15. Аксіологія як філософське вчення про ціннос..

Лекція 15. АКСІОЛОГІЯ ЯК ФІЛОСОФСЬКЕ ВЧЕННЯ ПРО ЦІННОСТІ

Визначення та структура аксіології.
Аксіологічні теорії в історії філософської думки:
Натуралістичний психологізм.
Аксіологічний трансценденталізм.
Персоналістичний онтологізм.
Культурно-історичний релятивізм.
Аксіологічний соціологізм.
Поняття цінностей та їх класифікація.


· 1. Аксіологія – вчення про сутність, структуру та закономірності функціонування духовних вартостей. Саме існування людини – це безмежне оцінювання, визнання або невизнання вартостей. Термін (для позначення філософської дисципліни) запропонований П. Лапі лише у 1902 р.
Зокрема, в аксіології виокремлюють такі ділянки, як:
Е т и к а – це вчення про сутність і функції моралі, природу та походження моральних норм, вартостей та ідеалів, спосіб їхнього функціонування в суспільстві. Основні етичні проблеми – критерії добра і зла, сенс життя і призначення людини, справедливість, проблема належного (обов’язку).
Е с т е т и к а – це вчення про сутність краси, її природу, естетичні вартості та їхнє здійснення у мистецтві та повсякденності. Існує три пари естетичних категорій: прекрасне – потворне; піднесене – нице; трагічне – комічне.
Ф і л о с о ф і я к у л ь т у р и – це вчення про культуру як цілісний феномен людського буття в світі. На теоретичному рівні вона досліджує загальнолюдські та національні вартості, їх природу, структуру та форми вияву.
Ф і л о с о ф с ь к а а н т р о п о л о г і я – ставить питання про сенс людського існування взагалі.
Ф і л о с о ф і я р е л і г і ї – це вчення про природу та функції релігії, сутність Бога та його відношення до світу й людини. Вона також досліджує сутність, особливості та закономірності функціонування релігійних вартостей, їхнього конфесійного різноманіття.
Е к о е т и к а (2 пол. ХХ ст.) – досліджує питання моральності дій людини у довкіллі та її відповідальність за наслідки цих дій. Екоетика має запропонувати нові обов'язки та норми буття людини, щоб зменшити ризики її дій у довкіллі.


· 2. Вчення про цінності виділилось в окремий філософський розділ лише у др. пол. XIX ст.
Сократ вперше ставить запитання: "Що є благо?" – основне питання загальної теорії цінностей.
Платон вважав, що оскільки ідеї є ідеалами, то в порівнянні з речами вони є більш "цінними". Платон зробив і одну з перших класифікацій цінностей, розподіливши її на "добре", "прекрасне", "істинне".
Аристотель вважав, що блага бувають: - цінимі (доброчесність, душа, розум), - хвалимі (доброчесності, дії яких викликають похвалу), - можливі (сила, краса, багатство, влада).


· Аксіологічні теорії:
Натуралістичний психологізм:
Цінність – все те, що сприяє ефективному функціонуванню "природи людини" – біопсихічним здібностям індивіда, задоволенню його інтересів, розвитку задатків (Р. Перрі, С. Пеппер, Г. Беккер, Т. Парсонс, Р. Лінтон, К. Клакхон).
"Біоцентричний" чи "психоцентричний" підхід Ральфа Бартона Перрі (1876–1952) визнає єдиним джерелом цінності інтерес, адже речі для кожного цінні тому, що ми їх бажаємо. Р. Перрі пропонує таку класифікацію цінностей:
В залежності від характеру інтересу: істинні та хибні, розвинуті й нерозвинуті, складні й прості, позитивні і негативні, приховані та активні.
Повторювані (статеві потреби, потреби в їжі) і прогресивні (змінюються і розвиваються за степенем їх задоволення (слава)).
Цінності розрізняються між собою і за інтенсивністю, силою, тривалістю, числу.

Аксіологічний трансценденталізм: Неокантіанство (Баденська школа – "філософія цінностей"):
Вільгельм Віндельбанд (1848-1915) обґрунтовує положення "трансцендентного існування загальних цінностей", які мають абсолютне значення. Філософія – критична наука про загальнообов’язкові цінності. Виділяв логічні, етичні, естетичні, релігійні цінності.
Генріх Рікерт (1863-1936) визначає культуру як все, що свідомо виплекане людиною й функціонує для задоволення спроектованих нею цілей, а тому є втіленням визнаних людиною вартостей. За Г. Рікертом, всі історичні події та явища культури є неповторними, а тому не підлягають узагальнюючому аналізу методами природничих наук. Для того, щоб описати неповторність явищ культури необхідно звернутися до індивідуалізуючого методу. Звідси протиставлення "наук про природу" (пізнання законів явищ) і "наук про культуру" (пізнання одиничних явищ у їх унікальності й індивідуальній неповторності). Вартості – смисли, що лежать поза всяким буттям, вони продукти людського духу. Основні категорії вартостей: істина, краса, безособова і особиста святість, моральність, щастя.

Персоналістичний онтологізм:
Макс Шелер розрізняє цінності та їх носіїв. Під цінностями він розуміє об’єктивні якісні феномени, котрі не залежать від свідомості суб’єкта і від предметів, в котрих проявляються. Цінності мають своїх носіїв (люди, речі), і саме в них стають реальними. Однак буття цінностей не залежить від буття їх носіїв, вони не є їх властивостями. Центральним ядром "царства цінностей" М. Шелер вважав особистість.

Культурно-історичний релятивізм:
Вільгельм Дільтай (1833-1911) обґрунтовує ідею аксіологічного плюралізму, тобто багатоманітності рівноправних ціннісних систем, що розпізнаються за допомогою історичного методу. По суті, це критика програми загальної теорії цінностей як абстрагування від культурно-історичного контексту і увіковічення однієї системи цінностей (О. Шпенглер, А. Тойнбі, П. Сорокін).

Аксіологічний соціологізм.
М. Вебер вважав, що ціннісні поняття є "квазітрансцендентальними" передумовами наук про культуру та суспільство. Цінність інтерпретується в соціальному знанні і дії. Вона розглядається як засіб виявлення соціальних зв'язків і функціонування соціальних систем.


· 3. Цінність розглядається як:
предмет, що має певну користь і здатний задовольнити ту чи іншу потребу людини;
ідеал, до якого прагне людина;
норма, якої необхідно дотримуватися;
значущість чого-небудь для особистості або соціальної групи.

Класифікація цінностей:
за змістом: економічні, політичні, соціальні та духовні цінності.
за суб’єктом: Індивідуальні цінності (формуються в процесі виховання, освіти та накопичення життєвого досвіду – це життя, щастя, добробут, здоров'я).
Надіндивідуальні – групові, національні (незалежність, добросусідство, патріотизм, гідність, соціальний спокій, мир), класові, загальнолюдські (добро (благо), свобода, істина, краса, корисність, віра, надія, любов).
За роллю в житті людини і людства: утилітарні цінності (житло, харчування тощо) і духовні.

Цінності розподіляються на об’єктивні та суб’єктивні. Об'єктивісти прагнуть з'ясувати сенс "справжньої цінності", довести, що далеко не завжди те, що особистість цінує, варте поціновування (проблема хибних цінностей). Суб'єктивісти наполягають на тому, що цінності належать до психічних об'єктів, їхні джерела – наші почуття (емотивізм), ставлення (прагматизм), інтереси (утилітаризм).
На процес формування цінностей впливають усі значимі чинники людського існування – біологічні, соціальні, психічні тощо. Загальнолюдські цінності стають особистісними, якщо вони – частина внутрішнього світу особистості і в результаті засвоєння набули особистісного смислу.

· Цінність і норма:
Норма є раціональним і формалізованим регулятором поведінки людей, який вони одержують ззовні – з традицій, морального кодексу, релігійних настанов, мовних правил, етикету поведінки, юридичного закону тощо. Люди повинні підкорятися такій нормі, навіть якщо не розуміють її смислу, доцільності, відповідності власним інтересам.
Цінність – це внутрішній, емоційно сприйнятий і засвоєний особистістю орієнтир поведінки. Цінність виступає як власна духовна інтенція, а не надособистісний, відчужений регулятор поведінки.


· Основною формою, у якій функціонують цінності, є ідеали – уявлення про щось неіснуюче, уявне, досконале, бажане. Ідеали як ціннісні установки виконують функцію духовних і соціальних орієнтирів, спонук до практичної діяльності людини, спрямованої на "наближення" майбутнього.
Цінності за своїми функціями не лише націлені у майбутнє. Вони діють також як культурні традиції, звичаї, усталені норми, завдяки чому забезпечують зв'язок з минулим, що має особливе значення до виховання патріотичних почуттів, успадкування родинних обов'язків в їх моральному значенні.


· Оцінка – погляд, в якому виражене позитивне чи негативне ставлення до людей чи подій. вимірювання (поцінування чи заперечення) цінності. Вона стимулює практичне ставлення до суспільних, політичних, економічних, культурних подій життя.


· Мертві цінності: у процесі засвоєння культурного досвіду людина знову відкриває цінності власне для себе. Якщо ж цього не відбувається, то культурні цінності залишаються незатребуваними, "мертвими".
В. Франкл про проблему екзистенціального вакууму: руйнуються старі цінності і традиції, людина втрачає свої культурні корені, і як результат – втрата сенсу життя.


· Цінності – своєрідний культурний "код". Кожна культура породжує свою, лише їй притаманну ціннісну систему. Цей "код" забезпечує процес культурної ідентифікації особистості, розвитку національної свідомості.
Так, для східної традиції характерним є ствердження єдності суспільства і людини, домінування таких норм і правил поведінки особистості, як справедливість, гуманність, щирість, людяність, повага до батьків і старших. Особливе місце в процесі соціалізації особистості належить тут родині та релігійним нормам. Головна спрямованість виховання і соціалізації особистості – не на зміну світу, а на зміну себе, на самовдосконалення в рамках запропонованих парадигм.
Для західної ж традиції характерним є протиставлення особистості і суспільства, пріоритет індивідуальних цінностей над суспільними. Відповідно до цього соціалізація особистості пов’язується зі зміною соціального середовища і світу. В західному типі культури первинними є такі цінності, як індивідуальність, гроші, ефективність, першість, агресивність, повага до молоді, рівність жінок і чоловіків у суспільстві.


· Сьогодні проглядається тенденція до наростання "планетарної єдності" та пошуку "вічних цінностей".










15

Приложенные файлы

  • doc 15783638
    Размер файла: 85 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий