Лекція 6. Форми організації суспільного виробни..


Лекція 6. Форми організації суспільного виробництва.
План
Національні та міжнародна економічні системи.
Характеристика товарного виробництва.
Товар і його властивості.
Теорії вартості.
Національні та міжнародна економічні системи
Сучасна економічна система не є лише сукупністю індивідуальних господарств одного рівня, а складною субординованою системою чотирьох рівнів, що взаємодіють між собою. Оскільки остання не є сукупністю індивідуальних виробників одного рівня, розрізняють чотири рівні економічної системи суспільства: глобально-економічний; макроекономічний; мезоекономічний; мікроекономічний.
Глобально-економічний рівень економічної системи включає світову (планетарну) економіку й економіку міждержавних об'єднань (СНД, ЄС, ВТО, АСЕАН і т. ін.). До цих двох суб'єктів глобально-економічного рівня економічної системи як власні суб'єкти належать міжнародні і міждержавні фінансово-економічні інститути (Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Європейський банк реконструкції і розвитку, Європейський валютний фонд, фінансово-промислові групи, транснаціональні корпорації, світові підприємницькі мережі та ін.).

32385-300990Світова економіка
Економіка міждержавних об’єднань (ЄС, СНД, АСЕАН, НАФТА)
1. Глобальний економічний рівень
Національні економіки
2. Макроекономічний рівень
Економіка територіально-регіональних економічних комплексів
Галузева економіка
Економіка окремих ринків (товарного, ресурсного, робочої сили тощо)
Економіка ринкових інфраструктурних підсистем (банківської, фінансової, податкової, грошової тощо)
3. Середній
або
Мезоекономічний рівень
Локальна економіка (підприємства, фірми, організації, установи)
Індивідуальна економіка (індивіда, сім’ї, домашнього господарства)
4. Мікроекономічний рівень
00Світова економіка
Економіка міждержавних об’єднань (ЄС, СНД, АСЕАН, НАФТА)
1. Глобальний економічний рівень
Національні економіки
2. Макроекономічний рівень
Економіка територіально-регіональних економічних комплексів
Галузева економіка
Економіка окремих ринків (товарного, ресурсного, робочої сили тощо)
Економіка ринкових інфраструктурних підсистем (банківської, фінансової, податкової, грошової тощо)
3. Середній
або
Мезоекономічний рівень
Локальна економіка (підприємства, фірми, організації, установи)
Індивідуальна економіка (індивіда, сім’ї, домашнього господарства)
4. Мікроекономічний рівень

Рис. 3.3. Рівні економічної системи
Мікроекономічний рівень пов'язаний з локальною й індивідуальною економікою, до якої належать підприємства, фірми, організації, заклади, установи, окремі індивіди, родини, домашнє господарство, тобто тут водночас перебувають потужні підприємства, середній і малий бізнес.
Найбільшу кількість суб'єктів охоплює мезоекономічний рівень, до якого належать економіка територіально-регіональних комплексів, галузева економіка, економіка окремих ринків (товарного, ресурсного, робочої сили тощо), економіка ринкових інфраструктурних підсистем (банківської, фінансової, податкової, грошової). Всі ці види економік, у свою чергу, складаються з територіально-регіональних і галузевих об'єднань, вільних економічних зон, територіально-виробничих комплексів, інфраструктурних інститутів окремих ринків, банківських і біржових об'єднань.
Макроекономічний рівень стосується економік окремих країн та їх суспільно-державних інститутів. Тобто головною ланкою економічної системи макрорівня є національна економіка. Національна економічна система – це сукупність взаємопов'язаних механізмів та інструментів розвитку і функціонування національної економіки. Всі елементи цієї системи знаходяться в певних співвідношеннях один з одним. Національна економічна система – це складна макроекономічна структура, яка визначається як взаємодія та взаємоузгодженість окремих сегментів ринку (ринку економічних ресурсів, товарів та послуг, грошей та валюти, капіталу, цінних паперів тощо) та окремих їх елементів.
Спосіб взаємозв'язку між елементами та компонентами національної економічної системи, внутрішня її організація визначають економічну структуру країни. Структура національної економіки – це співвідношення, які виражають взаємозв'язки та взаємозалежності між окремими частинами економіки, окремими її секторами, галузями тощо. Виражені в абсолютних (натуральних і вартісних) та відносних величинах співвідношення (пропорції) між певного типу взаємопов'язаними елементами економіки дають змогу конкретної якісно-кількісної оцінки структури національної економіки, оцінки її ефективності та оптимальності. Залежно від змісту економічних явищ та процесів, зв'язки між якими відображаються в пропорціях, розрізняють такі основні види структури економіки: відтворювальну; галузеву; територіальну (регіональну); соціальну; секторальну; зовнішньоекономічну; техніко-економічну.
2. Характеристика товарного виробництва
Історично визначають два основні типи організації економіки:
натуральне господарство;
товарне господарство.
Натуральне господарство – це така форма організації виробництва, за якою продукти виробляються для внутрішнього споживання з такими головними рисами:
відстала техніка і технологія виробництва;
малопродуктивна ручна праця;
відірваність економічних суб’єктів;
безпосередній розподіл продуктів праці.
Товарне господарство – це така форма організації виробництва, за якою продукти виробляються для подальшого обміну на ринку з такими головними рисами:
розвинутий поділ праці;
економічна відокремленість суб’єктів;
еквівалентність обміну;
використання грошей, тобто платність відносин;
наявність конкуренції.
Товарне виробництво можна класифікувати за такими критеріями:
1. За фактом використання грошей:
бартерне, тобто з прямим обміном товарів без посередництва грошового еквіваленту;
грошове, тобто за обов’язковою участю грошей.
2. За складністю:
просте з поєднанням однією особою функцій виробника і власника, тобто без використання найманого труда при перевазі ручної праці;
підприємницьке з обов’язковим залученням найманих робітників при значному розвитку інших чинників виробництва.
3. За номенклатурою продукції:
зі стабільною номенклатурою при слабкому технологічному розвитку ;
- зі змінною номенклатурою при постійному оновлюванні технологій.
3. Товар і його властивості
Товар – це продукт праці, який має дві властивості :
задовольняти будь-яку потребу (споживча вартість);
мати здатність обмінюватися на інші товари (мінова вартість).
Перша властивість має назву споживчої вартості, тобто корисність речі робить її споживчою вартістю з такими формами:
індивідуальна споживча вартість з корисністю для одного виробника продукту;
суспільна споживча вартість з визнанням корисності іншими потенційними споживачами.
Своєрідним конкурентом категорії “споживча вартість” є слово “цінність”, що відображає суб’єктивно-об’єктивний характер корисності для людини.
Друга властивість є вартістю, але на поверхні явищ вартість має форму мінової вартості.
Мінова вартість – це пропорція обміну одного товару на інший, яка постійно змінюється у часі й просторі. Два якісно різних блага, що обмінюються, мають тільки один загальний знаменник – те, що вони є продуктом праці. .
Розрізняють індивідуальну і суспільно необхідну працю.
Індивідуальна праця притаманна окремому виробнику, який витрачає індивідуальний робочий час.
Суспільно необхідна праця зі суспільно необхідним робочим часом визначається типовими (середніми, нормальними) умовами в даному суспільстві.
Саме суспільно необхідна праця, яка необхідна для виготовлення товару, - це його вартість.
Одночасне поєднання в одному товарі двох властивостей пояснюється двоїстим характером праці.
Конкретна праця створює споживчу вартість і являє собою доцільну сукупність професійних, кваліфікованих операцій з використанням особливих засобів виробництва і отриманням якісно особливого результату – товару.
Абстрактна праця – це сукупність фізичних і інтелектуальних зусиль людини безвідносно до доцільності і якісної особливості продукту. Тому саме абстрактна праця створює вартість і може вимірюватися робочим часом, зокрема, суспільно необхідним.
Єдиний процес праці здатний аналізуватися з позиції складності.
Проста праця не потребує кваліфікації і під силу кожному працездатному.
Складна праця – це кваліфікована діяльність з обов’язковою попередньою підготовкою.
На величину вартості впливають продуктивна сила та інтенсивність праці. Продуктивна сила описує конкретні особливості трудового процесу, зменшує вартість одиниці продукції, але не змінює загальної вартості усієї товарної маси. Інтенсивність описує загальні витрати зусиль, тому впливає на сумарну вартість без зміни вартості одиниці продукції.
Конкретна праця є приватною у зв’язку з відображенням індивідуального трудового внеску окремого виробника. Абстрактна праця є суспільною у зв’язку з вирівнюванням витрат трудових зусиль робітника. Таким чином, суперечність між конкретною і абстрактною працею виявляється в протистоянні приватного і суспільного труда при ринковому визнанні корисності товару.
4. Теорії вартості
Історично в політичній економії визначали дві
групи поглядів на вартість:
теорії об’єктивної вартості;
теорії суб’єктивної корисності.

Перша група включає такі основні напрямки:
Теорія трудової вартості представників англійської класичної політекономії: А.Сміта і Д. Рікардо. Не завжди послідовно вони визначили витрати праці як джерело суспільного багатства.
Політекономія марксизму вважала працю найманих робітників виключним джерелом вартості й багатства впритул до права революційного подолання несправедливості в розподілу доходів.
Теорія витрат виробництва в роботах Дж. Мілля, Дж. Мак-Куллоха, Р. Торренса поширила категорію “праця” на продукти минулих періодів у вигляді засобів виробництва, які в поточному періоді мали форму капіталу. Таким чином, логічним був висновок про створення вартості усіма елементами витрат.
Теорія трьох факторів виробництва французького економіста Ж.-Б. Сея полягала у рівноправній участі в утворенні вартості найманої праці, капіталу і землі. Це дозволяло власнику кожного з факторів отримувати доход відповідно внеску в загальну суму витрат. У контексті зазначеної концепції своєрідно виглядали так звані теорії “останньої години” Н. Сеніора і “стримування” Ф. Бастіа, які підкреслювали право капіталіста на прибуток фактором ризику при інвестуванні.
Друга група поглядів зробила акцент на суб’єктивне почуття споживача і в центр уваги поставила категорію “корисність”, або “цінність”. Насамперед йдеться про маржиналізм з теоріями граничної корисності й граничної продуктивності.
Теорія граничної корисності спирається на праці У. Джевонса, К. Менгера, Ф. Візера, Є. Бем-Баверка, Л. Вальраса та ін. Розмежування загальної і граничної корисності (корисності останньої одиниці блага, що споживається) дозволило вимірювати зниження інтенсивності потреби з подальшим визначенням оптимального споживання.
Теорія граничної продуктивності американського вченого Дж. Б. Кларка підкреслювала участь кожного чинника виробництва у формуванні вартості на підставі показника продуктивності останньої одиниці, що дозволяло шукати оптимальне співвідношення чинників.
Неокласична теорія, починаючи з робот А. Маршалла, поєднала обидва підходи, зняла протиставлення витрат виробника і корисності споживача, наголосила істинною проблему ціни як певної комбінації попиту і пропозиції.
Кейнсіанська теорія в середині 20 ст. поширила аналіз цін на макроекономічний рівень, включаючи ринки недосконалої (обмеженої) конкуренції.
Інституціональні теорії (постіндустріального, інформаційного суспільства) вважають саме інформацію на підставі інтелекту людини основним джерелом будь-якої вартості (цінності), а не витрати фізичних або психічних зусиль.
Треба відзначити оригінальний внесок у теорію вартості відомого українського вченого М. Туган-Барановського, який на межі 19-20 ст. запропонував теорію економічної цінності, згідно з якою можливий синтез витратного і маржинального підходів.

Приложенные файлы

  • docx 15725330
    Размер файла: 43 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий