ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ

I. Історія становлення Європейського Союзу
II. Структура Європейського Союзу
Компетенція ЄС і основні напрями діяльності
Економічний і валютний союз.
Загальна зовнішня політика і політика безпеки.
Співпраця в області внутрішніх справ і правосуддя
Фінансові і правові інструменти ЄС.
III. Інститути ЄС і процес ухвалення рішень.
Європейська Рада
Європейський парламент
Рада Європейського Союзу
Комісія Європейських Співтовариств
Суд Європейських співтовариств
Суд з питань аудиту
Економічний і соціальний комітет Комітет регіонів
IV. Законодавча влада Європейських Співтовариств
1.Правовий інструмент реалізації політики ЄС
2.Основні види правових актів
Регламент або ухвала (regulation)
Директиви (directive)
Рішення (decision)
Рекомендації (recommendations) і висновки (opinions)
3. Процеси ухвалення рішень в ЄС
4. Виконання правових актів і контролю за ними
V. Суд Європейських Співтовариств
1. Склад суду
2. Завдання і статус Суду
3. Правовий контроль Суду
3.1. Позови проти держав-членів
3.2. Позови проти органів Співтовариства
VI. Проект Європейської конституції
Історія питання
Основні засади Конституції ЄС
Пропоновані зміни
Ратифікація провал
VІI. Відносини Україна – Європейський Союз
Загальна характеристика відносин Україна – Європейський Союз
Пріоритети співробітництва між Україною та ЄС
VІIІ. Правова основа відносин між Україною та ЄС - Угода про партнерство та співробітництво
Загальна характеристика правових відносин між Україною та ЄС - Угода про партнерство та співробітництво
Інституції Угоди про партнерство та співробітництво
ІХ. Взаємини Україна - Рада Європи
Процес вступу України до Ради Європи
Членство України в Радi Європи
Перспективи спiвробiтництва України з РЄ:

I. Історія становлення Європейського Союзу
ЄС (European Union, EU) – об'єднання європейських держав, що беруть участь в процесі європейської інтеграції. Попередниками ЄС були: 1951–1957 – Європейське співтовариство вугілля і сталі (ЄОВС); 1957–1967 – Європейське економічне співтовариство (ЄЕС); 1967–1992 – Європейські співтовариства (ЄЕС, Євроатом, ЄОВС); з листопада 1993 – Європейський Союз. Назва «Європейські Співтовариства» часто застосовується стосовно всіх етапів розвитку ЄС.
Договір про Європейський Союз вступив в силу з висновком Маастріхтськіх угод 1 листопада 1993 року, після ратифікації всіма тодішніми 12 державами-членами. Потім, починаючи з 1994 року, в Союз вступили Фінляндія, Швеція і Австрія. 9 жовтня 2002 Європейська Комісія рекомендувала 10 держав-кандидатів на вступ в ЄС в 2004: Естонію, Латвію, Литву, Польщу, Чехію, Словаччину, Угорщину, Словенію, Кіпр, Мальту. Населення цих 10 країн склало близько 75 млн..; їх сумісний ВВП по ППП приблизно 840 млрд доларів США, приблизно рівний ВВП Іспанії. У 2004 членами ЄС стають Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Кіпр, Мальта. 1 січня 2007 року розширення Євросоюзу входження в нього Болгарії і Румунії.
Отже, ЄС включає зараз 27 країн: Бельгію, Італію, Люксембург, Нідерланди, Німеччину, Францію, Данію, Ірландію, Великобританію, Грецію, Іспанію, Португалію, Австрію, Фінляндію, Швецію, Польщу, Чехію, Угорщину, Словаччину, Литву, Латвію, Естонію, Словенію, Кіпр (окрім південної частини острова), Мальту, Болгарію, Румунію.
17 грудня 2005 року офіційний статус кандидата на вступ в ЄС був наданий Македонії.
21 лютого 2005 року Європейський Союз підписав план дій з Україною. Ймовірно, це стало результатом того, що до влади на Україні прийшли сили, зовнішньополітична стратегія яких направлена на вступ до Євросоюзу. В той же час, на думку керівництва ЄС, про повноправне членство України в Євросоюзі поки говорити не варто, оскільки новій владі необхідно зробити дуже багато, щоб довести, що на Україні існує повноцінна демократія, що відповідає європейським стандартам, і провести політичні, економічні і соціальні реформи.
Особливі території поза Європою, що входять до Європейського Союзу:
Азорські острова
Гваделупа
Канарські острова
Мадейра
Мартініка
Мелілья
Реюньйон
Сеута
Французька Гвіана
Згідно зі ст.182 Договору про функціонування Європейського Союзу, країни-члени Євросоюзу асоціюють з Євросоюзом землі і території поза Європою, які підтримують особливі відносини з:

Данією -
Гренландія

Францією
Нова Каледонія
Сен-П’ер и Мікелон
Французька Полінезія
Майотта
Уолліс и Футуна
Французькі Південні та Антарктичні Території


Нідерландами -
Аруба
Нідерландські Антильські острови

Великобританією
- Ангілья
Бермуди
Британська антарктична територія
Британські території в Індійському океані
Британські Віргінські острова
Кайманові острова
Монтсеррат
О.Св. Олени
Фолклендські острови
Питкерн
Тьоркс и Кайкос
Південна Георгія и Південні Сандвічеві острови


Кандидати в учасники союзу і «отказники»
Далеко не всі країни Європи мають намір брати участь в європейському інтеграційному процесі. Двічі на національних референдумах (1972 і 1994) відкидало пропозицію про вступ в ЄС населення Норвегії. Наступний референдум по вступу в ЄС відбудеться в цій країні не раніше 2007.
Не входить до складу ЄС Ісландія.
Відповідно до своєї Конституції є нейтральною і не входить ні в які блоки Швейцарія, яка, проте приєдналася до Шенгенської угоди з 1 січня 2007.
Малі держави Європи Андорра, Ватикан, Ліхтенштейн, Монако, Сан-Маріно не є членами ЄС.
Не входять до складу ЄС що мають автономний статус у складі Данії Гренландія (вийшла після референдуму 1985) і Фарерські острови, обмежено і не в повному об'ємі беруть участь в ЄС фінська автономія Аландськіє острова і заморська територія Великобританії Гібралтар, інші залежні території Великобританії Мен і Джерсе зовсім не входять до складу ЄС.
У Данії народ проголосував на референдумі про входження в Європейський Союз (про підписання Маастріхтського договору) лише після обіцянок уряду не переходити на єдину валюту Євро, тому в Данії до цих пір в обігу датські крони.
Визначений термін початку переговорів про вступ з Хорватією, наданий офіційний статус кандидата в члени ЄС Македонії, що практично гарантує вступ цих країн ЄС.
Також підписаний ряд документів, що відносяться до Туреччини і України, але конкретні перспективи вступу в ЄС цих держав поки що не ясні.
Про свій намір вступити в ЄС неодноразово заявляло також нове керівництво Грузії, але ніяких конкретних документів, які забезпечували б хоч би початок переговорного процесу з цього питання, поки що не підписано і, швидше за все, не буде підписано до тих пір, поки не буде врегульований конфлікт з невизнаними державами Південна Осетія і Абхазія.
Аналогічна проблема з просуванням до євроінтеграції існує і у Молдавії керівництво невизнаної Придністровської Молдавської Республіки не підтримує прагнення Молдавії вступити в Євросоюз. В даний час перспективи вступу Молдавії в ЄС вельми туманні.
Слід зазначити, що ЄС має досвід по ухваленню в свій склад Кіпру, що також не володіє повним контролем над територією, що офіційно визнається за ним. Проте вступ Кіпру в ЄС відбувся після референдуму, що проводився одночасно в обох частинах острова, і тоді як населення невизнаної Турецької Республіки Північного Кіпру в більшості своїй проголосувало за реінтеграцію острова в єдину державу, процес об'єднання був заблокований саме грецькою стороною, що у результаті вступила в ЄС поодинці.
Неясні перспективи вступу до Євросоюзу таких держав Балканського півострова, як Албанія і Боснія, у зв'язку з їх низьким рівнем економічного розвитку і нестабільною політичною обстановкою. Тим більше це можна сказати про Сербію, чия провінція Косово в даний час знаходиться під міжнародним протекторатом НАТО і ООН. Що вийшла в результаті референдуму з союзу з Сербією Чорногорія, відкрито заявила про своє прагнення до євроінтеграції і питання про терміни і порядок вступу цієї республіки в ЄС є зараз предметом переговорів.
З інших держав, що повністю або частково знаходяться в Європі, не вели ніяких переговорів і не робили ніяких спроб почати процес євроінтеграції:
Азербайджан
Вірменія
Білорусія
Казахстан.
З країн, що знаходяться за межами Європейського Континенту, неодноразово заявляли про свої євроінтеграційні наміри африканські держави Марокко і Кабо-верде (колишні Острови Зеленого мису) остання при політичній підтримці своєї колишньої метрополії Португалії, в березні 2005 почала офіційні спроби подати заявку на вступ.
Регулярно розповсюджуються чутки про можливий початок руху до повного вступу в ЄС Тунісу, Алжиру і Ізраїлю, проте поки що таку перспективу слід було б вважати примарною. Поки що цим країнам, а також Єгипту, Йорданії, Лівану, Сірії, Палестинській національній адміністрації і згаданому вище Марокко як компромісна міра запропонована участь в програмі «партнери-сусіди», що передбачає отримання в якомусь віддаленому майбутньому статусу асоційованих членів ЄС.
Основні проголошені цілі Союзу:
– введення європейського громадянства;
– забезпечення свободи, безпеки і законності;
– сприяння економічному і соціальному прогресу;
– зміцнення ролі Європи в світі.
Чисельність населення країн, що входять в ЄС на 1 січня 2007 склала 492,9 млн. чоловік, загальна площа – 3892, 6 тис. кв. км.
Офіційними мовами ЄС є 23 державні мови країн-членів: англійська, грецька, іспанська (каталанська), італійська, німецька, нідерландська, португальська, фінська, фламандська, французька, шведська.
ЄС має власну офіційну символіку – прапор і гімн. Прапор затверджений в 1986 і є синім полотнищем у формі прямокутника із співвідношенням довжини і висоти 1,5:1, в центрі якого розташовано по кругу 12 золотих зірок. Вперше цей прапор був піднятий перед будівлею Європейської комісії в Брюсселі 29 травня 1986. Гімн ЄС – Ода радості Людвіга ван Бетховена, фрагмент його Дев'ятої симфонії (яка також є і гімном іншої загальноєвропейської організації – Ради Європи).
Хоча ЄС не має офіційної столиці (країни-члени є по черзі головами Співтовариства протягом півроку згідно латинському алфавіту), більшість основних інститутів ЄС розташовані в Брюсселі (Бельгія). Крім цього деякі органи ЄС знаходяться в Люксембурзі, Страсбурзі, Франкфурті-на-Майне і інших крупних містах.
12 держав-членів ЄС (окрім Великобританії, Данії і Швеції), ті, що входять в Економічний і валютний союз (ЕВС), крім загальних органів і законодавства Співтовариства, мають єдину валюту – євро.
Історія становлення Європейського Союзу. Ідея створення єдиної Європи має багатовікову історію. Проте, саме Друга світова війна і її руйнівні наслідки створили реальну основу для європейської інтеграції.
Уроки війни привели до відродження ідей пацифізму і розуміння необхідності не допустити зростання націоналізму в післявоєнному світі. Іншою реальністю, що заклала основу процесу європейської інтеграції, стало прагнення країн Західної Європи відновити війни, що похитнули в результаті, економічні позиції. Для країн, потерпілих поразка у війні (перш за все Німеччині, розділеній на декілька окупаційних зон), насущною потребою було відновлення власних політичних позицій і міжнародного авторитету. У зв'язку з початком холодної війни, об'єднання розглядалося і як важливий крок в забороні радянського впливу в Західній Європі.
До закінчення Другої світової війни сформувалися два принципові підходи до європейської інтеграції: федералістський і конфедеративний. Прихильники першого шляху прагнули до побудови наднаціональної Європейської федерації або Сполучених Штатів Європи, тобто до інтеграції всього комплексу суспільного життя, аж до введення єдиного громадянства. Другий підхід передбачав обмежену інтеграцію, засновану на принципах міждержавної згоди, із збереженням суверенітету країн-учасниць. Для прихильників цього підходу процес об'єднання зводився до тісного економічного і політичного союзу при збереженні своїх урядів, органів влади і озброєних сил. Важ хід європейської інтеграції є постійною боротьбою цих двох концепцій.
Відправною точкою процесу європейської інтеграції прийнято вважати декларацію міністра закордонних справ Франції Роберу Шумана від 9 травня 1950. У ній містилася офіційна пропозиція про створення Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС). Договір про створення цього співтовариства підписаний Францією, ФРН, Бельгією, Нідерландами, Люксембургом і Італією 18 квітня 1951. ЕOУС ставило своєю метою створення спільного ринку для модернізації і підвищення ефективності виробництва у вугільній і металургійних областях, а також поліпшення умов праці і вирішення проблем зайнятості в цих галузях економіки. Інтеграція цього найважливішого у той час сектора господарства відкрила шлях для інтеграції і інших галузей економіки, слідством чого стало підписання 25 березня 1957 членами ЄОВС Римських договорів про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) і Європейського співтовариства по атомній енергії (Євроатом).
Головними цілями Договору про ЄЕС стали створення митного союзу і спільного ринку для вільного руху товарів, осіб, капіталів і послуг на території Співтовариства, а також введення загальної політики в області сільського господарства. Країни, що підписали його, зобов'язувалися почати зближення в своїй економічній політиці, гармонізувати законодавства в області економіки, умов праці і життя і т.д. Євроатом створювався з метою об'єднання зусиль для розвитку ядерної енергетики в мирних цілях.
Ще на підготовчому етапі до підписання Римських договорів частина західноєвропейських країн порахувала запропонований федералістський варіант соціально-економічної інтеграції надмірним. Такі країни як Австрія, Великобританія, Данія, Норвегія, Португалія, Швеція, Швейцарія утворили в 1960 Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ). В рамках цієї організації інтеграція обмежувалася побудовою зони вільної торгівлі. Проте у міру успішного розвитку ЄЕС одна за одною країни ЄАВТ стали прагнути до переходу в ЄЕС.
Зближення держав континенту в соціально-економічній сфері стало стрижнем процесу європейського об'єднання. Становлення Європейського економічного співтовариства пройшло декілька етапів:
– створення зони вільної торгівлі з відміною митних зборів, квот і інших обмежень в торгівлі між державами-учасниками при збереженні їх автономії в митній і торговій політиці по відношенню до третіх країн (1957–1968);
– створення митного союзу з введенням замість автономних засобів торгової і митної політики загального митного тарифу і переходу до єдиної торгової політики відносно третіх країн (1968–1987);
– створення єдиного внутрішнього ринку, що передбачав крім заходів митного союзу здійснення заходів, що забезпечують вільний рух послуг, капіталів і робочої сили (1987–1992);
– створення Економічного і валютного союзу, що передбачав введення єдиної валютної і грошової політики ЄС (1992–2002) із заміною національних валют єдиної валюти – євро.
Проект Європейського економічного співтовариства містив в собі як елементи федералістського (митний, економічний і валютний союз), так і конфедералистского (зона вільної торгівлі, єдиний внутрішній ринок) підходів, які посилювалися або ослаблялися залежно від політичної і економічної кон'юнктури.
Знаменною віхою на шляху розвитку інтеграції стала спроба федералістів створити Європейське оборонне співтовариство (ЕОС) і Європейське політичне співтовариство (ЄПС). У 1952 Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Люксембург і Нідерланди підписали договір, ЕОС, що фундирував. Згідно цьому документу, в рамках ЕОС повинні були інтегруватися під єдиним командуванням військові контингенти цих 6 країн, що означало втрату контролю державами над власними озброєними силами. Боротьба федералістів і конфедералистов в ході ратифікації цього договору привела до того, що в серпні 1954 Національні збори Франції відкинули Договір про ЕОС. Після цієї невдачі була припинена і підготовка договору про ЄПС. Плани створення політичного союзу не були реалізовані і в 1960–1970-х (проекти Фуше (1961–1962) і Тіндеманса (1975)).
Зіткнення двох підходів до європейського будівництва досягло свого апогею в кінці 1965 – початку 1966, вилившись в так звану «Кризу порожнього стільця». Тоді президент Шарль де Голль відкликав французьких представників з органів ЄЕС і декілька місяців блокував їх роботу до тих пір, поки партнери по Співтовариству не пішли на так званий «Люксембурзький компроміс». Він передбачав збереження за Францією права накладати вето при ухваленні найважливіших рішень шістьма членами ЄЕС як гарантію збереження державного контролю над розвитком ЄЕС.
Не дивлячись на опір супротивників поглиблення інтеграції, ідеї федералізму отримали подальший розвиток. Так, в 1967 було проведено злиття найвищих органів трьох Співтовариств (ЄОВС, ЄЕС, Євроатома) в єдину Раду і Комісію, які разом з Європейським парламентом і Судом ЄС (питаннями всіх трьох Співтовариств, що спочатку займалися) утворили загальну інституційну структуру. У 1974 був створений новий інститут Співтовариства – Європейська рада на рівні голів держав і урядів, а в 1979 – проведені перші прямі вибори до Європейського парламенту.
Досягнення інтеграції в соціально-економічній області, а також глобальні зміни в світовій економіці і політиці вимагали створення тісніших форм взаємодії держав, що інтегрувалися. Це було відображено у ряді ініціатив 1980-х, головним з яких стало ухвалення Єдиного європейського акту 1987 (ЄЄА).
Угода "Про відміну паспортного і митного контролю між низкою країн Європейського союзу", відома як Шенгенська угода, спочатку була підписано в червні 1985 р. сімома державами Європи: Бельгією, Нідерландами, Люксембургом, Францією, Німеччиною, Португалією і Іспанією. Вона вступило в силу в березні 1995 р. Угоду було підписано в Шенгені, маленькому містечку в Люксембурзі. Шенген знаходиться поблизу точки сходження кордонів Люксембургу, Німеччини та Франція. Зараз в шенгенську зону входять 15 держав: 13 членів ЄС (Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Німеччина, Австрія, Іспанія, Португалія, Данія, Фінляндія, Швеція, Греція і Італія) і дві держави, що не входять в ЄС, - Норвегія і Ісландія. З числа 15 країн, так званих "старих" членів ЄС, як і раніше поза зоною дії шенгенської угоди залишаються Великобританія і Ірландія. У червні 2005 р. жителі Швейцарії на референдумі також проголосували на користь приєднання до Шенгенської угоди, проте точна дата вступу Швейцарії поки не визначена. У число країн, які приєднаються в 2007-2008 р. до шенгенської зони, входять Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Кіпр, Мальта, Литва, Латвія, Естонія і Словенія. Крім того, в Шенгенській зоні знаходяться Андорра, Монако, Сан-Марино, Ватикан, Гренландія та Фарерські острови в зв’язку з організацією цими країнами вільного пересування з державами-учасниками угоди. Шенгенські країни вдалися до таких спільних заходів: скасували контроль на спільних кордонах; виробили єдині правила перетину зовнішніх кордонів; в аеропортах і портах розділили термінали для тих, хто мандрує всередині Шенгена і для тих, хто прибув ззовні; гармонізували умови в'їзду та візові вимоги для короткотермінового перебування; створили Шенгенську інформаційну систему.
ЄЄА проголосив початок нового етапу європейської інтеграції – створення Європейського Союзу на основі існуючих Співтовариств і поглиблення компетенції ЄС в області координації економічної, валютної, соціальної політики, соціально-економічного об'єднання, досліджень і технологічного розвитку, захисту навколишнього середовища, а також розвиток європейської співпраці в області зовнішньої політики.
Підписання Договору про Європейський Союз в 1992 в Маастріхте (Нідерланди) дало Європейським співтовариствам не тільки нову офіційну назву – ЄС, але законодавчо закріпило озвучені в ЄЄА мети. Їм також було введено загальне громадянство Союзу.
Ці проекти кінця 1980-х – початки 1990-х років носили відбиток федералістського підходу, хоч і містили деякі конфедеративні елементи (наприклад, часткове включення в компетенцію ЄС положень про соціальну політику).
При цьому федеральний шлях розвитку отримував все більше прихильників. У 1973 Великобританія і Данія – його традиційні критики – стали членами Європейських Співтовариств. Ще більше прихильників цієї моделі з'явилися серед інших європейських держав – Греції, Іспанії, Португалії, Австрії, Фінляндії і Швеції, що приєднався до ЄС в 1981–1995.
У зв'язку з необхідністю посилення ролі ЄС на світовій арені, боротьби з міжнародною злочинністю і нелегальною імміграцією, а також перспективою розширення ЄС на країни Центральної і Східної Європи, положення Маастріхтського договору протягом 1990-х були двічі переглянуті і доповнені.
Амстердамський договір (1997) підтвердив основні цілі Союзу і доповнив розділ, що стосується механізмів здійснення загальної зовнішньої політики і політики безпеки. У Договір був також включений окремий розділ, присвячений дотриманню державами-членами ЄС принципів демократії, прав людини і пріоритету законності, посиленню співпраці держав-членів в боротьбі з тероризмом, расизмом, контрабандою, злочинністю і т.д.
Ніццській договір (2000) став логічним продовженням Римського, Маастріхтського і Амстердамського договорів. Він зосередився на трьох основних проблемах:
– внутрішніх реформах ЄС (зміни в основних принципах і процедурах ухвалення рішень кваліфікованою більшістю з можливістю блокування їх меншиною, обмеження застосування права вето в 35 законодавчих областях);
– ухваленні в ЄС країн Центральної і Східної Європи з наданням їм місць і голосів в інститутах ЄС, а значить – автоматичного перерозподілу місць між «старими» членами ЄС;
– формуванні загальної зовнішньої і оборонної політики Союзу.
Майбутнє Європейського Союзу, включаючи проект Європейської конституції, обговорюється в роботі Конвенту, що відкрив свою роботу в кінці 2001.
II. Структура Європейського Союзу
Компетенція ЄС і основні напрями діяльності
Економічний і валютний союз.
Загальна зовнішня політика і політика безпеки.
Співпраця в області внутрішніх справ і правосуддя.
Фінансові і правові інструменти ЄС.
Основу ЄС складають Європейські співтовариства - засноване Паризькою угодою 1951 року Європейське об'єднання вугілля і сталі і засновані Римською угодою 1957 року Європейське (економічне) співтовариство і Європейське співтовариство по атомній енергій. З Союзним договором співпраця держав-членів розповсюдилася на сумісну зовнішню політику і політику безпеки, а також на співпрацю в області права і внутрішніх питань. Структуру Союзу прийнято називати "системою трьох опор".
При аналізі політики Європейського Союзу можна виділити три основоположні напрями («три опори»):
– «перша опора» – Економічний і валютний союз (ЕВС);
Перша опора (т.з. опора Співтовариства) охоплює:
- внутрішній ринок, в т.ч. умови праці і безпека товарів
- конкурентну політику
- економічну і монетарну політику
- торгову політику
- сільське господарство
- рибальство
– «друга опора» – Загальна зовнішня політика і політика безпеки ЄС (ЗЗПБ), в якій все більшу вагу отримує військова складова – Європейська політика безпеки і оборони (ЄПБО);
У другу опору входить співпраця між державами-членами в області зовнішньої політики і політики безпеки. Метою є загальні позиції (сумісні декларації і рекомендації) і загальні дії (сумісні заходи держав-членів) на міжнародному рівні. Ведеться дискусія і про організацію сумісної оборони. Фінляндія дотримується принципу військового неприєднання і самостійної оборони.
– «третя опора» – співпраця держав-членів в області внутрішніх справ і правосуддя.
Третя опора охоплює співпрацю між державами-членами в правових і внутрішніх питаннях, тобто, внутрішню безпеку Союзу. У неї входять положення про сумісну політику з питань в'їзду в країну, переселення людей і надання притулку, про митні справи, боротьбу з наркотиками і міжнародною злочинністю, а також про поліцейські справи. Спираючись на правову співпрацю, Союз прагне до зближення законодавства держав-членів і до визнання вироків дієвими на території всього Союзу. Важливою сферою правової співпраці є захист економічних інтересів Співтовариства від спроб отримувати дотації на помилкових підставах.
Наднаціональні риси в наявності лише в першій опорі. ЄС не має статусу юридичної особи. Зате такий статус є у всіх трьох співтовариств, що входили до складу Союзу. Союзні співтовариства є незалежними суб'єктами права з самостійною компетенцією, незалежною від держав-членів. Обов'язкове для держав-членів наднаціональне законодавство охоплює лише питання першої опори. Питання, що відносяться до другої і третьої опор, безумовно входять в сферу взаємодії урядів держав-членів.
Питання охорони праці відносяться до першої опори (внутрішній ринок) і входять, таким чином, в рамки наднаціонального законодавства, що зобов'язує держави-члени. Питання, які обговорюватимуться тут сьогодні і завтра, ґрунтуються, головним чином, на вищезазначеному договорі про створення Європейських Співтовариств (т.з. Римська угода).
Компетенція ЄС і основні напрями діяльності. Компетенція ЄС відповідно до Ніццськім договором 2000 розповсюджується на наступні напрями політики: торгова, сільськогосподарська, міграційна, транспортна, конкурентна, податкова, економічна, валютна, митна, промислова, соціальна, культурна політика, політика в області зайнятості і охорони здоров'я, економічного і соціального об'єднання, захисту прав споживачів, розвитку транс'європейських транспортних і енергетичних мереж, досліджень і технологічного розвитку, навколишнього середовища, співпраця в цілях сприяння розвитку, економічного, фінансового і технічного сприяння з третіми країнами, а також на загальну зовнішню політику і політику безпеки і співпрацю в області внутрішніх справ і правосуддя.
Економічний і валютний союз. До створення Економічного і валютного союзу (ЕВС) взаємовплив на економічну політику країн-членів здійснювався в основному за допомогою інструментів торгової і структурної політики (загальноєвропейські транспортні проекти, екологія, сприяння науці і дослідженням і т.д.) або мікроекономічного регулювання (регулювання окремих аспектів діяльності підприємств, наприклад – в області охорони праці). У 1990-х за рішенням Маастріхтського договору вперше був задіяний важ комплекс засобів, включаючи інструментарій макроекономічного регулювання.
Маастріхтськім договором 1992 були встановлені жорсткі критерії конвергенції, необхідні для введення єдиної валюти, – євро, регулюючі граничні рівні:
– інфляції, темпи якої не повинні перевищувати більш ніж на 1,5% середній показник в країнах-членах з найменшим зростанням цін;
– процентних ставок за довгостроковими кредитами, величини яких не повинні перевищувати більш ніж на 2 процентних пункту відповідний середній показник для трьох країн з найменшим зростанням цін;
– дефіцит держбюджету не повинен бути більше 3% ВВП;
– державний борг не повинен бути більше 60% ВВП;
– протягом двох років валюта не повинна девальвуватися і її обмінний курс не повинен виходити за межі коливань, встановлені Європейською валютною системою.
Пакт стабільності і зростання 1997, ув'язнений за наполяганням уряду ФРН, забезпечив гарантії виконання маастрихтских критеріїв, ввівши зобов'язання для країн-членів у разі перевищення державного дефіциту граничних 3% виправляти положення протягом року або передбачав фінансові покарання у вигляді штрафу до 0,5% ВВП.
Формування ЕВС відбувалося в три етапи і завершилося введенням єдиної європейської валюти, яка поступово замінила національні грошові знаки. Нагадаємо, що єдину європейську валюту – євро – було введено в готівковий обіг у 12 країнах Європейського Союзу 1 січня 2002 року, а з 1 березня 2002 року – це єдиний платіжний засіб у цих країнах.
Всередині ЕВС економічний і валютний елементи інтеграції органічно зв'язані і не можуть існувати окремо. Так, загальна економічна політика потрібна, щоб сформувати на території всіх країн-членів єдиний економічний простір, а валютний союз, обслуговуючи цей простір, не може функціонувати при національних темпах інфляції, що істотно розрізняються, процентних ставках, рівнях державної заборгованості і т.п.
Загальна зовнішня політика і політика безпеки. Відноситься до сфери міждержавної співпраці і не регулюється системою права Співтовариства, хоча формально в Маастріхстком договорі і записано, що «Союз визначає і здійснює загальну зовнішню політику і політику безпеки, яка охоплює всі області зовнішньої політики і політики безпеки...».
Перші зовнішньополітичні цілі Співтовариства були закріплені Римським договором 1957. Вони носили декларативний характер і зводилися до двох положень: заяві про солідарність з колишніми колоніальними країнами і бажання забезпечення їх процвітання відповідно до принципів Статуту ООН; заклику до інших європейських народів до участі в європейській інтеграції.
У 1970-х тема розвитку співпраці у військово-політичній області знов придбала актуальність. На Люксембурзькій сесії міністрів закордонних справ держав-членів (27 жовтня 1970) була установлена система Європейської політичної співпраці (ЄПС). Вона була міждержавним механізмом взаємного обміну інформацією і політичних консультацій на рівні міністрів закордонних справ. Але тривалий час ця система існувала неформально, не будучи включеною в договірне право Співтовариства із-за розбіжностей в питанні про розмежування повноважень між національними урядами і керівними органами Співтовариства.
Компромісне рішення було знайдене лише в кінці 1980-х. Прийнятий в 1987 Єдиний європейський акт включив розділ Положення про європейську співпрацю в області зовнішньої політики, що означав включення зовнішньополітичної сфери в договірне право Співтовариства. ЄЄА зобов'язав головуючу в Раді ЄС державу і Комісію враховувати при виробленні зовнішньої політики Європейських Співтовариств рішення, вироблені в рамках ЄПС. Механізм ЄПС на цьому етапі був посилений. Його повноправним учасником стала Комісія ЄС, а кількість щорічних зустрічей міністрів закордонних справ була збільшена з двох до чотири.
Тема військово-політичної співпраці отримала продовження у формі Загальної зовнішньої політики і загальної політики безпеки (ЗЗПБ) ЄС, закріпленої в Маастріхтськом договорі 1992. Вона включала «можливе оформлення надалі загальної оборонної політики, яка могла б привести з часом до створення загальних сил оборони» (ст. В.).
Серед основних цілей ЗЗПБ були названі:
– захист загальних цінностей, основних інтересів, незалежності і цілісності Союзу відповідно до принципів Статуту ООН;
– всемірне зміцнення безпеки Союзу;
– збереження миру і зміцнення міжнародної безпеки відповідно до принципів Статуту ООН, так само як і принципами Завершального акту Хельсінкі і цілями Паризької хартії (Ради Європи);
– розвиток міжнародної співпраці;
– розвиток демократії і законності, пошана прав людини і основних свобод.
На відміну від ЄПС, ЗЗПБ запропонувала не тільки обмін інформацією і взаємні консультації, але і вироблення на міжурядовій основі загальної позиції ЄС з найважливіших питань і здійснення сумісних дій, обов'язкових для держав-членів.
Амстердамський договір 1997 розширив і конкретизував механізми здійснення ЗЗПБ, згідно якому вона охоплює всі області зовнішньої політики і політики безпеки шляхом:
– визначення принципів і основних орієнтирів ЗЗПБ;
– ухвалення рішень по загальній стратегії;
– посилення систематичної співпраці між державами-членами в проведенні їх політики.
Загальна оборонна політика передбачала поступове включення в рамки Європейського Союзу оперативних структур Західноєвропейського союзу (ЗЕС).
Механізм системи ЗЗПБ був істотно посилений. ЄС приступив до вироблення «загальних стратегій», що приймаються Європейською радою, в числі яких були прийняті загальні стратегії ЄС відносно Росії (1999), України (1999), країн Середземномор'я (2000).
Для ухвалення рішень про сумісні дії і загальні позиції ЄС, а також інших рішень, заснованих на загальній стратегії, був введений принцип кваліфікованої більшості, а не одноголосності. Це підвищило дієвість даного органу, в першу чергу за рахунок додання йому здатності долати вето окремих незадоволених учасників, що гальмували ухвалення рішень.
Для забезпечення успішного функціонування і координації системи ЗЗПБ введений пост Генерального секретаря Європейської ради – Високого представника по ЗЗПБ. У його функції входить ведення переговорів з третіми сторонами від імені Європейської ради. Європейська рада наділяється правом укладати міжнародні договори в рамках компетенції ЗЗПБ на основі одноголосності держав-членів. При цьому він керується рекомендаціями головуючої держави. Для підвищення ефективності ЗЗПБ передбачена установа в її рамках спеціального Органу раннього сповіщення і політичного планування (ОРСПП) під керівництвом Високого представника по ЗЗПБ.
Відмова Великобританії осінню 1998 від свого опозиційного курсу відносно європейської військово-політичної співпраці відкрив шлях для інтеграції ЗЕС в ЄС і розвитку Європейської політики безпеки і оборони (ЄПБО).
В рамках ЄПБО почалася реалізація франко-британсЬкого плану по створенню Європейських сил швидкого реагування (ЕСБР) і датсько-нідерландської програми формування Європейського поліцейського корпусу. Згідно першому плану, передбачається створення Європейських сил швидкого реагування (ЕСБР), здатних розгортати в двомісячний термін військовий контингент чисельністю 50–60 тис. чоловік для проведення гуманітарних і миротворчих акцій. Даний проект був підтриманий Вашингтонським саммітом НАТО в квітні 1999. Датсько-нідерландська ініціатива припускає формування до 2003 Європейські поліцейські корпуси (ЄПК) для виконання невластивих озброєним силам функцій по захисту цивільного порядку і права в зонах криз, в розмірі до 5 тис. чоловік. ЄПК повинен бути здатний розвернути до 1000 поліцейських в 30-денний період. Саме на ці сили покладено виконання рішення Ради ЄС про посилку в 2003 до Боснії і Герцеговини поліцейської місії, яка замінить розміщений там миротворчий контингент ООН.
Можливість надання сил і засобів НАТО для проведення європейських операцій ЄС обговорювалася в ході непростих переговорів між двома організаціями, які завершилися 16 грудня 2002 підписанням сумісної Декларації НАТО і ЄС по Європейській політиці безпеки і оборони (ЄПБО). Визнаючи за НАТО провідну роль в підтримці безпеки в Європі, ЄС отримало в рамках ЄПБО визнання і право доступу до засобів планування НАТО, включаючи доступ до штабу Головнокомандуючого озброєними силами НАТО в Європі в м. Монсе (Бельгія). Що стосується доступу ЄС до військових ресурсів НАТО, то тут проблема ще дуже далека від свого дозволу.
Співпраця в області внутрішніх справ і правосуддя. Почало співпраці в області внутрішніх справ і правосуддя належало в 1975 створенням міжурядової групи ТРЕВИ («міжнародний тероризм, радикалізм, екстремізм, насильство» – TREVI group) у складі міністрів внутрішніх справ держав-членів ЄЕС. Функції цієї організації включали боротьбу з тероризмом, прикордонний контроль, регулювання імміграційних потоків, припинення нелегального транспортування і торгівлі наркотиками.
З середини 1980-х держави-члени ЄС узяли курс на постійну координацію політики в області внутрішніх справ. У 1985 було підписано Шенгенську угоду між Францією, Німеччиною, Бельгією, Люксембургом і Нідерландами про поступову відміну контролю на внутрішніх рубежах ЄС, а в 1986 – організована Спеціальна робоча група по імміграції (Ad Hoc Immigration Group) для вивчення справ і координації дій за поданням політичного притулку.
Рішення з питань правосуддя і внутрішніх справ приймаються на основі міжурядової співпраці країн Союзу по наступних напрямах:
– політика надання політичного притулку;
– контроль над зовнішніми межами Союзу;
– імміграційна політика;
– митна співпраця;
– співпраця в області цивільного і кримінального права;
– співпраця національних поліцейських служб, створення Європейського поліцейського відомства.
Участь наднаціональних інститутів ЄС в рішеннях з цих питань зведена до мінімуму. Для проведення скоординованої політики в цих областях була створена Рада міністрів внутрішніх справ і юстиції країн ЄС, під егідою якого були початі сумісні поліцейські акції, зокрема направлені на боротьбу з розповсюдженням наркотиків.
Стратегія реалізації співпраці в області внутрішніх справ і правосуддя була закріплена Амстердамським договором і конкретизована рішеннями Віденського (1998), Тамперського (1999) і Брюссельського (2001) самітів ЄС, що узяли зобов'язання по боротьбі з найбільш небезпечними злочинами – організованою злочинністю, торгівлею людьми і злочинами проти дітей, незаконної торгівлі зброєю і наркотиками, корупцією і шахрайством, а також міжнародним тероризмом.
Для реалізації заявлених цілей планується до 2004 наділити правом видачі європейського ордера на арешт спеціально створене відомство Євроюст у складі прокурорів національних держав, суддів високого рангу і офіцерів поліції, що є свого роду прообразом Європейської генеральної прокуратури.
Фінансові і правові інструменти ЄС. Найважливішим фінансовим інструментом є загальний бюджет ЄС. Спочатку бюджет формувався за рахунок внесків держав-членів, проте рішенням Ради ЄЕС від 21 квітня 1970 були створені власні фінансові ресурси ЄС. Вони складаються з:
1. митних зборів на імпорт; відрахувань держав-членів у розмірі 0,75% від збираного податку на додану вартість (ПДВ);
2. відрахувань держав-членів, що встановлюються відповідно до величини їх ВНП.
В цілях дотримання жорсткої бюджетної дисципліни гранична величина загального бюджету ЄС на період з 2000 по 2006 встановлена на рівні 1,27% від сукупного ВНП держав-членів.
Майже половина бюджетних коштів йде на проведення загальної сільськогосподарської політики. Разом з тим в порівнянні з 1960-ми і 1970-ми роками частка аграрних витрат істотно скоротилася, тоді як зросли витрати ЄС на регіональну і соціальну політику.
Через загальний бюджет частково фінансуються і інші напрями внутрішньої політики ЄС (наприклад, науково-технічна, транспортна і ін.), а також зовнішня політика. З цього джерела фінансується гуманітарна і продовольча допомога країнам світу, що мають потребу. Крім цього з 2000 щорічно більше 3 млрд. євро прямує на фінансування проектів технічного і структурного розвитку країн, підготовлюваних до вступу в ЄС, що складає близько 40% всіх витрат на зовнішню політику ЄС.
Найважливіші бюджетні статті реалізуються через спеціальні структурні фонди ЄС: Фонд орієнтації і гарантій в області сільського господарства, відповідальний за реалізацію загальної сільськогосподарської політики ЄС; Фонд регіонального розвитку, відповідальний за програми допомоги регіонам, що відстають в своєму розвитку (наприклад, уражених структурною кризою в промисловості); Соціальний фонд, стимулюючий перекваліфікацію трудящих в регіонах і галузях з високим рівнем безробіття, а також що відповідає за професійне навчання молоді; Фонд сприяння економічному зближенню держав-членів (Фонд об'єднання), створений відповідно до Маастріхтськім договором і орієнтований на розвиток країн з найменшими показниками ВВП на душу населення. Існує також спеціальний Фінансовий інструмент сприяння рибальству, через який виділяються кошти для підвищення конкурентоспроможності підприємств, пов'язаних з риболовецьким промислом в прибережних районах ЄС.
В рамках ЄЕС в 1958 був утворений інший найважливіший фінансовий інструмент ЄС – Європейський інвестиційний банк, сприяючий реалізації довгострокових інвестиційних проектів.
III. Інститути ЄС і процес ухвалення рішень.
Європейська Рада
Європейський парламент
Рада Європейського Союзу
Комісія Європейських Співтовариств
Суд Європейських співтовариств
Суд з питань аудиту
Економічний і соціальний комітет
Комітет регіонів
Для реалізації своєї політики ЄС має розгалужену інституційну структуру, елементи якої формуються двома способами: одні інститути складаються з осіб, що діють як офіційні представники держав-членів; інші – з осіб, пропонованих національними урядами, але що діють від імені всього Співтовариства. Органи Європейського Союзу складаються з органів співтовариств. У питаннях першої опори, співтовариства користуються незалежною законодавчою владою, яка в європейських державах належить парламентам, вибраним на виборах; виконавчою владою, що належить урядам; і юрисдикцією, що належить незалежним судам.
У організаційній системі прагнули знайти рівновагу між наднаціональною формою ухвалення рішень і національними інтересами держав-членів, і, з іншого боку, між представницькими органами, вибраними шляхом демократичних виборів, і органами, призначеними в адміністративному порядку.
На вищому рівні діяльністю і розвитком Союзу управляє Європейська Рада (The European Council), що складається з голів держав і урядів учасників Союзу.
Європейська Рада (European Council) утворена в 1974, а з 1986 його статус був офіційно закріплений в Єдиному європейському акті. У його склад входять голови держав і урядів країн-членів ЄС, а також голова Європейської комісії. Європейська Рада не ухвалює практичних рішень у справах, що входить в компетенцію Союзу. Його завдання - стимулювати розвиток Союзу і намічати загальну політичну лінію розвитку. Рада скликається регулярно не менше одного разу в півроку, протягом піврічного головування кожної з держав-членів. За регламентом, Європейська рада засідає двічі в рік, а фактично – чотири рази на рік (по дві зустрічі на кожне піврічне головування країни-члена). В ході цих зустрічей обговорюються загальна ситуація і найважливіші політичні проблеми Союзу, а також стан світової економіки і міжнародних відносин, визначаються пріоритетні напрями діяльності, приймаються програми і рішення стратегічного характеру. Як нарада голів держав на вищому рівні, Рада фактично визначає завдання Союзу і його відношення з державами-членами. У разі потреби скликаються також позапланові засідання, присвячені, як правило, одному крупному питанню, що вимагає ухвалення політичного рішення. Засідання відбуваються під головуванням розділу або прем'єр-міністра тієї держави, яка в дане півріччя головує в Раді. Підсумки дискусій і ухвалені рішення доводяться до загального зведення у вигляді відповідних політичних висновків головуючої сторони (Presidency conclusions). Формально, це політичний документ, який в подальшому трансформується в правові акти і рішення, що приймаються відповідними інститутами ЄС.
Основними інститутами Союзу є Європейський парламент (The European Parliament), Рада Європейського Союзу (The Council), Комісія Європейських Співтовариств (The Commission), і Суд Європейських Співтовариств (The Court of Justice). Комісія і Суд, а частково і Парламент, представляють виключно союзні інтереси. Досягненню національної мети, у свою чергу, сприяє Рада. Є також допоміжні і консультативні органи: Економічний і соціальний комітет, Комітет регіонів і Рахункова палата (або Палата аудиторів).
Європейський парламент (European Parliament) – консультативно-законодавчий орган ЄС, складається з представників держав-членів, що обираються прямим голосуванням в цих країнах.
Європейський парламент є представницьким органом із загальною кількістю членів 786, які обираються прямими виборами в кожній з держав-членів. Члени Європейського парламенту створюють свої парламентські фракції на основі політичної спрямованості, а не за національністю.
Парламент бере участь у виборі членів інших інститутів і може з кваліфікованою більшістю голосів відкликати Комісію. Він є консультативним органом Ради і Комісії. У законодавчій роботі Парламент бере участь як орган, що дає свої висновки, і, частково, що ухвалює рішення спільно з Радою. Парламент може утрудняти ухвалення рішень Радою, видаючи негативні висновки. Парламент бере участь в обговоренні бюджету Союзу і ухвалює остаточні рішення по витратах, наданих на розсуд. Парламент підтверджує, з свого боку, ухвалення нових членів в Союз. Для проведення практичної роботи Парламент розділена на комісії, одна з яких займається, зокрема, питаннями умов праці.
Функції. Здійснює функції консультацій і контролю; затверджує бюджет і укладає міждержавні угоди; схвалює або вносить поправки до правових актів, що приймаються, і бюджету ЄС.
Повноваження в області контролю. Комісія підзвітна Парламенту. Парламент може приймати санкції відносно Комісії, наприклад, винести їй вотум недовір'я, примусити її піти у відставку. Наприклад, така ситуація склалася в 1999, коли в результаті розслідування була опублікована доповідь, присвячена зловживанням службовим положенням деяких членів Європейської комісії Жака Сантера. Це привело до колективної відставки і призначення нового складу Комісії під керівництвом Романо Проді.
Парламенту відведена провідна роль при призначенні голови і членів Комісії. Парламент контролює діяльність Ради за допомогою розгляду програм і звітів головуючої в Раді держави-члена.
Законодавчі повноваження. Римський договір 1957 відводив Парламенту виключно консультативну роль. З часом його повноваження були значно розширені. Сучасний процес законотворчості в ЄС передбачає участь Європарламенту в законодавчому процесі через обов'язкові процедури взаємодії Комісії і Ради з Парламентом. Існують три основні процедури: консультації, сумісне ухвалення рішень, вираз згоди.
Повноваження в області бюджету. Процедура ухвалення бюджету, що передбачає два читання в Парламенті, дозволяє йому вносити поправки до розробленого Радою проекту. У виняткових випадках Парламент, якщо його думка не була врахована, може відхилити бюджет в цілому. Він дає висновок про діяльність Комісії, пов'язані з виконанням бюджету (на основі висновків Палати аудиторів).
Склад. Після прийому в Союз нових країн-членів, він налічує 786 депутати. Число представників, що обираються в кожній державі-членові, повинне відповідати числу голосів кожної країни в органах ЄС.
З 1979 парламент обирається прямим голосуванням. Термін повноважень депутатів складає п'ять років.
Місце і час проведення сесій. Щомісячні пленарні сесії проходять в Страсбурзі, додаткові сесії і засідання комісій – в Брюсселі. Генеральний секретаріат працює в Люксембурзі.
Організаційна структура. У Європарламенті представлені як європейські партії, так і парламентські фракції, що є політичні альянси менш крупних партій. У політичному спектрі Євросоюзу виділяються два крила: «Праві» – христианко-демократичні партії, консерватори, ліберали і націоналісти і «Ліві» - соціалісти, об'єднані ліві і «зелені». За підсумками виборів червня 2004 більше всього місць в парламенті отримала Європейська народна партія. На другому місці – Партія європейських соціалістів, на третьому – Альянс лібералів і демократів за Європу, на четвертому – фракція «зелених» Європейський вільний альянс. Всього представлено 7 крупних політичних фракцій з переважанням правоцентристів.
Діяльність Парламенту здійснюється під керівництвом Бюро, що складається з голови і 14 віце-голів, що обираються на два з половиною роки. Порядки денні сесій визначає Конференція голів. Крім пленарних засідань депутати працюють в 20 комісіях, що відають окремими напрямами діяльності ЄС. Міжпарламентські делегації підтримують зв'язки з національними парламентами всього світу.
Рада ЄС (Рада міністрів) – (Council) найвищий законодавчий орган ЄС.
Дійсним органом ухвалення рішень є Рада Європейського Союзу. У Раду (Рада міністрів) входять міністри урядів держав-членів в складі, залежному від обговорюваного круга питань. Рада загальних справ займається найбільш важливими з питань, що входять в компетенцію Ради. Він складається з міністрів закордонних справ держав-членів. Питаннями охорони праці займаються відповідні міністри держав-членів, що відають охороною праці, - міністри праці або соціального забезпечення.
Функції. Рада володіє правом ухвалення рішень, забезпечує координацію загальної економічної політики держав-членів, здійснює загальне керівництво бюджетом (спільно з Парламентом), укладає міжнародні угоди. Складається з представників держав-членів ЄС в ранзі міністрів національних урядів. Фактично існує більше 25 різних галузевих Рад.
Організаційна структура. Підготовка сесій Ради здійснюється в Брюсселі Комітетом постійних представників держав – КОРЕПЕР (COREPER) у складі голів національних делегацій при Співтоваристві. КОРЕПЕР проводить попереднє обговорення питань, що виносяться на Раду, що забезпечує безперервність функціонування останнього. Генеральний секретаріат, що також працює в Брюсселі, готує рішення Ради і стежить за їх виконанням.
Зазвичай кожну раду проводить не менші два офіційні засідання і однієї неофіційної зустрічі протягом одного належного голові терміну. Рада може збиратися одночасно в двох або численніших складах.
У Раді представлений один міністр з кожної держави-члена. Проте число голосів членів Ради залежить від розміру і економічного значення країни. Міністри Німеччини, Франції, Італії і Англії, наприклад, мають в раді по 10 голосів, а міністри Ірландії, Данії і Фінляндії тільки по три голоси. Число голосів інших країн коливається від чотирьох до восьми.
Загальна кількість голосів 87. Для кваліфікованої більшості потрібно 62 голоси. Закони про охорону праці підтверджуються на Раді кваліфікованою більшістю. Всі питання, що висуваються на Раді, обговорюються в Комітеті постійних представників держав-членів (Coreper), що полягає, в основному, з послів.
Підготовка питань, до розгляду їх в Комітеті постійних представників, ведеться в комітетах і робочих групах. У обговоренні питань в робочих групах беруть участь експерти центральних адміністрацій і представництв держав-членів. У обговоренні питань охорони праці беруть участь, зокрема, багато присутніх тут Міністерств праці Фінляндії, що служать. У робочих групах всі пропозиції проходять ретельну перевірку, і в Комітет постійних представників передаються лише ті питання, про які не досягли одноголосності в робочих групах. Узгоджені питання, як правило, не розглядаються Комітетом постійних представників. З Комітету постійних представників на спеціальний розгляд Радою переходять лише питання, що залишилися відкритими в Комітеті постійних представників. З погляду Ради головний упор в процесі ухвалення рішень робиться на підготовці питань в робочих групах. У них представники держав-членів, природно, діють в рамках повноважень, наданих їх міністрами.
Комісія Європейських Співтовариств (European Commission) – виконавський орган ЄС, що володіє одночасно правом законодавчої ініціативи.
Головним робочим органом Європейського Союзу є Комісія. У її склад входить 27 комісарів, які призначаються єдиною угодою урядів держав-членів на п'ятирічний термін. У Комісії повинен бути представлений, як мінімум, один представник з кожної країни-члена. Проте члени Комісії в своїй роботі представляють не країну-члена, а виключно Союз.
У розвитку законодавства Співтовариства Комісія має виняткове права ініціативи. Всі пропозиції повинні проходити через Комісію. В процесі обговорення Комісія може змінити свою пропозицію або зняти його з порядку денного. Комісія відповідає за виконання рішень Співтовариства, контролює дотримання законів Союзу в державах-членах і, якщо потрібний, порушує в суді Європейських Співтовариств позов проти держави-члена за порушення членських зобов'язань.
Функції. Комісії належить право законодавчої ініціативи: вона розробляє законодавчі пропозиції і направляє їх в Раду, контролює подальший процес законотворчості; стежить за застосуванням законодавчих актів, прийнятих Радою. У випадках порушень може удатися до санкцій, – наприклад, передати справу до Суду. Вона має право ухвалювати самостійні рішення в таких сферах як сільське господарство, торгівля, конкуренція, транспорт, функціонування єдиного внутрішнього ринку, захист навколишнього середовища і др.; виконує бюджет і управляє фондами ЄС. Крім того, Європейська комісія виконує дипломатичні функції ЄС за кордоном, маючи в своєму розпорядженні мережу представництв (у тому числі і в Києві).
Склад. Комісія складається з 27 членів. Вони призначаються на п'ять років національними урядами, але повністю незалежні у виконанні своїх обов'язків. Кандидатури затверджуються Європейським парламентом. 2005, згідно Ніццськой редакції Договору про ЄС, передбачається спрощення принципу формування Комісії (замість принципу представництва держав вводиться система ротації). Передбачається посилення її відповідальності перед Європейським парламентом.
Організаційна структура. Комісія складається з 27 генерального директората (Directorate-General), що відає окремими напрямами діяльності ЄС, включаючи відносини з третіми країнами. Наприклад, Генеральний директорат XVI займається питаннями проведення політики об'єднання, Генеральний директорат VIII – питаннями розвитку співпраці з державами АКТ (Держави Африки, Карібського моря і Тихоокеанського регіону, учасники Ломейськіх конвенцій). У штаті Комісії налічується 15 тис. службовців – це найбільша установа ЄС.
Місце і час проведення засідань. Комісія збирається один раз в тиждень в Брюсселі.
Комісія розділена з обговорюваних питань на 23 головних директората. Пропозиції Комісії, як правило, ґрунтуються на законодавчих проектах, які ретельно зважуються у відповідному директораті Комісії і в його робочих групах. Представники Комісії мають право брати участь в обговоренні пропозиції у всіх правомочних органах Союзу.
Суд Європейських співтовариств (Court of Justice of the European Communities). Забезпечує одноманітне застосування і тлумачення права ЄС на всій його території. Проте компетенція Суду не розповсюджується на нові сфери діяльності Європейського Союзу, установлені Маастріхтськім договором 1992 – загальну зовнішню політику і політику безпеки, а також співпрацю держав-членів в області правосуддя і внутрішніх справ, що відносяться до сфери міждержавних відносин.
Функції. Суду ЄС підвідомчі всі питання, пов'язані з виконання норм права Співтовариства. Рішення Суду не можуть бути оспорені і підлягають безумовного виконання.
Склад. Складається з 27 суддів (поодинці від кожної держави) і восьми юридичних радників (число останніх може бути збільшено одноголосним рішенням Ради). Вони призначаються на шестирічний термін урядами держав-членів і незалежні у виконанні своїх обов'язків. Голова Суду обирається суддями на три роки. Кожні три роки відбувається часткове оновлення складу суддів і юридичних радників.
Місце перебування – Люксембург.
У 1989, відповідно до Єдиного європейського акту, в допомогу Суду ЄС додатково установлений Суд першої інстанції (Court of the First Instance). Йому переданий розгляд деяких позовів, що висуваються проти інститутів і органів ЄС окремими особами і компаніями, суперечок, що стосуються правил конкуренції, трудових суперечок, застосування антидемпінгових процедур, розгляд справ, пов'язаних з функціонуванням Договору про ЄОВС. Правовий зміст цих рішень може бути оскаржений в Суді ЄС. Суд першої інстанції складається з 15 суддів, що призначаються таким же чином, як і Суд ЄС.
Суд з питань аудиту або Рахункова палата (Палата аудиторів) (The Court of Auditors). Створена в 1975 для аудиторської перевірки бюджету ЄС і його установ. Суд з питань аудиту контролює витрачання засобів і управління робочих органів.
Функції. Перевіряє звіти про доходи і витрати ЄС і всіх його інститутів і органів, що мають доступ до фондів ЄС; стежить за якістю управління фінансами; після завершення кожного фінансового року складає доповідь про свою роботу, а також представляє Європарламенту і Раді висновку або зауваження з окремих питань (на прохання інститутів або за власною ініціативою); допомагає Європарламенту контролювати виконання бюджету ЄС.
Склад. Палата складається з представників держав-членів (поодинці від кожної держави-члена). Вони призначаються Радою одноголосним рішенням на шестирічний термін і повністю незалежні у виконанні своїх обов'язків.
Місце перебування – Люксембург.
Крім Парламенту, представницькими органами є Комітет з регіонів і Комітет з економічних і соціальних питань, які дають Раді і Комісії висновки, що не зобов'язують останніх. Вони представляють знання держав-членів по різних областях і регіонах.
Економічний і соціальний комітет (Economic and Social Committee) – консультативний орган ЄС. Утворений відповідно до Римського договору.
Функції. Консультує Раду і Комісію з питань соціально-економічної політики ЄС. Представляє різні сфери економіки і соціальні групи (працедавців, осіб найманої праці і вільних професій, зайнятих в промисловості, сільському господарстві, сфері обслуговування, а також представників громадських організацій).
Склад. Складається з 344 членів, званих радниками (по 24 представники від Франції, Німеччини, Італії і Великобританії, 21 – від Іспанії, по 12 – від Бельгії, Греції, Нідерландів, Португалії, Швеції і Австрії, по 9 – від Данії, Ірландії і Фінляндії, 6 – від Люксембурга). Не враховані Румунія і Болгарія.
Члени Комітету призначаються Радою одноголосним рішенням строком на 4 роки. Комітет вибирає з числа своїх членів Голову строком на 2 роки. Після прийому в ЄС нових держав чисельність Комітету не перевищуватиме 350 чоловік.
Місце проведення засідань. Комітет збирається 1 раз на місяць в Брюсселі.
Комітет регіонів (Committee of the Regions). Комітет регіонів є консультативним органом, що забезпечує представництво регіональних і місцевих адміністрацій в роботі ЄС. Комітет установлений відповідно до Маастріхтськім договором і діє з березня 1994.
Функції. Консультує Раду і Комісію і дає висновки з усіх питань, що зачіпає інтереси регіонів.
Склад. Складається з 344 членів, що представляють регіональні і місцеві органи, але повністю незалежних у виконанні своїх обов'язків. Кількість членів від кожної країни таке ж, як і в Економічному і соціальному комітеті. Кандидатури затверджуються Радою одноголосним рішенням за пропозиціями держав-членів строком на 4 роки. Комітет вибирає з числа своїх членів Голови і інших посадовців строком на 2 роки. Після прийому в ЄС нових держав-членів чисельність Комітету не перевищуватиме 350 чоловік. Не враховані Румунія і Болгарія.
Місце проведення сесій. Пленарні сесії проходять в Брюсселі 5 разів на рік.
У організаційну структуру ЄС входять також Європейський центральний банк, Європейський інвестиційний банк, інститут Європейського омбудсмена, що займається скаргами громадян щодо поганого управління якого-небудь інституту або органу ЄС, а також 15 спеціалізованих агентств і органів (наприклад – Європейський моніторинг центр по боротьбі з расизмом і ксенофобією, Європол, Евроюст).
Спільно з центральними банками держав-членів Центральний банк Європи складає центральну банківську систему Європи. Очікується, що з часом Центральний банк Європи матиме виняткове права на емісію білетів державної скарбівниць.
IV Законодавча влада Європейських Співтовариств
1.Правовий інструмент реалізації політики ЄС
2.Основні види правових актів
Регламент або ухвала (regulation)
Директиви (directive)
Рішення (decision)
Рекомендації (recommendations) і висновки (opinions)
3. Процеси ухвалення рішень в ЄС
4. Виконання правових актів і контролю за ними
Законодавча влада є правом видавати обов'язкові норми. Законодавчу владу в Союзі здійснюють співтовариства. Таким чином, законодавча влада зачіпає сферу питань першої опори - опори Співтовариства. У сфері питань другої і третьої опор Союз не може видавати законів.
Правовим інструментом реалізації політики ЄС є право Співтовариства – acquis communautaire – важ масив нормативних документів, що діють, включаючи неписані норми – тобто загальні принципи права і традиції взаємодії інститутів Співтовариства, що склалися, між собою і з органами держав-членів. Ухвалення цього законодавства в повному об'ємі є неодмінною умовою вступу будь-якої держави в ЄС.
Законодавча робота співтовариств повинна незмінно спиратися на мандат, що міститься у вищеназваних угодах. Нове законодавство про охорону праці засноване, головним чином, на статтях 100а (товари) і 118а (умови праці) Римської угоди.
Вища законодавча влада в співтовариствах належить Раді (Раді міністрів), що складається з відповідних міністрів держав-членів. Правові акти про охорону праці Рада може видавати в порядку, встановленому Засновницькою угодою, по рішеннях, заснованих на кваліфікованій більшості. Обмежену законодавчу владу мають також Комісія і Парламент.
Право Співтовариства складається з великого масиву документів, який можна розділити на три великі групи:
1) первинне (договірне) право складається із засновницьких договорів і прикладених до них документів – декларацій, протоколів, поправок, а також договорів про вступ в ЄС;
2) вторинне право – регламенти, директиви, рекомендації, загальні і індивідуальні рішення, видані різними органами ЄС;
3) міжнародні угоди ЄС з третіми країнами.
Основою правопорядку співтовариств є засновницькі угоди і договори про приєднання (первинне право). На цих договорах заснована влада співтовариств видавати наднаціональні закони і тлумачити їх. У них затверджено і завдання і цілі співтовариств, а також встановлений порядок використання компетенції. Інакше кажучи, вони є свого роду конституціями Союзу і його співтовариств.
Головна роль належить міждержавним Договорам про створення і функціонування Європейського Союзу: (Паризький 1951, два Римські договори 1957, Єдиний європейський акт 1986, Маастріхтській 1992, Амстердамський 1997 і Ніццській 2000). У них проголошуються основні цілі ЄС, порядок формування і діяльності інститутів, компетенція ЄС. До цієї категорії відносяться деякі другорядні акти, такі як Договір про створення єдиної Ради і єдиної Комісії 1965, Акт про вибори до Європейського парламенту 1976, Угода про Єдиний економічний простір 1994, договори про вступ в ЄС нових членів і деякі інші.
Основні види правових актів
Вторинне законодавство ЄС складають нормативні акти, прийняті інститутами ЄС в межах їх компетенції. Договір про ЄС виділяє п'ять різновидів юридичних документів, які можуть бути прийняті його інститутами:
Регламент або ухвала (regulation) є актом загального характеру, він володіє універсальною дією і підлягає прямому застосуванню в повному об'ємі, тобто дійсно у всіх випадках.. Інакше кажучи, регламент вступає в силу з моменту, вказаного в тексті, на всій території Співтовариства і обов'язковий у всіх своїх елементах для всіх суб'єктів права. Він вводиться в дію без участі або згоди національних органів влади. Регламенти регулюють загальні питання, що мають значення для всіх держав-членів (наприклад, про створення єдиної валюти або об введення імпортних квот і т.п.). Ухвала - по всіх частинах обов'язково і застосовується як таке у всіх державах-членах. Ухвала автоматично витісняє національне законодавство з даного питання.
Директива (directive), на відміну від регламенту, не володіє універсальною дією, оскільки має конкретних адресатів – одне або декілька держав-членів. Директива зобов'язує уряди і парламенти держав-членів до видання законів. Директива визначає мету або результати законотворчого процесу, яких держави-члени зобов'язані досягти. Вона зобов'язує держави-члени у встановлений термін приводити національне законодавство у відповідність із змістом директиви. Якщо національне законодавство після закінчення терміну не відповідає вимогам директиви, то директива може вступити в законну силу в країні-членові, після чого вона застосовується як така, подібно до ухвали. Директива зобов'язує держави-члени прагнути до поставленої в ній мети, але дозволяє національним органам вибирати форми і методи. Конкретні методи виконання завдання залишаються на розсуд національних органів. Наприклад, керуючись директивою про боротьбу з легалізацією незаконних доходів, всі держави-члени ввели в національне законодавство відповідні норми, проте сфери їх застосування, механізм взаємодії банківських і поліцейських служб, а також міра відповідальності в державах-членах помітно розрізняються. Директива вступає в силу за допомогою включення її положень в національне законодавство, для чого державам-членам відводиться певний термін. Проте в деяких випадках директива може застосовуватися безпосередньо: юридичні і фізичні особи, захищаючи свої інтереси, мають право безпосередньо апелювати до директиви, якщо вона не була у встановлений термін включена в національне законодавство.
Законодавство про охорону праці засноване на директивах. У сферу контролю з боку органів охорони праці входить, правда, і ухвала Європейських співтовариств про час їзди і відпочинку водіїв важкого транспорту. Ухвала застосовується, зокрема, до транспорту з санкт-петербурзького регіону до Фінляндії.
Рішення (decision), як і директиви, мають конкретних адресатів – ними можуть бути як держави-члени, так і інші суб'єкти права. Рішення наказує зробити конкретні дії і обов'язково в повному об'ємі для тих, кому воно адресоване. Рішення, як правило, ухвалюються для врегулювання виниклої конкретної проблеми (наприклад, для введення антидемпінгових мит, дозволу або заборони на злиття компаній, надання екстреної допомоги третім країнам і т.п.).
Рекомендації (recommendations) і висновки (opinions) не володіють обов'язковою силою. Вони є рекомендаційними актами, що декларують позицію інститутів Співтовариства з того або іншого питання.
Міжнародні угоди ЄС з третім країнами і міжнародними організаціями є складовою частиною права Співтовариства і обов'язкові як для інститутів ЄС, так і для держав-членів. Разом з основоположними Договорами і вторинним законодавством, міжнародні угоди мають пріоритет над національними законами і є актами прямого застосування і прямої дії, якщо тільки суть самих угод не передбачає іншого.
При цьому розрізняють угоди, що укладаються між Співтовариством і зовнішніми країнами, коли предмет договору повністю входить в компетенцію ЄС (наприклад, торгові угоди або угоди про асоціацію) і так звані «змішані» договори, що укладаються між, з одного боку, що діють спільно Співтовариством і державами-членами, а з іншої – з третіми країнами (наприклад, Угода про партнерство і співпрацю між РФ і ЄС 1994 р.). Для набуття чинності першого типу договорів досить їх схвалення інститутами ЄС, для другого – договори повинні бути не тільки схвалені інститутами ЄС, але і ратифіковані державами-членами відповідно до їх конституційних процедур.
Процеси ухвалення рішень в ЄС. Законотворчий процес в ЄС проходить три етапи: внесення пропозиції, його обговорення і ухвалення рішення. Право законодавчої ініціативи належить Комісії. Саме вона готує проекти рішень.
Для різних категорій законодавчих і нормативних актів передбачені різний порядок ухвалення рішень і, відповідно, різні процедури взаємодії між Комісій, Радою і Парламентом.
Амстердамський договір закріпив чотири основні процедури.
Процедура згоди парламенту, тобто схвалення або накладення вето на акт, що одноголосно приймається Радою, застосовується при рішеннях про прийом в ЄС нових держав-членів, визначенні завдань і повноважень Європейського центрального банку (ЕЦБ), при укладенні міжнародних договорів і ін.
Але є випадки, наприклад, при перегляді цін на сільськогосподарську продукцію, де одноголосно узгоджене Радою рішення не вимагає парламентської згоди. Тоді вдаються до процедури консультації. При цьому роль Парламенту обмежується ухваленням рекомендацій по законопроекту, які Рада може проігнорувати.
По основній масі питань, які Рада вирішує кваліфікованою більшістю, застосовується процедура сумісного рішення Ради і Парламенту. Вона поширена на питання, що стосуються свободи пересування робочої сили і послуг, зайнятості, захисту прав споживачів, транс'європейських транспортних і енергетичних мереж, освіти, культури, охорони здоров'я, охорони навколишнього середовища, загальних принципів контролю за вказаними питаннями. Суть даної процедури, що передбачає два парламентські читання по законопроекту, зводиться до того, що Парламент має можливість остаточно відкинути абсолютною більшістю голосів рішення, сформульоване в Раді. Прийняти парламентські поправки до законопроекту Рада може, голосуючи кваліфікованою більшістю (для ухвалення поправок, що не дістали схвалення Комісії, потрібне одноголосне рішення). За відсутності належного числа голосів в Раді на користь парламентської поправки вона не приймається.
Набагато рідше застосовується процедура співпраці Ради з Парламентом. Вона збережена тільки для ряду питань, що відносяться до функціонування Економічного і валютного союзу. Як і процедура сумісного рішення, процедура співпраці передбачає два парламентські читання по законопроекту. В цьому випадку вето Парламенту може бути подолане одноголосним рішенням Ради. Діючи одноголосно, члени Ради можуть відхилити як і поправки до законопроекту, зроблені в Парламенті, так і схвалені Комісією. Але оскільки одноголосність в Раді часто недосяжно, йому фактично простіше прийняти парламентські поправки, чим наполягати на власному варіанті законопроекту.
В ході обговорення проекту у ряді випадків Рада звертається за додатковою консультацією в Економічний і соціальний комітет і Комітет регіонів.
Остаточне рішення по більшості нормативних актів приймає Раду. Згідно з Угодою про ЄС, рішення в Раді ухвалюються більшістю голосів, проте на практиці поширено голосування кваліфікованою більшістю. У останньому випадку держави-члени мають наступну вагу: Німеччина, Франція, Італія, Великобританія – по 10 голосів, Іспанія – 8, Бельгія, Греція, Нідерланди, Португалія – по 5, Австрія, Швеція – по 4, Ірландія, Данія, Фінляндія – по 3, Люксембург – 2. Разом – 87 голосів. Акти вважаються прийнятими кваліфікованою більшістю за умови, що вони зібрали принаймні 62 голоси «за».
Згідно Ніццськой редакції Договору про ЄС, з 1 січня 2005 при ухваленні рішень голосу держав-членів в Раді матимуть іншу вагу: Німеччина, Франція, Італія і Великобританія отримають по 29 голосів, Іспанія – 27, Нідерланди – 13, Бельгія, Греція, Португалія – по 12, Австрія, Швеція – по 10, Данія, Ірландія, Фінляндія – по 7, Люксембург – 4. Разом – 237 голосів. Акти вважатимуться прийнятими кваліфікованою більшістю за умови, що вони зібрали принаймні 169 голоси «за».
Коли число держав-членів ЄС досягне 27 для ухвалення рішення кваліфікованою більшістю буде потрібно 258 голосів «за» (вага голосу держав-членів в цьому випадку див. табл. 2).
Ніццській договір вводить в практику голосування в ЄС принцип подвійної більшості, який дозволяє зберегти за країнами «великої четвірки» (Франція, ФРН, Великобританія, Італія) контроль над процесом ухвалення рішень в Союзі, що розширюється на схід. Він полягає в тому, що на додаток до перерахованих вище умов голосу «за» повинні представляти ті держави-члени, сумарне населення яких складає принаймні 62% від загальної чисельності населення ЄС.
Виконання правових актів і контролю за ними
Виконання правових актів і контролю за їх дотриманням - обов'язок Комісії. В цілях виконання правових актів Комісія публікує їх в офіційному порядку і інформує про них органів влади держав-членів. Після цього органи влади повинні або привести національне законодавство у відповідність з вимогами директиви, або вказати, що існуюче законодавство відповідає вимогам директиви.
Директиви можна включати в національне законодавство різними способами. У Фінляндії національні правові акти приводяться у відповідність з цілями, визначеними в директиві, в національному законодавчому порядку.
В області охорони праці достатні зміни до законодавства вносяться, як правило, ухвалами Державної ради (уряди). У доповідях, з якими фінські представники виступатимуть, описується порядок включення у фінське законодавство основних директив про охорону праці.
Держави-члени повинні сповіщати (нотифікувати) Комісію про вступ директив до сили. Якщо нотифікованого виконання не відповідає директиві, Комісія вимагає додаткові роз'яснення від держави-члена. При необхідності Комісія робить уряду держави-члена зауваження про недоліки у виконанні законодавства Співтовариства і вимагає їх усунення. Якщо держава-член не усуває недоліку, Комісія зобов'язана представити справу на розгляд Суду Європейських Співтовариств, пред'являючи позов державі-членові за невиконання договірних зобов'язань.
IV Суд Європейських Співтовариств
1. Склад суду
2. Завдання і статус Суду
3. Правовий контроль Суду
3.1. Позови проти держав-членів
3.2. Позови проти органів Співтовариства
1. Склад суду
Європейський суд (офіційна назва - Суд Європейських Співтовариств) проводить свої засідання в Люксембурзі і є судовим органом ЄС вищої інстанції.
Суд Європейських Співтовариств - один з п'яти первинних інститутів співтовариств. Він знаходиться в Люксембурзі і почав діяти ще в 1952 році. У його склад входить 15 суддів, що є членами суду. Крім них в його склад входять дев'ять генеральних адвокатів (advocate general) і помічники. Судді і генеральні адвокати призначаються загальним рішенням урядів держав-членів на шестирічний термін. На практиці до складу суду входить один суддя з кожної країни-члена.
Суд складається з 25 суддів (поодинці від кожної з держав-членів) і дев'яти генеральних адвокатів. Вони призначаються на шестирічний термін, який може бути продовжений. Кожні три роки оновлюється половина складу суддів.
2. Завдання і статус Суду
Завдання Суду - гарантувати дотримання закону при застосуванні і тлумаченні законодавства Співтовариства. Суд розглядає прямі позови і дає національним судам рішення-прецеденти про тлумачення і дієвість права Співтовариства.
Він володіє винятковим правом тлумачення законодавства Співтовариства, але не має ієрархічного положення по відношенню до національних судів держав-членів. У неясних випадках суд держави-члена може попросити у Суду Європейських Співтовариств рішення-прецеденту про тлумачення права Співтовариства. У такому разі апеляційні суди держави-члена зобов'язані просити рішення-прецеденту до ухвалення остаточного рішення. Рішення-прецедент Суду Європейських Співтовариств зобов'язує національний суд.
Суд регулює розбіжності між державами-членами; між державами-членами і самим Європейським Союзом; між інститутами ЄС; між ЄС і фізичними або юридичними особами, включаючи співробітників його органів (для цієї функції недавно був створений Трибунал цивільної служби). Суд дає висновки за міжнародними угодами; він також виносить попередні (преюдиціальні) ухвали по запитах національних судів про тлумачення засновницьких договорів і нормативно-правових актів ЄС. Рішення Суду ЄС обов'язкові для виконання на території ЄС. За загальним правилом юрисдикція Суду ЄС розповсюджується на сфери компетенції ЄС.
Відповідно до Маастріхтськім договором Суду надано право накладати штрафи на держави-члени, ухвали, що не виконують його.
3. Правовий контроль Суду
Крім видачі рішень-прецедентів національним судам, Суд здійснює правовий контроль шляхом дозволу прямих позовів проти держав-членів або органів Співтовариства. Суд ухвалює рішення по позовах і видає рішення-прецеденти лише по запитах. Він не має права висувати власних ініціатив.
3.1. Позови проти держав-членів
Комісія може пред'явити проти держави-члена позов за порушення Засновницької угоди. Держава-член може також пред'явити позов проти іншої держави-члена за порушення членських зобов'язань. До цих пір Комісія пред'явила близько 600 позовів. З політичних міркувань держави-члени не схильні подавати один на одного до суду.
Якщо державу-член не дотримує рішення Суду, то Суд може на основі окремого позову, пред'явленого Комісією, накласти на нього штраф за упущення.
3.2. Позови проти органів Співтовариства
Держави-члени і інші органи Співтовариства (Рада, Комісія, Парламент) можуть оспорювати законність правових актів і рішень. Для відміни правового акту позов повинен бути пред'явлений протягом двох місяців з видання акту. У виняткових випадках приватні особи і організації теж можуть пред'являти позови з метою відміни рішення. У тому ж порядку можна пред'явити позов проти органу Співтовариства за невиконання обов'язків.
Суд Європейських Співтовариств грає істотну роль як орган, що гарантує правопорядок Союзу і удосконалює його. Політично незалежний Суд робить Співтовариство правовою системою. Як нейтральний орган, Суд може забезпечити єдине застосування права Співтовариства, видання нових правових актів і поглиблення інтеграції. Отже, Суд є гарантом розвитку.
Склад суду ЄС і призначення його членів
15 суддів, по одному судді з кожної держави-члена
9 генеральних адвокатів
реєстратор
інший персонал, близько тисячі чоловік
Судді і генеральні адвокати призначаються сумісним договором урядів строком на 6 років.
Збирається відділами і на пленарні засідання.
ФУНКЦІЇ І КОМПЕТЕНЦІЯ
1. Контролює дотримання закону при тлумаченні і застосуванні Засновницької угоди.
2. Компетенція тільки на території внутрішнього ринку обмежується певними позовами і прецедентами
3. Монополія тлумачення питань юрисдикції співтовариства
4. Без ієрархічного положення по відношенню до національних судів
ПРЕЦЕДЕНТИ ДЛЯ НАЦІОНАЛЬНИХ СУДІВ
- тлумачення юрисдикції співтовариства і законність рішень
- суд може просити
верховний суд повинен просити
- зобов'язує національний суд
Правовий контроль судом ЄС
1. Прямі позови
позов комісії державі-членові про порушення засновницької угоди
прохання про розгляд
офіційна догана
обґрунтований висновок
позов вирок, що визнає законність домагань
позов держави-члена іншій державі-членові
позов про законність рішення інституту ЄС
* позов про відміну, який може пред'являтися іншим інститутом, а також за певних умов приватною стороною
* протягом двох місяців з ухвалення рішення
* позов про пасивність
ВИКОНАННЯ ВИРОКІВ
- лояльність
- накладений судом ЄС компенсаційний або умовний штраф
- національні наслідки
РОЛЬ СУДУ
- широке право розсуду
- вирішальне значення мети і завдань угоди
- правові норми рішення суду включаються в acquнs Communautaire (зведення правових норм)
- істотна роль в здійсненні інтеграції
Проект Європейської конституції
Історія питання
Питання про необхідність зміни принципів управління Євросоюзом і структури керівних органів встало в 1990-і роки, коли стало очевидне, що в найближчому майбутньому відбудеться наймасштабніше в історії розширення ЄС (з 15 до 25 членів). До цих пір в ЄС при ухваленні найважливіших рішень діяв принцип консенсусу але з розширенням складу виникала вірогідність того, що найважливіші рішення виявляться надовго заблокованими.
Рішення про початок робіт із створення загальноєвропейської конституції було ухвалене на самміті ЄС в грудні 2001. Робочий орган по розробці проекту конституції отримав назву конвент, очолив його колишній Президент Франції Валері Жіськар д`Эстен.
Робота над проектом конституції тривала три роки. Остаточний текст документа був схвалений на спеціальному самміті ЄС в червні 2004.
29 жовтня 2004 голови всіх 25-ти держав-членів Євросоюзу підписали в Римі нову європейську конституцію. Унікальність цього документа полягає в тому, що він з'явився відразу на 20-ти мовах і став самою просторовою і всеосяжною конституцією в світі. Європейська конституція, на думку її авторів, повинна була сприяти появі загальноєвропейської самосвідомості і зробити ЄС моделлю нового світопорядку.
Церемонія пройшла в залі Горациев і Куріациев римського палацу Киджі на Капітолійському горбі. Саме тут 25 березня 1957 року голови Бельгії, Німеччини, Франції, Італії, Люксембурга і Нідерландів підписали Римський договір про ліквідацію торгових бар'єрів, сумісну економічну політику і уніфікацію життєвих стандартів в своїх країнах.
Пропоновані зміни
Проект Конституції упорядковує правові основи всіх договорів, укладених між країнами Євросоюзу.
265-сторінковий документ містить 450 статей і 60 000 слів, що зробило європейську конституцію другою по багатослівності в світі (на першому місці Конституція Республіки Каліфорнія).
Основні засади Конституції ЄС
29 жовтня 2004 року у Римі лідерами країн Євросоюзу була підписана загальна Конституція, за якою у Європи тепер буде президент і певні атрибути федеративної держави.
Конституція ЄС містить чотири розділи: інститути ЄС, компетенція інститутів ЄС та її здійснення, політика ЄС у різних сферах, порядок перегляду Основного закону.
У преамбулі конституції зазначається, що вона "надихається культурною, релігійною й гуманістичною спадщиною Європи”. А у її текст включена Європейська хартія основних прав і свобод громадян.
Конституція змінює структуру і функції інститутів Євросоюзу. У Раді ЄС з'явиться посада президента. Зараз пост глави Ради за принципом ротації кожні півроку передається з однієї країни ЄС до іншої, президент же буде призначатися Радою строком на два з половиною роки, при цьому його повноваження будуть дуже обмежені.
У Євросоюзі також з'явиться міністр закордонних справ, що буде представляти єдину європейську зовнішню політику. Однак країни - члени ЄС як і раніше зможуть виробляти власну позицію з будь-якого питання, і глава МЗС Євросоюзу зможе говорити від його імені тільки в тому випадку, якщо буде досягнутий консенсус.
Конституція розширює повноваження Європарламенту, який буде не тільки затверджувати бюджет, але й займатися проблемами, пов'язаними зі станом громадянських свобод, прикордонного контролю й імміграції, співробітництва судових і правоохоронних структур всіх країн ЄС.
Зараз у Раді Європи рішення досягаються за згодою всіх країн, що затягує їх прийняття. Конституція ж вводить поняття «подвійної більшості»: для того щоб закон був прийнятий, за нього повинні проголосувати 55 відсотків країн, де проживають не менш як 65 відсотків населення ЄС. Окремі держави, відповідно до конституції, не будуть мати права вето. При цьому, якщо яка-небудь країна буде незадоволена постановою або рішенням Європейської Ради, вона зможе зупинити його дію за умови, що її підтримають ще як мінімум три інших держави.
Число депутатів Європарламенту тепер не зможе перевищувати 750 осіб. Обмежено буде й число членів Еврокомісії: якщо сьогодні у кожної держави-члена повинен бути в "уряді" ЄС свій представник, те незабаром їх буде всього 18.
Закони ЄС будуть прийматися за наступною процедурою: Еврокомісія розробляє законопроект і направляє його в Європарламент. При схваленні більшістю голосів у Європарламенті, законопроект направляється в Європейську Раду, яка повинна затвердити його кваліфікованою більшістю.
Переглядати ж Конституцію можна тільки одностайною ухвалою всіх держав-членів. Така ж одноголосність потрібна і при прийнятті рішень, що стосуються оборони Союзу.
Конституція міняє структуру і функції інститутів ЄС:
У Раді ЄС передбачена посада президента. Зараз пост розділу Ради з принципу ротації кожні півроку передається від однієї країни ЄС інший згідно Конституції, президент повинен був призначатися Радою строком на 2,5 роки.
Передбачена також посада міністра закордонних справ ЄС, який, по думці авторів, повинен представляти єдину європейську зовнішню політику нині зовнішньополітичні функції розділені між верховним представником ЄС по зовнішній політиці (сьогодні цей пост займає Хавьер Солана) і членом Єврокомісії, відповідальним за зовнішні зв'язки (Беніта Ферреро-вальднер). Проте країни члени ЄС як і раніше можуть виробляти власну позицію з будь-якого питання, і розділ МЗС Європи зможе говорити від імені ЄС тільки в тому випадку, якщо буде досягнутий консенсус.
Проект Конституції припускав скорочення складу Єврокомісії: зараз діє принцип «одна країна один єврокомісар», але з 2014 року число єврокомісарів повинне було скласти дві третини від числа країн-членів.
Проект Конституції розширював повноваження Європарламенту, який, як передбачалося, повинен був не тільки затверджувати бюджет, але і займатися проблемами, пов'язаними із станом цивільних свобод, прикордонного контролю і імміграції, співпраці судових і правоохоронних структур всіх країн ЄС.
Проект конституції, серед іншого, припускав відмову від принципу консенсусу і заміну його на принцип так званої «подвійної більшості»: рішення по більшості питань (окрім питань зовнішньої політики і безпеки, соціального забезпечення, оподаткування і культури, де зберігається принцип консенсусу) вважається прийнятим, якщо за нього проголосували не меншого 15 країн-членів, що представляють не меншого 65 % населення всього союзу. У окремих держав не існуватиме «права вето», проте, якщо ухвалу Ради ЄС викликає незадоволеність однієї країни, вона зможе зупинити його дію за умови, що її підтримають ще як мінімум 3 інших держави.
Ратифікація провал
Конституція ЄС теоретично повинна набутити чинності 1 січня 2007 року після того, як вона буде ратифікована парламентами всіх країн, що входять у Євросоюз, а також схвалена всенародними референдумами у 9 країнах ЄС.
Для набуття чинності Конституції її повинні були ратифікувати всі країни ЄС. Якщо хоч би одна країна-член не ратифікує Конституцію, вона не вступить в силу; але це не приведе до розпаду ЄС, оскільки у такому разі всі попередні договори, підписані його членами, залишаться в силі.
Різні країни прийняли різні варіанти ратифікації голосуванням в парламенті або на всенародному референдумі. Країн, що вирішили приймати конституцію на референдумі, десять:
Іспанія (референдум з успіхом пройшов 20 лютого 2005 року)
Франція (29 травня проект знехтуваний)
Нідерланди (1 червня проект знехтуваний)
Люксембург (10 липня проект прийнятий)
Данія (27 вересня)
Португалія (грудень 2005)
Великобританія (почало 2006)
Чехія (середина 2006)
Ірландія
Польща (у двох останніх країнах терміни референдуму поки не визначені).
У половині країн, керівництво яких зважилося на референдуми, є сильна опозиція ідеї загальноєвропейської єдності: до них відносяться Данія, Великобританія, Польща (вона вступила в Євросоюз лише в 2004, але із самого початку заявляла про свої особливі претензії на одне з лідируючих місць в ЄС), Франція і Нідерланди.
VІI. Відносини Україна – Європейський Союз
Загальна характеристика відносин Україна – Європейський Союз
Пріоритети співробітництва між Україною та ЄС
1).Загальна характеристика відносин Україна – Європейський Союз
Відносини між Україною та Європейським Союзом були започатковані в грудні 1991 року, коли Міністр закордонних справ Нідерландів, як головуючої в ЄС країни, у своєму листі від імені Євросоюзу офіційно визнав незалежність України.
Правовою основою відносин між Україною та ЄС є Угода про партнерство та співробітництво (УПС) від 16 червня 1994 року (набула чинності 1 березня 1998 року), яка започаткувала співробітництво з широкого кола політичних, торговельно-економічних та гуманітарних питань.
Стратегія євроінтеграційного поступу України та кроки щодо наближення до членства в Євросоюзі були окреслені у Посланні Президента України до Верховної Ради "Європейський вибір".
Партнерський діалог Україна-ЄС розвивається під час проведення щорічних засідань Самміту Україна-ЄС за участю Президента України; Ради з питань співробітництва за участю Прем’єр-міністра України; Комітету з питань співробітництва; Комітету парламентського співробітництва; регулярних консультацій Україна-Трійка ЄС, постійних експертних консультацій. Між Україною та ЄС щорічно відбувається понад 80 офіційних зустрічей та консультацій на високому та експертному рівнях.
Нинішній розвиток політичного діалогу між Україною та ЄС базується на впровадженні Україною Стратегії інтеграції до ЄС, виконанні сторонами УПС та опрацюванні Плану дій в рамках Європейської політики сусідства. Україна виходить з того, що реалізація зазначеного документа має сприяти посиленню співпраці між Україною та ЄС в умовах розширення, створити необхідні умови для переходу в майбутньому до якісно нового рівня відносин з ЄС. Належна імплементація Плану дій повинна також сприяти поступовій інтеграції України до внутрішнього ринку ЄС та створити передумови для започаткування з ЄС зони вільної торгівлі. Кінцевою політичною метою Плану дій має стати укладення нової посиленої угоди з ЄС.
Залишаючись поза межами Євросоюзу, Україна успішно асоціюється з процесом здійснення спільної європейської політики безпеки та оборони (ЄПБО). Україна бере участь у Поліцейських місіях ЄС в Боснії і Герцеговині та Республіці Македонія.
Зміцненню правової основи цієї співпраці слугуватиме укладення Угоди про участь України в операціях Європейського Союзу з врегулювання кризових ситуацій, а також про безпекові процедури обміну інформацією, яке очікується ближчим часом.
ЄС визнає також важливу роль України у підтриманні безпеки і стабільності на континенті, а також її високий промислово-технологічний потенціал у військовій сфері, що підтверджується практикою запрошення України до проведення військових навчань за участю підрозділів ЄС.
Динамічно розвивається торговельно-економічне співробітництво між Україною та Європейським Союзом. З року в рік стабільно зростає двосторонній зовнішньоторговельний оборот та прямі іноземні інвестиції з країн ЄС в українську економіку. На сьогодні ЄС є найбільшим зовнішньоторговельним партнером України у світі (на 25 країн-членів ЄС припадає 33% зовнішньоторговельного обороту України).
У червні 2004 року відбулося парафування Угоди між Європейським Співтовариством та Кабінетом Міністрів України про торгівлю деякими сталеливарними виробами. Завершується процес опрацювання зі сторони ЄС питання щодо відповідності економіки України критеріям ринковості в рамках антидемпінгового законодавства ЄС.
Україна та ЄС активно співпрацюють у рамках Робочої групи з питань розгляду заявки України на вступ до СОТ. ЄС на постійній основі підтримує Україну як у багатосторонньому, так і двосторонньому переговорному процесах у рамках СОТ. Після підписання у 2003 році Двостороннього протоколу щодо доступу до ринків товарів та послуг в рамках СОТ сторони розпочали роботу над розробленням та узгодженням проекту Звіту Робочої групи.
В останні роки помітно активізувалося співробітництво України та ЄС в галузі енергетики, в тому числі ядерної, сільського господарства та охорони навколишнього середовища. Поступово зростає політична та фінансова допомога Україні з боку ЄС у вирішенні наболілих проблем в енергетичному секторі та подоланні наслідків аварії на Чорнобильській станції.
За підтримки ЄС здійснюється також реформування системи управління газотранспортною системою України, проведення технічного аудиту нафтотерміналу „Південний” та техніко-економічного обґрунтування для проекту транспортування каспійської нафти нафтопроводом Одеса-Броди-Гданськ, підтримується розвиток альтернативної енергетики в Україні, модернізація вугільної промисловості тощо.
Починаючи з 1991 року, Європейський Союз надає значну технічну, гуманітарну та макрофінансову допомогу Україні. На сьогодні загальний обсяг допомоги, наданої Україні з боку ЄС, складає понад 1 млрд. євро.
З огляду на значний космічний технічний та технологічний потенціал України, перспективним напрямом співробітництва України та ЄС є сфера космічних досліджень. У жовтні 2004 року Рада ЄС з питань транспорту, телекомунікацій та енергетики схвалила початок переговорів з Україною щодо її приєднання до амбіційного проекту європейської супутникової навігаційної системи Galileo. Планується, що Україна укладе угоду про співробітництво щодо даного проекту з ЄС. Угода включатиме співробітництво у технічних питаннях, сфері наукових досліджень, зокрема стандартизації, моніторингу, а також братиме участь у фінансуванні проекту.
Україна активно взаємодіє з ЄС у сфері боротьби з нелегальною міграцією, реадмісії, боротьби з організованою злочинністю і тероризмом, здійснює активне реформування прикордонного менеджменту, міграційно-візової політики та відповідної правової бази.
В контексті розширення ЄС Україна прагне не допустити появи нових розподільчих ліній в Європі та виступає за забезпечення недискримінаційного порядку в’їзду до країн-членів ЄС своїх громадян. Робота на цьому напрямі, зокрема, передбачає перспективне запровадження довгострокових багаторазових віз для громадян України, які на постійній основі беруть участь у економічних, культурних, спортивних, наукових і навчальних обмінах з ЄС; полегшення порядку перетину кордону для громадян України, що мешкають в прикордонних з ЄС районах, а в довгостроковій перспективі - спрощення візового режиму ЄС для всіх категорій українських громадян.
Євроінтеграція є головним зовнішньополітичним пріоритетом України, а євроінтеграційна ідея, яка набуває дедалі ширшої підтримки в українському суспільстві, поступово стає чинником не лише зовнішньої, але й внутрішньої політики України.
2).Пріоритети співробітництва між Україною та ЄС
Щорічно Радою з питань співробітництва між Україною та ЄС, з урахуванням стану виконання пріоритетів, визначених на попередньому засіданні, схвалюються пріоритетні напрямки двостороннього співробітництва в рамках імплементації Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС на наступний період.
На попередньому Шостому засіданні Ради з питань співробітництва між Україною та ЄС (18 березня 2003 р. м. Брюссель) Сторони визначили 7 пріоритетів імплементації Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС:
1. Енергетика. Цей пріоритет охоплюватиме реформу енергетичного сектору, включаючи приватизацію енергогенеруючого та розподільчого сектору та реформу вугільного сектору, продовження співробітництва у сфері відновлювальної енергетики та енергоефективності; інфраструктура транспортування енергоресурсів, особливо транзит газу; ядерна безпека і пов’язані з цим питання, включаючи закриття ЧАЕС та допомогу ЄС та країн Великої сімки у цьому секторі.
2. Торгівля та інвестиції. Сторони концентруватимуть роботу на заходах з метою пришвидшення переговорного процесу по вступу України до СОТ, включаючи прийняття та впровадження міжнародних стандартів і технічного регулювання, посилення захисту прав інтелектуальної власності відповідно до правил УПС та СОТ. Маючи на увазі зазначене та з метою сприяння загальному інвестиційному клімату, сторони продовжуватимуть докладати зусилля задля вирішення проблемних питань у торгівлі та у сфері інвестицій.
3. Юстиція і внутрішні справи. Співробітництво концентруватиметься на впровадженні Плану дій ЄС, прийнятого Радою та затвердженого Україною. Це включатиме підготовку та здійснення таблиці впровадження, моніторингу, оцінки та визначення щорічних пріоритетів. Пріоритети концентруватимуться на переговорах щодо угоди про реадмісію; посиленні менеджменту кордонів, включаючи розвиток прикордонної інфраструктури, питаннях міграції, судовій реформі, верховенстві права, боротьбі з організованою злочинністю у всіх її формах, а також боротьбі з тероризмом. Сторони також обговорюватимуть питання, які торкаються розширення ЄС, включаючи питання віз.
4. Наближення законодавства України до норм і стандартів ЄС є ключовою метою і буде відображеною у технічній допомозі ЄС.
5. Охорона навколишнього середовища. На додаток до співробітництва у сфері ядерної безпеки сторони мають намір концентрувати роботу насамперед на впровадженні Кіотського протоколу. Співробітництво також включатиме проблеми, пов’язані з погіршенням екологічної ситуації на Дунаї та на Чорному морі, включаючи очищення стічних вод, та підготовку до Конференції міністрів навколишнього середовища у Києві у 2003 році.
6. Співробітництво у транспортній сфері включатиме подальшу інтеграцію української транспортної інфраструктури, зокрема портів, до європейської транспортної мережі в рамках панєвропейських транспортних коридорів, Чорноморського Панєвропейського транспортного простору ПЕТРА та ТРАСЕКА.
7. З метою належного вирішення всіх питань у пріоритетних сферах співробітництва та з огляду на розширення ЄС, особлива важливість надаватиметься посиленню регіонального та транскордонного співробітництва.
На основі двосторонньої Угоди про співробітництво у сфері науки і техніки, що була підписана у 2002 році, Сторони розвиватимуть далі співробітництво у даній галузі, а також вивчатимуть можливості для співробітництва у сфері досліджень космосу.
VІIІ. Правова основа відносин між Україною та ЄС - Угода про партнерство та співробітництво
Загальна характеристика правових відносин між Україною та ЄС - Угода про партнерство та співробітництво
Інституції Угоди про партнерство та співробітництво
1).Загальна характеристика правових відносин між Україною та ЄС - Угода про партнерство та співробітництво
Відносини між Україною та Європейським Союзом були започатковані в грудні 1991 року, коли Міністр закордонних справ Нідерландів, як головуючої в ЄС, у своєму листі від імені Євросоюзу офіційно визнав незалежність України.
Правовою основою відносин між Україною та ЄС є Угода про партнерство та співробітництво (УПС) від 16 червня 1994 р. (набула чинності 1 березня 1998 р.), яка започаткувала співробітництво з широкого кола політичних, торговельно-економічних та гуманітарних питань.
На сьогодні в рамках УПС визначено 7 пріоритетів співпраці між Україною та ЄС: енергетика, торгівля та інвестиції, юстиція та внутрішні справи, наближення законодавства України до законодавства Євросоюзу, охорона навколишнього середовища, транспортна сфера, транскордонне співробітництво, співпраця у сфері науки, технологій та космосу.
Партнерський діалог Україна-ЄС розвивається під час проведення щорічних засідань Самміту Україна-ЄС за участю Президента України; Ради з питань співробітництва за участю Прем'єр-міністра України; Комітету з питань співробітництва; Комітету парламентського співробітництва; регулярних консультацій Україна-Трійка ЄС, постійних експертних консультацій. Між Україною та ЄС щорічно відбувається понад 80 офіційних зустрічей та консультацій на високому і експертному рівнях.
Євроінтеграція є головним та незмінним зовнішньополітичним пріоритетом України. Президент України у Посланні до Верховної Ради України у червні 2002 року визначив європейську інтеграцію стрижнем стратегії економічного та соціального розвитку України на наступне десятиріччя.
Нинішній розвиток політичного діалогу між Україною та ЄС базується на впровадженні Україною Стратегії інтеграції до ЄС, виконанні сторонами УПС та опрацюванні Плану дій в рамках Європейської політики сусідства. Україна виходить з того, що реалізація зазначеного документа має сприяти посиленню співпраці між Україною та ЄС в умовах розширення, створити необхідні умови для переходу в майбутньому до якісно нового рівня відносин з ЄС. Належна імплементація ПД повинна також сприяти поступовій інтеграції України до внутрішнього ринку ЄС та створити передумови для започаткування з ЄС зони вільної торгівлі. Кінцевою політичною метою ПД має стати укладення нової посиленої угоди з ЄС.
Залишаючись поза межами Євросоюзу, Україна успішно асоціюється з процесом здійснення спільної європейської політики безпеки та оборони (ЄПБО). Наша держава бере участь у Поліцейських місіях ЄС в Боснії і Герцеговині та Республіці Македонія.
Зміцненню правової основи цієї співпраці слугуватиме укладення Угоди про участь України в операціях Європейського Союзу з врегулювання кризових ситуацій, а також про безпекові процедури обміну інформацією, яке очікується ближчим часом.
ЄС визнає також важливу роль України у забезпеченні безпеки і стабільності на континенті, а також її високий промислово-технологічний потенціал у військовій сфері, що підтверджується практикою запрошення нашої держави до проведення військових навчань за участю підрозділів ЄС.
Динамічно розвивається торговельно-економічне співробітництво між Україною та Європейським Союзом. З року в рік стабільно зростає двосторонній зовнішньоторговельний оборот та прямі іноземні інвестиції з країн ЄС в українську економіку. На сьогодні ЄС є найбільшим зовнішньоторговельним партнером України у світі (на 25 країн-членів ЄС припадає 33% зовнішньоторговельного обороту України).
У червні 2004 року відбулося парафування Угоди між Європейським Співтовариством та Кабінетом Міністрів України про торгівлю деякими сталеливарними виробами, підписання якої заплановано восени. Відповідно до Угоди, квота України на поставки сталевих виробів до країн ЄС на 2004 рік складатиме 606 тисяч тон. Завершується процес опрацювання ЄСівською стороною питання щодо відповідності економіки України критеріям ринковості в рамках антидемпінгового законодавства ЄС.
Україна та ЄС активно співпрацюють у рамках Робочої групи з питань розгляду заявки України на вступ до СОТ. ЄСівська сторона на постійній основі підтримує Україну як у багатосторонньому, та і двосторонньому переговорному процесах у рамках СОТ. Після підписання у 2003 р. Двостороннього протоколу щодо доступу до ринків товарів та послуг в рамках СОТ сторони розпочали роботу над розробленням та узгодженням проекту Звіту Робочої групи.
Україна активно взаємодіє з ЄС у сфері боротьби з нелегальною міграцією, реадмісії, боротьби з організованою злочинністю і тероризмом, здійснює активне реформування прикордонного менеджменту, міграційно-візової політики та відповідної правової бази.
В контексті розширення ЄС Україна прагне не допустити появи нових розподільчих ліній в Європі та виступає за забезпечення недискримінаційного порядку в'їзду до країн-членів ЄС своїх громадян. Робота на цьому напрямі, зокрема, передбачає: перспективне запровадження довгострокових багаторазових віз для громадян України, які на постійній основі беруть участь у економічних, культурних, спортивних, наукових і навчальних обмінах з ЄС; полегшення порядку перетину кордону для громадян України, що мешкають в прикордонних з ЄС районах, а в довгостроковій перспективі - спрощення візового режиму ЄС для всіх категорій українських громадян.
В останні роки помітно активізувалося співробітництво України та ЄС в галузі енергетики, в тому числі ядерної, сільського господарства та охорони навколишнього середовища. Поступово зростає політична та фінансова допомога Україні з боку ЄС у вирішенні наболілих проблем в енергетичному секторі та подоланні наслідків аварії на Чорнобильській станції.
За підтримки ЄС здійснюється також реформування системи управління газотранспортною системою України, проведення технічного аудиту нафтотерміналу "Південний" та техніко-економічного обґрунтування для проекту транспортування каспійської нафти нафтопроводом Одеса-Броди-Гданськ, підтримується розвиток альтернативної енергетики в Україні, модернізація вугільної промисловості тощо.
Європейський Союз є найбільшим донором України. Починаючи з 1991 року, загальний обсяг допомоги, наданої Україні з боку ЄС в рамках програми ТАСІS, макрофінансової та гуманітарної допомоги, складає понад 1 млрд. євро.
Перспективним напрямом співробітництва України та ЄС є сфера космічних досліджень. Враховуючи той факт, що Україна належить до вісімки держав, які мають значний космічний технічний та технологічний потенціал, 2 вересня 2004 року Європейська Комісія звернулася до Ради Міністрів ЄС з пропозицією розпочати переговори з Україною щодо угоди про співпрацю у створенні Глобальної навігаційної системи (GNSS). Передбачається, що така співпраця буде розвиватися в галузі промисловості, науково-дослідницькій роботі, зокрема, в питаннях стандартизації, в контролі сумісності регіональних систем тощо.
Своє головне завдання Україна на сьогоднішньому етапі вбачає в утвердженні європейських цінностей і стандартів в політиці, економіці, соціальній сфері. У цьому - запорука суспільної стабільності і сталого розвитку нашої держави.
Угода про партнерство та співробітництво (УПС) між Україною, з одного боку, та Європейськими Співтовариствами та їх країнами-членами, з іншого, була підписана у Люксембурзі 14 липня 1994 року і набула чинності у березні 1998 року.
Основними цілями УПС є розвиток тісних політичних стосунків між Україною та ЄС шляхом постійного діалогу з політичних питань, сприяння розвитку торгівлі та інвестицій, забезпечення підгрунтя для взаємовигідного економічного, соціального фінансового, громадського, науково-технологічного та культурного співробітництва, а також підтримки зусиль України щодо зміцнення демократії, розвитку її економіки, а також завершення переходу до ринкової економіки.
2).Інституції Угоди про партнерство та співробітництво
У відповідності до Угоди, сторони встановили і підтримують регулярний політичний діалог: проводяться переговори на найвищому політичному рівні в рамках самітів, для спостереження за впровадженням Угоди згідно з положеннями УПС створено Раду з питань співробітництва, яка проводиться на міністерському рівні щонайменше раз на рік. Раді з питань співробітництва у виконанні нею її обов'язків допомагає Комітет з питань співробітництва. Політичний діалог на парламентському рівні здійснюється в рамках Комітету парламентського співробітництва.
Згідно з УПС, Рада з питань співробітництва може приймати рішення про створення будь-якого іншого спеціального комітету чи органу для надання їй допомоги у виконанні її обов'язків і вона визначає склад та обов'язки таких комітетів або органів і порядок їх діяльності.
На сьогодні в рамках Комітету з питань співробітництва між Україною та ЄС створено та діють 4 підкомітети, а також 3 робочі групи (в рамках Підкомітету ¦3):
Підкомітет з питань торгівлі та інвестицій.
Підкомітет з питань фінансів, економіки та статистики.
Підкомітет з питань транспорту та енергетики, співробітництва у цивільному та ядерному секторі, охорони довкілля, освіти, навчання та технологій.
Робоча група з питань відновлювальної енергетики та енергоефективності.
Робоча група з питань змін клімату.
Робоча група з питань енергетичних стратегій.
Підкомітет з митних питань, транскордонного співробітництва, боротьби з нелегальною міграцією, відмиванням грошей та наркобізнесом
* * * УПС була укладена на початковий період тривалістю десять років.
ІХ. Взаємини Україна - Рада Європи
Процес вступу України до Ради Європи
Членство України в Радi Європи
Перспективи спiвробiтництва України з РЄ:
1).Процес вступу України до Ради Європи
Рада Європи
Рада Європи була створена 5 травня 1949 року "задля досягнення більшої єдності між її членами з метою забезпечення та втілення ідеалів та принципів, які є їх спільною спадщиною та сприяння економічному і соціальному прогресу". Загальною метою Ради є підтримка основних принципів прав людини, плюралізму, демократії та верховенства права, а також зростання добробуту усіх громадян Європи 1.
До Ради Європи входять 43 країни (див. нижче). Найновішими членами є: Угорщина (1990); Польща (1991); Болгарія (1992); Естонія, Литва, Словенія, Чеська Республіка, Словаччина і Румунія (1993); Андорра (1994); Латвія, Албанія, Молдова, колишня Югославська Республіка Македонія 2 і Україна (1995); Росія і Хорватія (1996); Грузія (1999), Вірменія та Азербайджан (2001).
Рада складається з Комітету міністрів, у якому досягається згода щодо спільних дій урядів та Парламентської асамблеї з 291 члена, яка робить пропозиції щодо нової діяльності і загалом функціонує як парламентський форум. Деякі заходи Ради Європи відкриті і для країн, що не є її членами. Боснія та Герцеговина (з 28 січня 1994 р.) та Федеративна Республіка Югославія (з 22 січня 2001 р.) мають особливий статус гостя на Парламентській асамблеї. У 1997 році статус Білорусі, як спеціального гостя Парламентської асамблеї, був призупинений, а процедура вступу у Раду Європи була заморожена. Канада, Ізраїль і Мексика мають статус спостерігачів у Парламентській асамблеї, а Ватикан, Сполучені Штати Америки, Канада, Мексика і Японія мають статус спостерігача у Комітеті міністрів Ради.
Рада уклала близько 165 міжурядових конвенцій та угод, серед яких основними є Конвенція з захисту прав людини та основних свобод; Європейська культурна конвенція та Європейська соціальна хартія. На саміті у Відні в 1993 році Рада Європи підкреслила свій внесок у безпеку демократії в Європі.
Концепція безпеки демократії має два аспекти: по-перше, абсолютна вимога плюралістичної та парламентської демократії, неподільності та універсальності прав людини та верховенства права і спільної культурної спадщини, збагаченої різноманітністю як основних передумов безпеки; і, по-друге, серйозний наголос на європейській співпраці на ґрунті цих цінностей як на методі зміцнення довіри на всьому континенті, які допомагатимуть запобігати конфліктам і водночас знаходити вирішення спільних проблем.
Поширення безпеки демократії допомагає долати численні ризики для європейської безпеки. Окрім зменшення ризику повернення до тоталітарного правління, вона забезпечує відповідь на серйозні масові порушення свобод і прав людини, до яких належить і дискримінація якоїсь частини населення; серйозні недоліки у забезпеченні верховенства права; агресивний націоналізм, расизм і нетерпимість, а також міжетнічне напруження і конфлікти; тероризм й організована злочинність; соціальна дезінтеграція, розшарування і напруження на місцевому і регіональному рівнях.
Рада Європи провела свій другий саміт в Страсбурзі 10-11 жовтня 1997 pоку, на якому прийняла План дій щодо основних завдань Ради на період до 50-ї річниці у травні 1999 року і надалі. План дій стосується питань демократії та прав людини; соціальної єдності; безпеки громадян; демократичних цінностей і культурного різноманіття. 1 лютого 1998 року набула чинності Рамкова конвенція Ради Європи із захисту національних меншин. Крім того, з 1 листопада 1998 року набуло чинності рішення Ради про створення, згідно з умовами відповідного Протоколу до Європейської конвенції з прав людини, нового широкомасштабного Суду з прав людини.
У Плані дій також передбачено умови призначення Комісара Ради Європи з прав людини. Встановлено також процедуру моніторингу, спрямованого на контроль за виконанням зобов'язань, які взяті державами-учасницями. Конфіденційний, конструктивний і недискримінаційний діалог проходить як на урядовому рівні у Комітеті Міністрів, так і на парламентському в Парламентській асамблеї.
Значне збільшення кількості членів Ради Європи по закінченні холодної війни та досягнуте зростання числа конвенцій демонструють бажання урядів країн-учасниць створити структури співпраці, покликані уникати нових ліній розподілу на континенті і розбудовувати спільну європейську цивілізацію демократичних націй. Таким чином, зусилля Ради Європи в цих сферах доповнюють зусилля Північноатлантичного альянсу. Рада Європи намагається втілювати свій План дій через співпрацю з європейськими та іншими міжнародними організаціями, зокрема з Європейським Союзом і ОБСЄ. Країни - члени Ради Європи
Албанія Естонія Мальта Словенія
Андорра Ірландія Молдова Туреччина
Австрія Ісландія Нідерланди Угорщина
Азербайджан Іспанія Німеччина Україна
Бельгія Італія Норвегія Фінляндія
Болгарія Кіпр Польща Франція
Великобританія Латвія Португалія Хорватія
Вірменія Ліхтенштейн Росія Чеська Республіка
Греція Литва Румунія Швеція
Грузія Люксембург Сан-Марино Швейцарія
Данія Колишня Югославська Республіка Македонія(2) Словаччина
Країни, що подали заяви про вступ
Боснія
Країни зі спеціальним статусом гостя Парламентської асамблеї
Боснія Федеративна Республіка Югославія
Статус спостерігача при Комітеті міністрів
Ватикан Канада Мексика Сполучені Штати Америки Японія
Статус спостерігача при Парламентській асамблеї Ради
Ізраїль Канада Мексика
З огляду на те, що вступ країни до РЄ свідчить про її демократичний вибiр, послiдовнiсть у проведеннi реформ, спрямованих на захист прав людини та змiцнення демократичних iнститутiв, 14 липня 1992 р. Україна заявила про своє бажання приєднатися до РЄ.
16 вересня 1992 р. Верховнiй Радi України було надано статус "спецiально запрошеного гостя" у Парламентськiй асамблеї РЄ (ПАРЄ). Резолюцiєю (92) 29 вiд 23 вересня 1992 р. Комiтет мiнiстрiв РЄ доручив ПАРЄ пiдготувати висновок стосовно ступеня готовностi України до вступу у РЄ вiдповiдно до положень Статутної Резолюцiї (51) 30 А.
З моменту проголошення Україною намiру набути членства в РЄ спiвробiтництво мiж нашою державою та цiєю мiжнародною органiзацiєю на урядовому та парламентському рiвнях значно активiзувалося. Депутати Верховної Ради України брали активну участь у роботi ПАРЄ. Основною формою спiвпрацi на урядовому рiвнi стала участь представникiв України в робочих органах Комiтету мiнiстрiв РЄ. Експерти України залучалися до розробки Рамкової конвенцiї про захист нацiональних меншин та Європейської хартiї регiональних мов або мов меншин.
До набуття членства в РЄ Україна стала стороною кiлькох конвенцiй цiєї органiзацiї, зокрема Європейської культурної конвенцiї, Європейської рамкової конвенцiї про транскордонне спiвробiтництво мiж територiальними общинами або властями, Європейської конвенцiї про iнформацiю щодо iноземного законодавства.
У вереснi 1995 р. Україна приєдналась до шести Конвенцiй РЄ у галузi боротьби зi злочиннiстю. 15 вересня 1995 р. Україною була пiдписана Рамкова конвенцiя про захист нацiональних меншин.
У цей перiод РЄ, зокрема Європейська комiсiя "За демократiю через право" (Венецiанська комiсiя), провела правову експертизу проектiв окремих статтей нової Конституцiї України, проектiв Сiмейного та Адмiнiстративного кодексiв України, проекту Закону України про мiсцевi ради народних депутатiв.
15 вересня 1995 р. у Києвi було вiдкрито Центр iнформацiї та документацiї РЄ на базi Української Правничої Фундацiї. З цієї нагоди в Українi перебував Генеральний секретар РЄ Д.Таршис. Дiяльнiсть Центру iнформацiї та документацiї РЄ сприяє розповсюдженню серед населення нашої країни основних цiнностей Ради Європи.
26 вересня 1995 р. пiд час вересневої частини сесiї 1995 р. ПАРЄ ухвалила позитивний висновок щодо заявки України на вступ до Ради Європи (Висновок ПАРЄ N 190 (1995)). Одним з головних факторiв, що вплинув на ухвалення цього висновку, була пiдготовка вiдповiдей органiв державної влади України на запитальник Комiтету ПАРЄ з полiтичних питань, якi були надiсланi до Страсбурга спiльно Президентом України, Головою Верховної Ради України та Прем'єр-мiнiстром України. Було надано вичерпну iнформацiю про стан та перспективи розвитку конституцiйно-правових перетворень у нашiй державi. Зазначений висновок ПАРЄ мiстить в собi низку зобов'язань України щодо впровадження у нацiональне законодавство норм та стандартiв РЄ. В Асамблеї нашiй країнi надано 12 мiсць. У роботi згаданої частини сесiї ПАРЄ взяла участь делегацiя Верховної Ради України на чолi з Головою Верховної Ради України.
Визначною подiєю з точки зору завершення складної i тривалої (понад три роки) процедури вступу України до РЄ стало засiдання Комiтету мiнiстрiв РЄ, яке вiдбулося 19 жовтня 1995 р. На пiдставi винесеного 26 вересня висновку, Комiтет мiнiстрiв РЄ одностайно ухвалив резолюцiю про запрошення України стати 37-м членом органiзацiї i приєднатися до її Статуту.
31 жовтня 1995 р. Верховна Рада України ухвалила Закон України про приєднання до Статуту Ради Європи.
9 листопада 1995 р. вiдбулась урочиста церемонiя вступу України до РЄ, в якiй взяла участь делегацiя України на чолi з Прем'єр-мiнiстром України. Вступ України до РЄ засвiдчив визнання з боку європейської спiльноти прогресивних полiтичних та економiчних реформ, здiйснених нашою державою за порiвняно короткий строк.
2).Членство України в Радi Європи
Набувши членства в РЄ, Україна взяла на себе низку зобов'язань у сферi реформування чинного законодавства на основi норм та стандартiв РЄ, зокрема прийняти вiдповiднi закони та приєднатися до ряду конвенцiй. При цьому РЄ висловила готовнiсть надавати всебiчну експертну допомогу.
Так, 9 листопада 1995 р. Генеральний секретар РЄ Д.Таршис та член Європейської Комiсiї Х. Ван дер Брук пiдписали Спiльну програму Комiсiї європейських спiвтовариств та Ради Європи щодо реформування правової системи, мiсцевого самоврядування та удосконалення системи правозастосування в Українi. Лише з 1996 по 1997 рр. загальний обсяг фiнансування цього проекту з боку ЄС та РЄ становив близько 3 млн. дол. США. З метою проведення детального аналiзу стану виконання цiєї Спiльної програми та обговорення нових спiльних заходiв в її рамках у березнi 1996 р. i лютому 1997 р. у Києвi, у червнi 1998 р. та квiтнi 1999 р. у Страсбурзi вiдбулися засiдання Керiвного комiтету з нагляду за виконанням згаданої Програми.
РЄ вивчає проблеми, з якими зiткнулася Україна на шляху демократичних перетворень, допомагає у розробці вiдповiдних рекомендацiй, а також намагається залучити європейськi країни до їх вирiшення. Так, 26 сiчня 1996 р. ПАРЄ прийняла Резолюцiю 1078 (1996) про економiчну ситуацiю в Бiлорусi, Росiї та Українi, де мiститься звернення до держав Європи активiзувати торговельно-економiчнi вiдносини з цими країнами, уникати протекцiонiзму та адаптувати до нових реалiй програми надання їм допомоги. Резолюцiї ПА РЄ 1087 (1996) вiд 26 квiтня 1996 р. та 1127 (1997) вiд 24 червня 1997 р. були присвяченi проблемам лiквiдацiї наслiдкiв аварiї на ЧАЕС та уникненню подiбної трагедiї в майбутньому. Резолюцiя 1180 (1999) вiд 28 сiчня 1999 р. про економiчну ситуацiю в Росiї та Українi стосується наслiдкiв економiчної кризи в цих країнах у 1998 р. Рекомендацiя 1455 (2000) вiд 5 квiтня 2000 р. про репатрiацiю та iнтеграцiю кримських татар була присвячена вирiшенню питань повернення та облаштування в Українi кримськотатарського населення.
На сесiї ПАРЄ, яка проходила 23-27 вересня 1996 р., на посаду суддi вiд України до Європейського суду з прав людини було обрано В.Г.Буткевича. У вереснi 1998 р. його було переобрано до нового Європейського суду з прав людини.
На запрошення Голови ПАРЄ Л.Фiшер Президент України Л.Кучма 22 - 23 квiтня 1996 р. перебував у Страсбурзi з офiцiйним вiзитом, в ходi якого провiв зустрiчi з керiвниками Органiзацiї та виступив на сесiї ПАРЄ. Пiд час виступу Л.Кучма ознайомив європейських парламентарiв з демократичними перетвореннями, соцiально-економiчним становищем у нашiй державi та баченням Україною подальших шляхiв розвитку спiвробiтництва з РЄ.
З нагоди 5-ї рiчницi незалежностi України Генеральний секретар РЄ Д.Таршис вiдвiдав нашу державу з офiцiйним вiзитом.
11-14 травня 1997 р. на запрошення Голови Верховної Ради України в Українi перебувала Голова ПАРЄ Л.Фiшер, яка зустрiлася з керiвниками нашої держави та вiдвiдала ЧАЕС.
10-11 жовтня 1997 р. у Страсбурзi вiдбувся Другий саммiт глав держав та урядiв країн-членiв РЄ, в якому взяла участь делегацiя України на чолi з Президентом Л.Кучмою. Президент України виступив з пропозицiями щодо подальших шляхiв розвитку органiзацiї:
РЄ має пiдвищити свою роль у полiтичнiй сферi i сприяти запобiганню та усуненню конфлiктiв на континентi, оскiльки на даному етапi загрозу мiжнароднiй стабiльностi та безпецi у бiльшостi випадкiв становлять проблеми, якими безпосередньо займається Органiзацiя, зокрема, порушення прав людини, нацiональнi та мiжетнiчнi конфлiкти, недосконалiсть нацiональних правових систем, соцiальна нестабiльнiсть;
з огляду на здобутки РЄ у мiжнародно-правовiй сферi за пiввiковий перiод iснування та напрямки її діяльності, доцiльно надати цiй органiзацiї статус своєрiдного правотворчого органу в системi європейських iнституцiй;
РЄ повинна надалi розвивати спiвпрацю з провiдними європейськими iнституцiями - ЄС, ОБСЄ та НАТО;
з огляду на демократичнi та соцiально-економiчнi реформи, що вiдбуваються в країнах Центральної та Схiдної Європи i необхiднiсть залучення до цих процесiв РЄ, центрально-схiдноєвропейський напрям має бути визначений у майбутнiй стратегiї РЄ як прiоритетний.
Iншим аспектом, який зараз знаходиться в центрi уваги РЄ, є розвиток мiсцевого самоврядування в Українi.
За останнi роки в цьому напрямку намiтився суттєвий прогрес. Верховною Радою України прийнято Закон України "Про столицю України - мiсто-герой Київ", який вiдповiдає нормам та стандартам РЄ. У контекстi забезпечення iмплементацiї цього закону 30 травня 1999 р. проведено вибори мера Києва, якi визнанi демократичними та чесними. У Верховнiй Радi України знаходиться цiла низка законопроектiв у сферi мiсцевого самоврядування, спрямованi на приведення законодавства України у вiдповiднiсть до положень Європейської хартiї мiсцевого самоврядування, стороною якої з 1998 р. є Україна.
На своїй черговiй сесiї у травнi 1999 р. Конгрес мiсцевих та регiональних влад Європи визнав цi заходи значним прогресом у виконаннi Україною рекомендацiй Конгресу у сферi мiсцевого самоврядування.
Подальшi iнспекцiйнi поїздки в Україну депутатiв та експертiв КМРВЄ пiдтвердили, що розвиток мiсцевого самоврядування в Українi вiдбувається демократичним шляхом та вiдповiдно до норм та стандартiв РЄ.
3)Перспективи спiвробiтництва України з РЄ:
подальша участь у реалiзацiї програм спiвробiтництва РЄ з державами Центральної та Схiдної Європи. Широке використання потенцiалу РЄ має сприяти процесу реформування правової системи України;
продовження роботи органiв державної влади України, спрямованої на вивчення доцiльностi участi України в мiжнародно-правових договорах РЄ, не передбачених Висновком ПА РЄ N 190 (1995);
залучення українських фахiвцiв та науковцiв у якостi експертiв РЄ до розробки та реалiзацiї заходiв, здійснюваних у рамках згаданих програм спiвробiтництва РЄ;
значна активiзацiя участi представникiв України у робочих органах Комiтету мiнiстрiв РЄ, дiяльнiсть яких пов'язана з розробкою нових мiжнародно-правових документiв та спiльних програм спiвробiтництва, механiзмiв їх iмплементацiї, системи монiторингу за виконанням державами положень конвенцiй РЄ, виробленням рекомендацiй країнам-членам РЄ з рiзного кола питань тощо. Участь представникiв України в робочих органах Комiтету мiнiстрiв РЄ розглядається як суттєвий елемент належного забезпечення iнтересiв нашої держави у цiй органiзацiї.


15

Приложенные файлы

  • doc 15709618
    Размер файла: 303 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий