Тема 4_інноваційна безпека

Тема 4. Нормативно-правове забезпечення державного регулювання інноваційних процесів.

1. Поняття інноваційної активності та забезпечення інноваційної безпеки.
2. Державне фінансування пріоритетних фундаментальних досліджень та інноваційних проектів.
3. Організаційно-правові засади функціонування державної інноваційної системи в Україні.
4. Досвід іноземних держав у сфері створення та функціонування державних інноваційних систем.
5. Передумови на напрями удосконалення інноваційного законодавства України.

1. Поняття інноваційної активності та забезпечення інноваційної безпеки.

Інновація процес розробки, впровадження, експлуатації виробничо-економічного та соціально-організаційного потенціалу, що покладений в основу новації. У вузькому сенсі під інновацією зазвичай розуміють фазу впровадження новації, а період першого виробничого освоєння новації вважається моментом її початку. Під новацією розуміють нове, споріднене з поняттям винаходу, оскільки між заявкою новації і перетворенням її на інновацію наявний певний часовий інтервал. Винахід це нове технічне рішення конкретної задачі, яке забезпечує позитивний ефект, покращує якість продукції або підвищує продуктивність праці. Відкриття це нові знання, закономірності, закони про явища теоретичного характеру, Інновація це комерціалізована новація. Інноваціями є будь-які технічні, організаційні, економічні та управлінські зміни, відмінні від існуючої практики в конкретній організації. Організації мають різний рівень сприйняття інновацій, їх інноваційний потенціал дуже залежить від організаційної структури менеджменту, професійно-кваліфікаційного складу персоналу, зовнішніх умов господарської діяльності тощо (докладніше див. тему 4, с. 117).
Інновації перебувають, з одного боку, у протиріччі зі всім консервативним, спрямованим на збереження існуючого стану, а з іншого спрямовані на значне підвищення техніко-економічної ефективності діяльності організації.
Інновація це складова підприємництва, що завжди існує у ринковій економіці. Вона поєднує раціональне й ірраціональне, тому що, з одного боку, зміни повинні забезпечувати матеріальний або соціальний ефект, а з іншого рушієм інновації є талант і неординарність мислення. Інноваційна діяльність мас творчий характер, тому вона погано поєднується з жорсткою регламентацією робіт і централізацією ухвалення рішень, важко узгоджується з формалізованою організаційною структурою управління. Для управління властиві тенденції підтримання стабільних відносин і процедур менеджменту, запобігання інноваціям, активний опір будь-яким новим формам і методам менеджменту. Отож, якщо керівництво підприємства прагне одержати дивіденди завдяки інноваціям, необхідні децентралізація в ухваленні рішень, низький рівень формалізації і регламентації управлінських робіт, гнучкість організаційної структури управління.
У широкому розумінні інноваційний процес не обмежується першою появою на ринку нового продукту, послуги або доведенням до проектної потужності нової технології. Із розповсюдженням інновація вдосконалюється, стає більш ефективною, набуває не відомих раніше споживчих властивостей. Це забезпечує нові сфери її застосування, ринки, нових споживачів. Такий феномен одержав назву дифузії, а інтегральний суспільний результат інновації є позитивним саме завдяки їй. Інновація завдяки комплексному розгортанню утворює нову технолого-соціально-економічну систему суспільства, яка складається з:
галузей, які здійснюють інновацію;
галузей, які поширюють нову технологію та поглиблюють її економічні переваги;
галузей, що виникають унаслідок розвитку нових технологій.
Дифузія інновацій зумовлює тісний взаємозв'язок між науково-технічною, виробничою й інвестиційною діяльністю та свідчить про необхідність розгляду не лише інновації як окремого техніко-організаційного акту, а комплексу дій суб'єктів господарювання та складових національної інноваційної інфраструктури. Досягнення синергетичного ефекту інновації вимагає значно більшого обсягу дій та сукупних інвестицій, ніж потрібно, щоб отримати локальний економічний ефект від звичайних капіталовкладень. На рис. 1.2 подано різні напрями трактування інновацій залежно від виду організації.
З практичного погляду, інновація є зміною технології виробництва, безпосередньо виливає па ефективність чинників виробництва та спосіб їхнього поєднання.
Завдяки інноваціям у соціально-економічній системі відбувається раціональніше використання ресурсів. Інвестиції в інновації забезпечують вищу за середньогалузеву віддачу, проте суттєво зростає й рівень підприємницького ризику.
Загалом позитивний суспільний ефект інновацій полягає в тому, що вони:
спрямовують економіку на інтенсивний шлях розвитку;
забезпечують прискорення зростання продуктивності факторів виробництва;
сприяють перерозподілу ресурсів па перспективні суспільно-економічні напрями;
зміцнюють статус країни у глобальній економіці та національну конкурентоспроможність.
До об'єктів інновації належать:
продукція (види, якість);
матеріали;
засоби виробництва;
технологічні процеси;
людський фактор (розвиток особистостей);
соціальна сфера (зміни поведінки груп, розвиток потреб, культури, цінностей);
організаційний розвиток (демократизація, едхократія).
Освоєння досягнень науково-технічного прогресу супроводжується ризиком, проте більш небезпечним є пасивне очікування стабілізації ринкової ситуації. Ступінь ризику залежить від виду нововведень. Часткова модернізація обладнання і технології виробництва, оновлення продукції, зменшення питомих витрат пов'язані з помірним ризиком і вважаються обов'язковими умовами підвищення ефективності діяльності. Зі значно більшою небезпекою пов'язане впровадження принципово нових досягнень науки і техніки, що суттєво змінюють технічну базу підприємства й організацію менеджменту.
Інновації неоднозначно впливають на динаміку економічного зростання. З одного боку, відкривають нові можливості для розширення економіки, з іншого унеможливлюють продовження цього розширення у традиційних напрямах. Інновації руйнують економічну рівновагу, створюють невизначеність в економічній динаміці. За Й. Шумпетером, інновація супроводжується творчим руйнуванням економічної системи, зумовлюючи її перехід з одного стану рівноваги в інший.
Нерівномірність інноваційної активності пояснюється особливостями функціонування ринкової економіки. Орієнтуючись на поточний дохід, підприємці керуються економічною кон'юнктурою, не враховуючи довгострокові альтернативи технічного розвитку. Впроваджувати радикальні інновації вони починають лише внаслідок різкого зниження ефективності інвестицій у традиційних напрямах, коли вже накопичені значні збиткові потужності і не вдається вийти з кризи. Па цьому етапі впровадження базисних інновацій є єдиною можливістю подолати депресію. Отже, Й. Шумпетер вважає, що депресія відіграє роль генератора умов для інновацій.
Прихильники протилежної думки вважають, що депресія швидше пригнічує, аніж прискорює впровадження інновацій. Під час депресії збільшується соціальне напруження, його усунення вимагає різних заходів, що створює, своєю чергою, сприятливі можливості організаційних інновацій, забезпечуючи умови для економічних змін. З огляду на це, вважається, що сплеск інновацій відбувається у період пожвавлення або буму.
У період підвищення темній розпитку економіки наявні можливості інновацій за тими напрямами, які в період депресії безперспективні. Під час піднесення економіки більша увага приділяється інноваціям, що удосконалюють продукцію, або технологічним, а у кризовий період радикальним.
Загальновизнано, що в основі механізму інноваційної діяльності знаходиться прибуток. Існує два підходи щодо механізму первинних інновацій. Перший представлений у дослідженнях Г. Менша і Л. Кляйнкнехта [73]. Вони вважають, що погіршення стану підприємства породжує стимул до інновацій. І навпаки, коли справи процвітають, в організації немає потреби щось суттєво змінювати. Занепад відмерлих галузей спонукає власників капіталу до інвестування в нову продукцію і технологію, незважаючи на те, що прибуток у фазі депресії малий, власники вбачають у цьому менше ризику, аніж в інвестуванні у застарілу продукцію і технології. А. Кляйнкнехт наголошує, що у період тривалих економічних криз відбувається перехід підприємства від стратегії максимізації прибутку (якої воно дотримується в період процвітання) до стратегії мінімізації відносного ризику. Доти, поки наявна продукція і технологія забезпечують достатній дохід, схильність до інновацій невелика, тому що інноваційна діяльність завжди пов'язана з ризиком. У випадку, коли наступає тривала криза і перспективи у традиційних сферах погіршуються, ризик інновацій уже не є значною перешкодою, оскільки будь-які інші інвестиційні альтернативи можуть вважатися ще небезпечнішими. Отже, найбільша кількість базисних інновацій припадає па важкі і тривалі депресії.
Інший підхід (X. Фрімен, Дж. Кларк, Л. Суте) полягає у тому, що саме умнішне підприємство, впевнене у розширенні ринку і зростанні доходів, виявляє підвищщену інноваційну активність. У випадку труднощів підприємству вже не до технологічних новацій. Отож, основна маса первинних інновацій реалізується у період довгострокового стабільного розвитку підприємства.
На пашу думку, протиріччя між цими підходами полягає у тому, яким чином оцінювати період внутрішньо-фірмового планування. Прихильники другого підходу вважають, що цей період відносно короткий. Прихильники першого підходу, навпаки, вважають цей період відносно великим. Відповідно, підприємство заздалегідь враховує можливості майбутнього зростання обсягу продаж і прибутку та здійснюють інновації, не очікуючи початку цього зростання. Саме у момент переходу від стратегії максимізації прибутку до стратегії мінімізації ризику і відбувається розширення внутрішньо-фірмового планування, тому що підприємство заздалегідь планує ризик і збитки. Крім того, на стадії розвитку впроваджуються переважно модифікаційні та інкрементальні інновації, а в кризовий період радикальні.
Найбільше інновації впроваджують невеликі вузькоспеціалізовані організації. Вони спрямовані на задоволення певних запитів споживачів і здатні гнучко перебудовуватися залежно від характеру і темпів розвитку підприємства. їх організаційні структури менеджменту є найбільш мобільними і чутливими до сучасних науково-технічних тенденцій і організаційно-економічних інновацій.
Впровадження інновацій вимагає змін діючих форм і методів організації менеджменту. Нові товари є надійним засобом забезпечення переваг над конкурентами, встановлення вигідних цін і збільшення частки ринку. Зростання прибутку на основі продуктових інновацій протидія зниженню норми прибутку. Відтак, технологічні інновації безпосередньо впливають на заощадження витрат і збільшення прибутку, але безпосередньо не впливають на обсяг продажу. Останній може зрости за умови поєднання технологічних інновацій із маркетинговими заходами.

2. Державне фінансування пріоритетних фундаментальних досліджень та інноваційних проектів.

Досягнення цілей та завдань науково-технічної політики здійснюється державою через застосування конкретних методів її реалізації. За ознакою форм впливу на науково-технічний розвиток економіки весь арсенал цих методів поділяється на дві групи: методи прямого та непрямого регулювання. До методів прямого регулювання належать:
- визначення державних пріоритетів розвитку науки та техніки;
- державні науково-технічні програми;
- державне замовлення в науково-технічній сфері;
- державна науково-технічна експертиза;
- бюджетне фінансування досліджень та робіт, що виконуються в рамках пріоритетних напрямів розвитку науки та техніки;
- державна політика щодо формування та заохочення науково-технічних кадрів;
- державна політика у сфері патентів і ліцензій. До методів непрямого регулювання належать:
- диференційована податкова політика;
- стимулююча фінансово-кредитна політика;
- гнучка та виважена амортизаційна політика;
- правовий захист інтелектуальної власності;
- державна політика у сфері міжнародного науково-технічного співробітництва.
Методи прямого регулювання передбачають безпосередню участь держави у вирішенні як загальних проблем науково-технічного розвитку, так і проблем його окремих сфер та напрямів. Методи непрямого регулювання створюють економічні та правові умови для прискорення науково-технічного прогресу, проте це не означає, що такі умови мають бути однакові для всіх галузей розвитку науки та техніки. Держава може їх диференціювати відповідно до пріоритетних напрямів та програм. Але головне, щоб у межах кожного напряму чи програми наукові, дослідні та проектні організації мали однакові економічні та правові умови діяльності, що сприятиме розвитку конкуренції між ними. Методи реалізації державної науково-технічної політики за способом впливу можна поділити на три групи: правові, адміністративні та економічні. Наприклад, бюджетне фінансування досліджень та розробок, що виконується в рамках пріоритетних напрямів розвитку науки та техніки, належить до складних методів, оскільки, з одного боку, конкретні обсяги фінансування визначаються органами виконавчої влади, тобто адміністративним рішенням, з іншого - вони втілюються в показниках державного бюджету, який за характером є економічним важелем.
Початковим етапом формування науково-технічної політики є встановлення державних пріоритетів розвитку науки та техніки. Вони визначаються на основі аналізу перспективних напрямів розвитку економіки, розвитку наукових досліджень та стану національного науково-технічного потенціалу. Ці пріоритети становлять основу науково-технічної політики та вносяться у відповідні законодавчі акти держави. Виходячи з пріоритетних напрямів, розробляють систему державних заходів, яку реалізують усіма іншими методами. Так, на засаді пріоритетів формуються державні науково-технічні програми, розробляється диференційована система податкових пільг, визначаються обсяги бюджетного фінансування і надання пільгових кредитів та ін.
Державні науково-технічні програми є одним із методів планування науково-технічного розвитку в промисловості - це документ, в якому визначено ресурси, виконавців та строки здійснення комплексу заходів, спрямованих на вирішення науково-технічних проблем. За умов ринкової економіки вони мають індикативний характер, оскільки включають планові завдання державним установам, державні замовлення приватним науково-дослідним і проектним організаціям, а також прогнози розвитку наукових досліджень та проектних робіт у приватному секторі економіки.
Державне замовлення у науково-технічній сфері забезпечує економічно вигідні умови для участі наукових, дослідних і проектних організацій у розвитку фундаментальних досліджень, розробці та освоєнні принципово нових технологій і видів продукції. Державне замовлення укладається відповідно до державних науково-технічних програм на договірній основі. Воно забезпечується фінансуванням, підтримується матеріально-технічними ресурсами та видається виконавцям на конкурсних засадах. Важливим моментом під час проведення конкурсів на отримання державного замовлення в науково-технічній сфері є забезпечення гласності щодо умов проведення, учасників і підсумків конкурсів. Державна науково-технічна експертиза є невід'ємним елементом реалізації науково-технічної політики. Вона проводиться з метою забезпечення наукової обґрунтованості структури та змісту пріоритетних напрямів і програм розвитку науки і техніки, визначення соціально-економічних та екологічних наслідків науково-технічної діяльності, аналізу ефективності використання науково-технічного потенціалу, визначення рівня досліджень та їх результатів. Висновки державної експертизи використовуються також для обґрунтування доцільності надання податкових та кредитних пільг.
Бюджетне фінансування науково-технічної діяльності здійснюється, як правило, на фундаментальні дослідження і розробки, зокрема з питань оборони України; пріоритетні напрями розвитку науки та техніки; прикладні науково-технічні розробки, результати яких мають загальнодержавне значення; науково-технічні дослідження та роботи, які пов'язані з науково-технічним співробітництвом за міжнародними угодами. Фінансування за рахунок бюджетних коштів здійснюється через: базове фінансування як засіб підтримки фундаментальних досліджень, що проводяться в наукових установах та вищих навчальних закладах; цільове фінансування відповідно до пріоритетних напрямів і науково-технічних програм; контрактне фінансування окремих важливих досліджень і розробок, що пройшли конкурсний відбір.
Важливим методом реалізації науково-технічної політики є формування та заохочення науково-технічних кадрів. Держава забезпечує підготовку та перепідготовку науково-технічних кадрів у державних наукових установах і навчальних закладах; виділяє необхідні для цього бюджетні асигнування й матеріальні ресурси; законодавчо створює однакові правові умови для функціонування організаційних структур різних форм власності, які здійснюють навчання й підвищення кваліфікації кадрів; встановлює обов'язковий мінімум науково-технічних знань для кожного рівня освіти. З метою підготовки наукових кадрів держава запроваджує систему атестації наукових викладацьких кадрів та сприяє визнанню еквівалентності дипломів про вищу освіту та наукових ступенів на міждержавному рівні. За найвищі досягнення в галузі науки та техніки держава встановлює премії та почесні звання для осіб, які зробили значний внесок у розвиток науки і техніки, їх реалізацію у виробництві.
Державна політика у сфері патентів і ліцензій є складовою науково-технічної політики. Вона спрямована на регулювання відносин, пов'язаних з набуттям та використанням прав на об'єкти інтелектуальної власності. За умов ринкової економіки реалізація права на інтелектуальну власність уможливлює докорінну зміну системи формування доходів науково-технічних працівників. Автори інтелектуальної власності отримують частину доходів від використання їхнього продукту в бізнесі, їхню працю високо цінує суспільство. У такий спосіб створюється ефективна система заохочення науково-технічних працівників до інтенсифікації досліджень та розробок, підвищення якості науково-технічного й технологічного продукту, його практичної спрямованості. У цілому державну політику у сфері патентів і ліцензій спрямовано на захист інтелектуальної власності, вона здатна стати могутнім чинником науково-технічного розвитку.
Державна податкова політика також має створювати сприятливі економічні умови для прискорення науково-технічного прогресу. З цією метою в податковому законодавстві передбачається диференціація податкових ставок та митних зборів, спрямована на збільшення власних інвестиційних ресурсів науково-дослідних організацій, підприємств та об'єднань, що проводять роботи з пріоритетних напрямів НТП. Пільгове оподаткування має цільовий характер і безпосередньо пов'язане з результатами науково-технічної діяльності. Політика диференціації податкових ставок та їх визначення залежно від кінцевого результату доповнюється такими важелями: податковий кредит на період виконання науково-дослідних та досвідно-конструкторскіх робіт (НДДКР), податковий інвестиційний кредит, який передбачає зменшення податкових ставок залежно від загальної суми інвестицій в активну частку нових основних фондів і на придбання та впровадження нових технологій, з одночасним підвищенням податкових ставок у тих сферах бізнесу, де отримуються прибутки, які значно перевищують середню норму рентабельності без створення інноваційного продукту.
Важливими у диференційованій податковій політиці є митні пільги, установлені для експорту та імпорту нових технологій, устаткування, продукції, ліцензій, "ноу-хау" тощо. Диференційована податкова політика обов'язково повинна спрямовуватися на підтримку малих підприємств, які здійснюють інноваційну діяльність, підтримку авторів інтелектуальної власності, що використовується для створення інноваційного продукту. До складу методів непрямого регулювання належить також стимулююча фінансово-кредитна політика, її основний зміст полягає у наданні державою кредитних ресурсів на пільгових умовах тим комерційним банкам, які кредитують виконання робіт з пріоритетних напрямів НТП. У руслі стимулюючої фінансово-кредитної політики у сфері науково-технічної діяльності передбачається створення спеціалізованих інноваційних банків, інноваційних фондів та страхових компаній. Така політика реалізується за допомогою встановлення пільгових кредитних ставок, надання кредитів на повний строк реалізації інноваційних проектів, установлення пільгового графіка повернення інноваційних кредитів та сплати відсотків.
З метою інтенсифікації відновлювальних процесів у науково-технічній сфері держава здійснює гнучку амортизаційну політику. її зміст полягає в тому, що науково-дослідним, дослідно-конструкторським, проектно-технологічним організаціям, підприємствам та об'єднанням, що ведуть роботи з пріоритетних напрямів НТП та виробляють інноваційний продукт, надається право самостійно визначати метод нарахування амортизації. Законодавством у цьому разі передбачається застосування одного з альтернативних методів нарахування амортизації: рівномірного, прискореного, уповільненого. Вибраний метод має залишатися незмінним принаймні протягом одного календарного року. Застосування гнучкої амортизаційної політики в науково-технічній сфері дає змогу кожній організації формувати оптимальну структуру витрат і в такий спосіб планувати власну стратегію розвитку.
Необхідною умовою практичного використання науково-технічних досягнень є державний захист права інтелектуальної власності на науково-технічну продукцію. Закон України "Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності" передбачає, що результати науково-технічної діяльності є об'єктом власності створювачів (розробників) науково-технічної продукції, якщо інше не передбачено законом або договором. Результати досліджень з фундаментальних напрямів науки, а також робіт з пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, що фінансуються за рахунок бюджету, передаються виконавцями державі. Для реалізації такого права є необхідним створення ефективної патентно-інформаційної системи, розгалуженої структури патентно-правових установ, законодавства про інтелектуальну власність, а також виокремлення та розвиток відповідної гілки судової влади.
Важливим методом державної політики у сфері НТП є підтримка міжнародного науково-технічного співробітництва. Міжнародне співробітництво створює необхідні правові й економічні умови та сприяє здійсненню суб'єктами науково-технічної діяльності вільних і рівноправних відносин із міжнародними науковими товариствами. Суб'єктам науково-технічної діяльності надається право брати участь у виконанні міжнародних програм та укладати угоди з іноземними організаціями і фірмами, брати участь у діяльності іноземних та міжнародних наукових товариств, асоціацій та союзів на правах їхніх членів, здійснювати взаємний обмін науково-технічною інформацією, проводити обмін науково-технічними й викладацькими кадрами, студентами та аспірантами, а також спільну підготовку фахівців.

3. Організаційно-правові засади функціонування державної інноваційної системи в Україні.

Сучасна нормативно-правова база (закони, укази Президента, підзаконні акти у формі постанов Уряду, наказів центральних органів виконавчої влади тощо) стосовно науково-технічної та інноваційної діяльності налічує близько 200 документів.
Зокрема, національне інноваційне законодавство включає норми Конституції України, Господарського кодексу, Закону України "Про інноваційну діяльність", Закону України "Про пріоритетні напрями розвитку інноваційної діяльності в Україні", Закону України "Про інвестиційну діяльність", Закону України "Про наукову і науково-технічну діяльність", Закону України "Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків" та інших нормативно-правових актів, які визначають правові, економічні та організаційні засади державного регулювання інноваційної діяльності в Україні, встановлюють форми стимулювання державою інноваційних процесів і спрямовані на підтримку розвитку економіки України інноваційним шляхом.
Вихідні правові передумови державної інноваційної політики закладено в Конституції України. Стаття 54 гарантує громадянам свободу наукової і технічної, а також інших видів творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав. У цій самій статті визначено, що держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв’язків України зі світовим співтовариством.
Крім згаданих законодавчих актів, слід окремо відмітити прийняту Верховною Радою України 13 липня 1999 року Концепцію науково-технічного та інноваційного розвитку України. Концепція містить основні цілі, пріоритетні напрями та принципи державної науково-технічної політики, механізми прискореного інноваційного розвитку, орієнтири структурного формування науково-технологічного потенціалу та його ресурсного забезпечення. Вона визначає засади взаємовідносин між державою та суб’єктами наукової та науково-технічної діяльності, які ґрунтуються на необхідності пріоритетної державної підтримки науки, технологій та інновацій як джерела економічного зростання, складника національної культури, освіти та сфери реалізації інтелектуального потенціалу громадян. Дія Концепції розрахована на період стабілізації економіки та досягнення постійного її розвитку.
Відповідно до законодавства державну підтримку одержують суб’єкти господарювання всіх форм власності, що реалізують в Україні інноваційні проекти, у тому числі підприємства всіх форм власності, які мають статус інноваційних.
Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності є Державне агентство України з інвестицій та інновацій (Держінвестицій), діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Першого віце-прем’єр-міністра України. До основних завдань Держінвестицій належить : участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері інвестицій та інноваційної діяльності та створення національної інноваційної системи для забезпечення проведення ефективної державної інноваційної політики, координація роботи центральних органів виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності ( постанова Кабінету Міністрів України " від 16 травня 2007 р. N 749 "Деякі питання Державного агентства України з інвестицій та інновацій").
Ключовою проблемою державної інноваційної політики є формування та забезпечення реалізації її пріоритетів як головних та найважливіших напрямів системної діяльності.
Державні пріоритети інноваційної діяльності викладені в Законі України "Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні", що визначає правові, економічні й організаційні засади формування та реалізації пріоритетних напрямів інноваційної діяльності в країні.
Пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні - науково, економічно і соціально обґрунтовані та законодавчо визначені напрями інноваційної діяльності, спрямовані на забезпечення потреб суспільства у високотехнологічній конкурентоспроможній, екологічно чистій продукції, високоякісних послугах та збільшення експортного потенціалу держави.
Пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні зобов’язують органи виконавчої влади всіх рівнів створювати режим найбільшого сприяння виконанню робіт, спрямованих на реалізацію відповідних пріоритетних напрямів, та концентрації на них фінансово-економічних та інтелектуальних ресурсів.
Стимулювання конкуренції та обмеження монополії забезпечує поширення інновацій на загальноекономічному рівні. Нормативною базою сприяння конкуренції є антимонопольне законодавство, спрямоване на розвиток конкурентного підприємництва, обмеження діяльності підприємств-монополістів, створення передумов для демонополізації економіки, запобігання недобросовісній конкуренції.
Отже, для переходу економіки країни на інноваційний шлях розвитку необхідне досконале нормативно-правове забезпечення. Норми про інноваційну діяльність, що містяться в багатьох актах різних галузей законодавства України і за якими інновації є складовими інвестиційного процесу, утворюють в Україні законодавчу базу для здійснення і розвитку науково-технічної та інноваційної діяльності, яка має досить виразні ознаки постійного вдосконалення, але результативність її впливу на розвиток інноваційних процесів ще недостатня.

4. Досвід іноземних держав у сфері створення та функціонування державних інноваційних систем.

Формування національних інноваційних систем у США та деяких європейських країнах розпочалося відразу після закінчення Другої світової війни.
На думку багатьох дослідників, передумови створення національної системи в США були закладені ще в середині XIX ст, системою Land-Grant College, яка передбачала виділення земельних ділянок університетам безкоштовно. За що останні повинні були надавати суспільству певні послуги. Оскільки в США б ті роки сільське господарство переважало над промисловістю, університети зобов'язані були надавати послуги фермерам, У результаті цих заходів було створено систему Research Extension Service станцій, які здійснювали впровадження досягнень науки у сфері сільського господарства.
Побудова національної інноваційної системи США здійснювалась на основі власних фундаментальних досліджень. Ще на початку XIX ст, американська система освіти та науки була інтегрована в практичні проблеми корпоративного сектору краще, ніж в інших країнах.
На думку групи українських вчених під керівництвом І.Г. Шакаренка для еволюційного процесу формування національної інноваційної системи США характерні такі ознаки: орієнтація науки та освіти на розв'язання проблем корпоративного сектору та сектору загальнодержавного управління; створення незалежних наукових організацій: консультативних та дослідно-експериментальних лабораторій великими компаніями для здійснення систематичної інженерно-конструкторської роботи власними силами; становлення корпоративної системи наукових досліджень та промислових лабораторій, формування державної системи фінансування наукових досліджень.
Основними суб'єктами державного регулювання. інноваційної діяльності в США є: Американський науковий фонд, який займається фундаментальними дослідженнями, і Американська наукова рада, що представляє інтереси промисловості та університетів у науково-технічній політиці, Фінансування пріоритетних напрямків досліджень, визначених цими структурами, здійснюється на "конкурсній основі. Фундаментальні дослідження в США, як правило, виконуються у вищих навчальних закладах, тоді як прикладні дослідження здійснюються переважно приватними бізнес-структурами (увласних лабораторіях або на замовлення у спеціалізованих інститутах). Такий підхід дозволяє поєднати дослідницьку діяльність та освіту.
Протягом кількох останніх десятиліть за урядом США зберігається роль головного інвестора в сфері військових НДДКР, До 1990 року фінансування досліджень у військовій сфері переважало над іншими, зокрема у середині 60-х роках минулого століття на них витрачалось близько 80% всіх державних інвестицій. Уряд США завжди відігравав важливу роль в активізації інноваційних процесів, проте з початку 80-рокїв минулого століття після прийняття низки законів, що регулюють відносини у сфері інноваційної діяльності, вона значно зросла.
У прийнятих законах особливу увагу було приділено питанням забезпечення взаємодії університетів та малих підприємств, розвитку малого наукомісткого бізнесу, вдосконалення трансферту технології із сфери науки в промисловий сектор, Для стимулювання технологічних нововведень було прийнято Закон Стівенсона-Вудлера "Про технологічні нововведення", який регулює процес передавання технологій федеральними лабораторіями,
США є першою державою світу, яка почала впроваджувати заходи, спрямовані на захист своєї Інтелектуальної продукції на світовому ринку. Закон Бея-Доула ("Закон про патентні процедури між університетами і малим бізнесом") дозволив університетам отримувати патенти на винаходи, зроблені за державні кошти (субсидії). Це спонукало американських вчених з одного боку працювати в інтересах промисловості, а з іншого - передавати технології підприємствам. У США створено одну з найбільш розвинутих організаційно-правових інфраструктур підтримки інноваційної діяльності, Трансферт технологій здійснюється із університетів у промисловість, як правило, з допомогою венчурних компаній, чи шляхом створення в середині малих корпорацій дослідницьких підрозділів,
Сьогодні національна інноваційна система США є генератором створення близько 80% усіх світових інновацій, ft основою є 150 великих університетів, які займають перші місця в світових рейтингах. Крім того, в США функціонують Національні лабораторії - великі університети, які займаються дослідженням з певного напрямку прикладної науки.
Крій державних е США також функціонує велика кількість приватних дослідницьких корпорацій, найбільш відомою з них є Ренд-корпорейшнз, Ці структури займаються фундаментальними та прикладними дослідження на комерційні основі. Вони, як правило, обслуговують інтереси американських державних відомств, а також приватних компаній.
Таким чином, основними рисами національної інноваційної системи США є: потужні фундаментальні дослідження; значна фінансова підтримка фундаментальних досліджень з боку держави, порівняно великі витрати на НДДКР; велика, частка венчурного капіталу в фінансуванні НДДКР; ефективний механізм захисту інтелектуальної власності; тісний взаємозв'язок ніж елементами в системі "освіта - наука - бізнес".
Серед європейських країн вперше концепцію формування національної інноваційної системи було прийнято у Фінляндії як основу технологічної та інноваційної політики. Для управління інноваційними процесами в країні створено Раду з наукової і технологічної політики. Пріоритетними напрямками інноваційної діяльності вибрано інформаційні технології І телекомунікаційні системи.
Для сучасного етапу розвитку європейського суспільства характерним є формування єдиної інноваційної системи Європи, яка складається з національних Інноваційних систем країн-члєнїв ЄС та країн ОЕСР.
Ініціатива створення єдиної європейської інноваційної системи належить ОЕСР, яка, починаючи з 1990 року активно підтримувала та просувала цю ідею. Перші спроби в області координування інноваційної політики в європейських країнах були втілені в документах "Зелена книга з інноваційної політики" та "Перший план дій в області інновацій".
У 2000 році була прийнята Лісабонська стратегія, яка визначила основні напрямки загальноєвропейської інноваційної політики. Основною метою цієї стратегії є побудова найбільш компетентної динамічної економіки знань, що забезпечить ЄС світове лідерство. Одночасно з прийняттям стратегії була проголошена концепція створення єдиного дослідницького простору в Європі, Ці заходи дозволили об'єднати зусилля вчених різних країн ЄС.
Створена у І984 році мережа європейських бізнес-інноваційних центів е одним з найважливіших елементів інтегрованої європейської системи, До її складу входить близько 160 бізнес-інноваційних центрів і подібних до них організацій, а також 70 асоційованих членів. Основним ззвданняи цих структур є підтримка малих, середніх фірм та окремих підприємців, що займаються інноваційною діяльністю.
Головною європейською фінансовою структурою, яка здійснює підтримку розвитку малих та середніх інноваційних підприємств, є Європейський інвестиційний фонд, створений у 1994 році. Варто відмітити, що фонд працює з малими та середніми підприємствами не безпосередньо, а через фінансових посередників, У 1977 році на основі Європейської' патентної конвенції було утворено Європейське патентне відомство, яке поряд з видачею європейських патентів здійснює міжнародний пошук і попередню міжнародну експертизу проектів. Координація інформаційної діяльності Європейського патентного відомства відбувається за допомогою єдиної Європейської системи патентної інформації та документації.
Таким чином, інноваційна політика ЄС спрямована на підвищення конкурентоспроможності цього утворення на міжнародній арені.
Формування національної інноваційної системи в Японії відбувалось на основі запозичення результатів фундаментальних та частково прикладних досліджень у інших країн. У 1957 р, на базі Японського агентства з промислової науки та технологій було створено Японський Інформаційний центр науки і технологій, який займався виключно аналізом технічних статей, опублікованих у зарубіжних наукових виданнях,
Закупівля іноземних патентів у поеднанні з розвитком прикладної інженерної думки дозволили країні досягнути значних успіхів спочатку у виробництві побутової техніки, а пізніше автомобілів.
Однак з середини 80-рокіз минулого століття відбулося певне зміщення акцентів, Зокрема, було збільшено національні витрати на інноваційні розробки, проведено реформування університетів і національних лабораторій, посилено охорону прав інтелектуальної власності, впроваджено ряд заходів, спрямованих на забезпечення взаємозв'язку та взаємодії між наукою та промисловістю. Незважаючи нз це, сьогодні з Японії продовжується процес концентрації зусиль на прикладних дослідженнях, що мають значний конерційний ефект. Науково-технічний потенціал в основному акумулюється в потужних корпораціях, де створено сприятливі умови для інноваційної діяльності та функціонують гуртки якості.
У середині 90-х років минулого століття в Японії було прийнято "Базовий закон про науку І технологію" (1995 p.), а також продубльовано більшість американських закон у сфері захисту прав інтелектуальної власності, зокрема, закон Бєя-Доула. Особливістю державної інноваційної політики в Японії є надання підтримки великим корпораціям, які займаються науково-дослідними роботами, що визначні державою як пріоритетні, До них належать: науки про життя; інформатика і комунікації; охорона навколишнього середовища; нанотехнологн нових матеріалів.
З метою захисту вітчизняних корпорацій Японія проводить протекціоністську політику, сприяючи тим самим розвитку корпорацій, які функціонують у пріоритетних для країни наукомістких сферах.
Характерним для Японії є використання "клубного принципу" організації наукового процесу та сприяння технологічному поступу, Функцію нагляду й регулювання науки віднесено до компетенції відомства загального типу -Міністерства освіти, культури, спорту, науки і технологій.
Подібний підхід до формування національної інноваційної системи було використано в Китаї, Де сьогодні спостерігається; швидкий перехід від стратегії запозичень до стратегії технологічного лідерства, яка базується на використанні власного потенціалу розвитку високих технологій.
В останні роки значно зріс інтерес до теорії та практики формування національної інноваційної системи і в пострадянських країнах. Зокрема в Російській Федерації та Білорусії опубліковано чимало праць, присвячених питанням формування національної інноваційної системи. Однак аналіз національних інноваційних систем цих країн свідчить, що вони сьогодні е розбалансованими; основні елементи - освіта, наука, підприємства, інноваційна інфраструктура - існують ізольовано один від одного. Отже, при формуванні національної інноваційної системи України слід враховувати той факт, що економіка кожної країни, її структура, технологічні потреби є своєрідні та унікальні, а тому механічне перенесення інноваційних елементів у чуже середовище може не лише не принести бажаного результату, але й завдати шкоди. У зв'язку з ции необхідний ретельний підбір і адаптація лише тих інноваційних елементів, які найбільш відповідають національним особливостям тієї чи іншої країни.
У той же час, проведений аналіз існуючих підходів до створення інноваційних систем дозволив окреслити ряд спільних рис, які, на нашу думку, доцільно використати і в процесі формування інноваційної системи України: закріплення за державою головної ролі в забезпеченні інноваційного розвитку, зокрема, Визначення правил функціонування національної інноваційної системи, забезпечення необхідної ресурсної підтримки та створення належної Інноваційної інфраструктури; посилення взаемозв"язку між університетами та промисловими підприємствами шляхом формування системи прямих зв'язків між науковими організаціями та підприємствами через створення різноманітних форм інтеграції науки та бізнесу на зразок територіальних науково-промислових комплексів (наукових парків, технопарків); формування ефективної системи патентного захисту; розвиток механізмів міжнародного співробітництва.

5. Передумови на напрями удосконалення інноваційного законодавства України.

Зважаючи на те, що у сфері інноваційної діяльності на сьогоднішній день існує більше 200 норматино-правових актів, одним із напрямів його удосконалення, на думку багатьох вчених, є кодифікація.
Після здобуття незалежності в Україні триває активний кодифікаційний процес, котрий полягає у рекодифікації раніше кодифікованих галузей законодавства й у кодифікації нових сфер законодавчого регулювання, джерела якого ще не зазнавали систематизації.
Кодифікація інноваційного законодавства в Україні відбувається на базі чинних законів України та підзаконних нормативноправових актів, зокрема законів України “Про інноваційну діяльність”, “Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків”, “Про пріоритетні напрямки інноваційної діяльності”, “Про державне регулювання діяльності в сфері трансферу технологій”, “Про наукову та науковотехнічну діяльність”, “Про наукову та науковотехнічну експертизу” та ін. Водночас зазначена кодифікація не обмежується лише законодавчими актами з питань інноваційної діяльності, а здійснюється в межах більш загальної систематизації, насамперед господарського законодавства (Господарського кодексу України) зі збереженням усіх необхідних системноструктурних зв’язків із законодавством цивільним (зокрема, в частині права інтелектуальної власності та оборотоздатності його об’єктів), фінансовим (наприклад, щодо механізмів державного фінансування проведення наукових досліджень та реалізації інноваційних проектів), податковим (з питань умов оподаткування суб’єктів інноваційної діяльності та інших учасників інноваційних відносин) тощо.
Доцільність проведення систематизації законодавства з питань інноваційної діяльності зрозуміли не лише на теренах України. Думки про необхідність розроблення кодифікованого нормативноправового акта, який би визначив засади правового регулювання відносин, пов’язаних з отриманням та впровадженням нових результатів інтелектуальної діяльності починаючи від стадії досліджень і закінчуючи випуском нової продукції, застосуванням таких результатів у господарській діяльності, їх використанням при виконанні робіт чи наданні послуг, висловлювалися й у Російській Федерації та Республіці Білорусь.
Більше того, у 2008 р. комітет Державної Думи РФ з інформаційної політики, інформаційних технологій і зв’язку заявив про підготовку проекту інноваційного кодексу Російської Федерації, однак його не було передано на громадське обговорення та розглянуто Державною Думою. Водночас повідомлялось, що проект охоплює питання венчурного інвестування, діяльності технологічних парків, використання вільного програмного забезпечення, а також до нього було закладено положення щодо спрощеної системи оподаткування інноваційних компаній як суб’єктів малого бізнесу.
У 2004 р. парламентом Республіки Молдова було прийнято Кодекс про науку та інновації, який регламентує правові відносини, пов’язані з розробленням та реалізацією державної політики у сфері науки й інновацій, діяльністю у галузі наукових досліджень, інновацій і трансферу технологій, науковотехнологічної інформації, акредитацією організацій у сфері науки й інновацій, атестацією наукових і науковопедагогічних кадрів вищої кваліфікації, захистом інтелектуальної власності, а також із правовим статусом суб’єктів у галузі науки й інновацій.
Аналіз положень цього нормативного документа свідчить про те, що він більшою мірою регулює відносини у сфері науки та підготовки наукових і науковопедагогічних кадрів, ніж встановлює правове забезпечення створення національної інноваційної системи та функціонування інноваційного ринку. Проте зазначений підхід може бути враховано при розробленні проекту інноваційного кодексу України.
Окрім згаданих вище прикладів актуальність та доцільність проведення систематизації інноваційного законодавства підкреслює створення Міжпарламентською асамблеєю країн учасниць снД концепції та структури Модельного інноваційного кодексу для держав учасниць снД.
Слід звернути увагу, що ще у 1998 р. постановою Міжпарламентського комітету Республіки Білорусь, Республіки Казахстан, Киргизької Республіки та Російської Федерації було прийнято модельний закон “Про інновації”, глава 5 якого присвячена інноваційному кодексу, котрий відповідно до статей 10 та 11 має бути правовою основою втілення в життя інноваційної політики держави. Перелік питань, що має регламентувати інноваційний кодекс, визначено у ст. 12 цього модельного закону:
створення та функціонування національної державної інноваційно інвестиційної мережевої інфраструктури країни з центральним управлінням; створення та функціонування органів, які забезпечують формування спільного інноваційного простору державучасниць; розвиток інноваційнокадастрового потенціалу країни; створення банку даних та інформаційної мережі, що обслуговують керівників інноваційних проектів; формування систем управління інноваціями в галузі якості виробництва.
Крім того, у цьому документі встановлено перелік законодавчих актів, що рекомендується прийняти з питань інновацій в окремих галузях народного господарства та соціальній сфері: закони “Про інновації в медицині”, “Про природоохоронну інноватику”, “Про інновації в будівництві”, “Про інновації в ядерній енергетиці”, “Про соціальні інновації”, “Про інновації із захисту прав людини”, “Про інновації із забезпечення безпеки”, “Про інновації на небезпечних виробництвах”.
Отже, проведення систематизації інноваційного законодавства України спрямоване на законодавче забезпечення функціонування ефективної національної інноваційної системи, на створення у країні інноваційного ринку, що охопив би обіг результатів інтелектуальної діяльності як об’єктів права інтелектуальної власності, так й інноваційних продуктів, на захист прав та законних інтересів вітчизняних суб’єктів інноваційної діяльності, авторів наукових розробок та інших учасників інноваційних відносин, у тому числі й на зовнішніх ринках товарів та послуг, на формування та реалізацію цілеспрямованої державної політики у сфері науки й інновацій як окремого напряму державної соціальноекономічної політики.
У концептуальному контексті кодифікація інноваційного законодавства України має на меті:
законодавче закріплення національної інноваційної системи як цілісного ієрархічно побудованого організаційноправового механізму паралельно зі здійсненням її глибокої модернізації;
створення ефективних правових форм взаємодії між окремими ланками інноваційного процесу, що уособлюють відповідно різний суб’єктний склад його учасників, на основі пошуку балансу між приватними та публічними інтересами в контексті функціонування інноваційного ринку як такого;
захист національних інтересів суб’єктів інноваційної діяльності в Україні, враховуючи жорстко конкурентний характер світового ринку інноваційних (технологічних) продуктів;
законодавче закріплення принципово важливих складових та чинників ефективного функціонування національної інноваційної системи, таких як “інноваційна політика держави”, “інфраструктура національної інноваційної системи”, “механізм реалізації державної інноваційної політики”, “господарські зобов’язання інноваційного типу”, “інноваційний проект” тощо.
В юридичнотехнічному сенсі кодифікація інноваційного законодавства вирішує цілу низку завдань щодо формування оптимального нормативноправового середовища функціонування національної інноваційної системи відповідно до пріоритетів державної інноваційної політики.
Ці завдання розв’язуються, зокрема, шляхом систематизації складу всіх важливих елементів інноваційних правовідносин: їх суб’єктів та учасників; об’єктів; системи юридичних фактів, що опосередковують динаміку інноваційного процесу.
Так, кодифікація має забезпечити відповідними правовими засобами взаємодію державних органів та суб’єктів інноваційної діяльності в системі організаційногосподарських відносин, кінцевою метою яких є стимулювання та державна підтримка інноваційної діяльності на території України.
Наступне юридичнотехнічне завдання внесення законодавчих пропозицій стосовно нових організаційноправових форм спеціальних суб’єктів інноваційного ринку, що, зокрема, забезпечувало б функціонування його важливих “стикових” сегментів, наприклад, доведення інноваційної розробки до рівня інноваційного продукту з подальшим впровадженням його у конкретне виробництво.
Це одна з найпроблематичніших ланок інноваційного процесу.
У цілому слід зазначити, що сам процес створення проекту інноваційного кодексу України за своїм характером також є інноваційним,
оскільки за змістом інноваційне законодавство України об’єктивно ще не готове до поточної кодифікації у штатному режимі законодавчої діяльності. Підготовка проекту є спробою через кодифікацію інноваційного законодавства терміново вирішити низку проблем законодавчого регулювання інноваційних процесів, досягти синергетичних ефектів у процесі його застосування та реакцією на брак часових ресурсів для поступової й фрагментарної модернізації чинного інноваційного законодавства. У цьому контексті слід зауважити, що низький рівень базового, “сировинного” нормативноправового матеріалу компенсується надзвичайною суспільною затребуваністю такої кодифікації, адже ця форма систематизації й водночас модернізації інноваційного законодавства може забезпечити системність і ефективність інноваційних процесів в українській економіці.
Cаме системність правового регулювання відносин в інноваційній сфері доцільно визнати основним принципом, покладеним в основу розроблення проекту інноваційного кодексу України, дотримання якого при проведенні робіт із систематизації інноваційного законодавства дасть змогу забезпечити правовою базою всі елементи національної інноваційної системи, відтворити її в тій правовій формі, що відповідає стратегічному завданню держави поступово перевести розвиток національної економіки на інноваційноінвестиційну модель, котра у розвинених країнах виявила себе надійною альтернативою індустріальносировинної моделі.
Згадані засади систематизації вітчизняного законодавства з питань інноваційної діяльності реалізуються за умови дотримання комплексного підходу до визначення та оформлення її результатів у кодифікованому нормативноправовому акті, який повинен встановити правовий зміст поняття “національна інноваційна система”, її структурні елементи й особливо інфраструктуру, сформулювати вимоги до наукової, науковотехнічної й інноваційної діяльності, у тому числі щодо питань фінансування, страхування та оподаткування, закріпити коло суб’єктів інноваційних відносин та їхній правовий статус, чітко визначити об’єкти інноваційної діяльності та регламентувати відносини, що виникають у зв’язку з їх створенням та обігом, зокрема за наявності іноземної складової. В sнноваційному кодексі також має бути врегульовано організаційногосподарські відносини суб’єктів інноваційної діяльності з органами державної влади та місцевого самоврядування, встановлено форми та умови реалізації державноприватного партнерства в науковій, науковотехнічній та інноваційній сферах, а також визначено правовий механізм формування і здійснення державної інноваційної політики, у тому числі засади її моніторингу, проведення державного контролю за станом та функціонуванням національної інноваційної системи, організації національної системи науковотехнічної інформації, забезпечення інноваційної безпеки держави.
Невисока інноваційна спрямованість національної економіки та низький рівень інноваційної активності суб’єктів господарювання дають підстави для розроблення та введення у законодавче поле нових, ефективніших правових механізмів і засобів регулювання інноваційної діяльності, причому на всіх стадіях так званого життєвого циклу інновацій від виникнення ідеї та проведення щодо неї наукових досліджень до реалізації її у виробничому процесі або діяльності суб’єктів господарювання. З цих позицій вкрай важливого значення набуває моделювання нових або вдосконалення наявних організаційноправових форм як для суб’єктів інноваційної діяльності, так і для інших учасників інноваційних відносин, передусім суб’єктів інноваційної інфраструктури: індустріальних інноваційних парків, компаній з управління правами інтелектуальної власності, різних типів венчурних фондів (пайовий, корпоративний, державний та довірчого управління).
Активізації відносин з обміну результатами інтелектуальної діяльності та створенню інноваційного ринку має передувати чітке законодавче розмежування інноваційних об’єктів та об’єктів права інтелектуальної власності, встановлення правового режиму їх обігу та розподілу майнових прав на них. З урахуванням зазначеної мети досить актуальним вбачається проведення уніфікації та адаптації до сучасних вимог договірних форм передачі результатів інтелектуальної діяльності та розроблення для них системи пойменованих договорів.
Як свідчать практика та статистичні показники інноваційної активності суб’єктів господарювання, в сучасних економічних умовах підвищення конкурентоспроможності не є дієвим спонукальним фактором для застосування ними нових підходів до організації своєї діяльності.
Так, ці суб’єкти вважають, що набагато стабільніше й дешевше використовувати вже відомі засоби та діяти традиційними методами, ніж залучати нові розробки, котрі як товар мають високу вартість, а ефект від їх впровадження та термін отримання результатів зазвичай важко передбачити.
Тому зацікавленість суб’єктів господарювання у залученні результатів наукових досліджень у їхню діяльність потрібно підвищувати введенням різних правових інструментів стимулювання інноваційної діяльності. Ефективними з цих позицій виглядають запровадження декількох видів спеціальних (пільгових) режимів реалізації інноваційних проектів; введення системи страхування інноваційних проектів (обов’язкового та добровільного) з метою зниження ризиків від їх здійснення; визнання рівноправних (партнерських) засад державного і приватного фінансування та закріплення їхніх форм (пряме фінансування, кредитування, лізинг та ін.); розширення механізмів залучення приватного капіталу до реалізації інноваційних проектів;
удосконалення правового регулювання патентноліцензійної діяльності, яка до цього часу не має повноцінної оновленої законодавчої бази (Закон України “Про патентних повірених” так і не прийнято, а діє Положення про представників у справах інтелектуальної власності (патентних повірених), затверджене Постановою кабінету Міністрів України від 10 серпня 1994 р.).
Назрілу модернізацію інноваційного законодавства доцільно провести у межах його систематизації, а їх загальні результати отримають повноцінну реалізацію та закріплення у кодифікованому акті.
Інноваційний кодекс України за таких умов має можливість стати базовим спеціальним комплексним нормативноправовим актом держави з питань забезпечення, стимулювання і реалізації суб’єктами господарювання інноваційної діяльності, в якому отримують продовження та уточнення норми про інноваційну діяльність Господарського кодексу України, що є основним законодавчим актом у сфері господарювання.
Інноваційний кодекс має охопити своїм регулівним впливом відносини, пов’язані з розробленням, створенням, розповсюдженням інноваційних продуктів та їх упровадженням як інновацій протягом повного інноваційного циклу, а також із організаційним, фінансовим, правовим забезпеченням, стимулюванням інноваційнихпроцесів, управлінням і контролем за ними.












13PAGE 15


13PAGE 14115




15

Приложенные файлы

  • doc 15777597
    Размер файла: 175 kB Загрузок: 1

Добавить комментарий