3. «Розмовні» та «ігрові» аспекти ток-шоу.
Останнім часом на нашому телебаченні з’явилося багато політичних ток-шоу. Саме ці програми отримали відповідний резонанс у пресі і привернули до себе погляди багатьох медіакритиків. Жанр ток-шоу виник на американському телебаченні в 60-х роках ХХ століття, його творцем, був журналіст Філ Донахью. Він зосередив увагу у своєму ток-шоу не на відомих особистостях, а на скандальних проблемах, які відкрито обговорював в ефірі.
Дослідники телевізійних жанрів Вакурова Н.В. і Московкин Л.І характеризують ток-шоу як розмовний жанр, сучасний аналог теледискусії, від англ. talk-show - запозичений у зв'язку з можливістю прямого ефіру західний жанр, адресований «не всім, але кожному». Дослідники вважають, що ток-шоу поєднує сутнісні ознаки інтерв'ю, дискусії, ігри, а також концентрується навколо особистості ведучого. Це максимально персоніфікована екранна форма. ток-шоу тісно пов'язана з питально-відповідної основою цього жанру. Саме форма, якість, вид і логіка послідовності питань визначають інтригу і динаміку розвитку сюжетної лінії програми.
Так, Н.В. Вакурова розрізняє такі види ток-шоу:Телеміст - варіант розмовного жанру типу ток-шоу, який використовує можливість видовищного протиставлення контрастних за ментальністю аудиторій, двох або більше, як правило, географічно віддалених один від одного за допомогою техніки супутникового зв'язку. Теледебати - варіант розмовного жанру типу ток-шоу чи дискусії, що суміщає елементи інтерв'ю, дискусії і навіть репортажу, який використовує видовищність передвиборної конкуренції кандидатів. Бесіда - жанр аналітичної публіцистики, діалог чи полілог, іноді з використанням допоміжних кіно-або фотодокументів (коротких сюжетів), як правило без вираженої конфронтації сторін.
Дискусія - жанр аналітичної публіцистики, зазвичай полілог за участю ведучого і не менш ніж двох носіїв контрастних точок зору на якусь суспільно-значиму проблему, або будь-яких ньюсмейкерів, одночасна поява яких у кадрі символізує якусь протилежність.
Неодмінними «компонентами» ток-шоу, крім ведучого, виступають гості («герої») - люди, чимось прославилися або просто цікаві своїми вчинками, думками, способом життя. Обов'язково присутність у студії кількох десятків «простих глядачів», можливо і наявність компетентних експертів. Глядачі не завжди залучаються в розмову, іноді їх участь обмежується оплесками, сміхом, вигуками подиву - це створює особливу атмосферу публічності, дає «емоційну підказку» телеглядачам. У деяких ток-шоу передбачено можливість підключення телеглядачів до розмови - телефоном та «гучного зв'язку» в студії.
Глядачів вабить елемент шоу. Часто вони не уявляють без цього цікавої передачі, навіть на серйозну тематику. Для них не так важлива тема дискусії, компетентність гостей, фаховість ведучого чи культура спілкування, головне – щоб не було нудно. Змістовність розмови програє епатажності, екстравертизму. І це не лише те, що нам пропонує телебачення, це те – що ми самі, а принаймі більшість, хочемо бачити.
Борис Бахтєєв стверджує:“.... Технологія ця базується ось на чому: абсолютно однаково, що відбувається на екрані – дискусія політиків, матч із боксу чи з’ясування стосунків між сусідами. Піпл хаває дійство, екшн, а глибокодумні розмишлізми йому ні до чого. Головне – не те, ПРО ЩО учасники сперечаються, а те, ЯК вони це роблять. Хай би вони хоч узагалі нічого не казали, а краще б вовтузили один одного за чуби чи жбурлялися мікрофонами – от тоді, мабуть, автори програми почувалися б на сьомому небі від щастя: програма вдалася б. Бо відчували вони себе не арбітрами дискусії, а шоуменами. До чого тільки тут оновлення, журналістська майстерність та подібні високі слова?”
Складність полягає в тому, що якщо ток-шоу – це більше розважальний жанр, аніж інформативний, то політичні ток-шоу перетворюють на розвагу серйозні речі.
Отже, у будь-якому ток-шоу є елемент розважальності, тобто шоу, видовища. Чим більше видовищних елементів, тим рейтинговішою є передача – про що свідчать думки телеекспертів, глядачів, а також міркування критиків, журналістів, телеведучих тощо. На жаль, наші телевізійні канали часто пропонують різноманітні політичні ток-шоу. Справді, скільки буде існувати попит, стільки буде існувати й пропозиція.
4.Аргумент і його різновиди у журналістиці
Аргументація – це особливий тип судження, у процесі якого висувається певне положення як теза, яку необхідно довести. Розглядаються докази істинності певного доведення і можливих протилежних доказів. Дається оцінка обгрунтуванню і тезі доведення, як і обгрунтуванні тезі спростування. Крім того, заперечується антитеза, тобто теза опонента. Доводячи тезу, автор тим самим формує переконання в істинності тези і неістинності антитези.
Аргумент є структурним елементом журналістського твору. Аргумент – доказ, суження, положення, факти, які використовують під час доведення. У журналістському тексті аргументи використовують для обгрунтування теоретичних положень чи публіцистиних висновків. Поширеними різновидами аргументів є посилання на авторитетні джерела, статистичні відомості, виступи преси, белетристичні образи, свідчення очевидців та інше. Використання аргументів у різних видах журналістьських текстах має свою специфіку. Так, у деяких різновидах текстів як аргументи автор може використовувати не тільки логічні докази і раціонально-логічні побудови, але й емоційно-експресивні, емоційно-риторичні, художні структури, художні деталі, а у фейлетонному (сатиричному) тексті, навіть окремі дотепи, каламбури.
Види аргументації у журналістиці (за Здоровегою) : Фактологічна аргументація трапляється у журналістиці чи не найчастіше із зрозумілих причин. Роль аргументів тут виконують факти, коли йдеться про їх аналіз, коли з їх допомогою доводиться певна теза, певне положення. Іноді для цього достатньо одиничних фактів, нерідко для доведення потрібна ціла система фактів. Найкраще це можна проілюструвати на прикладі коментарів, кореспонденцій, оглядів. Своєрідність фактологічного аргументу полягає в тому, що певна теза доводиться за допомогою взятих автором із життя, з відповідних документів, зокрема, історичних, фактів. Принцип найпростіший – я стверджую те, що побачив, дізнався, почув з достовірних джерел. Складність полягає в тому, наскільки достовірні ці факти, наскільки достатні для доведення висунутої чітко, а іноді і не зовсім чітко сформульованої тези і чи логічно міркує автор.
Науковий аргумент найчастіше застосовується в науково-просвітницькій інформації. Науковий аргумент якоюсь мірою споріднений із фактологічною чи емпіричною аргументацією. З його допомогою теж доводиться істинність певної тези, її відповідність життєвим реаліям, але доказом у вигляді здійсненних за спеціальною методикою висновків, закономірностей, законів. Саме наука досягає вищого ступеню достовірності й узагальнення. Журналістика, публіцистика не тільки забезпечують науку певними даними, спостереженнями, емпіричним матеріалом, але й підказують, іноді вгадують, наштовхують на зміну наукових поглядів. Особливо гостро це відчувається у переломні історичні моменти. Найбільш поширеною формою наукової аргументації в сучасній журналістиці є інтрев’ю з ученими, діалоги і монологи науковців перед камерою і мікрофоном.
Юридичний аргумент будується на інших засадах, ніж фактологічний чи науковий. в його основі не зіставлення тези із реальним життям чи науковими істинами, а із законом, діючими правовими нормами. В них теж сконденсована у відповідний спосіб реальність, але це далеко не просте, дзеркальне відтворення людського буття, а складніше, порівнюючи із наукою.
Пишучи про політику, економіку, стосунки між людьми й особливо про права та обов’зки громадянина, про злочини і покарання, журналіст, не будучи фахівцем з питань права, неможе обминути часто складних правових колізій, у яких іноді важко розібратися навіть дипломованим у цій галузі спеціалістам. Як і в інших питаннях, журналіст повинен мати певний багаж знань, бути особливо обережним у власних судженнях, коли заходить мова про людськ долі, розуміти можливості та межі втручання у діяльність правоохоронних органів. Юристи часто, іноді небезпідставно, нарікають на правову некомпетентність журналістів. Але без певної гласності і контролю з боку громади не може обійтися і третя влада, яка, як, до речі і так звана четверта, працює під тиском перших двох і відповідного криміналітету. Мас-медіа не раз ставали назахист цієї гілки влади.
Морально-нормативні аргументи тісно пов'язані з правовими. В їх основі лежать ідейно-політичні цінності (загальнолюдські потреби, почуття патріотизму, національної гідності, яка так важко пробуджуться в загнаних у казарму рабів), другі беруть за основу моральні принципи і вимоги (чесність, любов до ближнього, принциповість, терпимість до інших думок тощо), треті - дотримання правових норм (конституційні права та обов'язки, про які йшлося вище, охорона довкілля і т.д.).Зрозуміло, досить сильні почуття образи, гніву проти приниження національного достоїнства знаходить і відповідні мовностилістичні засоби вираження. Це відповідний відбір лексики, це своєрідна публіцистична персоніфікація відповідної політичної сили у збірному образі, це відповідні епітети, а також риторичні фігури тощо.
5. Аудіо в Інтернеті: від подкасту до радіостанції. Аудіо-блоги.
З технічного погляду Podcast — цифровий медіа-файл або низки таких файлів, які розповсюджуються інтернетом для відтворення на портативних медіа-програвачах чи персональних комп'ютерах. За змістом вони можуть нагадувати радіо-шоу, звукову виставу, містити інтерв'ю, лекції чи будь-що інше, що належить до усного жанру. Термін «podcast» є поєднанням назви портативного програвача музики iPod та слова broadcast. Ведучого або автора подкасту часто називають подкастер. Подкаст, як сферу діяльності називають подкастингом. На відміну від слухачів радіо, які слухають те, що їм пропонує радіостанція, подкастинг дозволяє обрати самостійно, що ви хочете слухати чи дивитися. І найголовніше – саме у той час, коли вам зручно ввімкнути свій програвач.
Цей новий спосіб поширення аудіо та відео через мережу Інтернет існує лише кілька років і дозволяє створювати матеріали кожному охочому. Цим подкастинг і відрізняється від, наприклад, радіостанції, де працюють професійні журналісти. Подкастинг не лише можна створити будь-кому, але й надати його для перегляду чи прослуховування кожному, хто зацікавиться в Інтернеті.
Подкаст регулярно оновлюється відповідно до тематики. Якщо, наприклад, підписатися на подкаст про садівництво, то він буде оновлюватися відповідно до пори року – наприклад, у якому місяці краще саджати нарциси чи як боротися влітку зі шкідниками.
Варіанти підписування на подкасти
Український подкаст також пропонує літературну програму, де можна знайти цікаві подкасти і про казки, і про детективи, і про белетристику. Або подкаст для мело- чи кіноманів.
Після того, як людина вибере свій подкаст, їй треба на нього підписатися і заванатжувати файли через мережу Інтернет у свій плейєр, телефон чи iPod. Після цього вона може слухати, наприклад, улюблені програми де завгодно, навіть у маршрутці дорогою на роботу.
Хоча сайти подкастерів дозволяють безпосереднє завантаження їхнього контенту, подкаст відрізняється від традиційних медіа можливістю завантажувати нові епізоди до програвача автоматично за допомогою програмного забезпечення, що читає потоки RSS або Atom.
Подкастинг починає широко використовуватися в галузі освіти, викладачі навчальних закладів можуть викладати свої лекції у вигляді доступних до завантаження звукових файлів. Також відомі приклади використання подкасту в музеях, для поширення через корпоративнуRSS підписку повідомлень, які потребують особливої уваги (безпека праці тощо).
Подкастинг як популярну технологію презентації і поширення звукових файлів реалізують з допомогою інших сумісних технологій. Наприклад запис голосу, розподілених у просторі діалогів і конференцій може здійснюватися як скайпкастинг.
Створення подкастів
Подкаст аналогічний радіопрограмі, як блог є аналогічним газеті. Для створення подкасту подкастеру необхідні: комп'ютер, з встановленим на ньому аудіоредактором, аудіокарту та мікрофон.
Спочатку обирається тема, потім пишуться шоуноти - список тез про які буде розповідатись в подкасті, після чого переходять до запису.
Деякі подкастери користуються диктофоном, більшість записують на робочій станції. Після запису подкаст монтують, вирізають зайве, додають музичне оформлення, чи спецефекти...
Після цього подкаст публікують на власному сайті чи на спеціальному сервісі.
Аудіо-блоги (аудіо-нотатки)
Одним з найцікавіших сервісів сучасного Інтернету вважаються блоги. Професійні (блоги), або користувальницькі (щоденники), вони завоювали популярність як у серйозних компаній, що просувають свої продукти або висвітлюють новинні події у світі, так і у рядових користувачів, яким є що сказати, написати, зняти на відеокамеру і показати світу. Процес створення аудіо-нотатки досить простий - від користувача потрібно комп'ютер з мікрофоном і нескладна програма звукозапису або звичайний телефон з вбудованим диктофоном і доступом до wap-інтернету. Після запису аудіо-нотатки користувачеві необхідно зайти на wap-сайт і зберегти замітку під своїм ім'ям, вказавши категорію нотатки та її короткий опис. Аудіо запис буде автоматично форматувати у формати AMR і MP3 з необхідною (і мінімальним) якістю запису, достатнім для її прослуховування на телефоні. Будуть створені: 1.коротка, ознайомча, версія нотатки, що включає перші 60 секунд;2.повна версія, незалежно від тривалості та розміру запису;3.запис, розбитий по частинах тривалістю в 5 хвилин.
Розмір аудіо-записи тривалістю в 20 хвилин становить близько 1,5 мегабайт, при цьому якість звучання голосу диктора порівнянна з якістю радіо-передачі. Додатково, каталог-аудіо блогів наповнюється цікавими, професійними аудіо-нотатками за найбільш популярними категоріями: автомобілі, кіно, комп'ютери, секс, гумор, освіта, мобільне радіо, філософія і психологія, політика, культура, кулінарія, бізнес і фінанси.
6. Аудіовізуальна журналістика: синтез виражально-зображальних засобів.
Аудіовізуальна журналістика – журналістика, яка ґрунтується на використанні двох взаємопов’язаних виражальних засобів – слова та зображення, – і функціонує завдяки таким комунікаційним каналам, як кінематограф, телебачення, комп’ютерна мережа. 
Аудіовізуальна журналістика (особливо радійна і телевізійна) як об'єкт наукових міждисциплінарних досліджень вітчизняних та іноземних медіа-фахівців, як вид суспільної професійно-творчої діяльності людини, як швидкісний засіб пізнання постійно змінюваної картини світу викликає сьогодні надзвичайний інтерес спеціалістів широкого профілю гуманітарного знання – журналістико- й риторикознавців, мово-, літературо- й мистецтвознавців, культурологів і філософів, соціологів і психологів, політологів й істориків, педагогів та священиків. Парадокс розвитку сучасної аудіовізуальної журналістики, на думку деяких фахівців, полягає у тому, що майбутнє усе настійливіше вимагає від творчих працівників аудіовізуальних засобів масової комунікації, поза пріоритетів ринкових і рейтингових функціональних моделей, не лише професіоналізму, але й збереження фундаментальних – вічних – засадничих цінностей високої риторичної культури, моралі й духовності, до яких щонайперше належить Слово животворяще (творить живе) і благодатне (дає благо).
Водночас розробка тематики дисертаційного дослідження виявляє й загрозливі тенденції щодо стрімкого запровадження маніпулятивних технологій на різних рівнях суспільно-політичного управління і керування (К. Бредемайєр, Д. І. Дудінський, М. М. Малішевський, В. Д. Мордачев, В. М. і О. М. Панкратови й ін.). Ці технології згубно впливають словесним і зоровим брудом, жахом, збоченням, насиллям на свідомість людей і суспільства головним чином через аудіовізуальні канали комунікації. Визначальною в цих процесах є роль аудіовізуальних медіа, які підпадають під критику фахівців різних сфер насамперед за недотримання діючих правових і морально-етичних загальноприйнятих норм суспільства як одного з головних джерел реалізації технології панування і методів проведення пропаганди, а також як комплексного засобу впливу (психічного й психофізіологічного) на комунікативну аудиторію. Тож при виявленні складових елементів багатовимірної психотехнологічної моделі маніпулювання свідомістю людей і суспільства завданням поставлено також і виокремлення технік захисту від медіа-агресії та маніпулювань (і протидії ним) із метою запобігання такому негативному впливові.
Так, при розгляді протилежних моделей риторичної взаємодії мовця з аудиторією як двох комунікативних стратегій бесіди можна змоделювати два найхарактерніші типи співрозмовників. Перша – агресивна модель мовного спілкування – непродуктивна/авторитарна – закритий тип, а саме: 1) головна цінність – я сам, я і є найцікавіше; 2) право на виступ – це право на владу, владарювання, відтак за будь-яку ціну треба захопити ініціативу, висунути і розгорнути свою тезу, боротися і перемогти; стратегія – підкорити собі, авторитарна модель, домінування, створення ієрархії; 3) його партнер (співрозмовник) – об'єкт, яким можна маніпулювати; я розмовляю – він підкоряється; 4) хочу показати себе; тактика: головне – говорити; поки говорить він, не слухати, а думати, як би його перебити і що самому сказати; підхід до спілкування: я вважаю, я хочу, мене цікавить, ви, звичайно, ще не знаєте тощо; на перше місце ставлю себе та свої інтереси; не важливо, як звати співрозмовника; кажу йому ти або ви; правий тільки я, основний зміст – заперечування: ви не праві; довести, що я найрозумніший, підмітити усі недоліки співрозмовника і сказати про них. Друга – спокійна, урівноважена модель мовного спілкування – продуктивна – відкритий тип, а саме: 1) головна цінність, тобто найцікавіше, – мій співрозмовник; 2) не важливо, хто господарює в розмові, головне – аби була цікава розмова; стратегія – рівноправне співтовариство, а не боротьба; 3) мій співрозмовник – особливий світ, який існує без мене, тож я не маю права пригнічувати його чи керувати ним; 4) хочу зрозуміти іншого, слухати і почути його; тактика: головне – слухати; поки говорить інший – уважно намагатися вловити його думку; підхід: якої ви думки, що вас цікавить, вам, звичайно ж, уже відомо, тощо; на перше місце ставлю свого співрозмовника, його інтереси; відразу запам'ятовую його ім'я, зважаю на професію, інтереси, сім'ю; правий мій співрозмовник; головний зміст – ствердне так (так, ви праві, однак…; так, я з вами згідний, але ж…); бесіда – не екзамен, а я не екзаменатор; знайти таку тему, аби обом було цікаво; питання особистого характеру ставитиму обережно, бодай не образити співрозмовника.
Аудіовізуальна журналістика – синтез зображально-виражальних засобів. Аудіовізуальна журналістика – журналістика, яка ґрунтується на використанні двох взаємопов’язаних виражальних засобів – слова та зображення, – і функціонує завдяки таким комунікаційним каналам, як кінематограф, телебачення, комп’ютерна мережа.  Телебачення, як і кіно, здатне відобразити реальну дійсність на екрані за допомогою рухомих зорових образів, супроводжуваних звуком.сприймаючи телевізійний сюжет, значна частина інформації особою зчитується з відеокартинки (візуальний компонент), тоді як текстовий супровід (вербальний компонент), хоча і виступає важливою складовою цілісності сприйняття, тим не менше, не завжди в ньому відіграє першу роль. За підрахунками дослідників 69 % інформації, що зчитується з екранів телевізорів, приходиться на візуальну комунікацію.  У тісній єдності та взаємодії із зображенням у телевізійній інформації перебуває слово. Візуальна інформація майже завжди потребує словесної інтерпретації, що ще раз доводить первинність мови, як засобу масової інформації.  Інтонаційне забарвлення мови у поєднанні з мімікою та жестами розширює місткість слова, робить його доступнішим. Завдяки зображенню усне слово звучить з телеекрана переконливіше, ніж наприклад воно б було написане в газеті чи прозвучало на радіо.  Дякуючи зображенню відпала потреба словесно описувати, зображати побачене, а значить з'явилася можливість розширювати  простір для того, щоб інформаційними засобами розвивати та поглиблювати повідомлення, пояснювати суть явища.
7. Більшовицька, нацистська і ліберальна концепції преси: порівняльний аналіз.
Марксистська і нацистська концепції преси базуються на постулаті ненависті як нормі життя, отже, на моделюванні образу ворога. Це виявляється у:
a)      категоричності
b)      стереотипності
c)      асинхронності (опонент стає втіленням зла
d)      непримиренності (загибель противника
e)      ідеологізації. Формувалася людина ворожа. Несприйняття ідей противника
Теоретичні засади нацистської пропаганди розробив Еміль Довіфат. Це 5 основних законів:
Розумового спрощення
Обмеження матеріалу
Повторення-втовкмачування
Суб"єктивності
Емоційного нагнітання
Саме цими принципами визначалася практика 2300 німецьких газет.
Більшовицька концепція преси розроблена у працях Леніна "Партійна організація і партійна література" (рупор партії, "Геть лібераторів безпартійних"), у "Листі товаришу Томасу Беллу" (газета – економічне і політичне знаряддя у боротьбі, редактор повинен контролювати політичну лінію газети), в праці "Умови прийому до комінтерну" (редакторів призначає партія, газети проводять лінію партії).
Ліберальна концепція преси базується на засадах інформаційності і об"єктивності. (Після того, як лібералізм зрікся двох основних засад життя – віри і національних традицій – вказані постулати перетворилися на інформаційний терор). Інформація – це ще не знання, а знання – ще не розуміння.
8.  Василь Симоненко – журналіст.
Народився в сім’ї колгоспників. Закінчив середню школу із золотою медаллю, після чого вступив на факультет журналістики Київського університету. У 1957—1960 рр. працював у газеті «Черкаська правда», у 1960—1963 pp. — у газеті «Молодь Черкащини», власним кореспондентом «Робітничої газети», а також займався літературною творчістю.
Як журналіст, у своїх статтях показував хиби партійно-бюрократичного апарату, через що зазнавав систематичного цькування з боку офіційних владних структур. Уже в ті роки набули великої популярності самовидавні поезії Симоненка, що поклали початок українському рухові опору 1960-70-их pp. Тематично вони становили сатиру на радянський лад, зображення важкого життя радянських людей, особливо селянства, викриття жорстокостей радянської деспотії, затаврування російського великодержавного шовінізму тощо.
Хоча на той час Симоненко жив і працював у Черкасах, проте охоче роз'їжджав по Україні, як загальновизнаний поет брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях, виступав перед робітничою та сільською молоддю, прагнучи пробудити в душах ровесників національну самосвідомість і жагу до національного відродження.
Саме за участю Симоненка на основі незаперечних речових доказів для людства були відкриті таємні братські могили жертв сталінізму на Лук'янівському і Васильківському кладовищах, у хащах Биківнянського лісу. За його участю тоді ж був написаний і відправлений до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця печалі й перетворити їх у національні Меморіали.
Звичайно, керована «вірними ленінцями» Київська міськрада брутально зігнорувала заклик поета до морального очищення перед нагло убієнними. Проте цей вчинок Василя Симоненка слід вважати високим громадянським подвигом і водночас власноручним смертним вироком. Бо відтоді талановитий майстер слова опинився, за компартійною термінологією, «в сфері особливого зацікавлення відповідних державних органів».
Скорботною епітафією звучать слова, записані Симоненком до свого щоденника 1963 року:
«Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. «Літературна Україна» каструє мою статтю, «Україна» знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться… До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у «Зміні», зарізані в «Жовтні», потім надійшли гарбузи з «Дніпра» й «Вітчизни»…
Про смерть: Сталося це влітку 1962 року. На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред'явив редакційне посвідчення.Якби на місці Симоненка опинився будь-хто із черкащан, конфлікт на цьому, напевно б, і вичерпався. Але охоронці порядку, побачивши перед собою відомого поета, раптом ніби показилися. Замість того щоб допомогти йому залагодити перепалку з буфетницею і побажати щасливої путі-дороги, як це належало б нормальним людям, вони безцеремонне скрутили Василеві руки й на очах здивованого натовпу потягли силоміць до вокзальної кімнати міліції. Тієї лиховісної ночі Василь невідомо чому опинився в камері аж у містечку Сміла, що за 30 кілометрів від обласного центру.
Коли наступного ранку в редакції газети, де працював Симоненко, стало відомо про сумну пригоду Василя, в Смілу негайно виїхали його колеги-журналісти Петро Жук, Віктор Онойко і поет Микола Негода. Скорбний репортаж про ту поїздку опублікувала 27 лютого 1992 року «Літературна Україна»:
«Коли Василь (визволений з ув'язнення друзями. — О. М.) сів на переднє сидіння поруч із шофером, повернувся до нас і закотив рукава сорочки:
— Ось подивіться... Ми жахнулися: всі руки були в синцях.
— А на тілі, здається, жодних слідів. Хоч били. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском, чи що. Обробили професійно. І цілили не по м'якому місцю, а по спині, попереку.
— За що? — вихопилося в нас.
— Я, бачте, їм не сподобався. Коли везли туди, погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш. Я ж їх поліцаями обізвав і ще... Вони затятими виявилися. Як же: потрапила до рук така птиця. Та, мабуть, і звикли ставитися до людей, як до бидла... — Василь вилаявся і потім додав: — У тому казематі мене зачинили. Я почав грюкати в двері. Довго не відчиняли. Я ще дужче. З'явився один здоровило, як лещатами, скрутив за спину руки, на зап'ястя наче зашморг накинув, штовхнув донизу на дерев'яний лежак і прив'язав до нього поясами, що там були. Тепер я вже не міг і ворухнутися. Руки пекло, як у вогні. Кажу: що ж ти робиш, гад? Отоді він і почав мене лупцювати. І зараз відчуваю, ніби щось обірвалось усередині...»
У зв'язку з тим, що влада всiляко боролась з Василем Симоненком, можна зробити висновок, що це побиття не було випадковим. 13-го грудня 1963р. поет помер у черкаськiй лiкарнi (за офiцiйною версiєю, вiд раку), похований уЧеркасах.
9. Василь Стус – публіцист: речник нації та гуманістичної візії людини
Василь Стус (1938 – 1985). Доля Василя Стуса подвижницька і трагічна. Свою долю поет обрав сам.  Його вірші переписувались від руки, заучувались на пам’ять. Перша збірка «Дорога болю” побачила світ лише у 1990 році.
Юність і початок творчості припали на початок 60-х років – часи хрущовської відлиги. Тоді в літературу прийшли митці, які не хотіли миритись з рештками сталінської тиранії. Це Ліна Костенко, Симоненко, Драч, Вінграновський, Тютюнник, Шевчук, Дзюба, Світличний. Вони шукали справедливості у суспільному житті, утверджували високі гуманістичні ідеали, загальнолюдські цінності добра, любові та поваги до кожної людини, рівність та свободу для всіх націй. У своїй творчості вони були новаторами, свіжо, по-новому бачили світ і шукали нових, незвичних форм, засобів образотворення. Такими пошуками та знахідками, самобутністю поетичного стилю й позначена поезія Стуса. А ще великою євангельською самопожертвою, любов’ю до людей, мужністю, непримиренністю до кривди, активною боротьбою проти неї. Україна – то його найбільша любов і найбільший біль. Її майбутнє пекло і тривожило поета більше за власне життя.
З болем пише Стус про трагічну долю народу, який не зумів відстояти свою правду, свою незалежність. Почуття злитності з народом, спільності долі перейнята і поезія, й саме життя Стуса.
Барви поезії Стуса переважно темні, похмурі, визначні і страшними табірними реальностями, і суспільною дійсністю часів стагнації. У його поезії присутні образи: трупна пітьма кам’яна, украденого сонця, заходить чорне сонце дня, серце чорний смокче спрут. Проте у вірша присутній і привид світлої надії, яка залишається незважаючи ні на що.
Поет переповнений болем і водночас він твердо заявляє: «Як добре те, що смерті не боюсь я...» Саме відчуття духовної вищості допомагає йому вистояти в нелюдських умовах існування, не клонитися перед суддями і не набратися «скверни, ненависті, прокльону, каяття». Усвідомленість своєї правоти допомагає йому пройти чесно до кінця мученицький шлях з вірою, що з народом він порідниться, поєднається, хоча б у смерті, адже стан душі поета, його творче кредо, його життєва позиція були викликані соціальним і національним станом рідного народу. Про це каже і сам поет у зверненні «Двоє слів читачеві»: «Поет — це людина. Насамперед. А людина — це насамперед добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а робив би коло землі».
Збірки: У 1966—1968 pp. у видавництвах «Молодь» та «Радянський письменник» лежать без руху його перша поетична збірка «Круговерть» та два варіанти збірки «Зимові дерева». Вони так і не були видрукувані. Збірка «Зимові дерева» — це щемливий біль про долю свого покоління, свого краю, провісницьке визначення своєї невтішної долі в розбурханому суспільстві нівеляції особистості:
Збірка поезій «Зимові дерева», що так і не була видрукувана в Україні, «мала звучати як символічне означення стану нашої духовності: замороженість, завмерлість, але й уперте протистояння зимі та назбирування сил для весняного пробудження» (І. Дзюба). У ній окреслилися основні три мотиви, які стануть характерними і для подальшої творчості митця: інтимна лірика; «переживання своєї національної сутності», «причетності до національної долі», «навдивовижу інтимне і водночас пророче переживання жертовності задля України», «відчуття історичної скривдженості України» (І. Дзюба); а також мотив «гротескного бачення і саркастичної інтерпретації буденного низького існування, того, що ми нині звемо бездуховністю, а тоді сприймали як вияви міщанства, обивательщини» (І. Дзюба).
Збірка «Зимові дерева» побачила світ 1970 року за кордоном, у Брюсселі.
Наступну збірку поет називає «Веселий цвинтар». Під час арешту ця збірка була конфіскована. Із сорока двох віршів кілька автор відновив по пам'яті, і вони згодом увійшли до збірки «Свіча в свічаді», виданій 1977 р. за кордоном видавництвом «Сучасність».
«Я боровся за демократизацію — а це оцінили як спробу звести наклеп на радянський лад; мою любов до рідного народу, занепокоєння кризовим станом української культури закваліфікували як націоналізм; мої невизнання практики, на ґрунті якої виросли сталінізм, беріївщина та інші подібні явища, визнали як особливо злобний наклеп. Мої вірші, літературно-критичні статті, офіційні звернення до ЦК КП України, Спілки письменників і до інших офіційних органів сприйняли як докази пропаганди та агітації...».
Поет повинен бути людиною. Такою, що, повна любові, долас природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як од скверни. Поет - це людина. Насамперед. А людина - це насамперед добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а - робив би коло землі...».
10. Верстка інформаційних випусків на радіо і телебаченні.Верстка позначає контекст, в якому відбувається передача повідомлення, встановлює термі-нологію, за допомогою якої згадують про подію, і обмежує рівень обговорення події. Телевізійна верстка більш "агресивна" щодо аудиторії, ніж, наприклад, газетна, коли читач може проігнорувати редакційне бачення важливості подій, і почати з маленької замітки про спорт на останній сторінці. У програмі новин верстка — лінійна, одна тема змінює іншу, й уникнути її неможливо іншим способом, як вимкнути телевізор. Виокремили чотири чинники, які визначають верстку (Роджерс і Діарінг): політичний (місце і спосіб подачі теми пояснюється політичними причинами), публічний (чи є до теми значний громадський інтерес), медійний (наскільки широко висвітлюють тему інші медіа, особливо конкуренти), корпоративний (кожен ЗМК має "свої" специфічні теми, які часто висвітлює з різних причин: це можуть бути як власні джерела, і тому один телеканал може мати більший доступ до якоїсь теми, а інший — менший, і фахівці з журналістики, яких може не мати інший ЗМК, і суб'єктивний коропоративний інтерес до певної теми). Щодо відбору закордонних новин – автор згоден з концепцією, що її запропонували Ю. Вестершталь і Ф. Йогансон (1994): близькість (географічна, політична, культурна, мовна), важливість (рівень впливовості події), драматизм, доступність (для кореспондента, ексклюзивність матеріалу) – і все це має вміщатися в межі національного інтересу, який дослідники називають ідеологією.У практиці теленовин верстка - це попередній ескіз майбутньої інформаційної програми, за яким починає працювати випускова група та журналісти. На кожному каналі таких груп кілька це виробничо-творчі підрозділи редакції новин, які збирають, опрацювують і видають в ефір матеріали (традиційно, поділ на випускові групи відбувається залежно від блоку мовлення – ранкова, денна, вечірня, нічна). Верстка зазвичай покладена на випускового редактора, який структурує випуск, тобто розташовує у певній послідовності екранні повідомлення, відібрані спільно з головним редактором, ведучим, редактором відділу регіонів, міжнародним редактором, провідними кореспондентами (іноді – з режисером). До поняття верстки входить не тільки композиційне структурування – підбір і розташування матеріалів, але й вибір жанрів для кожного матеріалу, визначення форми подачі, візуальне оформлення (саме слово "верстка" запозичене з практики преси, але на телебаченні це значно складніший виробничо-творчий процес). Традиційно верстку телепрограм поділяють на змістову(одиниця виміру – подія і її значущість, тому ми вважаємо нормативним також термін "подієва верстка"), та блокову (її інструменти – блок, рубрика, серія). На більшості російських і українських телеканалів (Перший національний телеканал України, частково "Інтер" і "Студія "1+1", російські ОРТ, "Росія") стала поширеною верстка, яку автор пропонує називати ієрархічною, коли програма вибудувана згідно з владною ієрархією в країні: події за участю Президента, Прем'єра, звіт про діяльність силовиків, репортаж з Верховної Ради, зміна порядку висвітлення зазвичай свідчить про посилення одних груп впливу і втрату позицій іншими.До інструментів верстки також слід віднести ексклюзиви (повідомлення з місця події, часто конфіденційне), сенсації (події, що трапляються вперше або неочікувано), елементи візуалізації (діаграми, графіки, таблиці, портрети, карти), вибір "ефектного контексту" (визначення С. Дацюка, 2000) – неочікуваний поворот події або розташування фактів за релевантністю таким чином, що вони надають події іншого змісту, внутрішньопрограмні анонси (зазвичай стосуються особливо цікавих або ексклюзивних сюжетів).Для радіоновин дуже важливу роль грає звуковий ряд, це обумовлено специфікою роботи. Тому цілком зрозуміло, що на будь-якій радіостанції особлива увага приділяється тому, як висловлюються самі журналісти. Планування і підготовка новинної інформації здійснюється в редакції (службі новин), куди стікаються всі матеріали: прес-релізи, листи, телефонограми, "наведення", перевірені і неперевірені факти. Дуже важливо, щоб існувала система оцювання  для розподілу їх за призначенням або збереження з метою подальшого використання. Деякі служби новин ведуть спеціальний редакційний щоденник, в який у письмовій або електронній формі заздалегідь заносяться події, очікувані на той чи інший день. Для створення радіопередач іноді використовуються і радіоархіви. Цілком очевидно, що весь інформаційний потік піддається ретельній обробці. Природно, що в світі відбувається значно більше подій, ніж інформаційна служба може висвітлити у своїх новинних випусках, та до того ж багато події носять локальний характер і не представляють інтересу для слухача. Наприклад, можливо, що зустріч президента США з прем'єр-міністром Великобританії і важлива (здавалося б, дві великі політичні фігури), проте в інформаційному випуску мова про це піде тільки в тому випадку, якщо під час зустрічібудуть підняті питання, що стосуються безпосередньо України або її державних інтересів. У зв'язку з цим вироблений ряд критеріїв, за якими і відбираються "гідні" новини. Ці вимоги не закріплені ні в яких документах, інструкціях чи приписах. Вони, як народна творчість, не мають автора або групи авторів. Про цих неписаних правилах доводиться дізнаватися, лише аналізуючи залишені "під ефір" або відкинуті шеф-редактором теми.
11. Види правки журналістського тексту.
Правка входить до структури  технологічного  процесу  редагування, де  їй передує ред. аналіз і прийняття рішення щодо правки тексту. Мета правки – літературно досконалий твір. Майстерність  правки  досягається  через  освоєння  різних  методів  роботи, вироблення умінь та навичок праці.У всіх підручниках, посібниках наведено чотири види правки: правка-вичитування, правка-скорочення, правка-доопрацювання та правка- переробка.Правка-вичитування. Мета редакторської правки-вичитування - читання тексту "наскрізь". Вичитувач має зауважити його змістові, композиційні, стилістичні хиби, перевірити правильність написання географічних назв, імен та прізвищ, точність цитат, цифр, дат, зіставність одиниць вимірювання. До обов'язків вичитувача входить також перевірка відповідності заголовків текстові, підтекстівок фотографіям та малюнкам1. Правці-вичитуванню підлягають досконалі авторські тексти, які не потребують редакторського втручання. Завдання редактора тут зводиться до перевірки фактів, уточнення положень, апробації визначень. Тільки вичитуються також офіційні документи, всі види передруків, матеріали інформаційних агентств. У них усувають орфографічні помилки, позначають абзаци, звіряють цифри.Правка-скорочення як особливий вид опрацювання рукопису має на меті досягти максимального лаконізму без втрат для змісту3. Часто метою правки-скорочення в ЗМІ є зменшення обсягу тексту, доведення його до певних розмірів, до певного хронометражу4. Цей вид правки - це пряме втручання в текст, тому редактор має врахувати особливості його змістової й синтаксичної структури. Характер змін, що вносять звичайно в текст за його скорочення, дозволяє розподілити їх на дві групи: скорочення тексту частинами й скорочення, які умовно називають внутрішньотекстовими. У першому випадку вилучають частини тексту, що є певними змістовими ланками. Вони здебільшого оформлені композиційно й синтаксично. Скорочення однотипних прикладів, фактів одного змістового ряду, подробиць не викликає труднощів під час редагування. Якщо скорочення намічено правильно, вони не спотворюють змісту й не суперечать манері автора, а отже, текст після них потрібно мінімально додатково опрацьовувати. Насамперед ідеться про опрацювання "стиків" між частинами тексту які тепер опинилися поряд, щоб досягти його зв'язності. Скорочуючи текст, редактор має завжди пильно стежити за тим, щоб епізоди й факти, вилучені під час правки, не згадувалися непрямо в наступному викладі. Коли зв'язок між змістовими ланками необхідний, скорочення великими частинами неможливе. В цьому разі вдаються до внутрішньотекстових скорочень, пов'язаних з більш глибоким утручанням у текст. Скорочення в сторінці, як правило, має виконувати відділ, що готував матеріал до друку, або сам автор.Правка-доопрацювання - найпоширеніший вид редакторських виправлень у журналістських текстах. Його найчастіше використовують у редакторській діяльності. Мета правки-доопрацювання - вдосконалення тексту, зокрема його форми, уточнення ідеї автора, його задуму. За своїм характером зміни, які вносять при цьому в текст, різноманітні: скорочення, дописування окремих фрагментів, заміна слів і зворотів, зміна синтаксичних структур, удосконалення композиції. Особливостей манери викладу автора, його стилю правка-доопрацювання змінювати не повинна. Редактор виправляє також логічні й фактичні помилки, замінює не цілком переконливі аргументи іншими. Проте переважно доводиться поліпшувати форму викладу через удосконалення мовностилістичних засобів. Найдоцільніше й найкраще виправити такий текст може сам автор. Після зауважень редактора він зрозуміє вимоги засобу масової інформації, збагне суть помилок і належно поліпшить власний рукопис. Проте оперативність мас-медіа не завжди дозволяє попрацювати з автором, тому правку-доопрацювання виконують здебільшого без автора. Залишаючись у межах авторського тексту, редактор надає рукописові сильнішого політичного звучання, найбільшої точності й виразності.Правка-переробка як різновид творчості. Правка-переробка є специфічною формою редагування. її використовують щодо текстів авторів, які недостатньо володіють навиками літературної праці. Скажімо, часто листи читачів не можна віддати до друку в тому вигляді, в якому вони надійшли до редакції. Мета цього виду правки - створення нового варіанта тексту на основі матеріалу, поданого автором. Базуючись на фактах, які повідомив автор, журналіст утілює думку автора в літературну форму. Тут редагування мало чим відрізняється від самостійної творчості. Й це не суперечить настанові про додержання авторського стилю. В такому випадку, по-перше, важко говорити про наявність в автора творчого почерку, а, по-друге, турбота про читача тут відсуває турботу про автора на другий план. Проте редактор усе одно має дбати про те, щоб не нав'язувати дописувачеві чийогось способу викладу. Правка-переробка, як і всі інші форми виправлення тексту, не повинна знеосіблювати авторський текст; вона, навпаки, має бути спрямована на те, щоб зауважувати й розвивати ті індивідуальні, неповторні риси, які має автор. Правка-переробка близька до такої особливої форми творчої праці, як літературний запис. Зауважимо насамкінець, що, як свідчить редакційна практика, під час підготовки тексту журналістського твору до друку часто поєднуються всі види правки. Застосування одного виду правки в "чистому" вигляді трапляється лише зрідка.
12. Використання пошукових систем і баз даних у журналістській роботі.
Використання баз даних та пошукових систем для покращення журналістських повідомлень та надання структурованої інформації громадськості має довгу історію. Можливо, найбільше відповідає тому, що ми зараз називаємо «журналістикою даних», так звана «комп’ютеризована журналістика» (КЖ), яка була першою спробою організованого та систематизованого використання комп’ютерів задля збору та аналізу даних – для того, щоб покращити журналістські повідомлення.Наразі існує дискусія на тему «тяглості та змін», що розгорнулася навколо терміну «журналістика даних» та його зв’язку з указаними вище попередніми журналістськими практиками, які застосовували обчислювальні методи задля аналізу наборів даних.
Дехто стверджує, що між КЖ та журналістикою даних існує відмінність. Вони кажуть, що КЖ – це технологія збору та аналізу даних, спрямована на покращення репортажу (зазвичай журналістського розслідування), натомість журналістика даних приділяє увагу тому, як дані можна включати до загального журналістського процесу. У цьому сенсі журналістка даних приділяє стільки ж – а іноді й більше – уваги даним як таким, аніж використанню цих даних лише для пошуку та покращення повідомлень. Ми бачимо, що в Guardian Datablog чи Texas Tribune дані публікуються поруч із статтями, або навіть окремо, самі по собі, щоб люди могли їх аналізувати та досліджувати.
Ще одна відмінність: у минулому журналісти, що вели розслідування, страждали від дефіциту інформації, пов’язаної з питанням, відповідь на яке вони намагалися знайти, або темою, до якої вони намагалися звернутися. І хоч це справді залишається проблемою, наразі існує величезний надлишок інформації, і журналісти не завжди знають, що з нею робити. Вони не знають, як отримати з даних цінність. Нещодавній приклад – це Об’єднана онлайнова інформаційна система, найбільша в Британії база даних із витрат – якої довго прагнули прихильники більшої прозорості, але яка після свого виходу загнала багатьох журналістів у ступор. Як мені нещодавно написав Філіп Мейєр: « Коли інформації було мало, більшість наших зусиль була спрямована на її пошук та збирання. Зараз інформації вдосталь, і обробка стає більш важливою».
З іншого боку, дехто доводить, що немає суттєвої відмінності між журналістикою даних та комп’ютерною журналістикою. Усім зараз зрозуміло, що навіть найсучасніші медійні практики мають свою історію, так само у них є і елемент новизни. І замість того, щоб сперечатися, чи є журналістика даних чимось цілком новим, більш плідний підхід – це розглядати її як частину давнішої традиції, але таку, що відповідає новим обставинам та умовам. Навіть якщо тут нема відмінності у техніках та завданнях, поява терміну «журналістика даних» на початку цього століття вказує на нову фазу, коли сам лише обсяг даних, вільно доступний в онлайні, у поєднанні з інструментарієм, орієнтованим на користувача, і засобами самостійної публікації та колективного фінансування дає змогу більшій кількості людей працювати з більшою кількістю даних так легко, як ще ніколи не було.
Надавши змогу усім охочим «копати» джерела даних та знаходити інформацію, яка для них є важливою, а заодно й перевіряти твердження та кидати виклик узвичаєним уявленням, журналістика даних ефективно представляє масову демократизацію джерел, інструментів, технік та методологій, які раніше використовувалися спеціалістами –репортерами-«розслідувальниками», соціальними науковцями, статистиками, аналітиками та іншими експертами. Хоч наразі цитування та лінки на джерела даних є особливою ознакою журналістики даних, ми просуваємося до світу, в якому дані «безшовно» інтегровані у саму тканину медіа. Журналістам даних належить важлива роль – допомогти знизити бар’єри на шляху до розуміння та звертання до даних, і збільшити «грамотність даних» своїх читачів у масових масштабах.
13. Висвітлення української тематики в сучасних російських медіа.Унаслідок відсутності потужного українського інформаційного ринку, слабкості представлення нашою державою української тематики у світі вибудовується спотворений образ України, складається хибне уявлення про розвиток її зовнішньої та внутрішньої політики, що негативно впливає на її міжнародний авторитет. Нині Україна перебуває у залежності від закордонних інформаційних структур і ЗМІ у справі формування світової громадської думки про себе. Крім того, поки що вона нездатна протистояти агітаційно-пропагандистським та маніпулятивним акціям інших держав, які через пряме втручання в український медійний простір намагаються забезпечити свої політичні та економічні інтереси.Російські друковані ЗМІ про імідж України: історіографічний аспект. Російська преса як представниця сусідньої держави завжди виявляла інтерес до буття українського суспільства, особливо після здобуття Україною незалежності. Цей факт окремими частинами російського суспільства сприймається по-різному. "До незалежності України більшість ставиться як до примхи історії, слово "незалежність" у Росії вимовляють лише з посмішкою. Багато хто думає, що коли в Росії закінчиться період невизначеності й настане порядок, то тимчасово відокремлена російська провінція Україна повернеться назад, принижена й готова на будь-які умови. Це небезпечна хибна думка: й основна частина української еліти, і більшість українських виборців, у тому числі російськомовні українці та росіяни, не сумніваються в історичному виборі Україною незалежності".Уже у вересні 1999 р. публікацій на українську тематику порівняно з серпнем було у шість разів більше. Взагалі, кількість повідомлень прямо пропорційно залежить від числа інформаційних приводів щодо українсько-російських відносин. Тональність публікацій має нейтральний характер, але частка негативних повідомлень є досить великою, що не сприяє формуванню позитивного іміджу України.Треба зазначити й достатньо великий тематичний спектр повідомлень. Російська преса звертала увагу не лише на перебіг президентських виборів, а й цікавилася справою Лазаренка, промисловістю, економікою, енергетикою, соціальною сферою, зовнішньою політикою, телебаченням України, футбольним матчем Україна–Росія, конфліктом між православними церквами, соціологічними опитуваннями громадян України, Ялтинською конференцією "Балто-Чорноморська співпраця", Чорноморським флотом та Кримом. Ще однією тенденцією вересневих випусків є значний дисбаланс тональності публікацій у бік негативного висвітлення українського вектора. Майже у всіх проаналізованих авторами газетах кількість негативних публікацій переважає (56 %) [3, 41–42]. Негативний відтінок мають публікації, присвячені проблемам "Взаємовідносини України з США та НАТО", позитивний – "Стратегічне партнерство та економічна співпраця Росії та України".У "Реферативно-аналітичному звіті з моніторингу російських друкованих ЗМІ "Україна" (25 жовтня – 19 листопада 1999 р.)” автори наголошують, що тема зовнішньої політики була однією із основних у матеріалах, пов'язаних з президентськими виборами в Україні в період перед першим туром виборів та частково перед другим. Російська преса до першого та другого турів голосування представляла кандидатів у Президенти України у площині: "Якими будуть російсько-українські стосунки, якщо такий-то стане Президентом України?". Для російських коментаторів важливою залишається тема "проросійського" електорату та підтримки ідеї "інтеграції" в Україні. Концепція "втрати" щодо України в Росії продовжує займати багато місця в пресі. Часто Україну змальовують нездатною самостійно вирішувати власні проблеми і репрезентувати себе на світовій політичній арені без підтримки Росії. Повідомлення з позитивним забарвленням трапляються в інтерв'ю з українськими державними діячами чи коментарях українських експертів.Опрацювання літератури з питання формування іміджу України російськими друкованими засобами масової інформації дає змогу виокремити такі тенденції:1. З кожним роком ЗМІ Росії виявляють всезростаючий інтерес до української тематики, амплітуда коливань кількості публікацій залежить від конкретного часового проміжку. Такий інтерес до України пояснюється її географічним розташуванням та історичними зв'язками.2. У першу чергу російська преса повідомляє про ті події в Україні, які прямо чи опосередковано стосуються Росії.3. Плануючи зреалізувати свої геополітичні устремління, Росія через друковані ЗМІ презентує Україну як державу, що здатна вирішити свої проблеми лише разом з північною сусідкою.4. Загальна тональність матеріалів залишається негативною, що, безумовно, впливає на формування у світового співтовариства небажаного уявлення про Україну.5. Тональність статей часто залежить від автора: якщо це представник з української сторони – здебільшого позитивна, якщо з російської – переважно негативна, інколи нейтральна.6. Відомостей про жанрово-рубрикаційний аспект не виявлено.Євгенія Дзюба у своєму дослідженні, яке проводилося на базі Могилянської школи журналістики, зазначає, що, виходячи з характеру інформації у закордонних пресових повідомленнях, Україна постає як країна „пострадянська”, як територія „сірої зони”, що перебуває між Росією та новорозширеним Європейським Союзом.
 14. Візії національного та міжнаціонального солідаризму на прикладі журналу Єжи Гедройца „Kultura” (Париж).
Kultura — польський літературно-політичний часопис, який виходив з 1947 по 2000 рік спочатку в Римі, а потім у Парижі. Засновником та головним редактором журналу був Єжи Ґедройць. Часопис відігравав важливу роль у польському літературному житті. Часопис публікував полемічні статті Нобелівських лауреатів Чеслава Мілоша та Віслави Шимборської, а також інших польських інтелектуалів таких, як Вітольд Ґомбрович, Марек Гласко, Юзеф Чапський, Анджей Бобковський, Анджей Хцюк та ін.З українських еміграційних діячів з "Культурою" співпрацювали Богдан Осадчук, Юрій Лавріненко, Юрій Шевельов, Іван Лисяк-Рудницький,Борис Левицький, Іван Кедрин, Іван Кошелівець.Часопис відіграв важливу роль у примиренні поляків з українцями, білорусами та литовцями тим, що був першим польським інтелектуальним колом, яке в 1950-ті роки захищало ідею визнання повоєнних східних кордонів Польщі. Концепція підтримки незалежності східних сусідів Польщі, вироблена Юліушем Мєрошевським, мала великий вплив на зовнішню політику Польщі після 1989 року. Журнал припинив існування після смерті Ґедройця згідно з його останньою волею.
Українські видання в Бібліотеці "Культури"
З ініціативи і коштом Єжи Ґедройця у Бібліотеці "Культури" з'явилася друком антологія української літератури 1917-1933 років "Розстріляне відродження", що її на замовлення Ґедройця підготував Юрій Лавріненко. "Розстріляне відродження" як пропозиція назви книжки вперше прозвучала у листі Ґедройця до Лавріненка від 13 серпня 1958 року: "Щодо назви. Чи не було би, може, добре дати як загальну назву: "Розстріляне відродження. Антологія 1917-1933 etc." Назва тоді звучала би ефектно. З другого боку, скромна назва "Антологія" може тільки полегшити проникнення за залізну завісу. Що Ви думаєте?"Після виходу книжки Єжи Ґедройць коштом редакції надіслав був рецензійні примірники антології до Спілки Письменників у Києві та до українських радянських журналів.У 1969 році у Бібліотеці "Культури" з'явилася друга українська антологія - "дисидентська" - яку на замовлення Ґедройця впорядкував Іван Кошелівець : "Україна 1956-1968".
15.  Габріель Гарсіа Маркес про призначення журналіста
Біда шкіл журналістики полягає в тому, що, прищеплюючи деякі корисні навички ремесла, вони недостатньо роз'яснюють суть професії. Всяке навчання в школах журналістики має ґрунтуватися на трьох основних принципах. Перший і головний: здібності і талант - необхідна умова;другий: розуміння, що "журналістське розслідування" зовсім не особливий жанр, будь-яка журналістика - розслідування за визначенням; третій: етика - не просто другорядна умова володіння ремеслом, але його невід'ємна частина, етика і ремесло - такі ж нероздільні речі, як дзижчання і муха.
Кінцевою метою будь-якої школи журналістики має стати навчання основних професійних навичок та відновлення журналістики в її основній функції суспільного служіння.
Уже будучи нобелівським лауреатом, Маркес назве журналістику кращою з професій. Однак її нинішнім станом класик пригнічений: «Мене не настільки цікавлять факти, я приходжу в жах від неграмотності, стилю, висновків сучасних журналістів. Щоранку відчуваю себе зацькованим звіром або кинутою собакою. Все рідше мені зустрічаються статті-перлини, і коли їх знаходжу, завжди розмірковую про журналіста: «Який він - ця людина?» Сучасний журналіст розуміє, що у нього немає часу, щоб добре обміркувати текст або поліпшити його, що викликає стрес, який передається і нам, читачам. А так як журналісти завжди знаходяться в стані стресу, то у нас є один вихід, щоб його перебити - піти і напитися».
«Журналістика зобов'язує тебе прибігти, сісти за машинку і писати, тому що до призначеного часу все має бути готове. Писати в готелі, де завгодно, при будь-якій температурі, в будь-яких умовах», -  писав Маркес.
16. Газета в системі сучасних ЗМІ та її типи
Газетні видання – періодичні друковані видання на розгорнутих аркушах паперу без обкладинки, що містять текстову й ілюстровану інформацію, визначаються періодичністю від 2 до 7 разів на тиждень.
Газета - друковані видання на розгорнутих аркушах паперу формату А2, А3, А4 з розміщенням тексту колонками, періодичністю від 2 до 7р.на тиждень.
Газетні видання характеризуються за: місцем видання, місцем розповсюдження, аудиторією, часом видання, політичним напрямом, періодичністю, тематикою, мовою видання.
Класифікація газетних видань – це впорядкування їх у чітко побудовану систему; сукупність взаємопов"язаних і певним чином розміщених груп: класи, типи, види, підвиди.
*газета-тижневик – має конкретну щотижневу періодичність, меншу оперативність, більшу ілюстрованість
*газета-дайджест – це огляд преси, підготовлений на основі вже опублікованого матеріалу.
Газета є одним з найпоширеніших засобів комунікації і має доволі широку різноманітну тематику, це: урядові офіційні видання, ділові фінансові, комерційно-рекламні, літературно-художні, юридичної тематики, медичної тематики, педагогічні, спортивні, гумористичні, релігійної тематики, військової тематики та політематичні газети.
Масова газета розрахована на широке коло читачів, соціальні видання – для окремих соціальних груп, їх завданням є забезпечення комунікації у цих групах суспільства.
Кожний номер газети складається з постійних комунікативних реквізитів: назва, надзаголовки, підзаголовкові дані, число, місяць видання, вихідні дані: редактор, ред. колегія, засновник або видавець, реєстраційне свідоцтво, адреса та інші реквізити, які вказують на місце видання, передплатний індекс, телефони, тираж.
Газетна сторінка поєднує два види комунікації: вербальну та візуальну, що забезпечує гармонійне сприйняття інформації.
17.  Діалогічні жанри в аудіовізуальному контенті.
Крім етичних норм, зафіксованих, загальновизнаних рекламістами  повинні діяти державна й незалежна від держави системи регулювання ЗМІ. У країнах розвинутої демократії існують спеціальні незалежні від держави соціальні інститути, що формулюють етичні норми реклами і стежать за їх дотриманням у ЗМІ. В Україні ще немає таких незалежних соціальних інститутів, які б регулювали моральні порушення реклами в ЗМІ. Регулювати етичні проблеми реклами ЗМІ, доводити винесені рішення до відома громадськості, накладати штрафи на порушників, на яких надійшла скарга, могли б незалежні ради з преси, радіомовлення, телебачення.Також викладено етичні норми політичної реклами в ЗМІ, виділено її напрями, що підпадають під регламентацію етичними нормами: передвиборна й передреферендумна агітація, висвітлення діяльності виборчих комісій, ознайомлення з результатами референдуму. Журналістам неетично вести передвиборну агітацію, брати участь у висвітленні виборів, якщо вони є кандидатами в депутати чи їхніми довіреними особами. Редакції неетично відмовляти в політичній рекламі іншому кандидатові, блоку, ініціативній групі, якщо вона підтримує кандидата від свого засновника чи співзасновника.На телебаченні слід враховувати аудіовізуальні, текстові, звукові особливості етики реклами. Журналістам, іншим учасникам телепередач заборонено за межами часу, відведеного на рекламу, демонструвати товари, продукцію, характеризувати їх безпосередньо чи опосередковано, оголошуючи, наприклад, що одяг ведучого, зовнішнє оформлення належить тій чи іншій фірмі. Неетично й незаконно теле-, радіожурналістам вдаватися до прихованої реклами в журналістському матеріалі, називати реквізити, адресу, телефони виробника або продавця. Закони України забороняють політичну рекламу в день виборів і референдуму, рекламу зброї, військової техніки, тютюнових, алкогольних виробів, наркотичних засобів, будь-яку рекламу у дитячих та підліткових передачах. Заборонено переривати на рекламу радіо-, телетрансляцію роботи Верховної Ради, перших керівників держави – Президента, Голови Верховної Ради, Прем’єр-міністра, Голови Конституційного суду, народних депутатів, членів уряду, а також релігійні передачі, авторські радіо й телепередачі без згоди на це автора матеріалу.Реклама в пресі має свої вимоги, пов’язані з фіксованою текстовою, зображувальною і текстово-зображувальною інформацією. Етичні норми реклами в пресі стосуються комерційної, політичної та соціальної реклами. У пресі заборонене візуальне порівняння рекламованого та конкуруючого об’єкта, низька його оцінка, називання виробника або продавця. Заборонено імітувати логотип, текст, зображення з реклами іншої продукції. Не дозволено змішувати з журналістськими матеріалами текстові рекламні матеріали. Їх слід вміщувати під рубрикою «Реклама» чи «На правах реклами».Зважаючи на специфіку передачі та сприйняття звукової інформації, особливі етичні правила реклами на радіовимагають, щоб радіорекламу не записували на дві звукові доріжки, не використовували гіпнотичних прийомів впливу, зомбіювання, а також іміджу, ім’я, голосу ведучого, відомого журналіста в комерційній рекламі. Неетично використовувати еротичний звуковий супровід навіть із метою створення смішного ефекту.У третьому підрозділі розглянуто проблеми комп’ютерної етики журналістів, які випускають кібергазети та журнали, використовують Інтернет, інші мережі для збору інформації, участі в конференціях, а також електронну пошту. Розкрито етичні порушення в комп’ютерних мережах, їх законодавче регулювання за кордоном. Розглянуто етикетні правила для користувачів мереж, американський кодекс комп’ютерних професій (до яких належить і журналістика), що можуть послужити основою для розроблення комп’ютерного етикету журналістів України.
18.  Дослідницька публіцистика журналу «Шпігель» (Німеччина).
У Німеччині інформаційний журнал “Шпігель” вважається прототипом критичної дослідницької журналістики, унікальним виданням радикально-демократичного спрямування. “Захистити демократію від бурі” — цей вислів Рудольфа Ауґштайна, засновника і незмінного керівника пресового концерну “Шпігель”, найкраще втілює у собі ідею виконання “громадських завдань”.
Звичайно, журналісти, які упродовж багатьох років розвінчували корупцію, зловживання людей при владі, обдурювання виборців і падіння політичної моралі, не втішають себе думкою, начебто вони самі можуть очистити країну від бруду. Принцип журналу такий: усе, що є поганим, є на його сторінках, отже, все, чого там нема, - добре. Політична стратегія видання: надати матеріалу гостроти.
Перший погляд на журнал створює про нього уявлення як про дивовижний (і, головне, вдалий) синтез якісного наповнення та популярного викладу. Концепцію “Шпігеля” виклав у своєму інтерв’ю Штефан Ауст ― головний редактор часопису з 1994 року: “Нас мало цікавлять дрібні інформаційні крихти, барвисті сторінки та сьогоденні повідомлення. Ми робимо ставку на теми великої суспільної ваги, політичного та економічного спрямування, що мають глибоке фактажне забезпечення… Якщо ж ми вдамося до “ширвжитку”, то загубимо нашого постійного читача. Попит на публікації високої якості ніколи не зможе впасти”. Безперечно, Штефан Ауст ― великий майстер формулювань і трохи прикрасив ситуацію. Адже поряд із публікаціями високої якості, “Шпігель” не оминає і скандальних сюжетів. Щоправда, кожного разу глибоке фактажне забезпечення навіть незначної теми справляє на читача глибоке враження.
Особливого публіцистичного ефекту часопис досягає завдяки вмілому поєднанню двох складних механізмів ― редакторського та документаційного. В архіві “Шпігеля” міститься понад 25 млн. документів, більш ніж 4 млн. фотографій. Редакція володіє досить великою бібліотекою на 40 тисяч томів (головним чином — довідкової літератури). У відділі документації зайнято 114 співробітників з найрізноманітнішим профілем освіти. Вони готують спеціальну комп’ютерну базу даних, якою потім зручно користуватися при написанні статті на будь-яку тему. У базу даних потрапляють близько 350 періодичних видань з усіх куточків світу. Щоденно до редакції потрапляє 2000 нових документів. Архів “Шпігеля” вважається одним з найбільших у світі.
(!) Ще однією важливою інстанцією є правознавчий відділ. Його співробітники повинні перечитувати абсолютно всі матеріали, навіть ті, що не потрапляють до номера. Близько 30 відсотків матеріалів правники повертають авторам на доопрацювання, вказавши на певні юридичні казуси.
Хоча інколи бувають випадки, коли, незважаючи на пересторогу правників про ризик судового процесу, матеріал все ж потрапляє у номер. Бо при всій солідності журналу ризик з елементом авантюри завжди вважався там однією зі складових успіху. Така сміливість ґрунтується не в останню чергу на повній матеріальній незалежності.
Загалом у німецького читача вже давно уклався в голові імідж “Шпігеля” як часопису, що викриває скандальні історії, вишукує “брудні” таємниці, влазить в глибини політичних та фінансових махінацій і врешті подає це все, приправлене дотепним журналістським слівцем, на всезагальний огляд. Проте викривальна спрямованість матеріалів “Шпігеля” не має нічого спільного зі скандаломанією, характерною для бульварних “Більда” або “Штерна”.
Усі деталі ― прізвища, дати, числа ― ретельно перевірено; помилки в таких справах бути не може, адже співробітники розуміють, що на карту ставиться унікальна репутація журналу. Історичні матеріали в даному випадку забезпечують необхідне тло для дії головних персонажів, а також виконують суто літературну функцію, забезпечуючи сюжетність розповіді.
У кожному номері всі матеріали дослідження подано у вигляді “інформаційного пакета” ― спеціальної форми організації відомостей, за якого наявний на даний момент матеріал подається візуально спрощеним для сприйняття у вигляді окремих невеликих статей, які в процесі освоєння взаємно доповнюють одна одну, формуючи в результаті завершену панораму подій.
Зазвичай видання користується принаймні чотирма каналами інформації:
Перший - одержання (не виключаючи купівлі) інформації у причетних та компетентних осіб.
Другий - використання як інформатора опозиційної сторони.
Третій - збирання й ретельний аналіз всієї загальнодоступної інформації включно з використанням накопиченої у власних архівах.
Четвертий - отримання інформації від своїх прихильників у владних колах.
19. Етика реклами в газеті, на радіо і телебаченні.
Кого не показують у рекламі
Багато рекламодавців кажуть, що реклама не створює реальність, а тільки тримає дзеркало, в якому відображається суспільство. Будь це правдою, ми могли б очікувати зображення в рекламі різноманітних соціальних груп. Однак персонажами (причому обох статей) більшої частини реклами в Північній Америці і Європі виступають молоді, стрункі, підтягнуті надзвичайно або спортивні представники «білої раси». Хоча окремі рекламодавці вже починають усвідомлювати важливість різних культурних груп і зображують інших персонажів. Реклами в цілому в цьому відношенні ще треба буде пройти довгий шлях. Кількість рекламних роликів, в яких з'являються люди з чорним кольоромшкіри, зростає, але персонажі азіатського та латиноамериканського походження все ще відносно рідкісні. І майже ніколи не побачиш в рекламі покалічених людей, а старим, як було вже зазначено, тільки й залишається, що рекламувати зубні протези і харчову добавку для літніх Geritol.У Північній Америці рекламна галузь керується кодексом поведінки і поруч етичних принципів. Один з основних принципів говорить, що і окремі особи, і компанії мають право на свободу слова. Саме на цьому принципі будували захист свого права на рекламу виробники тютюнових та алкогольних виробів. Часто він входить у суперечність з другим принципом - обов'язком перед суспільством, - Згідно з яким компанія зобов'язана піклуватися про членів суспільства, в якому вона працює, а позитивний для суспільства результат її діяльності повинен переважувати негативний.
Рекламна етика також заснована на принципах свободи вибору і свободи дій. Ці принципи є наслідком віри в переваги вільної ринкової економіки. Поінформовані споживачі, які мають свободу дій, регулюють ділову активність компаній своїми індивідуальними купівельними рішеннями. Праву споживачів на свободу вибору відповідають два інших принципи: свобода від примусу і свобода від нанесення збитку. Реклама не повинна недобросовісним чином переконувати споживачів або маніпулювати ними, щоб підштовхнути їх до поганого вибору. Правдива, що повідомляє достовірну інформацію реклама-неодмінна умова прийняття споживачами інформованих рішень про товари і послуги. У 1962 році президент США Джон Ф. Кеннеді виголосив доповідь "Спеціальне повідомлення про захист інтересів споживачів", в якому виклав описані вище принципи. Президент заявив, що існують чотири основних права споживачів: право на безпеку, право бути поінформованим, право вибору і право бути почутим. Ці принципи важливі для винесення рішення про етичність чи неетичність тієї або іншої реклами. Етична не пропонує споживачам небезпечні товари. У той же час вона забезпечує аудиторію точною і достовірною інформацією, допомагає споживачам зробити інформоване вибір і надає їм можливість висловити свою думку через громадські засоби масової інформації.
 
Етичні кодекси
У етичні кодекси, якими керується рекламна галузь, включені етичні та правові засади. У США саме широке застосування знайшли два кодекси, розроблені Американською маркетинговою асоціацією й Американською асоціацією рекламних агентств. Всі компанії зобов'язані керуватися основним правилом професійної етики: навмисно не шкодити.
Наприклад, відомий персонаж може рекламувати тільки ті товари і послуги, якими він сам користується. Не повинно бути вводять в оману повідомлень про ціну. У рекламі не допускаються зневажливі висловлювання про конкуруючих товари або послуги. Заяви, зроблені професіоналами або вченими, не можна тлумачити перекручено. І нарешті, не допускається використовувати заяви або зорові елементи, образливі для суспільної моралі.
е допускається використовувати в рекламі образ інвалідів, так само як експлуатувати забобони і страх споживачів. Кодекс також містить керівні принципи, що стосуються стереотипів статевих ролей. Зокрема, рекомендовано в ролі осіб, які приймають рішення, наділених владою або користуються авторитетом, зображати як чоловіків, так і жінок (всіх віків і будь-якого етнічного походження); уникати реклами, побудованої на сексуальності; зображати чоловіків і жінок, які виконують роботу по дому на рівних; дотримуватися в тексті реклами принцип рівності статей, тобто говорячи про "людську істоту", слід використовувати в рівній мірі чоловічий і жіночий рід.У рекламних кодексах багатьох країн прописані такі етичні принципи в рекламі:
1. Правдивість.
2. Доказовість. Рекламні заяви необхідно підтверджувати свідоцтвами.
3. Порівняння. У рекламі необхідно уникати помилкових та непідтверджених заяв про конкурента, його товари або послуги.
4. Рекламна приманка. Реклама не повинна перемикати увагу покупців на інший товар. Наприклад, "потужний звук, чотири динаміки - нова автомагнітола "..."! Чи не правда, добре підходить до вашого нового" Порше "з двигуном в 500 кінських сил?".
5. Заяви про ціни. Реклама повинна уникати заяви про ціни, які брехливі або вводять в оману, так само як заяв про економію без доказів її реальності.
6. Смак і благопристойність. Реклама повинна уникати заяв, ілюстрацій, натяків і підтекстів, які суперечать доброму смаку та образливі з позиції громадської благопристойності.
20.  Правові і етичні норми сучасної журналістики
Правова норма – регулює ту чи іншу галузь  діяльності на основі чинного законодавства України і міжнародного законодавства, ратифікованого в Україні. 12 червня 1990 – Закон СРСР “Про пресу” Декларував свободу слова, свободу ЗМІ, забороняв цензуру, дозволяв видання газет до 1000 примірників без реєстрації. Україна – перша з країн СРСР, що створила власні закони у цій галузі.
Право ЗМІ – це складова інформаційного права.
Правові норми сучасної журналістики визначаються такими основними законами:
Конституція України
Про інформацію (1992)
Про друковані ЗМІ (пресу) в Україні (1992)
Про інформаційні агентства
Про ТБ і радіомовлення
Про соціальний захист журналістів
Цивільний кодекс
Кримінальний кодекс
Міжнародне законодавство, ратифіковане в Україні:  Загальна декларація прав людини і громадянина (Про свободу вираження думок і свободу інформації), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (захищає авторське право), Міжнародний пакт про громадянські політичні права (право безперешкодно дотримуватись своїх поглядів, право на вільне вираження своєї думки), Європейська конвенція з прав людини (кожна людина має право на свободу вираження поглядів).
Обмеження на свободу слова повинні бути передбачені в законі, мати законну мету, бути необхідними в демократичному суспільстві.
Кожен журналіст повинен бути культурним у правовому плані, тобто знати норми та їх виконувати.
Правові норми і ЗМІ. Двосторонній вплив:
закони визначають межі діяльності ЗМІ
ЗМІ є суб’єктом господарської діяльності
ЗМІ впливають на прийняття законів, на їх якість, ЗМІ можуть виступати з законодавчою ініціативою.
Часто писані норми закону збігаються з неписаними нормами професійної етики журналіста. Проте якщо закони не лише регулюють поведінку журналіста, але спрямовані більше на його захист, то етичні норми регулюють і встановлюють певні правила поведінки, яких має дотримувати журналіст з позиції моралі та етики при виконанні службових обов’язків.
Професійна мораль журналіста це не тільки норма свідомості, а й моральна поведінка, її мотиви, підстави моральних оцінок у вигляді суджень у журналістських матеріалах, моральні стосунки з людьми.
Джерела норм журналістської етики поділяються:
1. міжнародні
1950 р. ООН схвалила кодекс журналістської етики. Принципи: точність інформації, недопустимість використання журналістики у власних інтересах, недопустимість наклепу та плагіату.
1983 р. Міжнародна федерація журналістів ухвалила Міжнародні принципи журналістської етики:
право на отримання правдивої інформації
принцип об’єктивності
соціальна відповідальність журналіста
професійна чесність
загальна доступність змі і участь громадськості у їх роботі
повага приватного життя та людської гідності
повага громадських інтересів
повага загальнолюдських цінностей
усунення війн та іншого зла, що протистоїть людству
сприяння новому міжнародному порядку в галузі інформації
2. національні
1992, 1997, 2003 роки – три редакції Кодексу професійної етики українського журналіста. Україна має сприяти утвердженню добра і справедливості, забезпечувати суспільство оперативною інформацією.
3. корпоративні
редакційні
В якісних виданнях за кордоном обов’язково є свої редакційні кодекси етики. Такі кодекси є частиною трудових контрактів.
Лось.  Кодекс журналіста:
найголовніше завдання журналіста полягає в тому, щоб служити правді та справедливості
шануй репутацію та гідність кожної людини
тримайся міцно фактів, навіть, якщо вони неприємні
борони свободу збирання і розповсюдження інформації
пробуджуй людське в людині, любов до справедливості, людей і народів.
Треба приносити правду туди, де панує брехня, віру туди, де панує сумнів, згоду туди, де панує розбрат.
А. Бовін: Журналіст повинен мати такі властивості: совість, думка і мужність. Совість - щоб було соромно погано працювати, думки – щоб було що сказати людям, мужність – щоб мати совість і думки залишатись самим собою.
21. Жанрові різновиди репортажу на радіо і телебаченні.
Репортаж відповідає як загальним вимогам до інформації (новизна, стислість, достовірність, цікавість), так і специфічним вимогам (динамізм, стрімкість викладу, картинність, кінематорграфізм, ефект присутності репортера, його здатність використати подробиці, деталі).
Цей жанр із щоденної газети значною мірою перемістився на радіо і телебачення. Це пояснюється їхньою вищою оперативністю, а також значним збільшенням інформаційної насиченості завдяки звуковому та зоровому чинникам. В електронному різновиді репортажу порівняно із друкованим з'явилось ніби дві додаткові швидкості: звучання з усіма його багатими нюансами і зображення, з його різноманіттям кольорів і відтінків. Це велика перевага радіо і телебачення у сфері подієвої інформації. Відповідно друкований і переданий за допомогою радіо і телебачення репортаж мають свої специфічні властивості, але в їх основі спільний принцип зображення: динамічне відтворення, а у прямих репортажах - синхронний показ актуальної події, швидкість зміни картин, увага до деталі, відповідний ритм розповіді, вияв авторського «я»
Однак специфічних особливостей репортаж набуває на радіо. Відмінність жанрів радіожурналістики від жанрів газетної журналістики обумовлено специфікою радіокомунікації. Ключ до розуміння особливостей формування радіожанрів дають специфічні виражальні засоби, якими оперує мовлення. За своєю суттю радіопередача - це акустичне відображення дійсності. В основі його лежать мовлене слово, музика, шуми і т. д. Ці компоненти в сукупності характеризують радіожанри взагалі як родове поняття, яке виражає специфіку творчої діяльності на радіо.
Особливості радіожанру визначаються слуховим сприйманням, специфікою радіокомунікації. Основні її моменти - звукове зображення дійсності, усна творчість, можливість безпосереднього впливу на слухача, передача інформації про подію у процесі її розвитку або після того, як звукова картина події і супроводжуюча її розповідь журналіста були записані на магнітну стрічку.
До числа жанроутворюючих елементів належать виражальні і мовно-стилістичні засоби радіожурналістики. Наприклад, інформаційне повідомлення не потребує інших засобів, крім слова, що звучить; у той же час репортаж неможливий без шумів, які характеризують подію, без звукової картини події. Живе, не завчене слово, спонтанні відповіді на питання радіожурналіста є суттєвими ознаками радіоінтерв'ю. Коментар і бесіда будуються переважно без залучення інших виражальних засобів, крім слова. У радіонарисі можуть бути використані всі три основних виражальних засоби, тобто слово, шуми і музика.
Основні жанрові ознаки радіорепортажу - документальність, достовірність, оперативність - базуються на актуальній інформації. А завдання - відображати події, пов'язані із втіленням інформаційного процесу звершення події. Репортаж пов'язаний з тимчасовим матеріалом, звідси - його подієвість, новизна, динамічність. Найчастіше радіорепортаж присвячується актуальній, суспільно-значимій події, яка представляє інтерес для значної частини аудиторії. Репортер завжди повинен перебувати на місці події. Репортаж - це розповідь очевидця, а його завдання - донести до слухачів живу картину всього що відбувається, допомогти створити її зорове уявлення для слухача. Тому в радіорепортажі важливі три ефекти: достовірність, присутність автора й співпереживання. З одного боку, в радіорепортажі є факти, деталі ситуації, і вони мають бути об'єктивними, відображати найяскравіше, найхарактерніше. З іншого боку - репортер з його можливістю побачити все це, відібрати з того, що відбувається на його очах най значущіше, найцікавіше, оцінити його, дати можливість іншим учасникам події висловити свою думку про те, що відбувається.
Радіорепортер творить у момент виходу в ефір. На його боці всі засоби радіожурналістики: слово, що звучить, документальні шуми, музика. Він створює звуковий образ всього, що відбувається. Класичним видом жанру є репортаж з місця події. Прямий репортаж вимагає високої кваліфікації, багатьох професійних якостей: здібності легко, невимушено, але в той же час коротко і ємко говорити в мікрофон на місці події, імпровізувати, схоплювати найістотніше і нестандартне - бачити, чути, думати «монтажно», відбираючи по ходу дії окремі епізоди з події, що відбуваються.
Телерепортаж, на відміну від репортажу на радіо або в газеті, не тільки розповідає, але і показує глядачеві те, що сталося. Якщо “газетярі” і “радійники”  змушені “малювати” події словами, то за журналіста-телевізійника описову функцію виконує відеоряд, а у фотожурналістиці – серія фотографій.
Теле- та фоторепортери більше залежні від події. Необхідно потрапити на місце події до його завершення і встигнути відзняти відео- чи фотоматеріал. Цей чинник є суттєвим у вирішенні питання про те, що може з’явитися інформаційним приводом
для телерепортажу. Радійні та газетні журналісти думають, наскільки цікавий той чи інший факт читачеві, слухачеві. Тележурналіст оцінює, який зображальний ряд він зможе показати глядачеві.
У подієвому телерепортажі, як і в його аналогах у газеті чи радіо, не може бути вимислу. Завдання журналіста полягає у тому, щоб уміло доповнити відеокадри коментарем, збагатити зоровий образ узагальненими висновками і в жодному разі не дублювати те, що глядач бачить і розуміє беззайвої допомоги.
Однією з найголовніших особливостей телерепортажу є подієвість. Тлумачення події, яке подає більшість словників, лаконічне й однозначне: “Подія – те, що відбувалося, або відбулося, сталося; явище, факт суспільного або особистого життя...”.Подією вважається не тільки те, що сталося, що покликало репортера в дорогу, але й сам прихід репортера на об’єкт, тобто виходить так, наче репортер сам є творцем події. Зображальні особливості сучасного репортажу у пресі і на телебаченні. Однак, коли йдеться про подію в журналістському розумінні цього слова, то варто визначити межі подієвості, те, де вона закінчується, і що може бути відображене засобами телерепортажу.
У телерепортажі головну роль відіграє зображення, яке має родові особливості – документальність, наочність, конкретність, оперативність, емоційність і художність. Крім цього телерепортаж подає кілька монтажних моментів, відібраних журналістом, тобто представляє подію повніше, дає більш завершену розповідь про неї.
Маючи багато спільного з газетним репортажем, телерепортаж, водночас, суттєво відрізняється від нього тому, що одним із головних засобів самовираження у ньому є рухоме зображення. Наочність телерепортажу якісно відмінна від наочності аналогічного газетного чи фотоматеріалу. При цьому на зображення переноситься важлива частина розповіді. Коментар у телерепортажі здебільшого виступає допоміжним (хоча й важливим) компонентом.
 
22. Журнал як тип періодичного видання в укр. журналістиці.
Журнал (фр. journal) — друковане періодичне видання. Поряд з газетою, журнал є одним з основних ЗМІ і пропаганди, впливає на громадську думку, формуючи її відповідно до інтересів певних ідеологічних груп, суспільних класів, політичних партій і організацій.
З появою технологій комп'ютерної верстки і розповсюдженням комерційних друкарень з можливістю повнокольорового друку в Україні кінця XX почала XXI століття, журнали стали основним рекламоносієм товарів класу «преміум». Журнали як правило, адресовані до конкретної аудиторії читачів.В Україні, як зрештою і у світі журнали були одним з основних видів ЗМІ протягом XIX і XX сторіччя. Нині під впливом зростання нових технологій передачі інформації, зокрема Інтернету, журнали почали відмовлятись від паперових версій і виходячи тільки в електронному вигляді.
Різновиди журналів Журнали, як і газети, поділяються на декілька типів:
за періодичністю виходу — переважно не буває щоденних журналів, а щотижневі і щомісячні, деякі виходять навіть раз на кілька місяців;
за форматом;
за тематикою — літературні, мистецькі, наукові, науково-методичні (Комп'ютер у школі та сім'ї), сатиричні, релігійні, політичні тощо;
за характером, по характеру подачі інформації;
Особливості журналів Через те, що журнали виходять в світ рідше, ніж газети, вони відрізняються більш низькою оперативністю подачі інформації, зате у них більше можливостей для докладного аналізу подій, роздумів, підведень підсумків тощо.
Будь-яке журнальне видання розраховано на читачів, тому читацька аудиторія - одна з головних підстав поділу в різноманітних класифікаціях періодичних видань. Оскільки всяка класифікація передбачає поділ на типи, то читацька аудиторія, зрозуміло, є однією з типоформуючих ознак.
Спеціальні журнали мають свій специфічний поділ на розділи, що визначається типом видання за цільовим призначенням. Хоча структура спеціальних видань досить одноманітна, усе ж вона має свої відмінні особливості, властиві кожному типу видання. Так, приміром, матеріали в наукових журналах часто взагалі не мають поділу на розділи, в той час як масові журнали можуть мати багато розділів та рубрик.
Однією із характерних типоформуючих ознак журналу є жанр матеріалів, що в ньому публікуються. У журналах, так само як і в газетах, літературі, мистецтві використовуються різноманітні жанри. Це допомагає більш повно і яскраво відображати різні явища життя, багатство духовної культури українського народу, робить журнал більш актуальним, цікавим. Дуже важливо, щоб працівники журналу вміло використовували саме ті жанри, котрі більшою мірою відповідали вимогам даного журналу у виконанні поставлених завдань. До журнальних жанрів належать: наукові розвідки, інформація, кореспонденція, роман, повість, нарис, фейлетон, огляд літератури, рецензія тощо.
Оформлення спеціальних журналів має, порівняно з газетами більш конкретне певне значення. Узагалі, використання ілюстративного матеріалу, текстових шрифтів, поліграфічних прикрас більш обмежене порівняно з масовими тощо.
23. Журналіст у парламенті: акредитація, статус, особливості праці
Парламентська публіцистика – це різновид оперативних та актуальних інформаційно-аналітичних та оглядових журналістських матеріалів про діяльність вищого законодавчого органу влади. Особливості:
ВР створює законодавчу базу функціонування змі
ПП відрізняється більшою оперативністю
обмежене коло повноправних представників змі має постійну акредитацію на роботу і стінах парламенту. Прес-служба ВР може у будь-який час скасувати акредитацію. Захист журналіста не прописаний в законі
якість матеріалів безпосередньо залежить від контактів журналіста з народними депутатами чи їх референтами. Це взаємовигідно.
ПП-ці притаманний відповідний тон, який в ідеалі мав би бути доброзичливо-критичним. Доброзичливість пов’язана з обов’язковою конструктивною позицією автора, який хоче покращення справ. Критичний характер публікації стимулює ефективнішу роботу ВР, забезпечує прозорість у її роботі.
Парламентський оглядач – представник газети в найвищому законодавчому органі країни. він, як правило, один з найкращих журналістів газети. За натурою – аналітик, певною мірою скептик, комунікабельний, оперативний, має особисті зв’язки у вищих ешелонах влади, користується певною популярністю у депутатському корпусі. Водночас парламентський публіцист повинен дорожити своєю незалежність, не належачи до тієї чи іншої фракції. Його місце в ложі преси, яка в буквальному і переносному значенні знаходиться над засіданням парламенту.
Ідея створення спеціалізованих теле- та радіостанцій для транслювання роботи парламенту народилась 1966 року і вперше обговорювалась на Женевському Міжнародному симпозіумі 1968 року, організованому Міжпарламентським союзом (МПС). До обговорення залучились 50 країн світу.
Перша передача парламентського телебачення вийшла в ефір на Першому Національному каналі 23 березня 1999 р. Це була інформаційна програма "Щоденник сесії Верховної Ради України". А вже 27 березня в ефірі побачили першу тижневу інформаційно-аналітичну програму "Парламентський вісник". Сьогодні супутниково-кабельне мовлення веде Парламентський телеканал «РАДА». Газета «Голос України».
Широко висвітлюється хід пленарних засідань, діяльність усіх парламентських фракцій та депутатських груп, а також робота Комітетів ВР, де розглядаються законопроекти, аналізується виконання чи то гальмування дії вже прийнятих законів в економічній, соціальній, культурній сферах. Головна установка для парламентського журналіста, це чітко проводити відмінність між описом події та його оцінкою.
Акредитація журналістів, працівників ЗМІ при ВРУ здійснюється Прес-службою. Акредитація проводиться шляхом надання індивідуальних акредитаційних карток на строк повноважень ВРУ чергового скликання. Журналісти, які не акредитовані, можуть замовляти у Прес-службі разові перепустки. Акредитаційні картки забезпечують право входу журналістів і технічних працівників до ложі преси і кулуарів, будинків ВР. Про порядок і терміни проведення акредитації Прес-служба повідомляє через газету «Голос України» та шляхом розміщення цієї інформації на офіційному веб-сайті ВРУ не пізніше ніж за два тижні до дня початку акредитації.
Укр.журналісти: Роман Вінтонів, 1+1; Ольга Сніцарчук, 5 канал; Ольга Червакова, СТБ; Юлія Мостова, Дзеркало тижня;
24. Журналістика інформагенцій: особливості організації діяльності.
Інформагентство діє з метою надання інформаційних послуг для ЗМІ: її основною функцією є забезпечення оперативною політичною, економічною, соціальною, культурною інформацією редакцій ЗМІ, інших установ, організацій, приватних осіб, які є передплатниками її продукції. Предметом діяльності інформаційних агентств є збирання, обробка, творення, зберігання, підготовка інформації до поширення, випуск та розповсюдження інформаційної продукції. Агентство складається з мережі редакцій та кореспондентів по країні і за кордоном. Редакції можуть працювати як незалежно, надаючи свої послуги на місцях, так і під керівництвом головної редакції, де збирається інформація для більш широкого кола споживачів. Інформація поширюється як за допомогою власних структур (сайт, періодичні видання, телевізійний канал і т. д.), так і за допомогою партнерів. У структуру агентства можуть входити фотостудії, архіви, відділи по створенню веб та аудіовізуальної продукції, аналітичні відділи, PR-відділи і т. д., послугами яких також можуть користуватися клієнти інформаційного агентства.
Основними видами Інформаційних агентств є:
державні та недержавні інформаційні агентства України;
іноземні інформаційні агентства, які діють в Україні через свої представництва.
Журналіст інформаційного агентства - це творчий працівник, який збирає, одержує, створює та готує інформацію для інформаційного агентства і діє від його імені на підставі трудових чи інших договірних відносин з ним або за його уповноваженням.
Свобода діяльності інформагентств гарантується Конституцією України та чинним законодавством. Забороняється цензура інформації, поширюваної інформагентствами. Інформагентства не мають права у своїх матеріалах розголошувати дані, що становлять державну таємницю, або іншу інформацію, яка охороняється законодавством, закликати до насильницької зміни або повалення існуючого конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, підриву її безпеки, вести пропаганду війни, насильства і жорстокості, розпалювати расову, національну, релігійну ворожнечу, розповсюджувати порнографію або іншу інформацію, яка підриває суспільну мораль або підбурює до правопорушень, принижує честь і гідність людини, а також інформацію, яка ущемляє законні права й інтереси громадян, давати оцінку щодо винуватості осіб у здійсненні злочину, вказувати на особу, яка ніби скоїла злочин до рішення суду, публікувати матеріали, які розкривають тактику і методику розслідування.
Інформагентства згідно з чинним законодавством України поширюють свою продукцію державною, а також іншими мовами, дотримуючись загальновизнаних етично-моральних норм слововживання.
Основними видами інформаційних агентств є державні та недержавні інформаційні агентства України та іноземні інформаційні агентства, які діють в Україні через свої представництва. Провідні інформагенції України: УНІАН, Інтерфакс-Україна, RegioNews, Укрінформ, Українські новини, РБК-Україна, ПРО. Провідні світові інформагенції: Ассошіейтед прес, Bloomberg (США), ААН-МАН (Греція), Інтерфакс (перше в СРСР), Рейтер (Британія), Сіньхуа (Китай), Франс Прес (Франція), Інформаційне агентство Кьодо (Японія), БелаПАН (Білорусь), ИТАР-ТАСС, РИА «Новости» (Росія), Deutsche Presse-Agentur (Німеччина).
Львівщина: «ZIK», «Zahid.net», «Прес-тайм», «МедіаСтар»
25. Журналістська діяльність М.Міхновського.
М.Міхновський був першим, хто на межі XIX—XX століть чітко сформулював кінцеву мету української національної боротьби: “Одна, єдина, вільна, самостійна Україна від гір карпатських аж по кавказькі”.
Політична біографія між революцією 1905 року і початком Першої світової війни: видання українських часописів (“Хлібороб”, “Запоріжжя”, “Слобожанщина”, “Сніп”); як адвокат бере участь у судових процесах, захищаючи селян, що палили поміщицькі маєтки; пропагує українську національно-самостійницьку ідею. Зосереджує свою агітаційну роботу на Слобожанщині, Донеччині, де навертає до українства чимало зросійщених “малоросів”. До виборів у Думу (1906 р.) М. Міхновський видав у Харкові перший наддніпрянський український часопис - "Слобожанщина", у якому закликав голосувати за українських кандидатів. Видання проіснувало недовго через адміністративні утиски "на ідеологічному ґрунті".
* брошура "Самостійна Україна": Значну її частину становив екскурс до історії русифікаторської великодержавної політики царизму. Автор вважав за необхідне повернення до статусу України, який існував на основі Переяславського трактату 1654 року. З позицій міжнародного права він проаналізував відносини України з Росією, які мали статиконфедеративними, але були згодом односторонньо порушені Росією. Це давало право Україні на відмову від союзу з Росією і повернення до статусу самостійної держави. Здоровий націоналізм, стверджувалось у «Самостійній Україні», покликує до історичного життя нові народи, веде до розпаду приречених історією імперій. У бракові такого націоналізму серед українців Міхновський бачить основну причину нещасть нації. Головними опонентами Міхновського виступають не «чужинці», а «українофіли, що виробили релігію лояльності», українська інтелігенція, яка в попередніх своїх поколіннях не узгоджувала свої інтереси з інтересами народу, зраджувала, покидаючи його в найгірші часи.
- державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин
- лише після набуття повної державно-політичної самостійності український народ зможе вирішити питання про те, чи вступати йому в державно-політичні союзи з іншими націями
- Переяславські угоди - нормативні документи, визнання яких обов’язкове для обох сторін, але, оскільки, Росія односторонньо порушила їх, ліквідувавши Запорозьку січ, то і Україна, з точки зору міжнародного права, має право не дотримуватись їх. А тому маємо силою забрати те, що нам належить по праву. Хто на цілій Україні не за нас, той проти нас! Якщо силою було відібрано наше право то ми можемо силою відновити свою свободу.
* брошура “Справа української інтелігенції в програмі Української Народної Партії”
- українська інтелігенція приносить щороку великі і криваві жертви московському “Молоху”: вона єднається з московською інтелігенцією і приймає політичні ідеали і завдання останньої, бо не має власних окремих політичних ідеалів, витворених на Грунті інтересів і бажань української нації; українська інтелігенція бере участь у всіх революційних течіях московського суспільства, починаючи від російських студентських розрухів до діяльности в московських революційних організаціях. Це свідчить про велике духове рабство, про велику безпринципність і безідейність української інтелігенції
26.  Загальна характеристика Інтернет-ЗМІ в Україні.
Такий вид журналістики нині лише розвивається. Керуватися тими ж принципами подання інформації, що й друковані ЗМІ в Інтернет-індустрії неможливо. По-перше, значно відрізняється аудиторія, по-друге, стиль має бути іншим, тобто адаптованим для сприйняття через Інтернет. Інтернет-видання цінують за актуальність, оперативність, а в Україні — ще і завідносну незаангажованість інформації.
Інтернет-видання в Україні з’явилися лише 1999 року і сьогодні налічують майже 80 проектів різного призначення та масштабу. В Україні реєстрація інтернет-ЗМІ не закріплена законодавством, проте деякі інтернет-ЗМІ з метою легалізації своєї діяльності реєструються у Міністерстві юстиції України як газета або інформаційне агентство.
В українському медійному інтернет-просторі можна виокремити 3 види інтернет-видань:
1) інтернет-версії друкованих чи електронних ЗМІ;
2) сайти інформаційних агентств;
3) власне інтернет-видання.
Інтернет-версії  друкованих  чи  електронних  українських  ЗМІ  нічим особливо не відрізняються від власне інтернет-видань: як правило, подають ту ж саму інформацію, яку можна прочитати у пресі, почути по радіо, побачити на телебаченні. Однак інтернет-версії дають можливість друкованим та електронним ЗМІ активно співпрацювати з аудиторією («Форуми» сайтів), створювати архіви,  матеріали  яких  за  бажанням  можна  прочитати,  почути  чи  побачити будь-де і будь-коли. Сьогодні в Україні свої інтернет-версії мають навіть малотиражна преса, районні радіостанції чи телебачення.
Найчитабельнішими в Україні є «Українська правда», «Кореспондент», «Форум» «UAtoday» . Великою популярністю користуються сайти інформагентств «УНІАН» «УКРІНФОРМ», «ДІНАУ», «Контекст медіа» — зазвичай, на цих сайтах можна знайти найоперативнішу й за усіма оцінками найдостовірнішу інформацію.
Українські інтернет видання мають велику проблему мовного характеру; більшість із них варто називати інтернет-виданнями України, бо українського, окрім вказівки на домен UA і частково тематики публікацій, в них дуже мало. «Українська правда», «Форум» один і той самий текст подають українською та російською мовами; «Кореспондент», «Репортер», «Київська Русь» — українською, російською та англійською.
Традиційні ЗМІ упродовж останніх років дуже часто беруть інформацію з інтернету (у тому числі й з інтернет-видань) без жодних посилань на джерело – плагіат!
Сучасний український блогер – це той, хто вільно висловлює свої думки на різну тематику та в принципі не має обмежень в своїй діяльності, бо він є журналістом, корегувальником та головним редактором в одній особі, а держава ще не знайшла методів для обмеження їх діяльності. В Україні поки що немає обґрунтування для цензури в Інтернеті.
27. Загальнонаціональне і регіональне телерадіомовлення.
Після 2000 року національна система аудіовізуальних ЗМІ в Україні знаходиться у фазі інтенсивного нарощування своїх потужностей. Сучасний стан телерадіомовлення України сформувався шляхом трансформації системи державного мовлення і доповнення її новими ресурсними можливостями й технологіями створення і розповсюдження телерадіопрограм. У період 1990—2005 pp. Україна пройшла шлях від мереж УТ-1, УТ-2, УТ-3, УР-1, УР-2, УР-3 до:
* 14 загальнонаціональних телемереж: (Національна телекомпанія України (НТКУ), ТРК "Студія "1+1"", "Українська незалежна ТВ-корпорація" ("Інтер"), "Міжнародний медіа-центр — СТБ", ЗАТ "Новий канал", TOB "Міжнародна комерційна ТРК "ICTV"" та ін.);
* 3 регіональні телемережі: ВАТ "ТК "Тоніс"", TOB "ТС "Астра -ТБ"", ЗАТ "ТРК "Люкс"";
* 12 загальнонаціональних радіомереж: (Національна радіокомпанія України (УР-1, УР-2, УР-3), ЗАТ "Наше радіо", TOB "ТРО "Русское радио" -Украина", ЗАТ "ТРК "Люкс» та ін);
* 11 регіональних радіомереж: (Українська корпорація "Телебачення і радіомовлення "ЮТАР"", ЗАТ "PK "Гала"", "Каскада", Компанія "Нова хвиля" TOB "ТРК "Пілот"-Україна", ЗАТ "Студія "Європа плюс" — Україна" та ін.).
Мережі обласних державних телерадіокомпаній створюються для забезпечення обласного мовлення з розрахунку 14—16 годин щодобово. Аналіз фактичного мовлення ОДТРК свідчить, що наявний у них фінансовий і технічний потенціал не забезпечує якісного програмного наповнення в планових обсягах. Результатом цього є звернення кількох ОДТРК до Національної ради України з проханням про зменшення обсягу власного мовлення з метою вивільнення ефірного часу для ретрансляції програм мережевих мовників. Найбільш динамічно розвиваються телемережі ОДТРК: Кіровоградської, Луганської, Полтавської, Черкаської областей та  м. Сімферополь (близько 20 каналів). Проблемними залишаються прикордонні регіони Волинської, Одеської, Рівненської областей, де кількість національних телевізійних програм в ефірі менша за кількість програм сусідніх країн, що є елементом мовної експансії сусідніх держав та впливає на стан інформаційної безпеки України.
Сьогодні український ринок телебачення можна поділити на три сегменти. Абсолютними лідерами є канали Інтер та 1+1, кожному з яких належить частка аудиторії приблизно у 20 %. Ці канали мають дещо більшу частку загальних доходів від телевізійної реклами, ніж їх частка аудиторії. Другий рівень включає Новий Канал, ICTV, СТБ, TРК Україна та TET. Ці канали мають дещо більш обмежене географічне покриття, а їх аудиторія коливається в межах від 3 % до 7 %. Крім того, існує значна кількість каналів третього рівня, серед яких – 5 канал, Перший Національний, НТН, Toніс, M1, Мегаспорт та інші.
З точки зору програмного наповнення основними й сталими тенденціями у розвитку провідних мовників після 2000 року стали:
1.      Спеціалізація. Основною економічною причиною є зростаюча конкуренція в галузі, що змусило деяких учасників ринку шукати нішові аудиторії. В результаті цього такі спеціалізовані канали, як M1 (музика), Meгаспорт (спорт, приблизно 15-й номер у рейтингах), TET (розваги), 5 канал (новини), зросли у рейтингах та збільшили своє географічне покриття.
2.      Локалізація, тобто поступове заміщення в ефірі (і передусім у прайм-тайм) провідних каналів голлівудської продукції продукцією російського, вітчизняного, або спільного україно-російського виробництва.
З кожним роком ринок реклами на телебаченні та радіо зростає, стаючи більш привабливим для іноземних інвестицій. Сучасні тенденції та перспективи: перехід ТРО від аналогового до цифрового мовлення, створення загальнонаціонального суспільного телерадіомовлення.
28.  Засоби гумору і сатири в сучасних ЗМІ.
Сутність комічного у протиріччі, контрасті між справжнім змістом явища і тою уявною роллю, що воно приписує собі. Сатиричні засоби аргументації входять у систему засобів публіцистичної аргументації як раціональні і емоційні аргументи і засоби. У сатиричних образних засобах факти не спотворюються. Сатиричні засоби своєрідно трактують зміст реальності. Першою вимогою сатиричної інтерпретації є правдиве і об’єктивне, логічне і послідовне відображення фактів, базованих на неупереджених, незаперечних подіях та явищах. Сатиричні образні засоби мають пізнавально-викривальне значення, дають певну оцінку соціальним фактам.
Сатиричні засоби:
гіпербола. У памфлетах та фейлетонах гіпербола інтерпретує факти. Гіпербола стає іронією, якщо не відповідає фактам дійсності.
алегорія. Складні політичні, соціальні питання завдяки алегорії стають доступнішими для сприйняття.
каламбур. Узагальнює факти, відбиває авторське ставлення до них. Форма каламбура точно відповідає думці автора.
Способи написання творів сатиричних жанрів:
пародіювання. Пародійна форма дає можливість широко використати іронію. Але вдаючись до пародії, журналіст має пам’ятати, що не виключені повтори, банальності.
продовження лінії міркувань негативного героя (зведення їх до абсурду). Тут слід подбати про збереження почуття міри. Домисел.
проведення аналогій. Тут слід визначити, наскільки виправдана аналогія.
літературне осмислення фактів. Слова емоційної оцінки, виділення суттєвого за допомогою мовностилістичних засобів.
Сатиричні жанри:
ü   Сатирична замітка – твір газетно-журнальної сатири, в якому стисло, в яскравій і дотепній формі повідомляється про негативний факт з метою його усунення. Завдання замітки – привернути увагу до поширеного негативного факту і таким чином сприяти виправленню становища.
ü   Фейлетон – сатиричний, художньо-публіцистичний жанр, який виявляє комічну суть негативних фактів і явищ. В основі завжди суспільно важлива проблема. Це виступ-викриття. Пишучи фейлетон, треба добре усвідомлювати мету його написання. Фейлетони поділяються на документальні і проблемні.
ü   Памфлет – сатиричний гостро викривальний твір, в якому розвінчуються суспільно-небезпечні негативні явища, розрахований на ідейне знищення об’єкта критики. Автор викриває не лише окремі негативні факти, а й цілу систему поглядів.
ü   Гумореска – невеликий за обсягом художній твір, у якому розповідається про комічну пригоду  чи рису характеру людини. Твори цього жанру легкі, не мають жодної зайвої деталі, всі вчинки героїв не лише психологічно, а й сюжетно вмотивовані, сюжет – динамічний. Основне завдання гуморески не змалювання образу персонажа, а висміювання якоїсь одної негативної риси його характеру.
ü   Пародія – сатиричний чи гумористичний твір, в якому автор, наслідуючи творчу манеру письменника, навмисно перебільшує реальні якості і властивості об’єкта пародіювання.
ü   Сатиричний афоризм – лаконічне судження, яке містить глибоку думку. Більшість побудовані на використанні каламбуру
29. . Засоби експресивності та їх роль у публіцистичному тексті.
Це: порівняння, епітет, метафора, гіпербола, персоніфікація, терміни, неологізми, скорочення, професійний жаргон, інтернаціональні слова, реалії, риторичні питання, паралельні конструкції, емфатичні конструкції.
 
Публіцистичний стиль. Сфера використання – громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання.
Основне призначення:
v     інформаційно-пропагандистськими методами вирішувати важливі актуальні, суспільно-політичні проблеми;
v     активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до необхідності зайняти певну громадську позицію, змінити погляди чи сформувати нові;
v     пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій та активна агітація за втілення їх у повсякдення.
Основні мовні засоби:
синтез елементів наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного стилів;
лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність, приватизація та ін.);
використовується багатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова (політична еліта, епохальний вибір та ін.), експресивні сталі словосполучення (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази (чорне золото – вугілля, нафта, легені планети – ліси та ін.);
використання у незмінному вигляді приказок, прислів'їв, фразеологізмів, цитат;
уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів (орбіти співробітництва, президентський старт);
із морфологічних засобів часто використовуються іншомовні суфікси: -ст.(-ист), -атор, -акція та ін. (полеміст, реваншист, провокатор); префікси псевдо-; - нео-, сурес-, ін.-, тер- та ін. (псевдотеорія, неоколоніалізм,супердержава, інтернаціональний);
синтаксисові публіцистичного стилю властиві різні типи питальних, окличних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повторюваними сполучниками ті ні.);
ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючі заголовки; наближення заголовних структур до структур розмовної мови.
Публіцистичний стиль за жанрами, мовними особливостями та способом подачі інформації поділяється на такі підстилі:
а) стиль ЗМІ – засобів масової інформації (часописи, листівки) радіо, телебачення. тощо);
б) художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси тощо);
в) есе (короткі нариси вишуканої форми);
г) науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо).
30. Значення інтернет-щоденників (блогів) в мережевій журналістиці.
Типи блогерства:
- щоденники (як первісна ідея блогу),
- народна/громадянська журналістика (люди з нежурналістською освітою, які мають що сказати іншим),
- журналістські блоги на відомих сайтах (там самі журналісти розповідають про те, чого не змогли сказати у публікації в силу обмеження площі, жанру, завдання, яке ставила редакція),
- журналістські блоги, які виконують функцію самостійного видання.
Основа блогу − повна свобода не тільки слова, але й суджень, емоцій, висновків, у той час як у традиційній журналістиці свобода слова журналіста може бути обмежена редакційною політикою, фактаж повинен бути перевіреним, виклад неупередженим та неемоційним. Блогери з одного боку намагались усувати ті неточності, які з’являлись у традиційних ЗМК, з іншого боку сповідували політику: публікуй все, що хочеш, спростування прийде від інших блогерів.
Відомі видання як українські, так і зарубіжні  пропонують своїм читачам блоги як відомих журналістів, так і народних блогерів.  Народні блоги презентують своїм читачам такі видання як „Українська правда” (блог „Народна правда”), „Корреспондент”(„Я-Кореспондент”), CNN(„I-Report”) та ін. Творці „Народної правди” на сайті „Українська правда” запрошують будувати іншу віртуальну реальність, де менше політики і максимум потреб та проблем реального життя. Сайт американського телеканалу CNN, запрошуючи до співпраці на блозі „I-Report” свою глядацьку аудиторію, каже, що саме така співпраця дозволить глибше зрозуміти явище чи повніше описати ситуацію.
Новини на блогах переважно ексклюзивні, над ними не тяжіє нічий вплив, що й дозволяє йому швидко завойовувати симпатії читачів. Блогери-очевидці першими повідомили про стихійні та техногенні катастрофи, долучаючи власні відео- чи фотоматеріали, більше того, вони одночасно організовували допомогу постраждалим. Саме ці описи подій, безпосередніми свідками яких були блогери, і викликали інтерес професійних традиційних ЗМІ. Блогосфера все частіше буде перетинатися з професійною журналістикою, а авторитетні традиційні ЗМІ будуть залучати до співпраці авторів цікавих та популярних блогів.
Отже блогери не претендують посісти місце професійної журналістики, проте суттєво доповнюють її. Тому потребу грати за спільними правилами пропонують не лише професійні сайти, які опублікували поради своїм дописувачам. Їх (правила) поділяють самі блогери. Журнал „Корреспондент” пропонує підказки: як писати для їхнього блогу, що брати до уваги, чого уникати. Сайт американського каналу CNN теж пропонує своїм  громадянським репортерам, які захочуть надіслати власний текст, відео чи фото для I-Report, поради-підказки, як запропонований текст зробити цікавішим, відео чи фото − досконалішими.
Нині існує чимало неписаних  правил, які поділяють чесні дописувачі як професійної, так і народної журналістики: цечесність, дотримання авторських прав. До речі, нині саме блогери все частіше звинувачують представників традиційної журналістики у плагіаті, використанні цитат з блогів без дозволу та посилання на них.
31.  І.Франко як організатор, редактор і видавець періодичних видань.
Іван Франко (1856-1916) — автор майже 6 тисяч творів. Був редактором та членом редколегії:
Журналів: «Друг», "Громадський друг", "Світ", "Зоря", "Правда", "Народ", "Життя і слово", "Літературно-науковий вісник".
Газет: "Рrаса", "Діло", "Кurjer Lwowski".
Регулярно співпрацював з часописами "Рrawda", "Glos", "Wisla" (усі — Варшава), "Кraj" (Петербург), "Киевская старина" (Київ), "Die Zeit" (Відень) та ін. Франко разом з другом Михайлом Павликом видавали періодичні видання «Дзвін», «Молот», «Громадський друг», на сторінках яких були надруковані поезії «Каменярі», «Товаришам із тюрми».
У 1881 році Франко став співвидавцем часопису «Світ», після закриття (1882) якого працював в редакції часопису «Зоря» і газеті «Діло» (1883 — 85). 1888 Франко деякий час співробітничав у часописі «Правда». Зв'язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889). 1890 за підтримкою М. Драгоманова Франко стає співзасновником Русько-Української Радикальної Партії, підготувавши для неї програму, та разом з М. Павликом видає півмісячник «Народ» (1890 — 1895). 1894-1897 рр. Франко разом з дружиною видають  “Життя та слово”. Грошима журналу допомагала Леся Українка. Основна увага приділялась україно-російським зв’язкам і літературі. У 1895 році вісник перетворився переважно з літературного, історичного і фольклорного на вісник літературний, політичний, науковий. У 1897 році перестає виходити. Одна з основних причин закриття – матеріальні нестатки.
Франко був і редактором "Літературно-наукового вісника".
32.  Ідея боротьби в українській публіцистиці першої половини ХХ століття.
Поняття боротьби у публіцистичному лексиконi виникло раніше, нiж iдея державності. Преса була чинником боротьби за українську державність; тема боротьби за українські національні інтереси (політичні, економічні, культурнi) була однією iз провiдних. Осмислення ідеї боротьби відображає інтелектуальний рівень нації, спроможність її політичної думки.
Революцiї в Росiї 1905-1907 рр. загострили не лише класовi, але й нацiональнi суперечностi. Пацифiзм вождiв української революцiї, нерозумiння ролi армiї в державотворчому процесi, а очевидно i їхнiй страх перед кривавою боротьбою були серед причин поразки українських визвольних змагань.
Українська iнтелігенцiя втратила войовничiсть (на вiдмiну, скажiмо, вiд польської), iнстинкт боротьби. Коли ми говоримо про винятки, то маємо на увазi, М. Мiхновського. Він вважав, що соцiальнi проблеми можна розв’язати лише пiсля нацiональних, що сьогоднi треба воювати за великий iдеал волi рiдного народу, iдеал воскресiння однiєї великої неподiльної України вiд Дону до Сяну. В.Винниченко писав про «прекрасну, велику силу людини, – iнстинкт боротьби», вiн же вважав, що нацiональне питання треба розглядати в парi iз соцiальним питанням. Зрозумiвши помилковiсть московської орiєнтацiї, М. Грушевський закликав дивитися вперед. Свої погляди вiн висловив у циклi статей, що вийшли пiд назвою «На порозi нової України». Утопiчнiстю позначенi його статті про армію. С. Петлюра у багатьох листах виклав свої погляди на стратегiю визвольної боротьби, обґрунтував концепцiю цiєї боротьби: «Шлях звiльнення кожної нацiї густо кропиться кров’ю».
Пiсля поразки визвольних змагань починається новий етап як в осмисленнi поразки, причин цiєї поразки, так i в поглядах на суспiльнi процеси, на шляхи i способи здобуття державностi.
1921 р. вийшла друком праця В. Старосольського «Теорiя нацiї». Це була одна iз перших спроб осмислення теоретичних аспектiв нацiї, тут автор порушив i проблематику боротьби. Вiн пише про полiтичну боротьбу як про матiр нації.
1923 р. вийшла праця С. Рудницького «До основ українського нацiоналiзму». Рудницький був еволюцiонiстом, але крiм цього вiн уважав, що в людському суспiльствi, як i в природi, нема й не може бути рiвностi. Наявнiсть цiєї абсолютної нерiвностi, рiзницi i є пiдставою, чинником розвитку.
У войовничiй тональностi написано статтю О. Назарука «Чи зiйти спокiйно зi сцени?». Автор з гiркотою згадує, як у галицькому суспiльствi культивувався антимiлiтаризм, уважає, що в перiод ЗУНР не треба було вагатися, а розстрiлювати тих, хто ухилявся вiд мобiлiзацiї в армiю. О. Назарук закликав вiдмовитися вiд думок про мир i тишу, а думати про боротьбу i змусити до цього інших.
Iдеєю боротьби була перейнята уся публiцистична творчiсть Д. Донцова. В працi «Пiдстави нашої полiтики» (Вiдень, 1922). Вiн виходив iз принципу полiтичностi нації. Окреслив основнi моменти своєї концепцiї боротьби: не проти певного режиму, а проти агресивних намiрiв iнших нацiй. Доводив iсторично перспективну орiєнтацiю на Європу, а не на Москву – це, вiдповiдно було пов’язане i з пошуком союзникiв, вiн шукав соцiальну базу для боротьби за визволення. Для Д. Донцова «воля до нацiї» була синонiмом «волi до боротьби за нацiю».
У 1937 р. вiн видрукував у «Вiстнику» статтю «Filosophia militans»: «Фiлософiя мiлiтанс», не фiлософiя «миру i тишини». У статтi «Великий бенкет» (1937) Д. Донцов прямо ототожнює нацiоналiзм з бунтом – боротьбою.
З УВО починався процес формування визвольної концепцiї українського нацiоналiзму. Пропаганда iдей боротьби була одним iз завдань перiодичного органу УВО – журналу «Сурма» (ще були журнали «Січ», «Січові стрільці»).
Є.Коновалець, концепцiя визвольної боротьби: iдея державностi i соборності, що може згуртувати українцiв; державнiсть треба i можна захистити лише збройною силою; iдейно-полiтичною платформою бойової органiзацiї може бути лише український нацiоналiзм; орiєнтацiя на власнi сили; боротьба (збройна) вимагає професiйних знань, а тому готуватися потрiбно вiдповiдно, пiдготовка до майбутньої збройної боротьби не можлива не лише без професiйно вишколених кадрiв, але й без iдеологiчно-пропагандистського забезпечення. Свої погляди Є. Коновалець висловив у таких працях, як «Причинки до iсторiї української революцiї», «Причинки до iсторiї ролi Сiчових Стрiльцiв в українськiй революцiї», у статтях на сторiнках «Сурми», «Розбудови нацiї».
З утворенням ОУН iдея i проблематика боротьби дiстала на певному етапi теоретичне оформлення в концепцiї перманентної революцiї. Це чiтка i послiдовна цiлеспрямованiсть усiєї дiяльностi революцiйної органiзацiї: втягування в активну боротьбу щораз ширших кiл народних мас, плекання патрiотизму, а також і розбудова власного шкiльництва, «Просвiти» i економiки, бойовi виступи – i ця боротьба в результатi свого наростання завершується всенародним збройним повстанням. Одним iз теоретичних джерел цієї концепції була думка, висловлена в «Нацiоналiзмі» Д. Донцова, що полягала в розумiннi життя як вiчної боротьби. Преса ОУН: «Розбудова нації», «Укр. голос», «Голос», «Вісті», «Голос нації», «Наш клич», «Наш фронт», «Бюлетень КЕ ОУН на ЗУЗ», «Юнак», «Юнацтво», «Гомін краю», «Самоосвітник», «Наш світогляд». Перебували пiд її впливом, хоча були формально органами студентськими («Студентський шлях», «Студентський вiстник»), літературними («Дажбог», «Обрії», «Напередодні»).
Я.Стецько публiкувався на сторiнках «Студентського шляху». Стаття «Небезпечнi сугестiї» 1934 р. У статтi «Боротьба для боротьби чи змагання за вартостi» 1934 р. висловлює думку, що боротьба існує лише тодi, коли є змаганням за позитивнi, нацiонально-етичнi ідеали.
Преса легальних партiй (УНДО, УСРП, УСДП, згодом ФНЄ) постiйно критикувала як iдею збройної боротьби загалом, так i концепцiю «перманентної революцiї».
33.  Ідея державності в українській пресі періоду визвольних змагань 1917-1921 рр.
Процес формування укр. нації невід’ємний від ідеї державності. Ідеологи ідеї державності: Донцов (ідеолог націоналізму), Міхновський, організації й їх видання «Молодої України», «Сокола», «Січі», «Пласту», журнал «Відгуки». На жаль, вожді укр. революції Грушевський, Петлюра, Винниченко державниками не були й України без Росії не бачили.
М. Грушевський писав про незалежність, суверенність, алея к і для І. Франка, це було для нього поза межами можливого, поза потребами дня. Як і І. Франко, він захищав ідею федерації. Про це він писав в статті «Якої ми хочемо автономії й федерації» (1917), яка свідчить про наївність М. Грушевського як політика і державного діяча. Через рік, у квітні 1918 р., у збірнику «На порозі нової України» він писав про кінець московської орієнтації через криваві уроки, що їх дали російські більшовики (Крути, захоплення Києва і розстріл українців, нищення всього українського). Але в збірці «На порозі нової України» він продовжує розвивати ідею федералізму: у статті «Нові перспективи» М. Грушевський писав: «Не вважаю, як перед тим, так і тепер, самітного державного відокремлення за політичний ідеал».
Починаючи від утворення ЗУНР ідея державності перетворилася із теоретичної в практичну, стала головною засадою діяльності національного організму, а преси зокрема. Повоєнна доба почалася створенням Української військової організації (УВО), що однозначно стояла на державницьких позиціях. Три засади діяльності УВО: державність, соборність й революційна боротьба як єдиний шлях до здобуття державності. Поява УВО свідчила про еволюцію української політичної думки і зародження ідеології українського націоналізму.
Одним із найбільш визначних ідеологів і публіцистів українського націоналізму став Д.Донцов. Українську державність він обумовив сепаратизмом, відокремленням від Росії – те, чого не могли зрозуміти вожді і лідери Центральної Ради. Ідей він висловив у «Підставах нашої політики» (Відень, 1921), у програмній праці «Націоналізм» (1926), у десятках публікацій, що появилися на сторінках «Літературно-наукового вістника» і «Вістника» міжвоєнної доби. Донцов «узгодив» ідею української державності з ідеєю боротьби, з волею нації творити, з необхідністю виховувати українця іншого, нового типу. Д.Донцов гранично чітко визначив орієнтацію України – Європа, а не Росія.
34. Ідея призначення України в західноукраїнській публіцистиці ХХ століття.
Легенда апостола Андрія (ідея призначення України)
Національне самоусвідомлення як процес відбувається швидше, якщо цей процес супроводжується усвідомленням історичного призначення свого народу, усвідомленням причетності до здійснення чогось важливого, історичного, великої ідеї.
Давньоукраїнські літописи залишили нам легенду про апостола Андрія - мандруючи на північ, він зупинився на київських горах і сказав „на цих горах засіяє благодать Божа”. Те, що укр.земля дістала благословення від учня Христа, позитивно впливало на ментальність народу, згадки про цю легенду знаходимо у публіцистиці Донцова, Липи, Ольжича.
Вірою у єдину, вільну, самостійну Україну від Карпат до Кавказу був просякнутий маніфест М. Міхновського«Самостійна Україна». М. Ганкевич бачив призначення України в тому, щоб змінити долю народів Східної Європи. Збудувати Велику Україну і цим прислужитися людству – у цьому бачив призначення України М. Грушевський у 1918 р., у відновленні зв’язків із західним світом, що зумовлено і традиціями, і давніми навиками, і духовним спорідненням. Не в гегемонії бачив М. Грушевський покликання України, а у творенні тієї Великої України, яка гідно увійде до світової федерації.
Д. Донцов бачив призначення України у тому, щоб стати державою, стати іншою, європейською, звільнившись від багатьох традиційних негативних рис. У мiжвоєнну добу, коли Д.Донцов обґрунтовував i захищав ідеологічні засади українського нацiоналiзму, вiн менше писав про iсторичну мiсiю, про месiанство України, добре розумiючи, що це за даних умов лише можливість, але вiн переконував свою аудиторію в тому, що чинно служити цiй ідеї, вiрити в неї, є обов’язком українця-патрiота.
В. Липинський вперше як історик i публіцист порушив i обґрунтував ідею нашого посланництва. На його думку, реалізація національних хотінь неможлива без ідеї посланництва, саме ця iдея відіграла величезну роль у становленні i розвитку всіх державних нацiй. Суть же цієї ідеї вiн вбачає в тому, що провiдна верства, а за нею i вся нацiя вважають себе покликаними тими вищими силами, в якi вони вiрять. Липинський вважає, що ми мали зачатки месіанства щоразу, коли поривалися до того, щоб стати реальною, державною нацiєю, – спочатку в князівські часи, потім у часи козаччини, згодом цей месіанізм вiдроджувався в ідеях Кирило-Мефодiївського братства, але потім цей месіанізм пропав. Причини цього вiдмiнного характеру месiянiстичної творчості в українцiв є цілковитий занепад державницької ідеї, державницьких традицій в українськім громадянствi ХIХ ст.
Ю. Вассиян: визнанням шляхетного, високого і трагічного призначення України є «стояти на сторожi християнської Європи». Україна була «Марсовим полем». Українi не вдалося перетворити цю боротьбу, цю роль у позитивний державотворчий чинник своєї історії. Саме свiдома особистість з її змаганням за долю, з її героїчним творенням, з її вільним виявом душi i мораллю непереможного чину творить історію, є творцем i вищої ідеї – ідеї покликання. Основні тези: констатацiя месiанства Київської Русi; Україна як захисник європейського свiту вiд навали зi Сходу (вiд давнiших часiв i до сучасностi); неможливiсть виконання будь-якої iсторичної мiсiї без вiдновлення державностi; докази усвiдомлення свого призначення i вiра у своє покликання. Ю. Вассиян одну iз своїх найбiльших фiлософсько-публiцистичних праць не випадково назвав «Степовий Сфiнкс», маючи на увазi Україну. Як філософ, вiн не розгадав до кінця загадки степового сфiнкса (а це і є Україна) про призначення України.
Ю. Липа сприймав не лише як належне провiдну роль Київської Русi на схiдних просторах Європи, але й українську iсторiю, i свiдомiсть України (праця «Призначення України») як органiчну цiлiснiсть, що формувалася упродовж тисячолiть, адже наша iсторiя почалася не вiд пророцтва апостола Андрiя на Днiпровських кручах, а значно ранiше, бо трипiльська культура – це не просто географiчний чинник, – це прямий попередник української культури i духовностi. Липа опирався i на той факт, що нiкому не вдалося знищити iсторичний iнстинкт української раси, незнищенний iнстинкт, бо вiн опирається на культурну основу i єднiсть характеру раси.
Ольжич, згадуючи пророцтво апостола Андрія у статті „Український міт” пише про призначення України - привернути їй перше місце на Сході Європи і виправдати своє почесне місце на грані двох світів, її найближче завдання - це організація боротьби поневолених народів проти Москви. Серед iдей, що зумовлюють українську iсторичну свiдомiсть, О. Ольжич називає iдею батькiвщини, а докладнiше – iдею державного самоздійснення.
35. Ідея соборності в українській публіцистиці першої половини ХХ століття.
Ідея соборності в укр. суспільстві невіддільна від укр. історичної долі, свідомості й ментальності, так само, як ідея державності й боротьби. Зародилася навіть раніше від ідеї державності, та півтораста років перекручувалася, деформувалася, спекулювалася.
Теоретичні умови для розуміння поняття соборності створив Грушевський, довів, що укр. мають свій власний, самобутній, незалежний від інших історичний розвиток. М. Грушевський вважав, що Київська Русь – це початок української державностi, а її спадкоємницею є, вiдповiдно, Україна, а не Московське царство.
Поборницьким духом була пройнята й «Руська трійця», проте згодом Вагилевич і Головацький відійшли від соборництва. «Руська Трiйця» розривала зв’язки iз церковнослов’янською мовою в лiтературi i впроваджувала мову народну. А «Русалка Днiстрова» засвiдчила, що мiж мовою галицьких українцiв i надднiпрянських українцiв нема суттєвої рiзницi, що вони один i той же народ, тобто можна говорити про соборницький дух збiрки.
Пiд час «весни народiв», 2 травня 1848 р., у Львовi було створено першу українську полiтичну партiю – Головну руську раду. У своєму манiфестi вона заявила, що галицькi русини є частиною «великого 15-мiльйонового руського народу». Цю заяву можна вважати першим офiцiйним проголошенням iдеї соборностi, соборницького iдеалу. Але соборницький дух, вiдчуття єдностi з Надднiпрянською Україною не був для «Руської Трiйцi» результатом федералiстських iдей. Соборництво не появилося пiд впливом національного вiдродження захiдних слов’ян, а було наслідком нацiональної самоiдентифiкацiї.
Не мiг бути соборником, прихильником соборницької iдеї М. Драгоманов, який заперечував iдею української державностi, пропагуючи iдею федерацiї з Росiєю, вiддавав перевагу розв’язанню соцiальних проблем на шкоду нацiональним iнтересам, а розподiл територiї за етнографiчними кордонами заперечував, якщо це йшло на шкоду економiчним iнтересам.
Пропагандою ідеї соборності в Галичині займалася газета народовців «Діло». На поборницьких позиція стояли перші політичні партії Галичини: Українська національно-демократична партія, Русько-укр. радикальна партія, Укр. соціал-демократична партія.
Ідеї самостійності й соборності намагався поєднати в «Ukraina irredenta» Ю.Бачинський. Франко пiсля появи працi Бачинського написав рецензiю «Ukraina irredenta». I. Франко подав змiстовний нарис еволюцiї нашої нацiональної свiдомостi в Галичинi, iронiчно вiдгукнувся про прямолiнiйно-схематичний метод «матерiалiстичного свiтогляду», але насамкінець позитивно оцiнив працю Ю. Бачинського, яка, на його думку, була, радше, проявом нацiональної свiдомості, нiж науковим викладом.
Багатий матерiал для роздумiв про змiст поняття «соборнiсть» дає вiдома дискусiя мiж I. Франком i Лесею Українкоюна зламі 1896-1897 рр., яка загалом стосувалася питань тактики, стратегiї, перспектив українського полiтичного руху. Пiд час революцiї 1905 року в Росiї I. Франко пише «Отвертий лист до галицької української молодiжи». Вiн бачив те завдання, яке стояло перед українською iнтелігенцiєю – витворити з величезної етнiчної маси українського народу українську нацiю, суцiльний культурний органiзм, спроможний на самостiйне і полiтичне життя. I у зв’язку з цим I. Франко говорить про обов’язок галицьких українцiв допомогти надднiпрянськiй України.
М. Грушевський як історик не лише створив теоретичнi передумови для розумiння iдеї соборностi як методологiчної засади, а разом iз I. Франком захищав соборнiсть в українському полiтичному життi на сторiнках «Літературно-наукового вістника» та ін.видань на початку ХІХ ст. Щоправда, він при цьому відкидав, заперечував ідею українського П’ємонту, провідну роль Галичини, та закликав усіх відігріти національне почуття, а з ним і почуття національної спільності, солідарності у різних частинах українського народу.
Втiленням соборницької iдеї стало створення у Вiднi 5 травня 1915 р. Загальної української ради – нового полiтичного керiвництва українського руху. До складу ЗУ Ради увiйшов i СВУ, який незмiнно стояв на соборницьких позицiях, що вiдобразилося i в багатьох публiкацiях його офiцiйного органу – «Вiстника СВУ».
Соборниками були й Українські Січові Стрільці та УВО; друкованi видання УВО – «Наш шлях» i «Сурма».
 36. Іномовлення як тип міжнародного мовлення та специфіка його функціонування.
Іномовлення – це специфічна форма діяльності, що полягає в підготовці та випуску радіопередач, призначених для слухачів інших країн з метою здійснення на них певного політико-ідеологічного впливу. Це поширення інформації про життя країни, відображення об'єктивної картини міжнародних подій. Принципи створення передач не відрізняються від узвичаєних, тих, якими керуються журналісти внутрішніх редакцій усіх демократичних країн. Але до цих принципів додається обов'язок дбати про імідж своєї держави у світі.
В Україні сьогодні здійснюють мовлення такі міжнародні радіокомпанії, як Бі-Бі-Сі, "Німецька хвиля", "Радіо Свобода" та інші станції, які постійно збільшують час присутності в українському ефірі та розширюють жанрово-тематичний спектр своїх передач. Основною властивістю радіомовлення для закордонної аудиторії залишається належність до розряду державних або суспільних засобів масової інформації, а в ефірі іномовлення загалом переважають інформаційно-аналітичні та публіцистичні передачі над суто розважальними та рекламними. Аби якнайдоступніше донести до слухача свою позицію з тих чи тих питань, мовлення ведеться рідною для аудиторії мовою. Паралельно використовується і мова суб'єкта міжнародного радіомовлення.
Всесвітня служба радіомовлення України за всіма ознаками відповідає визначенню "зовнішньополітичний засіб інформації" і відрізняється від світових аналогів низьким рівнем фінансового забезпечення. Звідси й незначна кількість іномовних редакцій, і часті збої чутності. Всесвітня служба радіомовлення України – єдиний представник нашої держави у світовому радіопросторі. "Радіо Україна" – державний засіб масової інформації, що входить до структури Національної радіокомпанії України. Іномовлення веде передачі англійською, німецькою, румунською та українською мовами на Північну та Південну Америку, Західну Європу, Російську Федерацію, Казахстан, Австралію (всього понад 50 країн загальним обсягом понад 30 годин на добу). Основу вітчизняного радіомовлення на закордон становить редакція мовлення українською мовою – 75% мовного часу. Українськомовні програми є вагомим чинником у справі консолідації багатомільйонної української діаспори.
Тематика: Редакція культурологічного мовлення відкриває світові українську культуру та мистецтво. Тривалість передач, що висвітлюють культурологічну тематику, – до 50 хвилин. Цей формат для внутрішнього радіомовлення є застарілим і давно вже не використовується. Однак в іномовному ефірі він себе виправдовує. Автори художніх програм розповідають закордонній аудиторії про культурно-мистецьке життя в Україні, вітчизняну історію, літературу та музику. Ці передачі відповідають духовним запитам української діаспори. Про суспільно-політичне життя України світова радіоаудиторія має змогу дізнаватися з інформаційних та інформаційно-аналітичних передач. Випуски новин звучать щогодини. В них висвітлюються події в Україні та за її межами.
На мову і стиль радіопередач на закордон якоюсь мірою впливають слухачі іномовлення. В ефірі звучать листи з-за кордону, інтерв'ю, інші передачі за участю представників української діаспори. Тому до ефіру Всесвітньої служби радіомовлення України часом потрапляють слова з лексики закордонних українців.
Перспективи: Розширення міжнародного мовлення – справа міжнародного престижу держави у світі, питання стратегічної ваги. Сьогодні ж Україна, опинившись у сфері інформаційного впливу інших країн, сама здійснює мовлення за кордон у мінімальних обсягах. Імідж нашої країни формується нині засобами масової інформації інших держав. Це одна з причин того, що сьогодні Україну в світі сприймають не завжди позитивно. Україна потребує значно більшого часу присутності у світовому радіопросторі. Зокрема йдеться про необхідність поповнення мовного діапазону російською, французькою, польською та угорською мовами. Перспективними є такі напрями, як мовлення арабською мовою на країни Близького Сходу та китайською мовою на Китай.
37. Інтерактивність як ключова характеристика мережевих видань.
Інтерактивність медійна (media interactivity) — медіатексти з передбаченими авторами можливостями для прямого/живого зворотного зв'язку, діалогу з аудиторією (за допомогою телефонного, відео, супутникового чи інтернет-зв'язку, комп'ютерних і відеоігор). Гарна інтерактивність не вичерпується гіперпосиланнями і спливаючими меню - сайт повинний надавати користувачеві можливості діалогу, двостороннього обміну інформацією, як у пошукових системах, чатах, мережних іграх і ін. Тобто інтерактивні елементи дозволяють користувачеві реально відчути переваги мережі в порівнянні з іншими джерелами інформації.
Ступінь інтерактивності - це показник, що характеризує, наскільки швидко і зручно користувач може досягти своєї мети. Елементами інтерактивності є всі програмні модулі (функції сайту), за допомогою яких людина (користувач) може взаємодіяти з сайтом або іншою людиною, за допомогою цих інструментів.
Ані преса, ані радіо чи ТБ не дають людині таких можливостей вибору, такого безпосереднього відгуку, як це маємо у випадку з Інтернетом. Читачі стають СПІВАВТОРАМИ публікацій у коментарях і на форумах. Вони також мають змогу вказувати на фактичні чи мовні помилки, доповнювати, заперечувати, схвалювати чи оцінювати публікацію. Деякі коментарі можуть привернути увагу до суттєвих огріхів публікації, примусити редакцію переробити матеріал чи написати нову версію. Іноді, ці інтерактивні «танці» міняють партнерів (автора і читача) місцями, а коментар виглядає цікавішим, аніж первісна стаття. Традиційним ЗМІ з обмеженими можливостями інтерактивності або взагалі її відсутністю властива статична модель стосунків «автор -читач» з характерним однобічним впливом першого на другого.
Інтерактивність нових ЗМІ виявляється в кількох аспектах:
1. Людина - людина. Читач має розширені можливості спілкуватися з автором та з іншими читачами (е-мейл авторові, чат, форум, коментар).
2. Людино-машинний аспект можна означити в такий спосіб: користувач - машина - автор/редакція. Через лічильник відвідувачів, онлайнові опитування, реєстрацію та інші подібні інструменти автор/редакція отримує статистичну і соціологічну інформацію про характер своєї аудиторії та поведінку відвідувачів сайту, вносячи певні зміни в контентне наповнення сайту, його дизайн, систему сервісів та в редакційну політику.
3. Людина - машина - людина. Як і в попередньому пункті, відбувається автоматичний збір та узагальнення інформації спеціальними програмами, які відстежують особливості поведінки відвідувачів сайтів (обрані ними рубрики, розділи, рекламні повідомлення тощо). При цьому машина реагує на дії відвідувачів безпосередньо, автоматично формуючи підбірку або рейтинги найпопулярніших матеріалів. Сюди ж можна віднести «хмаринку теґів», де розмір ключових слів прямо залежить від кількості звертань до відповідних матеріалів. А також цілеспрямоване творення користувачем бажаного інформаційного середовища через різноманітні персоналізовані сервіси, на кшталт «Моя власна газета»: читач сам формує систему рубрик і розділів бажаної для нього інформації.
38. Інтерв'ю та його жанрові особливості у пресі, на радіо і телебаченні.
Інтерв'ю (від англ. зустріч, бесіда) - жанр публіцистики, що представляє собою розмову журналіста з політичним, громадським або іншим діячем з актуальних питань. Це інформаційний жанр. Громадський інтерес представляють відповіді конкретної особи (групи осіб) на запитання журналіста. Однак інтерв'ю називають не тільки жанром, але іметодом отримання відомостей для інших матеріалів.
Інтерв'ю різноманітно у своїх видах.
інтерв'ю-повідомлення (відповіді даються у скороченні, викладаються найбільш істотні аспекти бесіди),
інтерв'ю-діалог (повний текст розмови),
інтерв'ю-замальовку (окрім змісту розмови передається обстановка бесіди, її характер і т. д.),
інтерв'ю-думку (коментар події, явища, факту),
масові інтерв'ю (з прес-конференцій, брифінгів).
Існують кілька видів інтерв'ю, які межують з аналітичними жанрами, а саме: портретні і проблемні. Наприклад, газетне інтерв'ю ділиться на інтерв'ю інформаційне та аналітичне. Якщо інформаційне інтерв'ю несе в собі лише повідомлення про факт, відповідаючи на питання: хто? що? де? коли?, то аналітичне інтерв'ю, крім того, містить і аналіз факту, відповідаючи при цьому на питання: чому? яким чином? що це значить? і т. д. Роль автора аналітичного інтерв'ю полягає, перш за все в тому, що своїми запитаннями він задає напрямок аналізу, який зазвичай здійснює сам читач. З цією метою запитання формулюються таким чином, що вони вимагають висвітлення моментів якоїсь події, явища, процесу, ситуації.
Інтерв'ю дозволяє реципієнту отримувати інформацію як би «з перших рук », незважаючи на наявність у ньому певної частки суб'єктивізму, чим найбільше відрізняється газетне інтерв'ю. Позначений суб'єктивізм полягає в наступному: оформлюючи отриману інформацію у вигляді інтерв'ю та переносячи на папір точно те, що сказав співрозмовник, журналіст у певній мірі пропускає цю інформацію через себе. І те, що виходить потім на сторінках газет в формі питання-відповідь, не є розмовою, що проходила між інтерв'юером і співрозмовником у чистому вигляді. Тобто, інтерв’юер інформацію «перекладає». Ця риса властива в меншій - радіо і телевізійному інтерв'ю, де споживач інформації чує і бачить те ж, що і журналіст, тобто отримує інформацію не в «перекладі» інтерв'юера, а від того, хто є джерелом цієї інформації, її носієм. І в цьому випадку людина, яка безпосередньо не задіяна у процесі інтерв'ю, стає певною мірою його співучасником, оскільки все чує і бачить, а отже, пропускає через свою свідомість. Тут споживач інформації осмислює і «перекладає» почуте і побачене у відповідності до свого світогляду, світовідчуття, світорозуміння. Записані на плівку інтерв'ю зберігають риси справжнього документа, зберігають голос, стиль мовлення, інтонації тих, хто говорить.
Журналіст-газетяр обробляє і готує матеріал інтерв'ю після того, як відбудеться його розмову з співрозмовникам; радіожурналіст, навпаки, ретельно готується до самого процесу, акту взяття інтерв'ю, тобто значна частина його зусиль пов'язана з підготовкою до інтерв'ю. Газетяр може на свій розсуд змінити порядок питань у матеріалі, який він готує для друку, упустити одні запитання і відповіді, більш докладно викласти інші. Радіожурналіст у випадку, якщо інтерв'ю одразу передається в ефір, позбавлений такої можливості. Інтерв'ю неодмінний елемент багатьох складних телевізійних форм. Рідше воно використовується для створення самостійної передачі.
Важливу роль у процесі інтерв'ю грають питання.
1. питання повинні бути чіткими. Якщо співрозмовник не зрозумів питання, то винен журналіст, а НЕ співрозмовник.
2. слід уникати питань, що передбачають відповіді «так-ні».
3. задаючи питання, необхідно пам'ятати про коректність і повагу до співрозмовника.
4. питання повинні бути цікавими.
39. Інформаційна культура як показник професіоналізму ЗМІ.
Говорячи про інформаційну культуру варто розрізняти два її аспекти: культура журналіста і культура змі.
Культура журналіста:
ü      Дотримуватись етичних норм
ü      Не перекручувати пряму мову
ü      Не подавати один матеріал у кілька редакцій без відома цих редакцій
ü      Подавати збалансовану інформацію, позиції опонентів
ü      Перевіряти всі факти
ü      Мовна культура журналіста
ü      Не втручатись в приватне життя людей
ü      Вміти працювати з джерелами інформації (перевіряти інформацію, не відкривати джерел, якщо вони цього не хочуть)
ü      Аргументувати, апелюючи до фактів, а не до емоцій і громадської думки
ü      Соціальна відповідальність
Культура конкретного змі:
Не писати замовних матеріалів, бути чесними та об’єктивними у висвітленні подій
Не подавати прихованої реклами
Не займатись плагіатом
Зважати на оформлення газет (не розміщувати на одній сторінці абсолютно різні за тематикою матеріали)
Бути коректним при висвітленні трагедій та надзвичайних ситуацій
40.  Інформаційні агенції України і світу (загальна характеристика).
Особлива роль щодо збирання, обробки, створення, зберігання, підготовки інформації до поширення, випуску та розповсюдження інформаційної продукції належить в Україні та світі саме інформаційним агентствам. Сучасна система найпотужніших інформаційних агентств світу сформована агентствами Reuters (Великобританія), Associated Press (США) та Agence France-Presse (Франція).
Перше інформаційне агентство було засноване в 1835 р. у Франції й називалося Гавас. Після реорганізації у вересні 1944 р. воно дістало своє нинішнє найменування "Франс Пресс". Спочатку Франс Пресс було офіційним урядовим агентством і утримувалося з державного бюджету. Згодом було прийняте рішення відділити його від державного апарату й надати "кооперативний статус".
У 1848 р. було засноване в Нью-Йорку інформаційне агентство США Ассошіейтед Пресс (АП), яке є кооперативним об'єднанням газетних видавців. Зараз АП нараховує біля дев'яти тисяч абонентів. Серед них 1400 щоденних газет, 350 тижневих газет та інших видань, а також 466 радіо- й телестанцій у США і 4500 різних видань і радіостанцій за межами США.
Одне з найбільших і найстаріших інформаційних агентств Європи Рейтер засноване в Адені в 1849 р. німцем Паулем Юліусом Рейтером. У 1851 р. Рейтер перейшов у англійське підданство й переніс до Лондона свою контору "Рейтер офіс". Агентство володіє широкою мережею власних кореспондентів, що працюють майже в усіх країнах світу, і широко використовує послуги позаштатних репортерів, які передають інформацію тільки у випадку дуже важливих подій у країнах їхнього перебування.
Серед найбільших українських агентств можна назвати ДІНАУ-Укрінформ, Інтерфакс-Україна, Українська Незалежна Інформаційна Агенція Новин (УНІАН), Прес-тайм, РБК-Україна, Українські Новини.
ДІНАУ-Укрінформ – державне інформагентство. Кореспонденти цього агентства сьогодні працюють у країнах Європи, Балтії, в Росії. Серед одержувачів інформації Укрінформу є й зарубіжні споживачі: ІТАР-ТАРС, Рейтер, МТІ, БТА, Сіньхуа, БелТА, СТА, КАБАР, зарубіжні посольства в Україні, передплатники в США, Канаді, ФРН, Болгарії, Польщі, Австралії. Пострадянські республіки користуються фото-сервісом агентства. Інформація Укрінформу з жовтня 1998 року доступна в мережі Інтернет.
УНІАН – недержавне інформагентство, створене в 1991 році згідно з Постановою Президії Верховної Ради України. Агентство призначалося для забезпечення зарубіжних змі, організацій, окремих громадян об'єктивною інформацією про життя України, а серед головних завдань було організаційне забезпечення перебування в Україні зарубіжних журналістів, проведення міжнародних громадських, миротворчих, наукових, культурних заходів. Нині УНІАН розширило спектр послуг, не обмежуючи себе орієнтацією тільки на зарубіжного споживача. Воно стало джерелом оперативної і достовірної інформації про життя за кордоном для українських громадян. Інформацію УНІАН використовують майже 500 друкованих та електронних засобів масової інформації, в тому числі, Рейтер, ІТАР-ТАРС, ВВС, радіо "Свобода", "Голос Америки", посольства, зарубіжні представництва тощо. Досить широко інформація представлена англійською мовою.
"Інтерфакс-Україна" - представник міжнародної інформаційної групи "Interfax Іnformation Services". У вересні 1992 року агентство було створене в Харкові, а з серпня 1993 року воно почало функціонувати в Києві. Зараз агентство випускає 26 інформаційних продуктів на політичну й економічну тематику, кожен з яких має варіант англійською мовою. Наслідком досить високого рейтингу агентства стало його співробітництво з найбільшим світовим інформаційним агентством "Reuters". Мережа представництв інформаційної групи "Interfax Information Serveces" у всьому світі дає можливість агентству "Інтeрфакс-Україна" оперативно отримувати ексклюзивну міжнародну інформацію.
41. Інфотейнмент: теорія і практичне застосування.
Інфотейнмент (від англ. information — інформація і entertainment — розвага) — це вид інформаційних програм. Новини у них подаються для аудиторії в максимально розважливій формі. Інформування реципієнтів проходить ненав'язливо, а новинні програми представляють політику, як сферу масового життя, наближеного до людини. Інфотейнмент, як правило, містить лише поверхові відомості з певної теми і не може розглядатися як джерело самоосвіти. Синонімом інфотейнменту іноді виступають т.зв. soft news («легкі» новини), названі так на противагу hard news («вагомим», або «справжнім», новинам). В друкованих ЗМІ цьому поняттю відповідає термін «таблоїдизація», що подає події у такій же розважливій формі, але в друкованому вигляді. На подачу новин впливає: конкуренція серед видань та агентств, наявність інформації з інших джерел.
Інфотейнмент зародився у 80-х роках ХХ ст. у США у зв'язку з падінням рейтингів інформаційних програм. Його появу пов'язують з виходом в ефір програм «Доброго ранку, Америко!» (Good Morning, America) і «USA today». Класикою жанру називають програми розважального телеканалу MTV.
На сьогодні тривають наукові дискусії щодо визнання інфотейнменту як окремого жанру тележурналістики, а практики пишуть критичні відгуки стосовно шкоди засадам класичної журналістики від модного нині телевізійного явища.
Однією з перших програм у жанрі інфтейнмент на пострадянському просторі називають програму „19:59“ (ОРТ, 1996 рік). У „19:59“, що виходила в ефір за хвилину до основних випусків новин на інших каналах, була і інформація, і ефектні концертні номери. Перша в Україні програма у цьому жанрі з'явилася 2003 року на телеканалі «ТЕТ», під назвою«Дивись!» - нестандартні історії про цікавих людей. Виходить в ефір дотепер. СТБ: програма «Неймовірні історії кохання», документальний цикл «Нові українці», який стартував у травні 2004 року.
Для українського інфотейменту характерні такі жанрові риси:
Тяжіння до теорії про інфотейнмент американських дослідників Л.Дауні і Р.Кайзера, які називають найбільш поширеними темами жанру історії про зірок і кримінальні історії. У меншому ступені можна називати українським інфотейнментом програми музичного спрямування в стилі MTV (зокрема, на музичному каналі М-1 у програмі «М-1 News»).
Портретність. У сюжетах жанру «інфотейнмент» автор розповідає «історію про героя», звертає увагу на деталі його життя, присутні фрагменти біографії, для створення сюжету використовують методи, властиві портретному нарису (тривале спостереження, портретне інтерв'ю, тощо).
Використання у текстах сюжетів значної кількості авторських метафор та порівнянь, легкий, доступний виклад (зовнішня оболонка, стилістика тексту) поєднаний з глибоким, образним змістом.
Висока художність, багатоплановість відеоряду. Зйомки — з цікавими ракурсами, переважають крупні плани.
Український інфотейнмент перебуває на стадії динамічного і досить бурхливого розвитку. Чимало програм, зокрема й інформаційних, використовують елементи інфотейнменту.
 42.  Ключові характеристики мережевих видань.
Швидке та часте оновлення інформації по мірі її надходження.
Інтернет-газети мають змогу оновлювати сторінки миттєво, по мірі надходження інформації.
Залучення читачів до співпраці. Опублікувати свої матеріали в онлайнових ЗМІ та електронних версіях офлайнової періодики можуть не лише працівники редакції, а й зацікавлені читачі.
Републікація матеріалів ( передруки з інших ЗМІ). Завдяки цьому Інтернет-виданя стають більш інформаційно насиченими, висвітлюють ширший діапазон подій, подаючи різні, часто діаметрально протилежні точки зору.
Наявність форумів та гостьових книг. Завдяки широкій інтерактивності мережі, користувачі сайтів та читачі періодики мають змогу диспутувати, обмінюватися думками, обговорювати проблеми, підняті у журналістських матеріалах.
Проведення опитувань. ЗМІ, які мають Інтернет-сторінки, за допомогою анкет оперативно можуть обговорити з читачами ту чи іншу проблему, провести міні-соцопитування.
Легкий доступ до архівних матеріалів. Якщо для того, щоби переглянути матеріал річної давності в друкованих ЗМІ, потрібно зберігати об’ємні підшивки, то у електронній періодиці в мережевих архівах за допомогою одного кліку мишки можна відкрити номер будь-якої давності й відшукати у ньому потрібний матеріал.
Використання «закладок». Читач, знайшовши потрібну йому інформацію у мережевих ЗМІ, має змогу додати її до своїх персональних «закладок» (зберегти її адресу) і в будь-який зручний для нього час повернутися до прочитання цього матеріалу.
Можливість робити тематичні добірки інформації. Деякі видання ведуть такі добірки, а у деяких є спеціальні пошукові служби в архіві видання.
Оперативність. У мережі майже миттєво можна знайти необхідну інформацію будь-якої давності з різноманітних джерел.
Наявність систем пошуку. За допомогою спеціальних електронних пошукових систем у онлайнових ЗМІ можна відшукати будь-який матеріал, знаючи лише уривок із заголовку, цитату з матеріалу чи прізвище автора. Ефективність пошуку залежить від обсягу і повноти архіву публікацій.
Можливість використовувати для роботи фрагменти матеріалів.
(копіювати, переробляти, цитувати, видруковувати, надсилати електронною поштою).
Персональний підхід. Завдяки постійно діючим опитуванням Інтернет-ЗМІ мають змогу дізнаватись думки та побажання читачів та оперативно реагувати на них.
Економічність. Сьогодні значно дешевше читати пресу в мережі, аніж купувати друковані примірники.
Зворотний зв'язок. Інтерактивність Інтернету дає змогу зробити зворотний зв'язок з читачами максимально швидким і зручним. Читаючи матеріал в Інтернеті, будь-хто може відреагувати на нього, написавши електронного листа на адресу редакції.
Гіпертекстуальність – наявність гіперпосилань. За визначенням Універсального Словника-Енциклопедії, гіпертекст – це комп'ютерний спосіб подання інформації; відображуваний на екрані монітора текст містить виділені (напр., кольором) слова, звертання до яких викликає висвітлення подальшої інформації. Таким чином читачі легко можуть знаходити різноманітну інформацію на тему, яка їх зацікавила.
43.  Коментар і огляд в телерадіопубліцистиці: спільне і відмінне.
Елементарним, найлаконічнішим аналітичним жанром у практиці закордонних, а сьогодні й наших ЗМІ, прийнято вважати коментар. Коментар найближчий до подієвої інформації. Він супроводжує новини і часто подається з ними в одній зв'язці. Це стосується насамперед інформаційних випусків на радіо й телебаченні. Насправді ж коментар не повідомляє, не просто розширює повідомлення, а все-таки тлумачить подію. Саме слово "коментар" (від лат. соттепіагіит) - прочитання, тлумачення чогось. Сучасні словники подають три значення цього слова: тлумачення певного тексту, книги, додатки в кінці книги, примітки по тексту і, нарешті, міркування, пояснення з приводу якоїсь події, публікації, заяви. Журналістський або публіцистичний коментар виконує третю із перелічених функцій. Коментар у мас-медіа - це невеликий авторський виступ, у якому тлумачаться, роз'яснюються, елементарно аналізуються факти політичного, економічного, культурного, наукового життя з метою донесення до аудиторії суті, смислу події, явища, їх місця серед інших фактів і процесів. Автор коментаря, як підкреслюється у зарубіжних дослідженнях, йде від факту до узагальнення або до прогнозу.
Цінність коментаря у свіжості думки, оригінальності суджень і висновків, точності й образності слова. Найбільша вада значної частини коментарів - нудне розжовування загальновідомих істин і тенденційне, зацікавлене, однобічне тлумачення подій. Журналіст, здебільшого, сам тлумачить події, хоч буває й безіменний, редакційний коментар, спільна думка редакції. У коментар журналіст може органічно вводити думки компетентних людей. Нерідко журналіст просить прокоментувати подію чи явище фахівців, політиків, учених. Тоді факти і події, особливо важливі, тлумачаться з різних позицій. Часто за такими коментарями до певного кола людей звертаються "День", "Високий Замок". Це стало нормою у роботі української редакції радіо "Свобода". Окремі видання, наприклад, газета "Свобода", "Львівська газета" дають у кожному номері сторінку "Коментарі", хоч з погляду "чистоти жанру" це не завжди коментарі. Нерідко у цій рубриці подають есе, статті і навіть огляди. Однак, все-таки, головне у них - тлумачення подій та явищ.
Крім елементарного пояснювального, який тлумачить події, коментарі можуть бути полемічними і навіть сатиричними.Довгі роки автором таких блискучих за змістом і формою коментарів на "Свободі" був покійний уже Сергій Набока.
Близькими до коментаря за обсягом, оперативністю є репліки, відгуки. Вони добре сприймаються, коли є оригінальні, гострі, будуються на несподіваних зіставленнях і не є грубими й образливими.
Огляди (російське "обозрение"). їх ще традиційно називають оглядовими статтями. Відмінність огляду від статті насамперед у хронологічно ширшому, ніж у статті, об'єкті дослідження і, зважаючи на це, оглядовому способі мислення. Якщо, беручи схематично, коментар досліджує окремий факт, явище і те, що довкола нього, а стаття визначає співвідношення між двома і більше явищами, фактами, подіями, то предметом огляду є ціла низка однорідних явищ, які відбулись протягом певного часу - тижня, місяця, року, п'ятиліття тощо. Тому головна мета огляду - з'ясування певних тенденцій розвитку явища, процесу. Це можуть бути різні явища - від політичних подій до тенденцій у розвитку економіки, культури, літературного процесу тощо. Метод, підхід один, "матерія", з якою має справу оглядач - різна, отже, і компетентність повинна бути відповідною.
Найпопулярніші сьогодні суспільно-політичні огляди, рідше трапляються економічні й лише у спеціалізованих виданнях можна зрідка знайти літературні чи мистецькі. Систематичні огляди суспільно-політичного життя за тиждень подають телевізійні канали (і то не всі), а також перша програма Українського радіо. Змінюються їхні назви, ведучі, та незмінними залишаються проблеми і труднощі, бо увага господарів і власників до таких програм завжди є найпильнішою. Крім того, сам процес підготовки таких програм потребує неабиякої майстерності. Глядач вимагає від них максимальної об'єктивності, що не завжди вдається досягти навіть досвідченим ведучим. Як свідчать опитування і практичний досвід, глядач надає перевагу "Подробицям тижня" з її ведучим О. Мельничуком. Так було досі. Ситуація змінюється з кожним днем. Незмінним є лише порівняно низький ступінь довіри до телебачення.
Відсутність у процесі колосального зростання потоків інформації вкрай потрібних систематичних оглядів пояснюється не тільки непродуманою інформаційною політикою редакцій, але. й браком належної компетенції, часу  для   аналізу,   відповідного  досвіду  журналістів.   Адже  робота  над оглядом вимагає високого інформаційного забезпечення, аналітичного оперативного мислення і вміння про складні, абстрактні речі говорити цікаво. Тому багато каналів, щоб оцінити певну важливу ситуацію, хід політичних подій і складних соціально-економічних процесів, вважають за потрібне звертатися до експертів, щоб з їхньою допомогою відтворити більш-менш правдоподібну картину подій.
Великі можливості й вдячних читачів сьогодні має хіба що спортивний огляд. Не тільки такі спортивні видання, як "Команда", "Український футбол", Відповідні спортивні програми мають майже всі радіо- і телевізійні канали. У редакціях працюють спортивні оглядачі. Правда, спортивні огляди мають переважно інформаційний характер. Головне їхнє завдання - відтворити картину, даючи певні оцінки, роблячи якісь очевидні висновки. Відеоряд на телебаченні дає можливість відтворити найголовніші епізоди тих чи інших змагань, частина глядачів може побачити їх уперше. Глибина і компетентність, а також цікавість розповіді залежить від рівня таланту і професіоналізму оглядача.
44. Конвергентний ньюзрум: організація роботи
Процес конвергенції — злиття всіх ЗМІ — радіо, телебачення, преси та Інтернету при переході на єдину цифрову платформу. У такому аспекті журналіст має набути універсальності і у роботі з технічними засобами комунікації, і, в першу чергу, у написанні новин. Зробити працю журналістських кадрів більш організованою та продуктивною на погляд науковців може конвергентна редакція – перспективна форма, нова модель діяльності журналістського колективу, суть якої в консолідації, об'єднання і послідовної інтеграції всіх типів наявних сьогодні форматів - друкованого, онлайнового, мобільного і мовного.
Поступово ЗМІ стали постачальником багатоформатної інформації, що одночасно поширюється усіма каналами — друковане видання, радіо, телебачення, Інтернет.
За визначенням американського професора О. Гранта, конвергенція полягає в тому, що один репортер продукує контент для різних типів медіа. Тобто фактично виконує роботу і кореспондента, і фотографа, і оператора, і коректора та інших суб'єктів редакційної діяльності. Таким чином, для журналістів тепер необхідно стати експертами в області слова і вміти писати тексти для всіх типів конвергентних ЗМІ. Мультимедійний журналіст повинен
не тільки вміти думати і писати, але й легко користуватися технологіями - обробляти текст на комп'ютері, фотографувати на цифрову камеру для ілюстрування тексту фотографіями, редагувати зображення, збирати матеріалпо Інтернету, розміщувати його в Мережі і багато іншого. Таким чином, журналісти підлаштовуються під споживача інформації, який став більш мобільним і для нього швидкість отримання інформації, а також різноманітність
методів її подачі стали ключовими факторами, кореспонденти (репортери) змушені витрачати менше часу на підготовку матеріалу, а це загрожує низькою
якістю інформації.
Більшість журналістів-практиків і дослідників явища конвергенції відзначають, що сьогодні не лише поняття журналіст, а і редакція ЗМІ також потребує оновлення, тобто необхідна оперативність у роботі й подачі інформації стає основою для створення конвергентної редакції, або ньюзруму.
У конвергентному ньюзрумі вводяться нові посади:
1) Редактор потоку новин. До його функцій входить відбирання найважливіших інформаційних приводів. Крім того, він розподіляє роботу журналістів.
2) Універсальний журналіст. Він безпосередньо виїжджає на місце події, збирає потрібну інформацію й пише у визначеному редактором форматі. Поки журналіст «працює на полі», в редакції сидить фахівець, відповідальний за цю історію. Серед його функцій — координувати всіх фахівців, що відповідають за один інформаційний привід, і зводити все докупи. Тим часом у конвергентній редакції з'являються фахівці-помічники, що збирають додаткову інформацію. Це може бути різноманітна статистика, інфографіка, передісторія та ін.
3) Редактор контенту, сформованого читачами. Він контролює інформацію, що надходить на інтернет-ресурс видання від зовнішніх користувачів. Варто зазначити, що всі ці нові ролі введено для забезпечення максимальної оперативності і своєчасної й повної подачі інформації через свої канали ЗМІ.
У світі вже давно розпочався та активно триває перехід від традиційних до конвергентних редакцій ЗМІ. Першими до нових тенденцій залучилися такі потужні медіакорпорації як британське видання «Daily Telegraph», німецька радіостанція «Deutsche Welle», російське інформаційне агентство «РИА-Новости». В Україні такий процес можна спостерігати в останні роки, при чому як на державному, так і на регіональному рівнях. В конвергентному форматі роботи своїх редакцій вже організували такі медіахолдинги: медіа-група «ПрессЦентр» - «Газета по-киевски»( м. Київ), медіа-група «Корреспондент» (м. Київ), медіа-група «Від і До» (м. Чернівці), інтернет-проект газета «Коло» (м. Полтава), медіа-проект «Сіті» (м. Ізмаїл), медіа-холдинг ТРК «Люкс» (м.Львів).
Основною перевагою такої форми організації редакції дослідники і самі журналісти називають можливість більш точно визначати потреби аудиторії на основі роботи з різними каналами передачі інформації. На мобільні пристрої потрібна в першу чергу та інформація, яка безпосередньо необхідна споживачеві (інформація про пробки, затори, збоях громадського транспорту, затримках в аеропорту), на радіо – суспільно значуща, але оперативна інформація; на телебаченні – видовищна, і, нарешті, в Інтернеті – майже будь- яка. Разом з тим, вчені називають і недоліки у процесі розвитку конвергенції у ЗМІ. Часто власники засобу масової інформації використовують конвергенцію як прикриття такої собі експлуатації своїх працівників: обов’язків та вмінь у журналіста багато, він працює за трьох-чотирьох, а зарплатню платять як одному. По-друге, універсальністю в роботі стирається особистісний підхід до матеріалу – журналіст стає просто механізмом для збору та обробки інформації, осмислення та інтерпретація новини відходить на другий план. Крім того, на споживача нерідко виливається занадто великий масив інформації, часто зайвої та не значимої.
45.  Концепція історичного поступу в публіцистиці Івана Франка.
Комплексно питання історичного прогресу людства публіцист розглянув у статті “Мислі о еволюції в історії людськості”, проте слід зауважити, що “поступ” Іван Франко розглядав як онтологічну категорію живої природи, а відтак проектував її на суспільство. Публіцист розрізняв дефінітивно поняття “поступу” та “загальної еволюції”. Поступ був органічним елементом еволюції, але категоріально не вичерпував її сутності. Поступ наперед є проявою первісною, переважаючою і нормальною; поступ назад – проявою пізнішою і хворобливою Таке бінарне членування поняття загальної еволюції, на нашу думку, зумовлене прагненням мислителя виокремити із загального онтологічного контексту живої природи антропологічну суть поступу в історичному вимірі. Аналіз філософсько-соціологічних підходів до проблеми еволюції у статті “Мислі о еволюції в історії людськості” спрямований на творення “одноцільного образу розвитку людськості”, тобто на змалювання об’єктивної картини людського розвитку в органічному (природному) і суспільному контексті. Ця історична та наукова об’єктивність, на думку Івана Франка, можлива лише тоді, коли природознавчі та суспільні науки розвиватимуться симбіотично, але не сплутуючи своїх методологічних специфік пізнання дійсності.
Поняття “загальна еволюція” в контексті філософських думок Івана Франка, пише: “І. Франко наполягає на тому, щоб теорією «загальної еволюції» охопити і пояснити розвиток живої природи і суспільства, що зовсім не означає, щоб живцем біологічні особливості переносити на суспільство, оскільки людина як жива істота також відноситься до живої природи. В цьому випадку, вважаючи, що не можна беззастережно переносити специфічно біологічні особливості розвитку на суспільне життя. Тут треба шукати спільні підвалини, а не зводити одне до іншого”.
У пізнішій праці “Що таке поступ?” Іван Франко також критикує симпліфіковане тлумачення суспільного розвитку дарвіністами, адже весь історичний прогрес вони розглядають як безнастанну боротьбу нерівностей між людьми. І якщо у тваринному чи рослинному світі свобода боротьби має прогресивні наслідки – виживає найсильніший, а отже найкращий, то в суспільстві цей прогрес антагоністичний історич- ному поступу.
Визначальним чинником історичного прогресу людства, як стверджує Іван Франко у праці “Мислі о еволюції в історії людськості”, є здруження людей у громади, племена та держави, що ставало міцним підґрунтям для розвитку культури й цивілізації. Аналізуючи стадії розвитку суспільства від первіснообщинного ладу і аж до капіталізму, публіцист робить висновок, що жоден із них не сприяв вільному розвитку людської особистості.
Безперервність і водночас синусоїдність історичного прогресу Іван Франко ілюструє посиланнями на вавилонську, єгипетську, індійську, китайську й античну цивілізації, середньовіччя та новітню історію людства. Кожна з цих епох переживала певні часи злетів та падінь, але їх усіх об’єднує творення своєрідного цивілізаційного імпульсу для прийдешніх часів – духовні культурні набутки ставали підґрунтям нового цивілізаційного зросту. Публіцист наводить приклад розвитку писемності, яка поширювалася з Азії аж до Європи. Наголошує Іван Франко на цікавому феномені поступу: “Перше те, що не весь людський рід поступає наперед. Велика його частина живе й досі в стані, коли не повної дикості, то в стані не дуже далекім від неї. Друге те, що той поступ не йде рівно, а якось хвилями: бувають хвилі високого підйому, а по них наступають хвилі упадку, якогось знесилля і зневір’я, потім хвиля знов підіймається, знов по якімсь часі опадає і так далі. А третє, що той поступ не держиться одного місця, а йде мов буря з одного краю до другого, лишаючи по часах оживленого руху пустоту і занепад” .Отже, Франків ідеал майбутнього суспільства – це ідеал національної самостійності, для здійснення якого в суспільстві мусять пройти певні політичні та культурні метаморфози. Проте Іван Франко усвідомлює: “Повного громадського щастя, повного, так сказати, раю на землі люди не доб’ються ніколи”. Публіцист закликає шукати не “панацею”, а лік на кожну хворобу суспільства: “Ми борімося з кожним поодиноким лихом, з кождою поодинокою кривдою, та дбаймо заразом не лише про те, аби побороти її в тім однім випадку, але також про те, аби по змозі заткати джерело подібного лиха й на будуче” .
Висновки. Концепція історичного поступу в публіцистиці Івана Франка – це відображення світоглядної еволюції мислителя від соціалістичного (у статті “Мислі о еволюції в історії людськості”) до національного (статті “Що таке поступ?” та “Поза межами можливого”) трактування питання історичного прогресу. Іван Франко глибоко переосмислив “рецепти” майбутнього суспільного ладу всіх тогочасних суспільно-політичних доктрин і зробив висновок, що ні боротьба за існування, ні повна ліквідація державної влади, ані деперсоніфікована соціалістична формація не можуть стати кінцевою точкою висхідного суспільного розвитку, а тим паче основою нового цивілізаційного піднесення. Національна самостійність – ідеал, що може зреалізувати свободу соціальних та культурних людських потреб, духовно об’єднати суспільство. Історіософські ідеї Івана Франка є актуальними для сьогочасного поступу українського суспільства, адже на їх основі можна спрогнозувати проблеми та перспективи його розвитку в історичному вимірі
46. Критерії журналістської оцінки політичної ситуації.
Політична ситуація – це сукупність конкретних обставин політичного життя країни в конкретний історичний момент. Політична ситуація може бути:
стабільною
нестабільною
Стабільною ситуація є у таких випадках:
—               коли у правовому полі держави працюють усі державні інститути;
—               повністю сформовані органи законодавчої, виконавчої і судової влади. (кожен виборчий процес – елемент нестабільності);
—               відсутні антагоністичні протиріччя між гілками влади;
—               більшість населення країни підтримує державний курс правління і дії уряду. Загалом, підтримка дуже нестала і змінна величина.
—               стабільно працює економіка;
—               щороку зростає валовий національний продукт:
- 2 %  - застій
+ 2 % - норма
+ 5-6 % - зростання
+ 9-10 % - економічний бум (Китай)
Нестабільною є ситуація якщо:
—               великі соціальні потрясіння. Особливо, якщо у масових акціях протесту звучать політичні вимоги;
—               глобальні для масштабів країни релігійні потрясіння (91-91 рр. в Галичині – одні з найзапекліших, бо з елементами фанатизму). Не повинно бути політичної партії на релігійній основі!
—               За умови глобальної та затяжної економічної кризи:
a)          Спад виробництва
b)          Втрата купівельної спроможності основної частини населення
c)          Зубожіння народних мас
В демократичних суспільствах за економічним показником судять про ефективність діяльності уряду
— несформований і незатверджений бюджет – страждає інвестиційна політика держави, обділені працівники бюджетної сфери і найменш захищені верстви суспільства. Найгірший бюджет є кращим ніж ніякий. В Україні якщо не прийняли бюджет – діє бюджет минулого року.
—               ріст відкритого і прихованого безробіття;
—               конфлікт між гілками влади;
—               фізична смерть або тривала недуга перших осіб;
—               виборча кампанія.
Нестабільну політичну ситуацію не можна розцінювати як вкрай негативне явище. Своєчасно вирішена, вона призводить до поступу. Невчасно вирішена – до вищого рівня нестабільності: політичного конфлікту і політичної кризи.
Політичні конфлікти:
локальні
регіональні
втрата територіальної цілісності держави
державні
міждержавні
світові
втрата самостійності і незалежності держави.
Політична нестабільність може ініціюватись із-за меж держави.
Політична криза – вищий рівень політичної нестабільності. Коли не може повноцінно функціонувати один з органів влади.
Журналісти при нестабільних політичних ситуаціях, які вже мають форму конфлікту або кризи, вдаються до таких заходів:
з’ясовують причини виникнення такої ситуації;
визначають основні сил протистояння, їх вимог, гасла можливості; Під особливим контролем ж-та є позиція силових структур;
визначають масштаби дестабілізації;
простежують зміни в політичній ситуації і тенденції розвитку подій;
інформують про позиції провідних політичних сил світу щодо певних подій;
прогнозують хід розвитку політичного процесу, з’ясовують шляхи подолання кризових явищ.
Вплив на формування політичної влади:
Політична влада – це державна влада + влада політичних організацій.  Державна влада в демократичних суспільствах поділяється на три гілки6 законодавчу, виконавчу і судову. Влада політичних організацій реалізовується через депутатські фракції, програмні документи, представників цієї політичної партії в урядових структурах (КМУ, окремих міністерствах та комітетах).
Вплив ЗМІ:
—               під час виборів;
—               мають підвищувати електоральну активність;
—               відстежують процес формування та роботу парламенту і КМ;
—               висвітлюють роботу політичних партій;
—               преса і влада – природні опоненти. Преса – соціальний інститут, який прискіпливо оцінює роботу уряду. Функція сторожового пса – з приводу і без приводу гавкати на уряд, щоб той не зіпсувався.
—               Відстежують ймовірні кандидатури на ті чи інші посади, аналізують з точки зору професіоналізму, освіти, досвіду, моральних критеріїв.
Преса формує громадську думку про певних політиків та політичні сили, що має велике значення під час виборів. ЗМІ – одне з основних об’єктивних і авторитетних джерел інформації щодо кандидатів, платформи та програми політичних партій. “Політики стають політиками завдяки тому, що на них звернули увагу медіа”. ЗМІ створюють імідж та підтримують рейтинги теперішніх чи майбутніх політиків.
47. Культурний синтез «Схід-Захід» у публіцистиці В. Липинського.
Проблему «Схід чи Захід» порушував у своїй публіцистиці В. Липинський. У своїх планах створення і розбудови Української Держави він бачив Україну у тісному зв’язку із Заходом, хоча й не заперечував різнорідності соціальних станів, наявності різних світоглядів, різних культур, різних релігій, різних впливів. В. Липинський пише: «Маючи в своїй нації і Схід і Захід, і одну і другу церкву, і один та другий – то ці то інші форми приймаючий і сам в собі непереможний історичний напрям – ми мусимо, коли хочемо бути нацією, ці два напрями під гаслом єдності та індивідуальности нашої національної в собі весь час гармонізувати. Без такої гармонізації ми гинемо як нація: підпадаєм – не завойовані ніколи чужою зброєю, а завжди власним внутрішнім розкладом – під впливи то східної Москви, то західної Польщі. Гинемо, покарані за невиконування того завдання, яке дано тільки нам, бо ці дві наші загарбуючі нас в часах слабости душі нашої, сусідки – одна по своїй східно православній, а друга по своїй західно-католицькій ексклюзивности – його виконати не в силі. Отже, щоб бути українцями і щоб була Україна, держімся кожний своїх традиційних основ, своїх коренів, а одночасно на ґрунті цієї своєї традиції, кожний в організації своєї церкви і на ґрунті своєї традиційної культури, змагаймо до гармонійного наближення себе до наших земляків другої церкви, другої культури» [14]. Таким чином, В.Липинський прагнув до гармонії, до синтези – і це мало стати запорукою виконання месіанської ідеї. І. Мірчук писав: «Досконала синтеза Східу і Заходу – це коротка формула, в яку вбирає він українську месіяністичну ідею».
48. М.С.Грушевський як реформатор журнально-видавничої справи кінця ХІХ – поч. ХХ століття.
Михайло Грушевський восени 1894 року почав професорувати у львівському університеті.
У 1873 році у Львові заходом наддніпрянських українців повстало Товариство ім. Шевченка. Воно поклало собі за ціль плекати освіту українського народу. Це товариство 1892 року перемінилося в наукове, бо ж справи освіти вела вже й так іще перед цим товариством "Просвіта". Грушевський здавна цікавився науковим Товариством і ще з Києва присилав до Записок Товариства свої праці. У Львові ж він із молодечим жаром кинувся до праці в Товаристві. Його зараз же 1894 року обрали головою історично-філософічної секції (відділу) Товариства, і він тут головував аж до 1914 року.
Праці, що читали на сходинах секції, друкували потім у Записках наукового Товариства ім. Шевченка. Під редакцією Грушевського вийшло цих Записок 120 книжок, усього понад 40 тисяч сторін друку. Це видання розходилося не тільки серед українців, але йшло й до великих чужих бібліотек, до університетів та академій усіх культурних народів: і в Європі і в Америці, а навіть у Австралії. Це було перше українське видання, що звернуло на Україну увагу цілого наукового світу.
А більші наукові праці друкувалися окремими книжками в окремих виданнях історичної секції, у Збірниках. Тут почала виходити велика Історія України-Руси Грушевського. Перший її том вийшов 1898 року в століття появи "Енеїди" Котляревського, в році, коли всі українці, які мали до того змогу, святкували ювілей відродження українського письменства. Появу цього першого тому прийняли всі з великим захопленням — це ж була перша національна історія України. Грушевський розраховував, що всю історію вмістить у шістьох томах, пізніше поширив уже її на 8-9 томів і мав думку довести її аж до XIX століття. Працював він над нею ціле своє життя, але таки не зміг її закінчити, довів її з 9 томом до смерті Б.Хмельницького.
При історичній секції позасновувалися згодом іще різні наукові комісії й повстали різнородні наукові видавництва. Грушевський мав нагляд над усіма цими виданнями й часто вміщував у них свої праці. Щоб ширша громада зацікавилася історією рідного народу, Грушевський видавав історичні праці давніших істориків і видавав їх в Українській історичній бібліотеці, що почала була виходити ще з кінцем 80 рр. XIX ст. заходом Олександра Барвінського в Тернополі, а потім у Львові перебрало її наукове Товариство імені Шевченка.
Українське громадянство мало в тому часі (1890 рр. XIX ст.) тільки один літературно-науковий журнал, та й то призначений тільки для родин — Зоря. Його видавало наукове Товариство. Крім того, І.Франко видавав іще Життя і слово — але цей журнал, такий цінний, читало людей небагато. В 1897 році Грушевський виступив із проєктом видавати літературний місячник на європейський зразок. Цей план Наук[ове] Т[оварист]во прийняло, і з початком 1898 року почав виходити відомий широко — на 20 аркушів друку — Літературно-Науковий Вісник, Сам Грушевський із Франком, Володимиром Гнатюком та з Й.Маковеєм редагував цей журнал. Він приєднав до цього журналу літературні сили, старався розвивати письменницький молодняк, дбав про добрі наукові статті, сам давав огляди культурного життя, одне слово — всякими способами намагався підіймати рівень галицького життя.
Та цей журнал мав іще інше значення: він мав єднати галицьких та буковинських українців із наддніпрянськими. Правда, вже Зоря під редакцією Василя Лукича це робила, робило це Життя і слово, але ж ні один, ні другий журнал не міг цього робити з такою великою мірою, як Вісник. В кожному зшитку були "огляди життя з усіх українських земель. Щонайкращі й найліпші письменники з-перед і з-поза Збруча, пишучи у Віснику, єдналися між собою. А коли цензура заборонила Вісник у межах колишньої Росії, то Грушевський усе ж придумував способи, щоб його читали на Наддніпрянщині. А коли з першою російською революцією (1905 р.) впали з українського слова кайдани, він переніс (1907           11:43:33
р.) Вісник до Києва. Цей журнал мав об'єднувати передзбручанських і зазбручанських українців уже з Києва...
А на те він заснував, по революції 1905 року, на зразок львівського "наукового Товариства ім. Шевченка" — "Українське наукове Товариство" в Києві, в Записках цього товариства містив він і твори галицьких учених. Треба було, щоб учені одні одних пізнавали й працювали разом, маючи одну мету перед собою — науку всього українського народу. На те він заснував відділ львівської книгарні в Києві — у цій книгарні наддніпрянські українці могли купувати твори галичан; зате в книгарні наукового Товариства у Львові можна було дістати всі видання наддніпрянських авторів. На те він почав видавати в Києві селянські українські газети (Село, пізніше Засів) та писав у них багато і про галицькі справи, щоб наддніпрянський читач пізнавав із цих часописів життя й потреби своїх братів із колишньої Австрії. До того ж у всіх цих виданнях завів він той правопис, що ним писали в Галичині; це на те, щоб наддніпрянські Українці пізнавали той правопис, що виробився тут у пас, А то через Російську школу в нас люди не тільки добре не знали письменницької своєї мови, але й писати не вміли як слід по-українському. А як несвідомі люди на Наддніпрянщині не раз нарікали на нібито тяжку "галицьку" мову, то Грушевський гостро відповідав, що української письменницької мови треба вчитися і що вона мусить бути одна на всіх українців, і що галичани багато вклали свого в цю письменницьку мову в тому часі, коли на Наддніпрянщині українська мова була заборонена, то цього нехтувати не можна. Розумні люди слухалися Грушевського, й ті різниці що з часами понаростали, поволеньки вигладжувалися. Коли українська нація почувається тепер одноцільною й однодушною, то це в немалій мірі заслуга саме Грушевського.
Щоб українська громада в Галичині могла мати більше українських книжок і не мусила читати виключно чужі, Грушевський з нагоди ювілейного свята в честь Котляревського у Львові 1898 року виступив з проєктом заснувати нове видавниче товариство. Так 1899 року з'явилася "Українська видавнича спілка". Ця спілка видала перед війною до 300 українських книжок. Це були твори найвизначніших українських письменників, переклади з чужих літератур, наукові твори своїх і чужих авторів, були між ними й різні популярні книжечки.
 
ЛНВ, як і досі, буде виразником ідей, боронених від 1922р.: "літературний імперіялізм" — в краснім письменстві, творчий суб'єктивізм — в критиці, енерґетизм — в фільософії, волюнтаризм — в політиці.
•ЛНВ поборюватиме, як і досі, старий провінціялізм і нове "всесвітянство", деб вони не виявилися. Поборюватиме "об'єктивність" в трактованню зявищ життя, зя якою криється трусість думки і хворість волі.
•ЛНВ міститиме, як і досі, твори всіх українських авторів, що вносять в нашу дійсність творчі ідеї завтрішнього дня, і ті, що відсвіжують традиції нашого великого минулого.
•ЛНВ присвячуватиме увагу пекучим питанням українського життя на цілій нашій території, в области економічній, культурній, церковній і політичній. Знайомитиме з новітними національними рухами. З духовним життям великих народів окціденту. Старатиметься виховувати суспільність в дусі властивого західній культурі активізму.
•ЛНВ пильну увагу уділить інформуванню про життя Великої України, міститиме ориґінальні і передруковані праці зазбручанських авторів.
49. Масова комунікація: суть, особливості, різновиди.
“Масова комунікація — систематичне розповсюдження повідомлень (через пресу, радіо, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис) з метою утвердження духовних цінностей даного суспільства і здійснення ідеологічного, політичного, економічного або організаційного впливу на оцінки, думки і поведінку людей. Характер і цілі масової комунікації як засобу ідейно-політичної боротьби, керування, пропаганди, поширення культури, реклами визначаються соціальною природою суспільства.
Масова комунікація здійснюється через природні та технічні засоби масової комунікації. Усні форми: лекція, проповідь, мітинг, нарада, збори. З допомогою технічних засобів: листівка, газета, журнал, теле-, радопередача, фільм, книга, он-лайн засоби.
Здійснюється за допомогою ЗМК.
Під форматом масової комунікації слід розуміти такі типи процесів створення масовокомунікаційних продуктів (програм, творів, видовищ, акцій тощо), які виконано в межах певної форми (або форм) спілкування, що забезпечує досягнення очікуваного результату — потрібної реакції комуніката.
Види масової комунікації: Масмедійні комунікації, Рекламна комунікація, PR-комунікації, Пропагандистська комунікація, Агітаційна комунікація
Фактори масової комунікації: Людські (особистісні) фактори масової комунікації, Інструментально-технологічні фактори масової комунікації, Ситуаційні фактори масової комунікації.
Види комунікації: індивідуальна, масова. Масова комунікація здійснюється в природних формах через технічні засоби. Відповідно є природні і технічна комунікація. Спочатку масова комунікація здійснювалась через міміку, жести, найпростіші знаки.
Мета масової комунікації – вплив на аудиторію.
У МК спілкування відбувається опосередковано: через знакові системи, канали інформації, технічні засоби.
Масова комунікація як наука вивчає роль і місце МК в житті суспільства, її функції, системи МК, природні канали спілкування, методи впливу через різні ЗМК.
МК – термін ввів Кулі.
ЗМК – засоби масової комунікації.
Інформація – повідомлення, яке одержують маси від інших людей через знакові системи за допомогою технічних і природних ЗМК. Інформація у МК соціальна, тобто має громадський інтерес.
Комунікативістика – наука, що вивчає основні теорії, досліджує системи ЗМК, фундаментальні властивості та їхній вплив.
Природні канали передачі інформації:
Лінгвістичний – за допомогою мовних знакових систем, вербальне спілкування.
Пара лінгвістичний – передача інформації через тон, тембр, інтонацію.
Кінетичний – передача інформації за допомогою жестів, міміки, пластики тіла. Впливає на зорове сприйняття інформації.
Екстралінгвістичний – введення в мову пауз, сміху, покашлювання.
50. Методи збору інформації в журналістиці.
Методи збору: спостереження, аналіз документів та інтерв’ю, а також соціологічні методи збору інформації (Здоровега).
Спостереження – один з найуніверсальніших способів пізнання дійсності. І.Михайлин називає спостереження пасивним методом [26, 183]. Це видається не зовсім доцільним, бо, як відзначає В.Здоровега, спостереження – цілеспрямоване бачення, коли журналіст не просто бачить, але й дивиться, не просто чує, але й слухає, а відтак не може бути цілком пасивним [19, 85].
Спостереження прийнято поділяти на відкрите та приховане. Перше передбачає обізнаність навколишніх із тим, що за ними спостерігають. За умов прихованого спостереження журналіст не повідомляє про свою присутність. І.Михайлин виділяє також включене та невключене спостереження. „Включене спостереження передбачає зарахування журналіста на штатну посаду й виконання ним самим певних службових обов’язків. Невключене дає можливість вивчення ситуації іззовні, але забезпечує більш широке ознайомлення журналіста з об’єктом вивчення” .
Аналіз документів – невід’ємна складова журналістської роботи. Документом уважається „матеріальний об’єкт, в якому міститься та або інша інформація, призначений для передачі її у часі й просторі”. Документ може бути к самостійним джерелом інформації, так і засобом перевірки інформації, зібраної за допомогою інших методів. Головне при роботі з документом – визначити його дійсність. Б.Лозовський рекомендує опитати співробітників відповідних департаментів, експертів, інших причетних до цього документу людей, аби впевнитись у його справжності.
Ще один вагомий аспект – розмежовувати факти та їх оцінку. Використовуючи фрагменти документів слід ураховувати контекст, у якому ці документи функціонують.
Як окремий тип документів можна розглядати листи громадян до редакції ЗМІ.
Інтерв’ю – найпоширеніший метод збирання інформації, на який припадає близько 80 відсотків зібраного матеріалу. І.Михайлин наводить сім типів інтерв’ю у журналістиці: інтерв’ю на робочому місці, інтерв’ю вдома в об’єкта, інтерв’ю в редакції, інтерв’ю по телефону, інтерв’ю в інтер-ситуаціях, інтерв’ю не для запису та інтерв’ю не для запису й використання.
Процес інтерв’ю можна поділити на певні етапи: підготовка, безпосередньо розмова, розшифрування та осмислення отриманих даних. Підготовка до інтерв’ю поділяється на загальну, конкретну і психологічну . Загальна підготовка передбачає постійне підвищення журналістом власного інтелектуального рівня, ерудованості та освіченості, засвоєння правил ведення розмови. Конкретна підготовка полягає у визначенні мети бесіди, попередньому вивченні предмета розмови, продумуванні запитань. У випадку, коли співрозмовник – відома людина, а майбутній матеріал – серйозне, аналітичне інтерв’ю, журналіст повинен удаватися до психологічної підготовки – вивчення особистості співрозмовника, його життєвих засад, ставлення до працівників медіа.
51. Методологія і методика стилістичного аналізу публіцистичного тексту як цілісної структури.
Методологія стилістики охоплює узагальнюючу частину знань про мову, її функції. Вона, зокрема, передбачає оцінний розгляд усіх виявів мови, таке використання її одиниць, яке зумовлюється спілкувальними потребами людини ^забезпечується своєрідною матеріальною сутністю мови й мовленн^. Методи стилістики. У лінгвістиці, отже і в стилістиці, використовують і загальнонаукові, і спеціальні методи дослідження — різні способи осмислення мови, її структурних елементів, одиниць.
До загальнонаукових методів належать:
—   методи індукції і дедукції. Це взаємопов’язані методи (способи) вивчення немовних і мовних явищ. Індукцією (лат. іпсіисіло — наведення) є спосіб мислення, за якого спершу розглядають окремі, але однотипні за певними спільними ознаками (ознакою) мовні явища, об’єднують їх, практично розкласи- фіковують в одну чи кілька груп і репрезентують усно або писемно. Прикладом індукції можуть слугувати записані у три рядки іменники І відміни (дібрано однотипний мовний матеріал — іменники, що мають спільні граматичні категорії і значення — рід, число, відмінок, а також певний приголосний звук у кінці основи слова й певну флексію). Після цього формулюють морфологічне правило про належність цих іменників до І відміни і про належність іменників кожного з трьох рядків до твердої, м’якої чи мішаної груп. Це вже дед.укція (лат. сіе- сіисио, від сіесіисо — відводжу, виводжу) — особливий спосіб мислення, який полягає в теоретичному узагальненні, в підсумковій оцінці певних однотипних мовних явищ, у формулюванні на цій основі певного правила (правил);
—    методи аналізу і синтезу. Терміни «аналіз» і «синтез» широко вживаються навіть у розмовно-побутовому мовленні, особливо в мовленні освічених осіб. Ана ліз — це розумово-мовленнєвий, науково-дослідний процес розчленування певного цілого (якогось предмета, явища природи) на частини: слова — на морфеми, звуки іт. ін. Синтез — це формування цілого з частин, об’єднання їх у певну цілісніть; спосіб вивчення предмета на основі єдності і взаємодії властивих йому частин. Наприклад, записане на дошці просте поширене двоскладне речення Батько з сином виходять з затінку на сонце (О. Донченко) учитель пропонує учням проаналізувати за членами речення (батько з сином — складений підмет і т. ін.), визначити в ньому тип синтаксичного зв’язку (узгодження й керування). Після цього формулюється висновок. Це вже синтез як спосіб мислення про те, що всі слова в цій групі утворюють речення: просте, двоскладне, розповідне, поширене, повне. Отже, синтез — це узагальнення, думка, яка сформувалась на основі аналізу, тобто внаслідок наукового осмислення частин певного окремого цілого;
—   метод спостереження. Усе наявне в природі і в самій собі людина сприймає зором, на слух або ж тільки його уявляє. Цим найчастіше й починається пізнання людиною її оточення, свого минулого тощо. Спостереження за кимось, чимось є початковою ланкою пізнання. Спостерігаючи за певним об’єктом (словом, реченням, організмом, предметом та ін.), людина вдається до аналізу, синтезу спостережуваного, до індукції, дедукції. У такий спосіб і формується наукове знання про будь-що в природі. Наприклад, для астрономії спостереження є основним методом дослідження, бо вчені об’єктивно не можуть проводити експериментів (дослідів), наприклад, з небесними тілами, змінювати їх тощо;
—    метод експерименту. Найчастіше його застосовують у природничих науках, коли певні явища добирають і вивчають за точно визначених умов і з допомогою певної апаратури, що дає змогу простежити за процесами в організмі людини, тварин, у неживій природі. У лінгвістиці експериментальний метод найком- пактніше і в прямому вияві застосовується у фонетиці (в експериментальній фонетиці) під час дослідження з допомогою спеціальних технічних приладів фізіології особливостей творення звуків мовними органами людини;
—  зіс та в ний метод . Це один із способів пізнання, який дає змогу з’ясувати, чим певний предмет чи явиЩе відрізняється від інших. Зіставний метод застосовується зазвичай як до генетично (споконвічно) нес- поріднених мов (українська, турецька і под.), так і до споріднених, тобто мов, які мають спільне (більш чи менш близьке або віддалене) походження, які в минулому утворились від різних діалектів якоїсь однієї мови — мови-основи (прамови);
—   структурний (структуральний) метод. Він зорієнтований на вивчення структури мови — однієї мови чи кількох (багатьох). Структурним методом встановлюють, зокрема, різноманітність фонетичної будови слів, навіть функціонування в словах окремого звука: в якому звуковому оточенні може вживатись у словах певний голосний чи приголосний звук; якою може бути послідовність звуків у словах; які сполуки звуків у них можливі, а яких не буває і т. ін.; як
 
можуть поєднуватись між собою морфеми в словах, слова в словосполученнях і реченнях тощо;
—   статистичний (математичний, або квантитативний, або кількісний) метод. Його сутність полягає в підрахунках будь-яких мовних одиниць: звуків у словах, слів і членів речення в реченні, речень у тексті тощо.
Розглянуті вище методи своєрідно застосовують і в інших науках, бо все, що вивчається в кожній окремій галузі знань, може порівнюватись (об’єкти кожної окремої науки), має минуле й сучасне, свою особливу структуру. Усе, що наявне в природі, суспільному житті, підлягає статистичному аналізові.
Серед спеціальних методів (методів мовознавства) найсуттєвішим є порівняльно-історичний метод. Він поєднує в собі таку сукупність прийомів і процедур вивчення окремої мови, якими встановлюється минуле, історичний розвиток певної групи мов, спільне в їх лексиці, фонетичній і граматичній системі. На цій основі визначається і спорідненість певних мов. Такі мови мають спільне походження — більш чи менш віддалене або й зовсім очевидне; їх називають спорідненими (індоєвропейська сім’я мов, германська група мов, східнослов’янська підгрупа мов та ін.).
У стилістиці зі спеціальною дослідною метою використовують і суто своєрідні методи аналізу того, що становить об’єкт і предмет мовностилістичних явищ, функціонування мовних одиниць, а саме:
—  структурно-стилістичний метод. Ним передбачається врахування того, функцію (функції) якої саме мовної одиниці належить визначати — фонеми, морфеми, слова, сполучення слів, словосполучення, члена (членів) речення, речення чи тексту;
—   с е мантико-сти лі стичний метод. Він зорієнтований на визначення функцій семантично окремої чи окремих мовних одиниць — від морфеми (кореня слова, афіксів) і до тексту. З’ясовується своєрідність і залежність стилістичної функції мовної одиниці від її семантики. Напр.: кінь, але коник (зменшено-пестливе); кониченько (народно-поетичне, пестливе); конисько (зморений, слабосилий кінь): От-от, здавалося мені, …приїхав віз, приволікся конисько (О. Кобилянська); конище (збільшене, часто зневажливе до кінь);
—   статистично-стилістичний метод. Цей метод передбачає врахування кількості функцій, що їх може виражати певна мовна одиниця; також враховується кількість однотипних мовних одиниць (наприклад, суфіксів), спроможних виконувати якусь однотипну функцію;
—     порівня льно — с ти ліс тичний метод. Спрямований на виявлення мовних одиниць, котрі виконують неоднакову функцію (наприклад, омоніми — слова однозвучні, але з іншою семантикою, або синоніми, які збігаються чи близькі семантично, проте різні за звуковим складом, через що й розрізняються стилістично, функціонально).
Сукупність взаємопов’язаних методів вивчення й засвоєння стилістичних функцій структурних одиниць мови становить методику стилістики.
Категорії цілісності та єдності тексту
Ознаки Категорії
Тематична єдність - концепт тексту (глибинний смисл тексту)- смислова будова-логічна будова
Комунікативна єдність -комунікативний вплив-естетичний вплив (для ХТ)
Структурна єдність -граматичні категорії-лексичні категорії-фонологічні категорії
53. Мішель Монтень – фундатор жанру есе.
Мішель Ейкем де Монтень (28 лютого 1533 — 13 вересня 1592) — французький богослов, філософ і письменник, есеїст-мораліст, громадський діяч.
Не прагнучи створити власну філософську систему, виступив основоположником жанру філософсько-моралістичного есе в європейській культурі. Був загальновідомий як глибокий знавець і тонкий інтерпретатор класичної традиції. Метою творчості Монтеня було написання своєрідного «підручника життя», оскільки на думку Монтеня «немає нічого прекраснішого й виправданого, ніж добре й чесно виконати роль людини».
Не прагнучи створити власну філософську систему, виступив основоположником жанру філософсько-моралістичного есе в європейській культурі. Був загальновідомий як глибокий знавець і тонкий інтерпретатор класичної традиції. Метою творчості Монтеня було написання своєрідного «підручника життя», оскільки на думку Монтеня «немає нічого прекраснішого й виправданого, ніж добре й чесно виконати роль людини».
Засновником першого есею одноголосно визнано Мішеля Монтеня (1533-1592). Його твір “Досліди” (що, власне, і дав назву новому жанру, адже “есе” – з фр. еssаі – спроба, випробування, досліди,
аналіз), який складається з трьох книг, уперше опублікованих у 1588 р.,
вирізнявся фрагментарністю. Твір «Проби» ("Досліди") він насамперед намагався відповісти на запитання, яке стало його гаслом: «Що я знаю?» Героєм «Проб» можна вважати саму людську думку, вільну від догматизму і схоластики, не залежну від сильних світу цього, безстрашну, критичну. Завдяки розкутій манері викладу у творі представлено різні літературні жанри: і філософську розвідку, і критичне есе, і повістярське побутописання, і навіть вірші у прозі.
Книга Монтеня, написана наче «з нудьги», відрізняється дивною примхливістю побудови. Ніякого чіткого плану не бачимо, виклад підпорядковується польоту думки, численні цитати чергуються і переплітаються з життєвими спостереженнями. Зовсім короткі глави чергуються з розлогими. Найбільша глава «Дослідів» - має цілком самостійну цінність «Апологія іспанського богослова Раймунда Сабундского" Спочатку книга нагадувала компіляцію античної вченості кшталт «аттичних ночей» Авла Геллі, але потім знайшла своє неповторне обличчя. Монтень - родоначальник жанру есе, якому було призначено велике літературне майбутнє.
Мовою оригіналу твір Монтеня називається «Есеї». Але в українській мові слово «есей» має вже зовсім інше значення. Отже, перекладач вирішив повернутись до часів французького філософа, коли ще не було формалізованої наукової термінології.
54 Мовна особистість журналіста та шляхи її вдосконалення.
Кожен журналіст повинен працювати над виробленням своєї мовної особистості, повинні стежити за культурою мови, постійно її удосконалювати.
Залежно від виду ЗМІ журналіст повинен акцентувати свою увагу на вивченні та удосконаленні різних аспектів мови.
Наприклад працівник газети повинен особливу увагу звертати на правильність побудови речення, правильність написання слів, дотримання стилю матеріалу, на багатство та літературні елементи у матеріалах, якщо це дозволяє жанр. Працівники ж радіо та телебачення більше уваги повинні приділяти фонетиці, тобто правильній вимові звуків. Особливо вони повинні стежити за  правильним наголошуванням слів. Також важливо працювати над своїм голосом: виробляти правильний темп, тембр, інтонацію. Працівники телебачення повинні стежити за мімікою та жестами як видом невербального спілкування.
Шляхи удосконалення:
дивитись до словників, коли є сумніви
читати багато художньої літератури, українських класиків
стежити за виходом і читати нові книжки у мовознавстві
 Яцимірська:
Нині зростає потреба індивідуалізації журналістських текстів, отже кожен має прагнути віднайти свій стиль спілкування з масовою аудиторією, сформувати своє обличчя комуніканта-професіонала.
Культура мови починається з самоусвідомлення мовної особистості. Вона успішно розвивається тоді, коли носіям національної літературної мови не байдуже, як говорять і пишуть їхньою мовою, як сприймається вона у різних культурних середовищах, яке становище вона займає серед інших мов світу.
Сучасні умови розширення практики прямих репортажів, коментарів, безпосереднього спілкування зі слухачами, збільшують вагу тих навчально-практичних методик, які орієнтують на вироблення мовного автоматизму, на збільшення та поглиблення індивідуальної мовної пам’яті.
Поняття мовної особистості переплітається з етнокультурними та національними рисами індивідуальності, мовна особистість є глибоко національним феноменом.  Важливим складником національної свідомості є ставлення до мови, оцінка ї окремішньої, самобутньої, здатної до культурного акумулювання знань, досвіду інших народів і до найповнішого вираження національної мовної картини світу.
Мовну особистість формує мовне середовище. Без такого довкілля людина не має змоги практично оволодіти механізмом мови, довести його до автоматизму.
55. Мовні засоби увиразнення журналістського тексту
Основні мовні засоби:
синтез елементів наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного стилів;
лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність, приватизація та ін.);
використовується багатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова (політична еліта, епохальний вибір та ін.), експресивні сталі словосполучення (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази (чорне золото – вугілля, нафта, легені планети – ліси та ін.);
уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів (орбіти співробітництва, президентський старт і под.);
із морфологічних засобів часто використовується іншомовні суфікси і ст. (ист), - атор, - акція та ін. (полеміст, реваншист, провокатор); префікси псевдо; - нео-, сурес-, ін тре- та ін. (псевдотеорія, неоколоніалізм, супердержава, інтернаціональний);
синтексисові публіцистичного стилю властиві різні типи питальних, окличних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повторюваними сполучниками ті ні.);
ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючи заголовки;
ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючі заголовки;
56.  Моральний тип мислення в публіцистиці (на прикладі Р.Емерсона, Т.Карлейля, Т.Масарика, Є.Сверстюка).
Ми опинилися перед вибором: або поспіхом ухвалювати рішення про інформаційне суспільство (воно існувало завжди — просто насиченість інформацією була різною), або на основі “мудрості наших предків” (Е. Берк) оцінити переваги та недоліки даних нам можливостей. Не слід забувати основоположного: тільки моральний тип мислення спроможний створити фахову журналістику; духовна ситуація нашої епохи вимагає пошуку позитивно сповненого світу. Автентична людина і нація (колективна душа) не повинні давати себе трактувати як предмет. Слід підняти свою свободу, свою екзистенцію, свою трансцендентність. А вченим і журналістам-практикам — плекати почуття етично творчої відповідальності за Істину.
Емерсон – концепція «оверсоул», природа – метафора людської душі, її неможливо застати неохайною – вона завжди прекрасна. Про рівень цивілізації треба судити за тим, яку людину виховувало суспільство, а не за розміром міст та врожайністю.
Карлейль – закликає журналістів не бути рабами слів, глибоко замислюватися над долею людей і народів. Розробив класифікацію героя : як божество, як пророк, як пастир, письменник і вождь.
Масарик - зазначив: «Демократія, тобто демократична політика в суспільному житті має виявлятися у вигляді толерантності, вміння дискутувати, а не сваритися. Нам подобається скаржитись на відносини і на республіку, але нам не можна забувати, що республіка буде такою, якою є більшість її громадян. Мислити політично означає мислити розумно; рахуватися з реаліями означає не безтурботно і байдуже приймати те, що нам пропонує час і обставини, а енергійно і розумно впливати на реалії, де і коли в цьому виникає потреба». Ці слова мудрого політика є актуальними й досі.
Сверстюк: Демократія - це терпеливість до іншого і право кожного на життя і на свою думку. - Євген Сверстюк, Суворість демократії. У нас духовність — часто ялове поняття, що прикладається до явищ, причетних і непричетних до культури. І все це називається духовністю: і політика, і еротика, і танці, і графоманство. Так багато духовності, що фактично ядра і глибини цього поняття немає. Я за те, щоби це поняття обережно вживати і простежувати, чи має воно спільне з тим всетворящим і всезапліднюючим Духом — чи воно просто спекуляція словом.  У нас перервано зв'язок поколінь, і це найбільша біда нашої літератури. Спадкоємність у нашій культурі переривалася заборонами. Революція диктувала розрив. «Вишневі садки під сокиру» — це не є у Блакитного тільки фраза, а це дуже широка метафора
57. Мультимедійне відображення контенту у Web 2.0.
Цим поняттям описують зміну сприйняття Інтернету користувачами. Це означає можливість публікування одного елементу контенту на різних Веб-ресурсах. Така можливість є вигідною як для сайту, що надає інформацію (тиражування свого контенту на необмеженій кількості Веб-ресурсів, яке призводить до зростання трафіку цього сайту і є простою у застосуванні і ефективною формою реклами), так і для сайту, що одержує та публікує її (одержання останніх новин та іншого актуального контенту, можливість комбінування різних джерел інформації, що підвищує популярність сайту).Іншим проявом мобільності інформації є подкастинг (podcasting) – поширення аудіо- та відеофайлів через Інтернет.
Користувачі можуть збирати довільну кількість каналів новин в одному місці за допомогою спеціалізованих додатків. Засобами синдикації Веб-контенту є ряд спеціальних форматів даних, основою яких є мова XML. Популярність на сьогодні здобули формати RSS.
е Веб-сайт журнального типу, який дозволяє обмеженому колу користувачів (найчастіше це одна особа) розміщувати там свої дописи і надає читачам можливість коментувати кожен допис. Блоги ефективно задовільняють потребу людини до самовираження, публічного висловлення власної точки зору, спілкування з людьми з подібними інтересами. Розміщення коментарів у Вебі, розміщення посилань у Вебі, опис Веб-контенту за допомогою тегів, публікування іншого контенту у Вебі, редагування Веб-контенту, створеного іншими користувачами.
Приклади Веб 2.0 проектів: Вікіпедія — Вільна багатомовна енциклопедія; Google Earth — Google-карти; Flickr — онлайн-фотоальбом; uCoz — Веб хостинг; Хабрахабр – колективний блог.
 58. Національна ідея у публіцистиці Джузеппе Мацціні.
Він говорив про Італію і проектував свої ідеї на всі існуючі нації.
1848-1850 – революція в Італії. Весна народів закріпила ідеї, проголошені Великою французькою революцією.
“Обов’язки перед країною”. Основні ідеї праці:
кожній нації свою державу, яка визначається передусім географічним розміщенням країни
немає людства без вітчизни. Людина передусім є складовою певної нації, а вже потім людства.
в основу всього ставив національне питання: Не відволікайтесь ідеєю поліпшення ваших матеріальних умов, коли спершу не вирішити питання національне. Бо ви на це не спроможні.
ідея рівності націй. Лише рівні нації можуть об’єднатись у людство.
нація в країні – родина в домі. Наша країна – це наш дім, що його дав нам Бог, оселивши в ньому численну родину.
країна повинна бути єдиною та неподільною.
право голосу, освіта та праця – ось три головні підпори нації.
 
На сторінках тижневика “Молода Італія”, в статтях до газет “Таймс”, “Монд”, у програмних есеях “Про любов Данте до Вітчизни”, “Томас Карлейль” Мацціні стверджує: «я італієць, але одночасно я і європеєць, і взагалі людина. Я люблю мою батьківщину, бо взагалі люблю батьківщину, я люблю нашу свободу, бо взагалі вірю в свободу, люблю наші права, бо взагалі вірю в право. Національність для мене свята, бо я вбачаю в ній знаряддя добра для всіх, поступу всіх. Нація має бути для людства тим, чим родина для батьківщини»
59. Національний інформаційний простір України: проблеми становлення
Інформаційний простір — сукупність територій, охоплених засобами масової інформації певної категорії (регіональними, національними, світовими). Найчастіше цей термін вживають у значенні національного інформаційного простору, який потребує законодавчого врегулювання й захисту, а його суб’єкти — національної підтримки. Інформаційний простір характеризують:
матеріальні способи підготовки й поширення інформації по горизонталі, включаючи її передачу, ретрансляцію і отримання;
соціально-економічні можливості доступу до інформації населення, забезпечення поширення інформації по вертикалі;
існування національної системи інформації та зв’язку з її конкретними компонентами, що визначають територію поширення інф.;
наявність національного законодавства в галузі інформації та зв’язку, що регулюють функціонування й використання змі в забезпеченні національних і державних інтересів;
наявність законодавчої бази міжнародного рівня та міжнародних і регіональних угод в галузі масової інформації.
Структура інформаційного простору: між джерелами інформації та розповсюджувачами знаходяться посередники (інформаційні агентства). Світові: Ассошіейтед Прес, Рейтер, Кіодо Цусин, Юнайтед Прес Інтернешнл. Українські: УНІАН, Укрінформ. Львівські: Гал-інфо, Прес-тайм, ЗІК.
 
Одне з найбільших завоювань демократії — свобода слова — зазнає сьогодні в Україні все більше утисків. А саме: політичних — у вигляді прихованої цензури; економічних — у створенні всіляких фінансових проблем для існування; організаційних — в обмеженні доступу до інформації; судових — у притягненні журналістів до відповідальності за так звану "образу честі і достоїнства"; і, звичайно ж, утисків кримінальних — у формі прямого фізичного насильства над журналістами.
Працівники мас-медіа стикаються з багатьма іншими гострими проблемами — це фантастично високі ціни на розповсюдження періодики і папір для друкованих видань, затримка на передплату газети, створення нерівних умов для різних газет на поліграфічні і поштові послуги.
На цьому тлі в Україні залишається нерозв'язаною проблема виживання вітчизняних мас-медіа, у тому числі й тих, котрі виходять державною мовою. Також існує проблема з регулярністю виходу українських друкованих видань, наприклад, наукових і суспільно-політичних журналів.
Традиційними проблемами вітчизняного інформаційного простору залишаються: — неконкурентоспроможність української журналістики у порівнянні з західними ЗМІ; — постійний деформуючо-нищівний вплив російських ЗМІ; — надання переваги західним ЗМІ, що мають авторитет серед інтелектуально розвинутого населення нашої країни; — недовіра населення до українських ЗМІ; — надмірне зловживання свободою слова або ж навпаки — "пострадянський синдром".
Торкаючись проблеми розвитку мас-медіа в Україні, так чи інакше корисним є вивчення досвіду світової і європейської журналістики, її правового, юридичного статусу в суспільстві. У затвердженій у 1954 році (доповнена в 1986 р.) Міжнародною федерацією журналістів декларації проголошуються стандарти професійного поводження журналістів. В одному з пунктів цього міжнародного документа зазначається, що "...повна повага до демократії існує тоді, коли є розуміння основної ролі мас-медіа в демократичному суспільстві". І далі: "Роль мас-медіа в демократичному суспільстві полягає в тому застосуванні принципів свободи преси, на яких базується свобода слова і свобода думки".
Ще в античні часи Арістотель відзначав важливість процесу обміну інформацією в державі для її повноцінного, гармонічного розвитку. Сьогодні ж у середньому кожна родина в Україні купує одну-дві газети чи журнал. Отже, середній тираж газети чи журналу, виходячи з населення України і кількості періодичних видань — 3-4 тис примірників. Фахівці стверджують, що такий тираж недостатній для забезпечення рентабельності газети. В Україні є періодичні видання з обсягом тиражу кілька десятків тисяч і більше, але їх одиниці. Таким чином, у суспільстві порушується важливий принцип, що впливає на розвиток суспільства, — принцип спілкування, обміну інформацією, тобто комунікації.
У наш час простежується цікава тенденція: людина все менше читає аналітичні матеріали в пресі, надаючи перевагу легким інформаційним повідомленням телебачення та Інтернету. Телеефір нашпигований численною кількістю не дуже професійно зроблених програм. Проте людині легше сприймати інформацію, не напружуючи свій мозок й очі.
Проблема з радіоефіром теж існує. Він чітко поділяється на дві гілки: державне радіомовлення та модні FM-станції, які мають розважальний характер. Державні радіокомпанії транслюють серйозні й пізнавальні програми. FM-станції часто пропонують дешеву інформаційну продукцію. Але вони мають свій "плюс" — політичну незаангажованість та нейтральність. Це комерційні проекти, які, в принципі, розраховані на молоду аудиторію.
Що стосується такого важливого міжнародного принципу журналістської етики, як повага до суспільних інтересів, то останнім часом ми все частіше говоримо про "пресу катастроф": у такій пресі багато негативного і сенсаційного, а репортажі з позитивною інформацією майже відсутні. В інформаційних блоках новин українського ТВ і радіо, на газетних шпальтах рівень негативу доходить до 75-80 %, а средньостатистично — це 50 на 50.
Для української журналістики й українського суспільства настав час серйозних випробувань. Актуальним залишається вироблення ідеологічного курсу, який базувався б на національному оптимізмі й мас-медіа, що повинні користуватися демократичними свободами і довірою населення.
Ми повинні вірити і робити все можливе, щоб хоча б трохи наблизитися до якісної журналістики: — швидкого та ясного подання фактів; — беззаперечного висвітлення всіх новин; — серйозної аналітики; — цікавого та безпечного (!) журналістського розслідування і т. д.
60. Національні пріоритети в телерадіожурналістській діяльності.
Необхідний відсоток національної аудіовізуальної продукції зазвичай запроваджуються країнами з метою захисту державної мови та ідентичності, задля захисту сектору національного виробництва, або ж переслідуючи обидві цілі разом. Логіка запровадження квот на вітчизняний контент для мовників полягає в тому, що таким чином вони більше інвестуватимуть у національний контент. Це може означати гарантований та відповідний обсяг контенту державною мовою (мовами).
Чого ми прагнемо досягнути з запровадженням квот на вітчизняний контент? Якщо мета полягає як у стимулюванні інвестицій у сектор вітчизняного виробництва, так і забезпеченні певного обсягу якісного контенту державною мовою (мовами), то слід знайти відповіді на такі запитання:
Якого роду продукція заповнює квоти на вітчизняний контент на сьогоднішній день? Яку частку цієї квоти становлять повтори? Скільки продукції має в основі міжнародні формати?  Хто виробляє продукцію, яка відповідає вимогам квот на сьогоднішній день?  Хто/скільки людей її дивиться або слухає?  Яка різниця між телебаченням та радіо на предмет бізнес моделей, виробничих потужностей та наявних національних творів?  Що дорожче для кожної радіостанції та телеканалу (або загалом для радіо на відміну від телебачення)  – власна продукція чи закордонний контент?  Якою є конкуренція для вітчизняних мовників – скільки альтернатив має аудиторія, як от закордонні телеканали, що транслюються через кабельні мережі та супутник, Інтернет-ЗМІ?
3 листопада 2011 року Верховна Рада ухвалила закон, що передбачає скасування квот на українську музику в ефірі та зменшення квот на національний аудіовізуальний продукт з 50% до 25%. Ухвалення цього закону - початок нової ідеологічної війни і спроба віддати український ринок в руки російському шоу- та медіабізнесу.
Квотування - один із небагатьох прикладів державної підтримки національних виконавців. Українські музичні медіа без національного продукту - це нонсенс!
Гарний приклад національних приорітетів на телебаченні і радіо: Франція вимагає від радіостанцій трансляції 40% французької музики,  половина якої мусить бути від нових митців. Вимагає від телеканалів трансляції 40% оригінальних французьких творів.
61. Нелегальні видання в Україні 60-80-их років ХХ століття (передумови виникнення, провідні видання, проблематика
1964 року підпільна націоналістична організація «Український Національний Фронт» видала перше число машинописного журналу «Воля і Батьківщина» (загалом відомі 16 випусків). Відтак, у січні 1970 р. львівський журналіст В'ячеслав Чорновіл розпочав випуск машинописного журналу «Український вісник», який став найвідомішим органом незалежного слова в радянській Україні. Після розгрому редакції, група дисидентів (Степан Хмара, Олесь і Віталій Шевченки) зробили спробу відвести підозри від редактора Чорновола, випустивши незалежно від нього 7 і 8 числа «УВ». Видавці були так само вирахувані КДБ й покарані багаторічними термінами. Водночас інша група підпільників — «Українська загальнонародна організація», або як її ще називають УНФ-2, під керівництвом Миколи Крайника видає кілька чисел ще одного «Українського вісника».
В Україні з початку 1960-х років активно поширювалися у «Самвидаві» поезії Ліни Костенко, Миколи Вінграновського вірші і щоденник Василя Симоненка, інших шестидесятників.
Серед найважливіших текстів українського «Самвидаву» були трактат Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», опублікований, у формі листа до ЦК КПУ у грудні 1965 р., збірник матеріалівВ'ячеслава Чорновола «Лихо з розуму» про арешти і суди 1965—1966 рр.(1967), твори Валентина Мороза, Євгена Сверстюка, Михайла Осадчого, Василя Голобородька, Ігоря Калинця, Василя Стуса, Миколи Холодного.
У «Самвидаві» поширювалися також передруки в українських дореволюційних, з західно-українських і еміграційних видань, зокрема з історії й публіцистики (Івана Франка, Махайла Грушевського).
Більшість з публікованих у «Самвидаві» писань і документів були одержані за кордоном й передруковані у видавництвах «Сучасність» (з 1965 р.), «Смолоскип» разом з Першою Українською Друкарнею у Франції {з 1967 р., у тому числі всі випуски «Українського Вісника») та ін. Деякі з них були також видавані англійською (праці Чорновола, Дзюби, Мороза та зб. документів), французькою (Чорновола і Осадчого) й іншими мовами.
Перше періодичне видання рок-самвидаву побачило світ не в Ленінграді, Москві чи Свердловську — визнаних центрах радянської сучасної музики, а в Харкові — «Бит-Эхо», редактором якого був Сергій Коротков. Натомість, добре описана в літературі історія розгрому львівського мистецького альманаху «Скриня» (Григорій Чубай, Віктор Морозов, Юрій Винничук, Микола Рябчук та інші).
У 1989—1990 бурхливо розвивався періодичний самвидав — газети, журнали, бюлетені, вісники, альманахи. Під час перебудови в УРСР вийшли понад 1200 неофіційних видань, найбільш відомі з яких — «Поступ», «Голос відродження», «Євшан-Зілля», «Кафедра», «Вільне слово» тощо.
Самвидавівські видання, поширювані через західну українську періодику, були джерелом об'єктивної інформації про ситуацію в Україні для діаспори. Ця періодика поширювала самвидавівські матеріали серед емігрантів. С. існував й у другій половині 80-х (журнал "Кафедра", редагований М.Осадчим, альманах "Євшан", який редагували Ірина Стасів-Калинець, В.Стецюк, І.Кали-нець). С. — найвагоміший внесок шістдесятників у рух опору.
62. Опишіть відповідальність за порушення вимог законодавчо-нормативних документів з охорони праці.
Закон України «Про охорону праці» передбачає дисциплінарну, адміністративну, матеріальну та кримінальну відповідальність за порушення законодавчих і інших нормативних актів про охорону праці.
Дисциплінарна відповідальність
Kодексом законів про працю України встановлено такі дисциплінарні стягнення: догана, звільнення з роботи.
Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну, що діють у деяких галузях народного господарства, можуть бути передбачені для окремих категорій й інші дисциплінарні стягнення.
Право накладати дисциплінарні стягнення на працівників має орган, який користується правом прийняття на роботу (обрання, призначення на посаду, затвердження на посаді) цього працівника.
Підставою для притягнення до дисциплінарної відповідальності працівників є порушення законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці та їх дії, спрямовані на створення перешкод для виконання посадовими особами органів державного нагляду за охороною праці їх повноважень.
Дисциплінарне стягнення застосовується роботодавцем безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю або перебуванням його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.
До того, як накласти дисциплінарне стягнення, роботодавець повинен зажадати від винного працівника письмові пояснення.
У тому випадку, коли працівник відмовляється надати пояснення, про це повинен бути складений акт за підписом посадової особи і працівників підприємства, які були свідками відмови.
За кожне порушення трудових обов’язків може бути застосоване лише одне притягнення до дисциплінарної відповідальності. При обранні дисциплінарного стягнення роботодавець повинен врахувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, попередню роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.
Дисциплінарне стягнення знімається, якщо працівник протягом року не матиме нових дисциплінарних стягнень, або знімається достроково, якщо він виявив сумлінність у роботі. На період дії стягнення заохочувальні заходи до працівника не застосовуються.
Адміністративна відповідальність
Відповідно до Kодексу України про адміністративні правопорушення за порушення вимог законодавчих та інших нормативно-правових актів з охорони праці накладається адміністративна відповідальність у вигляді штрафів на працівників, посадових осіб підприємств, установ, організацій, а також громадян — роботодавців.
Притягненню до адміністративної відповідальності підлягають особи, які досягли на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку.
На підприємство можуть бути накладені штрафи за порушення актів законодавства та інших нормативнио-правових актів (правил, стандартів, норм, положень, інструкцій тощо, що є обов’язкові для виконання) з охорону праці та невиконання розпоряджень посадових осіб органів державного нагляду за охороною праці з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища.
Адміністративне стягнення накладається посадовими особами органів державного нагляду за охороною праці на основі складених ними протоколів про адміністративне правопорушення. Оскаржити рішення про стягнення штрафу дозволяється в місячний термін в судовому порядку.
Матеріальна відповідальність
Матеріальна відповідальність у вигляді грошової компенсації накладається:
– на працівників і посадових осіб за шкоду, заподіяну підприємству;– на роботодавців за порушення вимог щодо охорони праці.
Матеріальна відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству
Загальними підставами накладення матеріальної відповідальності на працівника є наявність прямої шкоди, вина працівника (у формі умислу або недбалості), протиправні дії (бездіяльність) працівника, а також наявність причинного зв’язку між винними і протиправними діями (бездіяльністю) працівника та завданою шкодою. На працівника може бути покладена матеріальна відповідальність за наявності всіх перелічених умов, відсутність хоча б однієї з них виключає матеріальну відповідальність працівника.
Матеріальна відповідальність може бути обмеженою, повною, колективною, а також у кратному обчисленні.
Обмежена матеріальна відповідальність
За шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов’язків, працівники, з вини яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середньомісячного заробітку.
Відповідно до законодавства обмежену матеріальну відповідальність несуть:
– працівники — за зіпсуття або знищення через недбалість матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування — у розмірі заподіяної з їх вини шкоди, але не більше свого середнього заробітку; – керівники підприємств, установ, організацій та їх заступники, а також керівники структурних підрозділів на підприємствах, в установах, організаціях та їх заступники — у розмірі заподіяної з їх вини шкоди, але не більше свого середнього заробітку, якщо шкоду підприємству, установі, організації заподіяно зайвими грошовими виплатами, неправильною постановкою обліку і зберігання матеріальних чи грошових цінностей, невжиттям необхідних заходів щодо запобігання простоям, випускові недоброякісної продукції, розкраданню, знищенню і псування матеріальних чи грошових цінностей.
Повна матеріальна відповідальність
Повна матеріальна відповідальність настає, якщо:
– про це укладено спеціальний договір; – майно та інші цінності взяті працівником за разовими документами, наприклад витрати на відрядження;– збитку завдано діями, що мають ознаки злочину (крадіжка та інше);– збитку завдано працівником, який був у нетверезому стані;– збитку завдано у зв’язку з нестачею, навмисним знищенням чи псуванням майна, виданого працівникові у користування;– збитку завдано не під час виконання трудових обов’язків;– доведена вина посадової особи у незаконному звільнені чи переведенні працівника на іншу роботу (наприклад, відшкодування збитку за вимушений прогул).
Kолективна матеріальна відповідальність
При спільному виконанні працівниками окремих видів робіт, пов’язаних із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей, коли неможливо розмежувати матеріальну відповідальність кожного працівника і укласти з ним договір про повну матеріальну відповідальність, може запроваджуватися колективна (бригадна) матеріальна відповідальність.
Письмовий договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність укладається між підприємством і всіма членами колективу (бригади).
Матеріальна відповідальність у кратному обчисленні
Суть «кратної» матеріальної відповідальності полягає у тому, що особа, винна у завданні збитку, відшкодовує його у розмірі, який перевищує номінальний розмір. Передусім це стосується дорогоцінних металів, каменів, хутра, рідкісних тварин, книг тощо.
Особа, яка завдала шкоди підприємству під час виконання трудових обов’язків, може добровільно відшкодувати шкоду шляхом передання рівноцінного майна або налагодити пошкоджене майно при згоді на це роботодавця.
У тому разі, коли працівник добровільно не бажає відшкодовувати збитки, шкода, що не перевищує середній місячний заробіток працівника, відраховується із його заробітної плати за розпорядженням роботодавця або уповноваженого ним органу.
В решті випадків, а також у разі незгоди працівника на утримання сум розпорядженням роботодавця покриття шкоди проводиться шляхом подання роботодавцем позову до районного (міського) суду протягом одного року з дня виявлення шкоди.
Матеріальна відповідальність за порушення вимог охорони праці
Kрім відшкодування шкоди працівникам (внаслідок нещасного випадку чи професійного захворювання), роботодавець повністю відшкодовує збитки іншим підприємствам, громадянам і державі на загальних підставах у зв’язку з заподіянням шкоди при порушенні вимог охорони праці.
Kримінальна відповідальність
Kримінальна відповідальність за порушення правил охорони праці покладається на працівників і посадових осіб підприємств, а також на роботодавців. Поняттям «порушення правил охорони праці» охоплюється недотримання загальнодержавних, галузевих та локальних — для даного підприємства правил, інструкцій, положень та інших підзаконних актів, розроблених і прийнятих відповідно до Закону України «Про охорону праці» і Kодексу законів про працю України.
Kримінальна відповідальність настає не за будь-яке порушення, а за порушення вимог охорони праці, яке створювало небезпеку для життя або здоров’я громадян, яке призвело чи могло призвести до нещасних випадків, аварій або інших тяжких наслідків. Ознаки злочину є як у діях, так і у бездіяльності, тобто у невиконанні того, що слід було робити на виконання відповідних правил, інструкцій тощо.
Ступінь покарання залежить від конкретних обставин і встановлюється Kримінальним кодексом України.
63. Опишіть діяльність служби охорони праці на об’єкті господарювання.
Згідно з Типовим положенням про службу охорони праці служба охорони праці створюється власником або уповноваженим ним органом на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності та видів їх діяльності для організації виконання правових, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних, соціально-економічних і лікувально-профілактичних заходів, спрямованих на запобігання нещасним випадкам, професійним захворюванням та аваріям у процесі праці. Вона входить до структури підприємства, установи, організації як одна з основних виробничо-технічних служб. Її ліквідація допускається лише в разі ліквідації підприємства.На підприємствах (у виробничих або науково-виробничих об’єднаннях) при чисельності працюючих від 51 до 500 осіб (невиробнича сфера — від 101 до 500 осіб) службу охорони повинен представляти один спеціаліст. На підприємствах, де використовуються вибухові матеріали або сильнодіючі отруйні речовини,у такій службі має бути два спеціалісти.Згідно з Типовим положенням про службу охорони праці, служба охорони праці виконує такі завдання:― забезпечення безпеки виробничих процесів, устаткування, будівель і споруд;― забезпечення працівників засобами індивідуального та колективного захисту;― професійну підготовку й підвищення кваліфікації працівників з питань поліпшення умов праці;― вибір оптимальних режимів праці та відпочинку працівників;― професійний добір виконавців для визначених видів робіт.До основних функцій служби охорони праці належать: опрацювання ефективної цілісної системи управління охороною праці, сприяння вдосконаленню діяльності в цьому напрямі кожного структурного підрозділу і кожної посадової особи, проведення оперативно-методичного керівництва роботи з охорони праці та ін.Служба охорони праці організовує:― забезпечення працівників правилами, стандартами, нормами, положеннями, інструкціями та іншими нормативними актами з охорони праці;― паспортизацію цехів, ділянок, робочих місць щодо відповідності їх вимогам охорони праці;― облік, аналіз нещасних випадків, професійних захворювань і аварій, а також шкоди від цих подій;― підготовку статистичних звітів підприємства з питань охорони праці;― розробку перспективних та поточних планів роботи підприємства щодо створення безпечних і нешкідливих умов праці;― роботу методичного кабінету охорони праці, пропаганду безпечних та нешкідливих умов праці шляхом проведення консультацій, оглядів, конкурсів, бесід, лекцій, розповсюдження засобів наочної агітації, оформлення інформаційних стендів тощо;― допомогу комісії з питань охорони праці підприємства в опрацюванні необхідних матеріалів і реалізації її рекомендацій;― підвищення кваліфікації й перевірку знань посадових осіб з питань охорони.Служба охорони праці бере участь у:― розслідуванні нещасних випадків та аварій;― роботі комісії з питань охорони праці підприємства;― роботі комісії по введенню в дію закінчених будівництвом, реконструкцією або технічним переозброєнням об’єктів виробничого та соціального призначення, відремонтованого або модернізованого устаткування;― розробці положень, інструкцій, інших нормативних актів про охорону праці, що діють у межах підприємства;― роботі постійно діючої комісії з питань атестації робочих місць за умовами праці.Служба охорони праці контролює:― дотримання чинного законодавства, міжгалузевих, галузевих та інших нормативних актів, виконання працівниками посадових інструкцій з питань охорони праці;― виконання приписів органів державного нагляду, пропозицій і подань уповноважених трудових колективів і профспілок з питань охорони праці;― відповідність нормативним актам про охорону праці машин, механізмів, устаткування, транспортних засобів, технологічних процесів, засобів протиаварійного, колективного та індивідуального захисту працівників, а також наявність технологічної документації на робочих місцях;― своєчасне проведення навчання й інструктажу працюючих, атестації та переатестації з питань безпеки праці посадових осіб і осіб, які виконують роботи підвищеної небезпеки, а також дотримання вимог безпеки при виконанні цих робіт;― забезпечення працюючих засобами індивідуального захисту, лікувально-профілактичним харчуванням, молоком або рівноцінними харчовими продуктами, а також миючими засобами, санітарно-побутовими приміщеннями; організацію питного режиму; надання працівникам передбачених законодавством пільг і компенсацій, пов’язаних з важкими й шкідливими умовами праці;― використання праці неповнолітніх, жінок та інвалідів згідно з чинним законодавством;― проходження попереднього (при прийнятті на роботу) і періодичних (протягом трудової діяльності) медичних оглядів працівників, зайнятих на важких роботах, із шкідливими чи небезпечними умовами праці або на таких, де є потреба у професійному доборі; проходження щорічних обов’язкових медичних оглядів осіб віком до 21 року;― виконання заходів, наказів, розпоряджень з питань охорони праці, а також заходів щодо усунення причин нещасних випадків і аварій, визначених у актах розслідування.Спеціалісти служби охорони праці у разі виявлення порушень охорони праці мають право видавати керівникам структурних підрозділів підприємства обов’язкові для виконання приписи щодо усунення наявних недоліків; одержувати від них необхідні відомості, документацію та пояснення з питань охорони праці; вимагати звільнення від роботи осіб, які не пройшли медичного огляду, навчання, інструктажу, перевірки знань і не мають допуску до відповідних робіт або не виконують нормативів з охорони праці; зупиняти роботу виробництв, ділянок, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва у разі порушень, що створюють загрозу життю або здоров’ю працівників; надсилати керівникові підприємства подання про притягнення до відповідальності працівників, які порушують вимоги щодо охорони праці.Для забезпечення активного та цілеспрямованого впливу на різні фактори, які формують безпеку, необхідно управління охороною праці й організацію безпечного виконання робіт у підрозділах підприємства здійснювати як мінімум на чотирьох рівнях:― безпосередні виконавці;― одиничний трудовий колектив: ланка, бригада, зміна;― одиничний функціональний підрозділ: ділянка, цех;― структурно-функціональний підрозділ у цілому: комплекс, термінал, господарство.Необхідними умовами ефективного функціонування системи управління охороною праці та конкретно організації роботи щодо забезпечення безпеки на підприємстві є чіткий розподіл обов’язків і відповідальності, компетенція та заінтересованість осіб на всіх рівнях структурно-функціональної схеми — від вищого керівництва до рядових виконавців; виділення адекватних ресурсів на цілі охорони праці й реалізацію профілактичних заходів; правильне розуміння на всіх рівнях потенційних наслідків нещасних випадків, професійних захворювань, аварій.З метою залучення широких кіл працівників до здійснення громадського контролю за дотриманням законодавства про охорону праці на виробництві, створення дієвих систем управління охороною праці відповідно до Закону України «Про охорону праці» на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності й видів їх діяльності створюється інститут уповноважених трудових колективів з питань охорони праці. Функції та права уповноважених трудових колективів з питань охорони праці визначені Типовим положенням про роботу уповноважених трудових колективів з питань охорони праці.
65. Опишіть порядок проведення навчання з питань охорони праці.
Відповідальність за організацію навчання з питань охорони праці покладається на роботодавця, а в структурних підрозділах – на керівників цих підрозділів. Контроль за своєчасним проведенням навчання здійснює служба охорони праці.
Навчання і перевірка знань з питань охорони праці проводиться для всіх працівників, які наймаються на роботу і періодично в процесі трудової діяльності.
Формою перевірки знань працівників з питань безпеки є іспит за екзаменаційними білетами.
Відповідно до типових правил внутрішнього трудового розпорядку робітники, що наймаються на роботу зобов’язані ознайомитися з порядком виконання трудових обов’язків, правилами трудової і технологічної дисципліни, техніки безпеки, виробничої санітарії та пожежної безпеки. З цією метою на підприємствах проводяться різні види інструктажів. За характером і часом їх проведення вони поділяються на вступний, первинний, повторний, позаплановий та цільовий.
Вступний інструктаж працівники або службовці проходять до початку трудової діяльності при прийнятті їх на роботу.
Вступний інструктаж проводить спеціаліст служби охорони праці або особа, на яку за наказом покладено ці обов’язки.
Програму та тривалість інструктажу затверджує роботодавець.
Під час інструктажу робітникам пояснюють особливості і характер виробничої діяльності, основні вимоги безпечної організації робочих місць, порядок користування санітарно-побутовими приміщеннями й надання першої допомоги в разі нещасних випадків, а також види відповідальності за невиконання вимог охорони праці, правил загальної та особистої гігієни та інше.
Запис про проведення вступного інструктажу здійснюють у спеціальному журналі, а також документі про прийняття працівника на роботу.
Первинний інструктаж на робочому місці проводить виконавець робіт або майстер не тільки з тими, хто вперше наймається на роботу, але і кожного разу якщо працівник переводиться з одного виду робіт на інший.
Під час цього виду інструктажу виконавець робіт знайомить працівника з технікою даного виду трудової діяльності, інструкцією для даної професії, безпечними методами роботи, правилами експлуатації інструментів, захисними засобами та іншим, що стосується його майбутньої роботи.
Залежно від характеру роботи, після проходження первинного інструктажу на робочому місці, працівник протягом 2 – 15 змін має пройти стажування під керівництвом спеціаліста, який призначається наказом по підприємстві.
Проведення інструктажу реєструється виконавцем робіт у журналі первинного інструктажу на робочому місці.
Повторний інструктаж періодично на робочому місці проводиться у строки відповідно до затвердженого головним інженером графіка, але проміжок між ними не може перевищувати трьох місяців для працівників на роботах з підвищеною небезпекою та шести місяців для інших працівників.
Цей вид інструктажу має на меті закріплення знань з техніки безпеки, бо з часом набуті знання забуваються, що є властивістю людської пам’яті, крім цього постійно змінюються та вдосконалюються нормативно-правові акти з охорони праці.
Позаплановий інструктаж на робочому місці проводиться з працівниками за таких обставин:
при зміні технологічного процесу або введені у дію нових нормативних актів, чи їх порушення працюючими;
при перерві у роботі понад 30 календарних днів – для робіт підвищеної небезпеки, а для решти робіт понад 60 днів;
при виявленні органами державного нагляду незнання працюючими безпечних методів праці чи нормативних актів з охорони праці.
Позаплановий інструктаж завершується перевіркою знань та набутих навичок щодо безпечних методів праці.
Цільовий інструктаж проводить курівник робіт у таких випадках:
при виконанні разових робіт, що не пов’язані з фаховими обов’язками;
при ліквідації аварій, стихійних лих або інших негативних наслідків;
при проведенні робіт, на які оформляються наряди-допуски, дозвіл або інші документи.
Цільовий інструктаж включає відомості про призначення і характер завдання, виробничі обставини, можливі небезпеки, нестандартні ситуації при виконанні трудових операцій і фіксується в наряді-допуску, що дозволяє проведення даного виду робіт.
Рівень знань отриманих працівниками в процесі навчання з питань охорони праці є одним з основних принципів державної політики у сфері охорони праці. Від ефективності навчання великою мірою залежить рівень травматизму та профзахворювань в умовах виробництва.
66. Опишіть систему управління охороною праці на державному рівні.
Відповідно до закону "Про охорону праці" управління охороною праці на державному рівні здійснює створена при Кабінеті Міністрів Національна Рада з питань безпеки життєдіяльності, що розробляє і проводить заходи зі створення цілісної системи державного управління охороною життя людей на виробництві і профілактики побутового травматизму, організовує й забезпечує контроль за виконанням законодавчих актів, координує діяльність центральних і місцевих органів виконавчої влади у сфері охорони життя людей. Очолює Національну Раду з питань безпеки життєдіяльності перший віце-прем'єр-міністр України. Рішення Національної Ради та її бюро, прийняті в межах їхньої компетенції, обов'язкові для центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, підприємств, організацій та громадян.
Загальнодержавні завдання та функції управління охороною праці покладені на ряд структурних органів Кабінету Міністрів.
Державний комітет з нагляду за охороною праці (Держнаглядохоронпраці) є урядовим органом державного управління, що діє в складі Кабінету Міністрів.
Основними завданнями Держохоронпраці є:
• комплексне управління охороною праці на державному рівні;
• реалізація державної політики у сфері охорони праці та виробничої безпеки, державний нагляд за дотриманням вимог законодавчих та інших нормативно-правових актів, що стосуються безпеки, гігієни праці виробничого середовища, а також за проведенням робіт, пов'язаних із геологічним вивченням надр, їх охороною, використанням і переробкою мінеральної сировини;
• проведення експертизи проектної документації та видача дозволів на введення в експлуатацію нових і реконструйованих підприємств, об'єктів і засобів виробництва підвищеної небезпеки.
Міністерство охорони здоров'я України - спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади, що здійснює управління, нагляд і контроль за дотриманням санітарного законодавства та забезпеченням охорони здоров'я працівників, санітарного й епідеміологічного благополуччя населення.
Міністерство праці та соціальної політики України виконує державну експертизу умов праці, контроль за якістю проведення атестації робочих місць, установлює їхню відповідність чинним нормативним актам з охорони праці.
Міністерство надзвичайних ситуацій України здійснює державне управління у сфері пожежної безпеки.
Міністерство екології та природних ресурсів є спеціально уповноваженим державним органом управління у сфері ядерної безпеки.
67. Основні етапи роботи над журналістським твором.
Етапи творчого процесу (Здоровега):
зародження задуму
вивчення (збору та осмислення )матеріалів, документів
визрівання сюжету
втілення задуму в матеріальну форму
завершальний етап – доробка, переробка, останнє само редагування тексту.
Робота над журналістським текстом від задуму до останньої крапки – це виношування певної структури, втілення спостережень. Будь-що починається з задуму. Задум – це загальний намір, прагнення щось сказати людям. Приводом є факт. Задум з’являється двома шляхами: індивідуальний задум, або редакційне замовлення.
Правила Здоровеги:
не відкладай
не чекай натхнення
не чекай, що все якось буде
треба вчасно зупинитись
68.  Основні засади роботи журналіста з джерелами інформації.
Джерела інформації у журналістиці: реальне життя (події); спілкування з людьми; документи;редакційна пошта, телефонні дзвінки; офіційні зустрічі, прес-конференції, брифінги, симпозіуми; особисті контакти з цікавими компетентними людьми.
Журналіст для отримання інформації використовує чотири основні соціологічні методи збору інформації:спостереження, опитування, експеримент, аналіз документів.
Найкраще для інформаційних повідомлень, якщо джерелом інформації є власний кореспондент. Якщо власкора на місці не було, то інформацію краще перевірити з двох незалежних джерел. Існує своєрідна класифікація джерел інформації, залежно від того, наскільки близько до місця події вони були. Первинні джерела – це ті люди, які брали безпосередню участь чи були свідками події.Вторинні – коли людина переказує, що вона чула від інших. Потрібно бути дуже уважним, якщо джерелом інформації виступають політики або чиновники. З одного боку, вони можуть надати ексклюзивну інформацію, а з іншого – зазвичай переслідують певну мету, використовуючи журналіста як ретранслятора власних думок або для «зливання» інформації.
Для виявлення дезінформації та джерел її походження необхідно:
проводити регулярний моніторинг якомога більшої кількості джерел інформації, зіставляючи при цьому отримані дані;
розрізняти факти та думки;
враховувати, чи здатний інформатор за своїм статусом мати доступ до оприлюднених фактів;
враховувати суб'єктивні характеристики джерела;
пам'ятати, що особливо легко сприймається та дезінформація, яку ви припускаєте або бажаєте почути.
аналізувати ситуацію на предмет виявлення зацікавлених у поширенні дезінформації сторін.
Отримані з різних джерел інформації дані можуть стати корисними лише після того, як будуть піддані необхідному аналізу та максимально точному тлумаченню. Інформація, якою користується політичний аналітик під час своєї роботи повинна бути якісною. Якість інформації – це ступінь розвиненості характеристик інформації, що визначає її практичну придатність для дослідження.
Якість інформації залежить від наступних характеристик:
вірогідність;
надійність;
відносність;
своєчасність;
повнота;
важливість.
Надійні джерела інформації є гарантією довіри аудиторії до повідомлення, тому посилання на джерела інформації є обов’язковими. Джерела інформації повинні бути перевіреними, достовірними. Якщо джерелом інформації є певна людина, потрібно враховувати її власні інтереси в даному питанні, суб’єктивність її судження. Журналіст має право не вказувати своє джерело інформації, якщо особа, яка надала інформацію цього не хоче. Журналіст мусить критично оцінювати джерела інформації, він не повинен бути інструментом для здійснення намірів джерела. Для журналіста абсолютно неприпустимо розкривати джерело інформації, якщо була домовленість про конфіденційність.
69. Основні періоди розвитку західноукраїнської преси.
Періодизація – важлива проблема історіографії укр. ж-ки, розв’язання якої має не лише академічне, а й практичне значення. Є 3 групи дослідників історії ж-ки:
                     радянські (марксистсько-ленінське розуміння суспільних процесів)
                     діаспора (Животко)
                     сучасні укр. дослідники (Романюк)
Періодизацію власне західноукраїнської преси починають з її зародження. Отже, період розвитку її поділяють на 3 періоди (стаття О. Маковея «П’ятдесятилітній ювілей руської публіцистики»):
I період (1848–1861) – з моменту заснування двох перших, за словами О. Маковея, "руських газет" у Галичині – "Зорі Галицької" та "Дневника руського" і до виходу "Слова" – друкованого органу партії "москвофілів";
II період (1862–1873) – "до голосного народного віча в Галичи, котре треба вважати початком втягнення нашого селянства до суспільної роботи. Се віче устроїло товариство ім. Качковського... З того часу настали і в нашій публїцистиці иньші вимоги, бо в суспільнім життю почав брати участь і селянин";
III період (1873–1889) – позначений такими важливими подіями, як створення потужної на той час радикальної партії в Галичині, заборона царським урядом у 1876 році українського друкованого слова в російській Україні, а також заснування у Львові у 1879-1880 роках газет "Батьківщина", "Діло" і "Зоря" – "трьох органів, які свідчили про явний зріст партії народовців".
Періодизація А.Животка така: «Початки української преси», «Роки 1860 – 1880», «Роки 1880 – 1905», «Роки 1860 – 1905 на Західній Україні», «Українська преса за океаном», «Роки 1905-1914», «Роки української державності (1917 – 1920)», «Роки 1920 – 1939», «Європейська і заокеанська еміграція», «Еміграція. Друга світова війна і роки після неї».
70.  Характеристика складників журналістської майстерності у світлі сучасних вимог
За Здоровегою:
a. оперативність
b. актуальність
c. компетентність
d. правдивість
e. сміливість
f. аргументованість
g. переконливість
h. цікавість
i. стислість і досконалість викладу
Актуальність є важливою прикметою саме журналістики. Вона насамперед присвячена злобі дня, тОму, що хвилює публіку в певний момент. Цю злободенність ЗМІ підслуховують, вловлюють і виносять на суд громади. Актуальність є однією з підвалин такого важливого феномену журналістики, як цікавість. У журналіста повинен бути вироблений постійний інтерес до того, що насамперед болить людям.
Оперативність – здатність журналіста і редакції вчасно донести відповідну інформацію до аудиторії.
Зрозуміло, що працівник ЗМІ не може бути компетентним у всіх сферах життя на рівні дипломованого фахівця. Але  у ході практичної діяльності він зобов’язаний ці знання постійно набувати всіма доступними засобами. Журналістові, як і письменникові, промовцеві, треба мати насамперед що сказати читачеві/глядачеві/слухачеві, а відтак уміти сказати вчасно, точно, стисло, дохідливо, переконливо, емоційно. Також дуже важливим у журналістиці  є вміння бачити. Бачити і розуміти побачене охоплює широту поглядів на явища. Ж-ст має вміти бачити в минулому корінь сучасного, проектувати це сучасне на майбутнє, володіти мистецтвом прогнозу. Потрібен аналітичний склад розуму, здатність зіставляти, робити певні висновки, узагальнення. Особливого таланту вимагає художньо-публіцистичне осмислення сучасності.
Без сумніву, ж-ка стала вільнішою, розкутішою. Значно розширились її тематичні горизонти. Зняті практично всі табу, що не завжди мали позитивний вплив на публіку. Помітно урізноманітнились ЗМІ за типами видань і програм. Виникла досить потужна, небачена ще десятиріччя тому комерційна журналістика. Набагато зменшилась роль державних  і партійних видань. Мас-медіа позбуваються догматизму. Ж-ка стала особистіснішою, домашнішою, інтимнішою.
ЗМІ повинні інформувати, аналізувати, просвічувати, допомагати управляти державою, розважати і приносити насолоду.
 71. Основні сучасні теорії преси (загальний огляд).
“Чотири теорії преси” – книга, що вперше побачила світ у США в 1956 році і відтоді  входить в перелік обов’язкової літератури більшості журналістських шкіл. Праця вийшла за редакцією Ф. Сіберта, Т. Пітерсона та В. Шрамма: «…преса завжди набуває форми й забарвлення тих соціальних і політичних структур, у межах яких вона діє…»
1)              Авторитарна: преса підтримує чинну владу; власність на засоби масової інформації може бути як державною, так і приватною; медіасистема цього типу була поширена в Англії в XVI і XVII ст. і досі застосовується на засадах філософії абсолютної влади монарха, його уряду або обох. Головна мета - підтримувати і проводити політику чинного уряду та обслуговувати державу. Контроль ЗМІ: урядові патенти, гільдії, ліцензування, іноді цензура. Заборонена критика політичної машини й чиновників.
2)              Ліберальна(теорія вільної преси): Панівна у Великобританії після 1688 року та пізніше у США й інших країнах; на засадах роботи Мільтона, Локка, Мілля й загальної філософії раціоналізму та природних прав; мета засобів масової інформації – інформувати, розважати, відкривати правду та служити обмеженням влади; власність переважно приватна; філософська основа – переконання у колективній раціональності суспільства, а відтак – у необхідності забезпечення доступу громадян до правдивої інформації, на основі якої базується їх вибір. Правда не вважається більше власністю владоможців. Навпаки,  пошуки правди -- невід’ємне право кожної людини, а преса – партнер у цих пошуках. Імперативом є свобода від урядового контролю і впливу. Для появи істини необхідно створити умови для виголошення всіх думок, тобто заохочується “вільний ринок” ідей та інформації. Менші і слабші суспільні групи повинні мати належний доступ до преси. Обов'язок держави захищати репутацію індивіда від наклепів та образ у пресі, необгрунтованого втручання в його приватне життя.
-Томас Джефферсон: «Якби я мав вирішувати, чи що нам потрібно – влада без газет чи газети без влади, я без жодного вагання вибрав би друге. Втім, тут обов’язково треба зауважити, що кожен мав би отримувати ці газети і міг їх прочитати». Джеферсон стояв на тому, що журналісти повинні відповідати за моральні збитки, заподіяні приватній особі, але уряд має спокійно реагувати навіть на несправедливу критику з боку преси.
- Джон Міль доводив, що навіть коли мотиви цензури доброчесні і вмотивовані необхідністю захищати розум, добро і правду, цензура все одно прирікає суспільний інтелект на стагнацію, тримає суспільство в умовах розумового рабства, пригнічує його життєздатність.
-Мільтон «Ареопагітика»: «Ми не мріємо про таку свободу, за якої б у республіці ніколи не виникало жодних труднощів — такого ніхто не наважиться хотіти; але коли незадоволення вільно вислуховуються, уважно розглядаються та швидко задовольняються, тоді досягається найвища межа громадянської свободи, про яку може тільки мріяти розумна людина».
-Робесп’єр «Про свободу»:  «Свобода слова є найболючішою різкою, кийком для деспотизму». «Свобода друку не може відрізнятися від свободи слова, і та, і інша — священні, як природа: свобода друку необхідна як і саме суспільство».
Існує свобода від і свобода для. Свобода без істини — ніщо. Свобода потрібна для пошуку правди, істини. З поняттям свободи найтісніше пов’язане поняття етики, моралі. Карлейль: «Брехня — ніщо. З нічого ви не отримаєте нічого, але тільки змарнуєте час та працю». Треба шукати шевченкової «святої правди». Маркс «Дебати про свободу друку»: «Найголовніша свобода друку полягає в тому, щоб не бути промислом». У Німеччині поняття свободи преси одне з ключових поруч з верховною владою народу та виборчим правом у понятті республіки. Високо цінують внутрішню свободу журналіста, яку контролюють моральні постулати самого журналіста.
3)              Радянська тоталітарна: характерна для суспільств тоталітарного типу, передусім радянського, але також у певних аспектах нацистського; на засадах марксистсько-ленінсько-сталінського вчення з додаванням Гегеля й російської філософії ХIX ст.; мета медіа – захищати і зміцнювати соціалізм, допомагати у його експансії, пропагувати цінності, сприяти успіхові й підтримці радянської соціалістичної системи, зокрема диктатури партії; власність на ЗМІ – державна; конфлікти, відкрита і неконтрольована критика є свідченням слабкості. Людина вважається залежною істотою, якою слід керувати. Правда виступає атрибутом влади.
4)              Соціальної відповідальності :розвинулась на базі концепції вільної преси. Теорія соціальної відповідальності, подібно до своєї попередниці, найважливішими функціями преси вважає такі: 1. Обслуговування політичної системи інформацією, забезпечення можливості полемізувати і дискутувати. 2. Просвітництво, яке робить населення більш придатним для самоврядування. 3. Захист прав індивіда шляхом контролю за адміністрацією, нагляду за діяльністю уряду. 4. Обслуговування економічної системи, здебільшого зведенням виробників і споживачів товару через рекламу. 5. Дозвілля і розваги. 6. Забезпечення власної фінансової самостійності.
Теорія соціальної відповідальності позначає перехід журналістики від орієнтації на необмежену свободу до усвідомлення певної відповідальності перед суспільством. Етичний кодекс Асоціації керівників інформаційних служб радіо і телебачення (Code of Ethics Radio-Television News Directors Association), наприклад, акцентує на усвідомленні відповідальності радіо і телебачення, які повинні "служити громадськості" на засадах "чесної гри", акуратної, збалансованої подачі новин, на засадах поваги до людської гідності, прав і свобод особистості.
«Чотири теорії преси » десятиріччями задавали тон у медіадослідженнях , як зомбі з фільму жахів ,який вже давно віджив відведений йому на землі вік . Тож сучасні науковці Деніел Галлін і Паоло Манчіні взялися за розробку досконалішої моделі, яка б спиралася на справжній порівняльний аналіз. Як у медіастудіях, так і в медіаосвіті праця Галліна і Манчіні дедалі більше переймає на себе позицію свого класичного попередника – праці Фредеріка Сіберта, Теодора Пітерсона та Вілбура Шрамма «Чотири теорії преси» (1956). Теорія трьох американських науковців у медіаосвіті і медіастудіях другої половини ХХ століття мала безпрецедентний вплив. Одним із завдань «Сучасних медіасистем» було подолання негативного впливу «Чотирьох теорій преси», неадекватність яких для аналізування медіасистем з плином часу ставала дедалі очевиднішою.
Переваги «Чотирьох теорій»: 1)вперше у західних мідастудіях, що належали до наукового та ідеологічного «мейнстріму», було чітко сформульовано принцип залежності медіасистеми від політичної і соціальної систем;2)запропоновано прості критерії класифікації медіасистем у зв’язку з політичною, соціальною та економічною системами відповідних суспільств.
Вади «Чотирьох теорій», що долаються у «Сучасних медіасистемах» Галліна і Манчіні: а)головний недолік: «чотири теорії» мають не дескриптивний (опис реального стану речей), а нормативний характер (містять оцінки, що ґрунтуються на «філософських» відмінностях медіасистем різних суспільств, а ці філософські відмінності визначаються суб’єктивно); б) зосередженість на британському та американському досвіді; в) недостатність аналізу функціонування ЗМІ у Радянському Союзі у зв’язку з соціальними, економічними, політичними та культурними процесами радянського суспільства; г) подання однієї системи («суспільної відповідальності») як такої, що є унікальною і має переваги над іншими; водночас ефективним еквівалентом системи «соціальної відповідальності» у північноєвропейських країнах є механізми державно-правового регулювання сфери медіа, що випало з поля зору американських науковців середини ХХ ст.,потенційна загроза зловживань вимогою «соціальної відповідальності» і її суттєва близькість до певних рис медіасистем авторитарного і тоталітарного типу.
Три моделі ЗМІ , Галлін, Манчіні, 2004 рік.
Модель поляризованого плюралізму: низький рівень тиражів газет, низька фактична (часом на відміну від декларованої) професіоналізація медіаспільноти, високий рівень політичного паралелізму (тобто ступеня пов’язаності ЗМІ з політичними партіями та фінансово-промисловими групами, в тому числі регіональними; ця система розвинулася у країнах Південної Європи (Іспанія, Італія, Греція, Португалія).
Модель демократичного корпоративізму: високий рівень розвитку усіх чотирьох параметрів (масової преси, політичного паралелізму, журналістської професіоналізації та втручання держави у діяльність ЗМІ). Характерна переважно для країн Центральної і Північної Європи (Німеччина, Австрія, Швейцарія, Бельгія, Голландія, Данія, Фінляндія, Норвегія, Швеція); назва пов’язана з визначальною роллю у діяльності ЗМІ стабільних соціальних груп-корпорацій.
Ліберальна модель: середній рівень тиражів масових газет, низький рівень політичного паралелізму, низький рівень втручання держави у справи ЗМІ, високий ступінь журналістської професіоналізації. Характерна для держав Північно-Атлантичного регіону (Великобританія, Ірландія, Канада, США).
На відміну від попередників, Галлін і Манчіні зосереджуються тільки на демократичних суспільствах Західної Європи і Північної Америки. Водночас їхня теорія є продуктивною для більшості держав сучасного світу, медіасистеми яких можуть бути представлені через комбінації рис трьох основних моделей, запропонованих у «Сучасних медіасистемах», та певних специфічних національних рис і явищ.
 
72. Особливості комерційної реклами
Комерційна реклама — це реклама товарів і послуг, призначених для споживання як фізичними особами, так і підприємствами, організаціями. Основною маркетинговою метою будь-якої комерційної реклами є стимулювання збуту й/або створення попиту на той або інший товар або послугу. Комерційна реклама може або "проштовхувати" товар/ послугу на споживача, тобто стимулювати товаропровідні мережі активно продавати, або "простягати" товар/послугу через товаропровідні мережі шляхом стимулювання споживчого попиту на них.
Кошти від реклами є одним з джерел прибуткової частини бюджету видання. Поруч з рекламою цю ж функцію (наповнення бюджету) виконують реалізація тиражу, видавнича та комерційна діяльність. Загально реклама може займати до 40% площі номера не рекламного видання. Кожна редакція встановлює ціну реклами, систему її публікацій, відношення до закордонної реклами, забезпечує надходження реклами до редакції. Редакція визначає характер і місце розміщення реклами. У більшості великих та середніх газет, а також на радіо та телебаченні створюють спеціальні відділи реклами, які займаються цими питаннями. Реклама, звичайно, може бути не лише відкрита, але й прихована. У випадку прихованої реклами, її можуть подавати у вигляді публіцистики чи новин. Додатковим джерелом прибутку для редакції є друкування приватних оголошень, які можуть бути некомерційними чи комерційними. Рекламну ціну визначає редакція. Ціна залежить від величини площі, від сторінки, кількості реклами, регіону розповсюдження, тиражу чи навіть кольору видання. Ціна реклами у конкурентних виданнях впливає одна на одну. Тобто редакції таких видань свідомо чи ні узгоджують ціну на рекламу, таким чином формуючи ринкові відносини. Має значення також день виходу газети. Враховують і верстку та дизайн. Водночас кожне видання має свою систему знижок чи націнок, систему заохочень рекламодавців. На радіо та ТБ основною особливістю розміщення реклами є те, що її пускають лише у відповідний проміжок часу і обов’язково мусять дотримуватися норм чинного законодавства щодо, наприклад, заборони переривати рекламою дитячі передачі. Реклама на телебаченні коштує на кілька порядків більше, ніж реклама у пресі. Проте і тут значну вагу має рейтинг каналу. Щодо радіо, то така реклама дешевша, ніж на ТБ, але дорожча від газетної. Загалом усі види ЗМІ отримують левову часку своїх прибутків саме з реклами. Успішними вважають ті ЗМІ, які мають широке коло рекламних клієнтів.
73. Особливості новинної телерадіожурналістики
Специфіка телебачення як виду ЗМІ
Зробити це найлегше шляхом порівняння телебачення з його «старшими» побратимами - театром, кіно, радіо. Адже близьку спорідненість телебачення з цими засобами інформації та пологами мистецтва цілком очевидно: діалог, дія, акторську гру телебачення успадкувала від театру; екран і його зображально-виражальні засоби телебачення запозичив у кіно, здатність проникнути в будинки людей, настирливість і одночасність телебачення отримало від радіо .
Одна обставина має бути особливо підкреслено. Радіо і друк наділили телебачення громадськими функціями. Дуже спокусливо, до більшої слави телебачення, забути про його зв'язки з іншими родами мистецтва та журналістики. Але поза зв'язку з цим неможливо зрозуміти природу телебачення.
Подібно до радіо, телебачення має і одночасністю і здатністю прийти в будинки людей.Тому воно і стало одним з головних засобів інформації. Характер аудиторії, умови прийому передач визначають також спільність багатьох жанрів і форм радіомовлення і телебачення і, головне, збіг їхніх суспільних функцій.
Відмінність від телебачення радіомовлення - у засобах вираження. Єдиний засіб радіо - звук; телебачення впливає і зображенням.
Новини – першочергове завдання журналістики. У світі завжди є багато цікавих подій і явищ. Завдання в тому, щоб їх знайти та оперативно і вміло подати. Щоб завоювати увагу пересічного читача і глядача, виграти к постійній конкурентній боротьбі, редакції багатьох ЗМІ вишукують незвичні, небуденні, виняткові події та факти, до аномалії включно. Йдеться про сенсаційні повідомлення, тобто неординарні, виняткові, а тому й цікаві, хай і малозначущі події, здатні задовольнити людську допитливість. Загалом новинна журналістика орієнтується на значимість подій та інформує про них у формі повідомлень та інформаційних матеріалів. Структура повідомлень відповідає моделі перевернутої піраміди. Цю метафору вживають для позначення принципу, згідно з яким найважливіша інформація, її ядро, ставиться на початок, а вже потім повідомляються подробиці та загальна інформація. Інформаційний випуск повинен розпочинатися найважливішою історією. Глядачі хочуть побачити новину години першою, а станція хоче утримати увагу глядачів за допомогою найсильнішої історії. Часто головним критерієм під час вибору історії виступає її близькість. Деякі станції взагалі наполягають на тому, щоб випуски починалися місцевими новинами. Важливість новини є головним критерієм для її вибору. Для решти новин випуску є лише один критерій – вони мають відбиратися згідно з їхньою інформаційною цінністю. Інформаційний випуск – це тур подіями по всьому світу. Найкраще новинний випуск звучить тоді, коли географічні стрибки зведені до мінімуму. Зазвичай це означає  окремі випуски національних новин, міжнародних, регіональних та місцевих. Проте важливість новин перевищує потребу в географічній послідовності. В обов’язки диктора може входити читання рекламних оголошень. На великих телерадіокомпаніях реклама може зачитуватися за секунду до сюжетів.
Серед характерних рис новин, перш за все слід виділити: Швидкоплинність. Новина, як явище життя, користуючись математичною термінологією - величина постійна, оскільки поява нових відомостей - об'єктивно існуюча закономірність. Але як приватний факт, як дана конкретність, новина - величина змінна, тому що життя ніколи не стоїть на місці, і кожен день приносить щось нове, до цього невідоме. Тому те, що сьогодні вважається новиною, завтра найчастіше вже перестає бути нею. Висока привабливість. Ця риса новин пояснюється здатністю їх задовольняти пізнавальну потребу людей, яка, як відомо, є однією з найдавніших потреб людини. Завдяки своїм змістом - завжди свіжому, часто несподіваного і непередбаченого, новини порівняно легко «пробивають» різноманітні «фільтри» і «бар'єри» у свідомості людей і фіксуються їх пам'яттю. ^ Здатність новин порівняно легко проникати у свідомість, закріплюватися в ньому, запам'ятовуючи слідами пережитого досвіду. Проникаючи у свідомість, новини несуть із собою не тільки конкретні імена, цифри, факти, але й певні їх характеристики, оцінки, думки і судження про них. В особливому характері впливу новин полягає їх четверта характерна риса. Властивий новинам коментар, сприймаючись людьми, надалі впливає на їх соціальну поведінку. Саме тому деякі дослідники вважають новини «троянським конем пропаганди» і схильні розглядати їх як варіант відомого в психології процесу навіювання.
Тенденції розвитку сучасного радіомовлення
Особливості жанрів радіожурналістики обумовлюються  специфікою радіоканалу і формою втілення мовного спілкування. Вони оперують живим словом. Багато жанрів радіожурналістики прийшли в ефір зі звичайного побутового спілкування. Вони видозмінилися під впливом літературної творчості, стали складнішими, багатограннішими. Спрямованість на аудиторію, спрямованість до слухача в радіожанрах проявляються різними способами: від прямого звернення до введення в текст різних регулятивних прийомів.
Ще одна особливість радіожанрів: вони дуже рухливі і часто не мають чітких меж, виникає іноді ускладнення при жанровому визначенні конкретного матеріалу. Така динаміка і розмитість контурів пояснюються специфікою публіцистичнї творчості, різноманітністю його методів та індивідуальними підходами журналістів до створення твору. Для більш глибокого розуміння жанру потрібно ще одне істотне доповнення: жанри функціонують не ізольовано, а в системі. Міжжанрова взаємодія починає проявлятися вже у жанрах інформаційних - радіоінтерв'ю і радіорепортажів. У них можуть бути присутніми елементи коментаря, замальовки, огляди. Так, елементи  замальовки на початку інтерв'ю дають можливість слухачам уявити обстановку спілкування. Елементи коментаря - відтінити оціночну сторону матеріалу. Елементи інтерв'ю в репортажі допомагають точніше, цікавіше намалювати картину того, що відбувається події, вносять мовне розмаїття в текст. Функції і предмет журналістського відображення визначають і ступінь прояву особистості автора у творі: від відбору фактів в інформаційному повідомленні, інтерпретації фактів, подій, явищ в аналітичних жанрах, їх монтажі в програмах новин до присутності автора як ліричного персонажа в радіонарисі або радіооповіданні. В інформаційному спілкуванні елементи художньої організації тексту присутні лише у початковому стані. В міру ускладнення завдання і способів їх втілення збільшується використання художніх прийомів.
Під впливом часу система жанрів радіожурналістики змінюється. Серед головних особливостей її модифікації - подолання письмових текстів і звернення до природної розмовної мови.
Характер новини на радіоСпецифічні особливості новин на радіо обумовлюються специфікою самого радіо як каналу масової інформації: ^ Вони сприймаються на слух і несуть в собі більшу кількість додаткової інформації, ніж ті ж новини в газеті. Ця додаткова або як її ще називають «незмістовна інформація» передається слухачам за допомогою інтонацій, наголосів, зміни інтенсивності голосу, його висоти, тембру. Тому що звукові новини впливають на розум і почуття людей активніше в порівнянні з друкованими. ^ Вони більш оперативні, ніж газетні, а у багатьох випадках і телевізійні. Слова «сьогодні», «тільки що», «годину назад», «зараз, коли ви слухаєте випуск» особливо характерні для новин по радіо. ^ Вони можуть бути сприйняті тільки в момент їх передачі, так як слухач не має можливості повертатися до передаваного повідомлення. У більшості випадків ця обставина призводить до того, що процес осмислення сприйнятої на слух новини як би скорочується або затримується і головною стає не раціональна, а емоційна сторона сприйняття. ^ Вони не вимагають спеціальної концентрації уваги і можуть бути сприйняті «між справою». Вони адресуються одночасно всім, але сприймаються обмеженою аудиторією - найчастіше в сімейному колі або ж індивідуально. ^ Вони можуть бути сприйняті в будь-якому місці - вдома, на прогулянці, в автомобілі, туристському поході і т.п. Об'єктом журналістської уваги новини стають тоді, коли хід подій, який вони відображають, досягає певного ступеня завершеності і проявляється у відкритому громадському факті. Саме цей факт в більшості випадків і знаменує собою народження новини, відображає діалектичний стрибок, сигналізує про появу інформаційного приводу - права і можливості довести новину до відома слухачів в її найкращому якості. Новини - явище соціальне. З точки зору різних класів, партій, соціальних груп, станів, інтересів держав вони є важливим інструментом управління суспільством і формування масової свідомості. Звідси бере початок тенденційність у їх відборі та тлумаченні. Так вони стають важливою зброєю класової боротьби і починають виступати як вагомий фактор ідеологічного і організаторського впливу на людей. Тому обмежувати поле функціонування новин тільки агітаційним моментом можна. Новини - це також і пропаганда, і організація.В рамках цієї триєдиної функції новини виконують ряд важливих завдань: - Першими відображають найважливіші в нашій країні і за кордоном; - Щодня виховують масову аудиторію на живих конкретних прикладах і зразках всіх областей життя.
74. Особливості тексту для традиційних і нових медіа
Формула написання "жорстких" новин:Що сталося?Де це сталося?Коли це сталося?Хто став учасником цієї події?Як це відбувалося?Чому це сталося?Що означає ця подія? Якщо ви знайдете відповіді на всі ці запитання, то це і означає, що ви написали новину. Намагайтеся уміщати новину в трьох реченнях. Перший рядок (Top Line) вашого матеріалу повинен "ПРОДАВАТИ" дану новину слухачеві. Він повинен бути коротким і "ударним" ("потрапляти в десятку"). Ваш слухач повинен бути здатний зрозуміти те, про що ви розповіли в новинах. Вона повинна змусити її / його дослухати новину до кінця, щоб дізнатися про неї більше. У випадку з місцевими новинами, а також у випадку з російськими або міжнародними новинами, поданими в "місцевому" ракурсі, ТОП ЛАЙН повинна містити назву даного населеного пункту, міста, області.
Решта новини. Новина повинна бути вибудувана з точки зору логіки. У неї має бути початок, середина і кінець. Ви розповідаєте казку. У той час, як ваша ТОП ЛАЙН повинна відразу "захопити" увагу аудиторії, другий рядок має містити в собі додаткові деталі, що пояснюють дану новину. І, нарешті, останній рядок завершує новину, часто роблячи якогось роду висновок і / або говорячи про наслідки даної події. Схема: Скажіть їм про те, що ви збираєтеся їм про щось розповісти, скажіть їм про те, що ви розповідаєте їм про це, і, нарешті, скажіть їм про те, що ви їм про це розповіли.
 
Написання текстів на радіо: Тексти повинні бути простими, тому що аудиторія почує сказане тільки 1 раз.Перед ефіром прочитати текст вголос,найважливіша частина історії - перший рядок.(Top lines - суть історії). Важливий елемент повинен бути сформульований в ній. Користуватися тільки дієсловами у теперішньому часі. Не повинно бути слів типу «вчора», «минулого вечора», крім випадків (рідкісних), коли без цього не обійтися. Звичайне правило - не використовувати прямих цитат. Слова «я», «ми» не вживаються. Особливу увагу приділяється посиланнями на джерело інформації. Підводка до репортажу - Top Line. Репортаж - 30 секунд.
Потятинник «Інтернет-журналістика» Рівні інтернет-тексту:1.Заголовок, підзаголовок, анотація 2.Основний текст, який можна подавати на 2-3 рівнях(зміст, скорочений варіант, повна версія) 3.Додатковий текст з цієї теми. 4.Гіперпокликання на інші тексти інших авторів цієї тематики. 5.Довідкові матеріали.
 
Для інтернет-текстів характерне використання техніки перекинутої піраміди та 5 W
what
Who
Where
When
Why
Або 7 основних питань українською:
Хто
Що
Де
Коли
Як
Чому
Для чого
 
Важливе місце посідає заголовок та лід, адже інтернет-читач, якщо його не зацікавть анонс матеріалу не перейде по гіперпокликанню, щоб його переглянути. Для привертання уваги використовуються: 1. Влучні заголовки. 2.Підзаголовки. 3.Резюме матеріалу. 4.Фотографії. 5.Карикатури, малюнки.
Заголовок має бути простим, легко запам*ятовуватись і привертати увагу, також максимально інформативними для високих місць у пошукових системах.Рекомендують уникати елементів, що можуть скласти враження про комерційну орієнтованість: зловживання знаками оклику чи символами валют. Для загальнополітичних ЗМК рекомендують уникати вузькоспеціалізованих термінів та абревіатур у заголовках. Заголовок не повинен складатись більше як з 7 слів. Треба уникати порожніх слів та фраз «багато», «усі». Головна вимога – лаконічність. Розмір інфо матеріалів не повинен перевищувати 400 слів. Для аналітики можна зробити публікацію у кілька етапів чи розділів, кожен з яких має вкладатись в межі монітору, і фокусуватись на певній окремій проблемі чи аспекті. Варто робити узагальнення,проте не тавтології, виділяти жирним основне, писати зрозуміло, дотримуватися абзаців та усіх правил орфографії, стилістики та пунктуації розбивайте інформацію на невеликі смислові блоки, - уникайте довгих послідовностей сторінок- постійно тримайте в голові три речі: чому ви пишете, для кого ви пишете і про що ви пишете – у вебі, як і будь-де, чітке мислення дає чіткий текст, - чим більше часу ви витратите на розуміння цілей сайту ДО написання текстів, тим більше зекономите на дописування і переписування, - на етапі створення кожного тексту уявляйте себе його споживачем і корегуйте, не затягуючи- стиль має передбачати залучення до розмови – не обов’язково із прямим зверненням, але комунікація повинна бути між рядками, не фамільярна, дружня, орієнтована на задоволення потреб користувача, - стежте за собою: чи кожне слово, яке ви написали, дійсно потрібне?- використовуйте одні й ті самі терміни для опису одних і тих самих речей на різних сторінках сайту.
Щоб передати емоції, не вистачає класичного словникового запасу, яким послуговуються для підготовки інших інформаційних журналістських матеріалів. Тому треба не забувати працювати над словником, використовувати прості речення, уникати слів-кліше, повторів, тавтологій, намагаючись писати так, щоб текст виглядав як одне ціле. Речення варто будувати не в пасивній, а в активній формі, краще в теперішньому часі, ніж у минулому. Журналіст, пишучи газетний репортаж, може використовувати маловживані слова, оскільки репортаж дещо наближений до літератури. Звісно, можна описати подію банально, але в такому випадку є менше шансів справді передати атмосферу, а відтак, привернути увагу читача.
Будь-який матеріал на телебачення – він мусить бути дуже динамічним, тобто потребує коротких, чітких речень. Схожим є телевізійний ефект 10-ти секунд. Якщо телепрограма чи репортаж не привернули увагу глядача за перших 10 секунд, то глядач одразу відволікається, або перемикає канал. Такими ж визначальними «10-ма секундами» в репортажі може бути один абзац у газеті, а на радіо – підводка до матеріалу. Для того, щоб привернути увагу читача чи слухача, варто підбирати слова на зразок 25-го кадру.
75. Охарактеризуйте гарантії прав громадян на охорону праці.
Права на безпечну працю забезпечуються тим, що держава закріплює за собою функції управління охороною праці. Держава гарантує відповідні права працівників на безпечну працю та встановлює обов’язки роботодавців на забезпечення відповідних умов працінайманих працівників.
1.Права громадян на охорону праці при укладенні трудового договору (стаття 5 закону „Проохорону праці”).Умови трудового договору не можуть містити положень, що суперечать законам таіншим нормативно-правовим актам з охорони праці.Під час укладання трудового договору роботодавець повинен проінформуватипрацівника під розписку про умови праці та про наявність на його робочому місцінебезпечних і шкідливих виробничих факторів, можливі наслідки їх впливу на здоров'я тапро права працівника на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно дозаконодавства і колективного договору.Працівнику не може пропонуватися робота, яка за медичним висновком протипоказанайому за станом здоров'я.До виконання робіт підвищеної небезпеки та тих, що потребуютьпрофесійного добору, допускаються особи за наявності висновку психофізіологічноїекспертизи.Усі працівники згідно із законом підлягають загальнообов'язковому державномусоціальному страхуванню від нещасного випадку на виробництві та професійногозахворювання, які спричинили втрату працездатності.
Права працівників на охорону праці під час роботи (стаття 6)Умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам законодавства. Працівник має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров'я або для людей, які його оточують, або для виробничого середовища чи довкілля. Він зобов'язаний негайно повідомити про це безпосереднього керівника або роботодавця. Факт наявності такої ситуації за необхідності підтверджується спеціалістами з охорони праці підприємства за участю представника профспілки, членом якої він є, або уповноваженої працівниками особи з питань охорони праці (якщо професійна спілка на підприємстві не створювалася), а також страхового експерта з охорони праці. За період простою з означених причин, які виникли не з вини працівника, за ним зберігається середній заробіток. Працівник має право розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавства про охорону праці, не додержується умов колективного договору з цих питань. У цьому разі працівникові виплачується вихідна допомога в розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного заробітку. Працівника, який за станом здоров'я відповідно до медичного висновку потребує надання легшої роботи, роботодавець повинен перевести за згодою працівника на таку роботу на термін, зазначений у медичному висновку, і у разі потреби встановити скорочений робочий день та організувати проведення навчання працівника з набуття іншої професії відповідно до законодавства. Право працівників на пільги і компенсації за важкі та шкідливі умови праці (стаття 7).Працівники, зайняті на роботах з важкими та шкідливими умовами праці, безоплатно забезпечуються лікувально-профілактичним харчуванням, молоком або рівноцінними харчовими продуктами, газованою солоною водою, мають право на оплачувані перерви санітарно-оздоровчого призначення, скорочення тривалості робочого часу, додаткову оплачувану відпустку, пільгову пенсію, оплату праці у підвищеному розмірі та інші пільги і компенсації, що надаються в порядку, визначеному законодавством. У разі роз'їзного характеру роботи працівникові виплачується грошова компенсація на придбання лікувально-профілактичного харчування, молока або рівноцінних йому харчових продуктів на умовах, передбачених колективним договором. Роботодавець може за свої кошти додатково встановлювати за колективним договором (угодою, трудовим договором) працівникові пільги і компенсації, не передбачені законодавством. Протягом дії укладеного з працівником трудового договору роботодавець повинен, не пізніш як за 2 місяці, письмово інформувати працівника про зміни виробничих умов та розмірів пільг і компенсацій, з урахуванням тих, що надаються йому додатково.Забезпечення працівників спецодягом, іншими засобами індивідуального захисту, мийними та знешкоджувальними засобами (стаття 8).На роботах із шкідливими і небезпечними умовами праці, а також роботах, пов'язаних із забрудненням або несприятливими метеорологічними умовами, працівникам видаються безоплатно за встановленими нормами спеціальний одяг, спеціальне взуття та інші засоби індивідуального захисту, а також мийні та знешкоджувальні засоби. Працівники, які залучаються до разових робіт, пов'язаних з ліквідацією наслідків аварій, стихійного лиха тощо, що не передбачені трудовим договором, повинні бути забезпечені зазначеними засобами. Роботодавець зобов'язаний забезпечити за свій рахунок придбання, комплектування, видачу та утримання засобів індивідуального захисту відповідно до нормативно-правових актів з охорони праці та колективного договору. У разі передчасного зношення цих засобів не з вини працівника роботодавець зобов'язаний замінити їх за свій рахунок. У разі придбання працівником спецодягу, інших засобів індивідуального захисту, мийних та знешкоджувальних засобів за свої кошти роботодавець зобов'язаний компенсувати всі витрати на умовах, передбачених колективним договором. Згідно з колективним договором роботодавець може додатково, понад встановлені норми, видавати працівникові певні засоби індивідуального захисту, якщо фактичні умови праці цього працівника вимагають їх застосування.Відшкодування шкоди у разі ушкодження здоров'я працівників або у разі їх смерті (стаття 9).Відшкодування шкоди, заподіяної працівникові внаслідок ушкодження його здоров'я або у разі смерті працівника, здійснюється Фондом соціального страхування від нещасних   випадків відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності". Роботодавець може за рахунок власних коштів здійснювати потерпілим та членам їх сімей додаткові виплати відповідно до колективного чи трудового договору. За працівниками, які втратили працездатність у зв'язку з нещасним випадком на виробництві або професійним захворюванням, зберігаються місце роботи (посада) та середня заробітна плата на весь період до відновлення працездатності або до встановлення стійкої втрати професійної працездатності. У разі неможливості виконання потерпілим попередньої роботи проводяться його навчання і перекваліфікація, а також працевлаштування відповідно до медичних рекомендацій. Час перебування на інвалідності у зв'язку з нещасним випадком на виробництві або професійним захворюванням зараховується до стажу роботи для призначення пенсії за віком, а також до стажу роботи із шкідливими умовами, який дає право на призначення пенсії на пільгових умовах і в пільгових розмірах. Закон України „Про охорону праці” містить додаткові норми щодо забезпечення прав на безпечну працю окремих категорій населення, що потребують додаткової уваги – жінки, неповнолітні, інваліди. Охорона праці жінок (стаття 10). Забороняється застосування праці жінок на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, на підземних роботах, крім деяких підземних робіт (нефізичних робіт або робіт, пов'язаних з санітарним та побутовим обслуговуванням), а також залучення жінок до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми, відповідно до переліку важких робіт і робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, граничних норм підіймання і переміщення важких речей, що затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров'я. Праця вагітних жінок і жінок, які мають неповнолітню дитину, регулюється законодавством. Охорона праці неповнолітніх(стаття 11).Не допускається залучення неповнолітніх до праці на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, на підземних роботах, до нічних, надурочних робіт та робіт у вихідні дні, а також до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми, відповідно до переліку важких робіт і робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, граничних норм підіймання і переміщення важких речей, що затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров'я. Неповнолітні приймаються на роботу лише після попереднього медичного огляду. Порядок трудового і професійного навчання неповнолітніх професій, пов'язаних з важкими роботами і роботами із шкідливими або небезпечними умовами праці, визначається положенням, яке затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з нагляду за охороною праці. Вік, з якого допускається прийняття на роботу, тривалість робочого часу, відпусток та деякі інші умови праці неповнолітніх визначаються законом.Охорона праці інвалідів (стаття 12). Підприємства, які використовують працю інвалідів, зобов'язані створювати для них умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальної експертної комісії та індивідуальних програм реабілітації, вживати додаткових заходів безпеки праці, які відповідають специфічним особливостям цієї категорії працівників. У випадках, передбачених законодавством, роботодавець зобов'язаний організувати навчання, перекваліфікацію і працевлаштування інвалідів відповідно до медичних рекомендацій. Залучення інвалідів до надурочних робіт і робіт у нічний час не допускається. Обов'язки працівника щодо додержання вимог нормативно-правових актів з охорони праці (стаття 14).Згідно статті 14 закону «Про охорону праці» працівник зобов'язаний:- дбати про особисту безпеку і здоров'я, а також про безпеку і здоров'я оточуючих людей в процесі виконання будь-яких робіт чи під час перебування на території підприємства;- знати і виконувати вимоги нормативно-правових актів з охорони праці, правила поводження з машинами, механізмами, устаткуванням та іншими засобами виробництва, користуватися засобами колективного та індивідуального захисту;- проходити у встановленому законодавством порядку попередні та періодичні медичні огляди. Працівник несе безпосередню відповідальність за порушення зазначених вимог.
76. Охарактеризуйте головні принципи державної політики в галузі охорони праці.
У Законі України "Про охорону праці" задекларовані основні принципи державної політики в галузі охорони праці:
- пріоритет життя і здоров'я працівників щодо результатів виробничої дія-сті підприємства;
- повна відповідальність роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці;
- підвищення рівня промислової безпеки шляхом забезпечення суцільного технічного контролю за станом виробництв, технологій та продукції;
- обов'язковий соц захист працівників, повне відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних зах-нь;
- використання економічних методів управління охороною праці;
- комплексне розв'язання завдань охорони праці на основі загальнодержавної, галузевих, регіональних програм з цього питання та з урахуванням інших напрямків екон та соц політики, досягнень у галузі науки і техніки та охорони довкілля;
- запровадження єдиних нормативів з охорони праці для всіх підприємств та суб'єктів підприємндія-сті незалежно від форм власності й виду діяльності;
- інформування населення, проведення навчання, професійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників з питань охорони праці;
- співробітництво і проведення консультацій між роботодавцями та працівниками (їх представниками), між усіма соц групами під час прийняття рішень з охорони праці;
- міжнародне співробітництво в галузі охорони праці, викор-ня світового досвіду організації роботи щодо поліпшення умов і підвищ безпеки праці.
Для реалізації цих принципів було створено Національну раду з питань безпечної життєдіяльності населення при Кабінеті Міністрів України, Держгірпромнагляд та його територіальні органи, Фонд соціального страхування від нещасних випадків, Національний науково-дослідний інститут промислової безпеки та охорони праці, навчально-методичні центри. В обласних та районних державних адміністраціях діють відповідні ради з безпечної життєдіяльності, а в центральних та міських органах виконавчої влади функціонують підрозділи, що займаються питаннями охорони праці. Виходить щомісячний журнал "Охорона праці". Великими накладами видаються нормативно-правові акти, наочні посібники, навчальна, довідкова та інша література з охорони праці. При Держгірпромнагляді створюються комп'ютерні мережі, опрацьовуються та впроваджуються автоматизовані інформаційні системи з найважливіших питань охорони праці.
77.Охарактеризуйте державний нагляд та громадський контроль за додержанням законодавства про охорону праці.
Державний нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю виступає важливим і ефективним способом захисту трудових прав працюючих. Міжнародними стандартами у сфері праці, зокрема. Конвенцією Міжнародної організації праці про інспекцію праці у промисловості й торгівлі 1947 р. № 81, ратифікованою Законом України від 8 вересня 2004 р. № 1985-1V, та Конвенцією Міжнародної організації праці про інспекцію праці в сільському господарстві 1969 р. № 129, ратифікованою Законом України від 8 вересня 2004 р. № 1986-1V, передбачено, що кожна країна - член МОП повинна створити і забезпечити функціонування системи інспекції праці на промислових підприємствах та у сільському господарстві. Завданнями інспекції праці є забезпечення застосування правових норм у галузі умов праці та охорони працівників під час їхньої роботи, як, наприклад, норм щодо тривалості робочого дня, заробітної плати, безпеки праці, охорони здоров'я і добробуту, використання праці дітей і підлітків та з інших подібних питань. Тобто інспекція має здійснювати загальний суцільний нагляд у сфері праці.
Відповідно до ст. 260 КЗпП України та ст. 38 Закону України "Про охорону праці" державний нагляд за додержанням законів та інших нормативно-правових актів про охорону праці здійснюють: 1) спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з нагляду за охороною праці; 2) спеціально уповноважений державний орган з питань радіаційної безпеки; 3) спеціально уповноважений державний орган з питань пожежної безпеки; 4) спеціально уповноважений державний орган з питань гігієни праці.
Передусім це Державна інспекція України з питань праці, яка входить до системи органів виконавчої влади і здійснює свою діяльність відповідно до Положення, затвердженого Указом Президента України від 6 квітня 2011 р. № 386/2011. Вона забезпечує реалізацію державної політики з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, зайнятість населення, законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування в частині призначення нарахування та виплати допомоги, компенсацій, надання соціальних послуг та інших видів матеріального забезпечення з метою дотримання прав і гарантій застрахованих осіб.
Держпраці України відповідно до покладених на неї завдань:
1) здійснює державний нагляд та контроль за додержанням підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності, господарювання, фізичними особами, які використовують найману працю та працю фізичних осіб, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування (далі - роботодавці) законодавства про працю з питань трудових відносин, робочого часу та часу відпочинку, нормування праці, оплати праці, надання гарантій і компенсацій, пільг для працівників, які поєднують роботу з навчанням, дотримання трудової дисципліни, умов праці жінок, молоді, інвалідів, надання пільг і компенсацій за важкі та шкідливі умови праці, забезпечення спеціальним одягом і спеціальним взуттям, засобами індивідуального захисту, мийними та знешкоджувальними засобами, молоком і лікувально-профілактичним харчуванням; проведення обов'язкових медичних оглядів працівників певних категорій; дотримання режимів праці та інших норм законодавства;
2) здійснює державний нагляд та контроль за дотриманням роботодавцями вимог законодавства про пільги і компенсації працівникам, зайнятим на роботах із шкідливими умовами праці (щодо застосування Списків № 1 і № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, зайнятість у яких дає право на пенсію за віком на пільгових умовах,
Списків виробництв, робіт, цехів, професій і посад, зайнятість працівників у яких дає право на щорічні додаткові відпустки за роботу із шкідливими і важкими умовами праці та за особливий характер праці. Переліку виробництв, цехів, професій і посад із шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на скорочену тривалість робочого тижня, галузевих переліків важких робіт, робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, зайнятість на яких дає право на підвищену оплату праці, а також надання працівникам підприємств пільг і компенсацій за роботу із шкідливими умовами праці; проведення атестації робочих місць за умовами праці);
3) здійснює державний нагляд та контроль за додержанням законодавства про зайнятість населення з питань дотримання прав громадян при прийомі на роботу та працівників при звільненні з роботи; використання праці іноземців та осіб без громадянства; дотримання прав і гарантій щодо працевлаштування осіб, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці;
78.Охарактеризуйте мікроклімат виробничого середовища.
. Загальне уявлення про мікроклімат, його оптимальні й до-пустимі норми. До мікроклімату відносять: температуру, вологість, швидкість руху повітря, температуру навколишніх конструкцій та уста-ткування, барометричний тиск. Від стану виробничого середовища за-лежить самопочуття і здоров’я людини.
У повітрі завжди перебуває певна кількість водяної пари, що залежить від атмосферного тиску, температури, пори року, географічної зони тощо. З підвищенням температури максимальний вміст вологи у повітрі зростає. Так, при 0°С в 1 м3 може бути лише 5 г води, а при 40°С – близько 51 г.
 
Вологість повітря характеризується такими гігрометричними показни-ками: абсолютна, максимальна, відносна, дефіцит вологості i точка роси.
Абсолютна вологість – кількість водяної пари (в грамах), що міс-титься в 1 м3 повітря за даної температури.
Максимальна вологість – кількість водяної пари (в грамах), яка по-вністю насичує повітря при даній температурі.
Відносна вологість – це відношення абсолютної вологості до мак-симальної, визначене у відсотках.
Дефіцит вологості – різниця між показниками максимальної i аб-солютної вологості при даній температурі.
Точка роси – температура, за якої водяна пара з газоподібного стану переходить в краплинно-рідинний стан (повне насичення). Конденсації водяної пари в атмосфері сприяють пил, дим, електричні заряди. Якщо повітря дуже чисте, у ньому немає ніяких механічних домішок, то кон-денсація пари сповільнюється (перенасичення може сягати 400-600%).
У робочих приміщеннях абсолютна вологість коливається в межах 5-10 г/м3, відносна – 40-70%. Абсолютна вологість підвищується в напрямку від підлоги до стелі, а відносна, навпаки, знижується від стелі до підлоги.
Від вологості залежить самопочуття людини. Вона є фактором, який впливає на загальний теплообмін в організмі. Вологе i холодне по-вітря поглинає велику кількість інфрачервоного випромінювання з ор-ганізму людини, бо її тепловипромінювання зростає на порядок порів-няно з сухим і теплим повітрям.
Висока вологість при високій температурі повітря також шкідлива і може призвести до перегрівання організму. Однак слід враховувати, що дуже сухе повітря (вологість нижче 30%) також негативно впливає на організм, висушуючи слизові оболонки, шкіру з утворенням кровоточи-вих тріщин, знижує опірність організму, посилює спрагу.
Оптимальна відносна вологість при температурі 21-23°С становить 40-60%.
Температура повітря визначає теплову рівновагу організму люди-ни. Добовий хід температури повітря залежить від інтенсивності соняч-ної радіації, тривалості дня, прозорості атмосфери та iн. Граничні інтер-вали, у межах яких можливе коливання температури на земній кулі, становить до 150°С.
Основна теплова енергія надходить в організм як ендогенним (го-ловним) шляхом з їжею, так i частково екзогенним за рахунок вживання теплої їжі, води тощо.
Підтримується температура тіла за рахунок хімічної та фізичної терморегуляції .
Людина отримує певну норму їжі, до складу якої входять білки,
 
жири, вуглеводи, мінеральні речовини, вітаміни. Саме органічні речо-вини, окисляючись у тканинах, дають відповідну кількість енергії: 1 г жиру – 9,3 Ккал, 1 г білку і вуглеводів – 4,1 Ккал. Ця енергія використо-вується для проявлення функцій органів i систем, підтримання темпера-тури тіла людини тощо.
Нормальна діяльність людини досягається в температурних умовах 16-20°С, тобто у межах теплової байдужості або частково в зоні незнач-ного підвищення обміну речовин.
На організм людини в умовах її роботи також впливає середня тем-пература (t сер.) усіх виробничих засобів, стін.
Під час служби (патрулювання, охорони об'єктів, переслідування злочинців тощо) працівники ОВС можуть піддаватися впливу як низь-кої, так і високої температур.
При температурі навколишнього середовища більше 28°С з’являється загальна втома, знижується продуктивність праці, погіршу-ється розумова діяльність, послаблюється опір організму до захворю-вань. При виконанні тяжкої фізичної роботи з температурою понад 30°С людина протягом зміни втрачає 10-12 л вологи, що є небезпечним, оскі-льки наступає дегідратація – зневоднення організму.
При зниженій температурі звужуються судини шкіри та м’язів. Шкіра втрачає чутливість, біліють пальці, виникають судинні розлади капілярів та дрібних артерій, шкіра припухає, синіє та свербить. Зни-ження температури тіла до 35°С викликає больові відчуття, при темпе-ратурі тіла 27°С настає втрата свідомості. Подальше зниження темпера-тури призводить до смерті.
Оскільки організм людини здатний до самотерморегуляції, безпеч-ною температурою навколишнього середовища при сухому повітрі (мен-ше 60% вологості) вважається 100°С, а при вологому повітрі (понад 75% вологості) – 50°С. Наявність одягу знижує небезпечний вплив підвищеної температури, а наявність спеціальних засобів захисту (тепловідбивний ко-стюм) може збільшити допустимі параметри температури у 3-4 рази.
Тепловіддача іде 4 шляхами: випромінюванням, теплопровідністю, тепло випаровуванням і конвекцією.
При температурі 30°С і вище основним шляхом віддачі тепла стає випаровування. При випаровуванні 1 л поту віддається 2,3 x 106 Дж теп-ла. Разом з потом людина виділяє велику кількість мінеральних й орга-нічних речовин (до 50 г на добу). Порушення водно-сольового обміну може призвести до захворювання нирок, шлунково-кишкового тракту, серцево-судинної системи, центральної нервової системи. Тому при тя-жкій фізичній роботі потрібно мати газовану і підсолену воду (0,5% розчин кухонної солі з вітамінами).
 
При перегріванні організму спостерігається слабкість, головний біль, шум у вухах тощо.
При дуже частих і сильних потіннях порушується захисний бар’єр шкіри, що призводить до гнійничкових захворювань.
Існує ряд правил при виконанні службових обов'язків працівниками ОВС в умовах впливу на них високої і низької температур:
-          найкращім захистом від екстремальних температур є ефективний одяг, виготовлений із натуральних матеріалів;
-          раціональним повинен бути добір їжі і тепла, необхідно мати за-пас води, яку пити невеликими порціями (ковтками).
-          при тривалому несенні служби при низькій температурі необхід-но дихати носом;
-          при низькій температурі стежити за станом кінцівок, щоб вони не переохолоджувалися, особливо пальці, ніс, вуха;
-          у спекотний період доби не можна перенапружуватися;
-          при високій температурі, особливо під прямим сонячним про-мінням, необхідно одягти головний убір.
Рух повітря. Повітряні маси атмосфери перебувають у постійному русі, який зумовлюється нерівномірним нагріванням земної поверхні сонцем (майже вся сонячна енергія поглинається землею, а потім ви-промінюється і зігріває повітря).
Сила вітру за шкалою Бофорта вимірюється в балах, а швидкість – у м/с. Повітряні маси рухаються з місць зниженої температури і підви-щеного тиску у місця підвищеної температури і зниженого тиску.
У приміщеннях швидкість руху повітря залежить від наявності вен-тиляції, герметизації й утеплення, а також від кількості тепла, яке виді-ляють машини, люди.
Рух повітря діє на організм людини у комплексі з температурою і вологістю. Він впливає переважно на теплообмін у результаті конвекції і провідності. У холодних приміщеннях з високою вологістю підвище-ний рух повітря збільшує віддачу тепла, що призводить до перехоло-дження організму. При високих температурах рух повітря сприяє відда-чі тепла єдиним шляхом – випаровуванням.
Максимальний об’єм вентильованого повітря у приміщенні має бути та-ким, щоб кратність його заміни була не більшою 5 разів за годину, а швид-кість руху – 0,2-0,5 м/с. Людина відчуває рух повітря зі швидкістю 0,1 м/с.
Визначення швидкості руху повітря проводиться за допомогою анемометра.
Мікроклімат суттєво впливає на стан організму людини і тому ви-ступає важливим фактором організації праці, тривалості і періодичності відпочинку працівника.
79. Охарактеризуйте рівень виробничого травматизму в Україні.
Впродовж останніх трьох років виробничий травматизм, як загальний, так і зі смертельним наслідком, в Україні знижується. Відрадно, що це відбувається за зростаючих обсягів виробництва та активізації підприємницької діяльності. Незважаючи на зниження в Україні рівня як загального, так і смертельного виробничого травматизму, він залишається неприпустимо високим і перевищує показники європейських країн.
Шляхи зменшення його рівня на вітчизняних підприємствах це по-перше, істина робітники повинні чітко дотримуватися вимог норм безпеки, а власник - жорстко виконувати законодавство про охорону праці. Знизити травматизм, нещасні випадки на виробництві можна винятково завдяки підвищенню рівня технології та контролю за дотриманням інженерно-технічними працівниками своїх обов’язків, модернізації виробництва, підвищенню рівня промислової безпеки шляхом економічного стимулювання роботодавців для забезпечення ними безпечних умов праці.
Проблема виробничого травматизму є дуже гострою - щорічно на виробництві травмується близько 50 тис. чоловік, з них 1,5 тис. гинуть, понад 3,5 тис. отримують професійні захворювання. Через непрацездатність щорічно втрачається 2,5-3 млн. людино-днів, середня важкість кожної травми досягла 25,1 людино-дня непрацездатності. Однак і ці показники не дають достатньо об'єктивної картини, оскільки не слід забувати, що їх ми маємо за умов систематичного спаду виробництва. За статистичними даними, протягом останніх років в народному господарстві в умовах, що не відповідають санітарно-гігієнічним нормативам, працюють понад 3 млн. чоловік, з них-близько 1 млн. - жінок. Практично кожний третій, а в окремих виробництвах (вугільна, металургійна, легка промисловість, сільське господарство) - кожний другий працює у шкідливих умовах. Зайнято майже 22 тис. неповнолітніх та жінок на заборонених для них роботах. Близько 800 тис. машин, механізмів, транспортних засобів експлуатуються, не відповідаючи вимогам безпеки і гігієни праці, а понад 40 тис. виробничих будівель і споруд є аварійними. Аналіз факторів, які призводять до професійних захворювань, свідчить, що найбільша небезпека від впливу фізичних факторів (вібрація і шум) - 32%; забруднення повітря пилом та іншими шкідливостями - 22; біологічних факторів - 11,7; від не ергономічності обладнання - 11,2%. Матеріальні збитки в результаті нещасних випадків в середньому за рік становлять 2100-2200 тис. грн. Через травми потерпілих за рік втрачається 19 000-20 000 людино-днів робочого часу. Кількість потерпілих на 1000 чоловік працюючих (коефіцієнт Кч) становить 1,7-2,0. Коефіцієнт важкості травматизму Кв= 32-36.Більшість нещасних випадків трапляються через незадовільну організацію виконання робіт - 15-16%; порушення трудової і виробничої дисципліни - 11-12%; порушення технологічного процесу - 10%; недоліки в навчанні безпечним методам праці 8-9%; незадовільне утримання і недоліки в організації робочих місць - 6-7%; порушення вимог безпеки, при експлуатації транспортних засобів та незастосування засобів індивідуального захисту - 4-5%; незадовільний технічний стан будинків, споруд, територій - близько 4% тощо. Найчастіше травмування працюючих відбувається через ураження їх предметами і деталями, що рухаються, обертаються - 22%; падіння потерпілих з висоти - 17-18%; внаслідок падіння, обвалів предметів, матеріалів 16%; дії екстремальних температур 6-7%; дорожньо-транспортні пригоди 4-5%; ушкодження в результаті контакту з тваринами 4-5%; внаслідок стихійного лиха 2-3%; ураження електричним струмом 1-2%.Як свідчить аналіз, на виробництві погіршується стан умов і безпеки праці. В умовах, що не відповідають санітарно-гігієнічним нормам, працюють майже 20 тис. чоловік. В експлуатації знаходиться 2 518 машин, механізмів, устаткування та транспортних засобів, які не відповідають нормативним актам про охорону праці, 46 790 одиниць обладнання вичерпали передбачений паспортом ресурс роботи. В аварійному стані знаходяться 230 будівель і споруд, у 428 об'єктів технічний стан не відповідає будівельним нормам і правилам, 1140 об'єктів не пройшли капітального ремонту відповідно до нормативних актів. В Україні щорічно виникає 40-50 тис. пожеж, із них 72% - пожежі в житловому секторі. За останні п'ять років кількість загиблих становить 7534 чоловіка, із них 900 - діти. Незадовільне становище із пожежною безпекою в харчовій промисловості. Щорічно трапляється 25-30 пожеж. Матеріальні збитки від знищення та пошкодження сировини, матеріалів, продукції, будівельних об'єктів, устаткування та транспортних засобів за один рік становлять близько 110 000 грн.
Насамперед, це порушення виробничої і трудової дисципліни, вимог безпеки праці під час експлуатації обладнання, устаткування, механізмів, допуск до роботи без навчання та перевірки знань з охорони праці, відсутність або недосконалість системи управління охороною праці, незадовільна організація виробництва, низький рівень відповідальності за безпеку праці, як керівництва підприємств, так і працюючих. Іншими словами виробничий травматизм є наслідком недоліків і упущень у роботі керівників підприємств та фахівців із охорони праці.
80. Паралельні та синонімічні синтаксичні конструкції в українській мові та їх функціонування у журналістському тексті.
Українська мова багата на функціонально близькі синтаксичні структури. Деякі з них близькі й за своїми основними граматичними значеннями (синтаксичні синоніми). Інші є різними за своєю граматичною структурою конструкціями (паралельні синтаксичні конструкції). Різниця між ними полягає в семантичних відтінках, у засобах їх передавання, у засобах передавання значення взагалі, у використанні цих конструкцій у різних стилях мови.
Особове та безособове речення: безособові речення на відміну від особових не називають діяча. Безособове — до неістоти (зламано вітром), а до істоти — особове (студент написав роботу). Синонімічним до безособового речення та до пасивного звороту може бути активний зворот (Тротуар залито фарбою — тротуар залитий фарбою — фарба залила тротуар). Синонімічними є безособові речення з дієсловом-присудком на –но, -то, які вказують на минулу дію з відтінком результативності, та особові речення з присудком, вираженим пасивним дієприкметником (роботу виконано — робота виконана).
Паралельними можуть бути конструкції з підрядним означальним реченням та дієприкметниковим зворотом (листя, що зів’яло пізньої осені, становило основу букета — листя, зів’яле пізньої осені, становило…).
Інколи паралельним до підрядного означального речення є зворот з прикметником (риси характеру, які були властиві українцям упродовж століть, помітні в нас і тепер — риси характеру, властиві українцям упродовж століть, помітні в нас і тепер).
Подеколи паралельно. До підрядного означального речення є конструкція з прикладкою (Україна, що вже є незалежною державою, цікава для світу — Україна, незалежна держава, …).
Паралельними можуть бути і підрядні обставинні речення з дієприслівниковими зворотами (Коли хлопець прийшов зі школи, то першою його зустріла кішка — прийшовши зі школи, першою хлопець побачив кішку).
Паралельними конструкціями є і заміна прямої мови непрямою.
81. Перші Інтернет-видання у світі: час появи і характеристика
Інтернет-ЗМІ (інтернет-видання, інтернет-газета) — регулярнооновлюваний інформаційний сайт, який ставить своїм завданням виконувати функцію засобу масової інформації (ЗМІ) і користується певною популярністю і авторитетом (має свою постійну аудиторію).
Інтернет можна розглядати як медіа-середовище, аналогічне телебаченню, радіо та пресі. В інтернеті існує багато засобів масової інформації різних напрямків. Деякі з них зареєстровані як звичайні ЗМІ, але це поки що швидше виняток, ніж правило. Як і друковані видання, інтернет-видання керуються принципами журналістики.
Багато друкованих („офлайнових“) газет і журналів мають свої представництва в інтернеті. Вони викладають там матеріали своїх випусків, а іноді навіть створюють самостійне інтернет-видання. За жанрами інтернет-видання не відрізняються від офлайнових (від англ.offline — поза мережою інтернет) — є новинні , літературні, науково-популярні, дитячі, жіночі сайти тощо.
Опитування показують, що довіра інтернет-аудиторії до інформації, отриманої з інтернету, вища, ніж довіра до інших інформаційних носіїв.
Першим у світі новинним інтернет-виданням вважається "Weekend city press review". Воно засноване 1991 р., за рік після створення першого у світі сайту. Інтернет-ЗМІ  надзвичайно швидко здобули популярність, хоча їхня аудиторія поки що  менша, ніж «традиційних» (як їх стали називати) ЗМІ. Деякі ЗМІ, що видаються на папері, мають сайт і в Інтернеті, на багатьох з них публікуються регулярно поновлювана інформація: як правило, це інтернет-версії тих самих матеріалів, іноді вони виходять із затримкою, іноді до матеріалів та / або архівів доступ є платним. Більшість інтернет-ЗМІ оновлюється щодня або навіть безперервно протягом дня. Завдяки цій оперативності інтернет-ЗМІ часто використовуються як джерела інформації для звичайних ЗМІ. Багато друкованих («офлайнових») газет і журналів мають свої представництва в Інтернеті. Вони викладають там матеріали своїх випусків, а іноді навіть створюють самостійне інтернет-видання. За жанрами інтернет-видання не відрізняються від офлайнових (від англ. off line — поза мережею Інтернет) — є новинні , літературні, науково-популярні, дитячі, жіночі сайти тощо.
Видавнича діяльність Weekend City Press Reviewзабезпечує оглядусіхфінансових і діловихновин впродовж тижня, опираючись на 13 провідних газет Британії, серед них: The Times, The Sunday Times, The Daily Telegraph, The Sunday Telegraph, The Independent, The Independent on Sunday, The Guardian, The Daily Mail, The Mail on Sunday, The Express on Saturday, The Express on Sunday, The Observer, and the Financial Times.
В українському медійному інтернет-просторі можна відокремити три види Інтернет-видань:[2]Інтернет-версії друкованих чи електронних ЗМІ (напр. Дзеркалотижня, Тиждень)
сайти інформаційних агентств; (напр. УНІАН, RegioNews)
власне Інтернет-видання (напр. Львів Тернопіль Щоденно)
Одне з перших українських ЗМІ в інтернеті – електронна версія газети «Дзеркало тижня». На її сайті зберігаються матеріали із жовтня 1994 року. Нічого подіюного більше ніде не вдалося простежити. Однак повну електронну версію газета «Дзеркало тижня» почала вести з лютого 1997 року на сайті з назвою www.mirror.kiev.ua. Також з того часу виходять електронні версії газет «День», «Сьогодні», «Факти».
82. Планування роботи редакції в газеті, радіо, телебаченні
Зараз відмовляються від перспективного планування. Утверджуються два види планів:
Тижневий
Чергового номера.
Нормування праці журналіста. Норма визначається кількістю рядків. Вона визначається керівником та секретаріатом редакції. Норма може складатись з двох частин: власного та позаштатного авторів.
Сітьовий графік. Основні питання, пов’язані з плануванням роботи, моделюванням номера та нормуванням праці успішно вирішуються сітьовим графіком. Це є обов’язковою умовою хорошої якісної газети.
Планування є одним із важливих компонентів забезпечення ритмічності роботи редакції, всіх її підрозділів та служб. Його неможливо уникнути, оскільки газета повинна виходити за графіком і доходити до читачів у певний день, мати відповідний обсяг та вміст інформації. Редакційний план розглядаємо як конкретну програму дій редакції впродовж певного часу. У ньому вказуються тематичні напрями, зміст публікацій, організаційно-масові заходи редакції, особи, що відповідають за виконання запланованого.
Останнім часом у сфері редакційного планування, як стверджує С.М. Гуревич, відбулися помітні зміни. Висунення у більшості видань на перший план оперативної інформації – як соціально-політичної, так і комерційної –руйнує попередні системи редакційних планів. Колись базовими були перспективні плани, які розроблялися на довший час – від кварталу до півріччя і навіть року. Відмова від такого планування пояснюється, насамперед, неможливістю визначення перспективи політичного і економічного розвитку в умовах переходу суспільства до нової соціальної системи, безперервною зміною умов, за яких видаються газети, потребою швидкого відтворення подій у повідомленнях. У результаті метод підготовки газетних номерів „з коліс”, тобто номер заповлюється найоперативнішою інформацією, – став основним. Це призвело до утвердження в газетах „фактологічної журналістики” і відсунення на другий план далекосяжних аналітичних публікацій. Тобто спостерігаємо лише деякі види оперативних робочих планів – місячні, тижневі та плани чергового номера.
Місячний план належить до середньотермінових і є одним із видів робочого плану, який дозволяє відділам газети зосередитися на підготовці помітних аналітичних публікацій і забезпечити належну оперативність у висвітленні тем. У місячному плані слід конкретно вказувати рубрику, тему, відділ чи співробітника, який відповідає за забезпечення публікації, жанр, обсяг у рядках (чи знаках), термін подачі готового матеріалу в секретаріат.
У тижневому плані редакції, як одному з видів оперативного планування, що характеризується граничною конкретністю, чітко відображається зміст номерів газети впродовж тижня, з одного боку, і участь кожного журналіста, кожного підрозділу колективу у випуску видання, з другого боку. У тижневому плані зримо проглядається географія публікацій, раціональні пропорції позитивних і критичних, великих за розміром і дрібних, проблемних і оперативних матеріалів, а також їх жанрове втілення.
План номера вінчає всі попередні види газетного планування. У ньому зазначаються заголовки публікацій, точні формулювання тем, рубрики, обсяг текстів у рядках, жанри, відділи, автори та посторінкове графічне розміщення матеріалів.
А.А. Грабельников підкреслює, що при планування номера важливо врахувати такі умови:
–   географію матеріалів;
–                розмаїття жанрів;
–                величину публікацій;
–                співвідношення проблемних та інформаційних матеріалів;
–                баланс позитивних та критичних виступів;
–                посторінкове представництво редакційних відділів;
–                співвідношення публікацій, написаних штатними і позаштатними авторами;
–                розмаїття соціального складу авторів;
–                пропорцію власних матеріалів і текстів інформаційних агентств;
–                шрифтове і оформительське розмаїття;
–                різноманітність заголовків;
–                відповідність публікації тематиці сторінки.
План номера повинен враховувати запити різних категорій читачів і зв’язок з попередніми номерами у змістовому і графічному відношеннях. Звичайно, редакції українських газет повинні практикувати перспективне планування. Бо утвердження оперативного планування має і  негативи: публікації стають однобокими, з газетних сторінок зникає масштабне мислення і глибокий аналіз. Неможливо  працювати довго, не бачачи власної перспективи, хоча б на кілька місяців вперед. Тут виручає так званий сітьовий графік, який створюється для планування і забезпечення тематичних рубрик. Саме завдяки цьому можна побачити газету у ближчій і дальшій перспективах.
83. Політична культура журналіста (національний і міжнародний аспекти).
Нові ідеологічні засади політичної культури журналістики базуються на незалежності та демократизмі нашої держави, подоланні суспільної меншовартості, яка культивувалась у попередній період тоталітаризмом, маніпуляцій громадською думкою, що деформувала духовне життя народу, примусово спрямовуючи й схематизуючи розвиток суспільства. Політична культура національної преси має конструктивно розвивати свідомість людей як сукупність істинних знань про суспільне життя, як усвідомлення сенсу реального буття, гармонії інтересів, високої мети та способів її досягнення. Для становлення в Україні дійсно цивілізованого європейського суспільства необхідне становлення людини, яка не лише вірить у майбутнє, але й творить його, знаючи, що життя – нескінченний процес, і дуже важливою є його векторна спрямованість. Це знаходить відображення і в болючих проблемах історії, у підходах до суперечливих процесів сьогоднішньої ідейно-політичної сфери, у виробленні наукових концепцій подальшої демократизації суспільства.
Слід подолати примітивізацію, деформації в ідейній сфері, що мали місце в різні періоди, і саме за рахунок високої політичної культури національна преса має активно сприяти засвоєнню людьми нових сучасних концептуальних засад розвитку в умовах відкритості інформаційного простору: “Ціннісне ставлення до світу – невід’ємна риса журналістики через нерозривний зв’язок такого роду творчої діяльності з ідеологією, через те, що сама журналістика виникла як знаряддя захисту інтересів особистості, суспільства, держави. В ній перевірка на істинність цілісного ставлення до світу здійс-нюється взаємопов’язаними соціальними критеріями-поняттями – прогрес особистості і суспільний прогрес. Оцінюючи те чи інше явище, подію, журналістика сама виходить з інтересів, напрямок яких зумовлений, у першу чергу, потребами особистості й суспільного розвитку, а також вибором засобів для задоволення цих потреб. Таким чином, можна зробити висновок, що ціннісний підхід – підхід людини, соціальної групи чи сус-пільства до того чи іншого явища з точки зору певних її інтересів, з’ясування конкретного явища для суб’єкта оцінки.
Політична культура, як явище динамічне, вимагає постійного врахування журналістами все нових суспільних умов реалізації й розвитку людської особистості в сучасних умовах, усе ґрунтовнішого володіння механізмами діяльності засобів масової інформації як інституту незалежної свідомості та демократії, готового в усіх тонкощах відображати векторність розвитку політичної системи суспільства. Під цим кутом зору журналіст має постійно розвивати в собі всю сукупність індивідуальних позицій і орієнтацій з подальшою професійною готовністю осмислених політичних дій, спрямованих на оціночні судження та думки про політичні об’єкти, ефективну орієнтацію в них з подальшим відображенням у засобах масової інформації. Політична культура включає сукупність громадянських позицій, суспільних цінностей і етики поведінки. Звідси – журналіст має тонко і точно розбиратися в політичних процесах, цікавитись їх перебігом та розвитком, співвідносячи з уявленнями про дійсне і бажане, ідеальне здійснення політичної влади в суспільстві, гармонізацію відносин між владою та громадянами. Головним предметом відображення стають політичні цінності й цілі, методи політичної діяльності, основні політичні інститути суспільства та їх роль у загальній системі незалежної держави. Для національної преси пріоритетним є розгляд суб’єктивних контекстів державницької політики, глибина орієнтації та ставлення до актуальних політичних явищ окремої людини, суспільних груп, народу загалом. Та, як засвідчує практика, процеси ці є неоднозначними й суперечливими: “Історія політичної думки в Україні тісно пов’язана з історією української преси, завжди формувалась, формується (а, точніше, – має формуватися) під впливом політичних мас-медіа. Українські друковані ЗМІ пройшли процес кристалізації політичної думки, ідейно і формально, за своїм статусом і місцем у суспільно-політичному житті дійшли до стану державної самостійності… Проте характер процесів, що відбувалися в пострадянських ЗМІ, зокрема в Україні, був складним: фактом сучасного життя стала неконтрольована монополізація і комерціалізація ЗМІ; зросла залежність журналістів не тільки від медіа-олігархів, але й від владних структур, особливо на регіональному й місцевому рівнях. Це має суттєвий вплив і на відображення політичної теорії й практики, і на подальший розвиток демократизації українського суспільства. Наслідком цього є комплексна к р и з а, яка охоплює економічні, організаційні, творчі й етичні аспекти в діяльності пострадянських ЗМІ” [1, с. 83–84].
Критичний погляд науковців на діяльність сучасних засобів масової інформації не випад-ковий, насамперед, у царині змісту. Привати-зована преса зробила крок у бік рекламних (у широкому розумінні поняття) публікацій – створення привабливого іміджу групам власни-ків, партій. Преса поступово стає таким самим товаром, як і всякий інший на ринку послуг. Зростає тенденція перетворення її на одну зі сфер вкладення капіталу, з одного боку, а, з іншого – маніпулювання громадською думкою. Фактично йде боротьба не за абсолютизацію свободи преси, а обмеження впливу на неї олігархічних кланів, відносну кореляцію цього впливу відповідно до інтересів суспільства. Постала проблема: як усе-таки здійснювати контроль з боку суспільства над засобами ма-сової інформації, залежністю самого журналіс-та (у тому числі відповідним законодавством). Безліч політичних партій, які з’явились (голов-ним чином, номінально) в Україні, теж так чи інакше контролюють певну частину національної преси, лобіюючи конкретні політичні погля-ди або програми, публічно декларуючи незалежність, а, фактично, вони пов’язані з тими чи іншими фінансовими групами. Звичайно, за-лежно від конкретики суспільних умов деякі з політичних партій відображають настрої народу, створюючи з допомогою преси видимість послідовності поглядів на об’єктивні процеси в суспільному житті, на нібито відсутність цілеспрямованого характеру пропагандистської дія-льності, на безумовне визнання “вільного ринкового господарювання”: “Ідейно-ідеологічна структуризація у ЗМІ, зокрема пресі, схематизується першочергово у проекції на політичні партії чи організації, що витворюють окремий спектр на політичному тлі нашої держави. Ві-домо, що у нас жодна ідеологія не може визнаватися обов’язковою. Однак фактично ідеологічною домінантою виступає ліберально-демократична доктрина, що й визнається оптимальною для перспективи держави. Принаймні так виглядає декларативна констатація, яку постійно засвідчують більшість ЗМІ, преса зокрема. Абсолютизація прав, свобод і пріоритетів т. зв. “вільного світу” екстраполювалася в окремі ідеологеми з відтінком абсолютного хрестоматійного блага та істини, що не потре-бують доведень. З іншого боку, ліберальна преса, яка, за свідченнями дослідників, є домі-нуючою, витворила найгіршу з усіх ідеологій – споживацько-матеріалістичну. Для когось вона означає елементарне фізіологічне виживання, для іншого – безперервний процес збагачення, споживання за мірками високо розвинутих сус-пільств. У “вільних же країнах” ідеологічний детермінізм періодики чи ЗМІ здебільшого від-крито або завуальовано регулюється або олі-гархами, або фінансовими організаціями, або ж волюнтаризмом адміністративного апарату, який використовує “демократичні” елементи впливу». Отже, спрощене чи неправильне розу-міння політичних пресових технологій при-зводить до того, що теоретичні знання й журналістська практика слугують не вста-новленню комунікативного взаєморозумін-ня між різними суспільними суб’єктами та ґрунтованому на дійсному пізнанні, формуванню громадської думки, а програмуванню конкретних очікуваних політизованих дій засобами PR-кампаній. Спеціальними методами опрацьована сукупність матеріа-лів несе аудиторії не знання про суть полі-тичних процесів у країні, а, фактично, сві-домо звужує ці знання до створення сприятливого іміджу певним суспільним групам чи партіям у їх боротьбі за владу, у досягненні поставлених цілей організації, бажа-них для них структур влади, методів її фун-кціонування. Суть таких маніпулятивних пресових технологій у тому, щоб спонукати людину до дій, про дійсну мотивацію яких вона не повинна здогадуватись і все ж бу-ла переконана, що діє з власного вибору й волі. Хоча в суспільстві насправді завжди існують об’єктивні процеси, котрі визначають політичні відносини, норми, свідомість і культуру, устрій та ідеологію тощо, характер їх відображення, на жаль, упроваджують політичні технологи, а це в результаті й завдає непоправних збитків суспільній свідомості та організації.
84. Правові норми сучасної журналістики: національний і міжнародний аспекти.
 
Правова норма – регулює ту чи іншу галузь  діяльності на основі чинного законодавства України і міжнародного законодавства, ратифікованого в Україні. Правові норми є методологічною основою у будь-якій галузі. 12 червня 1990 року – Закон СРСР “Про пресу”. Декларував свободу слова, свободу ЗМІ, забороняв цензуру, дозволяв видання газет до 1000 примірників без реєстрації. Україна – перша з країн СРСР, що створила власні закони у цій галузі.
Право ЗМІ – це складова інформаційного права.
Правові норми сучасної журналістики визначаються такими основними законами:
Конституція України
Про інформацію (1992)
Про друковані ЗМІ (пресу) в Україні (1992)
Про інформаційні агентства
Про ТБ і радіомовлення
Про соціальний захист журналістів
Цивільний кодекс
Кримінальний кодекс
Міжнародне законодавство, ратифіковане в Україні:  Загальна декларація прав людини і громадянина (ст. 19 Про свободу вираження думок і свободу інформації), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (ст.. 15 захищає авторське право), Міжнародний пакт про громадянські політичні права (ст. 1 – право безперешкодно дотримуватись своїх поглядів, ст. 2- право на вільне вираження своєї думки), Європейська конвенція з прав людини (ст. 10 – кожна людина має право на свободу вираження поглядів).
Обмеження на свободу слова повинні бути передбачені в законі, мати законну мету, бути необхідними в демократичному суспільстві.
Кожен журналіст повинен бути культурним у правовому плані, тобто знати норми та їх виконувати.
Правові норми і ЗМІ. Двосторонній вплив:
закони визначають межі діяльності ЗМІ
ЗМІ є суб’єктом господарської діяльності
ЗМІ впливають на прийняття законів, на їх якість, ЗМІ можуть виступати з законодавчою ініціативою.
 
Часто писані норми закону збігаються з неписаними нормами професійної етики журналіста. Проте якщо закони не лише регулюють поведінку журналіста, але спрямовані більше на його захист, то етичні норми регулюють і встановлюють певні правила поведінки, яких має дотримувати журналіст з позиції моралі та етики при виконанні службових обов’язків.
Професійна мораль журналіста це не тільки норма свідомості, а й моральна поведінка, її мотиви, підстави моральних оцінок у вигляді суджень у журналістських матеріалах, моральні стосунки з людьми.
Джерела норм журналістської етики поділяються:
1. міжнародні
1950 р. ООН схвалила кодекс журналістської етики. Принципи: точність інформації, недопустимість використання журналістики у власних інтересах, недопустимість наклепу та плагіату.
1983 р. Міжнародна федерація журналістів ухвалила Міжнародні принципи журналістської етики:
право на отримання правдивої інформації
принцип об’єктивності
соціальна відповідальність журналіста
професійна чесність
загальна доступність змі і участь громадськості у їх роботі
повага приватного життя та людської гідності
повага громадських інтересів
повага загальнолюдських цінностей
усунення війн та іншого зла, що протистоїть людству
сприяння новому міжнародному порядку в галузі інформації
2. національні
1992, 1997, 2003 роки – три редакції Кодексу професійної етики українського журналіста. Україна має сприяти утвердженню добра і справедливості, забезпечувати суспільство оперативною інформацією.
3. корпоративні
4. редакційні
E якісних виданнях за кордоном обов’язково є свої редакційні кодекси етики. Такі кодекси є частиною трудових контрактів.
 
Моральність професійної журналістської діяльності це проблема суспільства загалом.
 
Лось. Кодекс журналіста:
найголовніше завдання журналіста полягає в тому, щоб служити правді та справедливості
шануй репутацію та гідність кожної людини
тримайся міцно фактів, навіть, якщо вони неприємні
борони свободу збирання і розповсюдження інформації
пробуджуй людське в людині, любов до справедливості, людей і народів.
Треба приносити правду туди, де панує брехня, віру туди, де панує сумнів, згоду туди, де панує розбрат.
А. Бовін: Журналіст повинен мати такі властивості: совість, думка і мужність. Совість - щоб було соромно погано працювати, думки – щоб було що сказати людям, мужність – щоб мати совість і думки залишатись самим собою.
Ніщо не врятує журналістику від підлабузницько-корисливої заангажованості бізнесом, якщо цього не зроблять найвищі ідеали: прискіплива стривоженість, болісне відчуття справедливості, докладне знання проблеми, з якою стикаєшся та чесне прийняття моральної відповідальності.
85. Практика слововживання в сучасних українських ЗМІ та завдання редактора.
 П’ять найважливіших рис, характерних мові сучасних ЗМІ: 1) кількісне і якісне ускладнення сфер мовленнєвої комунікації в ЗМІ; 2) різноманіття норм мовленнєвої поведінки окремих соціальних груп, прита- манне сучасній мовленнєвій комунікації, що відображається в мовній дійсності ЗМІ; 3) демократизація публіцистичного стилю і розширення нормативних меж мови масової комунікації; 4) слідування за мовною модою; 5) «американізація» мови ЗМІ. На наш погляд, ці риси не однакові за «величиною» й тісно взаємопов’язані, зокрема слідування за мовною модою відбувається в межах процесу демократизації публіцистичного стилю, а, відповідно, процес «американізації» мови засобів масової інформації є складовою мовної моди. Мовна підготовка як редакторів, коректорів, так і журналістів у виші має полягати в тому, «щоб навчити студентів правильно оцінювати тенденції, які відбуваються в українській мові, добирати саме ті засоби у своїх творах, які найбільш адекватно передають їхню думку, найефективніше впливають на читача, слухача, глядача» .Як підкреслює львівський учений А. Капелюшний, «навчити журналіста мови – це навчити його мислення. Крім того, А. Капелюшний виділяє такі найбільш помітні типові хиби у слововживанні в сучасних українських ЗМІ: 1) неточність, приблизне вживання слова, використання одного із синонімів не з тим емоційним, стилістичним забарвленням, не з тією оцінністю, яку мав на увазі автор, невдале поєднання двох слів, що зазвичай сполучаються в контексті зовсім з іншими словами; 2) слабка обізнаність журналістів із значенням слів, а то й пряме незнання значення тих слів, які традиційно називаються паронімами; 3) численні лексичні росіянізми в журналістських текстах На наш погляд, ці хиби не одного рівня йтому їх не можна ставити в синонімічний ряд, оскільки в першому пункті йдеться про значення слова та його забарвлення, в другому – про недостатню обізнаність журналістів із значенням слів, в третьому – про різновид лексем, які не відповідають лексичним нормам, зокрема про росіянізми. Варто було б відтворити підпорядкованість цихпунктів, тобто розкрити їх взаємозалежність. На нашу думку, слабка обізнаність журналістів є однією з причин як приблизного вживання слова, так і використання росіянізмівзамість власне українських нормативних. Проте поруч з лексичними росіянізмами є часто вживаними й деякі граматичні, зокрема дієприкметникові форми активного стану теперішнього часу, напр.:вступаючий, працюючий, нападаючий, граючий, завідуючий, командуючий тощо. Яскравим прикладом такого неправильного слововживання в мові ЗМІ є дієприкметникова форма «відпочиваючі» замість власне української природної іменникової –«відпочивальники». Як підкреслює український мовознавець О. Пономарів, «відсутність в активному вжитку дієприкметників теперішнього часу не вада, а характерна риса сучасної української літературної мови, пов’язана з її народно-розмовною основою»
 86. Принципи античної риторики в сучасному журналістському дискурсі
В античній риториці перед оратом стояло кілька завадань: 1. Роз*яснити 2. Спонукати до певного мислення, а відтак до дії. 3.Приносити слухачам задоволення. Елементами майстерності в античній риториці було вміння виявити тенденцію і апелювати до славних предків – афінян. 3 золоті правила ритори:теза і лозунг; оратором є той, хто будь-яке питання викладає зі знанням справи, системно і витончено, з гідністю при виконанні; висновки.
87. Принципи конвергентної журналістики та професійні стандарти.
Передумови виникнення: занепад старих медіа, нові канали комунікацій (цифрові телефони, блоги, веб-сторінки), поява інтернет-змі, якість стає менш важливою (ютуб), інтерактивність видання – статистика відвідуваності дає зрозуміти чого хочуть люди.юзери можуть брати участь у створенні контенту – коментувати. СистемаWeb-FirstReporting означає, що в конвергентних редакціях матеріали творяться насамперед для веб-сайту і лише опісля «скидаються» іншими каналами для аудиторії, яка поки що воліє сприймати паперові чи телевізійні версії. Ця тенденція, вочевидь, набирає обертів в журналістській практиці і разом з інтенсивною конвергенцією різних медійних форматів на основі Мережі призводить до трансформації журналістики. Найповніший інформаційний пакет (без обмеження часу чи простору, з довідковими покликаннями, графікою, аудіо- та відеоілюстраціями, розлогими і численними коментарями) можливий саме Мережі
Конвергенція - один журналіст пише в різних форматах. (конвергенція газет з інтернетом – повторення газети). Юзер може мати все що хоче – ілюстрації, аудіо, відео, текст. – і завантажити це все на якийсь зручний пристрій, а не робити вирізку з газети)). Універсальний журналіст – це не журналіст, який вміє робити все. Це людина, яка може визначити який жанр кращий для певної історії та інформації.
Примітно, що досвід конвергентного ньюзруму можна використовувати у середовищі локальних медіа. У львівському журналістському просторі у форматі такого ньюзруму працює колектив холдингу ТРК «Люкс», що включає редакцію інтернет-видання «Zaxid.net», редакцію радіо «Люкс», телевізійну редакцію «Нашого Репортера», новинний канал «24».
З точки зору керівника, шеф-редактора, позитив ще й у тому, що кожен журналіст має шанс самовдосконалювати себе, відповідно відкриваються нові горизонти для поширення інформації. Така перспектива і цікава, і важлива для іміджу і медіа, і його працівників. З позиції звичайного журналіста конвергентний ньюзрум – це чудовий вишкіл, бо у такому середовищі журналіст вчиться бути мобільним
Конвергенція –  чудова можливість налагодити механізм роботи колективу, а те, чи не розгубить себе журналіст, чи зуміє втриматися на плаву, – залежить від нього особисто і від його бажання постійно вчитися і удосконалюватися. шлях до конвергентного ньюзруму для української журналістики – незворотний, оскільки сьогодні практично вся зарубіжна медіасфера працює за таким принципом, адже у світі є багато вільних журналістів, що продають свій екслюзив, свіжу інформацію різним джерелам. В Україні практично кожен власник має під своїм протекторатом більш ніж одне ЗМІ, через те йому набагато вигідніше буде поширювати інформацію різними джерелами.
88. Принципи редакторського аналізу текстів.
 Праця редактора над текстом – складний творчий процес, у якому багато що не можна регламентувати. Тут зазвичай виокремлюють два найважливіших аспекти: редакторський аналіз і практичну реалізацію його висновків.
Аналіз твору – це метод його розгляду, вивчення, що передбачає насамперед розчленування цілого на окремі частини, складники, визначення елементів, які входять у ціле, з’ясування окремих його аспектів і властивостей.
Редакторський аналіз – це розгляд рукопису і його всебічна характеристика, до яких вдається редактор з метою вдосконалення змісту та форми журналістського тексту. Редакторський аналіз – це критика, звернена передусім до автора. Мета її – вказати на конкретні хиби, сприяти вдосконаленню рукопису.
При аналізі редактор обов’язково повинен враховувати сприйняття тексту реципієнтом.
Предметом аналізу редактора є цілісний твір, узятий у єдності всіх його аспектів: інформаційно, логічно, психологічно, лінгвістично.
Загальні аспекти аналізу: тематичний, змістовий, мовностилістичний, композиційний, редакційно-технічний.
89. Проблеми взаємодії засновника і редакційного колективу ЗМІ.
Засновник часто може бути і власником, і головним редактором видання. Він визначає фінансову політику періодичного видання. Проте, зазвичай, засновник не є головним редактором. Він в різній мірі може впливати на редакційну політику і творчу роботу колективу.  Якщо це партійне видання, то інтереси засновника відображаються практично у всі матеріалах. За умови, що періодичне видання не має чіткої партійної приналежності, стосунки засновника і колективу можуть бути доволі різними, як і його вплив на роботу колективу. Є випадки, коли колектив підписує із засновником окремий договір про невтручання у творчу роботу колективу (Львівська газета перед виборами 2006 року).
Аналіз медіа-ринку України дозволяє констатувати, що більшість провідних українських електронних та друкованих ЗМІ фактично належать кільком фінансово-промисловим групам, що справляють помітний вплив на внутрішню та зовнішню політику нашої держави. Таким чином, створюються безпосередні передумови економічного впливу на інформаційну політику відповідних ЗМІ. Не перелічуючи ці, загалом відомі, механізми, слід сказати, що зазначена проблема характерна для ЗМІ більшості країн світу, у тому числі й держав Заходу, де більшість ЗМІ належать великим корпораціям та медіа-магнатам, зокрема Руперту Мердоку у Великобританії, Конраду Блеку у Канаді, Сільвіо Берлусконі в Італії та ін.
Аналіз практики розвинених країн дозволяє констатувати, що найпоширенішими механізмами протидії можливим утискам журналістських колективів та окремих журналістів є договори про невтручання в редакційну політику між журналістськими колективами та власниками, досконале трудове законодавство, що обмежувало б можливість необґрунтованих звільнень журналістів та редакторів, змін у оплаті праці, соціальному забезпеченні тощо, а також ефективна діяльність професійних спілок журналістів та редакторів. На сьогодні в Україні зазначені механізми практично не діють, що спричинене як відсутністю ефективної судової системи, так і низькою корпоративною солідарністю журналістів та редакторів. Винятком є тільки “5-й канал”, творчий колектив якого 2004 р. уклав з власниками договір про незалежність редакційної та програмної політики.
У контексті взаємовідносин комерційних ЗМІ та їхніх власників слід ще раз наголосити на негативному впливі комерціалізації – тобто сприйняття друкованих та електронних ЗМІ власниками каналу насамперед як джерела отримання прибутку, що обумовлює цілком правомірний тиск з боку власників на адміністрацію та творчий колектив ЗМІ, який виявляється, зокрема, у зміні пріоритетів інформаційної політики ЗМІ.
90. Просвітницько-пізнавальна тематика в радійному і телевізійному мовленні.
Дослідники медій(зокрема С. Шандрук та Л. Масол) розглядають просвітницьку та пізнавальну функції одними із основних напрямків діяльності ЗМІ. Від так просвітницько-пізнавальна тематика завжди є затребуваним медіа-продуктом. Однак на українському телебаченні та радіо таки формат програм використовується недостатньо, особливо у порівнянні із зарубіжними медіями. Зокрема
Нині прсвітницько-пізнавальна тематика найширше представлена на Першиому національному. У 2011-му НТКУ зняла близько 50 документальних фільмів пізнавального спрямування - від історичних подій до подій новітньої історії, про культуру і суспільство («Чорнобиль. Політверсія», «Коростень. Бункер», проект про адронний колайдер, «Київська старовина. Світ мистецтва»), в тому числі і декілька проектів, присвячених 20-річчю незалежності України. Низку постійних програм каналу цілеспрямовано створено як пізнавальні проекти («Як це?», «Аудієнція») і як пізнавально-культурні («Театральні сезони», «Книга.UA», «Запам'ятовуй», «Народна мудрість»
Активність у пізнавальній документалістиці зберігає група «Інтер», що періодично пускає в ефір документалістику власного «07 продакшну» цикл про відомих особистостей «Легенди», «Легендарні замки України», «У пошуках Ковчега», тощо. Майже всі документальні проекти на «Інтері» та «Новому каналі» виходили в нічний час - від 23.00 до 7.00.
СТБ, що в попередні роки знімав власні цикли програм, закрили свої проекти «У пошуках істини» (формат запозичений із Searching For The Truth та російських «Искателей») та сьогодні в ефір видає тільки російську документалістику. Закриття «У пошуках істини» керівництво свого часу пояснило «вичерпаністю тем».
На решті каналів пізнавальний напрям у телевиробництві представлено максимум однією постійною програмою в ефірі, мінімум - поодинокими проектами раз на сезон. Навіть на брендову пізнавальну документалістику іноземного виробництва попит на ТБ досі був невисокий. В український ефір потрапляють програми 5-7-річної давнини, а купувати недешеві й свіжі сезони часто немає сенсу, адже глядач їх може безкоштовно знайти на файлообмінниках
Світова тенденція засвідчує, що пізнавальні проекти - прерогатива нішевих каналів,які відрізняються за тематикою і подачею хоча можуть приваблювати і універсальну аудиторію, як це притаманно для Канади, де пізнавальні проекти є продуктами для каналів загального інтересу та ряду інших країн(яких?). Зокрема, стабільно високі рейтинги мають телеканали «Discovery Channel», «Travel Channel»,«National Geographic channel» тощо.
На європейських каналах для пізнавальних документальних проектів низка телекомпаній виділяє спеціальні дні. Наприклад, на французькому France 2 це четвер, а на італійському RAI 2 - понеділок і вівторок, причому дуже рано вранці, о 6:20-6:30. На іспанському каналі TVE 1 документалістика в ефірі щопонеділка після півночі о 00:45. Натомість  на британському каналі ВВС1 пізнавальні програми теж ідуть у ранковому блоці з 9:15 до 9:45; на ВВС2 - з 11:00 до 11:45; на голландському каналі NED1 - в блоці з 9:05 до 16:15; на німецькому ZDF - з 10:00 до 11:00
91.  Професійні стандарти телерадіожурналістської творчості.
телерадіожурналістика – це творчо-виробничий процес і журналістові-практикові доводиться поєднувати в ефірі творче і технічне: журналістську майстерність і знання, пов’язані з технічним забезпеченням телерадіомовлення, технічним процесом діяльності телекомпанії і радіостанції. Сучасний журналіст, який готує матеріал до ефіру, має орієнтуватися у всьому технологічному алгоритмі виготовлення програми, оскільки, це прямо чи опосередковано впливає на процес виготовлення теле- і радіомовної продукції. Бо телерадіожурналіст як професіонал і творець тоді є сучасним, коли розуміється на технічних механізмах діяльності телерадіокомпанії, орієнтується в базових питаннях, пов'язаних із вибором телерадіокомпанією діапазону радіохвиль, каналу і частоти мовлення, типу передавача і антени, специфікації ефірного і продакшн-обладнання, знає необхідні комп'ютерні програми і програмне забезпечення для ефірного мовлення і збору інформації, володіє навиками аудіо(відео)інженера і звуко(теле)режисера, знаннями технічного забезпечення проведення прямого ефіру. Сучасне телерадіомовлення як одна із структур "четвертої влади" є індустрією, яка вимагає цивілізованого ринкового управління, починаючи з продуманих інвестицій, вивчення основних і дотичних регіональних ринків, прогнозування розмі- рів транжів, передбачення ризиків, визначення первинних рівнів прибутковості тощо. Стратегічні питання, пов'язані з довгостроковими перспективами діяльності телерадіокомпанії і стандартами журналістської роботи на телебаченні та радіо є тією базою, на якій грунтується взаємозв'язок телерадіожурналістики і бізнесу. І ці стандарти журналістської роботи включають також розуміння технічної специфіки телерадіомовлення. Етичні професійні стандарти включають: свобода слова, достовірність, безсторонність, об'єктивність, неупередженість, тактовність, відповідальність, правдивість, повага до особистого життя, повага до презумпції невинності, незалежність, сумлінність, компетентність, довіра, • викриття або виявлення злочинів;викриття антигромадської поведінки;викриття корупції і несправедливості;розкриття істотної некомпетентності або недбалості; захист здоров'я і безпека людей;захист людей від уведення в оману будь-якою заявою чи дією окремої особи або організації; розкриття інформації, що дає змогу людям прийняти значно інформованіше рішення з суспільно важливих питань; свобода самовираження.
92. Публіцистика Д. Донцова: основні ідеї та проблематика.
Публіцист, ідеолог українського націоналізму. Ставив завдання — поширення ідеології українського соціалізму, соціалістичних ідей. Належить до категорії мислителів, пропагандистів. Маланюк: «Донцов не створив ні синтези, ні системи, ні ідеології…». Один з редакторів ж. «Наша дума». На Донцова мала вплив брошура Міхновського «Самостійна Україна». Дописує у «ЛНВ». Співпрацював з видавництвом «Дзвін». У Критикує Франка, Драгоманова за антиклерикалізм. Праці «Дурман соціалізму», «Національні марксисти», «З Христом чи серпом»..1914 засновує Союз Визволення України. Тут пробув 4 місяці.. 1926 рік — «Націоналізм». Останні роки провів у Канаді. Помер у березні 1973 року.
«Катова вечеря» Хоч як ми боролися, але часто нам не вистачало віри у власні сили. Увесь час були бідними і захланними і враз у ХХ столітті стали цікавими для світу! Не зважаючи на новизну і страх, треба користатися ситуацією. Немає кому розпочати активні дії, бо навіть ті, хто називає себе опозицією, у своїх вчинках та ідеях такими не є. Наші діячі — боягузи, які забули свою історію і призначення. Треба працювати хай повільно, але якісно і впевнено над будовою вітчизни. Треба не сідати за стіл багатої катової вечері, а відгукнутися на клич «Вітчизна в небезпеці!»
«Шатость малоросійськая» Шатость — намагання під лаштуватися під усі зміни у світі. Змін багато от і шатость постійна. Щоб вижити, треба спиратися не на факти, а на тенденції. Уміти зрозуміти тенденцію — талант і обов’язок керівників. Щоб втілити ідею, потрібен новий дух і нові люди. Засуджує «гнучкість стратегії» у політиці і замовчування збанкрутілого світогляду, що й привів нас до катастрофи. Якщо не позбудемося шатості — пропадемо.
«Могікани демократії» Говорить, що люди сліпі і від них ховають за гарними словами «демократія», «гуманізм» страшну правду більшовизму. Могіканом демократії називає Винниченка. Говорить про відсутність цементуючої серця доктрини — ідеї.
Донцов – «чинний націоналізм»(, войовничість, і аморальність, служити інтересам поступу, творче насильство й ініціативна меншість) Філософським фундаментом світогляду Донцова стали волюнтаризм і ірраціоналізм. Наші провансальці, підкреслював він, будували свій національний світогляд на припущенні, що розум - це головний мотор психічного життя. Насправді ж, як пише Донцов, це глибока помилка. Головним мотором наших вчинків є власне бажання, афекти, пристрасті, за якими йдуть мотиви.
Донцов також вважає, що у взаєминах між націями діє універсальний закон боротьби за існування. Теорія Дарвіна з'ясовує поступ перемогою сильнішого над слабким у постійній боротьбі за існування. Отже, застосовуючи теорію Дарвіна, Донцов доходить висновку, що в боротьбі за існування перемагають сильніші нації, які мають право панувати над слабкішими. Така позиція об'єктивно виправдувала агресію сильного проти слабкого, агресію націй сильних проти націй слабких
І як наслідок - Донцов формулює головні принципи націоналізму. Серед них він визначає такі: "Зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії,- означив я як першу підставу націоналізму. Другою такою підставою національної ідеї здорової нації повинно бути те стремління до боротьби, та свідомість її кінечності, без якої не можливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ані тріумф жодної нової ідеї, що хоче змінити обличчя світу" .
Причому потрібно мати на увазі, що під волюнтаризмом Донцов завжди розумів антиінтелектуалізм. Це він неодноразово підкреслював у своїх працях, зокрема в "Націоналізмі".
Серед інших рис націоналізму Донцов виділяв романтизм і фанатизм. Він виходив з тези, яку всіляко намагався обгрунтувати: успіх в політиці, так само як і в релігії, на боці того, хто вірить, а не того, хто сумнівається.
Концепція націоналізму Донцова включає ідею панівної нації, нації, що покликана панувати над іншими націями, расами і народами. Ця ідея не є випадковою в його світогляді. Вона іманентно присутня в доктрині Донцова, е невід'ємною її складовою. "Нація,- пише Донцов,- яка хоче панувати, повинна мати і панську психіку народу-володаря. "Фанатизм" і "примус", а не "ніжність", сповнюють основну функцію в суспільнім житті, і їх місце не може лишитися не зайнятим. Не займемо ми, займе хтось інший.
 
93. Публіцистика М. Хвильового у контексті літературного процесу 20-30 років.
 
В умовах наступу компартії на духовно-національне відродження й творчу думку виникла літературна дискусія 1925 — 1928 рр., в ході якої порушувалось багато питань: ставлення до класичної спадщини, яку пролеткультівці відкидали, проблему традицій і новаторства, шляхів розвитку нового мистецтва. Але центральним питанням було бути чи не бути українській літературі як самобутньому мистецькому явищу в контексті світового духовного розвитку.
Важливе місце в публ. спадщині М. Х. є його памфлет «Україна чи Малоросія?», ( + публ. тв. «Думки проти течії», «Апологети писаризму», «Камо грядеши») написаний 1926 р. Відомо, що особисто Сталін визнав за необхідне втрутитися в хід дискусії, надіславши квітня 1926 р лист до Л. Кагановича. Сталін висунув проти М.Х. суворі пол.. звинувачення: в той час, як пролетарі Західної Європи висловлюють свої симпатії до «цитаделі міжнародного революційного руху й ленінізму — Москви», «український комуніст М. Хвильовий не має сказати на користь «Москви» нічого, лише закликає українських діячів тікати від «Москви» якнайшвидше». Саме ці слова Сталіна багато в чому визначили долю памфлету «Україна чи Малоросія»: цей твір був підданий цензурній забороні, вилучений та надрукований в Україні лише 1990 р.
Головна думка памфлету - категорична вимога повної суверенності української національної культури, яка має незаперечне право шукати свій, самостійний шлях духовного розвитку, відмінний від російського. У майбутньому культурному відродженні світу Україна, на переконання Х., відіграватиме особливу роль, бо посідає «проміжне» становище між Європою та Азією — тим «вулканом, що пробуджується» до нового, ще небаченого життя - це й мав на увазі М. Х, говорячи про «азіатський ренесанс».
У той же час письменник рішуче відкидав «масове», провінційне, начебто «народне» псевдомистецтво. Х. вважав, що це шлях у безвихідь, бо він позбавляє українську культуру перспективи. Натомість як альтернативу митець висував прагнення до «психологічної Європи»: «Як прищепити героїчну конструктивну психіку Європи до нашої «малорасейщини». «Підняти меч проти малорасейщини», — умова приєднання до «псих. Європи».
Опоненти Хв. виступали проти нього: Володимир Юринець: «Доволі вже нам Європи. Доволі європеїзації України!», то відповідь Хв.: «Відкіля це видно, що доволі Європи, коли ви її й досі не розумієте?» Андрій Хвиля проти М. Хв. вискунув гасло (псевдо)інтернаціоналізму, то Хв. відповів: «Чого ви повертаєтесь і так жалкенько по-рабськи усміхаєтесь до російського міщанина? Усе одно п’ять з плюсом не поставить... Чи, може, ви, як Юринець, голосуєте й галасуєте за Малоросію?»
Важливою у цьому контексті є думка Хв.: «Поки Україна не перейде того природного стану, який Західна Європа пройшла в часи оформлення національних держав — доти Україна буде плацдармом для контрреволюції», «Українське суспільство, зміцнивши, не помириться зі своїм фактично, коли не de jure, декретованим гегемоном — російським конкурентом». Бо, як пише Хв. «Подвоєність, утворена російським шовінізмом, ґвалтує нашу психіку, не дає їй можливості набрати елементів конструктивізму». Автор стверджує, що «думка розвивати в Україні російську культуру» є контрреволюційною, оскільки «всі ці розмови про рівноправність мов є не що інше, як приховане наше бажання культивувати те, що вже не вернеться».
Висновок: Хв. мав величезний вплив на літ.процес 20-30 рр., його діяльність була конструктивною-революційною й виявилась незручною для керівництва, яке здійснювало кампанію викорінення будь-яких національних початків у свідомій інтелігенції.
 
94. Публіцистика О. Ольжича: ідеї і проблематика.
 
Ольжич є автором ряду публіцистичних статей політичного спрямування: “Українська історична свідомість”, “Український міт”, “Вояки-будівничі”, “Дух руїни. По сторінках історії”, “Наші завдання”. О. аналізує політичну історію України і сучасні йому політичні події й обставини, дає оцінку своїм і побратимам, і недругам.
О. був палким прихильником ідеї «нової української духовності». Він був переконаний, що найціннішим трофеєм національно-визвольної боротьби, що її вів український народ у 1917—1922 р, є «духовний суверенітет». На відміну від більшості тодішніх ідеологів українського націоналізму, які різко критикували політичну еліту доби УНР, О у статті «У двадцятиліття» писав: «Проте обставина, що український нарід устами законних представників зафіксував свою волю в ряді державно-правових актів цих років, створила нерушиму підвалину під його дальші зусилля в боротьбі та зовнішній постановці української справи». "У двадцятиліття" ("Пробоєм", 1940) - пише про ювілей - 20-річчя заверш. визв. змагань. Пише про втому інтелект. еліти. Загальна тональність статті - оптимістична, бо, незважаючи на те, що на всіх фронтах українці зазанали поразки, Укр. здобула духовну суверенність, повірила в себе.
Характерною особливістю методологічного підходу О. до питань осмислення місця і ролі культури у духовному житті нації стає апелювання до історії. Його головне завдання — віднайти у минулому ті «точки опори», на які й сьогодні може спертися нація для того, щоб здобути не лише духовний, а й державний суверенітет. З цього приводу у статті «Українська культура» О. відзначає: «Тільки національна культура, оперта на духовій природі та історичній традиції, забезпечує органічний вияв творчих сил одиниці й нації».
Як уважний дослідник історії України та її культури, О. приходить до висновку, що надійним стрижнем, який крізь віки дозволяв тримати випрямленим духовний хребет нації, була «героїчність» як прикметна риса української культури і духовності. Аналізуючи різні етапи історичного минулого українського народу, О. концентрує увагу на тому, що пафос «героїчності», або «героїчний дух», ніколи не покидали українців, а в складних ситуаціях історичної безперспективності дозволяли зберегти оптимізм як основу національного поступу.
Історичні приклади засвідчують, писав О. у статті «Українська історична свідомість», що «імперіальний ідеал ніколи не покидав нації», а в основі української духовності лежить мужнє й активне сприйняття життя. Насправді «меч, що його колись в наддніпрянських степах боготворили скити, а пізніше так добре кували майстри старого Києва, став символом України та її історичної долі». Проте ніколи «мілітаризм» чи прагнення нації до «імперіальної тенденції» О. не сприймав поверхово: «Мілітаризм — це універсальний світогляд і мораль, що формує людину і народи, що у ворогові бачить не злочинця чи виродка, а теж людину, глибокою, творчою і мудрою, трагіком життя поставлену боротись з другого боку». О. пише про імпер. тенденцію нашої духовності, роздумує над джерелами укр.історичної свідомості - як дух. і як держ. експансію. Пише про мужнє й активне сприйняття життя, войовничість. Ольжич пише про лиц. чесноти і божу благодать. Ідея слави, в б-бі за яку нація і знаходить своє підсвідоме призвання. О. доходить висновку про вис. історичне посланництво укр. народу.
О. дотримувався концепціі  «власних сил»: «Народ, який вірить, що якась суміжна країна або імперія збудує йому державу, ніколи не зможе стати на власні ноги і буде завжди паралітиком, а його політичні групи будуть задніми колесами для чужих агентур».
95.Публіцистика С. Бандери: ідеї і проблематика.
 
Степан Бандера – один з найвидатніших політиків і провідників українського визвольного руху.
Активною журналістською діяльністю Бандера починає займатись після Другої світової війни, друкував свої статті Б. на сторінках таких видань, як, Визвольна політика, Сурма, Визвольний шлях, Український самостійник, Шлях перемоги, Гомін України.
Проблематика публіцистики Бандери дуже різноманітна, але все пов’язано однією генеральною думкою – перспективи української революції, незалежність України. Б. був ідеологом, теоретиком і практиком революції. Провідні ідеї матеріалів Бандери:
1. “Україна не буде спільницею Москви”: 1957, «Шлях перемоги»
-Перехід від концепції старшого і молодшого брата до тактико кондомінації (поруч з Москвою ставлять Київ).
-Українська нація не дасть взяти себе на приманку кондомінації. Прагнення волі і правди, почуття справедливості і високий ідеалізм завжди були основними принципами українського народу. Наш народ завжди прагне волі для себе і бажає її для інших народів. Такі ідейно-моральні засади не допустять ніколи до того, щоб Україна була спільницею Москви в її протинародному загарбницькому ідеалізмі.
2. “З москалями нема спільної мови”1952 р., «Укр. Самостійник»
Бандера пише про агресивну зовнішню політику СРСР, оскільки союз мав атомну зброю. Амер. уряд, що вів з союзом холодну війну, на національні інтереси поневолених СРСР народів не зважав, в них на 1 плані була боротьба з комунізмом. Б. виступив проти спроб російської еміграції підпорядкувати собі укр. нац-визвольний рух й укр. еміграцію, а також гостро критикував американську політику. Пише про те, що Росія у всі часи ніколи не послаблювала своєї імперіалістської політики, жорстоко поневолювала й знищувала підкорені народи. Б. вважав, що Україна може створити спільний антибільшовицький фронт з такими чужими силами, які позитивно ставляться до укр. державності й не мають жодних ворожих намірів щодо України. Серед рос. еміграції не було ані таких сил, ані намірів, тож поки в рос. таборі не почнуть позитивно ставитись до укр. визвольного руху та інших поневолених народів, до того часу з москалями не може бути спільної мови.
3. “Первородний гріх проросійської концепції”:
-У цій статті розглядає причини проросійської концепції американської політики. Головне джерело – теза, що боротьба з більшовизмом у світі має бути боротьбою з самим режимом, а в жодному разі не проти Росії як імперії, чи московської нації. Московська нація не поневолювач, а також жертва.
4. “Ідея і людина в ідеологічному русі”:1954, «Шлях перемоги»
-У кожному ідеологічному чи політичному русі найважливішу роль відіграють дів основні складові: ідея та людина. Провідні ідеї і світоглядні засади в ідеологічному русі та керівні програмові постанови в політичному – творять душу, істоту, внутрішній зміст руху. Люди, які визнають, поширюють і здійснюють ідеї та програму і з тією метою беруть активну участь у русі, - творять його живий, діючий організм. Обидва однаково важливі та необхідні для його існування та розвитку.
5. “Хоч які великі жертви – боротьба конечна”:1956, «Шлях перемоги»
-Питання доцільності ведення проти більшовицької боротьби завжди виринає у зв’язку з проблемою жертв більшовицького режиму. Революційно-визвольна боротьба коштує чимало жертв, до того ж найкращих українських патріотів.
-Перед цілим українським народом стоїть невідхильне або-або. Або піднімати боротьбу за існування та самостійність української нації і провадити її незламно за всяких умов, або піддатися, примирившись із загибеллю української нації і української культури, рятуючи тільки фізичне існування людей української крові. Коли йдеться про долю нації, її оборону, існування і розвиток, то вплив і значення втрат в активній боротьбі і спротиві ворогові цілком інші, ніж пасивних жертв, знищених ворогом.
6. “З невичерпного джерела”:1957, «Шлях перемоги»
-Більшовики повели найгіршу боротьбу проти релігії. Але закладеної в душі основи віри знищити не можна. -Більшовизм зумів позбавити народи і людей всякої волі, але він не в силі здавити самого прагнення до волі. -Комуністична система запроторила правду до тюрем, концтаборів, загнала її в підпілля. Але не зуміла вирвати з людської душі розумінні, що таке правда, туги за нею. Бо правда – це дорога, якою людська душа прямує до Бога. -Нам не треба відмежовувати оборону християнської віри і церкви від національно-визвольних вмагань.
З цього джерела віри ми повинні зачерпнути найбільше сил, щоб витримати на правильному шляху. Свідомість, що з нами Бог – це найпевніша і найбільша поміч для нам усіх зокрема для всіх борців і страд
ників українського визвольного змагання.
7."Відкриті карти", 1952, «Укр. самостійник»
Бандера продовжує дуже гостро критикувати американську політику;
Звинувачує амер. Політику в лицемірстві, в допомозі більшов. Росії, в завданні шкоди нац-визвольним рухам;
Бандера декларує принципову, непохитну позицію укр. еміграції, котра висловила своє ставлення до проросійської політики амер. уряду;
Наголошує на консолідації усіх сил проти СРСР, але враховуючи укр. нац. інтереси, а не потураючи московським імперіалістам;
«Укр-ці ніколи не перестануть боротися, навіть якщо на зміну більшовикам прийдуть московські імперіалісти, і не залежно від того чи будуть якісь держави допомагати укр-цям чи ні».
 
 
96.Публіцистика С. Петлюри: ідеї і проблематика.
 
З 1900 року співпрацював з укр. виданнями. 1902 року опублікував статтю в «ЛНВ». Редагує журнал «Селянин», працює у журналі «Украинская жизнь», засновує журнал «Тризуб». Публіцистичні праці Петлюри відзначає багатогранність тематики. Характерною особливістю статей С. Петлюри є фахове знання висвітлюваних питань, а також недвозначне ставлення до аналізованих проблем. По суті, він декларує в своїх статтях те, чого вимагає від інших, а, головне, від політичних угрупувань: "Чесного і одвертого ставлення до проблем, бо він вірив, що тільки так можна виховати маси в чистоті соціальних і політичних принципів.
У більшості публіцистичних виступів Петлюра обстоював право України на політичну автономію, а пізніше і незалежність, з повним правом на вільний економічний та культурний розвиток, проте у його ранній творчості питання державобудування звучать скоріше в аспекті українсько-російських взаємин та влаштування справедливого суспільного ладу, виявів національного життя, а не побудови незалежної держави.Публіцистика Симона Петлюри доби УНР не охоплена однією збіркою, що зумовлено жанровою специфікою доробку: його складають здебільшого відозви, листи, меморандуми, телеграми, накази, ноти тощо.
Публіцистика: 1. «Перед судом історії»: розповідає деякі моменти своєї боротьби, щоб пояснити певні речі.З’їзди і збори не дають результату — треба працювати у низах. Тих, хто справді хоче працювати, дуже мало. Партії не визначилися, на кого спиратися: на Європу, чи на Росію. Жалкує, що частина людей (Винниченко) надали перевагу Москві. Хотів спиратися не лише на армію, але й на громаду, але та не була готова до самостійницьких ідей. Виступає проти змін уряду, бо це деморалізує молоду державу. Мусить бути підпорядкованість армії державній дисципліні. Україна мусить бути соборною з центром у Наддніпрянщині. Не треба форсувати ідею державності, щоб не скомпрометувати її, але важливо про цю ідею не забути.
2. «Завдання української військової літератури» : не можна, щоб якась партія отримувала владу над військом. географічні умови не захищають Україну, тому треба шукати захисту у різних союзах, виступає за війну як спосіб підняти геройський та патріотичний дух нації, завдання військової літератури допомогти воякам скристалізувати свої фахові знання; прищепити військовий світогляд, воєнну доктрину; доводити, що патріотизм ще більше потрібен у скрутні часи.
3. Московська воша: Оповідання дядька Семена про те, як московські воші їдять Україну та що з ними треба робити.
4. У «Відозві до українських солдат» Симон Петлюра закликає українських воїнів до єдності та дисциплінованості, прагне прищепити їм почуття патріотизму та національної гордості.
Симон Петлюра намагався втілити ідеали соціальної справедливості й рівності винятково в межах суверенної української держави, відповідно, він приділяв велику увагу саме практичним аспектам боротьби за незалежність. Характерною особливістю публіцистики П. є також і оптимізм, який звучить у більшості творів, тверда віра у перемогу справи утвердження української держави.
97. Радіомовлення і телебачення як чинники інтеграції суспільства.
Є різні підходи до вивчення ТБ та Радіо, які дають усвідомити суспільне значення досліджуваного феномена. Починаючи з 50-60-х рр.. минулого століття, у науці сформувалися два окремих напрямки. Телевізійний феномен розглядався або як частина великої сфери журналістики та пропаганди - рід журналістики, поряд з журнально-газетним та радійним, або як частина не менш великої мистецької сфери, тобто як вид мистецтва.
Питання про соціальні функції телебачення ставився в цілому ряді масово-комунікаційних досліджень і у нас, і за кордоном. Структурно-функціональний напрямок представлено на Заході іменами Т. Парсонса, Р. Мертона, Г. Лассуела, Ч. Райта, Д. Маккуела. Ці дослідники описували основні форми діяльності та систематизували головні функції медіа, вивчали відносини між медіа і суспільством.
Г. Кузнєцов у виданні «Телевізійна журналістика» писав про те, що певними функціями наділені окремі жанри і навіть цілі телеканали. Скажімо, телемости, що дозволяють нам відчути себе «єдиним людським гуртожитком», несуть інтегративну функцію.
За допомогою маленького телеекрана люди одержують доступ до таких творів культури, які віддалені від них не тільки в просторі, але і в часі. За допомогою телекамери ми попадаємо й у музейний зал, і на лекцію відомого вченого, і на концерт віртуоза-виконавця, і в театральний зал, і навіть на сцену та за куліси. Не говорячи вже про можливість власними очима бачити і милуватися красою далеких архітектурних споруд, пейзажами далеких і ближніх країн.
Телебачення є найбільш масовим зі ЗМІ, охоплюючи і ті верстви населення, які залишаються за рамками впливу інших ЗМІ. Ця здатність телебачення пояснюється його специфікою як засобу створення, передачі і сприйняття інформації. По-перше, ця специфіка проникати в будь-яку точку простору в зоні дії передавача. З появою супутникового телебачення останнє обмеження відпало, ще більше підсиливши позиції ТБ. По-друге, екраном забезпечує безпосередньо-чуттєве сприйняття телевізійних образів, а значить і їх доступність для найширшої аудиторії. На відміну, наприклад, від радіо, ТБ інформація доноситься до глядача в двох площинах: вербальній і невербальній. Характер телевізійної комунікації посилюється персоніфікацією інформації, телебачення у великому числі випадків має на увазі особистісні контакти автора або ведучого і учасників передачі з аудиторією. По-третє, телебачення здатне повідомити про дію в момент її звершення.
Карл Попер у свій час казав, що „телебачення стало колосальною силою, можна навіть сказати, що потенційно наймогутнішою силою, яка ніби замівнила голос Бога»
Персі Таненбаум: „Якщо в лісі впало дерево, і телебачення цього не показало, то чи впало дерево насправді?”. Тобто, подія стає власне подією тоді і тільки тоді, коли вона зявляється на екрані.
Основне завдання телебачення – формувати, виховувати аудиторію у бажаному дусі і, головне, подавати (продавати) аудиторію рекламодавцям.  У телебаченні відсутній текст. Газету, книгу чи журнал можна перечитати, відкласти, подумати, повернутися до прочитаного ще раз, звірити прочитане з іншими джерелами, сформулювати відповідь. Тобто, усе це відсутнє в телебаченні. Тому нв телебаченні акцент робиться на емоціях, розвагах. Усна подача інформації (диктор чи закадровий голос) та візуальні образи з численими рекламними „перебивками” є недопустимо повільним і ненадійним (в сенсі точності сприйняття) каналом передачі інформації, значно повільнішим, ніж швидке читання газет, журналів чи книг.
У системі ЗМІ радіо, орієнтоване насамперед на слухове сприйняття, впливає більше за інших на уяву людини. Радіо збуджує фантазію, стимулює почуття і тим самим дає роботу і мислення, і неусвідомленим емоціям. Взаємовідносини радіо і преси, як правило, обумовлені розділенням завдань цих видів ЗМІ. В умовах розвиненої системи сучасних ЗМІ набули поширення такі формули: - справа радіо - інформувати; - справа телебачення - демонструвати; - справа газети - аналізувати і пояснювати. Радіомовлення здійснює різні функції одночасно, тобто воно поліфункціональне. Інформаційна (рекламна), Інтегративна (ф. формування громадської думки, спілкування, виховна, організаторська), Культурно-просвітницька.
Особливо помітний дрейф радіомовлення в бік розважальних, ігрових програм, що в значній мірі пояснюється не тільки прагненням залучити аудиторію, а й конкурентною боротьбою з телебаченням. Головна дійова особа сучасного радіомовлення - ведучий (ді-джей, журналіст, шоумен), тому такі важливі його професійні якості, індивідуальність. Прямий ефір і як її наслідок - інтерактивність радіомовних програм стали повсякденною мовною практикою. Радіослухач не тільки активний у виборі каналу, він безпосередньо включається в процес створення передачі як його учасник. Змінилося і програмування, його форми різноманітні: від чіткого планування сітки мовлення до вільного програмного потоку. Жорстке форматне програмування полягає у верстці плей-листів і дозволяє домагатися більш суворої спеціалізації комерційної станції, гарантує захист від розмивання формату, допомагає утримувати аудиторію. У нове століття вітчизняне радіо входить як склалася система загальнонаціональних (федеральних), регіональних та місцевих каналів, що розрізняються за охопленням аудиторії, типами власності, спрямованості і форматів мовлення, популярності у слухачів. Разом з тим радіомовлення продовжує розвиватися в умовах жорсткої конкурентної боротьби, комерціалізації та криміналізації ринку ЗМІ, в тому числі і електронних, зіткнення професійних, економічних і політичних інтересів.
 98. Ринкові засади функціонування газети.
 Сьогодні, в дні світової економічної кризи, коли ринок засобів масової інформації, в тому числі і друкованих, перенасичений, актуальною проблемою є здатність видання успішно функціонувати поряд з іншими. Проблема актуальна не перший рік і не секрет, що багато популярних газети були змушені повністю переглянути концепцію видання, композиційно-графічну модель газети, подачу матеріалів і навіть тематичну спрямованість.
Суттєво змінює обличчя сучасних мас-медіа економічний чинник. Ринкова економіка перетворює інформацію на товар. Вона повинна бути не лише передана, а й придбана, спожита. ЗМІ дедалі частіше намагаються збільшити свої тиражі за рахунок ринкових технологій, маркетингових стратегій тощо. Але перетворення інформації на товар із властивостями споживчої вартості актуалізує проблему виконання масовою комунікацією всієї сукупності притаманних їй функцій. Передусім постає питання, чи можлива реалізація всієї сукупності функцій ЗМІ одночасно з комерціалізацією, домінуванням рекреативних тем, сюжетів у мас-медіа.
В умовах ринкової економіки редакцію газети чи журналу потрібно розглядати як ко-мерційне підприємство - самостійний, з правами юридичної особи, суб'єкт господа-рювання, що діє в умовах самофінансування Повноцінна фінансова діяльність, кількість найманих працівників, регулярна потреба в інвестиціях, реальна ціна й собівартість продукції - всі ці аспекти діяльності преси ставлять її в один ряд з усіма іншими виробничими структурами. Періодичні видання сьогодні - це справжні підприємства зі своїм складним виробничим процесом. У сучасній редакції, коли в її структуру, крім творчої частини, увійшли постачання, виробництво, збут, присутні, як мінімум, два типи праці: творчий (журналістський) і технологічний (менеджерський). Незалежно від змісту й політичної орієнтації преса завжди залишається своєрідним сплавом продукту інтелектуальної творчості та продукту матеріального, який треба вміти вигідно продати. Завоювання ринку, рентабельність інформаційного підприємства до-сягаються переважно завдяки діям талановитих журналістів, творчих працівників, які уважно стежать за станом суспільства.
Дохід від реалізації газет, журналів, інших друкованих засобів масової інформації залежить від реалізованого тиражу періодичного видання та ціни його номера Поряд з абсолютним збільшенням кількості періодичних видань помітно зменшилися тиражі, що пояснюється не стільки зниженням читацького інтересу, скільки несприятливою економічною ситуацією в державі, зниженням життєвого рівня населення, високими цінами на папір, послуги зв'язку й поліграфії, що зумовлює й зростання цін самих видань. Беручи участь у жорсткій конкурентній боротьбі за ринок збуту, редакції зобов'язані нині турбуватися не лише про якість своєї журналістської продукції, від якої значною мірою залежить тираж і ціна примірника періодичного видання, а й про те, як знизити витрати на його виробництво і забезпечити збут виробленої продукції із задовільним, як мінімум, комерційним підсумком.
Редакції теж важливо випускати лише ту продукцію, яку неодмінно купить потенційний покупець. Тобто необхідно оволодіти маркетингом як мистецтвом просування журналістської інформації до масової аудиторії з метою задоволення її потреб і одержання засобом масової інформації максимально можливого доходу.
Редакція газети, з одного боку, добивається збільшення доходів у результаті зростання популярності видання (а воно можливе у випадку задоволення читацьких потреб); з іншого намагається знизити видавничі та редакційні витрати. Успіх приходить до тих, хто застосовує в газетній справі певну стратегію, спираючись на реалізацію шести найважливіших принципів маркетингу. 1) дослідження ринку, 2) сегментування ринку, 3) позиціонування видання на ринку, 4) реагування на читацький попит, 5) інновація, 6) планування стратегії ризику.
99. Різновиди і призначення медіакритики.
 Медіакритика – це сегмент журналістики, що аналізує та оцінює медійний продукт. Її предметом може бути форма і зміст медійного продукту, а також тенденції та обставини його виробництва, їхнє значення, вплив на суспільство, взаємодія з ним тощо.
Жанрові й тематичні межі медіакритики розмиті: вона дифузно межує з  критикою різних родів мистецтва, політичною та соціальною публіцистикою, есеїстикою, навіть художньою літературою. Позаяк медіа не існують окремо від реалій, що їх вони висвітлюють, відображають та осмислюють, медійну критику також неможливо повністю відокремити від прилеглих жанрово-тематичних масивів журналістики. Не кожен текст, у якому згадується, аналізується чи оцінюється певний засіб масової інформації або його продукт, є медіакритичним.
За російським дослідником Ол. Короченським, медіакритика поділяється на академічну, професійну («цехову») та масову. Критику адресовану аудиторії ЗМІ «загального інтересу можна назвати популярною, а адресовану вужчій цільовій аудиторії  – спеціалізованою (до цього різновиду можна застосувати й визначення «цехової») та/або суміжних гуманітарних сфер, прихильникам тих чи інших жанрів або навіть окремих медіа, «кваліфікованим глядачам (читачам, слухачам)» – людям, для яких притаманне глибоке сприйняття й аналіз медійного продукту.
Неможливо провести чітку межу між популярною та спеціалізованою медійною критикою, позаяк існує чимало перехідних форм – наприклад, публіцистика, для адекватного сприйняття якої читач повинен орієнтуватись у медійних та культурних реаліях, володіти певною термінологією та, як правило, мати інтелектуальний рівень вищий за пересічний.  Так само спеціалізована медіакритика далеко не завжди зашифрована й зрозуміла лише медійним фахівцям.
Спеціалізовану медіакритику публікують:
Регулярно:
- Сайт та журнал «Телекритика», підпроекти «Дуся», «Медіаграмотність», «ВідеоТеКа»
- Сайт та журнал «Медіакритика»
- журнал Національної спілки журналістів «Журналіст України»
Нерегулярно:
Газети «Дзеркало тижня», «День», «2000», «Україна молода», журнал «Український тиждень»
«Медіа про медіа» – «Медіабізнес»,  «Медіаняня», «Рекламастер», Sostav.ua
Блоги професійних медівників
Українські медіакритики:
Наталія Лигачова, Олег Вергеліс, Михайло Бриних, Андрій Кокотюха, Георгій Бурсов, Андрій Рушковський, Борис Бахтєєв, Сергій Грабовський, Ігор Лосєв, Ганна Шерман, Сергій Тримбач, Сергій Черненко, Наталія Катериненко, Євген Мінко, Сергій Рачинський, Ігор Куляс
У своїх відносно регулярних проявах популярна медіакритика  тяжіє радше до провокування емоцій, аніж до глибокого осмислення подій та явищ. Адже їй доводиться «чіпляти» читача, до сфери зацікавлень якого не належить копирсання в аспектах та механізмах роботи медіа. Її фірмовий стиль –  суб’єктивний, різкий аж до брутальності, саркастичний, або ж бурлескний.
Нерегулярна популярна медіакритика вельми розмаїта: це може бути «лист обуреного глядача» емоційна репліка, рефлексивна реакція на певну медійну подію, полемічний виступ, бесіда в радіо- або телеефірі тощо. Своєрідним первинним «поживним середовищем» для популярної медіакритики є блогосфера. Гнучкий формат, мультимедійність та відсутність будь-яких жанрових обмежень у блозі роблять варіативність форм висловлення вражень та оцінок медійного продукту, подій чи загальної ситуації у медіапросторі необмеженою. Критика у блозі може бути як обґрунтованою, наближеною до традиційних журналістських жанрів, так і більш сугестивною, аж до формату no comments.
Поняття контексту є ключовим для окреслення спеціалізованої медіакритики. Автор тут оперує реаліями, образами, алюзіями, безпосередніми посиланнями (гіперлінками), поняттями. Якщо в популярному форматі авторові достатньо висловити враження про якість нового проекту на певному телеканалі, то в спеціалізованому предметом аналізу та оцінки можуть бути також історія певного жанру, телеканалу, вплив, який справляють на нього власники, влада тощо. У співставленні з популярною, спеціалізована медіакритика ставить відчутно вищу планку вимог до особистої компетентності автора. Зазвичай це досвідчений фахівець-медійник, це може бути визнаний експерт у галузі, суміжній із журналістикою. Особливого колориту додає медіакритиці причетність автора до суміжних галузей критики чи мистецтва.
100. Розвінчання сталінізму в публіцистиці І. Багряного.
Найперше маємо говорити статтю «Чому я не хочу вертатися в СРСР», 1946 р.: «Я один із тих сотень тисяч людей-українців, що не хочуть вертатися додому, під більшовизм, дивуючи тим цілий світ. Я не хочу вертатись до своєї Вітчизни саме тому, що я люблю свою Вітчизну. А любов до Вітчизни, до свого народу, цебто національний патріотизм в СРСР є найтяжчим злочином. Так було цілих 25 років, так є тепер. Злочин цей зветься на більшовицькій мові — на мові червоного московського фашизму — «місцевим націоналізмом.Я вернусь до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, по сибірських концтаборах, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська, коли НКВС піде вслід за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький…Коли нам, українському народові, буде повернено право на свободу і незалежність в ім’я християнської правди і справедливості.Людині, що виросла в нормальних людських умовах, тяжко повірити у все, що діялось там, на одній шостій частині світу, за китайським муром.»
У цій статті ми фактично у кожному слові відчуваємо біль Б. та ненависть до влади рад.союзу, яка знущається над Україною, автор висловлює сум за своїми родичами, які залишаються в срср та страждають чи страждали там.
2. «Тигролови»: хоч це й художній твір, та в ньому автор детально розвінчує тоталітаризм.
Важлива картина роману — зображення контрасту двох потягів: одного страшного з в’язнями, а іншого комфортного з працівниками НКВС. Ці два потяги символізують розподіл населення на дві частини — рабів і в’язнів з одного боку та правителів і поки що вільних з іншого.  «То був час нової хвилі арештів, що прокочувалися по величезній країні. У Сибір і на Далекий Схід знову потягнулися тисячі поїздів, везучи туди мільйони «куркулів» та «ворогів народу».
3.«Сад Гетсиманський» 1950 р. Це було своєрідне започаткування традиції зображення старанно приховуваної частини життя радянського суспільства. Після цього почалася епоха так званої «табірної літератури» (Солженіцин «Архіпелаг ГУЛАГ», Шаламов «Колимські оповідання», Антоненко-Давидович «Сибірські новели»). Головний конфлікт роману — це протистояння двох взаємовиключних сил. Незламної особистості та радянської тоталітарної системи, яка через своїх слуг прагне будь-що зламати, підкорити собі цю особистість. У цьому романі Людина уособлює абсолютне Добро, а Система — абсолютне Зло. Система бачила ворогів у тих, хто хотів бути особистістю, а не гвинтиком. Таких вона жорстоко вбивала. Про це роман Б. його публ.виступи.
101. Роль ЗМІ в масовізації сучасної культури.
Завдання ЗМІ – підтримувати та популяризувати традицію, аргументувати значення й важливість як минувшини, так і сучасної культури. Культура створюється певними соціальними групами. Це система цінностей, уявлень про життя, спільних для людей, пов'язаних спільністю певного способу життя. Журналіст виступає як культурний посередник. Засоби масової комунікації намагаються розкрити сутність культурних цінностей.
Стандартизація предметного світу людини, масове тиражування предметів мистецтва, зниження естетичної цінності побутової речі - це і є шляхи виникнення "індустрії словесності", "індустрії видовищ" та інших складових масової культури. Кінець ХХ століття приніс з собою нове розуміння культури в цілому і журналістики як культурного посередника зокрема. Завдання журналістики періоду постмодерну бачиться в тому, щоб бути посередником між особистими культурами, об'єднуючи безліч особистих світів в єдиний інформаційний простір. Постмодерн здійснюється саме в культурі і через культуру. Тому незмірно зростає роль і відповідальність журналістики в суспільстві.
ЗМІ в даний час має великий вплив на культуру. У цього впливу є свої позитивні і негативні сторони. Наприклад, підвищення рівня освіти все більш широких верств населення тісно пов'язане із зародженням ЗМІ, тобто із зростанням тиражів друкованого слова - книг, а потім журналів і газет. Але, в той же час, розширення сфери контакту населення змистецтвом і наукою за допомогою ЗМІ викликало цілий комплекс наслідків і для всіх соціальних верств і для самої культури. З цих наслідків виділимо наступні два: Мистецтво, розділене до цього на дві не надто пов'язані між собою частини - елітарне і масове, стало розтягуватися в шкалу, кожна ділянка якої з віддаленням від елітарного полюса адресувався все більш широкому колу "споживачів". Малоосвічені, але вже потрапили в сферу впливу ЗМІ, верстви населення отримують свою моду, побутової дизайн, міський романс, бульварні газети, "романи для куховарок" та інші складові швидко розгортається мас-культури. З точки зору елітарних критеріїв, цей потік складався з ерзац і деструктивних компонентів, що руйнують мораль і культивують "поганий смак". Симбіоз великого мистецтва і вищих класів будувався до епохи ЗМІ в основному на відносинах "пропозицію-замовлення" і в значно меншій мірі на формі "товар-ринок". З культурним перебудовою, що почалася під впливом розвитку ЗМІ, нове, неелітарних, мистецтво стало формуватися під знаком суто ринкових відносин, причому ринку масового - низька ціна, великий тираж і якість "під клієнта".
Таким чином, ЗМІ відіграють велику роль у виникненні і розвитку масової культури, але все сказане вище не враховує ще один важливий фактор формування високої і низької культур: соціальне замовлення, який ще зовсім недавно вважався основною силою, що визначає домінанти розвитку мистецтва і навіть науки. Поточний контекст - панівна ідеологія, мораль, закони - формував орієнтири і шкалу оцінок, визначалися, у кінцевому рахунку, соціальним замовленням.
Високе мистецтво в усі епохи мало насамперед підкреслити право замовника на владу. Основною ж для мистецтва критерій - "зробіть мені красиво" - міг розглядатися як вторинний, оскільки (а) зазвичай є компонентом оформлення величі влади і (б) більш важливий у тих областях, які рідше входили в основний набір атрибутів влади (література, театр, і т.п.).
На низьке ж мистецтво до епохи ЗМІ впливати зверху можна було швидше батогом, тобто заборонами на небажані елементи, ніж заохоченням бажаних. Поява ЗМІ починає процес становлення нової мас-культури, все більше виконує замовлення згори: повчальні і релігійні тексти, пропаганда непорушності устоїв, морализующего і патріотичні олеографії. З якогось етапу еволюції мас-культури фактор ринку починає грати все більшу, а врешті-решт основну роль, все більше ототожнюючи її з кітчем. При цьому загальні орієнтири культури в цілому залишаються за високим мистецтвом.
102. Роль ЗМІ у формуванні політичного іміджу у виборчому процесі.
Політичний портрет як журналістський твір має високий ступінь актуальності і дуже сильний елемент суб"єктивізму, має чітко виражений ревізіоністський характер. На політичний портрет завжди накладає відбиток час і політична ситуація. Автор політичного портрету має відчувати момент. Працівники редакційних колективів мають пам"ятати, що будь-якого політика завжди супроводжують чутки, домисли, часто неправдиві, тому інформація має бути перевірена, адже пол..портрет вносить вклад у формування думки виборців про політика та формує його пол..імідж. й може вплинути на хід виборчого процесу.
-                    при підготовці політичного портрету треба чітко охарактеризувати епоху, в яку працює діяч, дати характеристику суспільству в цілому, - ключове питання: які складові успіху цього політичного діяча.
Журналіст, в основному пишучи пол..портрет мав би бути максимально правдиво-істиним щодо політика, але в основному, негатив опускається й формується окремий образ, типаж. Можна згадати про типологію лідерів за Дженінгтоном (фактично саме в таких напрямках журн. намагаються описувати політиків):
Супермен – ламає старі порядки і творить нові цінності
Герой – присвячує себе шляхетним справам
Принц – діяльність мотивована прагненням панувати, результат не має значення.
Характерні ознаки сучасних пол..портретів у неякісних ЗМІ: *відсутність аналізу діяльності *особлива увага до сімейного життя та життєвих курйозів *позитивне забарвлення
Відрізняються політичні портрети у таких виданнях як День та Дзеркало тижня:*глибша аналітичність *менша увага до особистого життя, більша – до діяльності *відчутна критика, але рідко
Варто зазначити, що таких політичних портретів, про які говорить теорія сьогодні немає. Форма подачі залежить від стилю видання, що серйозніша газета, то аналітичніший портрет, і навпаки. Що важливо, епоха, у якій живе та чи інша особа, яку описують, до уваги не береться.
Паславський:
Є такі форми подачі журналістських матеріалів при перебігу виборчої кампанії:
А) новинні блоки (найбільш вдалі форми, бо фактично не контрольовані ні законодавством, ні ЦВК)
«бонус влади» - перевагу в ефірі має той кандидат, який є при владі. Б) спеціальні передачі про вибори В) платна політична реклама
У суспільствах, які не мають тривалої демократичної традиції, є негативне сприйняття політичної реклами. Причини:- значна кількість виборців проявляє упередження до політичного режиму через низьку популярність політичних партій, - дорога політична реклама, вартість якої політичні партії намагаються приховати. Дослідник іміджу Бебик пропонує дотримуватися таких 5 принципів:
В кожному ЗМІ не менше ніж 1 р. на тиждень – іміджевий матеріал
Не доцільно подавати великі за обсягом матеріали
Друкувати авторські матеріали
Одне видання має бути постійно у резерві команди
Започаткувати дискусію, щоб на кандидата посилалися, сперечалися, забезпечити постійну присутність у ЗМІ
 103.  Росія чи Європа? (пошуки геополітичної ідентичності в публіцистиці І. Франка та М. Грушевського).
Іван Франко у ст.. «Свобода і автономія» : проголосив заклик до політичної свободи і автономії. Він переконаний, що без забезпечення найширших політичних свобод для кожної людини, без „рівноправності всіх горожан держави”, без проведення радикальних змін в суспільстві, без цього політичного фундаменту всякі розмови про автономію — порожня фраза. У великих централізованих державах, де панує політична неволя для національних меншин, не можуть існувати політично вільні національні автономії.
«Поза межами можливого» - ідеал укр. державності поза межами можливого. У цій статті Іван Франко глибше розвиває поняття національного ідеалу: це ідеал повного, нічим не обмежуваного життя і розвитку нації. Маніфест українського національного ідеалу вміщує в собі „західноєвропейські ідеали соціальної рівності і політичної волі”. Національний ідеал мусить пройти крізь національну свідомість, бо інакше він назавжди залишиться поза межами можливого. Ф. наголошував, що в цей політичний час національний ідеал для нас ще не здійсненний, але до нього ведуть тисячі стежок, що лежать у нас під ногами і лише від нас залежатиме, якою і куди йти. Він застерігає, що відсутність прагнення до національного ідеалу може призвести до вже відомих сумних випадків „потонення в общеросійськім морі” та до зневіри і апатії. Серцевиною національної ідеї є ідея самостійного політичного життя народу, ідея державності тієї чи іншої нації, яку І.Франко окреслював як “національний ідеал”, “ідеал національної самостійності”, тобто “ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного… життя і розвою нації”.
«Що таке поступ?». Він заперечує зверхність інтернаціоналізму в житті народу і протиставляє йому фактор націоналістичний (“Америка для американців”, а “Русь для Русі”).
М. Грушевський постіно змінював свої погляди – виступав то за самостійність, автономію Укр., то за участь у федерації із Росією. М.Грушевський схиляється до промосковської (східної) орієнтації в українській політиці. Він, продовжуючи ідеї Кирило-Мефодіївського товариства, вважав за краще для України мати широку автономію у складі Російської демократичної республіки, ніж стати самостійною. Обґрунтовував свою таку позицію він тим, що Україні важко буде втримати свою самостійність. Також, бачачи перебіг подій в період Першої світової війни в Росії, М.Грушевський вважав, що “велика революція Російська . велико вплине на політичну перебудову всієї Європи, на її перетворення в Європейську федерацію”. І тому Україна, входячи до демократичної Росії на автономних правах, в пізнішім часі зможе стати однією із найбільш сильних республік такої Європейської федерації.
У своїй праці “На порозі Нової України” він зазначає, що “пережитим і віджитим . є наша орієнтація на Московщину, на Росію”. Українську орієнтацію на Захід вчений обґрунтовує історичним минулим України та країн Європи. Він доказує духовну, культурну близькість українців з іншими європейськими народами. “Коли народність наша, дух нашого народу тягне на захід, край завертає нашу енергію, нашу працю на схід і полудня, в сферу нашого моря, нашого комунікаційного центру, до котрого ведуть нас наші ріки і повинні б були повести всі наші дороги, коли б вони будувались нами, в орієнтуванні нашими інтересами, а не мали своєю метою – навпаки – боротись з природною орієнтацією нашого економічного й культурного життя”. Однак оцінка М.Грушевського як противника самостійницької течії національно-визвольного руху – це лише однобокий погляд, відірваний від контексту подій початку XX ст. Адже у той час суспільно-політична думка України, не маючи досвіду практичної політики, лише починала формуватися. Своєю політичною активністю історик готував ґрунт для сприйняття української незалежності широкими верствами населення. Шлях до цього пролягав через здобуття автономії України в межах Російської і Австро-Угорської імперій, і федералізм для М.Грушевського був політичним завданням мінімум, першим етапом для осягнення найвищої мети – зібрати всі українські землі в соборній державі. Відомо, що саме М.Грушевський добивався проголошення IV Універсалу Центральної Ради про незалежність України.
"Українство і питання дня в Росії" (1905): Вважав, що українцям потрібно відмовитися від традиційного культурництва, бо українське питання – це питання політичне. Грушевський закликав зробити все, аби укр. народ став нацією. Цього замість українців не зробить ніхто.    Український рух став культурницьким у той час, коли Желябов, Кибальчич та сотні інших українців пішли на боротьбу за всеросійську революцію.   Російська революція – питання не лише соціальне, а й національне. Україна й Польща вважали цю революцію можливістю владнати наболілі національні питання. Будь-яка імперія, побудована на костях і крові, розвалиться
104. Свобода слова і соціальна відповідальність журналіста.
Соціальна відповідальність журналіста — це визнання і виконання зобов'язань перед суспільством в інтересах його гармонії і поступу. Вибираючи цілі й методи своєї творчості, працюючи над текстом/програмою, журналіст водночас викликає до життя і відповідні ефекти впливу: гуманітарний (результат впливу на моральні настанови особистості), соціальний (результат впливу на громадську думку і свідомість), аудиторний (результат впливу на реципієнтів).
Фактор соціальної відповідальності журналіста повсякчас зростає у зв'язку з радикально оновленою за останні роки конфігурацією вітчизняної дійсності. Автори журналістських текстів не можуть, прагнучи до релевантності творчості, відокремлювати свої авторські задуми від надзавдань, які незалежно від тематики простежуються у розв'язанні кожного практичного завдання.
Під свободою слова розуміємо природну можливість особи, громадянина вільно висловлювати власні думки, судження, зокрема й ті, що стосуються життя суспільства і держави. Український громадський і політичний діяч Ярослав Стецько колись зауважив, що немає свободи людини без свободи народу і навпаки. Отже, свобода слова неможлива без свободи людини, а свобода засобів масової інформації – без свободи слова. Це гармонійна взаємозалежність: при порушенні хоча б однієї із свобод, нависає загроза над всіма іншими. Відтак, можна очікувати ефект доміно.
Свобода слова забезпечується нормами міжнародного права та внутрішніми законами суверенної держави. В статті 34 Конституції України зазначено: "...Кожному гарантується право на свободу думки і слова". Свобода друку і діяльності мас-медіа та відповідальність за її порушення закріплена юридично в законі "Про пресу та друковані ЗМІ в Україні", у цивільному і кримінальному кодексах. Цензура в Україні офіційно заборонена. "Темників" а-ля Кучма і Кº начебто немає.
Євген Сверстюк наголосив, що "український інформаційний простір тоне в закоренілій лжі і хитрій пропаганді, спрямованої на ослаблення України". З іншого боку публіцист відзначає, що перед українськими журналістами, з'являється шанс створити собі добре ім'я, яке є найголовнішим у житті кожної людини. Тому слово сучасного журналіста як ніколи "має тяжіти до істини, до скелі об яку розбиваються мінливі хвилі часу". Виробляти впливову й авторитетну журналістику, на думку Сверстюка, повинні люди великої відповідальності та неабиякої сміливості; люди котрі усвідомлюють високу ціль і дар служіння. Ів. Дзюба вважає, що значна частина ЗМІ працює на пониження морального рівня і примітивізацію запитів та смаків людності.
"Цензура не найбезпечніша для незалежності України, – констатує Степан Вовканич. – Загроза нацбезпеці у тому, що нас весь час хочуть завести на манівці, підступно й цинічно підкидаючи другорядні, не варті великої уваги, теми". Свободу сьогодні трактують як вседозволеність та невідповідальність за ніщо. Таким чином, суть свободи слова, на переконання Вовканича, зводиться не лише до того, щоб говорити правду, а ще й у формі її донесення. Дедалі популярнішим медійним прийомом стає карнавалізація правди, а, отже, її часткове чи повне знецінення.
Перші шпальти газет, випуски теленовин кожного дня переповнені показом, описом, "смакуванням" катастроф, убивств, глобальних катаклізмів. Сучасна "людина ока", дивлячись на ці всі жахіття, піддається підсвідомому нав'язуванню. ЗМІ культивують передчуття апокаліпсису; Звідси ЗМІ, як формувачі громадської думки, не мають права штовхати реципієнтів у прірву духовного бедламу, нівелюючи і занижуючи мірки вартостей.
"Свобода слова полягає у тому, щоби не бути промислом", – сказав свого часу Карл Маркс. У сучасному розумінні інформація – це товар, в придаток до якого нерідко продаються і журналісти, хоча чомусь замовчується, що товар не простий, а духовно-інтелектуальний. Дійсно, "ніщо не врятує журналістику від підлабузницько-корисливої заангажованості, коли цього не зроблять найвищі ідеали, прискіплива стривоженість, болісне відчуття справедливості, докладне знання проблеми, з якою стикаєшся, та чесне прийняття моральної відповідальності" (Джозеф Пулітцер). Яка поряд з професіоналізмом, високою правовою культурою у всі часи є головними характеристиками ЗМІ та їх працівників.Моральна відповідальність журналіста насамперед зводиться до того, щоб не нашкодити словом, не заряджати авдиторію надмірним емоціалізмом, негативізмом, апатією до життя, дбати про духовну ауру нації, ошляхетнювати словом світ, прояснювати і пояснювати явища, залишати надію.
Український монархіст В'ячеслав Липинський у "Листах до братів-хліборобів" наголошував, що слово має бути творчим, воно повинно служити життю, а не безплідно намагатись нагинати життя до своїх законів; тому чесність і моральність вимагає від людей, котрі не чують в собі великої любові до своєї громади, не чують громадянського інстинкту, щоб вони не займались творенням соціальних теорій, публіцистикою.
Допомогти людині через самопізнання наближуватися до Істини (Бога) – ось кредо журналіста. Бо "жити поза контекстом вартостей, джерелом яких є Бог: любові, віри, справедливості, рівнозначне запереченню Бога і божественного начала в людині, а, отже, остаточному підкоренню законам негативізму, мамони, врешті самоїдству" (Іван Павло II).
105. Секретаріат редакції газети: структура і головні функції.
Газетний менеджмент характеризується триступінчатістю: на найвищому рівні – редактор (головний редактор), його заступники, відповідальний секретар, середній рівень представлено завідувачами відділів, секторів, на найнижчому рівні знаходяться рядові журналісти, т.зв. позаменеджментні працівники.
Секретаріат справедливо називають „штабом” редакції газети. Це зумовлюється функціями цього важливого підрозділу, який здійснює оперативне управління редакцією. Якщо редактор, його заступники, редколегія визначають і втілюють стратегію редакції, то секретаріат, на чолі з відповідальним секретарем, розробляє її тактику.
До основних функцій слід віднести: – планування роботи редакції; – випуск номера газети; – керівництво роботою технічних служб редакції; – організація творчої роботи відділів (секторів), координація їх діяльності; – керування роботою власних та спеціальних кореспондентів.
У секретаріаті концентруються всі види журналістської діяльності: тут макетуються і оперативно формуються сторінки газети, при необхідності вносяться зміни в перебігу випуску друкованого видання.
Успіх газети на ринку інформації у великій мірі залежить від особи відповідального секретаря. Це, як правило, найбільш досвідчений журналіст у редакції. Він повинен бути добрим літературним редактором, володіти технікою верстки та оформлення газети (тобто, газетно-журнальним дизайном), знати газетну поліграфію, весь процес підготовки і випуску номера.
Особлива роль секретаріату, відповідального секретаря, як правильно зазначає І.А. Мельник, в комп’ютеризації редакційного процесу. Нині, зазвичай, головний сервер знаходиться саме в секретаріаті, до нього сходиться вся необхідна інформація від відділіві секторів редакції. У невеликих редакціях один відповідальний секретар виконує всі функції секретаріату, у крупних редакціях відповідальний секретар має одного чи декількох заступників і тоді, відповідно, обов’язки розділяються. А їх багато: хтось стежить за проведенням газетних кампаній, за роботою групи випуску газети, за плануванням поточних номерів, інший – керує процесом тижневого планування, літературного редагування, формує спеціальні полоси, добірки, управляє сектором коректорів, іншими редакційними службами.
У коло обов’язків секретаріату входить безпосереднє керування відділом ілюстрацій, комп’ютерним центром, довідковою бібліотекою, архівом тощо. Саме секретаріат керує і творчою роботою: організовує конкурси між журналістами, відзначає кращі публікації, здійснює оперативний і повсякденний контроль за роботою всіх творчих відділів і обліковує результати їхньої діяльності.
Відповідальний секретар, як один із провідних менеджерів газети, дбає за зміцнення економічної бази редакції. У його обов’язки входить підтримання постійних контактів з комерційними службами, з відділом реклами. Часто такий відділ знаходиться у прямому підпорядкуванні відповідального секретаря, який разом із заввідділом визначає місце рекламних і приватних оголошень на сторінках газети, їх посторінковий розподіл і співвідношення з іншими публікаціями.
106. Соціальні мережі як інструмент роботи журналіста.
 Біл Гейтс стверджував, що сьогодні, якщо вас немає в Інтернеті(соціальних мережах), то вважайте, що ви не існуєте. Актуальним є й твердження про нову форму упарваління суспільством – нетократію, в рамках якої основними є не матеріальні ресурси, а інформація і структури, які її зберігають, обробляють та передають. Тому, нині соц.мережі сприяють організації комунікації між людьми та реалізації базових соціальних потреб (спілкування).
Соц.мережа – соц.структура утворена індивідами або орг. Вона відображає розмаїтні звязки між ними через різноманітні соц.взаємовідносини,починаючи з випадкових знайомств і закінчуючи родинними вузами.Сам термі соц.мерж. введений соціологом Дж.Барсонсом в 1954, але поширився в ХХІст.
Про важливість соціальних мереж у роботі журналіста цікавою є Данієля Сведіна (шведський журналіст). Серед переваг соціальних мереж, які називає медійник, – можливість спостереження за подіями, безпосередня оцінка, аналіз учинків різних людей. До того ж коментарі, а через них і думки читачів, дозволяють визначити популярність видання.
У Швеції дев’ять із десяти мешканців мають доступ до до Інтернету і користуються ним щодня. 39 % людей використовують соціальні мережі. Тож не дивно, що 68 % медіа є соціальними. Їхня активність у мережі Фейсбук настільки велика, що в країні хотіли запустити власну версію. Водночас Данієль зазначає, що попри зацікавленість молоді соціальними медіа, старше покоління шведів досить обережно ставиться до такого виду поширення інформації.
«Соціальні мережі — це доповнення до журналістики, ще один додатковий інструмент у скрині традиційного медійника», — вважає пан Данієль. Сучасні газетярі мають набагато більше можливостей для самовираження, ніж їхні старші колеги. За спостереженнями британців, всі журналісти залежні від соціальних мереж. Активність видань у Фейсбуку чи Твітері сьогодні засвідчує продуктивність журналістів.
Це повязана із можливостями, які соц.мережі надають журналісту: отримання інформації від інших членів соц.мереж, для цього не потрібно домовлятися про зустріч, інтервю, достотньо надіслати повідомлення чи передивитися профайл члена спільноти; верифікація ідей через участь у взаємодії із соц.мережами; соціальна вигода від контактів (професійна). Відтак соц.мережі стають стандартом, доповнюючи традиційні інструменти. Закордонні опитування вказують, що близько 70% жрн сьогодні використовують соц.мережі для пошуку інформації та просування своїх матеріалів. Різні соц.мережі дають можливість отримати моментально «свіжу» інформацію, «гарячі» теми. Проте журналіст має бути доволі обрежним при використанні інформації із соц.мереж і як при інших джерела та засобах інф. завжди памятати про жрн відповідальність та проф.етику.
107. Специфіка жіночого тексту у світоглядній публіцистиці (на прикладі Світлани Алексієвич і Оріани Фаллачі).
 Останнім часом у літературознавчих джерелах дедалі частіше можна побачити тлумачення поняття «жіночий текст». Поняття «жіночий текст» з’явилося у другій половині ХІХст, коли учасниці жіночого руху частково домоглися відновлення певних соціальнополітичних прав і свобод. Після їх здобуття феміністки почали більше уваги приділяти розвитку творчої діяльності жіноцтва. З 1940 року у феміністичних студіях виокремлюється напрям, який зосереджується на аналізі, класифікації та визначенні жіночих текстів. Елейн Шовалтер визначає три основні фази жіночої творчості: імітації та інтернаціоналізації домінуючих літературних видів; протесту проти цих стандартів і захисту своїх прав як меншини; самовідкриття та пошуків самоідентичності. Водночас Елейн Шовалтер запровадила в літературну критику термін “гінокритика”, яка відрізняється від традиційного феміністичного аналізу. Гінокритика зосереджена на постаті жінки-автора-письменниці. Представники польської школи лінгвістично-літературного аналізу запропонували термін “жіноча література”, який сформулювали в першій половині ХХ століття (Петер Хмельовський, Кароль Єжиковський, Вільгельм Фельдман).Цей термін охоплював усю літературу, написану жінками. Елла Жмиховська запропонувала інший характер розуміння жіночого тексту — інтуїтивний. Творчість жінки — це такий вид творчої діяльності, функціональність якого обмежена біографічно-екзистенційним предметом написання, але семаничний бік жіночих творів не підлягає якомусь спрощенню.Польська дослідниця Станіслава Пшибичевська стверджує,що жінці властивіше, ніж чоловікові, вигранювати свій стиль за допомогою метафоричного мислення та метафоричного письма.
Білоруська публіцистка Світлана Алексієвич пише, що жінки відчувають інакше, ніж чоловіки, що вони є більш психологічними. Ми спостерігаємо відсутність наратора у тексті білоруської публіцистки (у неї говорять лише герої), і все таки вона обробляє літературну сировину також у свій, жіночий спосіб.
Алексієвич писала про Війну. Про те, сама письменниця визнає, що «у війни не жіноче обличчя», але береться писати про війну залюбки. Вона не дає коментарів до висловлюваного її героями, допускає публікацію малоопрацьованих текстів, котрі є радше літературною сировиною. Вона пише, що жінка інакше відчуває війну, ніж чоловік. Аналізуючи її твори «У війни не жіноче обличчя», «Останні свідки», «Цинкові хлопчики», «Чорнобиль: хроніка майбутнього», можна простежити суто жіноче сприйняття.
«Запам’ятовувати, відбирати деталі — особливість жіночої пам’яті. Жінки бачили поіншому, пам’ятали поіншому. Їхня війна має і колір, і звук»
Жіноча пам’ять охоплює той материк людських відчуттів на війні, котрий зазвичай позбавляють уваги чоловіки. Якщо чоловіка війна захоплювала як дія, то жінка відчувала і переживала її інакше, через свою жіночу психологію. Новаторство Світлани Алексієвич полягає в тому, що вона витворила новий жанр, в якому надала слово жінкам, які переживали Другу світову війну, конфлікт між СРСР і Афганістаном та Чорнобильську трагедію.
Оріана Фаллачі — знаменита італійська журналістка, яка у 1970-х на поч. 1980-х років уславилась резонансними інтерв’ю з політиками світового масштабу та своїм протестом проти ісламського світу. Фаллачі практично усе своє життя пропрацювала в журналі "Панорама". Вона була кореспондентом видання в найбільш гарячих точках світу, таких як В'єтнам, Куба, Південна Америка. Ф. і вдавалося контролювати хід розмови і не дозволяти співрозмовникам ухилятися від незручних для них тем. Цього вона досягала своєю неперевершеною відвертістю, бескомпромісністю, гостротою запитань та наполегливою вимогою відповідати на них. Динамічність, спонтанність її реплік, які нерідко випливали із відповідей, були наслідком тривалого і наполегливого вивчення свого майбутнього співрозмовника перед інтерв’ю, а також першокласною журналістською майстерністю Ф.
На прикладах розмов Ф. із провідними державними лідерами ісламського світу можна побачили її високу майстерність інтерв’юера. Водночас, під час цих розмов журналістка продемонструє небажання сприймати, поважати чи бодай розуміти мусульманську культуру.
Виступи Ф. мали широкий резонанс у світі й коментарі, зауважуючи, що “твори Фаллачі — це конденсат найгірших упереджень та стереотипів про історію арабо-ісламського світу. Більше того, вони — чистої води образа на адресу Історії, Культури та людської думки і як такі повинні аналізуватися та викриватися»
Вихід у світ кожної книги відомої італійської письменниці і журналістки Оріани Фаллачі має велике культурне значення і суспільний резонанс. Її книга "Лють і гордість", написана відразу після терористичних актів 11 вересня 2001 року, стала емоційною реакцією на ці події, викликавши справжній шок у світовій суспільній думці, тому що письменниця не соромилася у висловлюваннях, щоб відобразити свій жах і гнів. Не для слави і не для грошей, - запевняє Оріана Фаллачі, - пише вона, але з відчуття обов’язку.
108. Специфіка і функції полеміки у ЗМІ.
 Суперечка - це процес обміну протилежними думками. Будь-яка суперечка передбачає зіткнення думок або позицій. Кожна сторона активно обстоює свою власну точку зору і намагається розкритикувати точку зору супротивника. Полеміка (з грецької polemikos – військова майстерність) – це суперечка, де є конфронтація, протистояння, протиборство сторін, ідей, думок. У зв’язку з цим її можна визначити як боротьбу принципово протилежних думок з якогось питання, як публічну суперечку з метою захисту, обстоювання своєї точки зору і спростування протилежної.
Полеміка – похідна діалогу, який ведеться постійно як між окремими людьми, так і індивідом з самим собою (внутрішній діалог). Без діалогу, обміну думками, а значить їх зіткнення не може бути продуктивного мислення, розвитку ідей, відповідно й  досягнення істини. Суперечка є постійним супутником людського спілкування. Полемічне мистецтво пройшло величезну еволюцію від ораторських виступів, розрахованих на обмежену аудиторію, до публічних суперечок у пресі та в ефірі. На очах нашого покоління публічні суперечки набули небачених раніше масштабів. Непомітно відбулось відродження ораторського мистецтва у його радіо- і телемодифікації.
Види суперечки.
Суперечка заради істини, або діалектична суперечка – це суперечка, в якій дуже старанно підбираються та аналізуються доводи тих, хто сперечається, ретельно оцінюються позиції та точки зору протилежних сторін, тобто ведеться спільне дослідження істини. Такий спір можливий лише компетентними, освіченими в даній проблемі людьми, які зацікавлені в її вирішенні, досягненні істини. Прикладом полеміки такого типу може бути розмова журналіста Ю. Грицика на сторінках газети “Експрес” з українськими політиками на тему “Україна – унітарна чи федеративна держава?” Говорити про одержання перемоги у такій суперечці не можна: коли в результаті спору відкривається   істина, то вона стає досягненням обох сторін, про “перемогу” тут можна говорити лише у переносному значенні слова.
Суперечка заради переконання – це суперечка, в якій основне завдання, що стоїть перед сперечальниками, полягає в переконанні один одного в істинності або слушності певної тези. Одним з мотивів такого спору може бути переконання людини  у мудрості  співрозмовника.
Суперечка заради перемоги – це суперечка,  в якій головне  завдання, що стоїть перед сперечальником, полягає у  тому,  щоб  “взяти гору” над  супротивником за будь-яку ціну, використовуючи будь-які  методи. Метою такої суперечки завжди  є перемога, а не  досягнення істини. Така суперечка називається  ще еристичною суперечкою. Характерною ознакою еристичної суперечки є те,  що вона є суперечкою про цінності, про ствердження якихось власниих оцінок і розкритикування протилежних. Саме так вели себе учасники передачі “Свобода слова” з С. Шустером, коли розглядали питання “Чи був успішним перший рік президента України?”.
Суперечка заради суперечки  - це свого роду “мистецтво для мистецтва”, своєрідний “спорт”. Для людей, які ведуть подібний спір, все одно про що, з ким і з якою метою сперечатися . Головне для них – перебувати в стані сперечання.
Суперечка-монолог – це так званий внутрішній спір, коли людина сперечається сама з собою. Як приклад можна навести полемічні монологи Н. Балюк “Вітряки незалежності” або А. Єрьоміна “Ну чим ми гірші від Боснії?”, “Маяк наш, їхня тільки локшина” на сторінках газети “Високий Замок”.
Суперечка-діалог – це суперечка, учасниками якої є дві особи, наприклад, у газеті “Експрес” публікація А. Гануса “ З політреформою вас!”
Суперечка-полілог – це суперечка, учасниками якої є декілька осіб. Суперечка-полілог може бути масовою  (усі присутні беруть участь у спорі) і груповою (спірне питання вирішує окрема група осіб у присутності всіх учасників). Прикладом групової полеміки можуть слугувати передачі С. Шустера “Свобода слова” та А. Безулик “Я так думаю”.
Суперечка може бути корисною за певних умов. Першою з них є ціль і призначення полеміки: чесне прагнення правди чи намір досягнути перевагу в очах громади, викрити помилковість, шкідливість і небезпечність хибних поглядів, зганьбити або вилаяти опонента. “Дуже важливою у  суперечці є … елементарна повага до переконань противника. Демократичні, прогресивні мислителі запевняли, що істинні переконання і вірування не є обманом чи лжою.  Для переконаної в чомусь людини це може бути лише хибність погляду. І з цією хибністю треба боротися всіма силами логіки і почуттів, із всією пристрасністю і майстерністю полеміста, не втрачаючи “лицарства боротьби” – В. Здоровега.
109. Специфіка роботи власного кореспондента газети, радіо і телебачення в Україні та за кордоном.
Власні кореспонденти — це журналісти, які проживають постійно на певній території (районі, місті, області) і про події, які відбуваються у межах їхнього району повідомляють у редакції, роблять матеріали. Вони є працівниками відповідних редакцій.  Натомість спеціальні кореспонденти їдуть для написання матеріалів у відрядження, тобто їх спеціально відряджають для виконання певної роботи на певний час.
До власкорів ставлять такі вимоги: висока кваліфікація, досвід; високі морально-етичні норми; максимальна толерантність до співробітників та героїв матеріалу; вміння працювати в екстремальній ситуації; здатність на самопожертву (не розголошення джерела);  авантюрність для збору матеріалу; знання мови і традицій регіону.
Власного кореспондента можна назвати рукою чи очима редакції у певній місцевості. Зазвичай власним кореспондентам або повідомляють про те, що замовляють матеріал, або ж вони самі шукають цікаві події, людей своєї території. Власних кореспондентів мають усі телеканали, усі загальнонаціональні чи регіональні радіо та багато газет.
110.  Стаття як жанр журналістики.
Найпоширенішим, найуніверсальнішим жанром журналістики є стаття. Статтею іменують і власне статтю, і рецензію, і діалог, і огляд. Часто вживається як узагальнююче визначення будь-якого журналістського здобутку. Стаття як жанр характеризується глибоким аналізом предмета висвітлення, узагальненням фактів, розкриттям закономірностей у розвитку явищ, багатогранним дослідженням причинно-наслідкових зв'язків (від 200). Жанр статті є головним в аналітичній журналістиці. Поняття«стаття» походить від латинського слова «articulus» і означало спочатку теж саме, що «частина цілого». Це пояснює, чому вжурналістській практиці будь-яка окрема публікація, будучи частиною, наприклад, усього тексту газетного номера, може бути названа «статтею».
Стаття – один із найпоширеніших аналітичних жанрів, у якому автор, ґрунтовно аналізуючи факти та явища життя, доносить до читача певну думку, ідею за допомогою низки аргументів. Екологічна інформація та різні статистичні дані потребують ретельної перевірки. Варто продумати зображальні елементи (фото, графіки, малюнки) до значних за обсягом статей.
У словниках, зазвичай, вирізняють статті наукові та публіцистичні. Родовими ознаками творів цього жанру є невеликий розмір та місце оприлюднення - збірник, журнал, газета.
Їх обєднює дослідницький підхід до життєвих явищ. І українські, і закордонні вчені наголошують на тому, що головне у статті не повідомлення фактів і новин, а певне питання, проблема. У статті розвивається чітко визначена думка, у ній співвідносяться певні факти, явища, погляди.
"Стаття, - зазначає Олена Кузнецова, - це синтетичний жанр публіцистики, в якому журналіст, використовуючи палітру інформаційних, аналітичних і художньо-публіцистичних методів з явною перевагою аналітичних, досліджує актуальну соціальну проблему, щоб показати явище, його причини і наслідки для вдосконалення життя".
Ще точніше можна визначити статтю як жанр призначений насамперед для аналізу актуальних, суспільно значимих процесів, ситуацій, явищ і керуючих ними закономірностей. Аналітичне обговорення предмета в статті повинно бути проведене так, щоб читачі могли, використовуючи публікацію, міркувати далі над цікавлячими їх питаннями. Таким чином, можна говоритипро особливу функцію статті. Вона полягає в тому, що стаття пояснює читачам як суспільну, так і особисту значимість актуальних процесів, ситуацій, явищ, їхні причинно-наслідкові зв'язки, й у такий спосіб ініціює читацькі міркування, дії, зв'язані з предметом відображення в публікації. Крім того, вона звертає увагу аудиторії на ті завдання, проблеми, що виникають у зв'язку з описуваними ситуаціями, показує, як стратегічні чи тактичні інтереси маються в тих чи інших учасників цих ситуацій. Вдала стаття створює реальне представлення про актуальну ситуацію, є основою для виготовлення ідей, імпульсів, що випереджають вживання практичних заходів.
Предмет: Масштабні, суспільно значимі соціальні події, явища, процеси. Наявність протиріччя у високій стадії розвитку. Сильний суб’єктивний елемент, звідси - важливе власне бачення проблеми. Наочно тематична сфера практично нічим не обмежена.
Функції: - глибоке дослідження предмету з метою виявлення його витоків, механізму, рушійних сил і вірогідних наслідків. Вирішується шляхом виявлення причинно-наслідкових зв’язків; - оцінка собитія/явленія, узагальнювальна характеристика предмету; - побудова прогнозів, моделі, варіантів розвитку події.
Композиція містить в основі логіку авторської думки, близька до технології композиції пізнавально-орієнтованого тексту. Стиль публіцистичний, поважно уникати науковості.
Діапазон творінь статейного типу дуже широкий. Якщо йдеться про газету і журнал, то на першому плані фігурує публіцистична стаття, передова стаття, полемічна стаття, науково-просвітницька стаття, проблемна стаття, замітки публіциста. Як загальнополітичні, так і галузеві видання, особливо галузеві, друкують немало теоретичних, науково-популярних статей, а також статей рекламних і практично-ділових.
Передова стаття вирізняється, насамперед, своїм місцем у газеті, важливістю та актуальністю, а також тим, що в ній виражається колективна думка редакції. Передова, здебільшого, друкується без підпису.
Типова стаття у сучасній газеті - це роздуми, міркування, критика, суперечки. Зауважимо, що політичний дискурс статейного типу має в українській періодиці давні традиції.
Широкі можливості публіцистичної статті - в її композиційній гнучкості, у вільній асоціативній будові. У майстерно написаній статті є свій внутрішній  конфлікт, зіткнення, бурління думок і пристрастей. Публіцист завжди щось стверджує і заперечує, він сперечається навіть тоді, коли у нього немає конкретного опонента.
111. Стилістичні засоби в структурі журналістського тексту.
Говорити про багатозначність слів (ніс, коса), омоніми (побував на дні науки від слів день і дно),  пароніми (ефектний – ефективний), стилістичні синоніми (підстава, рація, сенс, глузд, резон), антоніми (у заголовках ефективно війна-мир, чорне-біле), слова іншомовного походження, діалектизми, архаїзми, неологізми, історизми для виразності журналістського тексту.
Канцеляризми та штампи — не найкраще для мови журналіста. люди в білих халатах (лікарі), рідке золото (нафта), чорне золото (вугілля), за рахунок підвищення продуктивності праці, набути широкого розмаху, піддати різкій критиці, приділяти найсерйознішу увагу, активна підтримка громадськості, викликає занепокоєння
Перифрази – описові звороти, за допомогою яких явище, предмет, особа подаються не прямо, а через опис характерних рис (обмежений = евфемізм від дурний, розгорнутий опис).(часто користуються). Компонентом синонімічного ряду виступають також евфемізми. Це слова чи словосполучення, що передають зміст у пом’якшеній формі (напр., вигадка або фантазія замість брехня; лібералізація цін замість подорожання).
Окремою зі стилістичного погляду групою виступають старослов’янізми: раб, град, єдиний, приязнь, братство, святиня, небеса тощо. Частина їх уживається в номінативній функції: учитель, глава (уряду), область, проте більшість із них для надання мові урочистого чи сатиричного звучання(часто в публіцист. Жанрах). В українській мові є слова, що позначають реалії з життя інших народів – екзотизми: сантим (монета), мді, чайхана (чайна), а також варваризми – для надання мові колориту та посилення експресії. Варваризми зберігають іншомовну графіку, напр., alma mater, lêt-à-lêt (= face to face) тощо.
112. Сучасна літературно-художня періодика: проблеми та перспективи.
Літературно-художня періодика є невід’ємною частиною літературного дискурсу, особливо важливою вона є для сучасного літературного процесу, адже формує не лише саме явище сучасної літератури, а також критичний дискурс про неї. Літературні часописи репрезентують головні складові літературного процесу та віддзеркалюють загальні тенденції розвитку сучасної літератури; їм належить важлива комунікативна роль між явищами літературного життя та їхньою рецепцією.
Унікальність «Сучасності» — в можливостях презентації української літератури закордоном і навпаки, висвітлення літературних та культурологічних явищ української діаспори на сторінках українського видання. За тривалу історію розвитку часопис зайняв належне місце в літературному дискурсі України і діаспори, особливо у 1980 х і 1990 х роках, коли презентував не лише твори молодої літератури, явища «вісімдесятництва» і літературу «дев’ятдесятників», а й був простором для проведення численних дискусій авторів різних літературних напрямів, критиків України і закордону. 2008 року, після нетривалої перерви, журнал відновив свою діяльність в оновленому форматі. Сьогодні видання набуло ознак журналу нового покоління, проте зберегло власний стиль і високий рівень. Оновлена «Сучасність», хоча і претендувала на розширення читацького кола і ширшу мережу розповсюдження, залишилась часописом для філологів-інтелектуалів, сформованих на якісній науково-критичній літературі.
Спеціалізовані видання:
Дзвін, Кур’єр Кривбасу, Ї, Четвер, Березіль, Весела Січ (Запоріжжя), Всесвіт, Київ, Слово і час, Перець
Літературно-художні видання сьогодні дають змогу на якісно іншому рівні, ніж у часи тоталітарного суспільства, порушити національні проблеми, відкрито звернутися до реципієнта, вести одвертий журналістський діалог щодо важливості ролі, завдань, типології, пріоритетів та шляхів формування цілісної національної свідомості українського суспільства на сучасному етапі. Вони мають можливість закласти у читацькій свідомості ключові світоглядні поняття, на тематичному діапазоні національної проблематики простежити громадську думку, виявити резонанс порушених національних питань. Тому їхнє прочитання в такому аспекті є актуальним.
Одним з найбільших асоціативних рядів у публіцистиці літературно-художніх видань стає асоціативний ряд із концептуальною вершиною ,,свобода”. Вимір свободи тут двоплощинний: свобода особистісна і свобода національна. Перша розгортається як антитеза тоталітарному стереотипу колективної, масової людини, гвинтика, тобто постає в здебільшого екзистенціалістському духовному вимірі.
113.  Сучасні ЗМІ про Шевченкову візію України.
Характерні риси поезії Шевченка: глибина, народність, широкий гуманізм і любов, ідеали людської любові до ближнього. Красива природа України, страждання закріпаченого народу, думи і літописи, розповіді діда Івана – ось ґрунт, на якому виріс поетичний талант Шевченка. До Шевченка всі поети просто згадували минуле України, оплакували його і мирилися з теперішнім. Шевченко ж не хотів миритися з теперішнім. Будував проекцію на майбутнє. Він спів ставляв минулу боротьбу за волю з теперішнім. Як наслідок – інтелігенція задумалась над звільненням народу. Він показав поезії високий ідеал служіння нації та Батьківщині. Важливе місце в дослідженні шевченкової візії України посідає поема “Великий льох”.  Образ великого льоху уособлює велику руїну, могилу, де ув’язнена воля. Переклад-переспів Псалма 43 суттєво доповнює Шевченкове бачення історії свого народу – трагічної та повчальної для багатьох наступних поколінь. Детальний аналіз подій під час гетьманства Хмельницького та їх наслідків. Образ розкопок Богданового великого льоху. Образ України у “Розритій могилі”. Надія на воскресіння старої України.
114 Сучасні моделі журналістики.Російські:Журналістика – специфічний соціальний інститут суспільства, що дотримується законодавства і підзаконних актів, статутів редакцій, етичних кодексів та інших нормативних актів; комплекс засобів передачі масової інформації та їхні технічні можливості (преса, радіо, телебачення, кібержурналістика (інтернет, стільникова телефонія) плюс взаємодія з різноманітними інформаційними службами (агентства, прес-центри тощо); система видів діяльності (організаційної, авторської, редакторської); сукупність професій та професіоналів, що працюють у ЗМІ і перебувають на різних щаблях ієрархічної драбини (від власника-засновника до звичайного репортера і технічного працівника); сукупність матеріалів, створених професіоналами і надрукованих у вигляді різноманітних текстів, які аудиторія освоює як інформацію. „Контрагентами” журналістики Є.Прохоров називає споживачів мас-медійної продукції (масову аудиторію та соціальні інститути).На основі цього визначення професор Є.Прохоров зображує журналістику як модель Складники моделі Є.Прохорова: засновник (З), керівні органи (КО), журналісти (Ж), тексти (Т), канал (К), масова аудиторія (МА), соціальні інститути (СІ), дійсність (Д).Функціонує ця модель таким чином: КО формують нормативну базу (закони та підзаконні акти діяльності журналістики), визначають її статус у суспільстві, права і обов’язки З та Ж, відповідальність СІ, права МА. Ж, відповідно до власного статусу і на підставі законодавства, керуючись затвердженим З редакційним статутом, формує інформаційну політику видання (програми) і реалізує її з допомогою творчості (Т), враховуючи запити, інтереси, побажання МА, потреб і особливостей свого К.Ростовський професор Євген Ахмадулін, беручи за основу не тільки історичні передумови виникнення журналістики, а й ідейно-теоретичні концепції свободи преси („Аеропагітику” Дж.Мільтона, „Левіафана” Т.Гобса, „Листи про віротерпіння” Дж.Локка, трактат „Про суспільний договір, або Принципи політичного права” Ж.-Жака Руссо, „Філософію права” Ґ.Ґеґеля), ліберальні концепції (Д.Юм, Дж.Ераскін, Дж.Стюарт Мілль) та соціальні проблеми преси (В.Вейтлінґ, К.Маркс, Ф.Енґельс, В.Ленін), не обмежується аналізом комунікативних моделей, а осмислює й моделі систем журналістики і пропонує власну – онтологічну модель журналістики. Цей підхід передбачає, по-перше, побудову й аналіз онтологічної моделі журналістики, по-друге, її підсистем (допоміжних моделей журналістики), оптимізує та певним чином модернізує процес наукового розуміння і подальших трансформацій у вивченні теорії та історії журналістики. Журналістика – соціальна система, дуже складна, що, з одного боку, перебуває на перетині багатьох інших, а з іншого, – виконує акумулятивно-відтворювально-системоформувальну функцію гіперсистеми (головної системи), тобто, залишаючись окремою самодостатньою системою, не виходить за межі, а функціонує за правилами основної, яку, погодившись із Є.Ахмадуліним, можна назвати соціально-політичним ладом суспільства (СПЛС). Отже, побудова моделей, тобто осмислення і графічне (унаочнення плюс точність) упорядкування системи (систем), передбачає дотримання системного підходу (напрямок методології наукового пізнання і соціальної практики, що базується на „дослідженні об’єктів як систем”).Модель насамперед увиразнює та ілюструє, зовні формалізує систему, себто виконує роль або монітора/ екрана, або мікроскопа, або телескопа, а не трансформує-заперечує-знищує систему загалом, тому її не слід протиставляти системі. Графічні моделі сприяють дослідженню життєздатності (функціональності) СПЛУС в контексті його взаємодії з мас-медіа, дозволяють окреслити нормальний (ідеальний) та реальний стан СПЛУС загалом, визначити системоформуючі чинники і підсистеми, визначити внутрішні конфігуратори системи, на запропонованій моделі продемонструвати дієвість цілої системи (СПЛУС).Пам’ятаючи про методологію В.Г.Афанасьєва, що ставить за мету „пізнати ціле” (систему), тобто розкрити суть, назвати склад і визначити структуру, функції, виділити інтегративні фактори, показати комунікацію, вивчити історію з допомогою низки аспектів (у цьому разі – системно-компонентного, системно-структурного, системно-функціонального та системно-інтегруючого), не розглядатимемо ці аспекти детально, а звернемо увагу на одну з найновіших моделей журналістики, розроблену в сусідній Росії при спиранні на системний підхід, яку можна адаптувати на українському і науковому, і медійному ґрунті, – це онтологічна модель журналістики Є.В.Ахмадуліна. Творячи її, Є.Ахмадулін виходив із таких принципів:- система масової комунікації (СМК) ширша за ЗМІ, тобто містить весь обсяг поняття „журналістика”. У Є.Ахмадуліна саме СМК, а не ЗМК, тобто система, а не засоби, ціле, а не частина;- журналістика – сукупність органічно поєднаних соціальних феноменів, які об’єктивно існують, тобто складна багатокомпонентна і багатофункціональна соціальна система, а не щось механічно чи штучно створене- призначення журналістики – знаходити, переробляти і дискретно передавати актуальну соціальну інформацію з допомогою спеціалізованих комунікативних каналів невизначеній масовій аудиторії з метою поінформувати її, соціально адаптувати, відображати і формувати громадську думку;- діяльність та функціональність системи обумовлені СПЛС, суспільними інтересами (СІ), культурно-освітніми (КОФ), техніко-технологічними та економічними (ТЕТФ) системоформуючими факторами (СФФ).Українські:Моделі – конфігуратори:У ході дослідження ми враховували кожен із них, але групу „фактор майстерності” доповнимо структурно-поняттєвими конфігураторами, які розробив і описав професор ІЖ КНУ ім.Т.Шевченка В.Шкляр Поетика журналістського (публіцистичного) тексту як важлива проблема теорії журналістики інтегрує систему змістових елементів: факт, аргумент, ідея, проблема, концепція, текст. Розрізняючи журналістсько-репортерський (моноінформативний) та журналістсько-публіцистичний (поліінформативний) факти, скажемо, що системні конфігуратори (аргумента, ідеї, проблеми) адаптовані до другої групи фактів, оскільки вони є результатом складної мислиннєвої роботи автора (задум, ідея, розробка проблеми, добір фактів, пошук аргументації, аналіз і синтез, творчі рішення). Аргумент як основа доказовості, те, з допомогою чого можна щось підтвердити або спростувати, передбачає певне вміння, аргументацію, яка, з погляду теорії журналістики, має свою типологічну базу: а) документально-фактична, науково-емпірична, вартісна (ціннісна); б) понятійно-логічна, емоційно-образна. Понятійно-логічні види аргументів називає логіка: достовірні одиничні факти, визначення як аргумент доказу, аксіоми, закони і теореми. В.Здоровега називає аргументацію „способом духовного спілкування”.Ідея – це головна думка літературного, мистецького або публіцистичного твору. Публіцистична ідея, на відміну від художньої, „формулюється логічно чітко і недвозначно”. Сформульована самим автором „шляхом формування поглядів, установок до дії, вчинків, соціальної акції”, вона здатна і підштовхнути до соціальної акції. Оскільки публіцистична ідея – результат авторської оцінки фактів і явищ, часом – концептуальний, ідею справедливо називають „наделементом” журналістського тексту. З допомогою моделі „Системний конфігуратор ідеї” можна відобразити процес перетворення, ттрансформації авторських оцінок, фактів і явищ в елемент тексту – ідею. Певним інструментарієм оперують елементи системи. Так, „факт в контексті ідеї” передбачає силогічне судження, зіставлення фактів, цільовий відбір фактів з метою ілюстрації самої ідеї, „символізація ідеї” – логічний домисел, асоціативне мислення, аналогії, використання деталі як символу.Враховуючи критерії оцінки проблеми як змістового елементу (рівень соціальної реальності, протяжність у часі, націленість публікації (друкованої або аудіовізуальної), вмотивованість зображально-виражальних засобів), проблему цілком слушно трактують як завдання в журналістській практиці.
Не може і не повинен відповідальний автор, відповідальний засіб масової інформації „оминати” суспільні проблеми, замовчувати щось чи недоговорювати.На своїй моделі В.Шкляр подає проблему у часі і просторі („протяжність”), враховуючи соціальну реальність „рамкування” (локальність, актуальність) і мотивацію. Розробка проблеми в журналістиці (умовна вертикаль) – це вироблення правил і їхнє дотримання, реалізація задумів, системи поглядів журналіста у вигляді концепції, яка враховує всі конструктивні елементи змісту журналістського твору: задум, тему, ідею, концепцію.українська універсальна модель журналістикиУкраїнська соціокультурна модель (УСКМ) активно трансформується, хоч іноді, на цьому шляху, аморфно завмирає, ніби беручи спочинок, переважно ж – для переорієнтацій, зміни координат чи векторів у цих координатах. Тому, попри всю надактивність суспільно-політичних процесів, спрогнозувати УСКМ як стабільну і сталу поки що практично неможливо. Що стосується моделі української журналістики (МУЖ), то, хоч тут теж чимало перелічених вище проблем, можна спробувати побудувати універсальну модель, бо онтологічна – надто претензійно і майже нереально.Можна припустити, що журналістика як соціальна система є все-таки частиною іншої, більшої суспільно-політичної системи (СПС) або частиною інших систем (у глобальному масштабі – транснаціональних: ЄС, євразійської співпраці, американські цінності і т.д. з певними механізмами вираження і реалізації, як-от, якісні ЗМІ, російські ЗМІ, феномен CNN тощо). Наприклад, українська журналістика формує українське суспільство і СПС з допомогою ідей, створених, відтворених, переданих, формується українським суспільством – через суспільну реакцію (еліт, масової аудиторії, власників тощо) і громадську думку. З огляду на інформаційну еру, добу глобалізації, українська журналістика, як і будь-яка інша, по-перше, могла б не тільки статично бути інформаційною складовою глобальної інформаційної системи, а й впливати на розвиток останньої, видозмінювати її, по-друге, трансформовуватись з урахуванням національно-культурних та суспільних потреб, якби резистентний потенціал дозволяв зберігати статус-кво. Натомість маємо певне поглинання, узалежнення національної журналістики ззовні – зі Сходу і з Заходу, ментально й фінансово, шляхом редукування традиційних засад і принципів.На цій моделі показано основні зовнішні фактори впливу (у певних ситуаціях – трансформування) на національну (українську) суспільно-політичну систему (НСПС) і, відповідно, на систему національної журналістики (СНЖ). Вплив може бути прямий зовнішній – ззовні на ЗМІ, може бути опосередкований, стабілізований – через внутрішні фактори впливу (від НСПС до СНЖ), а може бути і прямий внутрішній та внутрішній опосередкований (через стабілізацію зовнішніми факторами або іншими внутрішніми системами і підсистемами). Незалежно від акцентування на формах і типах зв’язків, ми виділяємо два основні (найбільш ефективні) вектори: а) західний (європейські та північноамериканські цінності), б) північно-східний (російські цінності). Як інструментарій, крім методів конструювання, моделювання, синтезу, наукового та порівняльного аналізу, долучаємо прагматичний аналіз як метод, який, попри традиційне звужене тлумачення („можемо використати при дослідженні реклами”), дієвий у виробленні „тих чи інших комунікативних стратегій”, у пошуку „аксіоматики нашого спілкування”. В Україні цей метод популяризував Г.Почепцов, а класичні дослідження з прагматики, з розподілом на перформативи/ констативи, належать Дж.Остіну, Дж.Сьорлю і П.Грайсу.Соціокультурна модель української журналістики – через незрілість і підміну державних пріоритетів – має чимало проблем, подолання яких прискорить (уможливить) її перспективний розвиток, а ігнорування – призведе до втрати національної ідентичності, клонування чужих розважально-рекламних або конфліктних моделей.
115. Сучасні тенденції розвитку телерадіожурналістики.
З постійним розвитком інноваційних технологій в інформаційному просторі України, зі становленням недержавного (приватного) телебачення і радіомовлення, а також з появою на мас-медійному ринку нового розуміння професії телерадіожурналіста постає необхідність внесення певних змін щодо системи вузівської підготовки кадрів для радіомовлення і осучаснення самого журналіста, який виявляє свої творчі можливості в галузі телерадіомовлення. Сьогодні важливо зрозуміти, що телерадіожурналіст – це не лише, власне, творець в ефірі, а й організатор творчого процесу в редакції, студії чи станції, бо творчий процес варто розглядати не лише в контексті індивідуальної ефірної творчості, а й в контексті творчої колективної діяльності. Тележурналіст порівняно з радіожурналістом більше "колективіст", аніж "індивідуаліст", бо його праця, його успіх залежать від команди – оператора, режисера, освітлювача тощо. Радіожурналіст у своїй творчості більш самостійний, його творчий потенціал може виявлятися незалежно від так званих "супутніх" професій. І ці нюанси необхідно також враховувати сьогодні під час планування навчальних планів.
Сучасний телерадіожурналіст – це, як мінімум, майбутній програмний директор радіостанції чи головний редактор телекомпанії, який не використовує "свого впливу для того, щоб вести людей туди, куди за інших обставин вони б не пішли" [5]. Саме так потрібно планувати навчальний процес, вводячи надалі курс (спецкурс) основ фінансової, економічної та комерційної діяльності теле- і радіокомпанії, що дозволить налаштувати студентів на максимальну реалізацію власного творчого потенціалу. Приватна теле- чи радіостанція – це ділове підприємство, яке продає власний ефірний час під рекламу з метою отримання прибутку. Власне, таке визначення комерційної телерадіоорганізації цілком можна було б вважати недостатньо повним і завершеним (наприклад, якщо продається ефірний час, значить, продається і аудиторія телерадіостанції, а ефірний час не завжди продається, а й віддається безкоштовно під благодійні акції, розміщення програм інших виробників телерадіопродукції і т. д.), якби не необхідність ще раз довести, що сучасна телерадіожурналістика (а значить, і сучасний телерадіожурналіст) тісно пов'язана з економічними категоріями, основою яких є бізнес. Тому, використовуючи для характеристики сучасного телерадіомовлення формулу товар-гроші-прибуток, важливо також розуміти, що сучасне телебачення і радіо – це не машинка для виробництва грошей, а засіб масової комунікації, який працює в суспільстві, а значить, керується прийнятими в ньому економічними законами.
У цьому визначенні, на перший погляд, немає жодного відношення до творчого процесу, який позначає ефірну роботу теле- або радіокомпанії, тобто немає журналіста як професіонала, як особистості. Однак ще раз варто наголосити, що сучасний журналіст – це не лише творець в ефірі, а й "творець у бізнесі", підприємець, який повинен бути обізнаний не лише з основами менеджменту та маркетингу телебачення і радіомовлення, а й розумітися на деталях фінансової діяльності телерадіокомпанії, відчувати актуальність змін для досягнення спільної мети. Це вміння пов'язане з творчістю і в ефірі, і в управлінні. Результатом цієї творчості є участь у розподілі прибутку від журналістської діяльності. І саме такий підхід до розуміння специфіки сучасної телерадіожурналістики додатково, якщо не першочергово, стимулюватиме під час навчального процесу інтерес студентів до максимального оволодіння основами цих професій.
116. Текст як основний об’єкт редакторського аналізу.
Редакторський аналіз - це розгляд рукопису і його всебічна характеристика, до яких вдається редактор з метою вдосконалення змісту й форми журналістського твору. Мета аналізу- визначення реальної цінності рукопису, сприяння якнайповнішому втіленню авторського задуму й підвищенню ефективності видання2. В.І.Свинцов виявляє трохи інше розуміння терміна "редакторський аналіз", що пов'язуємо насамперед із завданнями, які ставить перед собою автор посібника, присвяченого логічним засадам редагування. "Термін "редакторський аналіз", - пише дослідник, - належить до найпоширеніших у теорії та практиці редагування. Можна зауважити, що й В.В.Різун, не наголошуючи на цьому спеціально, схиляється до такого самого підходу, проте щодо видів редакторського аналізу, то тут київський дослідник не виокремлює їх узагалі, а говорить про сфери, які охоплює цей аналіз: "Редакторський аналіз охоплює три сфери: аналіз тематичної організації твору та актуальної [актуальності, як надалі й пише в посібнику В.В.Різун - А.К.] теми; аналіз розробки теми й аналіз розкриття теми.. Аналітичні дії під час редакторського аналізу рукопису постійно пов'язані із синтетичними, бо виокремлені ділянки оцінюють не самі по собі, а в їх зв'язку з функціонально єдиним текстом, розрахованим на певний комунікативний ефект. У простих випадках аналітичні операції виконують майже автоматично, але це не змінює їх суті. Отже, редакторський аналіз передбачає вирішення трьох взаємопов'язаних професійних завдань: дослідження твору, його оцінювання й вироблення практичних рекомендацій авторові. Даючи характеристику рукопису, редактор базується на загальних критеріях оцінки творів публіцистики, белетристики тощо й на аналізі додержання конкретних вимог, що продиктовані специфікою певного виду текстів і певного видання, засобу масової інформації.
Завдання полягає в тому, щоб під час розгляду тексту передбачити можливі впливи твору на конкретного читача, слухача, глядача. Тут ідеться про багатоманітні комунікативні функції, які майбутній твір виконає успішніше, якщо читач, слухач, глядач точніше зрозуміє не тільки основну думку, концепцію автора, а й кожне твердження, визначення, оцінку, навіть мотиви висловлювання. Предметом аналізу редактора є цілісний твір, узятий у єдності всіх його аспектів: інформаційного, логічного, психологічного, лінгвістичного та ін. І хоча під час аналізу рукопису редактор уявно розчленовує його на окремі елементи, зміст і форма розглядаються в діалектичній єдності, а кожний фрагмент тексту - у взаємозв'язку з цілим. Структура редакторського аналізу багато в чому залежить від особливостей (видових, жанрових тощо) твору й від типу видання, засобу масової інформації. Загальні аспекти: тематичний, змістовий, мовностилістичний, композиційний, редакційно-технічний . Аналіз тексту передбачає виокремлення певних його одиниць (змістових, граматичних, графічних і т.д.) і вивчення певних зв'язків між ними. Треба зауважити; що поняття "одиниця тексту", взяте в загальному вигляді, досить невизначене: його статус у кожному окремому випадку визначається конкретними особливостями певного фрагмента тексту й завданнями аналізу.. Тривалість тексту, що робить його саме текстом (надає якомусь уривкові мовлення "текстовості", "текстності"), не можна точно позначити й обмежити математичною величиною: часом тривалості мовлення, кількістю фраз, сторінок, метрів стрічки. Тут можна висловити лише досить банальну думку, що ця тривалість не повинна дорівнювати нулю, тобто що сам по собі мовленнєвий акт усе-таки має існувати. Поняття тривалості набуває реального змісту лише за порівняння текстів, різних за обсягом, і особливо виразно виявляється в зіставленні якого-небудь цілого тексту з його ж частиною. Взятий як щось самостійне, будь-який фрагмент будь-якого тексту можна розглядати як ціле, однак, зіставляючи його з усім текстом, бачимо, що він є лише частиною цього тексту. До "літературних достоїнств" тексту дослідник відносить його простоту, ясність, зв'язність, точність, цікавість, доступність, виразність, дохідливість, доказовість, переконливість, правдоподібність, стрункість, ритмічність, різноманітність, яскравість, жвавість і гнучкість.
- Правка є доречною тільки тоді, коли її потрібність можна довести. Редактор має в разі потреби пояснити, чому він прийняв те чи інше рішення. При цьому докази на кшталт "звучить", "не звучить", "не подобається" тощо, звичайно, не можна визнати переконливими.
- Правка має бути одноступеневою: виправляючи рукопис, треба намагатися усувати всі (навіть дрібні) хиби одразу.
- Всі виправлення треба вносити якнайретельніше; вони повинні легко читатися й займати на сторінці щонайменше місця.У всіх підручниках, посібниках наведено чотири види правки: прав- ку-вичитування, правку-скорочення, правку-доопрацювання та правку- переробку. Правка-вичитування.
Правці-вичитуванню підлягають досконалі авторські тексти, які не потребують редакторського втручання. Завдання редактора тут зводиться до перевірки фактів, уточнення положень, апробації визначень. Тільки вичитуються також офіційні документи, всі види передруків, матеріали інформаційних агентств. У них усувають орфографічні помилки, позначають абзаци, звіряють цифри.
Правка-скорочення як особливий вид опрацювання рукопису має на меті досягти максимального лаконізму без втрат для змісту. Часто метою правки-скорочення в ЗМІ є зменшення обсягу тексту, доведення його до певних розмірів, до певного хронометражу. Цей вид правки - це пряме втручання в текст, тому редактор має врахувати особливості його змістової й синтаксичної структури. Характер змін, що вносять звичайно в текст за його скорочення, дозволяє розподілити їх на дві фупи: скорочення тексту частинами й скорочення, які умовно називають внутрішньотекстовими.
Правка-доопрацювання - найпоширеніший вид. Мета правки-доопрацювання - вдосконалення тексту, зокрема його форми, уточнення ідеї автора, його задуму. За своїм характером зміни, які вносять при цьому в текст, різноманітні: скорочення, дописування окремих фрагментів, заміна слів і зворотів, зміна синтаксичних структур, удосконалення композиції. Особливостей манери викладу автора, його стилю правка-доопрацювання змінювати не повинна. Редактор виправляє також логічні й фактичні помилки, замінює не цілком переконливі аргументи іншими. Після зауважень редактора автор зрозуміє вимоги засобу масової інформації, збагне суть помилок і належно поліпшить власний рукопис.
Правка-переробка є специфічною формою редагування. її використовують щодо текстів авторів, які слабко володіють навиками літературної праці. Скажімо, часто листи читачів не можна віддати до друку в тому вигляді, в якому вони надійшли до редакції. Мета цього виду правки - створення нового варіанта тексту на основі матеріалу, поданого автором. Базуючись на фактах, які повідомив автор, журналіст утілює думку автора в літературну форму. Тут редагування мало чим відрізняється від самостійної творчості. Й це не суперечить настанові про додержання авторського стилю.
117. . Теорія порядку денного (настановчості медій) Мак-Комбса та її реалізація у практиці українських телеканалів.
Розвиваючи вказану теорію, М.Мак-Комбс пропонує розглянути модель цибулини як візуальну метафору медійної настановчості, маючи на увазі багатошаровість чинників встановлення «порядку денного». При цьому на поверхні теоретичної «цибулини» дослідник розташовує провідні зовнішні джерела новин (міський голова, політична кампанія, щоденна громадська діяльність). «Дещо глибше розташовуються взаємодії та взаємовпливи різних медій, де ми маємо справу з феноменом, який найчастіше називають міжмедійною настановчістю» І,  нарешті, соціальні норми суспільства та традиції висвітлення новин з боку комунікатора (цей шар передує серцевині «цибулини») визначають основні правила формування «порядку денного». Вищезгадана «теорія настановної ролі…» або «порядку денного» (agenda setting) активно застосовується у наші дні інформаційними службами органів влади у своїй діяльності . У цьому, власне, і полягає роль цієї теоретичної моделі для практичного застосування. Не надто переймаючись проблемою,  наскільки адекватно теорія описує безапеляційне втручання медіа в комунікативний процес, в даному випадку в процес формування «порядку денного», практики (не без успіху) зосереджують свозусилля на емпірично доведеній можливості ефективного впливу на «порядок денний».
Слід зауважити, що під інформаційним порядком денним (тижневим, річним, порядком проміжку часу, що збігається з каденцією того чи іншого посадовця на виборній посаді)  розуміється «сукупність тем та інформаційних приводів, що викликають домінуючі та переважаючі джерела збудження інформаційного простору в їх пріоритетності для аудиторії на даний момент часу».
При цьому варто взяти до уваги висновок Бернарда Коена, який вважав, що «мас-медіа впливають на те, ПРО ЩО люди думають, проте не обов’язково на те, ЩО вони при цьому думають»
Цікавими з цього приводу видаються думки російської дослідниці Л.Г.Люлючової, яка займається дослідженням аспектів міжособистісної комунікації.
Практики інформаційної діяльності в галузі державного управління, базуючись на моделі «встановлення порядку денного»,  пропонують процедурний підхід до вивчення впливу комунікації на соціальну систему та впровадження комплексу заходів для втручання у формування і спостереження (моніторингу) за змінами
комунікативного простору (встановленого «порядку денного») з метою найефективнішого представлення ідеї, позиції лідера в суспільній думці. Так, досліджуючи структуру комунікативного процесу з такої прикладної точки зору, Л.Сухотерін та І.Юдінцев пропонують уявляти структурну побудову комунікативного процесу «як сукупність видів діяльності, що здійснюються при організації інформаційної кампанії в їх циклічній послідовності».
Перша ланка цієї циклічної структури виглядатиме як послідовна зміна моніторингу (М, від англійського «to monitor» – перевіряти,  контролювати), креативу (С, від англійського «to create» – створювати) та деліверингу (D, від англійського «to deliver» – доставляти, доносити). Таким чином, схематично структуру комунікативного процесу можна зобразити лінійною схемою : М →
С → D → М→ …. Дослідники наполягають на розгляді інформаційної роботи зі спостереження та впливу на комунікативний простір як управлінського процесу, відтак відзначається, що зниження керованості цим процесом суперечить меті інформаційної роботи
118. Типові мовні огріхи у газетних текстах, у радіо- та телемовленні й способи їх усунення.
Мовленнєва культура особистості великою мірою залежить від її орієнтованості на основні риси бездоганного, зразкового мовлення. Високу культуру мовлення людини визначає досконале володіння літературною мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності. Великий уплив на формування мовленнєвої культури особистості мають засоби масової інформації (ЗМІ), зокрема преса, яка, як прийнято вважати, є еталоном користування мовою
Наукове дослідження виявляє непоодинокі випадки слововживань, що з’являються в лексико-семантичній системі мови внаслідок мовних контактів, зокрема впливу російської мови. Вони отримали назву «росіянізмів» – слів чи мовних зворотів, утворених за зразком російських мовних форм, що можуть зазнавати часткової адаптації до фонетичного складу чи словотворчих особливостей української мови. Наприклад: хорошо замість нормативного хороше або добре; другий замість інший; у недалекому часі, у найближчий час замість найближчим часом; на площадях замість на площах; кожноденне замість щоденне, приймання замість прийом та ін.
Доволі гостро у мові нашої преси стоїть проблема надуживання запозиченнями (насамперед з російської та англійської мов). Незважаючи на те, що українська мова частково асимілює чужі слова, все одно велика кількість запозичень створює загрозу зрозумілості терміносистеми. Низка іншомовних елементів має українські відповідники (наприклад, поступ - прогрес, відсоток - процент, рівнобіжний - паралельний та ін.)
Лексичний запас телевізійників, як і газетярів насичений відвертими русизмами, а також безглуздими тавтологічними висловлюваннями та обмовками на кшталт „мій автопортрет”, „опади у вигляді мокрого дощу”, „вільна вакансія” (вакансія – слово латинського походження, що означає „вільне місце”), „унікальний феномен” (феномен і є унікальне явище) та б.ін. Давай! Ворушись! (кальки з російської. Форма „давай” в укр. мові вживається у своєму прямому значенні. Слід казати: „.Нумо! Ворушись!”. Форми 1-ої особи множини дієслів наказового способу закінчуються на -імо (-ім): ходімо, працюймо, а не давайте працювати). Якщо вам заважає різка біль, прийміть... (правильно різкий біль. Слово „біль” – чоловічого роду).
119. Українська мова як державна: проблеми функціонування в медіапросторі.
Внаслідок того, що компанії почали випускати більше власних україномовних передач, відсоток оригінальної державної мови в ефірі провідних телеканалів значно зріс і становить у середньому близько 75%. У 2006 році передачі іноземного виробництва переважно озвучені українською мовою, але лише близько 30-40% фільмів іноземноговиробництва перекладаються державною мовою» 14 липня 2006 року було підписано Меморандум між Національною радою та телекомпаніями про співпрацю, спрямовано на розбудову телеінформаційного простору держави. Так, ст. 5 цього документу була спрямована на виконання ст.9. А саме: „Сторони усвідомлюють необхідність виконання законодавства у перехідний період, тому забезпечують дублювання українською мовою іншомовних аудіовізуальних творів, з поступовим переходом, на заміну титрування, до повноцінного дублювання державною мовою у такі строки: з 1 жовтня 2006 року для загальнонаціонального мовлення частка ефірного часу, коли мовлення ведеться українською мовою має становити не менше 50 відсотків загального обсягу добового мовлення, до якого не зараховується титрування, при цьому частка дубльованих українською мовою іншомовних аудіовізуальних творів не може складати менше 50 відсотків від загального добового мовлення іншомовних аудіовізуальних творів; з 1 грудня 2006 року для загальнонаціонального мовлення частка ефірного часу, коли мовлення ведеться українською мовою має становити не менше 65 відсотків загального обсягу добового мовлення, до якого не зараховується титрування, при цьому частка дубльованих українською мовою іншомовних аудіовізуальних творів не може складати менше 65 відсотків від загального добового мовлення іншомовних аудіовізуальних творів; з 1 лютого 2007 року для загальнонаціонального мовлення частка ефірного часу, коли мовлення ведеться українською мовою має становити не менше 75 відсотків загального обсягу добового мовлення, до якого не зараховується титрування, при цьому частка дубльованих українською мовою іншомовних аудіовізуальних творів не може складати менше 75 відсотків від загального добового мовлення іншомовних аудіовізуальних творів”. Незважаючи на надання українській мові державного статусу, особливих зрушень у сфері мовної культури немає. Не байдужа до того, що відбувається, “Літературна Україна”, зокрема, наголошує: споріднені мови займаються не взаємозбагаченням, а взаємознищенням . Здебільшого так і є. Це іще раз нагадує, що нам треба пильніше дбати про чистоту й збереження нашої мови, не занехаювати питомі корені її джерел. А вони щодня й щохвилини замулюються суржиком. Образно кажучи, суржик -- семантичний родич суміші, сумішки, мішанини, мішанки. Слово суржик практично увійшло до складу термінів і є назвою мішаної мови, пересипаної чужими або штучно створеними з чужих елементів словами, зворотами. На сьогодні ще не зафіксовано академічними словниками похідні суржиковий, суржикомовний, суржикізм та ін., що називають явища і поняття, невіддільні від функціонування сучасної української літературної мови. Дуже далекими до взірця залишаються передачі на радіо й телебаченні. Поганий приклад подають законодавці, порушуючи свої ж прийняті Верховною Радою закони. Бачачи таке порушення з боку міністрів або депутатів парламенту, не поспішає опановувати українську мову широкий загал. Не буде зрушень доти, доки на державному рівні не функціонуватимуть закони та їхнє реальне офіційне втілення в життя. Тоді поменшає перекручених і суржикових форм у друкованих виданнях або на вивісках, в оголошення і т. ін. Зайдіть до першого-ліпшого магазину й переконаєтеся, що й тут у, здавалося б, назвичайнісіньких побутових назвах можна здибати неможливі з жодного погляду слова і вислови: рогалікі з повідлом, квасоля по-корейські, голубці овощні, слойоний пиріг і под. Закон про регіональні мови (2013 р. ) істотно не вплинув на медіа.
120. Форми цензури в ЗМІ.
Вузьке і широке розуміння цензури в ЗМІ. Слово цензура нині вживається у вузькому (як офіційна суспільна інстититуція) і широкому сенсі -- як будь-які обмеження, які накладаються на авторське волевиявлення. Цензура в найширшому розумінні слова існує на всіх щаблях суспільства та масової комунікації. Власне процес масової комунікації нерозривно пов'язаний з оцінюванням матеріалів, які надходять, з відкиданням одних та схваленням інших. Тобто сенс здобувається завдяки цензуруванню нонсенсу. До такого розуміння цензури великою мірою долучилися концепції соціальних конструктивістів (M. Foucault в епістемології, M. Polanyi у філософії науки). Погоджуючись з тим фактом, що цензура часто була перешкодою на шляху знання, вони акцентували на тому, що цензурування з його намаганням провести межу між добром і злом, між істиною і фальшю є важливою складовою процесу формування нових знань.  Разом з тим мусимо виразно усвідомлювати, шо такого роду міркування використовуються для виправдання цензури навіть там, де насправді вона застосовується лише для захисту конретних політичних інтересів правлячої верхівки. Зрештою, демагогічних оправдань застосування цензури більше, ніж достатньо.
Як зауважує автор одного з популярних веб-сайтів, головна мотивація є патерналістською: "Ви не можете дати собі раду з цією інформацією, вона вас поневолить. Тому, заради вашого ж таки блага, ми вбережемо вас від цієї інформації". Варіант: "Ми (ти і я), звісно, маємо від цього внутрішній захист. Але ті бідні неосвічені маси не дадуть собі ради. Тому заради них і країни в цілому ми заборонемо це" (williams.com/books/ain/307.htm).Такі міркування справді сприймаються в демократичному суспільстві як демамогічні. Проте, з іншого боку, хіба намагання вберегти психіку від певної інформації цілком позбавлене сенсу?
Три рівні фільтрації. Рівень особистості (тут йдеться про свідому самоцензуру або неусвідомлені обмеження, які зумовлені особливостями виховання і світоглядної культури автора),
рівень організації; зовнішні чинники. Джон Мільтон - один з найвидатніших виразників ідеї вільної преси. У своїй "Ареопагітиці" (1644 р.) він критикував пуританську цензуру, практику ліцензування й виступив з ідеями вільного ринку ідей та саморегульованого процесу пошуку істини.
Людина у філософії лібералізму - унікальна особистіть, розумна, мисляча істота, вона здатна збагнути і обладнати світ довкола себе так, щоб досягнути щастя і доброботу. У цьому головна відмінність з філософією авторитарною. Людина є найвищою вартістю. Держава - усього лиш корисний і необхідний інструмент.
Цензура в ЗМІ - це будь-яка вимога, спрямована, зокрема, до журналіста, власника, редактора або іншого працівника засобу масової інформації, узгоджувати певну інформацію перед її оприлюдненням, заборона її поширювати чи перешкоджання її тиражуванню і розповсюдженню в будь-який інший спосіб.
Мільтон (Аеропагітика) – цензура усуваючи вільний ринок ідей та їх природну конкуренцію спричиняє суспільну стагнацію. Різновиди обмежень : політичні та етичні.Внутрішня цензура – ще одне поняття цензури. Шолохов « ми пишемо за велінням наших сердець, а наші серця належать партії.
Цензура може бути запобіжною (судова заборона публікацій) або каральною(вилучення книги з продажу, якщо характер інформації в ній визнаний дифамацій ним), залежно від того, застосовується вона до чи після оприлюднення висловлювань.
121. Якісна преса Західної Європи: основні видання, засади діяльності.
Видання США: International Gerald Tribune, USA Today, World Street Journal, New York Times, National Geographic. Французькі видання: Фігаро, Ля Монд. Британські газети: Times, Financial Times, Economist, Guardian, Daily Telegraph, The Independent. Німецькі газети: FinancialTimes Дойчланд
Правила міжнародних якісних видань: подавати різні позиції, обов’язково давати відповіді людей на критики на цій же сторінці у тому ж номері, завізувати пряму мову в людини, брати дозвіл на друк фото, Подають місцеві і міжнародні новини. Подають інтерпретацію, аналіз подій, новини і тенденції. Редакції мають свою незалежну позицію. Піраміда об’єктивних і незалежних міжнародних видань: 1. La Moude, 2. Financial Times, 3. New York Times, 4. Times, 5. Обсерваторе Романо (Ватикан), Всі японські газети є якісно популярними. Поширення високопродуктивних друкарських машин, дозволило різко підвищити темпи підготовки випуску газет, збільшити кількість реклами, так 1 номер американської газети мав близько 100 ст., 1 номер англійської газети – 24 ст. Збільшилися тиражі періодичних видань і кількість видань.
Під впливом індустріальної революції сформувалася жовта преса. ЇЇ риси: сенсаційність; перекручування фактів; безцеремонне втручання в особисте життя; поверхове, виборче висвітлення подій;акцент на розвагу.
Безпосереднім продовжувачем елітарної преси стала «якісна преса». Зразок «Нью-Йорк Таймс» Окса. З розвитком системи ринкових відносин дана преса потрапляє передусім у коло елітної аудиторії. Саме для цієї категорії читачів була створена Шеріданом у 1888 р. в Лондоні газета «Файненшл Таймс», яка спеціалізувалася на економічних питаннях. Подібне видання з’являється у Нью-Йорку під керівництвом Доу та Джонса «Журнал Волт Стріт» - щоденна американська ділова газета, яка 33 рази отримувала Пуліцерівську премію.
Політичні і ділові кола США мали потребу у якісній пресі, яка б висвітлювала питання економічного озброювання читачів об’єктивною інформацією. Такою газетою стала «Нью-Йорк Таймс», яку у 1896 р. купив провінційний продавець. Газета мала стати енциклопедією новин, до її думок мали прислухатися кореспонденти, політики країни. Критик преси називав її Нью-Йоркською правдою.
122.  Публіцистика Тараса Шевченка. 123. Політичне і публіцистичне слово Т.Шевченка в контексті проблем українського державотворення.
Саме постать Тараса Шевченка, вся його творчість, його беззастережна посвята своєму народові мають стати взірцем справжнього, а не декларованого патріотизму для кожного з нас. Його велич та призначення, як твердить Дмитро Донцов у книжці «Незримі скрижалі Кобзаря», не зрозуміли ні сучасники, ні наступні покоління інтелігенції. На превеликий жаль, це твердження стосується і сучасних українців.
У своїй оцінці значення творчості Тараса Шевченка для формування української нації мають рацію опоненти, зокрема представник елітарного крила української інтелігенції Дмитро Донцов (відзначав аристократизм, лицарство Шевченка) і представник дворянської інтелігенції Пантелеймон Куліш (акцентував на народництві Шевченка), які мирно співіснують у дискусійному співтоваристві серії «Бронебійна публіцистика». Шевченко поряд з ними виступає як потужний публіцист, загальнонаціональні ідеї якого базувалися не на ідилії домашнього «раю», а на історичних традиціях князівської та козацької України, героїчному епосі минувшини, історичній пам’яті про звитяжні перемоги і дусі свободи й волі.
Шкода, що сьогоднішні українські реалії засвідчують, що ще багато на ниві української свідомості, українського патріотизму слід зробити. Тому зберігають свою актуальність настанови, заповіти нашого Пророка, які, по суті, для кожного з нас є програмними абетками з відродження духовності, формування вільної, успішної, гідної людини. Це був би найдорожчий подарунок до 200-річного ювілею Великого Кобзаря кожного вдячного українця в Україні й за її межами.
Безперечно, творчість Тараса Шевченка за жанром не належить до класичної публіцистики. Проте палітра його потужного, інтелектуального Слова містить безліч тонких барв української душі, якими він малює чи не найгеніальніший, найпереконливіший, найоптимістичніший художній твір — портрет майбутньої модерної, духовно переродженої, а отже, вільної України. 
Усе життя Тарасові Григоровичу не давали спокою думки про гірку долю батьківщини, особливо коли мова заходила про історію відносин України з Росією. Про це свідчать численні сторінки «Кобзаря», зокрема політична поема «Сон» / «У всякого своя доля...» і дружнє посланіє «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм...» Перечитаймо і ми ще раз ці сторінки, кожна з яких своїм трагізмом пече вогнем, обпікає душу і сучасників поета, і нашу, нині сущих. Але поет був непохитним у своїх поглядах, його життєве кредо всім відоме: «Караюсь, мучусь, але не каюсь!»
Виокремимо хоча б ось ці рядки — звернення поета до тих сучасних йому «земляків» із «циновими гудзиками», що в столичних канцеляріях, відцуравшись батьківської мови, «по-московськи та і ріжуть»: «Україно! Україно! / Оце твої діти, / Твої діти молодії, / Чорнилом политі, / Московською блекотою / В німецьких теплицях / Заглушені!..»
Але Т.Г. Шевченко — отиміст, він вірить у духовні сили народу, майбутнє України. Водночас поучає: віри замало, потрібно діяти, працювати для загального добра. «Борітеся — поборете!» — раз у раз закликає він.
124. Антиукраїнська інформаційна агресія в інформаційному просторі України.
 В українських ЗМІ все частіше з’являється чудернацький термін «інформаційна війна». Особливо яскраво він виринав у повідомленнях преси під час українсько-російського газового конфлікту.Вперше в офіційних документах він був застосований в директиві міністра оборони США № 3600 від 21 грудня 1992 року.
Інформаційна війна передбачає комплекс вигідних впливаючій стороні інформаційних заходів, які діють на психіку людей, а також на функціонування технічних автоматизованих систем. Таким чином, інформаційну війну можна поділити на психічну і технічну.
Було відшукано чимало засобів впливу на людську психіку. Основні з них – це ЗМІ, Інтернет, література, театр, естрада, масові заходи, кінематограф тощо. Усі вони використовувалися в інформаційній війні проти України.
Щоб оборонити нашу державу від іноземної інформаційної агресії, не можна зволікати. Інформаційний простір України потребує захисту від ворожої експансії.
Для захисту України від інформаційній агресії з боку інших держав необхідно:
1) дослідити і проаналізувати інформаційні атаки проти України (визначити цілі інформаційної війни, контекст в якому провадиться інформаційна кампанія; визначити структуру пропагандистської організації, цільову аудиторію на яку здійснюється вплив; розкрити і вивчити техніку з допомогою якої здійснюється вплив; виявити реакцію аудиторії на техніку впливу; визначити канали інформаційного впливу; дослідити системи контрпрапаганди; підвести підсумки);
2) вдосконалити інформаційне законодавство з урахуванням всіх загроз, що були виявлені під час аналізу інформаційних атак і встановити жорсткий державний контроль над процесами, які відбуваються в інформаційному просторі України із застосуванням санкцій проти порушників інформаційного законодавства (позбавлення ліцензій для ЗМІ, штрафи, ув’язнення);
3) сприяти розвитку національного інформаційного продукту (мінімізація податків на виробництво вітчизняного  аудіо- відео- та іншого інформаційного продукту, обмежити ввезення іноземної інформаційної продукції, шляхом збільшення оподаткування, не допускати антиукраїнську інформаційну продукцію та її розповсюдження на території України);
4) створити на всіх рівнях державної влади PR-служби для встановлення, підтримки і розширення контактів з громадянами і організаціями, інформування громадськості про ухвалювані рішення, вивчення громадської думки, прогнозування суспільно-політичних процесів, забезпечення органів державної влади аналітичними розробками, формування сприятливого іміджу органів державної влади і держави;
5) створити бренд України, активізувати інформаційну політику (доносити до міжнародної спільноти правду про нашу країну, пропагувати її надбання і цінності, займати ініціативні позиції в міжнародних відносинах, брати активну участь в різних міжнародних конференціях, самітах, форумах).
6) створити структури при Збройних Силах України для аналізу, теоретичної розробки і виготовлення інформаційної зброї.
Діяти потрібно негайно! Пора припинити перекручування історії, дискредитацію української державності, зневажливе ставлення до української культури і мови, підтримку антиукраїнських настроїв, плюндрування українських символів, пропагандистську роботу з метою поділу кордонів нашої держави. Українці мають згуртуватися і дати відсіч іноземній інформаційній агресії. 

Приложенные файлы

  • docx 15789626
    Размер файла: 425 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий