Pitannya_DPA

Питання з Історії України
Державна підсумкова атестація

1.Початок Першої світової війни. Воєнні дії на території України у 1914- 1917 рр.
(Перша світова війна розпочалася як протистояння двох військово-політичних блоків європейських держав Антанти (Англія, Росія, Франція) і Троїстого союзу (Австро-Угорщина, Італія, Німеччина). 1 серпня 1914 р. вважається днем початку війни. Напередодні війни окреслилися основні цілі ворогуючих сторін щодо завоювання українських земель. Уряд кайзерівської Німеччини прагнув розгромити Росію, загарбати всі українські землі та включити їх до складу майбутньої Великонімецької імперії. Австро-Угорщина намагалася зберегти своє панування в Галичині, на Північній Буковині й Закарпатті, а також захопити територію Волині й Поділля. Після вступу у війну Туреччини розроблявся план захоплення нею Північного Причорномор'я і контролю турків над акваторією всього Чорного моря. Царська Росія прагнула розширити територію держави до Карпатських гір. Було висунуто тезу про «возз'єднання братів-русинів» (українців Східної Галичини й Північної Буковини) з великоросами. Згідно з «планом А», розробленим російським Генеральним штабом, головний удар передбачалося завдати по військових силах Австро-Угорщини, підкоривши Карпатські гори, захопити Закарпаття і згодом оволодіти Будапештом і Віднем. Із початком війни українські землі перетворилися на театр жорстоких і кровопролитних воєнних дій. Українці були змушені воювати у складі російської (3,5 млн осіб) та австрійської (250 тис. осіб) армій за чужі інтереси і вести братовбивчу війну. Воєнні дії розгорнулися на території Західної України. У серпні-вересні 1914 р. відбулася Галицька битва, у результаті якої російські війська Південно-Західного фронту завдали поразки австрійцям. Східну Галичину, Північну Буковину, Львів, Чернівці було окуповано російською армією, а військову фортецю Перемишль узято в оточення. У Галицькій битві обидві сторони використовували авіацію, бронепоїзди. Кровопролитна битва відбулася на Ужоцькому перевалі в Карпатах. Вона стала першим бойовим хрещенням для легіону Українських січових стрільців, які входили до складу австрійської армії. Потім бої продовжилися на Верецькому перевалі. Наприкінці 1914 р. австрійська й російська армії воювали за українські міста Борислав, Дрогобич, Стрий. 22 березня 1915 р. після облоги російські війська під керівництвом Олексія Брусилова оволоділи фортецею Перемишль, що панувала над плацдармом на річці Сян (Галичина). Понад 100 тис, солдатів австрійської армії було взято в полон. Захоплення Перемишля стало головним успіхом російської армії, хоча їй вдалось утримувати цю фортецю лише протягом двох місяців. Але наступ Людендорфа в Північній Польщі в лютому 1915 р. захопив російські війська зненацька: вони втратили чотири дивізії, міць їхнього власного наступу було послаблено. У 1915 р. російські війська прорвали оборону австро-угорської армії і захопили майже всю Східну Галичину та Північну Буковину. Запеклий бій відбувся за гору Маківка в Карпатах. Однак унаслідок загального наступу німецьких та австро-угорських військ наприкінці 1915 р. російські війська почали відступати. У 1916 р. російські війська під командуванням О. Брусилова провели вдалий наступ на позиції противника. Ця операція одержала назву «Брусиловський прорив». Однак війна набувала позиційного характеру. На початку 1917 р. німецькі та австро-угорські війська знову почали наступ у районі Львова Галича Станіслава Чернівців. Лінія фронту стабілізувалася, а переважна більшість західноукраїнських земель знову опинилася під австро-угорською та німецькою окупацією. )

2.Участь України в діяльності ООН та інших міжнародних організацій у повоєнний період. (Наприкінці Другої світової війни Україна стала суб'єктом міжнародного права. 27 січня 1944 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було прийнято рішення про розширення прав союзних республік у сфері міжнародних відносин. X сесія Верховної Ради СРСР (1944 р.) прийняла закон про перетворення Наркомату закордонних справ із загальносоюзного на союзно-республіканський. У 1944 р. в УРСР було створено Народний комісаріат закордонних справ (НКЗСУ) на чолі з Д. Мануїльським.
Сталінське керівництво переслідувало ряд цілей: представити приєднання західних областей України і Білорусії як акт возз'єднання територій, населених представниками одного етносу, збільшити кількість своїх представників в Організації Об'єднаних Націй (ООН), переговори про створення якої активно велись наприкінці війни. Вступ України до ООН мав створити ілюзію її державності й заспокоїти національно-визвольні сили.
У серпні 1944 р. на конференції в Думбартон-Оксі (США), під час обговорення проекту майбутньої Організації Об'єднаних Націй, радянський представник А. Громико вніс пропозицію вважати 15 радянських республік членами-засновницями організації,. Цю пропозицію було відхилено. На Кримській конференції у лютому 1945 р. США й Велика Британія зобов'язалися підтримати пропозицію радянського уряду щодо прийняття УРСР і БРСР у члени ООН.
Українська делегація брала участь у розробці Статуту ООН (Д. Мануїльський очолив комітет з підготовки тексту преамбули (вступу) першого розділу Статуту ООН «Цілі та принципи діяльності організації»). 1945 р, проект був підписаний і ратифікований Україною. 1946 р. Україну було обрано до Економічної і Соціальної Ради ООН. Країна стала членом постійної Комісії ООН з прав людини, Міжнародної організації праці (МОП), Комісії ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Міжнародного суду, а в 19481949 pp. була непостійним членом Ради Безпеки ООН. Українські дипломати брали активну участь у роботі повоєнних мирних конференцій: Паризької (1946 p.), Дунайської (1948 p.).
Прийняття України в ООН було результатом визнання її внеску в розгром фашизму, свідчило про зростання її міжнародного авторитету. Однак зовнішня політика України в повоєнний період цілком підпорядковувалась інтересам Кремля.
Об'єднання українських земель у кордонах однієї держави, вихід України на міжнародну арену зумовили зміну державної символіки республіки Президія Верховної Ради УРСР прийняла Указ про Державний Герб, Державний Прапор і Державний Гімн УРСР. Червоний прапор з написом «УРСР» було замінено двоколірним: верхня частина, що становила дві третини ширини полотна, була червоною, а нижня мала світло-блакитний (лазурний) колір. У верхньому лівому куті прапора містилось зображення серпа і молота, а над ним п'ятикутна зірка.)

3.Національний рух у Галичині та Наддніпрянській Україні в роки Першої світової війни.( Серед учасників Українського національного руху в Галичині й Наддніпрянській Україні не було єдиного ставлення до війни та майбутнього України. Більшість західноукраїнських політиків підтримала у війні Австро-Угорщину. У серпні 1914 р. представники радикальної, соціал-демократичної і національно-демократичної партій заснували у Львові міжпартійний блок Головну Українську Раду (ГУР). її очолив активний учасник національного руху в Галичині Кость Левицький. Діячі ГУР взяли активну участь у формуванні українських військових підрозділів. Більшість учасників цих підрозділів були членами військових, громадських, спортивних молодіжних організацій («Січ», «Сокіл», «Пласт»). Понад 2,5 тис. добровольців утворили легіон Українських січових стрільців, що брав активну участь у бойових діях на боці Австро-Угорщини. З ініціативи Д. Донцова, В. Дорошенка, О. Скоропис-Йолтуховського, М. Меленевського було утворено політичну організацію Союз визволення України (СВУ). Політична програма СВУ, яку було опубліковано 1 вересня 1914 p., передбачала створення незалежної України. Майбутня держава уявлялася конституційною монархією, повинна була мати демократичний устрій, забезпечувати вільний розвиток усіх національностей, незалежну українську церкву. У досягненні поставленої мети СВУ спирався на Німеччину та Австро-Угорщину. На початку вересня 1914 р. більшу частину Східної Галичини було окуповано російською армією. Царський уряд вважав Східну Галичину «давньою російською землею», тому з її боку почалися утиски української мови, українських культурних організацій, кооперативів, періодичних видань. У 1915 р. становище на фронті змінилося: німецькі та австро-угорські війська пішли в контрнаступ, російська армія відступила. У новій ситуації ГУР виступила із заявою, у якій проголошувала своєю метою утворення незалежної Української держави на землях, що входили до складу Російської імперії. Українські землі, які перебували в складі Австро-Угорщини, мали стати автономною областю Австро-Угорщини. Коли в результаті Брусиловського прориву (травень-червень 1916 р.) російська армія знову окупувала Східну Галичину, Австро-Угорщина й Німеччина домовилися про утворення Польської держави, до складу якої мали ввійти західноукраїнські землі. Для українців це означало неможливість реалізації планів державотворення. За цих умов ГУР самоліквідувалася. Українські політики на чолі з Євгеном Петрушевичем узяли курс «орієнтування на власні сили». Було висунуто нову ідею: землі колишнього Галицько-Волинського князівства є українськими землями і тому не можуть стати частиною Польської держави. Діячі СВУ розгорнули активну роботу в таборах для військовополонених, із яких згодом були утворені дві українські дивізії Сірожупанників та Синьожупанників. Національний рух у Східній Галичині також був представлений діяльністю культурно-освітніх організацій «Просвіт» і українських народних шкіл, що підіймали національну самосвідомість народних мас. Українська греко-католицька церква на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким сприяла єднанню українців і зростанню національної самосвідомості. У роки Першої світової війни в Наддніпрянській Україні діяли такі політичні партії та блоки; РУП, УСДРП, ТУП, «Спілка». На початку Першої світової війни в УСДРП відбувся розкол. Представники УСДРП на чолі із Симоном Петлюрою підтримали у війні царську Росію. Члени УСДРП на чолі з В. Винниченком засуджували війну, обстоювали автономію України, В. Дорошенко очолив крило УСДРП, що закликало до боротьби з царською Росією і стояло на позиціях незалежності України. Діячі ТУП закликали українців до захисту Російської держави у війні, сподіваючись, що в майбутньому Україні буде надано автономію. Вихідці з Галичини заснували в Києві Карпаторуський визвольний комітет, який закликав своїх земляків урочисто зустріти російську армію. Та метою підтримки російської армії було створено Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського союзу земств і міст. Членами Комітету були відомі представники українського національного руху (П. Ніковський та інші). Помічником уповноваженого Союзу на Західному фронті був призначений С, Петлюра. Українські ліберали засновували й утримували власним коштом приватні лазарети для поранених солдатів. Лазарети відкривали також монастирі Російської православної церкви. Молодь була активною учасницею українського національного руху. У Харкові діяла студентська громада, робота якої сприяла зростанню національної самосвідомості українців. Українські депутати в IV Державній думі Росії вимагали відновити «малоросійську пресу», порушували питання про автономію України. )

4.Суспільно – політичне життя в Україні в 1953 – 1964 рр. (5 березня 1953 р. помер Й. Сталін. У керівництві партії розгорнулася боротьба за владу. Першим секретарем ЦК КПРС у 1953 р. став Микита Хрущов. Прихід до влади Хрущова викликав зміну партійного керівництва на місцях. В Україні накреслився процес українізації керівництва республіки. Першим секретарем ЦК КПУ став О. Кириченко, другим секретарем М. Підгорний. З ім'ям М. Хрущова пов'язаний процес десталінізації радянського суспільства, який припинив масові репресії проти власного народу і розпочав реабілітацію незаконно репресованих партійних, державних працівників, діячів науки й культури (В. Затонський, Є. Квірінг, С. Косіор, П. Постишев, Ю. Коцюбинський, Г. Косинка, М. Куліш). Були реабілітовані маршали Радянського Союзу В. Блюхер, А. Єгоров, М. Тухачевский, командарми І. Уборевич та Й. Якір. Протягом 19531955 pp. було переглянуто основні політичні справи повоєнного часу, проведені за часів сталінського режиму. Характерною рисою десталінізації стали послаблення тюремно-табірного режиму, амністія німецьких військовополонених, частини українських колабораціоністів (тих, хто співробітничав з окупантами в роки війни), членів ОУНУПА. 1954 p. HKBC був реформований у Комітет державної безпеки (КДБ). В Україні його очолював В. Нікітченко. КДБ переглядав заведені раніше політичні справи. У лютому 1956 р. в Москві відбувся XX з'їзд КПРС. На закритому засіданні М. Хрущов виступив із доповіддю «Про культ особи та його наслідки» (пізніше вийшла Постанова ЦК КПРС «Про подолання культу особи та його наслідків», опублікована в газетах). У доповіді М. Хрущова було наведено кричущі факти беззаконня і сваволі сталінського режиму в 1930 на початку 1950-х pp., йшлося про трагедію початкового періоду Великої Вітчизняної війни, депортацію малих народів (у тому числі кримських татар, караїмів); Й. Сталін був представлений жорстоким тираном і диктатором. Ця доповідь повністю була опублікована в засобах масової інформації лише в роки перебудови. Із вулиць і майданів прибирали портрети й погруддя Й. Сталіна. У листопаді 1961 р. Сталінську область перейменували в Донецьку, а обласний центр Сталіне у Донецьк. Проте десталінізація мала незавершений характер. Партійне керівництво не зважилося глибоко проаналізувати сутність тоталітарного ладу, виявити причини формування режиму особистої влади Й. Сталіна. Політика комуністичної партії вважалася правильною, а соціально-політичні деформації пов'язувалися лише зі зловживаннями владою з боку особисто Й. Сталіна і його найближчого оточення. В Україні відбувався процес лібералізації суспільно-політичного життя. УРСР стала одержувати певні політичні дивіденди як одна з найрозвиненіших республік СРСР. За часів М. Хрущова половину вищого партійного керівництва складали вихідці з України. У 1954 р. пройшли урочистості, присвячені 300-річчю приєднання України до складу Росії. Почалося переписування історії України, яка стала вважатися складовою частиною історії Росії; з'явилося поняття «возз'єднання України з Росією». У лютому 1954 р, за рішенням Президії Верховної Ради СРСР зі складу РСФСР до складу УРСР було передано Крим. Письменник Ілля Еренбург назвав період у суспільно-політичному житті країни кінця 1950 середини 1960-х pp. «відлигою». Зміни, що відбулися, сприяли прогресивному розвитку України. Але непослідовність, суперечливість цих змін призвели до того, що сутність політичного режиму майже не змінилася. Довести реформи до кінця й докорінно оздоровити суспільство не вдалося. )

.5..Формування та бойовий шлях легіону Українських січових стрільців. (Головна Українська рада 1914 р. створила Центральну бойову раду, яка звернулася до австро-угорського уряду з проханням організувати окрему українську військову частину. Так було створено легіон Українських січових стрільців (УСС), або «усусів». Перший курінь УСС очолив підстаршина Дмитро Вітовський. Видатними старшинами «усусів» були М. Варан, Г. Коссак, Я. Струхманчук, Т. Рожанковський. Незабаром легіон УСС було перетворено на полк, а при ньому створено кіш запасну частину, що займалася набором новобранців. Австрійське командування не поспішало кидати «усусів» до бою, не маючи впевненості щодо їхньої лояльності. Уперше бійці УСС взяли участь в оборонних боях із кубанськими козаками російської армії на Борецькому й Ужоцькому перевалах. Після цих битв відбулося доукомплектування УСС українськими селянами із закарпатських сіл. Австрійське командування завжди скеровувало «усусів» на найважчі завдання. У 19151917 pp. «усуси» виявили героїзм у битвах із частинами російської армії на горі Маківка в Карпатах, під Галичем, Бережанами і під час Брусиловського прориву, поблизу містечка Козова. Найбільших втрат «усуси» зазнали в битвах за гори Маківка і Лиеоня, Запеклі бої точилися в Подільських степах. Після низки поразок і репресій стрільців було переведено в тил, і лише взимку 1917 р. вони повернулися на фронт. Наприкінці 1917 на початку 1918 р. в Києві було створено курінь УСС на чолі з Євгеном Коновальцем, що став найбільш боєздатною частиною українських військ у 1918 р. Створення УСС стало першою спробою організувати українську національну армію, яка могла б захищати інтереси українців і звільнити їх від іноземного панування. Перша світова війна перетворила українські землі на об'єкт загарбання і театр воєнних дій, а українців на учасників братовбивчого протистояння. Два військово-політичні блоки вели кровопролитну війну за українські землі без урахування національних інтересів народу. Серед учасників національного руху в Галичині й Наддніпрянській Україні не було єдності в питаннях ставлення до війни та майбутнього України: яку позицію варто зайняти у війні й до чого закликати український народ. Але розкол українського національного руху не знищив ідеї створення самостійної української держави. )


6..Культурне життя в Україні в другій половині 40 – х – на початку 50 – х років. (Відродження культурного життя в Україні з повоєнні роки було пов'язане з великими труднощами. В умовах відновлення важкої промисловості й нарощування військового потенціалу країни катастрофічно не вистачало коштів на соціально-культурну сферу. Після війни починає відновлюватися система народної освіти. Набувають поширення вечірня й заочна форми навчання. У 1953 р. було введено обов'язкову семирічну освіту для дітей. Тривала русифікація шкіл і освіти загалом. Комуністична партія прагнула зберегти й посилити свій контроль над учнівською молоддю. Відновили роботу вищі заклади освіти: Київський, Харківський, Одеський університети (усього 154 вищі заклади освіти). У повоєнні роки було відновлено роботу науково-дослідних інститутів. Академію наук УРСР очолював видатний учений О. Палладій. У 1946 р. в Україні почав діяти перший в СРСР атомний реактор. Українська культура збагатилася художніми творами вже відомих авторів: Остапа Вишні, М. Рильського, В. Сосюри, П. Тичини, Ю. Яновського, А. Малишка. В Україні діяли три кіностудії Київська, Одеська, Ялтинська. Розвивалася творча самодіяльність: проводилися концерти, виставки, огляди-конкурси тощо. У повоєнні роки посилився тиск сталінського режиму на інтелігенцію. Й. Сталін доручив керівництво культурою секретареві ЦК ВКП(б) з ідеології А. Жданову. Тому період від 1946 до 1949 р. в історії культури й науки пізніше стали називати «ждановщиною», маючи на увазі час посиленого втручання сталінського режиму до сфер ідеології, культури, науки, літератури, мистецтва з метою встановлення жорсткого контролю над духовним розвитком радянського суспільства. В Україні велася боротьба з «буржуазним націоналізмом» і «космополітизмом». Розвиткові біологічної науки заважала «лисенківщина». Т. Лисенко був президентом Всесоюзної академії сільськогосподарських наук; з його діяльністю була пов'язана ідеологізація науки. Генетика й кібернетика оголошувалися «лженауками». Було ліквідовано механізм використання досягнень фундаментальної біології в сільськогосподарській і медичній практиці. Репресій зазнали відомі біологи Д. Третьяков, І. Поляков, С. Делоне та інші. У період 19461951 pp. було прийнято 12 партійних постанов з ідеологічних питань. Першими були постанови ЦК ВКП(б) «Про журнали «Звезда» і «Ленинград»», спрямовані, зокрема, проти творчості А. Ахматової й М. Зощенка. Ідеологічних репресій зазнали журнали «Перець», «Вітчизна». Подібно до цього була прийнята й постанова «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР та заходи для його поліпшення». Почалися цькування працівників мистецтва, «на музичному фронті», критика «безпартійних пейзажів», були розгромлені Інститут історії України в системі АН УРСР і українська історична школа, створена М. Грушевським. Були репресовані діячі єврейської культури (справа «Єврейського Антифашистського комітету»). Вчені й письменники, композитори й художники практично не мали на той час можливості творити нове, оригінальне, живе. Соціалістичний реалізм став єдиним методом творчого сприйняття й відображення світу. Західноєвропейська література сприймалася як література деградації та занепаду. Основою мислення талановитих діячів науки й культури мала стати «партійність». Вважалося, що той, хто не знайомий із творами Сталіна, не може бути творцем. Учені, письменники, художники й композитори повинні були оспівувати соціалістичний лад у всіх його проявах. Отже, історичний розвиток України в 1945 1953 pp. відбувався за умов посилення сталінського тоталітарного режиму. Відбудова народного господарства не призвела до зростання життєвого рівня населення і відклала вирішення соціальних проблем на наступні десятиліття. Об'єднання етнічних українських земель у межах однієї держави, вихід України на міжнародну арену не принесли українцям реального суверенітету. Будь-які прояви патріотизму стосовно України, а не до СРСР у цілому, вважалися проявами «буржуазного націоналізму» й призводили до репресій з боку уряду. )


7.Початок Української революції, утворення Центральної Ради. М. Грушевський. (Перша світова війна призвела до загострення соціальних, політичних і національних суперечностей у Російській імперії. В Україні активізувався національно-визвольний рух проти самодержавства, який ставив собі за мету завоювання політичних прав. 27 лютого 1917 р. перемога Лютневої революції в Петрограді призвела до падіння самодержавства, незабаром цар Микола II зрікся престолу. Тимчасовий уряд очолив князь Георгій Львов. В Україні самодержавний режим також було ліквідовано, а замість старих органів влади утворено губернські, міські й повітові правління. У містах і селах було утворено паралельні органи влади Ради робітничих і солдатських та Ради селянських депутатів. Національні політичні сили були роздроблені, тому необхідно було створити український керівний центр. Так в Україні виник альтернативний центр влади Українська Центральна Рада (УЦР). Вона була створена 34 березня 1917 р. в Києві на зборах представників Товариства українських поступовців (ТУП) і українських соціал-демократів. УЦР стала представницьким органом українських демократичних сил і очолила національно-демократичну революцію в Україні. Керівником УЦР став Михайло Грушевський відомий український історик і політик. Видатними діячами УЦР стали також Д. Антонович, С. Веселовський, Д. Дорошенко, В. Коваль, Ф. Крижанівський. Партійний склад УЦР був різноманітний, її членами стали представники ТУП, який згодом було перейменовано у Союз українських автономістів-федералістів, Української соціал-демократичної робітничої партії, Української партії соціалістів-революціонерів, Української народної партії. Крім партій до складу УЦР увійшли представники громадських організацій. Основні напрямки політичної програми УЦР · Боротьба за національно-територіальну автономію у складі дев'яти українських губерній та етнічних земель. · Підготовка до виборів в Установчі збори з метою розв'язання питання про автономію України в складі Російської республіки. · Співпраця з Тимчасовим урядом. · Надання національним меншинам рівних політичних прав, Однак в УЦР не було єдиної думки щодо майбутнього статусу України. Самостійники на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (М. Грушевський, В. Винниченко) бачили Україну автономною республікою у федеративному союзі з Росією. Створення УЦР стало видатною подією в національно-демократичній революції 19171920 pp. УЦР виступила організатором і лідером національно-визвольного руху, що охопив широкі верстви населення, діячі УЦР почали привселюдно й відкрито говорити про інтереси нації від її імені. Маніфестаційна комісія Центральної Ради на чолі з Дмитром Антоновичем організовувала величаві маніфестації. Так, 29 березня 1917 р. на «Святі революції», яке проводила київська міська влада на підтримку Тимчасового уряду і нового демократичного ладу в Росії, уперше вулицями міста пройшла українська депутація з національними блакитно-жовтими прапорами під супровід українських маршів. 1 квітня УЦР провела свою маніфестацію, що стала першою українською маніфестацією в новітній історії України. У поході брали участь понад 100 тис. осіб, у тому числі 30 тис. озброєного війська. Маніфестація проходила під гаслами: «Вільна Україна вільній Росії», «Автономію Україні!», «Хай живе Федеративна республіка!». Центральна Рада випустила перший інформаційний листок «Вісті з Центральної Ради». На народному вічі на Софіївському майдані було прийнято резолюцію про підтримку Тимчасового уряду, необхідність вимагати від нього декларації про автономію України, домагатися скликання Установчих зборів та Українського національного конгресу. 1921 квітня 1917 р. в Києві в приміщенні Купецького зібрання проходила робота Всеукраїнського національного конгресу, у якому брали участь понад 900 делегатів від політичних партій і різних політичних організацій селянських, військових, робітничих, економічних, культурних. Головою з'їзду було обрано М. Грушевського. Серед них були представники не тільки Наддніпрянської України, а й Кубані, Галичини та всіх воєнних організацій, близько 600 гостей від українських установ Києва. Конгрес ще раз підтвердив вимогу надання Україні національно-територіальної автономії і перебудови Російської держави на федеративну демократичну республіку. 21 квітня відбулися вибори нового складу Центральної Ради. Таємним голосуванням головою Центральної Ради знову було обрано М. Грушевського. Тоді ж було обрано його заступників В. Винниченка й С. Єфремова, виконавчий орган Комітет, або Малу Раду. УЦР перетворилася на представницький (з елементами парламентаризму) орган українського народу  Важливою подією цього етапу Української революції була робота в Києві 18 травня 1917 р. І Українського військового з'їзду, у якому брали участь 700 делегатів. Вони підтримали вимоги Центральної Ради щодо автономії України, обрали Військовий генеральний комітет із 18 осіб на чолі із Симоном Петлюрою, а також зажадали повернення козацьких клейнодів з музеїв Петрограда та Москви, відкриття українських військових шкіл, підготовки українських військових статутів та підручників. У травні 1917 р. близько З тис. солдатів самочинно створили Український полк імені Б. Хмельницького. Із сільських жителів кількох губерній було сформовано підрозділи Вільного козацтва. У жовтні 1917 р. у них налічувалося 60 тис. козаків. Почесним отаманом Вільного козацтва було обрано командира 1-го Українського корпусу генерала Павла Скоропадського. Він хотів надати в розпорядження Центральної Ради свій українізований полк із 40 тис. бійців, але М. Грушевський і В. Винниченко заперечували необхідність мати регулярну армію. Відчувши широку підтримку громадськості, зокрема з боку військових, Центральна Рада розпочала упорядкування відносин з Тимчасовим урядом. Протягом травня-червня 1917 р. у Петрограді проходили переговори між делегацією Центральної Ради, Тимчасовим урядом і Петроградською Радою робітничих і солдатських депутатів. Українська делегація подала Декларацію Української Центральної Ради з вимогами автономії для України. Остаточному рішенню Тимчасового уряду з українського питання передував візит О. Керенського до Києва та його зустріч з М. Грушевським, але успіху цей візит не мав. На початку червня 1917 р. Тимчасовий уряд визначився з відповіддю. Вимоги Центральної Ради було відхилено. Тимчасовий уряд не визнав Центральну Раду як виразника волі українського народу. У цій ситуації було вирішено вдатися до самостійного декларування автономії в Універсалі документі-зверненні до українського народу. За часи діяльності Центральної Ради нею було видано чотири Універсали (табл. 13).)

8.Рух опору та його течії в Україні в роки Другої світової війни.
(Із перших днів окупації на території України розгорнулася антифашистська боротьба. Існували дві течії руху Опору (табл. 15, с 84).
Військова доктрина Радянського Союзу припускала ведення війни малою кров'ю на чужій території. Тому партизанська війна вважалася недоцільною, і в 1930-ті pp. було ліквідовано партизанські бази в прикордонних районах.
Фашисти дуже швидко просувалися Україною, тому в їхньому тилу залишилися цілі підрозділи радянських військ. Саме ці підрозділи стали базою радянського партизанського руху. Значну роль в організації руху Опору відіграли радянські військово-організаційні центри: Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР) і Український штаб партизанського руху(УШПР, створений у червні 1942 р.
У перший рік війни дії партизан і підпільників, мали неорганізований характер, бракувало підготовлених командних кадрів і фахівців, У 1941 р. партизани мали на озброєнні тільки гвинтівки, карабіни, револьвери, пляшки із запалювальною сумішшю. Вибухівки й мін було обмаль. Більшість партизанів захоплювали зброю у ворога. У з'єднанні С. Ковпака трофейна зброя складала 80 % усього озброєння. Партизани діяли активно, самовіддано, організовували диверсії, знищували окупантів, вели агітацію серед населення. Однак ефективності їхніх дій заважала позиція Й. Сталіна. Він не довіряв активним діям народних мас. ЦШПР кілька разів розформовували, а в січні 1944 р. його було повністю ліквідовано.
Найбільше піднесення партизанського руху припадає на початок 1944 р. у Вінницькій, Житомирській, Кам'янець-Подільській, Кіровоградській, Тернопільській і Чернівецькій областях. У містах і селах України діяло комуністичне й комсомольське підпілля («Молода гвардія», місто Краснодон; «Партизанська іскра», село Кримки Миколаївської області).
Представники націоналістичного руху у роки війни намагалися відновити незалежність України. Вони воювали і проти фашистів, і проти радянських військ. Політичним центром націоналістичного руху була ОУН.
До початку війни ОУН співробітничала з німцями. У німецькій армії був утворений Легіон українських націоналістів. Керівництво ОУН розраховувало на сприяння Німеччини у відновленні української державності. Проте спроба проголошення у Львові 30 червня 1941 р. самостійної української держави не була підтримана Німеччиною. Гестапо заарештувало всіх членів новоствореного уряду на чолі з Я. Стецьком, а також керівника радикального крила ОУН С. Бандеру. Проти ОУН розпочалися репресії. У відповідь керівники ОУН почала створювати партизанські загони, які в жовтні 1942 р. об'єдналися під назвою Українська повстанська армія.)

9.Проголошення автономії України. I Універсал Центральної Ради. Утворення Генерального Секретаріату. В. Винниченко. (

10.Возз’єднання Західної України з УРСР. Радянізація західних областей України в 1939 – 1941 рр.
(23 серпня 1939 р. було підписано радянсько-німецький пакт про ненапад пакт МолотоваРіббентропа. Таємний протокол до нього, .оформлений додатково, давав можливість СРСР збільшити територію майже до кордонів Російської імперії 1913 р. Німеччина давала згоду на приєднання до Радянського Союзу Фінляндії, Естонії, Латвії, Західної Білорусії, Західної Волині та Східної Галичини, у свою чергу, отримуючи повну свободу дій в Європі й забезпечуючи собі поставки з Радянського Союзу воєнно-стратегічних матеріалів і продовольства. 1 вересня 1939 р. нацистські війська напали на Польщу. Зв'язані з нею договірними зобов'язаннями, Англія і Франція оголосили війну Німеччині. Це був початок Другої світової війни. Згідно з пактом і таємним протоколом до нього радянські війська 17 вересня 1939 р. перейшли польський кордон і вступили на територію Західної України і Західної Білорусії. Офіційно радянське керівництво пояснило цей крок необхідністю запобігти фашистській окупації західноукраїнських і західнобілоруських земель. Східна Галичина : Західна Волинь були окуповані Червоною армією майже без опору з боку Польщі за 12 днів. Агресія проти Польщі означала вступ Радянського Союзу з Другу світову війну. 28 вересня 1939 р. союз Німеччини і СРСР був підтверджений Договором про дружбу і кордони, у якому уточнювалися сфери впливу цих держав і розмежувальна лінія між ними на території Польщі. До сфери впливу СРСР переходили Литва, Бессарабія і Північна Буковина, Німеччини Лемківщина і Холмщина (українські території, які раніше були у сфері впливу СРСР). У червні 1940 р. Червона армія зайняла Північну Буковину і Бессарабію. Договір про дружбу і кордони як і секретний протокол до пакту МолотоваРіббентропа становив одну із державних таємниць СРСР, оскільки ці угоди були укладені усупереч нормам міжнародного права. Процедура приєднання західноукраїнських земель була здійснена на підставі звернення Народних зборів, що відбулися у Львові в жовтні 1939 р. П'ята позачергова сесія Верховної Ради СРСР (листопад 1939 р.) прийняла Закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з Українською РСР. Були створені шість областей Львівська, Станіславська (згодом перейменована на Івано-Франківську), Волинська, Тернопільська, Рівненська і Дрогобицька. У серпні 1940 р. до складу України ввійшли території Північної Буковини, Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії. На західноукраїнських землях було проведено соціально-економічні заходи, які отримали назву радянізація, тобто перетворення за моделлю побудови соціалістичного суспільства в СРСР у 1930-ті pp. (індустріалізація, колективізація, «культурна революція», репресії). Заходи радянізації · У державній розбудові: проведення виборів до Рад; створення робітничих загонів, селянської міліції; утворення селянських комітетів, · У сільському господарстві; конфіскація поміщицьких і монастирських земель та розподіл цих земель, а також засівного матеріалу, худоби, сільгоспзнарядь між селянами; створення колгоспів. · У промисловості й фінансах: націоналізація великих промислових підприємств і всіх банків; створення робітничих комітетів; установлення контролю над виробництвом і розподілом продукції; запровадження 8-годинного робочого дня; укрупнення і реконструкція підприємств. · У соціальній сфері: зміцнення системи охорони здоров'я; створення нових шкіл і навчальних закладів; створення системи соціального забезпечення. Радянізація західноукраїнських земель супроводжувалася українізацією, що відповідало інтересам населення. «Культурна» революція передбачала утвердження радянської системи цінностей. Перетворення, однак, здійснювалися жорсткими командно-адміністративними методами, не враховували місцевих особливостей, порушували звичний спосіб життя українців. Ліквідовувалися раніше створені структури: заборонялися політичні партії, зазнавали арештів і депортації політичні лідери, припинялася діяльність «Просвіт». Усі реформи супроводжувалися репресіями: було арештовано і вислано близько 10 % населення (службовці держапарату, місцеві комуністи, служителі церкви, підприємці, заможні селяни, значна частина інтелігенції). Входження Західної України до складу УРСР було важливою подією; нарешті західні й східні українці об'єдналися в одну державу. Поряд із позитивними змінами в економічному, соціальному й культурному житті були й негативні; репресії, терор, адміністративно-командний стиль керівництва. )
11.III Універсал Центральної Ради. Проголошення Української Народної Республіки.
(2526 жовтня (78 листопада) 1917 р. у Петрограді більшовики, здійснивши державний переворот, захопили владу й утворили новий уряд Раду народних комісарів на чолі з Володимиром Леніним. Більшовицький переворот різко змінив ситуацію в Росії і Україні. Центральна Рада засудила переворот, не визнала владу більшовиків і зайняла щодо неї ворожу позицію. У схваленій 27 жовтня резолюції Центральна Рада наголошувала, що влада має належати всій революційній демократії, а не більшовикам, які становлять лише її частину. За нових обставин, коли юридично припинив існування всеросійський уряд, Центральна Рада і Генеральний Секретаріат активізували свою діяльність щодо державотворення в Україні. 31 жовтня Центральна Рада прийняла рішення про поширення її повноважень на територію Харківщини, Катеринославщини, Херсонщини, материкової Таврії, частину Курської і Воронезької губерній. 7 листопада Центральна Рада прийняла III Універсал, проголосивши утворення Української Народної Рерпубліки (УНР) як автономії у складі Російської республіки, яка повинна стати «федерацією рівних народів». Уряд УНР планував вступити у федеративні стосунки з тими державами, які утворяться на руїнах імперії. Основним суперником більшовиків у боротьбі за владу в Україні була Центральна Рада. На той час РСДРП(б) не користувалася достатньою підтримкою українського населення. Так, під час грудневих виборів до Всеросійських установчих зборів партія більшовиків набрала лише 10 % голосів виборців України, тоді як українські партії 75 %. Протистояння між Центральною Радою і Рад-наркомом Росії вилилося у конфлікт. Більшовики наполягали на переобранні складу Центральної Ради на Всеукраїнському з'їзді рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, сподіваючись забезпечити собі більшість його голосів. 4 грудня 1917 р. Раднарком з метою активізації боротьби проти Центральної Ради надіслав їй ультиматум. Більшовицький уряд заявив, що, визнаючи УНР і її право відокремитися від Росії, він не визнає Центральну Раду повноважним представником українського народу, оскільки вона не бажає скликати Всеукраїнський з'їзд рад. Зазначений з'їзд відкрився у Києві саме 4 грудня. Ультиматум повинен був підготувати підґрунтя для збройного втручання Раднаркому у внутрішні справи УНР. Визнаючи за українською нацією право на самовизначення, уряд Леніна не визнавав того самовизначення, яке відбулося, і прагнув мати в Україні маріонеткову владу. Сподівання більшовиків переобрати склад Центральної Ради на Всеукраїнському з'їзді рад не виправдалися. Перебуваючи в значній меншості (127 осіб з 2,5 тис. делегатів), вони залишили Київ і 2425 (1112) грудня 1917 р. провели в Харкові альтернативний з'їзд. Харківський з'їзд не був правочинним 200 його делегатів представляли лише 89 рад із понад 300 існуючих в Україні. Та це не завадило з'їзду проголосити встановлення радянської влади в Україні, створити Центральний виконавчий комітет рад України (ЦВК) та радянський уряд Народний Секретаріат. ЦВК рад України заявив про розпуск Центральної Ради і Генерального Секретаріату та про початок боротьби з «контрреволюцією». Раднарком Росії визнав новостворену владу і надав їй допомогу в боротьбі проти Центральної Ради, надіславши в Україну війська (близько 60 тис. осіб) на чолі з В. Антоновим-Овсієнком. Так більшовики нав'язали Україні громадянську війну, Війна більшовиків з УНР тривала впродовж грудня 1917січня 1918 р. Центральна Рада виявилася не готовою до успішного збройного протистояння ворогові. Найдраматичнішою сторінкою українсько-більшовицької війни став кривавий похід більшовицьких військ на чолі з М. Муравйовим на Київ. Біля залізничної станції Крути їх спробував зупинити поспіхом зібраний загін із 500 київських студентів і курсантів, які героїчно загинули в нерівному бою 16 (29) січня 1918 р. Крути стали символом національної честі й гідності українського народу.)

12.Формування багатопартійної системи в України.
(Без партій, які є одним із базових інститутів демократичного суспільства, посередником між владою і народом, неможливе нормальне функціонування органів влади. Україна, відійшовши від тоталітарної однонартійності, у 1990 р, стала на шлях формування багатопартійної системи. На сьогодні в Україні існує понад 100 політичних партій. їх за традицією поділяють на праві, ліві й центристські. До правих належать націонал-радикальні партії (Консервативна Республіканська партія, Українська Національна Асамблея та інші). Ліві партії соціалістичного і комуністичного спрямування (Селянська партія України, Соціалістична партія України, Прогресивна соціалістична партія, Комуністична партія та інші). Центристські партії це партії націонал-демократичного, націонал-державницького, ліберально-демократичного, соціал-демократичного спрямування (Народний Рух України, Демократична партія України, Партія Зелених України, Ліберальна партія України, Соціал-демократична партія України (об'єднана) та інші). Прийняття закону «Про політичні партії в Україні» (28 квітня 2001 р.) було викликане саме потребою сприяти процесам зміцнення й консолідації політичних партій. )

.13.Війна радянської Росії проти УНР ( кінець 1917 – початок 1918 рр. ). IV Універсал ЦР. Проголошення незалежності УНР. (2526 жовтня (78 листопада) 1917 р. у Петрограді більшовики, здійснивши державний переворот, захопили владу й утворили новий уряд Раду народних комісарів на чолі з Володимиром Леніним. Більшовицький переворот різко змінив ситуацію в Росії і Україні. Центральна Рада засудила переворот, не визнала владу більшовиків і зайняла щодо неї ворожу позицію. У схваленій 27 жовтня резолюції Центральна Рада наголошувала, що влада має належати всій революційній демократії, а не більшовикам, які становлять лише її частину. За нових обставин, коли юридично припинив існування всеросійський уряд, Центральна Рада і Генеральний Секретаріат активізували свою діяльність щодо державотворення в Україні. 31 жовтня Центральна Рада прийняла рішення про поширення її повноважень на територію Харківщини, Катеринославщини, Херсонщини, материкової Таврії, частину Курської і Воронезької губерній. 7 листопада Центральна Рада прийняла III Універсал, проголосивши утворення Української Народної Рерпубліки (УНР) як автономії у складі Російської республіки, яка повинна стати «федерацією рівних народів». Уряд УНР планував вступити у федеративні стосунки з тими державами, які утворяться на руїнах імперії. Основним суперником більшовиків у боротьбі за владу в Україні була Центральна Рада. На той час РСДРП(б) не користувалася достатньою підтримкою українського населення. Так, під час грудневих виборів до Всеросійських установчих зборів партія більшовиків набрала лише 10 % голосів виборців України, тоді як українські партії 75 %. Протистояння між Центральною Радою і Рад-наркомом Росії вилилося у конфлікт. Більшовики наполягали на переобранні складу Центральної Ради на Всеукраїнському з'їзді рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, сподіваючись забезпечити собі більшість його голосів. 4 грудня 1917 р. Раднарком з метою активізації боротьби проти Центральної Ради надіслав їй ультиматум. Більшовицький уряд заявив, що, визнаючи УНР і її право відокремитися від Росії, він не визнає Центральну Раду повноважним представником українського народу, оскільки вона не бажає скликати Всеукраїнський з'їзд рад. Зазначений з'їзд відкрився у Києві саме 4 грудня. Ультиматум повинен був підготувати підґрунтя для збройного втручання Раднаркому у внутрішні справи УНР. Визнаючи за українською нацією право на самовизначення, уряд Леніна не визнавав того самовизначення, яке відбулося, і прагнув мати в Україні маріонеткову владу. Сподівання більшовиків переобрати склад Центральної Ради на Всеукраїнському з'їзді рад не виправдалися. Перебуваючи в значній меншості (127 осіб з 2,5 тис. делегатів), вони залишили Київ і 2425 (1112) грудня 1917 р. провели в Харкові альтернативний з'їзд. Харківський з'їзд не був правочинним 200 його делегатів представляли лише 89 рад із понад 300 існуючих в Україні. Та це не завадило з'їзду проголосити встановлення радянської влади в Україні, створити Центральний виконавчий комітет рад України (ЦВК) та радянський уряд Народний Секретаріат. ЦВК рад України заявив про розпуск Центральної Ради і Генерального Секретаріату та про початок боротьби з «контрреволюцією». Раднарком Росії визнав новостворену владу і надав їй допомогу в боротьбі проти Центральної Ради, надіславши в Україну війська (близько 60 тис. осіб) на чолі з В. Антоновим-Овсієнком. Так більшовики нав'язали Україні громадянську війну, Війна більшовиків з УНР тривала впродовж грудня 1917січня 1918 р. Центральна Рада виявилася не готовою до успішного збройного протистояння ворогові. Найдраматичнішою сторінкою українсько-більшовицької війни став кривавий похід більшовицьких військ на чолі з М. Муравйовим на Київ. Біля залізничної станції Крути їх спробував зупинити поспіхом зібраний загін із 500 київських студентів і курсантів, які героїчно загинули в нерівному бою 16 (29) січня 1918 р. Крути стали символом національної честі й гідності українського народу. За умов наступу більшовиків та переговорів делегації УНР у Бресті з країнами німецько-австрійського блоку 22 (9) січня 1918 р. Центральна Рада прийняла IV Універсал, який проголошував УНР незалежною державою. IV Універсал став вершиною державотворчості Центральної Ради. Але прийняття цього важливого рішення відбулося в кризовий момент революції і не врятувало УНР. Сили під Києвом були занадто нерівними: радянські війська мали перевагу в живій силі в 20 разів, а в озброєнні у 40 разів. Керівництво УНР не змогло організувати боєздатні збройні сили. 26 січня 1918 р. радянські війська ввійшли в Київ. Унаслідок червоного терору в місті загинуло майже 5 тис. осіб. Центральна Рада і всі її заклади переїхали до Житомира, потім до Сарн. Військові дії перемістилися на Волинь і Поділля. Таким чином, більшовицькі війська, скориставшись недбалістю керівництва УНР щодо збройних сил, легко отримали перемогу. Центральна Рада тепер могла сподіватися лише на зовнішню допомогу. Проголошення IV Універсалом незалежності УНР дало Центральній Раді юридичне право представляти інтереси республіки на міжнародній арені. Центральна Рада розгорнула активну дипломатичну діяльність, спрямовану на збереження незалежності України. 9 лютого (27 січня) 1918 р. у Бресті між Центральною Радою і країнами німецько-австрійського блоку був підписаний Брестський мир. За його умовами Україна вийшла зі стану війни з країнами німецько-австрійського блоку, Німеччина та Австро-Угорщина зобов'язалися допомогти Центральній Раді відновити контроль над усією територією УНР (Центральна Рада погодилася на введення німецько-австрійських військ в Україну), Центральна Рада взяла на себе обов'язок поставити союзникам велику кількість хліба, м'яса, яєць та інших продуктів і сировини. В Україну передбачалися поставки сільськогосподарської техніки, машин. Українська дипломатія, укладаючи таку домовленість, прагнула запобігти продовженню війни з Німеччиною та Австро-Угорщиною і розчленування ними України. Росія, підписавши мир з країнами Четверного союзу, змушена була визнати незалежність УНР. Український більшовицький уряд було розпущено, перше встановлення радянської влади в Україні зазнало поразки. Вигнані з України більшовики знайшли притулок у Росії. Протягом лютогоквітня 1918 р. німецько-австрійські війська (450 тис. осіб) окупували всю Україну. 7 березня до Києва повернулася Центральна Рада. У ряді звернень до громадян України вона пояснила мету приходу німецько-австрійських військ як безкорисливу дружню допомогу і заявила про незмінність своєї політики, проголошеної III і IV Універсалами. Сподівання Центральної Ради на допомогу з боку Німеччини і Австро-Угорщини та їх невтручання у внутрішні справи УНР виявилися ілюзорними. В Україні було встановлено жорстокий окупаційний режим. Були запроваджені військові польові суди, які здійснювали судочинства і розстріли мирного населення, в інтересах поміщиків головнокомандуючий німецькими військами видав наказ про повний засів земельних площ: селяни не мали права брати більше поміщицької землі, ніж могли засіяти, і перешкоджати в засіві поміщикам. Центральна Рада втрачала реальну владу в Україні, втрачала авторитет серед населення, скомпрометувавши себе співробітництвом з окупаційним режимом і безпорадністю в здійсненні соціально-економічних перетворень. В опозицію до Центральної Ради стали підприємці, поміщики, заможні селяни, вимагаючи скасування земельного закону і відновлення приватної власності. 29 квітня 1918 р. у Києві відбувся з'їзд Союзу землевласників, який проголосив гетьманом усієї України Павла Скоропадського. У цей же день окупаційна влада розігнала Центральну Раду і визнала владу гетьмана. В Україні відбувся державний переворот. Мотиви окупаційної влади, яка сприяла перевороту, цілком очевидні: утративши контроль на місцях, Центральна Рада не могла забезпечити союзникам обіцяних поставок сировини і продовольства. До того ж, Німеччину і Австро-Угорщину не задовольняв соціал-демократичний склад Центральної Ради. 29 квітня 1918 р. Центральна Рада схвалила текст Основного Закону Конституції Української Народної Республіки («Статут про державний устрій, права і вільності УНР»). Цей документ фактично був першою Конституцією в сучасному розумінні цього слова в історії України. Конституція містила чимало положень, які відповідають сучасним демократичним нормам. Це, зокрема, виключно судовий порядок позбавлення громадянства, визнання прав національних меншин, свобода пересування, можливість вільного виходу з громадянства УНР. Окремі норми Конституції навіть випереджали час, наприклад скасовувалася смертна кара. Передбачався судовий порядок одержання згоди на арешт, обшук. У Конституції закріплювалися загальновизнані сьогодні принципи поділу влади, загального і рівного виборчого права, розроблено широкий спектр прав громадянина. Документ мав демократичне спрямування, але державний переворот, що відбувся тоді, завадив його впровадженню. )

14.Державна символіка України, її історичне походження.

15.Внутрішня і зовнішня політика Української Держави. П. Скоропадський.
(Павло Петрович Скоропадський (1873 1945 pp.) був вихований у повазі й любові до української культури (його предки походили з давнього козацького роду). Закінчив Пажеський корпус у Петербурзі. У роки Першої світової війни був командиром лейб-гвардійського полку, потім командував кавалерійською дивізією та армійським корпусом. Став генералом. Був обраний почесним отаманом Вільного козацтва України. П. Скоропадський у політичній діяльності спирався на консервативні кола (Українська демократична хліборобська партія), великих землевласників (Союз земельних власників), військових й окупаційні австро-німецькі війська. Політика державної розбудови почалася зі зміни назви держави: УНР було перейменовано в Українську Державу. Міністрів було звільнено. Центральну Раду розпущено. Державний лад повинен був затвердити новий парламент сейм. Гетьманові належала законодавча (видавав закони-універсали) й виконавча (формував і контролював уряд Раду міністрів) влада, він же призначав Генерального суддю. Було організовано гетьманську варту (поліцію). Побудувати державну владу на основі рівноправної участі всіх суспільних верств у політичному житті не вдалося. За часів Скоропадського відновлювалася приватна власність на землю, яку тепер можна було продавати й купувати. Передбачалася передача землі великих землевласників малоземельним хліборобам, але за викуп. Майно й земля поверталися поміщикам, які мали право використовувати примусову працю селян та їхні знаряддя праці під час збору врожаю; організаторів страйків на полях могли ув'язнити. Політика уряду стосовно робітників виявилася невдалою. Власники підприємств одержали можливість збільшувати робочий день до 12 годин, знижувати й нерегулярно видавати зарплатню, не виконувати умов трудових договорів, проводити локаути (звільнення працівників без попередження і новий набір працівників за меншу зарплатню). Функції профспілок обмежувалися, страйки заборонялися. Гетьманському урядові на деякий час удалося відновити свободу торгівлі й підприємницької діяльності. Фінансова реформа була спрямована на введення гривні й розміщення українських капіталів у німецьких банках. Метою військової реформи було створення національної армії кількістю 300 тис. осіб і реформування військових частин Запорізької та Сердюцької дивізій, полку січових стрільців. Але створити багатотисячну армію не вдалося, так само як і флот. Національна політика гетьмана почалася з прийняття законів про поширення громадянських прав на всіх, хто на той момент проживав в Україні, за умови прийняття клятви на вірність Українській Державі. Православна віра проголошувалася державною. Найбільш вдалою та послідовною була політика гетьманського уряду у сфері культури. Було прийнято закон про обов'язкове вивчення української мови, історії та географії України. В університетах Києва, Харкова, Одеси було відкрито кафедри української мови, літератури, культури, історії та права. Відкрилися Українська Академія наук на чолі з В. Вернадським, Національна бібліотека, Національний архів, Національна галерея мистецтв, Національний театр, історичний музей. Зовнішня політика була спрямована на-підтримку дипломатичних відносин з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною, Польщею, Фінляндією, а восени 1918 р. з Великою Британією та Францією. Однак вирішити бессарабське і кримське питання Скоропадському не вдалося, а Підляшшя та Холмщина продовжували залишатися у складі Польщі. В умовах державної політичної кризи 14 листопада 1918 р. гетьман проголосив федерацію з небільшовицькою Росією, що остаточно скомпрометувало його уряд. Існування Української Держави П. Скоропадського призвело до встановлення військової диктатури у вигляді монархії (гетьманату). Внутрішня політика мала дуже вузьку соціальну базу, що обумовило падіння такого режиму. )

16.Окупаційний режим в Україні в 1941 – 1944 рр. Голокост.( За розробленим ще 1940 р. стратегічним «Генеральним планом «Ост»» гітлерівська Німеччина передбачала щодо України такі заходи:
Часткове онімечення місцевого населення; заселення німцями окупованих земель.
Масова депортація населення, у тому числі українців, до Сибіру.
Підрив біологічної сили слов'янських народів.
Економічне пограбування території України; перетворення місцевого населення на рабів.
 Пограбування культурних цінностей, знищення пам'яток культури.
Захопивши Україну, німці розчленували її на окремі частини Новоутворені адміністративні одиниці очолили генерал-губернатори. Особливу ненависть до українців виявив рейхскомісар Еріх Кох, якого називали «коричневим царем України».
Після окупації України було встановлено нацистський «новий порядок», який передбачав ліквідацію суверенітету або державності завойованих країн (територій), економічне пограбування і використання всіх ресурсів в інтересах III рейху, расову дискримінацію, геноцид, антисемітизм, терор і вбивства невинних людей.
В Україні діяли каральні органи нацистів (СС, СД, гестапо), які проводили терор проти мирного населення. У січні 1942 р. німецьким командуванням був прийнятий план фізичного знищення євреїв на території всіх окупованих країн Європи. Політика нацистської Німеччини та її прибічників у переслідуванні й знищенні єврейства в 19331945 pp. отримала назву «Холокост» (від давньогрецького holo-caustosis знищення вогнем, жертвопринесення).
Нацисти застосовували жахливі засоби страти: отруєння у газових камерах, спалення у крематоріях, голодомор, цькування собаками. Створювалися концентраційні табори і гетто для євреїв. Масове знищення євреїв відбулося в Києві (Бабин Яр), Харкові (Дробицький Яр), Львові, Бердичеві, Одесі. За роки окупації в Бабиному Яру в Києві загинуло понад 220 тис, у Дробицькому Яру в Харкові понад 60 тис, в Янівському концтаборі у Львові понад 160 тис. українських громадян переважно єврейської національності.
Терор фізичний супроводжувався моральним терором. На магазинах, ресторанах, перукарнях висіли написи: «Тільки для німців», «Українцям вхід заборонено». Мирному населенню міст заборонялося користуватися залізницею, міським транспортом, поштою, телеграфом, аптеками, Були зачинені школи й вищі заклади освіти. Обмежувалися постачання міст продовольством, медичне обслуговування. Українці перетворювалися на людей «третього сорту». Влаштовувалися публічні страти комуністів, комсомольців, представників радянської влади. Загалом в Україні в період окупації було вбито 3,9 млн осіб мирного населення і 1,3 млн військовополонених.
Окупаційна політика мала відверто колоніальний характер. Було введено примусову трудову повинність. Щоб забезпечити більш «ефективну» експлуатацію українського села, німці зберегли колгоспи. Людей силоміць вивозили на роботи до Німеччини. Почалося безсоромне пограбування матеріальних і культурних цінностей України: були розграбовані сотні музеїв, бібліотек, будинків творчості. До Німеччини вивозилися продовольство, обладнання, сировина, коштовності, чорноземи, а також робоча сила. Із України на примусові роботи до Німеччини було вивезено 2,4 млн осіб.
Отже, окупаційний режим відзначався винятковою жорстокістю. Але він не забезпечив покори українського народу, а, навпаки, викликав масовий рух Опору в Україні.
17.Розгром Врангеля і махновців.(

18.Стан економіки в Україні та визрівання економічної кризи на початку 80 – х рр.. Л. Брежнєв. (Усунення М. Хрущова від влади означало відмову від реформ і лібералізації. В Україні, як і в Радянському Союзі загалом, настало двадцятиліття панування консервативних сил. Після усунення М. Хрущова суть консервативного курсу нового керівництва визначалася як «стабілізація», яка стала своєрідним символом брежнєвської епохи. Система втратила два важливі стимули розвитку економіки: зі смертю Сталіна страх перед репресіями, з усуненням Хрущова ентузіазм і романтичну віру в переваги соціалізму. Від 1965 р. почалося здійснення економічної реформи з метою прискорення науково-технічного прогресу, інтенсифікації розвитку народного господарства СРСР. Реформа в сільському господарстві передбачала: підвищення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію; встановлення твердих планів закупівлі сільськогосподарської продукції (за здану понад план продукцію встановлювалася надбавка у розмірі 50 %від закупівельної ціни): перерозподіл національного доходу на користь сільського господарства; заходи щодо розвитку соціальної сфери села. Істотних змін в аграрній політиці не відбулося реформа лише дещо обновила колгоспну систему. Усе це сприяло створенню достатнього обсягу продовольстваі сировини для промисловості. Для забезпечення населення продовольством держава змушена була закуповувати хліб за кордоном. Для України було характерним безгосподарне використання земель, відведення найродючіших ґрунтів під індустріальну забудову, бездумні програми хімізації, меліорації та будівництва штучних водойм. Реформа в промисловості передбачала перехід від адміністративних до економічних методів управління і включала переведення підприємств на госпрозрахунок, оцінку діяльності підприємств за обсягами не валової, а реалізованої продукції, створення на підприємствах фондів матеріального стимулювання. Паралельно здійснювалася централізація управління економікою: замість республіканських раднаргоспів, створених Хрущовим, відновлювалася система управління через союзні та союзно-республіканські міністерства. Майже 95 % підприємств України знову були підпорядковані Москві. На першому етапі проведення реформи забезпечувалися відносно високі темпи розвитку промисловості. Економісти називали восьму п'ятирічку (19661970 pp.) «золотою». В Україні основні виробничі фонди і загальний обсяг промислового виробництва зросли в 1,5 разу, а національний прибуток на 30 %. Проте, на початку 1970-х pp. з'явилися симптоми, які свідчили, що реформа зазнала-краху. Це трапилося через те, що вона не торкалася основ адміністративно-командної системи, не мала комплексний характер, не змінювала структурної та інвестиційної політики. Партійно-державний апарат не бажав відмовлятися від звичних методів управління економікою. Від початку 1970-х pp. темпи економічного зростання неухильно уповільнювалися. Відставання в науково-технічному і технологічному прогресі від розвинених країн Заходу набуло хронічного необоротного характеру. Через недоліки заходів щодо матеріальної зацікавленості трудящих низькими були продуктивність праці та якість вітчизняних товарів. Справжньою соціальною хворобою стало щорічне збільшення бюрократичного апарату. Управлінці під страхом уповільнення кар'єри й позбавлення численних пільг для вищих чинів лякалися змін, убачали в них загрозу своєму пануванню, тому виступали проти реформ. Орієнтація чиновників на «команду зверху» спричинювали безініціативність, безгосподарність і безвідповідальність, усе більше заявляли про себе корупція, організована злочинність і «тіньова» економіка. В Україні все чіткіше проявлялася притаманна колонії структура економіки, що характеризувалася перевагою паливних і сировинних галузей. На споживчий ринок працювало менше 30 % потужностей української промисловості. Економічний потенціал України нарощувався без урахування екологічних факторів. На території нашої держави будувалося вісім АЕС. Україна, яка складала 2,6 % території СРСР, одержувала більше чверті всіх забруднень. Протягом 19601980-х pp. спостерігалося певне зростання добробуту народу, підвищувалася заробітна плата. Проте цей добробут був відносним. За рівнем життя Україна значно поступалася передовим державам. Існував гострий дефіцит промислових і продовольчих товарів, черги стали ганебною прикметою життя народу. Економічна стабільність забезпечувалася за рахунок розпродажу національних природних багатств нафти, газу, вугілля, лісу. Населення не знало, що тодішній відносний достаток має тимчасовий характер. )


19.Політика радянського уряду в Україні в 1919 – 1920 рр. «Воєнний комунізм».( Суть політичного курсу більшовиків полягала з насильницькому ламанні існуючої економічної системи України. Запровадження заходів у цьому напрямку входило до компетенції Української Ради народного господарства (УРНГ), що цілком залежала від Вищої Ради Народного господарства Росії. Соціально-політичний курс більшовиків в Україні і 1919 р. мав назву «політика воєнного комунізму» і передбачав такі заходи: · скасування товарно-грошових відносин і заміна їх прямим товарообміном, запровадження карткової системи на продукти харчування, зрівняльна система оплати праці; · націоналізація промисловості, державний контроль над виробництвом; · мілітаризація праці (запровадження загальної трудової повинності населення від 16 до 60 років, трудова мобілізація, робота за трудодні); · запровадження продрозкладки на селі запровадження системи заготівлі сільськогосподарських продуктів, згідно з якою селяни зобов'язувалися здавати державі за твердими цінами всі надлишки сільгосппродукції, уведення державою норми особистого споживання, початок колективізації сільського господарства (об'єднання селян в артілі, комуни); · різке обмеження суверенітету України: КП(б)У розглядалася як складова частина РКП(б), керівництво профспілками й громадськими організаціями здійснювалося з Москви; · утворення в червні 1919 р. військово-політичного союзу радянських республік з метою централізованого керівництва господарством, фінансами і створення єдиного військового командування. «Червоний терор», який, проводила Всеукраїнська Надзвичайна Комісія (ВУНК), був головним методом здійснення політики «воєнного комунізму». Держава часто зверталася до позаекономічних методів примусу. Праця набула форми тяжкої повинності. Продрозкладка передбачала вилучення не тільки хліба, але і м'яса, яєць, овочів. Більшовики використовували продрозкладку для боротьби з куркульством, від цього часто страждали міцні селянські господарства. «Червоний терор» набрав небачених масштабів. У 1920 р. на території України було створено вісімнадцять концентраційних таборів. Почалося витіснення більшовиками з політичного життя соціалістичних партій. «Боротьбисти» оголосили про свій саморозпуск, керівництво лівих есерів було заарештоване, почався судовий процес над меншовиками. Отже, політичний курс більшовиків у 1919 1920 pp. в Україні був спрямований на зміцнення влади. Це завдання здійснювалося методами позаекономічного примусу й терору. )

20.Комуністичні традиції в Україні. Прийняття Конституції Україні в 1996 р. та її історичне значення. (У жовтні 1990 р. Верховна Рада, спираючись на Декларацію про державний суверенітет, створила Конституційну комісію для розробки проекту Конституції. Комісію очолив Л. Кравчук. У червні 1991 р. Верховна Рада ухвалила концепцію нової Конституції. Так розпочався конституційний процес розробка й обговорення різних варіантів нової Конституції. Конституційний процес умовно поділяють на два періоди. У перший період (19921994 pp.) Конституційна комісія на чолі з Президентом Л. Кравчуком і Головою Верховної Ради І. Плющем, з ученими-правознавцями, суддями, працівниками правоохоронних органів, народними депутатами в її складі розробила два варіанти проекту Конституції, які були винесені на всенародне обговорення. Однак жоден із них не був прийнятий. Верховна Рада дванадцятого скликання (1990 1994 pp.) намагалася обмежити вплив Президента Л. Кравчука на внутрішні справи в країні. Протистояння Президента і Верховної Ради на тлі загальної кризи й зростаючого соціального протесту закінчилося рішенням сторін про дострокове припинення їхніх повноважень. Навесні 1994 р. пройшли вибори до Верховної Ради. Головою Верховної Ради (19941998 pp.) став лідер Соціалістичної партії України О. Мороз. Майже третину мандатів у парламенті отримали ліві партії. Улітку 1994 р. відбулися вибори Президента України. Перемогу здобув Л. Кучма, який у другому турі набрав понад 52 % голосів виборців. У другий період (19941996 pp.) Конституційну комісію очолили Президент України Л. Кучма і Голова Верховної Ради О. Мороз. Нові проекти Конституції створювалися представниками різних політичних партій. Найгострішими були питання про механізм прийняття Конституції, форму правління в Україні, питання власності, виборчої системи, державної мови і символіки. 8 червня 1995 р. між Верховною Радою і Президентом було підписано Конституційний договір, який регулював основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоуправління до прийняття нової Конституції. У лютому 1996 р. Верховна Рада почала обговорення нового проекту Конституції. Унаслідок суперечностей між Президентом і Верховною Радою Л. Кучма видав Указ про проведення у вересні 1996 р. Всеукраїнського референдуму щодо прийняття Конституції України, намагаючись прийняти Конституцію, обминувши парламент. У пошуках компромісу було створено Узгоджувальну комісію на чолі з М. Сиротою. Було розв'язано спірні питання. У ніч на 28 червня 1996 р. більшістю голосів депутатів Верховної Ради Конституцію України було прийнято. її текст підписали Президент України і Голова Верховної Ради. Був виданий Указ Президента про введення в дію Конституції України. У діючій Конституції Україна визначена як незалежна, суверенна, демократична, соціальна і правова держава. За формою правління Україна є республікою, державного устрою унітарною, тобто єдиною, соборною державою. Система прав і свобод людини і громадянина, гарантованих Конституцією, відповідає міжнародним демократичним стандартам. Із прийняттям Конституції завершилося формування інститутів законодавчої, виконавчої і судової влади в Україні. )

21.Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки, її внутрішня та зовнішня політика Є. Петрушевич. Злука УНР і ЗУНР.( Активізація національно-визвольного руху в Західній Україні була пов'язана з революційними подіями в Росії, поразкою австро-угорських військ на Галичині й Поділлі, проголошенням УНР, посиленням державної кризи в Австро-Угорщині. У жовтні 1918 р. у Львові представники західноукраїнських політичних партій створили Українську Національну Раду (УНР), яку очолив Євген Петрушевич. Є. Петрушевич народився в 1863 р. у родині священика. Навчався у Львівській Академічній гімназії, потім на юридичному факультеті Львівського університету. Після захисту докторської дисертації мав адвокатську контору. Брав участь у національному русі: очолював відділення товариства «Просвіта», був депутатом галицького сейму, членом Головної Української Ради, головою депутатської фракції від Галичини в австрійському парламенті. Є. Петрушевич був одним з ініціаторів створення ЗУНР, був її президентом. Нетривалий час входив до складу Директорії УНР як представник західної області УНР. Через політичні суперечності з С Петлюрою виїхав до Австрії. Вів дипломатичну боротьбу проти окупації Галичини Польщею. УНР стала керівним органом західноукраїнського національного руху. За умов прагнення поляків відновити Річ Посполиту та узаконити свої права на Східну Галичину 19 жовтня 1918 р. Рада проголосила утворення держави на західних землях Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). 1 листопада 1918 р. У Львові почалося повстання, що охопило Станіслав, Коломию, Броди, Дрогобич і багато інших міст. Національна Рада закликала галичан брати владу на місцях до своїх рук і готуватися до скликання Установчих зборів. Революція переросла у війну за незалежність і захист від домагань поляків, що проголосили створення Речі Посполитої. 9 листопада 1918 р. УНР сформувала уряд Тимчасовий Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким. Уряд складався із секретаріатів військових, внутрішніх, земельних, закордонних справ, публічних робіт і віросповідань. Президентом став Є. Петрушевич. 13 листопада УНР затвердила Тимчасовий основний закон, відповідно до якого: · новоутворена держава одержала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР); · були визначені кордони держави; закріплювалася державна незалежність; · визначалися державний устрій, прапор, герб. Відбулися вибори до законодавчого органу влади Української Народної Ради. Уряд і президент прагнули вивести країну з економічної кризи, для чого було вжито такі заходи: · монополізація продажу зерна, сигарет, спирту і сільськогосподарської продукції; співпраця з кооперативними та фінансовими організаціями; · початок відновлення роботи залізничного транспорту; · уведення в обіг валюти гривні й карбованця; · 14 квітня 1919 р. з прийняттям закону про землю почалася аграрна реформа, що передбачала ліквідацію великого землеволодіння, поділ землі між безземельними селянами. Проте уряд не зумів узяти під контроль нафтовидобуток (більшість розробок належала іноземцям), зупинити інфляцію і повною мірою реалізувати трупове законодавство. Найбільш вдалою була політика в галузі освіти, спрямована на відокремлення школи від церкви, і щодо політичних партій. Зовнішньополітичний курс передбачав стосунки з урядом УНР і об'єднання УНР і ЗУНР в єдину державу. Розірвана між державами-сусідами (Польщею, Румунією, більшовицькою Росією, Угорщиною), Україна потребувала територіальної єдності для боротьби за свої національні інтереси. Вирішення цієї проблеми було поступовим. Із кінця 1918 р. між урядом ЗУНР і Директорією УНР велися переговори про втілення ідеї соборності. 1 грудня 1918 р. у Фастові було підписано попередній договір про об'єднання ЗУНР і УНР. 22 січня 1919 р. на Софійській площі в Києві відбулися урочисті збори, на яких було проголошено Акт Злуки українських земель. Універсал про об'єднання УНР і ЗУНР засвідчив цю подію. В урочистостях під час обміну грамотами брали участь делегати від Директорії, галицькі делегати на чолі з Л. Бачинським, С Вітвицьким, Л. Цегальським, десятки тисяч киян, військо, представники інших держав. Однак об'єднання всіх українських земель залишилося тільки декларацією. Воно мало політико-ідеологічний, а не державно-правовий характер: не були вироблені правові умови для його виконання, воно не було ратифіковане урядами обох держав. Пізніше передбачалося затвердження акту Злуки Українськими Установчими зборами. ЗУНР прагнула створити широкі можливості для повноцінного національно-державного, економічного й культурного життя українців. Отже, революційні події 19171919 pp. позначили перехід від національно-культурного пробудження до масової боротьби українців за державний, суверенітет. Хоча державна незалежність не була виборена, не були вирішені соціальні проблеми, українці за часи драматичних подій революції й громадянської війни усвідомили себе окремою нацією, яка вимагала національного самовизначення в політичному сенсі. Виразником боротьби за державотворення стала Українська Центральна Рада, у складі якої діяли видатні представники української національної еліти того часу. Національно-демократична революція стала періодом масового героїзму й високих патріотичних почуттів. )

22.Всеукраїнський референдум і вибори Президента України 1 грудня 1991 р.: результати та історичне значення. Л. Кравчук.( У 1991 р. Україна зазнала кризи, пов'язаної з надзвичайно гострим протистоянням між старими соціально-політичними структурами і вже глибоко зміненим суспільством. Зростали вимоги прискорити реформування суспільства, швидше ліквідувати віджилі структури, зміцнити процеси демократизації та державотворення. З іншого боку, посилилися спроби зберегти панування КПРС, яка керувала від імені народу, не отримавши на це повноважень, зберегти панування партійно-бюрократичних структур, панівне становище військово-промислового комплексу. Боротьба точилася навколо підписання нового союзного договору, що передбачав створення «реальної федерації рівноправних республік». В Україні ця ідея була зустрінута неоднозначно. Окремі статті нового союзного договору суперечили Декларації про державний суверенітет України: обмеження прав республіки, союзні органи влади мали великі повноваження у фінансовій політиці, міжнародних відносинах; передбачалося верховенство союзних законів над республіканськими. Аби запобігти розпаду СРСР, союзне керівництво на чолі з М. Горбачовим намагалося якнайшвидше підписати новий союзний договір. Улітку 1991 р. у підмосковному Ново-Огарьово відбулися переговори президента СРСР М. Горбачова з керівниками дев'яти союзних республік, включаючи й Україну. Попереднє підписання договору планувалося провести наприкінці літа 1991 р. Але 1921 серпня 1991 р. в СРСР було здійснено спробу державного перевороту. Президент СРСР М. Горбачов був ізольований на дачі «Форос» у Криму і відсторонений від влади. Організаторами заколоту був створений Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) у складі Г. Янаєва, В. Павлова, Д. Язова, В. Крючкова, Б. Пуго, О. Бакланова, Д. Стародубцева. До Москви вводилися війська. На території СРСР на шість місяців був оголошений надзвичайний стан. Свої дії члени ДКНС мотивували тим, що вони йдуть назустріч народу, прагнуть забезпечити законність і правопорядок у СРСР, запобігти загальнонаціональній катастрофі. Насправді це була спроба консервативних політичних сил знищити демократичні перетворення, повернути країну до періоду «застою», зупинити рух народів СРСР до незалежності. Офіційний Київ зайняв вичікувальну позицію. Проти дій ДКНС найбільш рішуче виступили демократичні сили: Рух, нові політичні партії. Депутати-опозиціонери української Верховної Ради Народна Рада і представники демократичних організацій України визнали дії ДКНС антиконституційними, спрямованими на відновлення необмеженої диктатури КПРС. Народна Рада закликала депутатів Верховної Ради зібратися на надзвичайну сесію, а військовослужбовців захистити свій народ і не виконувати наказів путчистів. На захист ДКНС виступили більшість членів КПРС. Вони закликали пересічних комуністів підтримати дії путчистів. Але народ не пішов за змовниками. У Москві відбулися зіткнення. Росіяни підтримали Б. Єльцина, який тимчасово взяв на себе функції Президента СРСР. Армія теж не підтримала путчистів. 21 серпня змовники визнали свою поразку. Підсумком цих подій для України стало прийняття 24 серпня 1991 р. Акту проголошення незалежності України, у якому зазначалося: «Територія України є неподільною і недоторканною. Відтепер на території України діючими є винятково Конституція і закони України». 1 грудня 1991 р. був проведений всеукраїнський референдум про підтвердження незалежності України. Майже 90,3 % громадян, що брали участь у референдумі, висловилися за незалежність України. У цей же день відбулися вибори президента України. Ним став Леонід Кравчук. На карті світу з'явилася нова самостійна демократична держава Україна, яка пройшла складний і суперечливий шлях до незалежності. )

23.Внутрішня і зовнішня політика Директорії УНР. С. Петлюра.( Директорія, що стала надзвичайним органом влади в Україні, була створена в ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. блоком партій із соціалістичною орієнтацією Українським Національним союзом. Директорія складалася з п'яти осіб: А. Андрієвський, В. Винниченко, А. Макаренко, С. Петлюра, Ф. Швець. Пізніше її склад змінювався. Після повалення влади гетьмана П. Скоропадського Директорія набула диктаторських функцій. У внутрішній політиці уряд Директорії проголосив: · поновлення УНР, але без влади Української Центральної Ради; · проведення аграрної реформи, ліквідацію приватної власності на землю; · запровадження державного контролю над виробництвом і розподілом продукції; поновлення 8-годинного робочого дня; право на діяльність профспілок і проведення страйків; · поновлення чинності закону УНР про національно-персональну автономію. В УНР почалося формування органів влади і було створено новий уряд Раду Міністрів. Передбачалося, що влада на місцях перейде до трудових Рад селян, робітників та інтелігенції. 23 січня 1919 р. у Києві відбулося засідання Трудового Конгресу законодавчого органу влади в УНР. Однак ніяких життєво важливих рішень прийнято не було, і Конгрес припинив свою роботу. У зовнішній політиці уряд Директорії орієнтувався на країни Антанти (Великобританія, Франція). Але Антанта відмовилася визнати Директорію й розпочала військову інтервенцію на півдні України. Представники Антанти вимагали реорганізувати Директорію, вивести з її складу С. Петлюру, а натомість обіцяли надати допомогу в боротьбі з більшовиками. У 19191920 pp. УНР опинилася в «трикутнику смерті»: на півночі війська більшовиків; на півдні війська Антанти й генерала Денікіна, який виступав за єдину й неподільну Росію і нехтував українським національним питанням; на заході польська армія. Директорія не змогла захистити УНР, тому що не мала боєздатної армії. Солдати, які були вихідцями із селян, після повалення гетьманського режиму або розійшлися по домівках, або, легко піддаючись агітації більшовиків, переходили на їхній бік. В армії набула поширення отаманщина (отамани відмовлялися виконувати накази й діяли самочинно). У рядах керівників Директорії не було єдності в поглядах на перспективу національно-державної розбудови. Голова уряду В. Чехівський виступав за введення радянської системи влади, але без більшовицьких диктаторських методів. Його супротивники відстоювали парламентську систему. Пошук компромісів вів до нескінченного з'ясування стосунків між партіями й окремими політичними діячами. Змагання за владу між різними політичними партіями послабило авторитет Директорії серед населення. Затягувалося проведення аграрної реформи, яка до того ж мала популістський характер. Така ситуація призвела до масових селянських виступів на чолі з отаманами Зеленим, Григор'євим, Махном. Психологічним аспектом поразки Директорії була відсутність у селян загальнонаціональних інтересів. Селяни виявили інертність у справі захисту власної держави. Директорія не змогла зупинити хвилю єврейських погромів у містах Правобережної та Південної України. Після провалу переговорів між делегаціями Директорії і Раднаркому радянської Росії більшовицькі війська почали другу війну проти УНР. Директорія залишила Київ, її керівництво опинилося в міжнародній ізоляції, оскільки країни Антанти не підтримували ідею незалежної УНР, а Польща порушила умови Варшавського договору 1920 р. Опинившись на перехресті політичних перспектив, лідери Директорії не змогли їх реалізувати і запропонувати програму реформ, що влаштувала б основну частину населення. Директорія не врахувала помилок Центральної Ради. Несприятлива зовнішньополітична обстановка також відіграла свою роль у поразці Директорії. )

24.Культурне і духовне життя України в 70 – 80 – х рр.XX ст. (У роки «застою» культура України розвивалася під впливом тоталітарного режиму. Провідним науковим центром України в ці роки була Академія наук України на чолі з Б. Патоном. З'явилися роботи істориків М. Брайчевського про походження Русі, виникнення Києва, Ю. Бадзьо про походження російського, українського і білоруського народів. Вийшли у світ такі багатотомні видання, як «Історія Української РСР», «Історія української літератури», Українська радянська енциклопедія, Радянська енциклопедія історії України. Розвивалася українська література: видавалися твори М. Стельмаха, П. Загребельного, І.Білика, Ю. Мушкетика, Д. Павличка, І. Драча, Б. Олійника, Л. Костенко. У цей період зародився новий напрямок у кіномистецтві «поетичне кіно». Найбільший успіх мав фільм «Тіні забутих предків» режисера С. Параджанова, а також кінофільми Ю. Ільєнка, К. Муратової, І. Миколайчука, Л. Викова стали гордістю українського кінематографа. Позитивні зміни відбулися в розвитку українського театрального мистецтва. Прославили Україну своїми виступами академічні драматичні театри імені І. Франка в Києві, імені Т. Шевченка в Харкові, імені М. Заньковецької у Львові. Славу українському театру принесли Н. Ужвій, Д. Гнатюк, А. Солов'яненко, Б. Ступка, А. Роговцева, В. Дольський та інші талановиті актори. В образотворчому мистецтві провідними стали теми вітчизняної історії, творчої праці народу. В Україні працювали такі художники, як Т. Яблонська, О. Заливаха, А. Горська, скульптор і живописець І. Гончар. Зміни в системі освіти посилили процес русифікації. Продовжувала діяти інструкція Міністерства освіти УРСР про вивчення української мови за згодою батьків. Зменшувалася кількість україномовних шкіл, особливо в Криму, Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Харківській областях. Реформа загальноосвітньої школи 1984 р. сприяла процесу ідеологізації та русифікації в Україні. Рівень знань та інтелектуальний розвиток учнів і студентів загалом перевищували показники розвинених країн Заходу. Держава продовжувала суворо контролювати навчально-виховний процес і домагалася необхідної ідейної спрямованості. Ідеологізація негативно вплинула на рівень викладання гуманітарних дисциплін. Незважаючи на плідну діяльність педагогів-новаторів (В. Сухомлинського, В. Шаталова, М. Щетиніна), процес навчання і виховання був уніфікований. Творчий розвиток особистості обмежувався. На початку 1970-х pp. після цькування О. Гончара за роман «Собор» починається відкритий перехід до «закручування гайок» в ідеологічній і культурній сферах. Ідеологічного розгрому в Україні зазнали твори М. Вінграновського, В. Шевчука, Ю. Щербака, Р. Андріяшка, В. Дрозда, В. Маняка, І. Чендея та інших літераторів. «Незручних» письменників виключали зі Спілки письменників України. В. Некрасова вислали за кордон. Затягувалося видання творів Л. Костенко «Княжа гора», «Маруся Чурай» та творів інших письменників. Процеси, що відбувалися в 19701980-ті pp. в культурному і духовному житті, мали суперечливий характер. З одного боку, відбувається бурхливий розвиток науки, виникають нові напрямки в кіномистецтві, стають широко відомими імена театральних діячів, письменників, поетів, а з іншого боку, посилюється процес русифікації, наступ центру на права республіки. )

25.Історичне значення та уроки боротьби українського народу за незалежність у 1917 – 1920 рр.
26.Перебудова в СРСР і Україна. М. Горбачов. Наростання економічної кризи.( Причинами перебудови було відставання СРСР за темпами економічного розвитку, ефективності виробництва, продуктивності праці від провідних країн світу, застійні тенденції в соціально-політичній і духовній сферах життя. Загальна криза суспільства загострювалася. Питання змін перетворилося на питання життя чи смерті радянської системи. Після смерті Л. Брежнєва новим Генеральним секретарем ЦК КПРС став Юрій Андропов. Під час його перебування при владі була розроблена програма економічних перетворень. Однак смерть Андропова не дозволила її реалізувати. Із приходом до влади Костянтина Черненка про реформи вже не йшлося. У 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС став Михайло Горбачов. Основні напрями реформ · Демократизація суспільства. Створення правової держави. · Гласність. · Реабілітація незаконно засуджених і репресованих за роки радянської влади. · Утвердження багатопартійності. · Запровадження інституту президентства. · Підготовка нового союзного договору. · Політика нового мислення у зовнішніх відносинах. · Підтримка демократичних революцій у Східній Європі. У квітні цього року була розроблена стратегія прискорення соціально-економічного розвитку країни. Сутність започаткованих Генеральним Секретарем перетворень зводилася до омолодження кадрів, альтернативних виборів партійного керівництва, колективізму в прийнятті рішень. Ця стратегія не була реалізована. Темпи росту економіки продовжували знижуватися. У ніч з 25 на 26 квітня 1986 р. сталася аварія на Чорнобильській АЕС техногенна катастрофа планетарного масштабу. На станції виникла пожежа, яку першими гасили 28 пожежників (В. Правик, Л. Телятников, В. Кибенок та інші). Радіоактивна хмара поширилася над територією Білорусі, Румунії, Польщі, Болгарії, Югославії, скандинавських країн, північно-західної частини Росії. Радіоактивні речовини забруднили землю. З'явилася 30-кіломет-рова «зона відчуження» територія, яка найбільше постраждала від радіації і була заборонена для проживання. Найбільшого радіоактивного забруднення зазнали Житомирська, Київська, Чернігівська області. Причинами вибуху четвертого енергоблоку Чорнобильської АЕС визнано низьку якість проектування й обслуговування станції. Ця катастрофа наочно продемонструвала широкій громадськості злочинність недбалого ставлення комуністичної влади до господарства й екології. Новий етап економічних реформ почався в 1987 р. і передбачав розширення самостійності підприємств, відродження приватної власності, й кооперативного руху, скорочення кількості міністерств і відомств, інтеграцію СРСР у світовий ринок. Але економічні реформи другої половини 1980-х pp. зазнали невдач. Це було викликано такими причинами: · Відсутність послідовної, адекватної, науково обґрунтованої стратегії розвитку. · Непослідовність уряду в здійсненні реформ. · Прагнення поєднати несумісні економічні моделі: адміністративно-командну з повним одержавленням власності та ринкову з приватною власністю та ініціативою. · Некомпетентне керівництво в проведенні реформ. · Опір консервативних сил. · Переважання у промисловості підприємств військово-промислового комплексу. Проте були створені сприятливі умови для розвитку кооперативного сектора. На XIX партійній конференції було обговорено хід політичної реформи і взято курс на будівництво «соціалістичної правової держави», поділ влади, розвиток парламентаризму. Був створений новий законодавчий орган З'їзд народних депутатів СРСР. Вибори стали проводитися на альтернативній основі. У березні 1990 р. ПІ З'їзд народних депутатів запровадив посаду Президента СРСР. Ним став М. Горбачов. Була скасована Стаття 6 Конституції СРСР про керівну ролі КПРС у суспільстві. Розпочався процес формування багатопартійності: виникли Демократична партія Росії, Республіканська партія. На черговому XXVII з'їзді КПРС у 1990 р. усередині партії намітився розкол. Почався масовий вихід з лав КПРС. Незабаром розпочався процес падіння обсягів виробництва, ріст інфляції, зростання дефіциту бюджету. Золотий запас СРСР із 1985 до 1991 р. скоротився в 10 разів. У країні назрівала глибока соціально-економічна криза. Головною ознакою духовного і культурного життя СРСР у роки перебудови була гласність відкрите обговорення в засобах масової інформації історичного минулого та актуальних проблем сучасності. В Україні політика перебудови мала свої особливості. Відбувався процес лібералізації суспільно-політичного життя. У 1986 р. з в'язниць було звільнено близько 300 політичних в'язнів, серед них В. Чорновіл, М. Горинь, пізніше Л. Лук'яненко. Із Кримінального кодексу УРСР виключили статті про переслідування з ідейних міркувань. Новим явищем стала політика гласності, що поступово переросла у свободу слова. Однією зі значних подій періоду гласності наприкінці 1980 на початку 1990-х pp. стала свобода історичної науки. У світ вийшли численні публікації художніх, філософських творів, які тривалий час залишалися недоступними: секретні протоколи пакту МолотоваРиббентропа, документи про голодомор І9321933 pp., Українську революцію 1917 1919 pp., діячів Центральної Ради і Директорії, події громадянської війни в Україні, сталінські репресії, війну в Афганістані. З'явилося неупереджене висвітлення діяльності ОУН-УПА в роки Другої світової війни. Глядачі змогли побачити раніше заборонені й нові фільми «Тіні забутих предків», «Покаяння», «Холодне літо 53-го» та інші. З'явилися документальні фільми, що розповідали про сувору дійсність минулих років. Були повернуті із забуття романи В. Винниченка, драми М. Куліша, оповідання М. Хвильового, вірші М. Зерова, новели Г. Косинки. Гласність допомогла з'явитися на світ творам наших сучасників В. Симоненка, Л. Костенко, Є. Сверстюка, І. Дзюби, І. Драча. Багато письменників у період гласності звернулися до публіцистики, поклавши початок екологічній тематиці (С. Плачинда, Ю. Щербак). М. Жулинський розгорнув публікацію забутої спадщини, ліквідацію «білих плям» з українській літературі. Нові телевізійні передачі пробуджували інтерес до української історії. Були створені умови для підвищення ролі української мови в житті республіки. Відомі письменники Ю. Мушкетик, Б. Олійник, Д. Павличко виступили за обов'язкове вивчення української мови в школах, проти «духовного Чорнобиля». У 1987 р. в Києві був створений Український культурологічний клуб (УКК). Учасники клубу проводили дискусії щодо закритих сторінок радянської історії, обговорювали проблеми української культури і мови. Відчуваючи тиск із боку влади через опозиційність режиму, УКК саморозпустився. Восени 1987 р. у Львові виникло «Товариство Лева» молодіжна організація, що об'єднувала людей різних політичних поглядів і культури. У 1988 р. в Україні масово створюються нові суспільні неформальні об'єднання: студентська .рганізація «Громада» в Київському університеті, «Товариство української мови їм. Т. Шевченка» у Львові, а також «Спадщина», Союз незалежної української молоді, Демократичний союз студентів, Студентське братерство. Навесні 1989 р. у Києві виникло товариство «Меморіал». До нього входили письменники, художники, кінематографісти, театральні діячі, що виступали за реабілітацію жертв сталінських репресій в Україні. Із виникненням в 1988 р. опозиційних КПРС рухів в Україні починає формуватися багатопартійність. Головною метою демократичних сил було : творення широкого об'єднання на зразок народного фронту. Восени 1988 р. діяло ряд самостійних об'єднань («Народний Рух за перебудову» тощо). У березні-квітні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР. У результаті виборів Демократичний блок України, у якому Рух був головною силою, створив парламентську опозицію Народну Раду. Восени 1989 р. відбулася зміна партійного керівництва УРСР: В. Щербицького на посаді змінив В. Івашко, Політичні реформи не підкріплювалися економічними, соціальна криза загострювалася. Перебудова не досягла своєї мети, але на тлі послаблення тиску офіційної цензури мали можливість відкрито заявити про себе демократичні національні сили в Україні, що виступили за забезпечення реального, а не лише декларованого суверенітету республіки. )
27.Варшавська угода та її наслідки.
28.Декларація про державний суверенітет України та її історичне значення. (16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла документ великої історичної ваги Декларацію про державний суверенітет України. Суверенітет передбачає верховенство, самостійність, повноту й неподільність влади в межах території України. Відтепер Україна проголошувалася незалежною державою в зовнішніх відносинах. Декларацією визнавалося право української нації на самовизначення, держава повинна була захищати й охороняти національну державність українців. Єдиним джерелом державної влади визнавався народ, а Верховна Рада УРСР могла виступати від його імені. У документі йшлося про принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Генеральний прокурор мав здійснювати контроль над виконанням законів. Територія України проголошувалася недоторканною. Уперше після багаторічного замовчування Декларація визнавала невід'ємні права і свободи людини. Вона складається з 10 розділів. У розділі про економічну самостійність проголошувалося, що «земля, її надра, повітряний простір, водні й інші природні ресурси є власністю українського народу, тобто громадян усіх національностей України». Декларація повинна була забезпечувати національно-культурне відродження українського народу і задовольняти національно-культурні, духовні й мовні потреби українців, що проживають за межами України. Передбачалося створення власних збройних сил. Україна брала зобов'язання не поширювати, не виготовляти й не нарощувати ядерну зброю. Одним із ключових пунктів «Екологічна безпека» передбачалося створення національної комісії для радіаційного захисту населення, що було необхідно у зв'язку з аварією на ЧАЕС. Майбутня зовнішня політика України, визначена Декларацією, вбачалася як нейтральна, першочерговим її завданням визначалося забезпечення національних інтересів України. Декларація про державний суверенітет не мала статусу конституційного акту й тому залишилася планом на майбутнє, побажаннями для майбутньої зовнішньої і внутрішньої політики. Історичне значення Декларації про державний суверенітет · Суверенітет офіційно визнано необхідною умовою подальшого розвитку української нації. Визначено основні напрямки досягнення реального суверенітету. · Закладено основи майбутньої незалежності держави, зроблено перший крок на шляху до неї. Незабаром після прийняття Декларації Верховна Рада розглянула заяву В. Івашка і задовольнила його прохання про відставку. 18 липня 1990 р. Головою ВР УРСР було обрано Л. Кравчука. )
29.Політика «українізації» (коренізаціі), її наслідки. О. Шумський, М. Скрипник. Опір «українізації». (Політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні в 1920-ті рр,, отримала назву українізації або коренізації. Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу: висування українців на керівні посади, запровадження української мови в державних та культурних установах, пресі, навчальних закладах, розвиток національної за формою і радянської за змістом культури, створення відповідних умов для культурного розвитку національних меншин, які проживали в Україні.
Більшовики змушені були піти на проведення цієї політики, оскільки прагнули забезпечити бобі підтримку всього населення України. Українізація здійснювалася в певних, дозволених центром межах.
Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 1920-ті pp. керували прибічники національного відродження Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник.
Наслідки політики українізації (коренізації)
· У 1930 р. кількість шкіл з українською мовою навчання становила 85 %, на українську мову було переведено 75 % діловодства державних установ, українською мовою видавалося 90 % газет і більше половини книжок і журналів. Кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54 %.
· Українізація сприяла залученню до радянського культурного будівництва української інтелігенції. З еміграції повернулися деякі відомі діячі, зокрема М. Грушевський.
· Відбувався бурхливий розвиток української культури: видавалося понад 20 літературно-художніх альманахів, 55 журналів, виникли численні літературно-художні об'єднання, працювало 45 професійних театрів.
Література і мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам, як М. Хвильовий, М. Зеров, Г. Косинка, М. Рильський, В, Яловий, В. Сосюра, Лесь Курбас, О. Довженко, Г. Верьовка та ін.
Поступово політика українізації почала виходити за дозволені центром межі. Вона охопила все суспільно-культурне життя республіки. Зростав прошарок української інтелігенції, якій режим Сталіна не довіряв і вбачав у ній ідейного конкурента партії. Українізація сприяла зростанню національної свідомості українців, стимулювала націонал-комуністичні настрої. Прибічники національного комунізму вважали, що не можна нав'язувати всім народам російський шлях до комунізму, що кожен народ, у тому числі й український, повинен йти до комунізму своїм шляхом, пристосовуючи його до специфічних національних умов. Основними ідеологами українського національного комунізму були письменник М. Хвильовий, нарком освіти з 1924 до 1926 р. 0. Шумський, економіст М. Волобуєв.
М. Хвильовий звертався до українських письменників із закликом виявити національну свідомість, не копіювати культурні надбання інших народів, зокрема російського. Пристрасний заклик до українців йти власним шляхом був висловлений у його знаменитому гаслі «Геть від Москви». О. Шумський доводив необхідність прискорення темпів українізації, наполягав на відкликанні з України генерального секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича, який гальмував процес українізації. М. Волобуєв переконував, що економіка України повинна становити єдиний народногосподарський комплекс, який може інтегруватися у світову економіку без посередництва Росії.
Згодом «хвильовізм», «шумськізм» і «волобуєвщина» були оголошені проявом «буржуазного націоналізму», небезпечним «націоналістичним ухилом». Від кінця 1920-х pp. політика українізації поступово згортається. У 1933 р. Сталін наказав місцевий націоналізм основною загрозою для єдності Радянського Союзу. Це означало кінець українізації. Радянська влада повернулася до русифікаторської політики, активних учасників українізації було репресовано.)

30.Загострення екологічних проблем в Україні у 70 – 80 –х рр. Чорнобильська катастрофа та її наслідки. (Усунення М. Хрущова від влади означало відмову від реформ і лібералізації. В Україні, як і в Радянському Союзі загалом, настало двадцятиліття панування консервативних сил. Після усунення М. Хрущова суть консервативного курсу нового керівництва визначалася як «стабілізація», яка стала своєрідним символом брежнєвської епохи. Система втратила два важливі стимули розвитку економіки: зі смертю Сталіна страх перед репресіями, з усуненням Хрущова ентузіазм і романтичну віру в переваги соціалізму. Від 1965 р. почалося здійснення економічної реформи з метою прискорення науково-технічного прогресу, інтенсифікації розвитку народного господарства СРСР. Реформа в сільському господарстві передбачала: підвищення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію; встановлення твердих планів закупівлі сільськогосподарської продукції (за здану понад план продукцію встановлювалася надбавка у розмірі 50 %від закупівельної ціни): перерозподіл національного доходу на користь сільського господарства; заходи щодо розвитку соціальної сфери села. Істотних змін в аграрній політиці не відбулося реформа лише дещо обновила колгоспну систему. Усе це сприяло створенню достатнього обсягу продовольстваі сировини для промисловості. Для забезпечення населення продовольством держава змушена була закуповувати хліб за кордоном. Для України було характерним безгосподарне використання земель, відведення найродючіших ґрунтів під індустріальну забудову, бездумні програми хімізації, меліорації та будівництва штучних водойм. Реформа в промисловості передбачала перехід від адміністративних до економічних методів управління і включала переведення підприємств на госпрозрахунок, оцінку діяльності підприємств за обсягами не валової, а реалізованої продукції, створення на підприємствах фондів матеріального стимулювання. Паралельно здійснювалася централізація управління економікою: замість республіканських раднаргоспів, створених Хрущовим, відновлювалася система управління через союзні та союзно-республіканські міністерства. Майже 95 % підприємств України знову були підпорядковані Москві. На першому етапі проведення реформи забезпечувалися відносно високі темпи розвитку промисловості. Економісти називали восьму п'ятирічку (19661970 pp.) «золотою». В Україні основні виробничі фонди і загальний обсяг промислового виробництва зросли в 1,5 разу, а національний прибуток на 30 %. Проте, на початку 1970-х pp. з'явилися симптоми, які свідчили, що реформа зазнала-краху. Це трапилося через те, що вона не торкалася основ адміністративно-командної системи, не мала комплексний характер, не змінювала структурної та інвестиційної політики. Партійно-державний апарат не бажав відмовлятися від звичних методів управління економікою. Від початку 1970-х pp. темпи економічного зростання неухильно уповільнювалися. Відставання в науково-технічному і технологічному прогресі від розвинених країн Заходу набуло хронічного необоротного характеру. Через недоліки заходів щодо матеріальної зацікавленості трудящих низькими були продуктивність праці та якість вітчизняних товарів. Справжньою соціальною хворобою стало щорічне збільшення бюрократичного апарату. Управлінці під страхом уповільнення кар'єри й позбавлення численних пільг для вищих чинів лякалися змін, убачали в них загрозу своєму пануванню, тому виступали проти реформ. Орієнтація чиновників на «команду зверху» спричинювали безініціативність, безгосподарність і безвідповідальність, усе більше заявляли про себе корупція, організована злочинність і «тіньова» економіка. В Україні все чіткіше проявлялася притаманна колонії структура економіки, що характеризувалася перевагою паливних і сировинних галузей. На споживчий ринок працювало менше 30 % потужностей української промисловості. Економічний потенціал України нарощувався без урахування екологічних факторів. На території нашої держави будувалося вісім АЕС. Україна, яка складала 2,6 % території СРСР, одержувала більше чверті всіх забруднень. Протягом 19601980-х pp. спостерігалося певне зростання добробуту народу, підвищувалася заробітна плата. Проте цей добробут був відносним. За рівнем життя Україна значно поступалася передовим державам. Існував гострий дефіцит промислових і продовольчих товарів, черги стали ганебною прикметою життя народу. Економічна стабільність забезпечувалася за рахунок розпродажу національних природних багатств нафти, газу, вугілля, лісу. Населення не знало, що тодішній відносний достаток має тимчасовий характер. У ніч з 25 на 26 квітня 1986 р. сталася аварія на Чорнобильській АЕС техногенна катастрофа планетарного масштабу. На станції виникла пожежа, яку першими гасили 28 пожежників (В. Правик, Л. Телятников, В. Кибенок та інші). Радіоактивна хмара поширилася над територією Білорусі, Румунії, Польщі, Болгарії, Югославії, скандинавських країн, північно-західної частини Росії. Радіоактивні речовини забруднили землю. З'явилася 30-кіломет-рова «зона відчуження» територія, яка найбільше постраждала від радіації і була заборонена для проживання. Найбільшого радіоактивного забруднення зазнали Житомирська, Київська, Чернігівська області. Причинами вибуху четвертого енергоблоку Чорнобильської АЕС визнано низьку якість проектування й обслуговування станції. Ця катастрофа наочно продемонструвала широкій громадськості злочинність недбалого ставлення комуністичної влади до господарства й екології.)

31.Суспільно – політичне життя українських земель у складі Польщі, Румунії, Чехо – Словаччини у 20 – х – 30 – х рр. (Унаслідок українсько-польської війни, яку українці програли 1919 p., поляки захопили Східну Галичину, Західну Волинь, Західне Поділля, Холмщину, Підляшшя. За Ризьким миром 1921 р. ці землі увійшли до складу Польської держави. Питання про державну приналежність Східної Галичини залишалося нерозв'язаним за рішенням Паризької мирної конференції Польща окупувала ці території тимчасово. У Галичині проживало 80 % західних українців. Незважаючи на відвертий опір українців окупаційній владі, 14 березня 1923 р. у Версалі Рада послів Антанти остаточно визнала зверхність Польщі над Східною Галичиною, де українці становили 15 % населення. Польський уряд територію своєї держави поділяв на дві категорії: Польщу «А» (корінні землі) і Польщу «Б» (східні землі Західну Україну і Західну Білорусію). Основні галузі промисловості були зосереджені у Польщі «А», куди надходили основні капіталовкладення. Польща «Б» була сировинним придатком і ринком збуту. Уряд Польщі проводив політику колонізації та асиміляції щодо українського населення краю, нехтував його правами та свободами, піддавав утискам національну культуру. У 1924 р. було заборонено розмовляти українською мовою в державних установах та органах самоврядування. Економічне життя значно пожвавив кооперативний рух, розвиток якого відбувався на досить високому рівні. Керував роботою кооперативів Ревізійний союз кооперативів. Кожне село обов'язково створювало в себе кооператив крамницю, касу, молочарню. Створювалися пов'язані з кооперацією банки. Кооперативний рух розглядався як школа самоврядування і засіб економічного самозахисту українців. Під час «великої депресії» 19291933 pp. українсько-польські стосунки значно погіршилися, У цих умовах посилилося невдоволення серед українства краю, яке вилилося у масові виступи. У відповідь на це польський уряд удався до жорстоких масових дій. З вересня 1930 р. було розпочато масові репресії щодо українського населення, які отримали назву «пацифікація» (утихомирення): закривалися українські громади, конфісковувалося майно селян, переслідувалися і заарештовувалися лідери українського руху, утримувалися під домашнім арештом українські депутати; було зруйновано близько 800 сіл. Українці краю звернулися до Ліги Націй з протестом на дії польського уряду, внаслідок чого кампанія пацифікації набула характеру міжнародного скандалу. Крім того, у результаті кампанії українське населення та польська адміністрація не знайшли порозуміння, також посилилася рішучість молодих, радикально налаштованих націоналістів боротися проти польської влади. У визвольному русі західноукраїнського населення проти польського панування виділилися три основні течії: партії з легальними засобами боротьби: націоналістичне підпілля; комуністичний рух. У краї існували дванадцять українських політичних партій. Найчисленнішим та найвпливовішим було Українське народно-демократичне об'єднання (УНДО) ліберальна партія, що виступала за конституційну демократію та незалежність України. Головним виразником соціалістичних тенденцій краю була Радикальна партія. Після її об'єднання в 1926 р. з Українською партією соціалістів-революціонерів утворилась Українська соціалістична радикальна партія, лідерами якої були Лев Бачинський та Іван Макух. У 1920-ті pp. серед українців краю поширилися прорадянські настрої. Ці симпатії започаткували декілька легальних та нелегальних організацій. У 1919 р. група галичан утворила Комуністичну партію Східної Галичини, яка з 1923 р. називалась Комуністичною партією Західної України (КПЗУ) і під тиском Комінтерну стала автономною частиною Польської комуністичної партії. У 1938 р. за наказом Сталіна її було розпущено.. Серед інших партій у Східній Галичині також діяли Українська католицька, Руська селянська, Руська аграрна та інші партії.  Найбільшою та найвпливовішою організацією західних українців залишалася греко-католицька церква, яка налічувала 4 млн віруючих та 3 тис. парафій. Греко-католицька церква мала власну політичну Українську католицьку національну партію. Своїми досягненнями у міжвоєнний період вона завдячує митрополитові Андрію Шептицькому. Менш помітну роль у суспільно-політичному житті краю відігравала православна церква (налічувала 2 млн віруючих). Молодь все більше тяглася до організатора саботажник акцій Української військової організації (УВО, створена в Празі 1920 р. колишніми командирами січових стрільців і Української Галицької армії). її лідер Євген Коновалець надавав великого значення розробці ідеології революційного руху. Цією ідеологією став розвинутий Дмитром Донцовим український інтегральний націоналізм. Д. Донцов стверджував, що нація це абсолютна цінність, і немає вищої мети, ніж здобуття незалежної держави. Заради цієї мети мають об'єднатися всі класи й політичні партії, необхідно діяти будь-якими засобами, припинивши суперечки й дискусії. Майбутню незалежну українську державу має очолити вождь з необмеженою владою. У19261929 pp. у Західній Україні відбувалося об'єднання націоналістичних груп. Після кількох підготовчих конференцій у 1929 р. представники УВО, Української націоналістичної молоді, Легіону українських націоналістів, Асоціації української націоналістичної молоді зустрілися у Відні й заснували Організацію українських націоналістів (ОУН), яка взяла за мету створення Української самостійної соборної держави. Напередодні Другої світової війни в ОУН налічувалося 20 тис. осіб. Основним змістом її діяльності був політичний терор проти представників польської влади. На початку 1930-х pp., крім сотень актів саботажу та десятків «експропріацій» державних фондів, члени ОУН організували понад 60 замахів та вбивств. Від середини 1930-х pp. польська влада розпочала широкомасштабну кампанію карних заходів проти ОУН, унаслідок якої було заарештовано весь крайовий провід ОУН та чолі зі Степаном Бандерою та Миколою Лебедем та сотні рядових членів організації. У цих умовах в ОУН стався розкол на два крила: помірковане та революційне (радикальне). До першого належали представники старшого покоління: Є. Коновалець, О. Сеник, М. Сціборський, а також ті, хто вважали за необхідне добитися допомоги рухові з боку Німеччини. До другого представники молодшого покоління: С. Бандера (лідер), М. Лебедь, Я. Стецько, І. Климів, М. Климишин, Р. Шухевич та інші. Вони обстоювали методи терористичної діяльності. Отже, у міжвоєнний період Східна Галичина залишилася аграрно-сировинним придатком Польщі. У суспільно-політичному житті краю посилювалася конфронтація між корінним українським населенням та польською владою, що проводила жорстку політику колонізації. Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини за Сен-Жерменським мирним договором й отримало офіційну назву Підкарпатська Русь (від 1928 р. Підкарпатський край). Півмільйоние українське населення регіону під владою Чехословаччини не відчувало такого непримиренного утиску національних інтересів, як українське населення Польщі й Румунії.
У Чехословаччині не заборонялося вживання української мови. Тут діяли українські гімназії й початкові школи. Але Закарпаттю відводилась роль економічно занедбаної провінції. Робітникам платили у півтора-два рази менше, ніж у центральних районах країни. Селяни були незадоволені аграрною реформою, тому що фактично дві третини державних земель призначалися чеським колоністам. Після Мюнхенської угоди 1938 р. Німеччина отримала фактичну свободу дій у Централь-но-Східній Європі почалося розчленування Чехословаччини. 11 жовтня 1938 р. Закарпаття отримало автономію. Автономний уряд А, Волошина розпочав запровадження у життя засад закарпатської державності.
На початку 1939 р. була утворена політична організація, яка стояла на платформі творення суверенної держави  Українське національне об'єднання (УНО). У лютому відбулися вибори до парламенту Сейму Закарпатської України. У цей же час формується військова організація Карпатська Січ, яка поповнювалася за рахунок добровольців, більшість з яких прибували з Галичини, У ніч з 14 на 15 березня 1939 р. німецькі війська вступили на територію Чехословаччини. Водночас війська Угорщини, за згодою Гітлера, почали загарбання всього Закарпаття (ще в листопаді 1938 р. були окуповані Ужгород та Мукачеве).
15 березня 1939 р. у Хусті на засіданні Сейму було проголошено самостійність Закарпаття. Сейм ухвалив закон, згідно з яким проголошувалася незалежна держава з назвою Карпатська Україна, яка мала стати республікою на чолі з президентом. Державною мовою щойно створеної держави проголошувалась українська, кольорами державного прапора синій і жовтий. Президентом країни став А. Волошин, але через кілька годин він разом з урядом змушений був емігрувати. Нечисленні загони Карпатської Січі самовіддано протистояли 40-ти-сячній угорській армії. У боях загинуло понад 5 тис, закарпатців, у тому числі командири Карпатської Січі М. Колодзінський та З. Коссак. Карпатська Україна опинилася в міжнародній ізоляції.
До складу Румунії, яка скористалась вакуумом влади, викликаним розпадом Російської та Австрійської імперій, увійшли Ізмаїльський, Акерманський, Хотинський повіти Бессарабії, Північна Буковина та частина Мармарощини (Закарпаття). Політика румунізації стосовно українського населення цих територій не поступалася жорстокістю діям поляків у Галичині. У краї були закриті всі українські школи. Замість українських учителів призначалися румунські. У Чернівецькому університеті закрили всі українські кафедри, заборонили друкувати наукові праці українською мовою. На румунський взірець змінювалися українські прізвища. До 1928 р. на Буковині зберігався воєнний стан. В умовах румунського панування гальмувався і розвиток сільського господарства. Великим землевласникам належало майже 55 % загальних земельних площ, у ході аграрної реформи перерозподілу підлягало лише 16,8 %, які в основному отримали щойно прибулі румунські колоністи. Якщо селяни й одержали земельні наділи, то, як правило, малопридатні для обробітку. Загарбники жорстоко руйнували господарства місцевих селян, занепад призвів і до зниження врожайності, падіння поголів'я худоби, зубожіння сел. Зазнаючи економічних ускладнень, румуни прагнули розв'язати їх за рахунок загарбаних територій. Важливі для Чернівців підприємства закривалися, а їхнє обладнання вивозилося до Бухареста. У Татарбунарському повстанні (1924 р., Бессарабія) брало участь близько 6 тис. осіб. Протягом триденних жорстоких боїв з румунською артилерією загинуло понад 3 тис. повстанців. Над арештованими було організовано «процес 500», який набув широкого міжнародного розголосу. На захист повстанців виступило багато всесвітньовідомих діячів культури та науки. У 1927 р. розпочалася деяка лібералізація окупаційного режиму. Відновлювалися культурні товариства, театральні студії, хори. Почала виходити українська преса щоденна газета «Час», тижневик «Рідний край». Невелика буковинська спільнота реагувала на румунське правління подібно до своїх співвітчизників у Польщі, На Буковині існувало два крила українського руху поміркований (прагнув компромісу з режимом) та революційний або націоналістичний (прагнув активно протидіяти режимові). Лідерами останнього були О. Зибачинський, П, Григорович, Д. Квітковський. У 1938 р. румунський король Кароль II встановив у країні військову диктатуру, політичні партії та, інші організації були розігнані. На Буковині завдяки конспірації продовжували діяльність націоналісти. Отже, протягом 19201930 pp. сподівання національно свідомих українців на побудову суверенної демократичної республіки не виправдалися, але драматичні історичні події цього періоду сприяли накопиченню корисного досвіду для подальшої боротьби за незалежність. Українські етнічні території лишалися розділеними між кількома державами з різними політичними режимами, Більшість українських земель (Українська Радянська Соціалістична Республіка) перебували в радянській державі з тоталітарним комуністичним режимом та безмежною владою Сталіна, Модернізація України, яку здійснювали комуністи, супроводжувалася придушенням національно-визвольного руху, примусовою колективізацією, голодомором, масовими репресіями. Західноукраїнські землі були об'єктом соціально-економічного, національного гноблення з боку Польщі, Чехословаччини, Румунії. Колонізаторська політика викликала широкий національно-визвольний рух, очолюваний українськими політичними партіями та рухами. Великий вплив серед населення західноукраїнських земель мала Організація українських націоналістів, заснована у 1929 р. на засадах інтегрального націоналізму. 

32.Спроба державного перевороту в серпні 1991 р. Здобуття незалежності України. (У 1991 р. Україна зазнала кризи, пов'язаної з надзвичайно гострим протистоянням між старими соціально-політичними структурами і вже глибоко зміненим суспільством. Зростали вимоги прискорити реформування суспільства, швидше ліквідувати віджилі структури, зміцнити процеси демократизації та державотворення. З іншого боку, посилилися спроби зберегти панування КПРС, яка керувала від імені народу, не отримавши на це повноважень, зберегти панування партійно-бюрократичних структур, панівне становище військово-промислового комплексу. Боротьба точилася навколо підписання нового союзного договору, що передбачав створення «реальної федерації рівноправних республік». В Україні ця ідея була зустрінута неоднозначно. Окремі статті нового союзного договору суперечили Декларації про державний суверенітет України: обмеження прав республіки, союзні органи влади мали великі повноваження у фінансовій політиці, міжнародних відносинах; передбачалося верховенство союзних законів над республіканськими. Аби запобігти розпаду СРСР, союзне керівництво на чолі з М. Горбачовим намагалося якнайшвидше підписати новий союзний договір. Улітку 1991 р. у підмосковному Ново-Огарьово відбулися переговори президента СРСР М. Горбачова з керівниками дев'яти союзних республік, включаючи й Україну. Попереднє підписання договору планувалося провести наприкінці літа 1991 р. Але 1921 серпня 1991 р. в СРСР було здійснено спробу державного перевороту. Президент СРСР М. Горбачов був ізольований на дачі «Форос» у Криму і відсторонений від влади. Організаторами заколоту був створений Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) у складі Г. Янаєва, В. Павлова, Д. Язова, В. Крючкова, Б. Пуго, О. Бакланова, Д. Стародубцева. До Москви вводилися війська. На території СРСР на шість місяців був оголошений надзвичайний стан. Свої дії члени ДКНС мотивували тим, що вони йдуть назустріч народу, прагнуть забезпечити законність і правопорядок у СРСР, запобігти загальнонаціональній катастрофі. Насправді це була спроба консервативних політичних сил знищити демократичні перетворення, повернути країну до періоду «застою», зупинити рух народів СРСР до незалежності. Офіційний Київ зайняв вичікувальну позицію. Проти дій ДКНС найбільш рішуче виступили демократичні сили: Рух, нові політичні партії. Депутати-опозиціонери української Верховної Ради Народна Рада і представники демократичних організацій України визнали дії ДКНС антиконституційними, спрямованими на відновлення необмеженої диктатури КПРС. Народна Рада закликала депутатів Верховної Ради зібратися на надзвичайну сесію, а військовослужбовців захистити свій народ і не виконувати наказів путчистів. На захист ДКНС виступили більшість членів КПРС. Вони закликали пересічних комуністів підтримати дії путчистів. Але народ не пішов за змовниками. У Москві відбулися зіткнення. Росіяни підтримали Б. Єльцина, який тимчасово взяв на себе функції Президента СРСР. Армія теж не підтримала путчистів. 21 серпня змовники визнали свою поразку. Підсумком цих подій для України стало прийняття 24 серпня 1991 р. Акту проголошення незалежності України, у якому зазначалося: «Територія України є неподільною і недоторканною. Відтепер на території України діючими є винятково Конституція і закони України». 1 грудня 1991 р. був проведений всеукраїнський референдум про підтвердження незалежності України. Майже 90,3 % громадян, що брали участь у референдумі, висловилися за незалежність України. У цей же день відбулися вибори президента України. Ним став Леонід Кравчук. На карті світу з'явилася нова самостійна демократична держава Україна, яка пройшла складний і суперечливий шлях до незалежності.  )

33.Українське питання на Паризькій мирній конференції у 1919 р.
34.Культура і духовне життя України в умовах десталінізації. (Шістдесятники. Зародження дисидентського руху.( У 1958 р. в СРСР була проведена шкільна реформа: уведена обов'язкова 8-річна освіта, учні мали одержувати загальноосвітні й технічні знання; були створені школи робітничої і сільської молоді; створювалися школи-інтернати для дітей-сиріт, дітей-інвалідів. Збільшився прийом студентів до педагогічних вузів. У 1959 р. було прийнято новий шкільний закон, який надавав право батькам в Україні обирати мову навчання для своїх дітей. На практиці цей закон сприяв процесу русифікації України. Науковим центром республіки залишалася Академія наук, що складалася з шести центрів і поєднувала близько 80 науково-дослідницьких установ. Творчу активність української інтелігенції стимулювала поява суспільно-політичних, наукових і літературних журналів: «Прапор», «Український історичний журнал», «Всесвіт», «Знання та праця», «Народна творчість та етнографія» та інші. Розвитку української літератури сприяли твори М. Рильського, М. Стельмаха, О. Гончара, які були відзначені Ленінською премією за видатні заслуги в галузі літератури. У цей період у літературу прийшло нове покоління українських письменників, художників В. Симоненко, М. Вінграновський, Л. Костенко, Б. Олійник, І. Драч, В. Коротич, І. Світличний, І. Дзюба, П. Заливаха, А. Горська та інші. У період хрущовської «відлиги» пробуджується громадянська активність і національна самосвідомість українського суспільства. У Києві центром духовного життя був клуб творчої молоді «Супутник», президентом якого був Л. Танюк, активними членами І. Драч, І. Світличний, Є. Сверстюк, А. Горська та інші. У Харкові демократично налаштована інтелігенція гуртувалася навколо поета Б. Чічібабіна. Діяльність творчої інтелігенції України сприяла проведенню в 1963 р. конференції з питань культури української мови. Учасники конференції торкалися питань розширення української мови в усіх сферах державного і громадського життя, подолання мовного нігілізму. У середині 1950 середині 1960-х pp. знову посилилася антирелігійна кампанія. Якщо 1954 р. в Україні було закрито 64 церкви, то в 1962 р. їхня кількість досягла 1144. В Україні зароджується дисидентський рух. Поява дисидентів стала відповіддю на деформацію радянської політичної системи, на лорушення прав і свобод громадян УРСР. Дисиденти (у перекладі з латинської мови «незгодні») група людей, що дотримуються інших, відмінних від державної ідеології поглядів на найважливіші суспільно-політичні, економічні й культурні проблеми держави В Україні дисидентами стали генерал П. Григоренко, юрист Л. Лук'яненко, науковець М. Горинь літератор В. Марченко, поет В. Стус, художниця А. Горська, а також В. Чорновіл, О. Заливаха М. Руденко, Ю. Литвин, В. Мороз та багато інших. Були створені легальні й підпільні організації метою діяльність яких стала ліквідація диктату союзного центру й забезпечення вільного розвитку національних відносин, української культури, мови звичаїв. Найбільш відомими з них були Об'єднана партія звільнення України (19531959 pp.), Український національний комітет, Український національний фронт, а також створений 1959 р. Український робітничо-селянський союз на чолі з Л. Лук'яненком. Союз ставив за мету вихід України зі складу СРСР мирним шляхом. Дисидентські групи були засновані в основному в Західній Україні, їх лідерами стали молоді галицькі українці, виховані на традиціях ОУН-УПА. До складу груп входили студенти, робітники, інтелігенція. Вони поширювали літературу, видавали підпільні журнали, підтримували зв'язки з підпільною греко-католицькою церквою. Влада, вбачаючи в діяльності дисидентів серйозну загрозу існуючому режиму, почала застосовувати до них арешти та судові процеси за статтею «зрада Батьківщині». У 1961 р. були арештовані Л. Лук'яненко, І. Кандиба, С. Вирун та інші. У травні 1961 р. у Львові почався закритий судовий процес, над Українським робітничо-селянським союзом, на якому Л. Лук'яненко «за зраду Батьківщині» був засуджений спочатку до вищої міри покарання, а пізніше вирок було замінено 15-річним засланням. Подібній розправі були піддані учасники Українського національного фронту Д. Квецько, 3. Красовський. Отже, економічні реформи часів хрущовської «відлиги» передбачали вступ країни до епохи НТР. Реформа мала короткочасний успіх, оскільки збереглися принципи соціалістичного господарювання: тверде планування, жорстка централізація, адміністрування, бюрократизм. Лише соціальна політика мала позитивні результати. Лібералізація суспільно-політичного життя з Україні дозволила самовиразитися творчій інтелігенції. Сформувалося нове покоління «шістдесятники», широко представлене діячами науки, літератури, мистецтва, музики, кінематографії. Вони виступали за оновлення радянського суспільства, відродження української мови й культури, зростання національної самосвідомості, розвиток ідей гуманізму. Разом з тим суперечливий і непослідовний курс партійного керівництва в здійсненні реформ привів до виникнення дисидентського руху. Його метою було захист прав людини, боротьба проти русифікації, національне відродження України. )

35.Культурне і духовне життя України в 1917 – 1920 рр.

36.Спроби реформування економіки України наприкінці 50 –х – у першій половині 60 – х рр. М. Хрущов.( У середині 1950-х pp. нове керівництво СРСР на чолі з М. Хрущовим розпочало спроби реформувати командно-бюрократичну систему. Однак ці спроби не дали позитивного результату, й економіка продовжувала зазнавати серйозних труднощів. У середині 1950-х pp. СРСР увійшов в епоху науково-технічної революції (НТР). Особливістю НТР в СРСР було те, що вона відбувалася переважно в галузях військово-промислового комплексу. У промисловості почали застосовувати радіотехніку, електроніку, ЕОМ, штучні матеріали із заданими властивостями. Протягом цього періоду було побудовано найбільші гідроелектростанції Дніпровського каскаду Дніпродзержинську, Каховську і Кременчуцьку. Уведено до ладу Ворошиловградську, Миронівську, Придністровську, Старобешівську та інші ТЕС. Відбувалося інтенсивне спорудження шахт у Донбасі. Були освоєні нові вугільні райони Львівсько-Волинський, Дніпровський. Розроблялися нові газові родовища Шебелинське в Харківській області, Радченківське в Полтавській. Унаслідок цього центр газовидобутку перемістився із західних областей України до східних. Швидкими темпами розвивався Криворізький залізорудний басейн. У 1955 р. став до ладу найбільший в Європі Південний гірничозбагачувальний комбінат. В Україні були збудовані унікальні за розмірами доменні печі й мартени, використовувалася новітня технологія (завод «Криворіжсталь»). За умов НТР відставання хімічної промисловості позначилося на розвитку військово-промислового комплексу. Були збудовані підприємства хімічної промисловості. В Україні це Роздольський гірничо-хімічний комбінат, Черкаський : Чернігівський заводи хімічних волокон, Дніпропетровський шинний завод. На Харківському авіазаводі виробляли пасажирські літаки ТУ-104, потім ТУ-124, на Київському турбогвинтовий літак АН-24. Харчова й легка промисловість набули меншого розвитку. Товари народного споживання виробляли також підприємства важкої промисловості. У 1957 р. почалася реформа керівництва народним господарством. Було ліквідовано міністерства і створено Ради народного господарства раднаргоспи. Керівництво економікою з центру за галузевим принципом було замінене місцевим керівництвом з області. Метою адміністративної реформи було наближення органів керівництва до місць виробництва, щоб підняти ініціативу і зміцнити економічні зв'язки всередині регіонів. В Україні було створено одинадцять економічних районів. Одним зі способів реформування економіки стала відмова від п'ятирічного планування і прийняття семирічного плану (19591965 pp.). Реформа мала позитивні результати, але були й негативні наслідки: послаблення єдиної технічної політики, порушення загальносоюзних зв'язків. У 1965 р. раднаргоспи було ліквідовано. У 1950-ті pp. відбувалися численні пленуми ЦК партії, де обговорювалися проблеми сільського господарства, відставання якого ставало загрозливим. Уперше було запроваджено грошове авансування праці колгоспників. Тепер вони одержували гроші щомісяця. У 1954 р. почалося освоєння цілинних земель у Казахстані, Поволжі, на Уралі, Північному Кавказі, куди поїхали добровольцями 500 тис. осіб. Серед них було багато жителів України. Спочатку освоєння цілини дало гарні результати, але до початку 1960-х pp. земля, що постійно видувалася вітрами, перестала давати великі врожаї. Після візиту до США (1959 p.) M. Хрущов дійшов висновку, що розв'язати зернову проблему можна за допомогою широкої культивації кукурудзи. Як правило, за рахунок скорочення посівів інших культур почалося розширення посівів кукурудзи, навіть у регіонах, не придатних для вирощування цієї теплолюбної культури. У результаті часто не було не тільки кукурудзи, але й вівса та жита. Незабаром було висунуто план наздогнати й перегнати Америку за виробництвом молока, масла та м'яса, для цього необхідно було збільшити виробництво цих продуктів у три рази. В умовах адміністративної чехарди розповсюдження набула практика приписок, фальшивих звітів про «виконання й перевиконання плану». На початку 1960-х pp. сільське господарство опинилося на межі кризи. Починаючи з 1962 р. стали зростати ціни на м'ясо й масло, почалися серйозні перебої у постачанні хліба. М. Хрущов зважився на нове реформування економіки. Були відроджені міністерства, створена Вища рада народного господарства, яка зосередила у своїх руках усі важелі керівництва промисловістю та будівництвом на території СРСР. 1962 р. доктор економічних наук, професор Харківського інженерно-економічного інституту А. Ліберман запропонував М. Хрущову поєднати директивне планування з об'єктивними закономірностями ринкової економіки. Програма виведення економіки з кризи, подана в статті А. Лібермана «План, прибуток і премія», передбачала такі заходи: · побудова системи планування і оцінювання підприємств, упровадження нової техніки, поліпшення якості продукції з метою ефективності виробництва; · збереження централізованого керівництва; розширення прав підприємств у витраті фондів на потреби колективного й особистого заохочення; · гнучке ціноутворення на нові вироби підприємств. М. Хрущов не поділяв поглядів автора, але й не заборонив опублікувати статтю в газеті «Правда». Стаття А. Лібермана поклала початок економічній дискусії. Його пропозиції, що мали практичний характер, були підтримані вченими й господарниками. За Хрущова відбувся підйом життєвого рівня населення: до 7 годин скоротився робочий день, зросла заробітна платня, був скасований випуск обов'язкових облігацій держпозик. Почалося масове житлове будівництво. Родини стали одержувати окремі квартири. Продовжувалася газифікація міст. Колгоспники одержали паспорти і право вільно пересуватися країною. Але реформування народного господарства було приречене на невдачу, оскільки зводилося до адміністративних методів керівництва, економічні закони ігнорувалися. Проведена 1961 р. грошова реформа негативно позначилася на життєвому рівні населення, призвела до зростання цін. По країні прокотилася хвиля протестів, а в 1962 р. у Новочеркаську відбулися страйки робітників, розстріляні військами. Після посухи 1963 р. виникла продовольча криза, населення було поставлене на межу голоду. Із цього часу Радянський Союз почав закуповувати зерно за кордоном, були введені картки на хліб. Невдоволення народу зростало. За цих умов з ініціативи найближчого оточення М. Хрущова, у тому числі М. Підгорного і П. Шелеста, пленум ЦК КПРС (жовтень 1964 р.) звільнив М. Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС та Голови Ради Міністрів СРСР. Першим секретарем ЦК КПРС був обраний Леонід Брежнєв. Реформи М. Хрущова мали багато позитивних моментів, але внаслідок їх половинчатості і непослідовності кардинальних змін в економіці та інших сферах суспільного життя не відбулося. Серія соціально-економічних програм була науково необгрунтованою і нерідко межували з авантюризмом. Перетворення хрущовського періоду були поверховими, не торкнулися основ існуючої за Сталіна системи. )

37.Політика більшовиків щодо релігії та церкви в Україні у 20 – х рр. (Православна церква в Україні була єдиною легальною організацією, діяльність якої не вписувалася в межі ідеології більшовиків. У 1920-ті pp. посилився тиск держави на православну церкву. Більшовики скористалися голодом 19211923 pp. як приводом для посилення репресій проти духовенства. Розгорнулася широка кампанія вилучення із храмів і культових споруд коштовностей для закупівлі зерна за кордоном. Віруючі та духовенство в більшості випадків погоджувалися пожертвувати частину скарбів у фонд голодуючих. Але вони відмовлялися передати державі культові предмети, твори мистецтва, що були потрібні безпосередньо для Богослужіння. Державні органи ігнорували настрої служителів церкви і мирян, чим спровокували конфлікти між духовенством і чиновниками, що здійснювали конфіскації в храмах. Конфлікти супроводжувалися арештами й часто розстрілами священиків і віруючих. У січні 1928 р. було введено в дію Адміністративний кодекс УРСР, який серед інших містив розділ «Правила про культи». З його прийняттям декрет уряду про свободу совісті втратив силу. На межі 19201930-х pp. за умов різкої зміни політичної атмосфери в країні ставлення до релігії та церкви з боку влади стало нетерпимим. Тисячі церков в Україні були зачинені, священики репресовані, У 1929 р. органи Головного політичного управління звинуватили в антирадянській діяльності Українську автокефальну Православну церкву (УАПЦ). Керівництво УАГЩ було заарештовано, а церкву змусили заявити про саморозпуск. Другу п'ятирічку оголосили «п'ятирічкою знищення релігії». Виникли «Об'єднання войовничих безбожників». У середині 1930-х pp. в Україні залишилося лише 9 % діючих церковних споруд порівняно з 1913 р. Отже, зі встановленням радянської влади вже в 1920-ті pp. посилився тиск держави на православну церкву. Пізніше ставлення до релігії та церкви стало зовсім нетерпимим, а віруючі перестали бути повноправними громадянами соціалістичної держави. )
38.Державотворчі процеси в незалежній Україні. Виборчі перегони в 1994 – 2002 рр. Л. Кучма. (Державне будівництво незалежної України ускладнювалося відсутністю відповідної законодавчої бази, перш за все нової Конституції, відповідно до якої необхідно було розробляти й приймати всі інші нормативно-правові акти. Конституція УРСР 1978 р. залишалася діючою до 1996 р,, до неї в умовах розбудови самостійної держави було внесено понад 200 поправок. Закони, які приймалися, нерідко суперечили чинній Конституції, що підривало принципи законності. Основними державотворчими подіями й процесами в незалежній Україні є: · заміна назви «Українська Радянська Соціалістична Республіка» на назву держави «Україна» (закон від 17 вересня 1991 p.); · визначення правового статусу населення законом від 8 жовтня 1991 р, «Про громадянство України»: громадянство України надавалося всім, хто проживав на її території, не був громадянином іншої держави і не заперечував проти прийняття українського громадянства; · прийняття закону «Про Державний кордон України» (4 листопада 1991 p.), яким встановлювалися кордони, порядок їх охорони і перетину; · прийняття Верховною Радою «Декларації прав національностей України» (1 листопада 1991 р.), у якій підкреслюється, що Україна гарантує всім народам, національним групам, громадянам, що проживають на її території, рівні економічні, політичні, соціальні й культурні права; · формування Збройних сил на основі закону «Про збройні сили України» (6 грудня 1991 р.) і воєнної доктрини України (19 жовтня 1993 p.), яка базується на без'ядерному і позаблоковому статусі України, принципі розумної достатності озброєння, відмові від визнання будь-якої країни потенційним противником; · створення Служби безпеки України (СБУ), компетенція якої полягає у захисті державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, науково-технічного та оборонного потенціалу України, у боротьбі з організованою злочинністю у сфері управління й економіки; · затвердження Верховною Радою державної символіки України (січеньлютий 1992 p.): Державний Герб (тризуб), Державний Прапор (синьо-жовтий), Державний Гімн (музика Михайла Вербицького (18151870 pp.) до національного гімну «Ще не вмерла України...», текст Павла Чубинського (18531884 pp.); створення Національного банку України, Української фондової біржі, посольств і консульств, експортно-імпортних організацій; · формування трьох гілок влади законодавчої, виконавчої і судової, відповідних владних інститутів; · формування багатопартійної системи; · розробка й прийняття нині діючої Конституції України (1996 р.) (конституційний процес триває, внесення змін до Конституції лишається актуальним питанням).)

39.Особливості та наслідки радянської індустріалізації в Україні.( У 1920-ті pp. за темпами промислового розвитку СРСР суттєво відставав від передових країн Європи. ВКП(б) узяла курс на «побудову соціалізму в окремо взятій країні», перетворення СРСР на мілітаризоване індустріальне суспільство. У грудні 1925 р. на XIV з'їзді ВКП(б) було оголошено курс на проведення індустріалізації. XV з'їзд ВКП(б) (грудень 1927 р.) ухвалив генеральну лінію на прискорення індустріалізації народного господарства. Індустріалізація  це система заходів, спрямованих на створення великого машинного виробництва і прискорений розвиток промисловості з метою технічного переозброєння і зміцнення обороноздатності країни. Причини проведення індустріалізації · Необхідність створення матеріально-технічної бази для економічної самостійності країни за умов ворожого оточення і можливої економічної ізоляції. · Прагнення влади до зміни соціально-класової структури населення в бік збільшення кількісного складу робітничого класу. Проведення індустріалізації мало низку труднощів і особливостей. Країна могла розраховувати тільки на внутрішні джерела фінансування; суттєво бракувало кваліфікованих кадрів. Головними вадами проведення індустріалізації було те, що вона почалася не з легкої, а з важкої промисловості, а також мала надзвичайно прискорені темпи. Складові індустріалізації · Інвестиції у важку промисловість за рахунок легкої та харчової. · Примус населення до придбання облігацій державної позики. · Збільшення випуску й продажу горілчаних виробів. · Продаж за кордон нафти, газу, деревини, хутра за низькими цінами. · Використання позаекономічних примусів до праці (соціалістичні змагання, стаханівський рух, неоплачувана праця на суботниках, недільниках). · Широке використання праці в'язнів. · Жорсткий режим економії бюджетних коштів. Індустріалізація здійснювалася відповідно до п'ятирічних планів розвитку народного господарства. У роки першої п'ятирічки (19281932 pp.) було збудовано заводи «Запоріжсталь», «Азовсталь», «Криворіжсталь», Харківський тракторний завод, у наступні п'ятирічки Харківський турбінний завод, Новокраматорський завод важкого машинобудування та інші підприємства. Підсумки індустріалізації Республіка з аграрної перетворилася на індустріально-аграрну. Зміцнилась обороноздатність країни. Відбулися структурні зміни в промисловості: перевага була віддана не легкій, а важкій промисловості. Було ліквідовано безробіття, але знизився життєвий рівень населення (інфляція, карткова система, нестача товарів широкого вжитку). Монополізм державної власності, відсутність конкуренції та матеріальної зацікавленості призвели до сповільнення темпів розвитку економіки. Створено нову модель керівництва є кою адміністративно-командну. )

40.Культура України в роки Великої Вітчизняної війни. (За умов окупації України її урядові установи, культурні та наукові заклади було евакуйовано, зони функціонували на території інших республік.
Над науковим вирішенням найважливіших проблем воєнного часу працювало понад 70 вузів, евакуйованих з України до Казахстану, Туркменії, Узбекистану, Киргизії. Науково-дослідні роботи проводила Академія наук УРСР. Фахівці фізико-технічного інституту АН УРСР реалізовували оборонну програму: вони розробили прилади для військової авіації, радіолокації, пеленгації. Інститут електрозварювання АН УРСР, очолюваний Є. Патоном, розробив метод автоматичного дугового зварювання під флюсом під час складання корпусів танків Т-34. Цей метод дозволив поліпшити міцність та якість бойових машин.
Українські вчені розробили нові ефективні методи лікування поранених. Інститут клінічної фізіології на чолі з академіком О. Богомольцем створив препарати для лікування ран та переломів кісток. Співробітники Харківського інституту переливання крові організували пункти заготівлі та консервування крові, підготували спеціалістів для роботи в них та відправили пораненим бійцям кілька тонн консервованої крові. Інститут біохімії АН УРСР на чолі з академіком О. Палладіним створив препарат, що прискорював згортання крові. Відомий хірург-офтальмолог, академік АН УРСР В. Філатов удосконалив методи лікування хвороб ока та розробив ефективну пересадку рогівки пораненим.
Інститути історії, економіки, археології, мовознавства і літературознавства були об'єднані в Інститут суспільних наук. Історики видали праці «Боротьба українського народу проти німецьких загарбників», серію брошур про народних героїв України. Ці видання, авторами яких були відомі історики України М. Петровський, К. Гуслистий, М. Супруненко та інші, мали важливе значення в ідеологічній боротьбі з ворогом.
Культурно-освітні установи республіки з початком війни тимчасово припинили свою діяльність. Зупинилося друкування книжок, випуск газет, журналів. Згодом евакуйовані з України видавництва об'єдналися в Українське державне видавництво, що знаходилося в Саратові, а потім у Москві, де видавало політичну та художню літературу, журнали, листівки, газети.
Твори патріотичної тематики друкувалися в журналах «Українська література», «Україна». Твори українських літераторів були сповнені ненавистю до ворога та глибокої переконаністю у перемозі над ним.
У листопаді 1941 р. розпочали роботу українські радіостанції ім. Т. Шевченка (Саратов) та «Радянська Україна» (Москва). Активно діяла фронтова редакція радіостанції Південно-Західного фронту в районі Броварів. Диктори читали фронтові нариси, оперативні повідомлення з місць бойових дій.
З України було евакуйовано понад 50 театрів, яким доводилося готувати вистави на незвичних, іноді зовсім непридатних сценах. Головна увага приділялася виступам у військових частинах, шпиталях. У фронтових концертах брали участь майстри театрального мистецтва 3. Гайдай, І. Паторжинський, М. Гришко та інші.
Особливої ваги набувала кінодокументалістика. У вересні 1941 р. Українська студія хронікального фільму випустила перший кінорепортаж «З фронтів Вітчизняної війни». Спеціальні групи кінооператорів готували кінозбірники про бойові події. Фронтові кінооператори зафіксували на плівці всі великі бойові операції. Кінооператор киянин В. Орлянкін пройшов з кінокамерою від Волги до гирла Дунаю. Велике значення мали документальні фільми О. Довженка «Битва за нашу Радянську Україну» (1943 р.) та «Перемога на Правобережній Україні» (1945 p.).
Українські кіностудії було евакуйовано до Середньої Азії, де вони випускали патріотичні фільми. У 1943 р. режисер М. Донський за постановку фільму «Райдуга» отримав кінопремію «Оскар». Війна не припинила розвиток українського образотворчого мистецтва. Захист Вітчизни став головною темою праць українських художників. Створені ними плакати, листівки розповсюджувалися з перших днів війни, закликаючи до боротьби із загарбниками. Плідно працювали у воєнні роки українські скульптори. Так, К. Діденко створив серію скульптурних портретів С. Ковпака, О. Федорова, С. Руднева та інших партизанів України.
Українські вчені, науковці, діячі культури зробили вагомий внесок у боротьбу проти німецько-фашистських окупантів. їхні винаходи, наукові дослідження, патріотичні твори стали складовою отриманої у Великій Вітчизняній війні перемоги.)

41.Голодомори 1921 – 1923 рр., 1932 – 1933 рр., 1947 р. в Україні: ( причини та наслідки.( Голодомор в Україні в 1921 середині 1923 р. був викликаний такими причинами: · політика «воєнного комунізму» (зокрема продрозкладка насильницьке вилучення хліба в селян); · заборона реалізації хлібних лишків за ринковими цінами; · падіння товарності -сільського господарства внаслідок незацікавленості селян у виробництві сільгосппродукції; · занепад сільського господарства внаслідок Пер-. шої світової та громадянської війн: · руйнування матеріальної бази сільського господарства внаслідок надзвичайно жорстокої посухи, що викликала неврожаї в 1921 і. 1922 pp. Голод охопив повіти Олександрійської губернії (сучасна Запорізька обл.), Донецької, Катеринославської (сучасна Дніпропетровська обл.), Миколаївської, Одеської, півдня Полтавської та Харківської губерній усього 21 повіт України. Відбувалося масове запустіння сіл, селяни переселялися в багатші села, унаслідок чого продовольча ситуація погіршувалася й там. Водночас з України продовжували відправляти ешелони з продовольством до Росії. Увесь світ знав про голод у Поволжі, що трапився в цей же час. Але голод в Україні замовчувався. Офіційні джерела інформації повідомляли, що в Україні недорід. Сюди з Поволжя, Казахстану, Південного Уралу йшли потяги з переселенцями. Лише із середини 1922 р. голодуючим була надана допомога Американською адміністрацією. Було введено систему «голодних пайків» (спеціальні відрахування від підприємств і організацій), почалися розграбування і продаж за кордон музейного і церковного майна. Голод був ліквідований у середині 1923 р. пізніше, ніж у голодуючих районах Росії. Одним із найстрашніших наслідків колективізації в Україні став голодомор 19321933 pp. Він був спровокований радянським керівництвом І з метою масового вступу селян до колгоспів. Поставлені перед селянами плани хлібозаготівлі були завищеними й економічно не обґрунтованими, І Однак для успішного проведення індустріалізації І хліб був потрібний за будь-яку ціну. Політика колективізації дозволила збільшити збір зерна, але І труднощі із заготівлею залишилися. Постачання хліба на користь держави здійснювалося в результаті додаткової хлібозаготівлі. І Фактично це означало застосування вже відомої І політики продрозкладки. Знесилені селяни не змогли ефективно провести посівну кампанію 1932 p., І але їм попри все вдалося засіяти більше половини запланованих площ. План здачі хліба державі опинився під загрозою зриву. Водночас почався голод. Голодні люди збирали колоски пшениці, залишені на полях, щоб прогодувати дітей. 7 серпня 1932 р. було видано постанову «Про охорону соціалістичної власності», названу в народі «законом про п'ять колосків». Вона передбачала за крадіжку колгоспної власності розстріл із конфіскацією майна чи позбавлення волі на термін, не менший за 10 років. Найвище керівництво країни знало про голод в Україні, але замовчувало цей факт. Допомоги надано не було. Більше того, в Україну для виконання плану хлібозаготівлі було направлено комісію на чолі з В. Молотовим. Дії комісії були твердими: села заносилися на «чорні дошки»; у них конфісковували продовольчі й навіть посівні фонди; проводилися масові репресії; припинялося постачання товарів; села оточувалися загонами НКВС. Голодомор став національною катастрофою. Селяни, позбавлені продуктів харчування, були приречені на мученицьку смерть. Голодомор 1932 1933 pp. викликав величезну смертність населення, особливо дітей і старих. За різними підрахунками під час голодомору загинули від 3,5 до 9 млн осіб. Такими були наслідки колективізації в Україні. У період повоєнного відновлення господарства в Україні знов стався голод. Причинами цього явища стали: · повоєнна розруха; · відновлення важкої промисловості за рахунок сільського господарства; · запровадження для селян величезних податків (навіть на фруктові дерева); · розширення посівних площ і виконання планів хлібозаготівлі за будь-яку ціну; · посуха 1946 p., що викликала неврожай усіх сільськогосподарських культур. Голод охопив більшість східних і частину південних областей України. Хлібозаготівельна кампанія проводилася під гаслом «Боротьба за хліб це боротьба за соціалізм!» У роки голоду радянське керівництво надавало «інтернаціональну допомогу» країнам Східної Європи, у яких був встановлений соціалістичний лад, а також Франції, яка була союзницею в розгромі нацистської Німеччини. Із Радянського Союзу ешелонами вивозився хліб до цих держав. У цей час у містах діяла карткова система забезпечення населення хлібопродуктами. Селяни ж не мали й нього. Голодуючих називали «колгоспниками, які мають гострі нестатки». У результаті голоду в Україні померло близько 1 млн осіб. )

42.Закарпаття в роки Великої Вітчизняної війни.

43.Політика суцільної колективізації та розселянювання в Україні. Її соціально – економічні наслідки.( Більшовики пов'язували соціалізм із переведенням селянства на шлях колективного виробництва. На XV з'їзді ВКП(б) у 1927 р. було взято курс на кооперування сільського господарства. Хлібна криза 19271928 pp. і брак валюти, що надходила від продажу хліба за кордон, могли зірвати плани радянського уряду щодо економічного розвитку СРСР. Потрібний був механізм безперервного постачання хліба державі. Таким механізмом стали колективні господарства (колгоспи). Більшовики вже мали досвід організації колгоспів (радгоспи й комуни з 1918 р.). За умов становлення тоталітарної держави колгоспами було легше керувати, ніж мільйонами розрізнених селянських господарств. За уявленнями того часу, дрібнотоварний селянський устрій на селі постійно породжував капіталізм шляхом зубожіння одних і збагачення інших. Керівництво країни спробувало вивести село до соціалізму. Націоналізація землі в 1917 р. позбавила державу необхідності сплачувати селянам компенсацію за землю при вступі до колгоспу. Успіхи нової економічної політики піднесли сільське господарство на рівень 1913 р. Щоб уникнути опору села, було прийнято гуманні принципи кооперування селян: добровільність, поступовість, різноманітність форм кооперації, урахування місцевих умов, фінансова допомога міста селу. 1929 рік Й. Сталін назвав «роком великого перелому», «рішучого наступу соціалізму на капіталістичні елементи міста й села». У країні розпочалася суцільна колективізація процес примусового об'єднання дрібних одноосібних селянських господарств у великі соціалістичні господарства (колгоспи, радгоспи). Формування темпів колективізації вело до насильницького залучення селян у колгоспи під загрозою розкуркулювання. Було проголошено перехід від політики обмеження куркульства до політики його ліквідації як класу. Колективізація в Україні мала бути здійснена за два роки. До кінця першої п'ятирічки було «колективізовано» близько 70 % селянських господарств. За роки другої п'ятирічки (19331937 pp.) колективізація завершилася об'єднанням у колгоспи 90 % селянських господарств. У процесі колективізації постало питання про долю заможних селян. Основою їхнього добробуту була праця всіх членів родини, ощадливість, хазяйновитість. Ця частина селян була найміцніше прив'язана до землі й не бажала з нею розлучатися. Саме до цієї категорії селянства застосували політику розселянювання: було посилено оподатковування, обмежено оренду землі, заборонено використовувати найману працю, купувати машини, реманент; почалося вибіркове «розкуркулювання». Унаслідок цього кількість міцних господарств зменшилася. На початку 1930-х pp. почався терор проти заможних селян. Ліквідація заможних господарств супроводжувалася конфіскацією майна й висилкою на Північ і до Сибіру селян, які не бажали вступати до колгоспів. Усього в Україні за ці роки відбулося розселянювання близько 200 тис. селянських господарств, тобто приблизно 1,21,4 млн людей. Більше половини з них було виселено до Сибіру й названо «спецпереселенцями». їхню працю використовували на найважчих роботах. Створивши колгоспи і встановивши над ними всеосяжний контроль, держава отримала кошти для індустріалізації. Одним із найстрашніших наслідків колективізації в Україні став голодомор 19321933 pp. Він був спровокований радянським керівництвом І з метою масового вступу селян до колгоспів. Поставлені перед селянами плани хлібозаготівлі були завищеними й економічно не обґрунтованими, І Однак для успішного проведення індустріалізації І хліб був потрібний за будь-яку ціну. Політика колективізації дозволила збільшити збір зерна, але І труднощі із заготівлею залишилися. Постачання хліба на користь держави здійснювалося в результаті додаткової хлібозаготівлі. І Фактично це означало застосування вже відомої І політики продрозкладки. Знесилені селяни не змогли ефективно провести посівну кампанію 1932 p., І але їм попри все вдалося засіяти більше половини запланованих площ. План здачі хліба державі опинився під загрозою зриву. Водночас почався голод. Голодні люди збирали колоски пшениці, залишені на полях, щоб прогодувати дітей. 7 серпня 1932 р. було видано постанову «Про охорону соціалістичної власності», названу в народі «законом про п'ять колосків». Вона передбачала за крадіжку колгоспної власності розстріл із конфіскацією майна чи позбавлення волі на термін, не менший за 10 років. Найвище керівництво країни знало про голод в Україні, але замовчувало цей факт. Допомоги надано не було. Більше того, в Україну для виконання плану хлібозаготівлі було направлено комісію на чолі з В. Молотовим. Дії комісії були твердими: села заносилися на «чорні дошки»; у них конфісковували продовольчі й навіть посівні фонди; проводилися масові репресії; припинялося постачання товарів; села оточувалися загонами НКВС. Голодомор став національною катастрофою. Селяни, позбавлені продуктів харчування, були приречені на мученицьку смерть. Голодомор 1932 1933 pp. викликав величезну смертність населення, особливо дітей і старих. За різними підрахунками під час голодомору загинули від 3,5 до 9 млн осіб. Такими були наслідки колективізації в Україні. Отже, політика колективізації ліквідувала ринкове господарство на селі. Насильницьке насадження колгоспів, політика розселянювання та хлібозаготівлі призвели до національної трагедії голодомору 19321933 pp., який забрав життя мільйонів людей. Командно-бюрократична система керівництва призвела до того, що селянин перестав бути господарем на землі, було вбите його почуття власника. )

44.Опозиційний рух в Україні у другі половині 80 – х рр., його представники. Релігійне дисидентство. (У 19601980-ті pp. було закладено організаційні основи дисидентського руху: зріс його інтелектуальний потенціал, громадянська активність частини інакодумців стала набувати рис суспільного руху, виникають елементи координації цього руху. У 1965 р. в УРСР за вільнодумство були заарештовані понад 20 осіб. Проти цього необґрунтованого акту виступили І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл, І. Драч, М. Стельмах та інші. Багатьох з них було звільнено з роботи. Того ж року була надрукована робота І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій містився детальний аналіз основних причин, що обумовили акції протесту української інтелігенції. Вона стала своєрідним підсумком діяльності дисидентів у період хрущовської «відлиги», суттєво вплинула на формування ідеологічної концепції національно-визвольного руху. Українські політичні в'язні написали «Відкритий лист до Організації Об'єднаних Націй». У ньому було викладено ідеї українського дисидентства: протест проти дискримінації українців і безправного становища України в складі СРСР. Активізації діяльності дисидентів у 1968 1976 pp. сприяли інтервенція радянських військ у Чехословаччину в 1968 p., що викликала хвилю обурення і протестів. У 19701972 pp. в Україні самвидавом друкувався «Український вісник», заснований В. Чорно-волом, де подавалася інформація про порушення свободи слова, прав особи й нації, гарантованих Конституцією, про судові й позасудові репресії в Україні, про різні акції протесту. На нараді з безпеки та співробітництва в Європі в 1975 р. Радянський Союз підписав Гельсінський Акт, який передбачав гарантію громадянських прав і свобод у країнах-учасницях наради. У 1976 р. М. Руденко створив у Києві групу сприяння виконанню Гельсінських угод Українську Гельсінську спілку першу організовану структуру в українському визвольному русі. До групи увійшли О.Бердник, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, О. Тихий, М. Матусевич та інші. Група збирала матеріали про виконання Гельсінських угод, виступала на захист політв'язнів, підтримувала зв'язок із відомим правозахисником А. Сахаровим, допомагала колишнім репресованим і родинам політв'язнів. Члени групи навіть наважилися діяти легально. У 19761979 pp. до групи увійшло 36 осіб. Згодом вони були заарештовані й більшість із них засуджені. О. Тихий, Ю. Литвин, В. Марченко і В. Стус загинули. В Україні було й релігійне дисидентство, пов'язане з вимогою відновити діяльність греко-католицької церкви. З ініціативи його представника Й. Терелі у 1982 р. було створено Комітет захисту УГКЦ із метою легалізації її діяльності в Україні. Значення дисидентського руху Наступ карально-репресивної системи не загальмував розвиток націонал-демократичного руху. Свідчив про наявність кризових явищ у радянській системі. Сприяв розхитуванню радянської тоталітарної системи, поширенню і утвердженню в народі демократичних ідеалів. Продовжив традиції національно-визвольної боротьби. З'єднав два етапи національно-визвольного руху середини і кінця XX ст. Відкривав Україну світові. Досвід та ідеологічні напрацювання дисидентів були використані в період перебудови і здобуття Україною незалежності. Із середовища дисидентів вийшла чимала когорта політиків. Дисиденти зробили вагомий внесок у сучасну теорію і практику державного будівництва, розвиток української науки і культури. Дисидентський рух в Україні був виявом національно-визвольного руху, спрямованого на демократизацію суспільно-політичного життя. Зусилля й жертви дисидентів не були марними. Ці люди несли народові України правду, відкрили Україну світові. їхні принципи стали базою для сучасного державного будівництва в незалежній Україні. )

45.Розвиток культури у 30 – х рр.. «Розстріляне відродження». (До середини 1930-х pp. ціною неймовірних зусиль народу було досягнуто успіхів у розвитку народного господарства. У політичному житті суспільства спостерігався дедалі помітніший відхід від демократичних принципів. Проголошена Й. Сталіним теорія «загострення класової боротьби» на тлі перемог соціалістичного будівництва вела до поширення репресій на все більше коло людей. За цих умов прийняті Конституція СРСР (1936 р.) і Конституція УРСР (1937 р.) не забезпечували фактичного втілення в життя їхніх демократичних положень (скасування обмежень прав деяких категорій населення, недоторканність особи й житла, таємниця листування тощо). На початку 1930-х pp. українізація почала розглядатися як вияв націоналізму. У країні посилюється політика русифікації. Необґрунтовані репресії на межі 1920 1930-х pp. були початком тотального знищення народу в 19351937 pp. Жертвами репресій стали всі верстви населення: партійні й державні діячі, революціонери, вчені, військові, діячі мистецтва, вчителі, лікарі, інженерно-технічні працівники, дореволюційна інтелігенція та фахівці радянської генерації, робітники, селяни. Після організованого процесу над «Спілкою визволення України» у республіці «викрили» безліч «контрреволюційних» організацій: «Український національний центр», «Українська військова організація», «Білогвардійський терористичний центр» у Києві; різноманітні «шнигунсько-троцькістські» організації. З-поміж керівних діячів республіки репресій зазнали X. Раковський, С. Косіор, В. Затонський, воєначальники Й. Якір, Б. Думенко та інші. Напередодні Другої світової війни було практично знищено вищий командний склад армії. 1930-ті pp. в історії культури СРСР і УРСР були часом «культурної революції» складової частини соціалістичних перетворень у радянській державі. Було ліквідовано неписьменність, створювалися нові школи, фабрично-заводські училища (ФЗУ), технікуми й вищі заклади освіти. У 1933 р. було відновлено діяльність університетів. Радянська влада поставила за мету сформувати нову інтелігенцію із середовища робітників і селян. Наукові досягнення і відкриття були необхідними для побудови соціалістичного суспільства. У 1930-ті pp. АН УРСР стала центром науково-дослідної роботи: відбувалося становлення таких галузей знань, як нелінійна механіка, теоретична фізика, теорія зварювання металів, було проведено ядерну реакцію. Створювалися академічні інститути електрозварювання, гірничої механіки, економіки, історії України, української літератури, фольклору. У цей же період керівний режим прагне підкорити інтелігенцію інтересам партії та держави. Згортається політика українізації, закриваються українські школи і школи національних меншин. Українська культура стає важелем для зміцнення влади більшовиків, з'являється термін «буржуазний націоналізм». Політика партійного керівництва СРСР і УРСР, спрямована на знищення української інтелігенції в 1930-ті pp., одержала назву «розстріляного відродження». Відносна свобода й розквіт української культури в 1920-ті pp. змінилися утисками й репресіями. Щоб придушити вільний вияв думок, посилити почуття страху, відсторонити від активної діяльності інтелектуалів, адміністративно-командна система вдавалася до розправ, свавільних арештів, відкритих і закритих судових процесів. Були репресовані вчені-історики М. Слабченко, М. Горбань. У 1933 р. був заарештований і засуджений до поселення на Соловки український філософ П. Демчук (1937 р. був розстріляний). Загинули академіки АН СРСР геолог Н. Світальський, генетик І. Агол, філософ С. Семковський. Почалося переслідування М. Грушевського. Звинувачення висувалися проти колишнього президента АН УРСР В. Вернадського та новообраного президента О. Богомольця. Схожі процеси відбувалися в галузі літератури й мистецтва. У 1933 р. були заарештовані поет і драматург М. Яловий, талановитий режисер, організатор театру «Березіль» Лесь Курбас, який пізніше загинув у таборах. У 1934 р. були розстріляні новеліст Г. Косинка, лірик Д. Фальковський, драматург і поет К. Буревій, поет О. Близько, різкої критики й нападів з боку влади зазнавали Остап Вишня, М. Рильський, Л. Ландау. Загалом жертвами сталінських репресій стали близько 500 письменників, що жили й працювали в Україні. Апогеєм винищення української інтелігенції та передових діячів науки й культури стали 1937 1938 роки. Для швидкого розгляду політичних справ і позасудового розгляду створювалися особливі трійки, що виносили вироки без участі обвинувачуваного. Сталінський терор не тільки позбавив волі й життя маси людей, він розтлівав тих, кого минала трагічна доля. У людей гинули віра в добро, рушилися авторитети, тьмяніли ідеали. І навпаки, заохочувалися ганебні вчинки доноси, наклепи, провокації. Світле й бажане майбутнє, якого прагнули люди, зіткнулося в ті роки із соціальною незахищеністю, жорстокістю, скаліченими долями мільйонів людей. )

46.Зовнішня політика незалежної України, її міжнародні зв’язки. (Після проголошення Акта про державну незалежність Україна вперше стала рівноправним суб'єктом міжнародних відносин. 5 грудня 1991 р. після Всеукраїнського референдуму Верховна Рада звернулася із Заявою до парламентів і народів світу, у якій наголошувалося, що Україна згідно з цілями і принципами ООН спрямовуватиме свою зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі, дотримуючись принципів міжнародного права. Надзвичайно важливим питанням було визнання України державами світового співтовариства. Першими 2 грудня 1991 р. незалежність України визнали Польща і Канада, 3 грудня Угорщина, 4 грудня Латвія і Литва, 5 грудня Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія, Хорватія; упродовж місяця Україну визнали 57 країн, а до кінця року 132 країни. На сьогодні незалежність України визнали практично всі країни світу. Основні принципи зовнішньої політики України визначені в Декларації про державний суверенітет України (1990 р.), у нормативно-правовому акті Верховної Ради «Основні напрямки зовнішньої політики України» (1993 р.), у Конституції України (1996 р,): · невтручання у внутрішні справи інших держав, · взаємовигідне, рівноправне співробітництво з ними; · відмова від участі у військових блоках; · участь у процесі ядерного роззброєння (улітку 1996 р. Україна стала без'ядерною державою); · визнання пріоритету міжнародного права; · визнання існуючих у світі кордонів. Після проголошення незалежності Україна активізувала свою зовнішньополітичну діяльність у міжнародних організаціях: ЮНЕСКО, МАГАТЕ, МОП, Всесвітній організації охорони здоров'я, Союзі електрозв'язку. Україна має п'ять постійних представництв у міжнародних організаціях, є членом більш як 40 міжнародних і міжурядових організацій. Міністр закордонних справ України Геннадій Удовенко був Головою Генеральної Асамблеї ООН. У 20002001 pp. Україна виконувала функції непостійного члена Ради Безпеки ООН. У березні 2001 р. Україна головувала на засіданнях Ради Безпеки ООН. 9 листопада 1995 р. Україна стала членом Ради Європи і пов'язує з участю в роботі цієї організації подальшу інтеграцію до Європи, Участь делегації України в засіданнях Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) покликана сприяти зміцненню демократії та правопорядку в Україні. Наприкінці січня 2001 р. в ПАРЄ відбулися слухання про свободу слова в Україні. Співпраця України з Організацією європейської безпеки і співробітництва дозволила нашій країні одержати гарантії безпеки, поваги до незалежності й суверенітету, територіальної цілісності з боку Росії, СІЛА, Великої Британії. Улітку 1997 р. в Мадриді Україна підписала Хартію про особливе партнерство з Організацією Північноатлантичного Договору (НАТО). Як країна-співзасновник Ради Євроатлантичного партнерства й активний учасник програми «Партнерство заради миру» Україна поглиблює практичне співробітництво з НАТО (проведення спільних операцій і навчань під егідою Ради Безпеки ООН). Україна і країни НАТО проводять регулярні консультації з питань регіональної безпеки, запобігання конфліктам, здобуття військової освіти. Важливим напрямком зовнішньополітичної активності України є налагодження відносин з Російською Федерацією. Принципові розходження між Україною та Росією криються в різних підходах до Співдружності Незалежних Держав (СНД) і до розширення НАТО на схід. Україна виступає проти перетворення СНД на наддержавну структуру зі своїми органами влади й управління. Україна виходить з того, що основні надії слід покладати на розширення співробітництва між державами на двосторонній основі, а СНД має сприяти перш за все вигідним торгово-економічним відносинам. У квітні 1994 р. Україна приєдналася на правах асоційованого члена до економічного союзу в рамках СНД. Це дало можливість налагоджувати стосунки, у яких Україна зацікавлена і які не суперечать її національним інтересам і чинному законодавству. З боку ж Російської Федерації простежується намагання перетворити СНД на структуру з наднаціональними повноваженнями. Україна вважає, що ставлення до Організації Північно-Атлантичного Договору, як і рішення щодо вступу до нього це внутрішня справа кожної суверенної держави. Однак Україна виступає проти того, щоб на території країни, яка вступила до НАТО, розміщувалася ядерна зброя. Росія виступає проти вступу до цього альянсу країн, які свого часу знаходилися у сфері впливу СРСР. Проте у відносинах між Україною і Росією немає нездоланних труднощів. Важливе значення в розвитку двосторонніх відносин має досягнення домовленостей щодо розподілу Чорноморського флоту та підписання широкомасштабного Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. Його підписали у Києві 31 травня 1997 р. Президент України Л. Кучма і Президент Росії Б. Єльцин. Сторони зобов'язалися будувати свої відносини без застосування сили, без економічних та інших засобів тиску. Україна та Росія зобов'язалися не укладати з третіми країнами будь-яких угод, спрямованих проти однієї із них. Договір підтвердив, що дві держави погодилися цивілізовано співіснувати, враховуючи власні інтереси й інтереси одна одної. Перспективи розвитку відносин України і Росії вимагають створення нормативно-правової бази в фінансовій, податковій, банківській і митній сферах. Наприкінці 1999 на початку 2000 р. загострилася енергетична криза в Україні, пов'язана з роз'єднанням єдиної енергосистеми. Україна, маючи велику заборгованість перед Росією за отримані енергоносії, не могла повністю розрахуватися за них. У 2000 2001 pp. відбулися двосторонні переговори про подолання енергетичної кризи в Україні. 12 лютого 2001 р. відбувся візит в Україну Президента Росії Володимира Путіна. У ході переговорів були досягнуті домовленості про постачання газу через територію України в Європу; про співробітництво в галузі електроенергетики, освоєння космічного простору (спільна діяльність у ракетобудуванні). Велися переговори про борги України за енергоносії. 16 лютого 2001 р. у Харкові міністри закордонних справ України, Росії і Молдови обговорювали питання митного врегулювання. 1314 грудня 2001 р. у Харкові пройшов російсько-український економічний бізнес-форум за участю В. Путіна й Л. Кучми, на якому було підписано угоду про добудову реакторів Рівненської та Хмельницької АЕС, співробітництво в сфері літакобудування, транзит російського газу через територію України, спрощення перетину кордонів для жителів Харківської та Білгородської областей, митного режиму прикордонної торгівлі, охорону екології річки Сіверський Дінець. Президент України Л. Кучма підкреслив, що Росія залишається стратегічним партнером на півночі. Саме тому 2002 р. був проголошений «роком України в Росії», а 2003 р. «роком Росії в Україні». Протягом 2002 р. відбулися ряд зустрічей президентів України та Росії, на яких обговорювалися і вирішувалися різні економічні й політичні проблеми. У 1996 р. на конференції міністрів закордонних справ в Австрії Україна стала членом Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ), куди входять країни-сусіди України Польща, Словаччина, Білорусь, Румунія. Участь України в діяльності цієї організації створює можливості для розширення співробітництва в таких галузях, як транспорт, зв'язок, енергетика, навколишнє середовище та екологічна безпека, наука і технологія, сільське господарство, статистика, інформація, культура. Досить активно розвиваються українсько-польські відносини. У січні 1997 р. відбувся візит Л. Кучми до Польщі й підписання Меморандуму про заходи щодо лібералізації двосторонньої торгівлі; у серпні 1998 р. Україну відвідав президент Польщі А. Кваснєвський. В українсько-румунських відносинах існують певні територіальні проблеми (претензія Румунії на острови в Чорному морі), хоча 1997 р. президенти обох країн підписали Договір про дружбу, співробітництво і добросусідство. До першочергових пріоритетів зовнішньої політики належить також співробітництво зі США, яке поступово еволюціонує у напрямі виходу на рівень партнерських відносин. Поліпшенню американо-українських відносин значною мірою сприяла реалізація Україною свого без'ядерного статусу. У січні 1994 р. у Москві було підписано угоду між Україною, Росією та США, згідно з якою Україна зобов'язувалася протягом семи років вивезти до Росії для розкомплектування всі ядерні боєзаряди. Наприкінці цього ж року в Будапешті під час роботи НБСЄ лідери України, Росії, США й Великої Британії підписали Меморандум про гарантії безпеки України. 1112 травня 1995 р. відбувся офіційний візит Президента США Б. Клінтона до Києва. 19 вересня 1996 р. було проголошено створення Міждержавної комісії зі співробітництва між Україною і США. її очолили Президент України Л. Кучма і віце-президент США А. Гор. Створення такої комісії сприяє взаємодії між країнами в сфері національної безпеки, зовнішньої політики, торгівлі та інвестицій. На початку червня 2000 р. відбувся візит Президента США Б. Клінтона в Україну. У ході переговорів порушувалося широке коло проблем від європейської безпеки до охорони довкілля. Обговорювалися також питання поглиблення інвестиційної і торговельної співпраці між країнами. Президент США повідомив, що США нададуть допомогу Україні в розвитку малого та середнього бізнесу. Досягнуто домовленості про зняття квот на комерційні дослідження космосу, що сприяло участі України в спільних проектах запуску космічних апаратів. Було досягнуто домовленості про співпрацю України і США в ядерній енергетиці та питаннях безпеки на атомних станціях. Президент США підтримав участь України у створенні енергетичного коридору «СхідЗахід» від Каспійського регіону до світових ринків. У травні 2002 р. Україна оголосила про свій європейській вибір, проте шлях у цьому напрямку не передбачався легким. Для цього потрібні були реформи, які б забезпечили досягнення європейських стандартів розвитку. У липні 2002 р. відбувся самміт «Україна ЄС», де основним було питання про надання Україні статусу держави з ринковою економікою та асоційованого членства в ЄС. У ході роботи самміту зазначалося, що Україна ще не відповідає стандартам ЄС і не потрапляє до переліку країн, які мають увійти до ЄС у 2004 р. та 2007 р. У 2003 р. Україна отримала статус «країни сусіда ЄС». Щоб домогтися підтримки США, уряд України у 2003 р. направив до Кувейту, а згодом до Іраку, воєнний контингент. Проте ця зовнішньополітична акція в країні була сприйнята неоднозначно. Перебування українських військових у регіоні призвело до їх втягування у збройне протистояння між іракськими партизанами і окупаційними військами і, відповідно, до болючих втрат (загинуло 18 осіб). Курс на інтеграцію України в Європейське співтовариство поєднується з участю в інтеграційних процесах зі східними країнами. У лютому 2003 р. керівники Росії, України, Білорусі, Казахстану уклали угоду про створення Єдиного економічного простору (ЄЕП). Крім європейської інтеграції та тісних відносин з Росією основними пріоритетами зовнішньої політики України були: · економізація зовнішньої політики, тобто зовнішньополітичні зв'язки повинні підкріплюватися й економічним співробітництвом; · розвиток зв'язків зі стратегічними партнерами; · створення позитивного іміджу України; · забезпечення диверсифікації постачання енергоносіїв; · підтримка відносин зі світовим українством (українська діаспора); · реалізація переваг свого геополітичного положення. Важливим напрямком української зовнішньої політики стала участь українських військових у миротворчих операціях ООН. Після президентських виборів 2005 р. нове українське керівництво на чолі з В. Ющенком проголосило курс на євроінтеграцію. Перед країною відкрилися нові перспективи отримання статусу країни з ринковою економікою, вступу до Світової організації торгівлі (СОТ). Україна подала заявку на вступ до ЄС. На саміті УкраїнаЄС, що відбувся в кінці жовтня 2006 р. в Гельсінкі, прем'єр-міністр Фінляндії, голова Європейської Ради Матті Ванханен запевнив, що ЄС готовий із 2007 р. розпочати з Україною переговори щодо нового формату угоди вступу країни до ЄС, й основним елементом цього документа має стати створення зони вільної торгівлі. Цьому має передувати вступ України до СОТ. Планується, що офіційне засідання Робочої групи з розгляду заявки про вступ України до СОТ відбудеться у 2007 р. Передбачається також вступ України в НАТО. Але реалізація цих амбітних планів потребує наполегливої праці. )

47.Громадсько – політичне життя в Україні у 30 – х рр. Масові репресії. (До середини 1930-х pp. ціною неймовірних зусиль народу було досягнуто успіхів у розвитку народного господарства. У політичному житті суспільства спостерігався дедалі помітніший відхід від демократичних принципів. Проголошена Й. Сталіним теорія «загострення класової боротьби» на тлі перемог соціалістичного будівництва вела до поширення репресій на все більше коло людей. За цих умов прийняті Конституція СРСР (1936 р.) і Конституція УРСР (1937 р.) не забезпечували фактичного втілення в життя їхніх демократичних положень (скасування обмежень прав деяких категорій населення, недоторканність особи й житла, таємниця листування тощо). На початку 1930-х pp. українізація почала розглядатися як вияв націоналізму. У країні посилюється політика русифікації. Необґрунтовані репресії на межі 1920 1930-х pp. були початком тотального знищення народу в 19351937 pp. Жертвами репресій стали всі верстви населення: партійні й державні діячі, революціонери, вчені, військові, діячі мистецтва, вчителі, лікарі, інженерно-технічні працівники, дореволюційна інтелігенція та фахівці радянської генерації, робітники, селяни. Після організованого процесу над «Спілкою визволення України» у республіці «викрили» безліч «контрреволюційних» організацій: «Український національний центр», «Українська військова організація», «Білогвардійський терористичний центр» у Києві; різноманітні «шнигунсько-троцькістські» організації. З-поміж керівних діячів республіки репресій зазнали X. Раковський, С. Косіор, В. Затонський, воєначальники Й. Якір, Б. Думенко та інші. Напередодні Другої світової війни було практично знищено вищий командний склад армії. 1930-ті pp. в історії культури СРСР і УРСР були часом «культурної революції» складової частини соціалістичних перетворень у радянській державі. Було ліквідовано неписьменність, створювалися нові школи, фабрично-заводські училища (ФЗУ), технікуми й вищі заклади освіти. У 1933 р. було відновлено діяльність університетів. Радянська влада поставила за мету сформувати нову інтелігенцію із середовища робітників і селян. Наукові досягнення і відкриття були необхідними для побудови соціалістичного суспільства. У 1930-ті pp. АН УРСР стала центром науково-дослідної роботи: відбувалося становлення таких галузей знань, як нелінійна механіка, теоретична фізика, теорія зварювання металів, було проведено ядерну реакцію. Створювалися академічні інститути електрозварювання, гірничої механіки, економіки, історії України, української літератури, фольклору. У цей же період керівний режим прагне підкорити інтелігенцію інтересам партії та держави. Згортається політика українізації, закриваються українські школи і школи національних меншин. Українська культура стає важелем для зміцнення влади більшовиків, з'являється термін «буржуазний націоналізм». Політика партійного керівництва СРСР і УРСР, спрямована на знищення української інтелігенції в 1930-ті pp., одержала назву «розстріляного відродження». Відносна свобода й розквіт української культури в 1920-ті pp. змінилися утисками й репресіями. Щоб придушити вільний вияв думок, посилити почуття страху, відсторонити від активної діяльності інтелектуалів, адміністративно-командна система вдавалася до розправ, свавільних арештів, відкритих і закритих судових процесів. Були репресовані вчені-історики М. Слабченко, М. Горбань. У 1933 р. був заарештований і засуджений до поселення на Соловки український філософ П. Демчук (1937 р. був розстріляний). Загинули академіки АН СРСР геолог Н. Світальський, генетик І. Агол, філософ С. Семковський. Почалося переслідування М. Грушевського. Звинувачення висувалися проти колишнього президента АН УРСР В. Вернадського та новообраного президента О. Богомольця. Схожі процеси відбувалися в галузі літератури й мистецтва. У 1933 р. були заарештовані поет і драматург М. Яловий, талановитий режисер, організатор театру «Березіль» Лесь Курбас, який пізніше загинув у таборах. У 1934 р. були розстріляні новеліст Г. Косинка, лірик Д. Фальковський, драматург і поет К. Буревій, поет О. Близько, різкої критики й нападів з боку влади зазнавали Остап Вишня, М. Рильський, Л. Ландау. Загалом жертвами сталінських репресій стали близько 500 письменників, що жили й працювали в Україні. Апогеєм винищення української інтелігенції та передових діячів науки й культури стали 1937 1938 роки. Для швидкого розгляду політичних справ і позасудового розгляду створювалися особливі трійки, що виносили вироки без участі обвинувачуваного. Сталінський терор не тільки позбавив волі й життя маси людей, він розтлівав тих, кого минала трагічна доля. У людей гинули віра в добро, рушилися авторитети, тьмяніли ідеали. І навпаки, заохочувалися ганебні вчинки доноси, наклепи, провокації. Світле й бажане майбутнє, якого прагнули люди, зіткнулося в ті роки із соціальною незахищеністю, жорстокістю, скаліченими долями мільйонів людей. )

48.Здобутки і проблеми сучасної України в сфері науки та освіти. (
49.Неп. Особливості його впровадження в Україні. Нова економічна політика (неп) політика, заснована на ринкових відносинах, різних формах власності та економічних методах керування народним господарством (табл. 14). Рішення про її проведення було прийняте на X з'їзді РКП(б) (березень 1921 p.). Необхідність заміни політики «воєнного комунізму» непом була зумовлена економічною та соціально-політичною кризою в країні. Неп розглядали як форму перехідного від капіталізму до соціалізму періоду. В Україні неп був запроваджений у 1922 р. Неп відіграв важливу роль у розвитку сільського господарства, а денаціоналізація підприємств промисловості України дозволила швидко відновити промисловість та наситити ринок товарами. Під час непу було досягнуто високих темпів розвитку країни. У найкоротший термін відновлено господарство, різко зріс життєвий рівень населення. Однак неп не міг бути тривалим, оскільки базувався на двох протилежностях: в економіці панували ринкові відносини, у політиці адміністративно-командна система, що прагнула підкорити економіку своїм політичним цілям. Реформи в економіці не були доповнені реформами в політичній сфері, а незалежними власниками було важко керувати. Тому 1929 р. сталінське керівництво відмовилося від непу.
50.Загострення політико – ідеологічної кризи радянського ладу в середині 70 – на початку 80 – х рр.( Ідеологічним орієнтиром партійно-державного керівництва СРСР і УРСР була програма КПРС, прийнята ще 1961 р. Основним положенням програми було побудова комунізму в СРСР до 1980 р. Однак у 1970-ті pp. стало зрозумілим, що комунізм побудований не буде. Тоді партійне керівництво висунуло гасло про будівництво «розвинутого соціалізму» найбільш досконалої форми суспільно-політичного устрою. У суспільстві формувалася ідея про те, що в країні з успіхом вирішуються питання задоволення життєвих потреб людини, розвиваються економіка, наука, освіта, культура і зовсім відсутні соціальні проблеми. Сподівання прогресивної громадськості на продовження процесу десталінізації не виправдалися. В епоху Брежнєва відбувся поворот до неосталінізму: було відновлено поважне ставлення до Сталіна, порушувалися громадянські права і свободи, демократичній активності людей навішувався ярлик злочинного інакомислення, здійснювалися незаконні репресії. 1967 р. у структурі КДБ було створено спеціальне «п'яте управління» по боротьбі з «ідеологічними диверсіями». Адміністративно-командна система робила все, щоб із суспільних відносин виключити національний фактор. Цьому підпорядковувалися гасла про зближення і злиття націй, про утворення нової історичної спільності радянський народ. На практиці це означало тотальну русифікацію України. Українська культура й українська мова опинилися в критичному стані. Спроби українського керівництва діяти без вказівок із Москви розцінювалися як націоналізм і каралися. Перший секретар ЦК КПУ П. Шелест (19631972 pp.), який проявляв наполегливість у захисті інтересів республіки в економіці, у мовній і культурній сферах, був усунутий з посади. Наступником П. Шелеста став В. Щербицький (19721989 pp.) відданий провідник політичної лінії Москви. Від 1970 р. КДБ республіки очолив В. Федорчук, ініціатор особливо жорстких політичних репресій (КДБ України мав репутацію найбрутальнішого в СРСР). Новим секретарем ЦК КПУ з питань ідеології став В. Маланчук, в Україні було встановлено тотальний ідеологічний контроль. Щербицький здійснив «чистку» КПУ, виключивши із неї близько 37 тис, осіб. Партійно-державне керівництво України взяло курс на зміцнення тоталітарної системи. Конституція СРСР 1977 р. і Конституція УРСР 1978 р., у яких говорилося про демократизацію політичної системи, розширення прав і свобод радянських громадян, рівність націй, розходилися з реальним життям. Конституція формально узаконила безмежну владу комуністичної партії, оголосивши її «ядром політичної системи суспільства». Відбувався процес злиття партійного і державного апаратів. На практиці тільки комуніст міг обіймати високі адміністративні й господарські посади. Тому росла кількість членів КПУ: з 1,2 млн осіб на початку 1960-х pp. до 2,7 млн осіб наприкінці 1970-х pp. )

51.Економічна криза в Україні в 1985-1991 рр. та причини її наростання. (У квітні цього року була розроблена стратегія прискорення соціально-економічного розвитку країни. Сутність започаткованих Генеральним Секретарем перетворень зводилася до омолодження кадрів, альтернативних виборів партійного керівництва, колективізму в прийнятті рішень. Ця стратегія не була реалізована. Темпи росту економіки продовжували знижуватися. У ніч з 25 на 26 квітня 1986 р. сталася аварія на Чорнобильській АЕС техногенна катастрофа планетарного масштабу. На станції виникла пожежа, яку першими гасили 28 пожежників (В. Правик, Л. Телятников, В. Кибенок та інші). Радіоактивна хмара поширилася над територією Білорусі, Румунії, Польщі, Болгарії, Югославії, скандинавських країн, північно-західної частини Росії. Радіоактивні речовини забруднили землю. З'явилася 30-кіломет-рова «зона відчуження» територія, яка найбільше постраждала від радіації і була заборонена для проживання. Найбільшого радіоактивного забруднення зазнали Житомирська, Київська, Чернігівська області. Причинами вибуху четвертого енергоблоку Чорнобильської АЕС визнано низьку якість проектування й обслуговування станції. Ця катастрофа наочно продемонструвала широкій громадськості злочинність недбалого ставлення комуністичної влади до господарства й екології. Новий етап економічних реформ почався в 1987 р. і передбачав розширення самостійності підприємств, відродження приватної власності, й кооперативного руху, скорочення кількості міністерств і відомств, інтеграцію СРСР у світовий ринок. Але економічні реформи другої половини 1980-х pp. зазнали невдач. Це було викликано такими причинами: · Відсутність послідовної, адекватної, науково обґрунтованої стратегії розвитку. · Непослідовність уряду в здійсненні реформ. · Прагнення поєднати несумісні економічні моделі: адміністративно-командну з повним одержавленням власності та ринкову з приватною власністю та ініціативою. · Некомпетентне керівництво в проведенні реформ. · Опір консервативних сил. · Переважання у промисловості підприємств військово-промислового комплексу. Проте були створені сприятливі умови для розвитку кооперативного сектора. На XIX партійній конференції було обговорено хід політичної реформи і взято курс на будівництво «соціалістичної правової держави», поділ влади, розвиток парламентаризму. Був створений новий законодавчий орган З'їзд народних депутатів СРСР. Вибори стали проводитися на альтернативній основі. У березні 1990 р. ПІ З'їзд народних депутатів запровадив посаду Президента СРСР. Ним став М. Горбачов. Була скасована Стаття 6 Конституції СРСР про керівну ролі КПРС у суспільстві. Розпочався процес формування багатопартійності: виникли Демократична партія Росії, Республіканська партія. На черговому XXVII з'їзді КПРС у 1990 р. усередині партії намітився розкол. Почався масовий вихід з лав КПРС. Незабаром розпочався процес падіння обсягів виробництва, ріст інфляції, зростання дефіциту бюджету. Золотий запас СРСР із 1985 до 1991 р. скоротився в 10 разів. У країні назрівала глибока соціально-економічна криза.)

52.Завершення процесу формування території України в 1954 рр.
53.Внесок партизан у перемогу у Великій Вітчизняній війні.
54.Політичне життя в Україні в 2005-20010 рр. (
Вибори Президента України 2004 p., як і передбачалося, стали переломними в історії України. Ще задовго до офіційного початку передвиборчої кампанії всі політичні сили країни, як урядові, так і опозиційні, стали готуватися до них. Тривалий час незрозумілою залишалася позиція Президента України Л. Кучми. Конституційний Суд України визнав, що згідно з Конституцією України (1996 р.) він перебуває при владі лише перший термін, хоча фактично залишається при владі вже два терміни. Зрештою Л. Кучма відмовився від участі у виборах 2004 р. Кандидатом від влади став діючий Прем'єр-міністр України В. Янукович. Опозиційні сили згрупувалися навколо В. Ющенка, лідера «Нашої України», колишнього голови Національного банку України, Прем'єр-міністра 20002001 pp. Однією з особливостей передвиборчої кампанії стала велика кількість кандидатів у Президенти України більше двадцяти. Проте головна передвиборча боротьба точилася між; двома кандидатами: В. Януковичем і В. Ющенком. 31 жовтня 2004 р. відбулися президентські вибори. У результаті голосування голоси виборців розподілилися таким чином: В. Ющенко 39,26 % голосів, В. Янукович 39,11 %, О. Мороз 5,82 %, П. Симоненко 4,97%, Н. Вітренко 1,53%, А. Кінах 0,93 %. Решта кандидатів набрали менше 1 % голосів кожен. Такий розподіл голосів не виявив переможця, який мав би набрати більше 50 %. Другий тур виборів було призначено на 21 листопада 2004 р. Основними політичними суперниками в цьому турі, як і в першому, були В. Ющенко і В. Янукович. Після першого туру про підтримку В. Ющенка заявили О. Мороз та А. Кінах. В. Януковича підтримала Н. Вітренко. За результатами другого туру виборів ЦВК оголосило переможцем у виборах В. Януковича. Проте екзитполи засвідчували перемогу В. Ющенка, звинувачуючи кандидата від влади у фальсифікаціях і махінаціях. Унаслідок цього 21 листопада опозиція зібралася на мітинг на центральній площі Києва майдані Незалежності. Наступного дня мітинг переріс у масову мирну акцію протесту, яка тривала до 8 грудня 2004 р. і дістала назву «Помаранчева революція». На вимогу частини депутатів відбулося позачергове засідання Верховної Ради України, щоб обговорити ситуацію, яка склалася, і прийняти відповідне рішення. Проте проурядові фракції і комуністи відмовилися взяти в ньому участь. На цьому засіданні В. Ющенко як політичний акт прийняв присягу Президента України. Попри все, 26 листопада ЦВК оголосила президентом В. Януковича. Лідери опозиції заявили про створення Комітету національного порятунку і проведення Всеукраїнського політичного страйку. Почалася розбудова наметового містечка на Хрещатику і майдані Незалежності. Лідери опозиції закликали мітингуючих взяти в облогу будинок Адміністрації Президента України, а згодом і Кабінет Міністрів України. Того ж дня до Києва стали з'їжджатися і прихильники В. Януковича (загалом близько 20 тис. осіб), які розбили наметове містечко навпроти будинку Кабінету Міністрів України. У країні склалася вкрай напружена ситуація: загроза силових дій як з боку правоохоронних органів, так і з боку прихильників ворогуючих таборів, політична криза, загроза економічної кризи. Тим часом Верховний Суд України наклав заборону на публікацію результатів ЦВК до моменту оголошення свого рішення. 27 листопада відбулося засідання Верховної Ради України, на якому було прийнято постанову про політичну кризу в Україні, визнано факт фальсифікації виборів та фактично анульовано рішення ЦВК. Парламент висловив недовіру ЦВК і назвав неприпустимим застосування сили проти учасників акції громадської непокори. Прихильники В. Януковича взяли курс на сепаратизм, на розкол країни. «З'їзд депутатів всіх рівнів» у Сєвєродонецьку закликав до проголошення Південно-Східної Автономної Республіки. Провідну роль у цьому процесі відігравали лідери Донецької, Луганської, Харківської та інших областей. У той же час, у західних і центральних регіонах країни місцеві Ради приймають рішення про визнання Президентом України В. Ющенка. Для розв'язання складної ситуації до України з посередницькою місією прибули представники Польщі, Литви, Росії, ОБСЄ та ЄС. Зрештою за допомогою міжнародних посередників сторони конфлікту (Президент України Л. Кучма і кандидати у Президенти України В. Ющенко і В. Янукович) виробили формулу політичного врегулювання кризи. Але все залежало від рішення Верховного Суду України, який 29 листопада приступив до розгляду скарги, поданої довіреними особами В. Ющенка про визнання незаконними дій ЦВК щодо оголошення переможця другого туру виборів і відміну відповідної постанови про його підсумки. 3 грудня 2004 р. Верховний Суд України визнав недійсними результати другого туру президентських виборів, оголошених ЦБК 26 листопада 2004 p., і призначив на 26 грудня 2004 р. переголосування. 7 грудня Л. Кучма підписав Указ про відпустку В. Януковича на період передвиборчої кампанії і призначив М. Азарова виконуючим обов'язки Прем'єр-міністра України. Щоб унеможливити масові фальсифікації під час переголосування, було розроблено зміни до Закону «Про вибори Президента України». Ці пропозиції, згідно з домовленостями, були поставлені на голосування у Верховній Раді України в пакеті зі змінами і доповненнями до Конституції України (політична реформа). Також голосувався проект у першому читанні про реформування системи місцевого самоврядування. 8 грудня пакет було проголосовано переважаючою більшістю депутатів. Відразу в сесійній залі проголосовані документи були підписані Президентом України Л. Кучмою. На цьому засіданні Верховна Рада України затвердила і новий склад ЦВК, який очолив Я. Давидович. Таким чином, політична криза в країні була розв'язана шляхом компромісу, народ України відстояв свої права мирним шляхом, засвідчивши свою прихильність демократичним ідеалам. Після цього масові акції на майдані Незалежності в Києві припинилися, але наметове містечко на Хрещатику продовжувало функціонувати. Переголосування 26 грудня 2004 р. дало такі результати: за В. Ющенка проголосувало 51,99 % виборців, які взяли участь у голосуванні, за В. Януковича 44,21 %. Інавгурація нового Президента України В. Ющенка відбулася 23 січня 2005 р. Прем'єр-міністром України було обрано Юлію Тимошенко. Вибори до Верховної Ради України були проведені 26 березня 2006 р. Голосування відбувалося за партійними списками. У виборчих перегонах узяли участь 45 політичних партій та блоків, проте 3 % -й бар'єр подолали тільки п'ять політичних сил: · Партія регіонів 32,14 %; · Блок Юлії Тимошенко 22,29 %; · Блок «Наша Україна» 13,94 %; · Соціалістична партія України 5,67 %; · Комуністична партія України 3,66 %. 40 інших партій і блоків не потрапили до парламенту. 12 із них набрали менше ніж 25 тис. голосів кожний. Найменше голосів отримала партія «Вперед, Україно!». За її кандидатів у народні депутати по всій Україні проголосувало лише 6970 виборців. Електоральна картина парламентських виборів була ідентичною з картиною президентських виборів. Партія регіонів здобула перше місце у восьми областях (Луганській, Донецькій, Харківській, Запорізькій, Миколаївській, Одеській, Дніпропетровській і Херсонській), а також в АРК і м. Севастополі. БЮТ переміг у 13 областях і м. Києві. Блок «Наша Україна» здобув перемогу лише в трьох областях Івано-Франківській, Львівській і Закарпатській. Соціалістична партія України мала найкращі результати тільки в Черкаській (друге місце), а також Вінницькій, Чернігівській, Київській, Кіровоградській, Донецькій областях (третє місце). Найбільшим здобутком Комуністичної партії України було третє місце на виборах у Дніпропетровській і Луганській областях, а також у м. Севастополі. Парламентські вибори засвідчили, що більшість громадян України відкинула ідеї комуністичної реставрації і підтвердила вибір на користь незалежності, ринкової економіки та демократії. Однак проблеми структурування суспільства та створення у парламенті демократичної більшості, налаштованої на прискорене реформування державних структур, народного господарства та духовної сфери, залишилися актуальними. Участь України в діяльності ООН та інших міжнародних організацій дозволила їй закріпити свій міжнародний статус. Україну стали сприймати як державу, що є частиною Європи й усього міжнародного співтовариства. Український народ, який попри всі незгоди й економічні труднощі зберігає патріотичні почуття й сумлінно працює, в різних сферах діяльності впроваджуючи демократичні ідеали, заслуговує на повагу сучасників і добру історичну пам'ять майбутніх поколінь. 30 вересня 2007 р. відбулись дострокові вибори до Верховної Ради України. У виборчих перегонах 3 %-й бар'єр подолали: · Партія регіонів 33,37 %; · Блок Юлії Тимошенко 30,71 %; · Україна Народна самооборона 14,15 %; · Комуністична партія України 5,39 %; · Блок Литвина 3,96 %. 
55.Основні форми і напрямки опозиційного руху в Україні в 1965-1985 рр. (У 19601980-ті pp. було закладено організаційні основи дисидентського руху: зріс його інтелектуальний потенціал, громадянська активність частини інакодумців стала набувати рис суспільного руху, виникають елементи координації цього руху. У 1965 р. в УРСР за вільнодумство були заарештовані понад 20 осіб. Проти цього необґрунтованого акту виступили І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл, І. Драч, М. Стельмах та інші. Багатьох з них було звільнено з роботи. Того ж року була надрукована робота І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій містився детальний аналіз основних причин, що обумовили акції протесту української інтелігенції. Вона стала своєрідним підсумком діяльності дисидентів у період хрущовської «відлиги», суттєво вплинула на формування ідеологічної концепції національно-визвольного руху. Українські політичні в'язні написали «Відкритий лист до Організації Об'єднаних Націй». У ньому було викладено ідеї українського дисидентства: протест проти дискримінації українців і безправного становища України в складі СРСР. Активізації діяльності дисидентів у 1968 1976 pp. сприяли інтервенція радянських військ у Чехословаччину в 1968 p., що викликала хвилю обурення і протестів. У 19701972 pp. в Україні самвидавом друкувався «Український вісник», заснований В. Чорно-волом, де подавалася інформація про порушення свободи слова, прав особи й нації, гарантованих Конституцією, про судові й позасудові репресії в Україні, про різні акції протесту. На нараді з безпеки та співробітництва в Європі в 1975 р. Радянський Союз підписав Гельсінський Акт, який передбачав гарантію громадянських прав і свобод у країнах-учасницях наради. У 1976 р. М. Руденко створив у Києві групу сприяння виконанню Гельсінських угод Українську Гельсінську спілку першу організовану структуру в українському визвольному русі. До групи увійшли О.Бердник, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, О. Тихий, М. Матусевич та інші. Група збирала матеріали про виконання Гельсінських угод, виступала на захист політв'язнів, підтримувала зв'язок із відомим правозахисником А. Сахаровим, допомагала колишнім репресованим і родинам політв'язнів. Члени групи навіть наважилися діяти легально. У 19761979 pp. до групи увійшло 36 осіб. Згодом вони були заарештовані й більшість із них засуджені. О. Тихий, Ю. Литвин, В. Марченко і В. Стус загинули. В Україні було й релігійне дисидентство, пов'язане з вимогою відновити діяльність греко-католицької церкви. З ініціативи його представника Й. Терелі у 1982 р. було створено Комітет захисту УГКЦ із метою легалізації її діяльності в Україні. Значення дисидентського руху Наступ карально-репресивної системи не загальмував розвиток націонал-демократичного руху. Свідчив про наявність кризових явищ у радянській системі. Сприяв розхитуванню радянської тоталітарної системи, поширенню і утвердженню в народі демократичних ідеалів. Продовжив традиції національно-визвольної боротьби. З'єднав два етапи національно-визвольного руху середини і кінця XX ст. Відкривав Україну світові. Досвід та ідеологічні напрацювання дисидентів були використані в період перебудови і здобуття Україною незалежності. Із середовища дисидентів вийшла чимала когорта політиків. Дисиденти зробили вагомий внесок у сучасну теорію і практику державного будівництва, розвиток української науки і культури. Дисидентський рух в Україні був виявом національно-визвольного руху, спрямованого на демократизацію суспільно-політичного життя. Зусилля й жертви дисидентів не були марними. Ці люди несли народові України правду, відкрили Україну світові. їхні принципи стали базою для сучасного державного будівництва в незалежній Україні. )
56.Вплив Першої світової війни на визрівання економічної та політичної кризи в Російській і Австро-Угорській імперіях.
57.Терор 30-х рр.. та його наслідки для України,
58.Діяльність політичних партій Східної Галичини у 20-30-х роках XX ст.
59.Соціально-економічні процеси в незалежній Україні (2004-2011рр.).
60.Культурне і духовне життя України в 2001-2011рр.
61.Українські землі напередодні Першої світової війни. Плани воюючих держав щодо України.
62.Економічні проблеми незалежної України. Становище в соціальній сфері.( На економіку України руйнівний вплив мала загальна економічна криза, що охопила СРСР. розпад загальносоюзного економічного комплексу. У момент проголошення незалежності Україна виявилася немічною і деформованою в економічному відношенні: 95 % підприємств підпорядковувалися Москві, майже 80 % усього виробництва не мало завершеного технологічного циклу, термінової заміни вимагали 40 % технологічно застарілих машин і устаткування. Криза охопила промисловість і сільське господарство. Верховна Рада змінила чотири уряди В. Масола (травеньжовтень 1990 p.). В. Фокіна (листопад 1990жовтень 1992 р.), Л. Кучми (жовтень 1992вересень 1993 р.), Л. Кравчука Ю. Звягільського (вересень 1993червень 1994 p.). розглянула сім програм виходу з кризи. Але жодна з них реально не була втілена в життя. Основними причинами стали нерішучість і половинчастість програм, непродуманість програм соціального захисту людей, що робило реформи непопулярними, Із 1990 до 1994 р. валовий національний продукт скоротився на 44 %, обсяг промислової продукції на 41 %, національний доход на 54 %. У 1994 р. спад промислового виробництва України досяг 27,7 %. У другій половині 1993 р. рівень інфляції в Україні був найвищим у світі й перевищував показники часів світових війн. Відбулося нечуване для мирного часу падіння рівня життя основної маси населення (близько 64 % його опинилося за межею бідності). Ця ситуація потребувала рішучих невідкладних заходів. Вони були викладені в Посланні щойно обраного Президента України Леоніда Кучми до Верховної Ради «Шляхом радикальних економічних реформ» у жовтні 1994 р. і отримали схвалення. Основними напрямками та пріоритетними завданнями нової соціально-економічної стратегії були: · фінансова стабілізація, що включає зниження податків, подолання платіжної кризи, поглиблення банківської реформи; · регульована та контрольована з боку держави поетапна лібералізація цін; · докорінна структурна перебудова виробництва з метою створення ринкової економіки, яка має базуватися на приватному секторі; · децентралізація управління економікою; · лібералізація сфери зовнішньоекономічних зв'язків; · реформи заробітної плати, соціальної допомоги та соціального страхування. У 1999 р. вперше за останнє десятиріччя проявилися ознаки економічної стабілізації. В основному було подолано падіння виробництва валового внутрішнього продукту. Обсяг промислового виробництва зріс на 4,3 %. На 7,5 % зросли обсяги житлового будівництва. Намітилася позитивна тенденція скорочення дефіциту Державного бюджету України. Було досягнуто відносно низький рівень інфляції. У другій половині 1990-х pp. було сформовано основні атрибути національної економіки: грошову, фінансову, платіжну, податкову, митну, банківську системи. Відбувся перелам у реформуванні відносин власності» утвердженні механізмів приватної власності, розширенні корпоративного та приватного секторів економіки. Майже 6,1 млн громадян отримали земельні паї, обсяг яких становить більше половини земельних угідь країни. В основному було завершено приватизацію присадибних ділянок, їх власниками стали близько 11 млн громадян. В Україні утверджено ринкові механізми ціноутворення, запроваджено ліберальний режим зовнішньої торгівлі. Це забезпечило подолання >фонічної дефіцитності національної економіки, обумовило товарну насиченість ринку. Україна в 1999 р. вперше зробила реальний крок виходу із затяжної кризи, на практиці почала реалізовуватися модель відкритої конкурентної економіки. Водночас, соціально-економічна ситуація залишалася складною і неоднозначною, Пріоритети подальших перетворень в Україні на наступні п'ять років знайшли своє відображення у Посланні Президента України до Верховної Ради (лютий 2000 р.) «Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 20002004 pp.». Основним завданням України Президент визначив реалізацію політики економічного зростання. Було поставлено за мету забезпечити зростання в 1,31,4 разу реальних доходів населення, продуктивну зайнятість та створення 1 млн нових робочих місць, поступово підвищити мінімальний рівень трудових пенсій до межі прожиткового мінімуму. Відповідно до стратегічного курсу Президента України, викладеного у Посланні, уряд В. Ющенка розробив програму діяльності «Реформи заради добробуту», схвалену в квітні 2000 р. Верховною Радою. Але протягом 2000 р. помітні процеси економічного зростання не супроводжувалися відчутними якісними перетвореннями у вітчизняній економіці, позитивними структурними змінами, подоланням нагромаджених за останні роки деформацій у соціальній сфері. Попередній тривалий спад виробництва унеможливив досягнення відчутних зрушень у соціальній політиці.)

63. Берестейський мирний договір УНР з державами німецько-австрійського блоку. Падіння радянської влади в Україні.
64. «Гласність». Повернення наприкінці 1980-х – на початку 1990-х рр. народу правди про минуле України. (Головною ознакою духовного і культурного життя СРСР у роки перебудови була гласність відкрите обговорення в засобах масової інформації історичного минулого та актуальних проблем сучасності. В Україні політика перебудови мала свої особливості. Відбувався процес лібералізації суспільно-політичного життя. У 1986 р. з в'язниць було звільнено близько 300 політичних в'язнів, серед них В. Чорновіл, М. Горинь, пізніше Л. Лук'яненко. Із Кримінального кодексу УРСР виключили статті про переслідування з ідейних міркувань. Новим явищем стала політика гласності, що поступово переросла у свободу слова. Однією зі значних подій періоду гласності наприкінці 1980 на початку 1990-х pp. стала свобода історичної науки. У світ вийшли численні публікації художніх, філософських творів, які тривалий час залишалися недоступними: секретні протоколи пакту МолотоваРиббентропа, документи про голодомор І9321933 pp., Українську революцію 1917 1919 pp., діячів Центральної Ради і Директорії, події громадянської війни в Україні, сталінські репресії, війну в Афганістані. З'явилося неупереджене висвітлення діяльності ОУН-УПА в роки Другої світової війни. Глядачі змогли побачити раніше заборонені й нові фільми «Тіні забутих предків», «Покаяння», «Холодне літо 53-го» та інші. З'явилися документальні фільми, що розповідали про сувору дійсність минулих років. Були повернуті із забуття романи В. Винниченка, драми М. Куліша, оповідання М. Хвильового, вірші М. Зерова, новели Г. Косинки. Гласність допомогла з'явитися на світ творам наших сучасників В. Симоненка, Л. Костенко, Є. Сверстюка, І. Дзюби, І. Драча. Багато письменників у період гласності звернулися до публіцистики, поклавши початок екологічній тематиці (С. Плачинда, Ю. Щербак). М. Жулинський розгорнув публікацію забутої спадщини, ліквідацію «білих плям» з українській літературі. Нові телевізійні передачі пробуджували інтерес до української історії. Були створені умови для підвищення ролі української мови в житті республіки. Відомі письменники Ю. Мушкетик, Б. Олійник, Д. Павличко виступили за обов'язкове вивчення української мови в школах, проти «духовного Чорнобиля». У 1987 р. в Києві був створений Український культурологічний клуб (УКК). Учасники клубу проводили дискусії щодо закритих сторінок радянської історії, обговорювали проблеми української культури і мови. Відчуваючи тиск із боку влади через опозиційність режиму, УКК саморозпустився. Восени 1987 р. у Львові виникло «Товариство Лева» молодіжна організація, що об'єднувала людей різних політичних поглядів і культури. У 1988 р. в Україні масово створюються нові суспільні неформальні об'єднання: студентська .рганізація «Громада» в Київському університеті, «Товариство української мови їм. Т. Шевченка» у Львові, а також «Спадщина», Союз незалежної української молоді, Демократичний союз студентів, Студентське братерство. Навесні 1989 р. у Києві виникло товариство «Меморіал». До нього входили письменники, художники, кінематографісти, театральні діячі, що виступали за реабілітацію жертв сталінських репресій в Україні. Із виникненням в 1988 р. опозиційних КПРС рухів в Україні починає формуватися багатопартійність. Головною метою демократичних сил було : творення широкого об'єднання на зразок народного фронту. Восени 1988 р. діяло ряд самостійних об'єднань («Народний Рух за перебудову» тощо). У березні-квітні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР. У результаті виборів Демократичний блок України, у якому Рух був головною силою, створив парламентську опозицію Народну Раду. Восени 1989 р. відбулася зміна партійного керівництва УРСР: В. Щербицького на посаді змінив В. Івашко, Політичні реформи не підкріплювалися економічними, соціальна криза загострювалася. Перебудова не досягла своєї мети, але на тлі послаблення тиску офіційної цензури мали можливість відкрито заявити про себе демократичні національні сили в Україні, що виступили за забезпечення реального, а не лише декларованого суверенітету республіки. )

64.Західноукраїнські землі під владою іноземних держав. Економічний, соціальний, політичний розвиток.
65.Декларація про державний суверенітет України та її історичне значення. (16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла документ великої історичної ваги Декларацію про державний суверенітет України. Суверенітет передбачає верховенство, самостійність, повноту й неподільність влади в межах території України. Відтепер Україна проголошувалася незалежною державою в зовнішніх відносинах. Декларацією визнавалося право української нації на самовизначення, держава повинна була захищати й охороняти національну державність українців. Єдиним джерелом державної влади визнавався народ, а Верховна Рада УРСР могла виступати від його імені. У документі йшлося про принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Генеральний прокурор мав здійснювати контроль над виконанням законів. Територія України проголошувалася недоторканною. Уперше після багаторічного замовчування Декларація визнавала невід'ємні права і свободи людини. Вона складається з 10 розділів. У розділі про економічну самостійність проголошувалося, що «земля, її надра, повітряний простір, водні й інші природні ресурси є власністю українського народу, тобто громадян усіх національностей України». Декларація повинна була забезпечувати національно-культурне відродження українського народу і задовольняти національно-культурні, духовні й мовні потреби українців, що проживають за межами України. Передбачалося створення власних збройних сил. Україна брала зобов'язання не поширювати, не виготовляти й не нарощувати ядерну зброю. Одним із ключових пунктів «Екологічна безпека» передбачалося створення національної комісії для радіаційного захисту населення, що було необхідно у зв'язку з аварією на ЧАЕС. Майбутня зовнішня політика України, визначена Декларацією, вбачалася як нейтральна, першочерговим її завданням визначалося забезпечення національних інтересів України. Декларація про державний суверенітет не мала статусу конституційного акту й тому залишилася планом на майбутнє, побажаннями для майбутньої зовнішньої і внутрішньої політики. Історичне значення Декларації про державний суверенітет · Суверенітет офіційно визнано необхідною умовою подальшого розвитку української нації. Визначено основні напрямки досягнення реального суверенітету. · Закладено основи майбутньої незалежності держави, зроблено перший крок на шляху до неї. Незабаром після прийняття Декларації Верховна Рада розглянула заяву В. Івашка і задовольнила його прохання про відставку. 18 липня 1990 р. Головою ВР УРСР було обрано Л. Кравчука. )
66.Створення та діяльність ОУН.
67.Культура й духовне життя в Україні за часів хрущовської «відлиги». (У 1958 р. в СРСР була проведена шкільна реформа: уведена обов'язкова 8-річна освіта, учні мали одержувати загальноосвітні й технічні знання; були створені школи робітничої і сільської молоді; створювалися школи-інтернати для дітей-сиріт, дітей-інвалідів. Збільшився прийом студентів до педагогічних вузів. У 1959 р. було прийнято новий шкільний закон, який надавав право батькам в Україні обирати мову навчання для своїх дітей. На практиці цей закон сприяв процесу русифікації України. Науковим центром республіки залишалася Академія наук, що складалася з шести центрів і поєднувала близько 80 науково-дослідницьких установ. Творчу активність української інтелігенції стимулювала поява суспільно-політичних, наукових і літературних журналів: «Прапор», «Український історичний журнал», «Всесвіт», «Знання та праця», «Народна творчість та етнографія» та інші. Розвитку української літератури сприяли твори М. Рильського, М. Стельмаха, О. Гончара, які були відзначені Ленінською премією за видатні заслуги в галузі літератури. У цей період у літературу прийшло нове покоління українських письменників, художників В. Симоненко, М. Вінграновський, Л. Костенко, Б. Олійник, І. Драч, В. Коротич, І. Світличний, І. Дзюба, П. Заливаха, А. Горська та інші. У період хрущовської «відлиги» пробуджується громадянська активність і національна самосвідомість українського суспільства. У Києві центром духовного життя був клуб творчої молоді «Супутник», президентом якого був Л. Танюк, активними членами І. Драч, І. Світличний, Є. Сверстюк, А. Горська та інші. У Харкові демократично налаштована інтелігенція гуртувалася навколо поета Б. Чічібабіна. Діяльність творчої інтелігенції України сприяла проведенню в 1963 р. конференції з питань культури української мови. Учасники конференції торкалися питань розширення української мови в усіх сферах державного і громадського життя, подолання мовного нігілізму. У середині 1950 середині 1960-х pp. знову посилилася антирелігійна кампанія. Якщо 1954 р. в Україні було закрито 64 церкви, то в 1962 р. їхня кількість досягла 1144. В Україні зароджується дисидентський рух. Поява дисидентів стала відповіддю на деформацію радянської політичної системи, на лорушення прав і свобод громадян УРСР. Дисиденти (у перекладі з латинської мови «незгодні») група людей, що дотримуються інших, відмінних від державної ідеології поглядів на найважливіші суспільно-політичні, економічні й культурні проблеми держави В Україні дисидентами стали генерал П. Григоренко, юрист Л. Лук'яненко, науковець М. Горинь літератор В. Марченко, поет В. Стус, художниця А. Горська, а також В. Чорновіл, О. Заливаха М. Руденко, Ю. Литвин, В. Мороз та багато інших. Були створені легальні й підпільні організації метою діяльність яких стала ліквідація диктату союзного центру й забезпечення вільного розвитку національних відносин, української культури, мови звичаїв. Найбільш відомими з них були Об'єднана партія звільнення України (19531959 pp.), Український національний комітет, Український національний фронт, а також створений 1959 р. Український робітничо-селянський союз на чолі з Л. Лук'яненком. Союз ставив за мету вихід України зі складу СРСР мирним шляхом. Дисидентські групи були засновані в основному в Західній Україні, їх лідерами стали молоді галицькі українці, виховані на традиціях ОУН-УПА. До складу груп входили студенти, робітники, інтелігенція. Вони поширювали літературу, видавали підпільні журнали, підтримували зв'язки з підпільною греко-католицькою церквою. Влада, вбачаючи в діяльності дисидентів серйозну загрозу існуючому режиму, почала застосовувати до них арешти та судові процеси за статтею «зрада Батьківщині». У 1961 р. були арештовані Л. Лук'яненко, І. Кандиба, С. Вирун та інші. У травні 1961 р. у Львові почався закритий судовий процес, над Українським робітничо-селянським союзом, на якому Л. Лук'яненко «за зраду Батьківщині» був засуджений спочатку до вищої міри покарання, а пізніше вирок було замінено 15-річним засланням. Подібній розправі були піддані учасники Українського національного фронту Д. Квецько, 3. Красовський. Отже, економічні реформи часів хрущовської «відлиги» передбачали вступ країни до епохи НТР. Реформа мала короткочасний успіх, оскільки збереглися принципи соціалістичного господарювання: тверде планування, жорстка централізація, адміністрування, бюрократизм. Лише соціальна політика мала позитивні результати. Лібералізація суспільно-політичного життя з Україні дозволила самовиразитися творчій інтелігенції. Сформувалося нове покоління «шістдесятники», широко представлене діячами науки, літератури, мистецтва, музики, кінематографії. Вони виступали за оновлення радянського суспільства, відродження української мови й культури, зростання національної самосвідомості, розвиток ідей гуманізму. Разом з тим суперечливий і непослідовний курс партійного керівництва в здійсненні реформ привів до виникнення дисидентського руху. Його метою було захист прав людини, боротьба проти русифікації, національне відродження України. )
68.Проголошення незалежності Карпатської України. Окупація Закарпаття угорськими військами.
69.Культура й духовне життя українського народу в роки непу.
70.Розпад СРСР. Україна та СНД.
71.Внесок працівників тилу України в перемогу над фашизмом у роки Другої світової війни.
72.Кризові явища в соціально-економічному, політичному та культурному житті України ( друга половина 60 – х – середина 80 – х рр.).

15

Приложенные файлы

  • doc 15711067
    Размер файла: 520 kB Загрузок: 2

Добавить комментарий