rps

1. Критеріями виділення економічних районів є: рівень територіальної спеціалізації; відмінності між їхніми природними умовами і ресурсами, господарськими особливостями, демографічними характеристиками тощо.
2. Що характеризує закономірність ефективного розміщення продуктивних сил
найбільш можливий ефект забезпечується найменш можливими витратами на розміщення об’єкта.
3. 10%
4. ... три основні фактори виробництва ринкової економіки це. трудові ресурси, сировина, споживання.
5. Автомобілебудування України та його проблеми.
Автомобілебудування в Україні, як і в усьому колишньому Союзі, ніколи не було розвинене на належному рівні. Це стосується передусім якості та асортименту продукції, що в умовах загальної економічної кризи призвело до значного занепаду галузі.
Проектні потужності дають змогу випускати 35 тис. КрАЗів (на Кременчуцькому автозаводі), 7,5 тис. міських автобусів - ЛАЗів (на Львівському автозаводі), 300-350 тис. автомобілів на Запорізькому автозаводі (ЗАЗ) та ще 17 тис. на Луцькому автозаводі (ЛуАЗ). Проте в найкращі часи максимальне завантаження потужностей становило 95%. АвтоЗАЗ максимально випускав 165 тис, ЛуАЗ - 10 тис, КрАЗ - 31 тис, ЛАЗ -8,5 тис. (1993 р.) автомобілів.
Потреба України в легкових автомашинах у 2000 р. - 6 млн, у 2005 р. - 9,2 млн. Імпорт лише старих іноземних машин в Україну становив у 1995 р. 200 тис. на суму $1 млрд.
Планується виробництво автомобілів типу «пікап» та мікроавтобусів (на 8 пасажирів) і на їх базі - автомобілів швидкої допомоги з перспективою експортування останніх в Латинську Америку.
У Дрогобичі освоєно випуск нових автокранів.
Однією з найскладніших проблем галузі залишається випуск комплектуючих. На традиційних моделях частка вітчизняних комплектуючих становить 80%, але вони дещо дорожчі за імпортні. Метал і гумотехнічні вироби для автомобілебудування нині вигідніше купувати в Польщі (дешевші на 25%).
Автобусний парк України складається приблизно з 20 тис. машин, але реально з них можуть працювати близько половини. Потреба країни в цьому виді транспорту становить 28 тис. шт. Понад 20% автобусів мають перевищений строк експлуатації, 1/3 парку треба списати. Щорічна потреба України в автобусах великої місткості (на 120 пасажирів) - 4 тис, а особливо великих (на 180 осіб) - 500 шт.
Річна потужність ВАТ «ЛАЗ» - 16 тис. автобусів. Завод почав освоювати виробництво нових видів транспорту - середніх, великих і надвеликих міських автобусів (відповідно на 70, 120, 180 осіб), які раніше він не випускав. Однак у цілому розвиток автомобілебудування в Україні не має значних перспектив через велику конкуренцію на світовому ринку з боку розвинених країн. Європейські виробники можуть повністю заповнити наш ринок своєю продукцією. У перспективі можливий розвиток автомобілебудування України за допомогою азіатських інвесторів.
Однією із складних проблем розвитку транспортних засобів для міст тривалий час залишалося виробництво тролейбусів. За часів Радянського Союзу Україна не мала власного виробництва тролейбусів, недостатньо розвиненим було воно і в усьому СРСР. Україна купувала потрібні їй машини в Чехії, Румунії, Росії. Тролейбусний парк швидкими темпами старів, нині треба списувати до 40% машин. Потреба в тролейбусах нині становить до 1 тис. шт. за рік. Тому в країні було налагоджено власне їх виробництво (це один з небагатьох прикладів швидкого вирішення проблем в останні роки). Зокрема, було створено таке виробництво в Дніпропетровську. Здвоєні (на 180 пасажирів) тролейбуси спроектовані в КБ «Південному», серійний випуск їх налагоджено на «Південмаші». Ці машини на 10% дешевші за російські тролейбуси і і удвічі - від чеських. У Львові, Києві також розробляються нові моделі машин. На ЛАЗі випускають односекційні тролейбуси. Разом з Дніпропетровським заводом їх випуск може бути на рівні 800 шт. за рік. На Київському авіаційному заводі створено експериментальний зразок легкого (з алюмінію) тролейбуса. Він вже може бути конкурентоспроможним на світовому ринку. Строк його експлуатації- 20 років (звичайного тролейбуса - 10 років). Собівартість виробництва однієї машини не перевищує вартості звичайного зразка.
Крім тролейбусів, Україні потрібне виробництво трамваїв. Цей вид транспорту функціонує у 24 містах України. Трамвайний парк складається з 70% трамваїв чеського виробництва, 26% - російського, 4% -колишньої НДР. Раніше в Чехії ми купували близько 450-500 трамваїв на рік. За останні 5 років не було ніякого постачання, тому що чеські трамваї дуже дорогі. 1/3 трамвайного парку України підлягає списанню, а щорічна потреба становить 450 вагонів. Розроблена «Комплексна програма виробництва трамвайних вагонів». Згідно з нею. головним виробником визначено Луганський тепловозобудівний завод. Йому допомагають ще 50 підприємств. Розроблено 4 типи нових трамваїв. Вже випущено 19 шт. Технічно вони більш досконалі, ніж чеські, і мають нижчу собівартість їх виробництва. Однак не вистачає необхідного фінансування. На «Південмаші» також почали виробляти трамваї. Існує домовленість з Чехією про постачання необхідних вузлів (5% від потреби, решта вироблятиметься в Україні).
9. В якій місцевості зосереджено виробництво калійних мінеральних добрив: Львівська(Борислав, Стебник), Івано-Франківська(Калуш, Тростянець)
10. В якому з перелічених нафтогазоносних районів зосереджені найбільші запаси газу: Дніпровсько-Донецький
11. В якому з перелічених рудних басейнів зосереджені запаси марганцевих руд: Нікопольський
13. Валовий національний продукт це – обсяг виробленої продукції підприємствами, що належать певній державі, за рік.
14. Види міграції населення в Україні бувають імміграція, еміграція, внутрішні, тимчасові(сезонні, маятникові).
15. Виділити аспекти, характерні для об’єкта і для предмета дослідження на тему: «Розміщення продуктивних сил» Предметом науки є просторова організація продуктивних сил на різних рівнях: населений пункт, низовий адміністративний район, область чи автономна республіка, економічний район, країна в цілому. Об'єктами вивчення цієї науки є також такі елементи просторової (територіальної) організації продуктивних сил, як природно-ресурсний, людський і трудовий потенціали, галузеві та міжгалузеві комплекси, соціальна інфраструктура, територіальні системи господарювання
16. Виділіть невичерпні природні ресурси: сонячна енергія, внутрішнє тепло Землі, енергія вітру, води.
17. Визначте місце окремих видів транспорту за структурою пасажирообороту України: 1-залізничний; 2-автомобільний; 3-тролейбусний.
18. Визначте регіони концентрації вівчарства: Степ і Карпати.
15. Визначте центри виробництва електровимірювальних приладів: Київ, Львів, Ужгород, Київське ВО „Точелктроприлад”, Житомирський завод „Електровимірювач”, завод „Львівприлад”
16. Визначте центри суднобудування: Миколаїв, Херсон, Київ, Одеса, Керч
17. Випуск шовкових тканин зосереджено у містах: Київ, Черкаси, Луганськ, Лисичанськ, Луцьк
18. Виробництво будівельних конструкцій є складовою частиною будівельного комплексу
19. Виробництво соди зосереджене на підприємствах міст Слов’янськ, Лисичанськ, Червоноперекопськ(Крим), Калуш, озеро Сиваш
20. Виробництво фосфатних добрив локалізоване у містах Вінниця, Костянтинівськ, Суми, Одеса
21. Виробництво якого виду мінеральних добрив розміщують поблизу крупних коксохімзаводів: азотних
22. Водні ресурси України
Водні ресурси України складаються з місцевого стоку, який формується у річковій мережі на її території, та транзитного, що надходить і" сусідніх територій по Дніпру і його допливах, Сіверському Донцю, Дунаю тощо. За межами України утворюється близько 30 км3 стоку (загальний його обсяг становить 210 км3).
Основним показником водних ресурсів річок є пересічна багаторічна величина, або норма річного стоку. В середньому за водністю році ресурси місцевого стоку України складають 50 км3, а транзитний стік - 159 км3. Загальні водні ресурси держави сягають 209 км3. Транзитний стік більше ніж у 3 рази переважає місцевий, що значно обмежує використання водних ресурсів для внутрішніх потреб. Отже, основне джерело використання водних ресурсів України - місцевий стік річок і частина транзитного. Іншою обставиною, що обмежує використання водних ресурсів, є їхній нерівномірний розподіл по території держави, внаслідок чого водозабезпеченість окремих адміністративних областей не однакова.
Найбільшу кількість води мають західні області, де на 1 км2 площі припадає від 100 до 600 тис. м3 місцевого стоку. Найменше забезпечені водою південні області. Так, у Донецькій, Запорізькій, Дніпропетровській, Миколаївській, Одеській і Херсонській областях на 1 км2 території випадає від 5-10 до 40 тис. м3 води на рік, а на одного жителя - від 130 до 400 м3. В областях Полісся на 1 км2 території нараховується від 75 до 100 тис. м3 на рік, а на одного мешканця - від 1500 до 2000 м3. В областях лісостепової зони на 1 км2 площі водні ресурси складають 50-70 тис. м3 на рік, збільшуючись до 100-125 тис. м3 у східній і західній частині зони. На одного жителя тут налічувалось від 500 до 1500 м3 води на рік.
Значні водні ресурси зосереджені в озерах України, які поширені по всій території. Об'єм води у прісних озерах сягає понад 2,3 км3.
Великі території України займають болота, заболочені і перезволожені землі, в яких зосереджено біля 30 км3 води.
Водні ресурси України становлять 209,8 км;, причому формуються в її межах лише 25%. Об'єм підземних вод 7 км\ а в господарстві використовується 1 млрд.м морської води.
Балансові запаси річкового стоку країни становлять (без Дунаю) 87,1 км\ Україна є однією з держав Свропи з найменшим рівнем водоза-безпечепня. Запаси води у нас становлять 1000 м1 на одного жителя, тоді як у Швеції - 2,5 тис.м1, Франції - 3,5, Великобританії - 5,0, Європейській частині Росії - 5,9 тис.м'. Доступні для використання ресурси річкового стоку формуються переважно в басейнах Дніпра, Дністра, Південного Бугу і Сіверського Донця. Водні ресурси зосереджені здебільшого (58%) у басейні Дунаю за річної потреби лише 5% обсягу використання води в країні в цілому. Разом з тим у Донбасі. Криворіжжі, Криму, де є значні водоспо-живачі, формується найменша кількість водних ресурсів, що зумовлює їх дефіцит. 7
Майже 11 км1 води акумулюють 3 тис. озер, у тому числі 2,5 км прісної; 80 водосховищ і 20 тис. ставків мають запас води 24 км;. Найбільші озера й лимани розміщені на Поліссі, в басейні Дунаю, на узбережжях Чорного та Азовського морів, у Криму.
Штучні водойми створено на Дніпрі, Південному Бузі, Сіверсько-му Донці. Вони займають територію понад 7 тискм' (саме таку площу орних земель і сіножатей було вилучено в Україні із сільськогосподарського обороту).
Запаси підземних вод в Україні становлять майже 20 км! і зосереджені переважно на півночі й заході країни. Глибина залягання їх коливається від 100 м на півночі до 600 м на півдні. Серед підземних вод особливо важливу роль відіграють мінеральні, які зосереджені в 84 родовищах, з них 35 експлуатуються.
У Карпатах, Закарпатській області й на півострові Крим, у Кримських горах на глибині понад 500 м є термальні води, які ще недостатньо вивчені.Використання води в Україні за останні роки зменшилося. Найбільшим водокористувачем води є промисловість, на другому місці - сільське (15 км-'), на третьому - комунальне (4 км ) господарства.
Довжина берегової лінії України становить майже 2 тис. км. В сучасних умовах постає потреба в комплексному використанні природних багатств Чорного й Азовського морів.
У Чорному морі останнім часом було відкрито низку родовищ корисних копалин, та оскільки геологічні дослідження тут почали проводити не так давно, то в перспективі можна очікувати відкриття все нових і нових покладів цінної сировини. Крім згаданого раніше Голіцинського родовища газу, в шельфовій зоні є кілька перспективних нафтогазоносних структур - Зміїнівська, Шмідтівська, Штормова. Відкрито значні запаси газогідратів у мулистих осадах (1 м; кристалів газогідратів дає змогу отримати 200 м! газу, а загальні запаси газу становлять 20-30 трлн м\і
Біологічне життя в морі можливе у верхньому шарі (120-200 м). Води Чорного моря насичені сірководнем, який утворюється внаслідок органічного розкладу. Через надмірне забруднення акваторії моря за останні 20 років вміст сірководню підвищується.
Азовське море - нанмілкіше з усіх морів Землі (максимальна його глибина 15 м), має велике санаторно-курортне значення. Тут налічується 155 видів зоопланктону, 79 видів риб, з них кефаль, анчоуси, осетр, севрюга, бички, оселедці, судак, тюлька, камбала. З прісноводних риб найціннішими є тарань, судак, лящ, короп. Добре прогрівання води сприяє широкому використанню узбережжя для відпочинку й лікування людей.
23. Вплив економіко-географічного положення полягає у тому, що вивчається просторове відношення досліджуваного об’єкта порівняно з положенням ін. країн. До найголовніших відношень належать відношення до джерел природи і трудових ресурсів, ринків збуту продукції, головних економічних центрів і вузлів. ЕГП впливає на розміщення підприємств, їх спеціалізації та масштабу виробництва (тяжіння до джерел сировини, концентрація в малих містах і селах, а не в великих містах тощо).
24. Вплив НТР на РПС виражається в тому, що...
...під впливом НТР змінилося розміщення окремих галузей: гірничодобувної, нафтової, енергетики та ін. У чорній металургії НТР знизив споживання палива на одиницю виплавленого металу. У хімічній провідну роль почала відігравати продукція хімії органічного синтезу( пластмаси, синтетичні волокна). Транспортний фактор внаслідок НТР зазнав найбільших змін: доставка сировини, палива в будь-які точки Земної кулі.
25. Газова промисловість України та її проблеми
Газова промисловість - це галузь паливно-енергетичного комплексу, яка здійснює видобування, зберігання, транспортування та переробку природного газу. Територіальне розміщення ! галузі зумовлене особливостями залягання природного газу в надрах землі. Промислові розробки газу в Україні зосереджені у трьох регіонах.
Передкарпатська нафтогазоносна область була освоєна першою. В її межах розвідано 32 родовища із загальними запасами 94 млрд. м3, найбільшими з яких є: Угерське, Більче-Волицьке, Рудківське, Космацьке, Судово-Вишнянське, Немирівське, Солотвинське, Мукачівське тощо. На цю область припадало біля 8% (у 2001 р.) видобутку газу в державі.
У Прикарпатті збудовані магістральні газопроводи Дашава -Львів (завдовжки 75 км) і Дашава - Київ (510 км), який пізніше був продовжений до Москви. Діє також потужний міждержавний газопровід Рудки Мінськ Вільнюс Рига. Прикарпатські газопроводи підключені до трансконтинентальних газопроводів, які з'єднують Сибір (Росія) із країнами Східної Європи.
Дніпровсько-Донецька нафтогазоносна область найбільша в Україні, на неї припадає більше 87% (у 2001 р.) всього видобутку газу. Основні родовища природного газу розташовані в Харківській (Шебелинське, Хрестищенське, Кегичівське, Дружелюбівське, Західно-Хрестищенське і Єфремівське); Сумській (Рибальське і Качанівське); Полтавській (Солохо-Диканське); Дніпропетровській (Перещепинське) та Чернігівській (Гнідинцівське) областях. Загалом у межах нафтогазоносної області розвідано 111 родовищ газу, а його запаси складають 785,4 млрд. м.
Перші магістральні газопроводи у межах області були прокладені від Шебелинського родовища до Харкова (76 км) і Чугуєва (54 км). Нині найбільшими стрижневими газопроводами є: Шебелинка - Дніпропетровськ - Кривий Ріг - Одеса - Кишинів із відгалуженнями на Запоріжжя, Нікополь, Миколаїв, Херсон; Шебелинка - Білгород - Курськ - Брянськ - Москва; Шебелинка -Полтава - Київ.
Причорноморсько-Кримська нафтогазоносна область тідьки формується. Відкрито й експлуатується 17 газових родовищ із загальними запасами 14,3 млрд. м3. Найбільші із них: Голицинсь-ке, Джанкойське, Глібівське, Оленівське, Задорненське, Стрілків-ськета інші.
Загальна протяжність газоводів на території України становить близько 30 тис. км. А суцільна довжина газовідних мереж країни сягає понад 44 тис. км. Наявність потужної мережі газоводів дозволила газифікувати біля 30 тис. населених пунктів. Природний газ подається майже на 6 тис. промислових підприємств. Через територію України прокладено магістральні газоводи "Союз" та Уренгой - Помари - Ужгород, що дозволяє Україні на компенсаційній основі здійснювати транзитне транспортування газу із Росії і країн Середньої Азії у держави Західної Європи.
Щорічний видобуток природного газу в Україні складає 18-20 млрд. м\ У 2001 році газова промисловість країни видобула 18,2 млрд. м3 блакитного палива. Споживання газу у 2000 р. сягнуло 68,4 млрд. м', в тому числі 57,8% промисловими підприємствами, 12,3% - житлово-комунальним господарством, 6,5% - транспортом. Частка сільського господарства у загальному споживанні природного газу становить 0,4%, а будівництва - 0,2%.Газова промисловість. Це наймолодша галузь паливної промисловості України. Використання газу удвічі дешевше, ніж нафти. Крім того, з газу виробляють азотні добрива й синтетичні матеріали.
Галузь сформувалася у післявоєнні роки на базі розвіданих у країні родовищ природного газу, найбільшого розвитку набула у першій половині 70-х років (табл. ЗО).
За даними табл. ЗО, починаючи з другої половини 70-х років і до цього часу видобуток газу в Україні знизився на 73,5%. Першою була освоєна Передкарпатська нафтогазоносна область. Тепер на неї припадає 3,1% всього видобутку газу в Україні. Цей район досить перспективний, оскільки газ тут видобувають переважно з незначних глибин. Розвідані його запаси становлять 94 млрд м3. У цілому в Західноукраїнському нафтогазоносному регіоні прогнозовані запаси нафти й газу становлять понад 600 млн т умовних одиниць палива, причому більш як половина їх сконцентрована в Івано-Франківській області, де вони залягають на глибині 5-6 км, що є основною технічною проблемою промислового видобутку їх.
У Прикарпатті Дашавське родовище використовується для підземного зберігання газу, Більче-Волицьке газове родовище експлуатується з 1949 р., Космацьке газоконденсатне родовище -з 1969 р. і є цінним для хімічної промисловості, його газоконденсат переробляється на Надвір-нянському нафтопереробному заводі. Опарське, Угерське й Рудківське родовища ще експлуатуються, запаси газу в них дуже вичерпані. Косівсь-ке та Кадобнянське газові родовища використовуються з метою видобутку газу для місцевих потреб. Крім перелічених, у Прикарпатті відкрито ще низку родовищ і газовиявів промислового значення (Судово-Вишнянсь-ке, Немирівське, Солотвннське, Мукачівське, Іршавське).
Дніпровсько-Донецьку газоносну область виявлено поряд з покладами нафти в Дніпровсько-Донецькій западині. Основні її родовища газу стали відомими у другій половині 60-х років. Це найбільша в Україні нафтогазоносна область (93,8% загального видобутку газу в країні). Основні родовища природного газу в Харківській (Шебелинське, Хрестищенське, Кегичівське, Дружелюбівське й Західнохрестищенське), Сумській (Рибальське, Качанівське), Полтавській (Солохо-Диканське), Дніпропетровській (Перешепинське) та Чернігівській (Гнідинцівське) областях. Всього тут виявлено 111 газових родовищ, запаси газу яких становлять 785,4 млрд м3. Найбільше із зазначених родовищ - Шебелинське (80% усіх запасів газу в Україні), на другому місці за запасами газу Західнохрестищенське газоконденсатне родовище, яке експлуатується з 1970 р., далі Гнідинцівське нафтогазоконденсатне родовище - одне з найпродуктивніших в Україні (діє з 1960 р.). Геологорозвідники й сьогодні виявляють нові родовища газу, в тому числі в Луганській і Полтавській областях, що свідчить про багатство надр Дніпровсько-Донецької западини. У Причорноморсько-Кримській нафтогазоносній області відкрито' й експлуатуються 17 газових родовищ із загальними запасами газу 14,3 млрд м3. Найбільші з них Голіцинське, Джанкойське, Глібівське, Оле-нівське, Задорненське, Стрілківське. На дні Чорного моря геологи виявили ряд перспективних газових підвищень (підземних і підводних структур). Специфічною рисою розміщення газовидобувної промисловості є високий рівень її територіальної концентрації та орієнтація видобутку на найвигідніші умови експлуатації родовищ.
Приблизно 4/5 видобутого природного газу йде на потреби промисловості. Використання газу в комунальному господарстві має сезонний характер. Оскільки газ упродовж року подається рівномірно, актуальним завданням є будівництво газосховищ.
Супутні гази, які є на деяких невеликих нафтових родовищах,-дуже цінна сировина для промисловості органічного синтезу. З них на газобен-зинових заводах виробляють бензин.
Певну роль у паливному балансі відіграють утилізація промислових газів та виробництво штучного газу з твердого палива. В Донбасі (Лисичанськ) здійснюється підземна газифікація вугілля.
Крім комунально-побутового сектора та автотранспорту важливим є використання природного газу в нафтохімії, продуктом якої є синтетичні матеріали. З 1 т рідких вуглеводнів можна отримати 600-700 кг нафтохімічної сировини, вартість якої набагато перевищує ефект використання його як палива. На комунально-побутові послуги витрачається 17 млрд м\ а на виробництво електроенергії - майже 34 млрд м3 газу за рік. Через 9 областей України пролягає газопровід Уренгой (Західний Оибір)-Ужгород і газопроводи внутрішнього значення: Шебелинка-Полтава-Київ; Шебелинка-Дніпропетровськ-Кривий Ріг; Шебелинка-Одеса; Дашава-Львів; Дашава-Київ та інші, які нині здебільшого перекачують імпортне газове паливо. Найбільшим підземним газосховищем є Богороцчанське (Івано-Франківська область) місткістю 15-17 млрд м3 газу.
26. Галузевий район – це результат:
впливу закономірності територіальної концепції підприємств окремої галузі народного господарства і пов’язаних з ними обслуговуючих виробництв.
27. Галузі спеціалізації визначають:
за допомогою коефіцієнта локалізації і коефіцієнта виробництва продукції району на душу населення.
28. Галузь господарства – це:
група підприємств чи установ, які об’єднані виробництвом спільної продукції або надання послуг.
29. Галузь хімічної промисловості, що виробляє кислоти, соду, мінеральні добрива, нафтопродукти, папір, хімічні волокна – це: основна (неорганічна) хімія
37. Даючи характеристику курортно - туристичному комплексу України потрібно відмітити, що
Рекреаційне господарство задовольняє, потреби людини, що пов'язані з оздоровленням, відпочинком та змістовним проведенням часу в період дозвілля. Санаторії і пансіонати, будинки відпочинку, профілакторії, бази відпочинку, туристські заклади ОСНОВНІ заклади рекреаційного комплексу. Найбільшими рекреаційними районами в Україні є Крим, Карпатський регіон, приморські території Одеської, Миколаївської, Донецької областей. Україна багата пам'ятками історії, пам'ятками сучасної архітектури, спорту, ремесла, фольклору тощо. Такі об'єкти приваблюють туристів протягом року.
Спеціалізація певних територій на рекреаційному обслуговуванні потребує особливого ставлення до розміщення несумісних з рекреацією промислових об'єктів.
Це стосується промислових об'єктів у містах - курортах (Бердянськ, Одеса, Скадовськ, Трускавець тощо). Освоєння рекреаційних ресурсів України дає змогу значно поліпшити обслуговування рекреантів, а також зміцнити економіку рекреаційних районів.
38. Де зосереджені площі посадок товарної картоплі: в Поліській зоні
39. Для нафтодобувної галузі характерні такі проблеми та перспективи
Нафтова промисловість України має технічні, економічні, навіть політичні проблеми:
застарілими є основні фонди більшості свердловин та їх обладнання; коефіцієнт зношення основного капіталу нафтовидобувної галузі 60%;
низький технічний рівень виробництва, недосконалість технологічних схем переробних заходів зумовлюють невисокий коефіцієнт отримання світлих нафтопродуктів 0,50,6, тоді як у розвинутих країнах 0,9;
відсутність альтернативних джерел постачання нафти (з Близького Сходу, Північної Європи, Закарпаття, Казахстану);
низькі темпи добудови нафтового терміналу поблизу Одеси нафтомісткістю 50 млн. т, який міг би забезпечити надходження нафти з близького Сходу і Закавказзя;
незаінтересованість окремих країн (Росії, Туреччини, Румунії) у становленні нафтотранспортного коридору через Україну для транспортування азербайджанської нафти у Європу. На початку 2002 р. частина нафтопроводу ОдесаБроди була готова до експлуатації, а відрізок його БродиГданськ готова прокласти Польща. Україна запрошує західних інвесторів до створення спільної нафтотранспортної компанії з передачі кавказької нафти до Європи.
Отже, Україна стоїть перед необхідністю вирішення складних проблем, пов'язаних із подальшим розвитком нафтопереробки як однієї з найважливіших галузей промисловості й національного господарського комплексу загалом. Вони полягають у забезпеченні істотного зростання технічного рівня виробництва. Передусім слід підвищити рівень переробки нафти до рівня країн, які мають високий (до 90%) коефіцієнт отримання світлих нафтопродуктів з однієї тонни нафти. Це забезпечить ефективніше використання нафтосировини та розширення структури випуску нафтопродуктів.
41.До категорії міст в Україні відносять поселення з чисельністю населення понад, тис чол. понад 10 тис чол.
42. До категорій селищ міського типу в Україні відносять поселення з чисельністю населення понад тис. чол. понад 2 тис чол.
43. До основних важких кольорових металів відносяться...алюміній, цинк, магній, титан, ртуть, свинець, мідь, нікель.
44. До основних структурних ланок лісовиробничого комплексу відносяться
Структуру ЛПК утворюють: лісове господарство, лісозаготівельна промисловість, галузі лісової промисловості з механічної й хіміко-механічної (лісопильна, фанерна, сірникова, виробництво дерев'яних будівельних деталей будинків, деревостружкових і деревоволокнистих плит, меблів) та хімічної (лісохімічна, целюлозно-паперова промисловість) переробки деревини, а також гідролізна і дубильно-екстракційна промисловість, обслуговуючі виробництва (виробництво і ремонт машин та устаткування), заводи з виготовлення предметів праці для окремих галузей, підприємства матеріально-технічного постачання, галузі та заклади невиробничого обслуговування (підготовка кадрів, науково-дослідна і проектно-конструкторська діяльність).
45. До паливно-енергетичного комплексу входять такі галузі вугільна, нафтова, газова, торф’яна, сланцева; електортеплоенергетика(ТЕС, АЕС, ГЕС, трубопровідний транспорт та лінії електропередач).
46. До принципів економічного районування відносяться ...
До основних з них належать такі:
загальний (інтегральний, міжгалузевий) економічний район має бути великою економічно цільною територією, на якій є значні природні ресурси, необхідні для визначення його господарської спеціалізації і забезпечення сучасного і перспективного розвитку;
розміри територій великих економічних районів повинні відповідати вимогам скорочення перевезення масових вантажів в межах району до економічно доцільних відстаней, наближатися до їх одномасштабності, а величини економічних потенціалів районів повинні бути близькими між собою;
економічний район повинен являти собою виробничо-економічну територіальну єдність, яка створюється розвиненими внутрішніми виробничими зв’язками, і мати спеціалізацію господарства у масштабі країни;
на території інтегрального економічного району повинен бути сформований достатньо потужний народногосподарський комплекс, основу якого становлять територіальні виробничі комплекси з такою галузевою структурою:
профілюючі галузі (галузі спеціалізації району в масштабах країни), які включають до свого складу кілька галузей промисловості і сільського господарства;
галузі, які розвиваються як суміжні з галузями попередньої групи і забезпечують комбіновану переробку сировини, а також галузі, що обслуговують потреби галузей спеціалізації району (добування і збагачення сировини, виробництва напівфабрикатів, обладнання, ремонт обладнання, виробництво будівельних матеріалів тощо);
галузі, які забезпечують потреби населення району промисловими і продовольчими товарами, необхідними матеріалами;
при виділенні економічного району повинно враховуватися економіко-географічне положення території і його вплив на спеціалізацію та особливості розміщення продуктивних сил;
врахування при виділенні економічного району принципу економічного тяжіння, тобто необхідності включення в його межі основної територіальної частини або і всієї зони, формуючого впливу його головного регіонального центру; до складу великих економічних районів повинні повністю включатися території адміністративних областей, країв, автономних республік без порушення їх меж.
47. До складу якого з перелічених народногосподарських комплексів входить целюлозно-паперова промисловість: Комплекс із виробництва непродовольчих товарів народного споживання
48. До складу якого з перелічених народногосподарських комплексів входить гірничохімічна промисловість: Хімічний комплекс
49. До якого виду досліджень належать наукові роботи, шо провадяться з метою одержання нових знань про об'єктивні закони розвитку природи, суспільства, мислення: академічні(теоретичні) дослідження
50. До якого виду природних ресурсів за екологічною класифікацією відноситься ґрунтовий покрив: Маловідновні
51. До якого типу столичних центрів Європи можна віднести Київ? Який тип діагнозу прийнятний для цього: Місто-мільйонер.
52.Екологічні проблеми електроенергетики пролягають...
Енергетика в Україні є одним з головних забруднювачів довкілля. При населенні, що складає близько 1 % від населення світу Україна споживає приблизно 2,5% світового споживання енергії, що говорить про надзвичайно енерговитратну економіку, яка справляє потужний негативний вплив на довкілля. Енергомісткість національного доходу в Україні вища в 1,5 рази в порівнянні з такою в США і в 2 рази в порівнянні з Японією. Спрацьовування основних фондів у промисловості, яке досягає 40% і недосконалі технології причини того, що на виробництво продукції в Україні витрачається набагато більше енергії, ніж в інших країнах світу. За даними вітчизняних джерел в 1995 році вартість спожитих енергоресурсів становила майже 25% валового внутрішнього продукту. Для порівняння: у Франції цей показник дорівнює 3%.
Гідроелектростанції (ГЕС) дорогі при спорудженні і потребують певних експлуатаційних витрат, але працюють на безплатному “паливі” енергії рухомої води. Цей різновид енергостанцій має певні екологічні переваги, наприклад відсутність шкідливих викидів в атмосферу. Але гідроенергетика не є нешкідливою для довкілля. Гідростанції будують на рівнинних і гірських річках. Найбільшої шкоди завдають ГЕС споруджені на рівнинах. З господарського обігу під водосховища вилучаються великі площі кращих земель (заплавних луків). Стоячі води перетворюючись у відстійник-термостат, гниють. Вони є резервуаром для утворення і накопичення шкідливих і небезпечних речовин. У водосховищах спостерігається активне розмноження хвороботворних мікроорганізмів. Велика шкода наноситься тваринному світу водоймищ внаслідок зміни характеристик середовища їх існування та обмеження можливостей пересування вздовж течії річок, наприклад для нересту. При спорудженні ГЕС змінюється мікроклімат місцевості, рівень ґрунтових вод, відбувається заболочення великих територій. Великі водосховища є причиною техногенних землетрусів, активного руйнування берегів. В разі прориву греблі ГЕС можливі тяжкі наслідки, які зачіпатимуть десятки тисяч людей. Греблі ГЕС мають термін експлуатації 70-100 років. Після чого водосховища необхідно зливати. Враховуючи величезну кількість відходів, яка накопичується в їх акваторії за час експлуатації, виснаженість земель, ці території довгий час будуть малопридатними для господарського вжитку.
Теплоелектростанції (ТЕС) мають певні переваги перед гідроелектростанціями. Для них не потрібні велетенські водосховища. Крім електроенергії вони виробляють тепло. Навіть при найбільшій і найважчій аварії її масштаби на станціях цього типу обмежується межами самої станції, а зруйновані споруди можуть бути відновлені без будь-яких обмежень. Тим не менше, теплові електростанції один з найактивніших факторів руйнування довкілля. Вони спричиняють забруднення довкілля димовими і пиловими викидами, оксидами сірки, вуглецю, азоту, радіоактивними речовинами, здійснюють теплове забруднення довкілля. ТЕС основне джерело утворення золошлакових відходів, які займають великі площі і є чужорідними для екосистем. Редуценти не спроможні їх утилізувати. Шлак і зола мають сильно кислу реакцію, і тому негативно впливають на ґрунти, наземні і підземні води.
Атомні електростанції (АЕС) здійснюють згубний вплив на довкілля. Забруднення починається ще на стадії видобування сировини і супроводжує весь цикл виробництва енергії шляхом ядерного розпаду. Навіть безаварійно працюючий реактор є постійним джерелом радіоактивних елементів штучного походження. Дані речовини є неприродними. Отже, вони несуть підвищену небезпеку для живого, оскільки в ході еволюції воно не пристосувалось до їх впливу.
Атомні електростанції більш потужне джерело вторинного тепла, ніж теплові.
Надзвичайно гостро стоїть проблема з похованням відходів атомних станцій. Ефективної методики їх переробки і дезактивації немає досі в жодній країні світу. Крім проблеми поховання відходів існує і чекає вирішення гостра проблема виведення АЕС в непрацюючий стан. Справа в тому, що за час експлуатації в їх приміщеннях накопичується стільки радіації, в тому числі і довготермінової, що через 30 50 років експлуатації їх треба виводити з експлуатації і демонтувати, або споруджувати над ними саркофаги подібні до Чорнобильського і обслуговувати їх на протязі сотень років.
Дуже небезпечною особливістю радіоактивних матеріалів є те, що все що з ними контактує теж стає радіоактивним. Таким чином радіоактивність здатна поширюватись.
53,54. Економічна система вирішує такі питання: Національну економічну систему характеризують:
а) ознаки національного суверенітету:
б) ресурсо-виробничі ознаки:
в) господарсько-організаційні ознаки:
г) товарообмінні ознаки:
56. Елементами територіальної організації виробництва є: промислові райони, вузли, центри і пункти.
58. Запаси бурого вугілля зосереджені: в Дніпровському буровугільному басейні(родовища Житомирської, Вінницької, Київської, Кіровоградської, Черкаської, Запорізької та Дніпропетровської областей).
59. Кольорова металургія України та її проблеми
Кольорова металургія.
Сучасний розвиток наукоміст-кого машинобудування, особливо електроніки, радіотехніки, космічної техніки базується на використанні кольорових металів. З розвитком в Україні машинобудування й електроенергетики почалися інтенсивні пошуки родовищ кольорових металів для промислового освоєння. Було відкрито й передано для промислової розробки родовища алюмінію, магнію, титану, цирконію, нікелю, ртуті, золота та ін. Україна стала помітним імпортером кольорових металів. У структурі їх виробництва п'яту частину займає алюміній. Алюмінієва промисловість представлена Запорізьким алюмінієвим комбінатом, Миколаївським глиноземним заводом, Свердловським заводом алюмінієвих сплавів Луганської області. Сировиною для виробництва алюмінію є боксити, алуніти, сієніти, нефеліни, а також каолін, запаси якого в Україні дуже великі. Однак бокситів, які є основною сировиною для виробництва алюмінію, бракує, їх доводиться імпортувати. Родовища бокситів на Черкащині, Дніпропетровщині не забезпечують потреб, а в Приа-зов'ї та Карпатах ще не розроблені.
Родовища нікелю теж невеликі. Найбільшими вважають Побузьке і Придніпровське, а також Іршанське і Стре-мигородське в Житомирській області. Руди хрому знайдено у Кіровоградській та Дніпропетровській областях, але їх родовища ще не розроблені та не експлуатуються. Потреби в хромі Україна задовольняє імпортом хромітів з Росії та Казахстану. Цирконій і титан залягають у Самоткан-ському родовищі на Дніпропетровщині, молібден, свинець і цинк у Керченських залізних рудах, запаси ртуті у Микитівському родовищі Донецької області, золото в Дніпропетровській, Кіровоградській, Донецькій, Закар патській областях. Комплекс підприємств кольорової металургії видобу ває, збагачує і переробляє руди кольорових і рідкісних ме-талів. Його структуру формуюють виробництво сплавів, прокат кольорових металів і переробка вторинної сирови-ни. Розташування підприємств кольорової металургії зу-мовлене двома основними чинниками сировинним й енергетичним. Підприємства з переробки руд з незначним вмістом основного металу тяжіють до джерел сировини виплавка ртуті, нікелю, рідкісних металів. Енергомісткі (виплавка титану, магнію, цинку, алюмінію) розміщують. ся в місцях, забезпечених дешевою електроенергією. Крім того, Україна імпортує з Росії мідь та її сплави, цинкові концентрати, олово, дорогоцінні метали, з Узбекистану мідь, з Казахстану свинець і мідь, з Киргизії сурму,
У структурі промислової продукції України продукція металургії становить 25%, з яких продукція чорної мета-лургії 23%, кольорової 2%. Це найвища частка серед галузей промислової продукції. Чорна металургія мате-ріаломістка галузь, у вартості продукції матеріальні затрати сягають понад 70%. Вона споживає приблизно .
30% палива, майже 20% електроенергії та води, які використовуються в господарстві України. Наприклад, для виплавки 1 т чавуну треба 3 т залізної руди, майже 1 т коксу, 0,5 т вапняку, 1020 т води та значну кількість марганцевої руди, флюсових матеріалів.
Аналогічні проблеми в кольоровій металургії. Наприклад, для виготовлення 1 т глинозему необхідно 34 т бокситів або 6 т нефелінів, кілька тонн вапняків, багато соди й електроенергії. Для виплавки 1т алюмінію необхідно до 20 тис. кВт/год електроенергії, а для 1 т магнію до 22 тис. кВт/год. Усе це зумовлює необхідність удосконалення технології виробництва металів і металопродукції для зниження їх собівартості, підвищення конкурентоспроможності, а також пошуку ринків збуту продукції української металургії.
61. Критеріями виділення економічних районів є:... відмінності між їхніми природними умовами і ресурсами, господарськими особливостями, демографічними характеристиками тощо; рівень територіальної спеціалізації.
62. Легка промисловість України та особливості її розміщення.
Найбільше непродовольчих товарів виробляє легка промисловість, яка забезпечує населення тканинами, одягом, взуттям тощо, а інші галузі промисловості - кордом, технічними тканинами тощо (рис. 16).
Тут функціонує 1971 виробниче підприємство, в тому числі у швейній промисловості - 1218. У 1998 р. 2/3 підприємств були акціонерними, а 9/10 належали до недержавного сектора.
Галузь має значні потенційні можливості, проте використовуються вони недостатньо через значні недопоставки сировини за міждержавними угодами, практичне припинення імпортних поставок, які щороку становили $ 500 млн. Нині щорічна закупівля бавовни становить 50-60 тис. т замість необхідних 250 тис. т. Менше за потрібну кількість поставляється хімічних ниток і волокна, шубно-хутрової сировини, каучуків, синтетичних латексів, барвників та ін. Підприємства частково працюють на давальницькій сировині, щоб не простоювати, а це призводить до збіднення українського ринку товарів. До того ж держави-постачальники основних видів сировини в Україну постійно підвищують ціни на них, внаслідок чого з початку 1993 р. до 1998 р. вартість продукції легкої промисловості зросла від 26 до 80 разів.
Пріоритетні завдання легкої промисловості - формування і розміщення державних замовлень та державних контрактів, координування діяльності підприємств, пов'язане з виконанням цього завдання, розробка цільових програм перспективного розвитку нових видів сировини, збалансованого розвитку підгалузей.
Передбачається розширення сировинної бази, ліквідація диспропорцій в окремих підгалузях; розвиток машинобудування для легкої промисловості, механізму відновлення кооперативних зв'язків з країнами СНД.
Легка промисловість має тісні зв'язки з хімічними галузями. Вже нині Україна може використовувати власні потужності для виробництва синтетичної шкіри і клею, підошов, хімічних ниток і волокон, капролактаму, необхідного для виробництва хімічних ниток і пряжі. Заслуговує на увагу вітчизняне виробництво поліуретанових композицій для взуттєвої галузі, які досі імпортували.
Розміщення легкої промисловості вигідно поєднується також з розміщенням важкої промисловості, оскільки у виробництві предметів споживання зайняті здебільшого жінки, а у важкій промисловості - чоло-іііки. При розміщенні галузей враховують забезпечення трудовими ресурсами, народногосподарські функції і територіальні особливості окремих економічних регіонів України. При будівництві нових підприємств, крім капітальних витрат, слід обов'язково враховувати витрати на соціальну інфраструктуру.
Зміни в розміщенні легкої промисловості зумовлені ліквідацією розриву між сировинними районами і районами виробництва. Вовняне, бавовняне, шовкове, трикотажне виробництво орієнтується на сировину і споживача; взуттєве і швейне - на споживача, лляне - на сировину.
У легкій промисловості найбільшою підгалуззю є текстильна, до якої належать первинна обробка текстильної сировини, потім бавовняна, лляна, вовняна, шовкова, нетканих матеріалів, конопле-джутова, сітко-в'язальна, текстильно-галантерейна, трикотажна, валяно-повстяна цідгалузі.
^Текстильна промисловість України почала розвиватися ще до першої світової війни, проте більшість підприємств тоді були невеликими. Деяке пожвавлення її розвитку почалося в радянський період, коли старі підприємства було реконструйовано і збудовано нові в Києві. Полтаві, Одесі, Житомирі, великі бавовняні комбінати в Херсоні, Донецьку й Тернополі, камвольно-суконний - у Чернігові, Дарницький (Київ) шовковий комбінат, Житомирський і Рівненський льонокомбінати, бавовнянопря-цильні фабрики в Києві та Львові. Реконструйовано і збільшено потужності Чернівецького текстильного комбінату, Дунаєвецької (Хмельницька область) і Богуславської (Київська область) суконних фабрик. На бавовняну промисловість у текстильній промисловості припадає 62,2% всіх вироблених тканин. Для неї характерне віддалення від сировинної бази і навіть споживачів. У її структурі є прядильне, ткацьке, крутильно-ниткове й фарбувальнообробне виробництва. Бавовна є основною сировиною для виробництва деяких видів тканин з домішкою синтетичних і штучних волокон.
Бавовняні комбінати розміщені в Херсоні й Тернополі; бавовняно-прядильний комбінат - у Донецьку; бавовняна фабрика - в Нововолинську, прядильна фабрика - в Полтаві, ватноткацька - в Києві; ткацькі фабрики - в Чернівцях, Івано-Франківську, Коломиї, Коростишеві та Радомишлі; ниткова фабрика - в Нікополі та ін.
Вовняна промисловість - одна з найстаріших підгалузей текстильної промисловості - виробляє 7,7% усіх тканин України. Тут здійснюється первинна обробка вовни, виготовляються пряжа і тканини та вироби з неї. Чисте вовняне виробництво майже не збереглося. Як домішки використовують хімічні й синтетичні волокна, бавовну. Сучасні фабрики діють у Харкові, Одесі, Сумах, Дунаївцях (Хмельницька область), Богуславі, Кременчуці, Донецьку, Лубнах; у Луганську - тонкосуконна, Кривому Розі - вовнопрядильна фабрика, Чернігові - камвольно-суконний комбінат.
У Києві, Богуславі, Черкасах і деяких містах Чернівецької та Закарпатської областей розвинене виробництво килимів і килимових виробів з вовни й синтетичних волокон.
Шовкова промисловість пов'язана з виробництвом хімічних волокон, які майже повністю витіснили природний шовк-сирець. Вона виробляє 8,0% усіх тканин в Україні. Зосереджена переважно в Києві, де виробляють крепдешин і крепжоржет з натурального шовку. У Києві і Черкасах випускають тканини із штучного та синтетичного волокон, у Луганську - меланжеві шовкові тканини. Спеціалізовані фабрики Києва і Лисичан-ська виготовляють шовкові тканини технічного призначення.
Лляна промисловість розвинулася в Україні за радянський період. Вона випускає 11,1% тканин країни і зосереджена переважно на Рівненському й Житомирському льонокомбінатах, Коростенській і Марчихіно-Будській (Житомирська область) фабриках. Підприємства повністю забезпечені власним льоноволокном. Частина льоноволокна вивозиться за межі країни.
Конопляно-джутова промисловість, крім привізного джуту і власної сировини (волокна конопель), використовує коротке волокно льону, бавовняну пряжу, хімічні волокна. Майже всю продукцію цієї підгалузі випускають Одеська джутова фабрика і Харківський канатний завод, повністю задовольняючи потреби в ній України. Частина продукції експортується.
Трикотажною промисловістю України вироблено в 1998 р. 6,5 млн шт. трикотажних виробів. За 1990-1998 рр. трикотажне виробництво зменшилося в 32,2 раза, хоч для нього є достатня сировинна база. Найбільші трикотажні підприємства в Києві, Харкові, Львові, Одесі, Житомирі, Миколаєві, Сімферополі, Чернівцях, Донецьку, Івано-Франківську, Дніпропетровську, Луганську, Хмельницькому, Прилуках (Чернігівська область). У Харкові, Луганську, Житомирі, Чернівцях, Львові й Червонограді (Львівська область) працюють панчішні фабрики.
Швейна промисловість розміщена здебільшого у великих населених пунктах. Тут функціонують такі відомі формування, як Київське виробниче об'єднання швейної промисловості «Україна», львівська фірма «Маяк», Харківська швейна фабрика ім. Ю. Д. Тиняковата ін. Швейна промисловість донедавна на 90% задовольняла попит населення України па готовий одяг, білизну та іншу продукцію.
У швейній промисловості налічується біля 600 підприємств. Обсяги її виробництва зменшилися проти 1990 р. на 75%. Більше 100 підприємств країни працюють на давальницькій сировині.
Попит на швейну продукцію значно зменшився, що пов'язано з низькою купівельною спроможністю населення, зростанням цін на продукцію, конкуренцією іноземних товарів.
Спільні швейні підприємства в Києві, Чернівцях, Умані, забезпечені новими обладнанням і технологіями, значно розширили виробництво продукції, збільшили кількість працюючих.
Шкіряно-взуттєва промисловість після текстильної є найважливішою підгалуззю легкої промисловості. Основна сировина для неї- шкури домашніх, диких і морських тварин. Проте широке використання нових синтетичних матеріалів (штучної шкіри, гуми), парусини, вовни (для валяного взуття), тканин істотно збагатило й доповнило сировинну базу взуттєвого виробництва. Крім того, із шкіри виготовляють одяг, шорно-сідельні та галантерейні вироби, деталі для текстильних та інших машин. Розміщене шкіряне виробництво поблизу центрів м'ясної промисловості.
Розвитку взуттєвого виробництва сприяють високий рівень механізації виробничих процесів. Підприємства галузі виробляють жорсткі й м'які шкіряні товари, взуття з натуральної^ штучної шкіри.
Шкіряна промисловість - стара галузь виробництва в Україні. Шкіряні підприємства є в Харкові, Києві, Львові, Василькові (Київська область), Бердичеві, Миколаєві. Штучну шкіру виготовляють у Києві, Тернополі, Запоріжжі, Луцьку, шкірзамінники - в Одесі.
Сучасна взуттєва промисловість України перетворилася на велику механізовану галузь. Старі взуттєві фабрики в Києві, Харкові, Дніпропетровську, Миколаєві, Херсоні реконструйовано; в Луганську, Києві, Львові, Одесі, Василькові, Запоріжжі й Мукачеві збудовано нові великі підприємства. Всього в країні діє 56 шкіряних і 104 взуттєвих виробничих об'єднання та підприємства. Найбільші шкіряні виробничі об'єднання -в Бердичеві («Світанок»), Івано-Франківську, Києві; взуттєві виробничі об'єднання - в Луганську, Львові («Прогрес»), Харкові, Кривому Розі, Хмельницьку. У 1998 р. було вироблено 96 млн. пар взуття, або 0,2 пари на душу населення. За період 1990-1998 рр. виробництво взуття зменшилося в 19 разів. У загальному обсязі пропозицій частка імпортного взуття становить 80%.
Головними напрямками розвитку шкіряно-взуттєвої промисловості є вдосконалення діючих підприємств, створення нових, впровадження високоефективних технологій шкіряно-взуттєвого і дубильно-екстрактового виробництва; освоєння матеріалів з поліпшеними технологічними та експлуатаційними властивостями; механізація та автоматизація виробничих процесів.
Хутрова підгалузь обробляє хутра лисиць, куниці, видри, норки, шкурки кролів, ховрахів, хом'яків та водяних щурів, овечі шкурки й штучне хутро та виготовляє з них хутрові та шубні вироби. У минулому вона мала переважно кустарний і сезонний характер. Тепер в Україні збудовані і працюють хутрові підприємства в Харкові, Балті (Одеська область), Красиограді (Харківська область), Тисмениці (Івано-Франківська область), Львові, Одесі, Жмеринці.
У підгалузі освоєно технологію облагородження овечих шкурок, що сприяє поліпшенню їх якості, зовнішнього вигляду та асортименту виробів з них. Суттєве значення має використання трикотажного штучного хутра, яке імітує натуральне хутро норки, куниці, єнота, ондатри, ягнят каракульської породи, овець тощо. В Україні штучне хутро виготовляють Дарницький шовковий комбінат. Київське виробниче трикотажне об'єднання, фабрики в Жовтих Водах (Дніпропетровська область) і Ясіні (Закарпатська область). Нині підприємства підгалузі випускають вироби масового вжитку, вдосконалюючи технології обробки хутрової сировини із застосуванням нових стійких барвників, впроваджуючи автоматизовані системи управління виробництвом.
Виробництво галантерейних виробів зосереджене в Києві, Харкові, Львові, майже в усіх обласних центрах та інших містах України. Галантерейні підприємства, крім легкої промисловості, належать до різних галузей промисловості. їх продукція дуже розмаїта - господарські сумки, портфелі, валізи, хустки, стрічки, шарфи, краватки, металеві вироби тощо. Останніми роками мережа малих підприємств, що виробляють галантерейні вироби, значно розширилась.
Поліграфічна промисловість виготовляє різні види друкованої продукції - книги, журнали, газети, зошити, географічні карти, етикетки, квитки, бланки тощо. До неї належать універсальні й спеціалізовані поліграфічні об'єднання та комбінати, газетно-журнальні, газетно-бланкові, книжково-журнальні друкарні, допоміжні підприємства, заводи для виготовлення друкарських фарб тощо, а також підприємства для виготовлення паперових виробів.
Найбільші поліграфічні підприємства в Києві, Харкові, Вінниці, Дніпропетровську, Донецьку. Запоріжжі, Львові, Одесі, Рівному, Тернополі, Сімферополі, Чернівцях та ін.
У поліграфічній промисловості дедалі ширше впроваджуються офсетний друк, фотополімерні друкарські форми, електронна техніка, системи переробки текстової інформації, відеотермінали, фотонабірні автомати. Нині з різних причин підгалузь перебуває в кризовому стані, що позначається на тиражах газет, журналів, книжок.
Фарфоро-фаянсова промисловість є важливою підгалуззю виробництва товарів народного споживання, що виготовляє фарфорові, фаянсові та інші вироби з тонкої кераміки, а також господарського і художнього фарфору, фаянсу, напівфарфору й майоліки. Відносно добре ця і алузь була розвинена ще в XIX ст. у Будах (біля Харкова), а в XIX - на початку XX ст. - в Баранівці, Довбиші, Коростені, Олевську, Городниці (Житомирська область), Бориславі (Львівська область), Полтаві. Побудовано нові фарфорові заводи в Дружківці, Кіровограді, Тернополі. Головною сировинною базою цієї промисловості є каоліни Просянівсь-кого (Дніпропетровська область), Глуховецького (Вінницька область), Богородницького та Володимирського (Донецька область) родовищ.
Різні галузі економіки України виробляють предмети широкого вжитку. У галузях важкої промисловості в 1998 р. їх було вироблено 39,2% від усієї вартості товарів народного споживання.
Нині промисловість у серійному виробництві випускає різні товари: телевізори, радіоприймальні пристрої, магнітофони, велосипеди, мопеди, мотоцикли, холодильники, пральні машини, фотоапарати, садово-городній ручний і механізований інструмент, садові будиночки, меблі, електропобутові прилади, тканини, трикотажні вироби, взуття тощо. Проте виробництво непродовольчих товарів на душу населення (табл. 50) є явно недостатнім. Так, виробництво тканин зменшилося проти 1990 р. в 17 разів (становило у 1998 р. 1,8 м2), трикотажних виробів - утричі (0,1 шт. на душу), швейних виробів - у 5 разів, взуття - у 22 рази (0,2 пари на душу). У 40,7 раза знизився випуск телевізорів, суттєво зменшилося виробництво іншої продукції промисловості, що використовується для невиробничих цілей: радіоприймальних пристроїв, побутових холодильників, пральних машин, велосипедів тощо. Зате значно зросло використання для невиробничих цілей палива й електроенергії (у 6 разів проти 1990 р.), дещо підвищився випуск хіміко-фармацевтичної продукції (на 7%), будівельних матеріалів і скляно-фаянсових виробів (на 7%).
В Україні відчувається дефіцит багатьох товарів народного споживання. Відсутність реальної конкуренції спричиняє завищення цін на товари, спонукає продавати низькоякісну продукцію. Нині зростання дефіциту товарів поєднується з гострим дефіцитом державного бюджету. Потреба в радикальному реформуванні економіки є очевидною. Слід рішуче згортати економічно неефективні для суспільства види діяльності. Доцільно переорієнтовувати підприємства на випуск продукції, потрібної споживачеві, збільшувати капітальні вкладення у виробництво нових, технічно складних товарів тривалого користування, формувати розвинену мережу обслуговування, нарощувати виробництво садових будиночків, розширювати продаж будівельних матеріалів, засобів механізації, що реально впливатиме на рівень життя населення України.
65. Матеріаломісткі виробництва орієнтуються на фактори: сировинний, споживчий, транспортний.
65. Машинобудівний комплекс України
До складу машинобудівного комплексу України входять три великі групи галузей: машинобудування (16 комплексних інтегрованих галузей, 90 галузей і підгалузей), промисловість металевих конструкцій і виробів (14 галузей і окремих виробництв), ремонт машин і устаткування (16 галузей). Машинобудівний комплекс країни на кінець 2000 р. формували 2840 підприємств (об'єднань), що перебувають на самостійному балансі (без малих виробництв і кооперативів). Пересічнорічна кількість промислово-виробничого персоналу, зайнятого у машинобудівному комплексі, становила у 2000 р. 1074 тис. осіб. У 2001 році обсяг фактично виробленої продукції на підприємствах машинобудування і металообробки склав 26,9% до загального обсягу вартості промислової продукції країни.
Енергетичне машинобудування галузь важкого машинобудування, підприємства якої виробляють парові гідравлічні турбіни, генератори, котли і потужні дизельні мотори, устаткування для атомних електростанцій, електроапаратуру і кабель. Центром енергетичного машинобудування є Харків. Його підприємства -ВО ім. Кірова, завод "Електроважмаш", електромеханічний (ХЕМЗ) і "Електромашина" - випускають понад 40% продукції енергетичного машинобудування України.
До спеціалізованих підприємств енергетичного машинобудування належить також Монастирищенський машинобудівний завод (Черкаська область) та Краматорський завод "Енергомашспецс-таль". Серед інших підприємств енергетичного машинобудування виділяються турбомеханічний завод у Полтаві, дизелебудівний завод у Токмаку, у 2000 р. підприємства виробили 3,4 тис. електромашин великих (у 1999 р. - 1,2 тис. шт.). Усе ж їхнє виготовлення, у порівнянні з попереднім періодом, значно скоротилося, бо у 1990 році підприємствами країни вироблялося 10,2 тис. штук. Також зменшилося виробництво електродвигунів змінного струму із 3,1 млн. шт. (у 1990 році) до 333 тис. шт. у 2001 році.
Електротехнічна промисловість України виокремлюється в самостійну галузь у межах енергетичного машинобудування й охоплює такі підгалузі: виробництво електротехнічних машин, устаткування, апаратів та інших виробів виробничого призначення, кабельну промисловість, електролампову, електроізоляційну, виробництво електрозварювального устаткування тощо. Номенклатура виробів сучасної електротехнічної промисловості держави включає декілька десятків тисяч найменувань. До цієї галузі входить понад 400 підприємств. Основними галузевими центрами і районами електротехнічної промисловості в Україні є Харківський, Запорізький, Донецько-Луганський і Хмельницька та Херсонська області. Найбільші об'єднання галузі: Донецьке НВО "Вибухозахисне електроустаткування" (Луганська і Донецька області), ВО Азовкабель, Запоріжтрансформатор, "Перетворювач" (усі - в Запорізькій області), "Харківський електромеханічний завод", Електроважмаш (Харків), Укрелектромаш (Харків, Дніпропетровськ).
68. Міграцією називається переміщення людей по території зі зміною останнього місця проживання та роботи, що призводять до механічного руху населення.
69. Міжгалузевим комплексом називається...система економічно зв’язаних між собою виробництв, діяльність і розміщення яких технологічно і територіально зумовлені.
71. Мінерально-сировинні ресурси України
Міиерально-спровинні ресурси (табл. 18) належать до невідновних, оскільки процес їх природного відновлення дуже тривалий - десятки й сотні мільйонів років. За характером використання мінеральні ресурси поділяють натри групи: паливно-енергетичні, рудні й нерудні. Основною особливістю розміщення мінеральних ресурсів є їх нерівномірне поширення в надрах землі. Встановлено, що основними районами нагромадження паливних, хімічних, будівельних та інших видів копалин осадового походження є платформи з товщами осадових порід і їх крайові прогини, а місцями утворення більшості рудних копалин - рухомі геосинкліналі та щити. Райони земної поверхні, в надрах яких стикувалися різні геологічні структури, називаються геохімічними вузлами, які характеризуються поєднанням різних за походженням видів ресурсів.
Донецький басейн розташований на сході України і має площу 53,2 тис.км1. Родовища кам'яного вугілля тут концентруються у трьох ділянках: Старий Донбас - на межі Донецької й Луганської областей, Західний Донбас - Павлоградсько-Петропавлівська група родовищ у Дніпропетровській області, Південний Донбас - на півдні Донецької та Луганської областей. Вугленосні пласти розвідані до глибини 1200-1500 м, всього виявлено 120 промислових пластів потужністю 0,5-2,0 м. Основна маса вугілля залягає на глибині 500-750 м, де в 25 пластах зосереджено 75% розвіданих його запасів. Енергетичні марки вугілля (антрацит) залягають на півдні Донбасу, в інших районах поширене високоякісне коксівне вугілля.
Львівсько-Волинський кам'яновугільний басейн займає площу 8 тис.км:. Вугільні пласти залягають тут горизонтально на глибині 300-659 м. З 60 розвіданих пластів лише 16 мають робочу потужність 0,5-1,0 м. Його вугілля має меншу теплотворну здатність, вищу зольність і довге полум'я при згорянні, що сприяє використанню його для теплоенергетичних потреб. З розосереджених родовищ кам'яного вугілля розвідані Роменське (Сумська область), Петрівське (Харківська область) і Бешуй-ське (Крим).
Буре вугілля видобувають у Придніпровському буровугільиому басейні площею понад 100 тис.км:. Основна маса його залягає в Кіровоградській і Дніпропетровській областях. Тут найбільші родовища - Верхньодніпровське, Олександрійське, Новоалексапдрівське. Середня потужність пластів - 4-5м, глибина залягання - від 10 до 200 м, що дає змогу видобувати 2/3 палива відкритим способом. Приблизно 1,5% геологічних запасів бурого вугілля у Закарпатському, Передкарпатському та Придністровському буровугільних районах.
Перспектива розвитку буровугільної бази полягає в освоєнні родовищ Лівобережжя - Синельниківського, Оріхівського, Санджарівського. Можлива розробка Новодмитрівського (Харківщина), Сула-Удатійсько-го (Полтавщина) родовищ. За оцінками, на Лівобережжі міститься 11% геологічних запасів бурого вугілля. Відоме також Белградське родовище в Одеській області.
Загальні промислові запаси бурого вугілля становлять 2588200 тис/г. (А+В+С ) і за категорією С, - ще 10906000 тис. т. Україна -один з найстаріших регіонів промислового видобутку нафти та пов'язаного з нею природного газу. Обстежено й розвідано 278 родовищ нафти і 336 природного газу, з них експлуатується відповідно 178 і 208, з надр України видобуто на сьогодні близько 350 млн т. і 1700 млрд м . Обсяги промислових запасів становлять 234,8 млн т. нафти й 1148,2 млрд ьі конденсату природного газу. Нафтогазоносні площі зосереджені в трьох регіонах - Передкарпатському, Дніпровсько-Донеп,ькому та Причорно-Морсько-Кримському.
У Передкарпатті відкрито 16 родовищ нафти (найбільші - Долин-ське, Уличипсько-Орівське) на глибинах 1000-3000 м. Серед основних газових родовищ-Угерське, Рудківське, Більче-Волицьке, нафтогазових - Бабчинське і Битків-Пасічпе.
У Дніпровсько-Донецькому районі нафта й газ залягають на глибинах 3,0-3.5 км, а на Радченківській площі в Полтавській області підходять на 15-20 м до поверхні. Найбільшими нафтовими родовищами є Леляківське, Прилуцьке, нафтогазовими - Гнідиицівське, Качанівське й Рибальське. У центральній і південній частинах району залягають газові родовища - Шебелимське, Кегичівське. Єфремівське, Манівське.
Найперспективнішим є Причорноморсько-Кримський район. Тут відкрито понад 20 площ і родовищ. Перспективні газові поля лише в Азовському морі оцінюються 1,3 трлн м! природного газу. Експлуатуються газові родовища Джанкою і Тархапкутського півострова, відкрито Північно- й Східно-Казантипське родовища.
Загальні геологічні запаси горючих сланців оцінюються в 4 млрд т. Відомі їх родовища па межі Черкаської і Кіровоградської (Болтинське) і в Хмельницькій областях (Флоріанівське), в Карпатах (менілітові сланці).
В Україні відомо понад 2500 родовищ торфу, а геологічні його запаси становлять 2,46 млрдт, з них промислових 1,84 млрдт. За загальними покладами виділяються Волинська (Цирське, Турське), Рівненська (Морочне, Дубняки, Кремінне), Чернігівська (Замглайське, Сновське), Київська (Ірпінське, Супійське) та Львівська (Стоянівське, Львівське) області.
Є в Україні родовища уранових руд, які розробляються Смолінсь-ким рудоуправлінням (Кіровоградська область) і виявлені в Побужжі (Південне, Калинівське, Лозоватське), на Волині та Жовтих Водах (Дніпропетровська область).
72. Місто або селище міського типу, де зосереджено кілька промислових підприємств і які є основною містоутворюючою галуззю - це: промисловий центр
75. Морський та річковий транспорт
Морський транспорт. Умови України сприятливі для розвитку морського транспорту: на півдні її територію омивають Чорне й Азовське моря, котрі практично не замерзають і з'єднуються із Середземним морем протокою Босфор, Мармуровим морем і протокою Дарданелли. Загальна довжина морської берегової лінії України - понад 2000 км. Регулярні морські перевезення Чорним та Азовським морями почалися наприкінці XVIII ст.
Основу морського транспорту України становлять Чорноморське (ЧМП), Азовське (АМП) та Українсько-Дунайське (УДП) пароплавства, що володіють транспортним флотом сумарним тоннажем 5,2 млн т і пасажирським флотом на 9,9 тис. місць. Всього на території України розташовані 18 портів, до них належать 175 перевантажувальних комплексів і 8 судноремонтних заводів.
Зміна економічних пріоритетів у зовнішній торгівлі, розрив колишніх транспортно-економічних зв'язків призводять до перерозподілу вантажопотоків.
Великі можливості є для експорту транспортних послуг. У межах програми модернізації та розвитку виробничої бази України передбачається створення комплексів для приймання імпортних енергоносіїв, у тому числі реконструкція Одеської нафтогавані, модернізація комплексів у портах Маріуполі, Миколаєві, спорудження екологічно чистих спеціалізованих комплексів у портах Іллічівську, Південному, Дніпро-Бузькому, берегової стаціонарної бази бункерування суден, закупівля перевантажувальної техніки підвищеної вантажопідйомності для терміналів, що обслуговують 20-футові контейнери міжнародного стандарту.
Річковий транспорт, як і морський, має ряд переваг перед сухопутним, зокрема, готові природні шляхи, використання течії води, можливість одночасно перевозити великі вантажі й пасажирів.
Загальна довжина судноплавних річок в Україні 4,4 тис. км, у тому числі з навігаційною обстановкою 3,9 тис. км. Найдовша внутрішня водна артерія - Дніпро (1200 км).
Річковий транспорт України представлений міжгалузевим державним об'єднанням «Укррічфлот», яке реформувалося в акціонерну судноплавну компанію, що складається з Головного підприємства та 290 структурних одиниць.
Річковим транспортом вантажі перевозяться Дніпром, Дунаєм, Чорним і Середземним морями із заходом в річкові порти Румунії, Німеччини, Угорщини, Австрії, а також у морські порти Туреччини, Греції, Ізраїлю, Франції, Італії.
Завданнями розвитку річкового транспорту в Україні є: застосування великовантажних суден для внутрішніх перевезень масових вантажів; збільшення частки вантажів у пакетованому вигляді, контейнерах; розширення перевезень в ліхтеровозах; розвиток перевезень експортно-імпортних вантажів у суднах типу річка-море; пом'якшення чинників сезонної нерівномірності перевезень за рахунок подовження експлуатаційного періоду та організації цілорічної навігації на окремих ділянках; виведення з експлуатації фізично й морально застарілих суден та поповнення флоту суднами нових типів; розширення обсягів перевезень буксирним флотом вантажопідйомністю 3900 т і більше; оснащення портів високопродуктивними перевантажувальними комплексами для перевезення вантажів навалом, а також засобами малої механізації, що дасть змогу скоротити простої суден, вагонів та автомобілів, розвинути відомчі причали, оснастити їх сучасною перевантажувальною технікою.
76. на який вид транспорту припадає основна частина вантажообороту: Залізничний
77. На якій стадії соціально-економічного розвитку перебуває економіка України:
II-Етап – стадія технічного розвитку
78. Назвіть галузі основної хімії України: Виробництво мінеральних добрив
79. Назвіть другу за величиною ріку України: Дунай
80. Назвіть найводомісткіші промислові виробництва: Енергетика, Хімічна організація синт., очишчення первинної текстильної сировини, чорна та кольорова металургія.
81. Назвіть ознаки виділення інтегральних економічних районів:
загальний (інтегральний, міжгалузевий.
- економічний район має бути великою економічно цільною територією, на якій є значні природні ресурси, необхідні для визначення його господарської спеціалізації і забезпечення сучасного і перспективного розвитку;
- розміри територій великих економічних районів повинні відповідати вимогам скорочення перевезення масових вантажів в межах району до економічно доцільних відстаней, наближатися до їх одномасштабності, а величини економічних потенціалів районів повинні бути близькими між собою (Економічний потенціал району може визначатися чисельністю населення, розмірами валового внутрішнього продукту, валової продукції промисловості і сільського господарства, вартістю основних виробничих фондів, показниками на душу населення, на тисячу чоловік та ін..
- економічний район повинен являти собою виробничо-економічну територіальну єдність, яка створюється розвиненими внутрішніми виробничими зв'язками, і мати спеціалізацію господарства у масштабі країни;
- на території інтегрального економічного району повинен бути сформований достатньо потужний народногосподарський комплекс, основу якого становлять територіальні виробничі комплекси з такою галузевою структурою:
- профілюючі галузі (галузі спеціалізації району в масштабах країни., які включають до свого складу кілька галузей промисловості і сільського господарства;
- галузі, які розвиваються як суміжні з галузями попередньої групи і забезпечують комбіновану переробку сировини, а також галузі, що обслуговують потреби галузей спеціалізації району (добування і збагачення сировини, виробництва напівфабрикатів, обладнання, ремонт обладнання, виробництво будівельних матеріалів тощо.;
- галузі, які забезпечують потреби населення району промисловими і продовольчими товарами, необхідними матеріалами;
- при виділенні економічного району повинно враховуватися економіко-географічне положення території і його вплив на спеціалізацію та особливості розміщення продуктивних сил;
- врахування при виділенні економічного району принципу економічного тяжіння, тобто необхідності включення в його межі основної територіальної частини або і всієї зони, формуючого впливу його головного регіонального центру;
- до складу великих економічних районів повинні повністю включатися території адміністративних областей, країв, автономних республік без порушення їх меж.
82. Назвіть основний центр тракторобудування:
1-Харків – заводи Лазова та Дергачі.
2-Дніпропетровськ
3-Вінниця
4-Мелітополь і Кіровоград
83. Назвіть технічні культури України: цукристі (цукрові буряки), олійні (соняшник), ефіроолійні (м’ята, лаванда, троянда), волокнисті (льон-довгунець), тонізуючі (хміль), лікарські.
84. Назвіть центри транспортного машинобудування: Запоріжжя, Київ, Львів, Дніпропетровськ, Херсон, Біла Церква, Тернопіль.
85. Народногосподарський комплекс – це складна система галузей матеріального виробництва і невиробничої сфери: виробництво, трудові ресурси, фінанси, природні ресурси тощо.
87. Нафтова і нафтопереробна промисловість та її проблеми
Нафтова і нафтопереробна промисловість. Нафтодобувна промисловість - це галузь паливної промисловості, яка об'єднує
підприємства, що розвідують і видобувають нафту та попутний нафтовий газ, а також транспортують і зберігають нафту. До нафтодобувної промисловості відносять також підприємства з видобутку озокериту. В Україні виділяються такі нафтогазоносні області: Передкарпатська, Дніпровсько-Донецька, Причорноморсько-Кримська.
Підприємствами галузі щорічно видобувається біля 4 млн. т нафти (включаючи газовий конденсат). Однак за останні 10 років видобуток нафти підприємствами галузі постійно скорочується, про що свідчать дані таблиці.
Найбільше нафти видобувається у Дніпровсько-Донецькій нафтогазоносній області, яка простягається на 650-700 км вузькою (80-150 км) смугою на Лівобережній Україні. Виявлено понад 140 родовищ нафти, газу та газового конденсату. Найбільшими нафтовими родовищами є Гнідинцівське, Качанівське і Яблу-нівське нафтородовища. Нафтогазовидобувні поклади зосереджені тут у Сумській (Охтирське і Качанівське родовища), Чернігівській (Гнідинцівське, Прилуцьке родовища) і Полтавській (Са-гайдацьке, Зачепилівське, Радченківське родовища) областях.
Передкарпатська нафтогазоносна область із промисловими запасами нафти і газу на площі 15 тис. км" розміщена у межах Львівської, Івано-Франківської і Чернівецької областей. Розвідано 29 нафтових, 7 нафтогазоконденсатних родовищ. До найбільших належать Волинське і Орів-Уличнянські нафтові, Битків-Бабчинське, Лопушнянське, Заводнянське і Північно-Долинське нафтогазові родовища. Тут працюють нафтогазовидобувні управління у Бориславі та Долині.
Причорноморсько-Кримська нафтогазоносна область розміщена на Півдні України та в прилеглих районах акваторії Чорного моря. Західна межа проходить меридіаном м. Одеси, північна- по лінії Одеса - Херсон - Бердянськ, східна - вздовж берегів Азовського моря, а південна - по широті м. Євпаторія. Площа області 25 тис. км", із неї на суходолі - 12 тис. км". Відкрито 1 нафтове родовище. Тривають пошуки горючих корисних копалин у рівнинній частині Криму.
Нафтопереробна промисловість об'єднує підприємства, які із сирої нафти виробляють нафтопродукти у вигляді рідкого палива, мастильних, електроізоляційних матеріалів, розчинників, бітумів тощо. У виробництві нафтопродуктів основну частку становить паливо для карбюраторних (авіаційні та автомобільні бензини), реактивних (авіаційний гас), дизельних (дизельне паливо) двигунів, котельне паливо (мазути) і бітуми. Крім того, продукція галузі є сировиною для виробництва великої кількості хімічних продуктів, що зумовлює тісний технологічний і організаційний зв'язок нафтопереробної із нафтохімічної промисловістю.
Підприємства нафтопереробної промисловості зосереджені в районах видобування нафти, у портових містах, Донбасі, на Придніпров'ї та у центральній частині України. На Передкарпатті вони розміщені в Дрогобичі, Бориславі, надвірній та Львові і забезпечуються нафтою місцевих родовищ. Центрами нафтопереробної промисловості є портові міста Одеса, Херсон, Бердянськ, які переробляють довізну сировину. У Кременчуці та Лисичанську переробляють сировину, що надходить із місцевих родовищ Лівобережної України та поволзьких родовищ Росії. Найбільша частка в загальному виробництві нафтопродуктів припадає на Доне-цько-Придніпровський регіон.
Підприємствами нафтопереробної промисловості України в 2001 р. вироблено 4,0 млн. т автомобільного бензину, 4,8 млн. т дизельного палива, 5,5 млн. т мазуту. Первинна переробка нафти склала 16,0 млн. т. Порівняно із попереднім 1998 роком, усі підприємства галузі зазнали збільшення виробництва основних видів продукції нафтопереробки від 76,2% (первинна переробка нафти) до 94,3% (мазуту топкового). В абсолютних вимірах підприємства галузі збільшили виробництво основних видів продукції більше, ніж на 13 млн. т.
Країна забезпечує свої потреби у нафтопродуктах лише частково, тому що у 2001 р. вона спожила нафти (включаючи газовий конденсат) 9,4 млн. т, а в тому ж році було добуто тільки 3,7 млн. тонн. Решта її надходить від імпорту з інших країн світу, зокрема левова пайка припадає на Росію.
88. Нафтове родовище, яке не розробляється, можна оцінювати як: перспективне.
89. Національний склад населення України та його територіальні особливості
У 1989 р. українців в Україні було 37,4 мли (72,7% від усього населення), а решту населення становили росіяни (11,4 мли осіб, або 22,1%), євреї (486 тис, або 0,9%), білоруси (440 тис, або 0,69%), молдавани (324 тис, або 0,6%), поляки (219 тис, або 0,4,%), болгари (233 тис, або 0,5%) та ін. Всього в Україні проживають представники більш як 100 національностей. Понад 7,5 млн українців мешкають у близькому і майже 4 млн -у далекому зарубіжжі. Українці майже рівномірно розміщені на території України. Проте в областях Поділля (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька), Полісся (Волинська, Житомирська, Київська, Рівненська, Чернігівська), Прикарпаття (Івано-Франківська, Львівська), Центральній частині (Кіровоградська, Черкаська), а також у Сумській і Полтавській областях вони становлять 80-90 % населення. Значно менше українців у національному складі населення східних та південних областей, де завжди був високим приплив мігрантів з інших регіонів колишнього СРСР. Сьогодні практично кожен третій українець змушений проживати і працювати за кордоном через складну економічну ситуацію в державі (рис 5).
Серед національних меншин перше місце посідають росіяни. Вони в Україні почали оселюватися ще з XV ст. Найбільше їх в АР Крим (67,0%), Донецькій (43,7%), Луганській (44,8%), Харківській (33,2%), Одеській (27,4%) та Запорізькій (32,0%) областях.
Євреї з'явилися в Україні ще за часів Київської держави. Вони прибували сюди з кримських, грецьких колоній та хазарських областей. Сьогодні понад 20% євреїв проживає в м. Києві, значна кількість їх в Одеській, Дніпропетровській, Харківській, Донецькій, Вінницькій, Житомирській, Чернівецькій областях та АР Крим. Білоруси оселилися переважно на сході та півдні України. Більшість молдаван проживає на території Одеської та Чернівецької областей, менше - в Кіровоградській, Дніпропетровській областях та АР Крим. Осіли вони в Україні ще в XVI - XVII ст., рятуючись від турецького гноблення.
Болгари проживають компактно на території Одеської та Запорізької областей, поляки в областях давньої осілості (на Волині, Поділлі, в Галичині, зокрема у Житомирській, Хмельницькій, Львівській областях та м. Києві, у Вінницькій, Тернопільській і Донецькій областях).
92. Нетрадиційні джерела енергії та перспективи їх використання
Потрібно збільшувати виробництво електроенергії з нетрадиційних джерел. Наприклад, у країнах Латинської Америки і Африки з відходів сільськогосподарського виробництва виготовляють біопаливо. За підрахунками фахівців, Україна може забезпечити біопаливом більше половини потреб автомобільного транспорту. Варто переробляти буре вугілля на рідке паливо, використовувати енергію термальних вод, що особливо рентабельно для Карпат і Криму, де на глибинах 1000 і 2000 м температура таких вод сягає відповідно 70°С і 100°С. Доцільно використовувати енергію малих річок, силу вітру, енергію сонця, морських хвиль, сірководню вод Чорного моря, метану шахт Донбасу. Вітрові електростанції можуть дати таку кількість струму, як 22 Дніпрогеси, хвильові електростанції на Чорному й Азовському морях можуть виробляти до 17 млрд кВт-год електроенергії за рік.
«Комплексною державною програмою енергозбереження України» (1997 р.) передбачені науково обгрунтовані потреби у паливі до 2010 р., можливі обсяги ресурсозбереження в галузях економіки та комунально-побутовому господарстві, заходи щодо модернізації галузей для того, щоб зменшити енергоспоживання, механізм реалізації програми та вирішення екологічних питань.
Національною енергетичною програмою передбачено збільшити енергопотенціал України з 55, 1 мли кВт до 72,9 млн кВт (2010р.), реконструювати й модернізувати електростанції загальною потужністю 35,3 млн кВт. Загальний потенціал ТЕС у 2010р. планується довести до 40,3 млн кВт, з них 4,2 млн кВт припадатиме на ПГУ. Передбачається введення 11 вітрових електростанцій (ВЕС) у Криму, південних районах України. Складанням вітрових турбін займаються «Південмаш» (м. Дніпропетровськ), Потужність ВЕС у 2010р. має становити до 2000 МВт.
Структурна перебудова господарства,економне використання усіх видів палива й енергії, впровадження економічних стимулів сприятимуть зменшенню енергомісткості національного продукту. Сьогодні в Україні немає^механізму, який би стимулював зменшення споживання енергоносіїв. Йдеться про державну систему енергозбереження на тривалу перспективу, систему стандартів та нормативів витрат паливно-енергетичних ресурсів, звітність про енергоспоживання.
Учені вважають, що вихід з енергетичної кризи, яка насувається на нашу планету, це масштабне використання джерел поновлюваної енергії: сонячної, вітрової, океанічної. Найбільше енергії може дати сонячне випромінювання. Бел шкоди для біосфери можна використати близько 3 % сонячного потоку, що надходить до Землі. Це дасть енергію потужністю 1 000 млрд кіловатів, що у 100 раз перевищує сучасну потужність виробництва енергії в світі.
У Сімферополі успішно працює геліоустановка, яка в не опалювальний сезон тривалістю 7 місяців повністю забезпечує, гарячою водою готель «Спортивний». її робота дає економію приблизно 400 тонн у. п. на рік.
Продовжуються роботи в Криму і по дальшому використанню сонячної енергії. Споруджується перша в країні досідно-промислова геліостанція поблизу селища Щолкіно у східній частині Криму.
Першу вітроенергетичну станцію (ВЕС) в Україні і в світі було збудовано в 1931 р. поблизу Севастополя. її потужність становила 100 кВт.
У 90-ті роки в Україні почалося інтенсивне освоєння енергії вітру на основі випуску промислових вітрогенераторів ВО Південний машинобудівний завод» у Дніпропетровську.
У 1994 р. на березі озера Донузлав почала діяти перша черга Донузлавської ВЕС. Неподалік від Євпаторії у селищі Новоозерному також введено в дію потужну ВЕС. Ще одна електростанція цього типу працює поблизу селища Чорноморського. Розпочато будівництво ВЕС потужністю 500 мегаватів на сході Кримського півострова.
Поряд з малою вітроенергетикою розвивається і велика. ('творюються вітроенергетичні установки (ВЕУ) потужністю
2 000 кВт і більше, які могли б підключатися до енергосистем. 11айсприятливіші умови будівництва таких установок на півдні і південному сході України, де середньорічна швидкість вітру становить 45 м, а в зимові місяці 712 м за 1 с. Це дуже важливо тому, що саме взимку енергетика України працює особливо напружено.
Серед нетрадиційних видів енергії можливе використання біомаси І створення на її основі біогазу. Для України перспективною є розроблена технологія перетворення вугілля в газоподібний або рідкий стан. З'явилися і методи вирощування рослин, які дають нафту. V ОША фірма «Сан Даймонд гроверс оф Каліфорнія» виробляє їмсістроенергію за рахунок спалення шкаралупи волоських горіхів, пні дає можливість економити щорічно близько 10 тис. тонн нафти.
101. Основні районоутворюючі фактори
Підставою виділення окремих регіонів як економічних районів є відмінності між їхніми природними умовами і ресурсами, господарськими особливостями, демографічними характеристиками тощо. Всі ці чинники у своїй сукупності позначаються на територіальному поділі праці, який детермінує виробництво і виробничі відносини. Отже, в межах великих державно-політичних територій (держав), виходячи із їхніх історичних, природних, економічних, суспільних та інших умов, використовуються землі, які володіють специфічними, тільки їм притаманними характеристиками, що визначатимуть їхню спеціалізацію. Саме остання є їхньою вагомою основою для окреслення просторової картини територіального або географічного поділу праці.
Територіальний поділ праці є об'єктивною формою суспільного поділу праці, тому залежить від рівня останнього. Він може слугувати опосередкованим показником інтенсивності розвитку продуктивних сил певної території.
Виходячи з особливостей територіальної стратифікації, стає можливим пошук таких умов певної місцевості, які б найбільше сприяли виробництву і максимально використовувались їхні корисні копалини та інші природні ресурси. Наявна виокремленість територій передбачає також акцентацію шляхів досягнення зиску від їхнього географічного положення, від історично усталених господарських знань і умінь місцевих мешканців від сформованості поселенської мережі та транспортної інфраструктури тощо. Зрештою, зерном сутнісного підходу щодо означення територіального поділу праці є необхідність для кожного регіону країни пропонування до активного впровадження у господарську практику найдоцільніших для нього галузей виробництва, а також найвигідніших шляхів з постачання з інших районів держави необхідних матеріалів і ресурсів.
Отже, територіальний поділ праці виявляється, насамперед, у виробничій спеціалізації економічних районів, у розвитку в кожному з них тих чи інших галузей виробництва, які орієнтуються на вивезення за межі району значної частини продукції. Спеціалізація економічних районів має спільні риси зі спеціалізацією промислових і сільськогосподарських підприємств. Зрештою, визначальна сутність полягає у широкому використанні сприятливих природних і економічних умов кожного регіону, у зосередженні матеріальних засобів і трудових ресурсів у тих галузях виробництва, які в певному регіоні економічно найефективніші і найдоцільніші, себто продукують найбільше матеріальних цінностей на одиницю часу.
Наголошуючи на сутності територіального поділу, зауважимо, що визначальною передумовою його здійснення виступає економічна самостійність регіону, яка полягає у сприятливих щодо задоволення внутрішніх потреб земель і забезпечення стійкого розвитку народного господарства без дотацій, субвенцій, субсидій та , інших пільг. Самостійність регіонів багато в чому визначається ; мірою їх автономії від джерел сировини та різних матеріалів, що І знаходяться в інших регіонах і, особливо, в інших державах. За і даним критерієм більшість територій, що мають у своєму розпорядженні великі промислові підприємства, родовища корисних копалин, високоприбуткові об'єкти туризму, безумовно, економічно самостійні. Економічна самостійність регіону може бути обмежена лише прописаним його статусом у розподілі праці і ціновими розпорядженнями на продукцію, що виробляється на його території.
Об'єктивним відбитком територіального, або географічного поділу праці є економічні райони, які вимежовуються у процесі економічного районування, що виступає науково обгрунтованим поділом країни. Воно відіграє конструктивну роль як важливий інструмент територіальної організації суспільного виробництва й управління господарством. Економічне районування дає змогу диференційовано керувати процесами народногосподарського планування і прогнозування господарства, сприяє регіональному розвиткові кожного з районів, доцільному використанню природних умов і ресурсів, зрештою, прискореному соціально-економічному розвиткові всієї країни.
Основними видами економічного районування є загальне, або інтегральне та галузеве (спеціальне) районування. Загальне або інтегральне межування передбачає виділення районів на основі ознак, що всебічно характеризують дану територіальну частину народного господарства, охоплюючи господарство певної місцевості, як єдине ціле, (наприклад, Столичний чи Подільський район). У межах галузевого районування виокремлюють економічні райони на підставі однієї провідної, або кількох ознак, властивих для даної галузі, або сфери діяльності людей (промисловий чи сільськогосподарський район). Розробляються також питання міжгалузевого районування, що охоплює розмежування міжгалузевих територіальних комплексів і визначення їхньої територіальної структури, наприклад, агропромислового (АПК).
Отже, основою загального економічного районування України є економічний район - як територіально цілісна частина господарства країни, яка має виробничу спеціалізацію і через суспільний поділ праці (загальний і географічний) просторово-\ функціонально зв'язується з іншими частинами в єдиному господарському комплексі. Для економічного району, крім спеціалізації, притаманні ще своєрідне економіко-географічне положення, особливі природні, економічні та історичні умови. Він характеризується також комплексністю й потенційними можливостями управління економічними і територіальними структурами.
Важливу роль в економічному межуванні відіграє єдність економічних районів і адміністративно-територіального устрою. Ланки останнього – низовий район і область повинні без порушення меж входити до системи економічних районів України. Тому в основу економічних територіальних одиниць (районів) покладений сучасний адміністративно-територіальний устрій
93. Об’єднання підприємств за певною народногосподарською функцією, які мають настільки тісні зв’язки. Випадіння із сполучення будь-яких компонентів або порушення будь-яких зв’язків понижує усі об’єднання, обмежуючи або унеможливлюючи виконання цієї народногосподарської функції – це територіально-виробничий комплекс.
94. Об’єктом регіонального економічного діагнозу може бути: різноманітні
адміністративно-територіальні утворення або їх сукупність, в межах яких здійснюється державне управління та місцеве самоврядування. Склад цих об'єктів визначається адміністративно-територіальним устроєм та економічним районуванням України.
95. Основна районотворча роль належить галузям:
Основна районотворча роль розподіляється між трьома основними формами територіальної організації виробництва: по-перше, промислові центри, промислові вузли, одно галузеві і багатогалузеві промислові райони, локальні, районні і обласні агропромислові комплекси, які разом з транспортним комплексом та інфраструктурою об’єднуються в народногосподарський комплекс економічного району; по-друге, важливу роль у формуванні економічних районів відіграє транспорт, наявність розвинутої транспортної мережі на певній території впливає на темпи формування економічного району, забезпечує здійснення широких міжнародних економічних зв’язків, посилює формування зон економічного тяжіння периферійних територій до їхнього економічного ядра; по-третє, значний вплив на формування економічних районів має національно-політичний устрій та адміністративно-територіальний поділ праці.
96. Основними проблемами розвитку будівельного комплексу України на сьогоднішній день є
На сьогоднішній день можна окреслити коло наступних проблем розвитку будівельного комплексу України:
відсутність джерел фінансування будівництва (значне скорочення обсягів державних централізованих капітальних вкладень, зменшення інвестиційних можливостей домінуючої частини суб'єктів господарювання, зубожіння значної кількості людей);
високий ступінь зносу основних фондів, їх занедбаність через відсутність інвестиційного попиту;
практична ліквідація великих будівельних підрозділів, здатних виконувати багатомільйонні проекти;
недосконала система ціноутворення;
бюрократичні перешкоди на шляху реалізації інвестиційних проектів;
відсутність рівних правових умов діяльності всім учасникам інвестиційного процессу;
недосконала система механізмів нормативно-правового регулювання економічних, соціальних і правових відносин у житловій сфері;
Але першочерговою проблемою, яка постає перед будівельною галуззю на даному етапі, є питання створення сприятливого інвестиційного клімату в Україні, реальних фінансово-кредитних механізмів для стимулювання промислового та житлового будівництва з метою підвищення конкурентоздатності галузі, через те, що ринкові умови господарювання вимагають формування нових засад взаємовідносин учасників інвестиційного процесу у капітальному будівництві.
97,98,99. Основними районоутворюючими факторами та сутністю економічного районування є...
Основними районоутворюючими факторами є природні, економічні та історичні. Основними серед них є економічні. Головним районоутворюючим фактором у кожній країні є суспільний територіальний поділ праці, який є результатом просторового прояву дії загального економічного закону суспільного поділу праці. Другим важливим районоутворюючим фактором, який є похідним від територіального поділу праці, є територіальні виробничі комплекси (ТВК). На утворення економічного району великий вплив мають природні умови і ресурси. Природні умови взагалі, і особливо природні ресурси, це основа розвитку і спеціалізації сільського господарства та промисловості району.
Основою формування економічних районів є територіальний поділ праці, що зумовлює виробничу спеціалізацію окремих територій і розвиток міжнародної кооперації. Об’єктивними умовами виділення і розвитку економічних районів виступають наявні природні ресурси, особливості економіко-географічного положення території, чисельність населення, виробничий потенціал, рівень господарського освоєння території.
Економічний район – це форма територіальної організації народного господарства, що утворюється на основі суспільного територіального поділу праці, виникнення і формування районних територіальних виробничих комплексів.
100. Основними статтями імпорту України є
Імпорт товарів - купівля (у тому числі з оплатою в не грошовій формі) українськими суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності в іноземних суб’єктів господарської діяльності товарів з ввезенням або без ввезення цих товарів на територію.
При імпорті сплачуються:
- ввізне (імпортне мито) - на загальних підставах по ставках Митного тарифу України, що діють на день оформлення вантажної митної декларації; - акцизний збір - на загальних підставах по ставках, встановлених відповідними законами для підакцизних товарів, що імпортуються в Україну; - податок на додану вартість - на загальних підставах відповідно до Закону України «Про податок на додану вартість» по ставках, що діють на день оформлення вантажної митної декларації.
Структура імпорту України теж далека від оптимальної. Країна потребує новітніх технологій, високотехнологічного обладнання, проте провідну роль у структурі імпорту займають паливні ресурси та товари широкого вжитку. Торгівля послугами відіграє особливу роль у міжнародній економічній діяльності України.
101. Основні районоутворюючі фактори(10 балів).
На формування економічних районів впливають різні фактори: природні, економічні та історичні. Основними серед них є економічні.
Головним районоутворюючим фактором у кожній країні є суспільний територіальний поділ праці, який є результатом просторового прояву дії загального економічного закону суспільного поділу праці. Територіальний поділ праці проявляється у господарській спеціалізації окремих частин території країни на різних видах виробничої діяльності відповідно до їх природних умов і наявних трудових та інших ресурсів.
Другим важливим районоутворюючим фактором, який є похідним від територіального поділу праці, є територіальні виробничі комплекси (ТВК). Територіальний поділ праці веде до формування галузей спеціалізації окремих територій, які, в свою чергу, обумовлюють склад галузей, що їх обслуговують і доповнюють. Це приводить до виникнення ТВК. До основних районоутворюючих факторів належать також і найбільші міста країни великі регіональні і індустріальні центри із зонами економічного тяжіння до них периферійних територій. Кожне місто як економічний центр впливає на навколишню тяжіючу до нього місцевість, а найбільше місто об'єднує своєю зоною районоформуючого впливу всі менші міста. Так забезпечується зв'язок ядра і периферії економічного району.
Зона районоформуючого впливу великого регіонального центру охоплює цілу групу адміністративних областей. На Україні такими центрами є Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів. Найбільшу зону районоформуючого впливу має м. Київ, який, крім потужного регіонального центру, є ще і столицею держави.
Важливе районоутворююче значення мають особливості економіко-географічного положення території району. Вони значною мірою впливають на формування спеціалізації його господарства. На утворення економічного району великий вплив мають природні умови і ресурси. Природні умови взагалі, і особливо природні ресурси, це основа розвитку і спеціалізації сільського господарства та промисловості району.
Районоутворююче значення мають також основні форми територіальної організації. Важливу роль у формуванні економічних районів відіграє транспорт. Наявність розвинутої транспортної мережі на певній території впливає на темпи формування економічного району, забезпечує здійснення широких міжрайонних економічних зв'язків, посилює формування зон економічного тяжіння периферійних територій до їхнього економічного ядра. Значний вплив на формування економічних районів має національно-політичний устрій та адміністративно-територіальний поділ країни.
102. Основні форми зовнішніх економічних зв’язків України
Форми зовнішніх економічних зв'язків України різноманітні: зовнішня торгівля, міжнародна спеціалізація і кооперування виробництва, експорт та імпорт капіталів і робочої сили, надання та одержання послуг (виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, експортне- чи імпортно-поссредницьких, юридичних), міжнародне спільне підприємництво, сумісне будівництво підприємств, науково-технічне співробітництво, валютні та фінансово-кредитні відносини, інтуризм, проведення на комерційній основі виставок, ярмарків, торгів, аукціонів тощо.
В сучасних умовах міжнародне співробітництво України відбувається в таких основних формах:
науково-технічне співробітництво;
взаємовигідна міжнародна торгівля(зовнішня торгівля);
надання кредитів і позик, в тому числі і безвідплатних;
створення спільних підприємств;
спеціалізація і кооперування виробництва;
торгівля технологіями, або спеціалізація на виробництві комплектуючого обладнання;
спільна участь зацікавлених країн у розробці багатих природних ресурсів;
іноземні інвестиції як найважливіша форма стимулювання розвитку економіки країни;
міжнародний туризм;
культурні зв’язки між країнами світу.
91. Паливні ресурси України та їх економічна оцінка
Економічна оцінка прир. ресурсів включає врахування багатьох чинників, які обумовлюють просторові відмінності і значення прир. ресурсів для життєдіяльності людини. При екон. Оцінці використовуються наступні критерії: розміри родовища, які визначаються його запасами; якість корисних копалин, їх склад і властивості, умови експлуатації; господарське значення; річний обсяг видобутку.
У цілому запаси пал. Ресурсів в Україні характеризуються різким переважанням у їх структурі твердих видів палива: кам’яного вугілля, горючих сланців і торфу та дефіцитом рідких та газоподібних вуглеводнів. Відсутність достатньої кількості нафти і прир. газу створює значні труднощі для розвитку економіки.
Кам’яне вугілля видобувають у Донбасі та Львівсько – Волинському басейні. В Донбасі зосереджується 98% кам’яного вугілля України: 25% коксується; 30% антрацити; 30% довгополуменеве. Глибина залягання 500-750м., товщина шарів – 0,5-2м.
Найбільші поклади бурого вугілля – у Дніпровському басейні(2,4млрд.т.; глибина залягання -5-140м; відкритий видобуток)
Найбільші запаси нафти і газу – у Дніпровсько-Донецькій, Карпатській, Причорноморсько – Азовській нафтогазоносних провінціях. Уже понад 100р.ведеться видобуток нафти(Борислав) і 80р. – прир. газу в Передкарпатті. Це призвело до сильної вичерпаності родовищ. Майже 80% видобутку нафтогазоносної сировини країни в даний час припадає на Східну Україну.
Як ресурси низькосортного палива або сировини для виробництва нафтопродуктів можуть розглядатися величезні запаси менілітових горючих сланців, розташовані у Карпатах, а також горючі сланці Болтинського родовища на межі Черкаської і Кіровоградської обл..
В Україні відомо понад 2500 родовищ торфу, що зосереджені переважно в Поліссі. Цей ресурс є сировиною для паливної промисловості.
92. Паливно – енергетичний баланс - це співвідношення видобутку різних видів палива і виробленої електроенергії (прибуток) та їх використання в народному господарстві (витрати).
93. Питома вага Східного нафтогазоносного регіону в загальному видобутку нафти в Україні сягає: близько 80%
94. Підприємства чорної металургії з повним технологічним циклом пов’язані з:
Галузями промисловості, що використовують відходи від виплавки чавуну й коксування вугілля, відходи від ТЕС, матеріаломісткого машинобудування.
95. Поняття економіко-географічного положення включає: сукупність його відношень до інших економіко-географічних об’єктів, що лежать поза ним.
96. Порівнюючи природно-ресурсний потенціал України з розвиненими країнами світу, ми приходимо до висновку, що: Україна одна з найбагатших, на природні ресурси, країн світу.
97. Принцип збереження екологічної рівноваги означає:
Господарство регіону може бути збалансоване за більшістю параметрів, але якщо при цьому виникає екологічна напруженість, то воно не може визнаватися ефективним.
98. Принципами виділення економічних районів є
Наближення виробництва до джерел сировини, палива, районів споживання продукції, яке сприятиме раціональному використанню транспорту й зменшенню його витрат.
Забезпечення правильного територіального поділу праці між економічними районами завдяки чіткій спеціалізації виробництва й комплексному розвитку господарства.
Зближення с/г виробництва з промисловим через формування різногалузевих АПК, створення в аграрних районах нових промислових центрів і вузлів.
Досягнення найповнішої та найраціональнішої зайнятості населення з урахуванням регіональної демографічної ситуації.
Екологічне обґрунтування нового будівництва або реконструкції старих об’єктів.
99. Принципи розміщення продуктивних сил
Принципи - це сформульовані суспільством керівні положення, якими визначаються об'єктивні потреби та умови суспільного розвитку, котрі воно реалізує в процесі своєї практичної діяльності для досягнення поставленої мети. Принципами, які слугують керівництвом до дії в господарському будівництві, виражаються потреби певного історичного етапу. Іншими словами, принципи - це дії, свідомо спрямовані на найбільш повний прояв об'єктивних закономірностей розміщення продуктивних сил з урахуванням відповідних чинників.
Найважливішими принципами розміщення продуктивних сил, якими керуються при вирішенні питань просторового розподілу підприємств і галузей, є:
наближення матеріаломістких, енергомістких, водомістких виробництв до джерел сировини, палива, води;
наближення трудомістких виробництв до регіонів з високим рівнем забезпеченості трудовими ресурсами;
наближення виробництв, що продукують товари масового споживання, до районів високої концентрації населення;
врахування при розміщенні виробництва транспортабельності сировини та продукції, наявності відповідних комунікацій;
обмеження надмірної концентрації промислових об'єктів у великих містах;
збалансоване розміщення підприємств виробничої і невиробничої сфер, збалансованість між головними, допоміжними та обслуговуючими галузями спеціалізації;
охорона навколишнього природного середовища, раціональне і комплексне використання природних ресурсів, забезпечення здорових умов життя і праці населення;
зміцнення національної безпеки держави;
вирівнювання рівнів господарського й соціального розвитку областей та економічних районів країни;
урахування інтересів економічної інтеграції в європейський і світовий простір.
Принципи розміщення в різних країнах можуть бути неоднаковими. Важливість кожного з них визначається стратегією і завданнями, що конкретизовані у відповідній концепції. Наприклад, на сучасному етапі розміщення продуктивних сил в Україні пріоритетними є соціально спрямовані принципи.
Принцип раціонального розміщення виробництва(таке розташування виробництва, яке забезпечувало б високу ефективність народного господарства)
Реалізується через комплекс таких заходів:
наближення матеріало-, енерго-, водомістких галузей до джерел палива, енергії та води.
наближення працемісткого виробництва до районів і центрів зосередження природних ресурсів.
наближення масового виробництва малотранспонтабельної продукції до місць її споживання.
запобігання зустрічним перевезенням однотипної продукції, сировини й палива з одного регіону до іншого.
Принцип збалансованості і пропорційності( таке розміщення виробництва, за якого витримувалася б рівновага між виробничими потужностями, обсягом виробництва, з одного боку, та наявністю сировинних, енергетичних, водних земельних, трудових, фінансових ресурсів – з іншого. Також передбачає оптимальну структуру нар. господарства в цілому)
Принцип комплексного розміщення виробництва.
Реалізується через:
комплексне використання природних ресурсів.
раціональне використання трудових ресурсів шляхом створення у регіоні такої структури господарства, за якої надається праця усім розмаїтим контингентам робочої сили.
створення єдиної інфраструктури.
налагодження ефективних виробничих зв’язків між підприємствами регіону.
Принцип розміщення підприємств згідно з раціональними формами суп. організації виробництва(концентрація, спеціалізація, кооперування, комбінування)
Принцип збереження екологічної рівноваги(Господарство регіону може бути збалансоване за більшістю параметрів, але якщо при цьому виникає екологічна напруженість, то воно не може визнаватися ефективним.)
Принцип обмеженого централізму(органічне поєднання стратегічних інтересів країни й інтересів регіонів, підприємців, населення. Держава не повинна втручатися в оперативну діяльність підприємств і місцевих органів влади)
100. Припустимо, що компанії легко транспортувати сировину і компоненти, проте кінцевий продукт громіздкий. За інших однакових умов компанія вибере місце – розташування свого виробництва поблизу: споживача
101. Природне безробіття - безробіття, яке є необхідною умовою для нормального розвитку ринку праці і складається із фрикційного та структурного безробіття.
102. Природні ресурси – тіла і сили природи, які на певному рівні розвитку продуктивних сил  і  вивченості можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства у формі безпосередньої участі в матеріальній діяльності.
103. Природокористування. – за М.Ф. Реймерсом сукупність усіх форм експлуатації природно-ресурсного потенціалу й заходів для його збереження (видобуток і переробка природних мінеральних та біологічних ресурсів, їх відновлення, охорона природних умов життя, природних систем тощо).
104. Промислово-територіальними комплексами називаються... сукупність кількох підприємств, об'єднаних не виробничо-технологічними зв'язками, а транспортно-географічним положенням, спільністю використання об'єктів інфраструктури і всієї системи обслуговування. Для промислового комплексу, крім зазначених ознак, характерні тісні виробничо-технологічні зв'язки на основі послідовної і комплексної переробки сировини, відходів виробництва та спільного випуску готової продукції.
105. Проблеми та перспективи розвитку Донецького вугільного басейну ( 10 балів)
Тісне переплетення інтересів і економічних ресурсів [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] та [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], зумовили неформальне об'єднання їх в загальний регіон [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Донбас основна паливно-енергетична база центрального і південного районів України (Дніпропетровська, Донецька , Луганська області) і [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]).
Головним районом вуглевидобутку в країні є Донбас. У Донбасі переважає енергетичне вугілля (56%). Основні його запаси зосереджені в Луганській області. Коксівне вугілля становить 44% від загальних запасів і залягає переважно в Донецькій області. Тут же зосереджено найбільше шахт і сформувалися найпотужніші центри видобутку вугілля: Донецьк, Макіївка, Єнакієве, Торез, Красноармійськ. Донецьке вугілля використовують як енергетичне паливо на теплових електростанціях переважно в Донбасі та як сировину для виробництва коксу в Донбасі і Придніпров'ї.
Українське вугілля в основному має високу собівартість. У кам'яновугільних басейнах це пов'язано з глибоким заляганням пластів та невеликою їхньою потужністю. Буре вугілля невигідно перевозити на далекі віддалі, тому що воно має низьку теплотворну здатність, сипучість, підвищену вологість тощо.
Значний рівень фізичного спрацювання гірничодобувного обладнання, закриття окремих шахт, скорочення видобутку вугілля, важкі умови праці шахтарів, високий травматизм тощо призводять до виникнення соціальної напруженості в шахтарських регіонах.
Існують і гострі екологічні проблеми. В районах шахтного видобутку значні площі зайняті териконами. В Донбасі 1270 відвалів. Понад 500 з них горять, забруднюючи повітря. При добуванні бурого вугілля відкритим (кар'єрним) способом із сільського господарства вилучаються великі площі родючих земель.
Водночас вугільна промисловість України має перспективи для розвитку. Так, у Донбасі можна освоювати 78 розвіданих ділянок із можливим сумарним видобутком 127 млн т вугілля на рік. Для ефективнішої роботи вугільної промисловості потрібне реконструювання шахт.
106. Промисловий пункт - промислове підприємство разом з поселенням, яке виникло при ньому. П. п. найчастіше виникають при шахтах, рудниках, металургійних і невеликих машинобудівних заводах.
107. Промисловий центр – це місто, де зосереджено кілька промислових підприємств, що спеціалізуються на певному виробництві. Населення їх зайняте переважно у промисловості.
108. Промислово-територіальний комплекс – це взаємозумовлене поєднання підприємств на певній території, за якого ефект досягається завдяки вдалому добору підприємств згідно з природними та економічними умовами.
109. Процес, при якому щільність (інтенсивність якого-небудь явища на одній території підвищується швидше, ніж на інших досліджуваних територіях, зростає територіальна концентрація називається
· стагнація, зростання.
110. Регіональний економічний аналіз безконтактними методами здійснюється на основі діагностики: функціональної та ретроспективної
111. Регіональний економічний аналіз контактними методами здійснюється на основі діагностики: експертної оцінки, тестового опитування, моделювання об’єкта.
112. Регіональний економічний діагноз містить в собі: процес дослідження об’єкта, стан досліджуваного об’єкта, висновки про стан об’єкта, рекомендації щодо заходів, спрямованих на поліпшення стану об’єкта.
113. Рекреаційні ресурси України
Рекреаційні ресурси. Майже в усіх областях України серед рекреаційних домінують санаторно-курортні ресурси. Всесвітньо відомий своїми санаторно-курортними умовами Південь України (Одеська, Херсонська, Миколаївська, Донецька області і АР Крим). Унікальний за своїми можливостями Південний берег Криму. Крім кліматичних ресурсів район багатий на ресурси грязей для організації лікувальних закладів.
Важливим за рекреаційними ресурсами є район Карпат з його сприятливими умовами для організації як літнього, так і зимового відпочинку. У Сваляві, Синяві, Усть-Чорній та інших місцевостях є мінеральні води. Особливо багата на них Львівська область (Трускавець, Моршин, Схід-ниця, Великий Любінь, Немирів). Лікувальні грязі є в с. Чорне Івано-Франківської та с. Конопківці Тернопільської областей. На межі Тернопільської та Хмельницької областей відкрито потужні запаси мінеральних вод типу «Нафтуся» (Сатанів, Гусятин).
У рекреаційних цілях використовуються Шацькі озера (Західне Полісся).
У Хмельницькій, Вінницькій, Київській, Черкаській, Кіровоградській областях є запаси радонових, а в Полтавській (Миргород) -хлориднонатрієвих вод. Відомий своїми лікувальними можливостями Слов'яногорськ (Донецька область).
Україна має різноманітні природні рекреаційні ресурси (кліматичні, біологічні, гідрологічні, ландшафтні, джерела мінеральних вод, лікувальні грязі тощо). Загальна площа земель, придатних для рекреаційного використання, становить 9,4 млн. га (або 15,6% території країни), у тому числі рівнинних рекреаційних ландшафтів - 7,1%, гірських - 2,3 (у Карпатах - 1,9, в Криму - 0,4). Близько 7,8 млн. га відносяться до умовно придатних до рекреації земель. Майже 10% усіх лісів державного лісового фонду мають рекреаційне значення. Особливе місце в системі рекреаційного використання території України посідає Кримський півострів. Пересічнорічна тривалість сприятливого для рекреації періоду тут становить 175-190 днів, комфортного -65-80 днів.
Мінеральні лікувальні води різного складу виявлені майже у всіх областях України, але найбільша кількість джерел зосереджена в західній частині. Зокрема, у Закарпатській області. Багато джерел мінеральної води розвідано у Луганській, Дніпропетровській, Полтавській, Рівненській областях, є також відкриті джерела в Івано-Франківській, Харківській, Житомирській, Вінницькій, Хмельницькій, Київській, Черкаській, Донецькій та Запорізькій областях.
Досить значні в Україні запаси лікувальних грязей, що зосереджені, переважно, у південних та північно-західних областях. На базі грязевих покладів функціонують найстаріші в Україні курорти - Бердянськ, Євпаторія, Куяльник, Сасик та інші. У північно-західних областях поширені торфові грязі, які використовують на курортах у Миргороді, Моршині, Немирові, Черче та інших.
Соціально-економічні рекреаційні ресурси в Україні формують культурні об'єкти, пам'ятки історії, архітектури, археології, етнографічні особливості території тощо. Загальна кількість архітектур-
но-історичних пам'яток у державі становить 49147 об'єктів. їхня цінність та чисельність у межах областей істотно відрізняється. Найбільше архітектурно-історичних пам'яток у Львівській області (2934), Автономній Республіці Крим (3431), Київській (2886) та Чернігівській (2859) областях. Найцінніші культурно-історичні рекреаційні ресурси мають місце у Київській, Львівській, Тернопільській, Полтавській, Чернігівській областях, Автономній Республіці Крим.
Специфічною складовою частиною рекреаційних ресурсів є соціальні та природні об'єкти, явища, події, походження яких тісно пов'язане з територією України та землями тієї зарубіжної країни, в межах якої вони первісно виникли. На території України налічується кількасот таких об'єктів, окремі з них мають світове та європейське значення.
Україна володіє потужним природно-ресурсним комплексом, основу якого складають земельні та мінерально-сировинні ресурси. Достатньо високий рівень забезпеченості території країни водним і рекреаційними ресурсами.
114. Рекреаційні ресурси – це ресурси, до яких належать географічні об'єкти, що використовуються чи можуть бути використані для відпочинку, туризму, лікування, компенсації життєвої енергії, оздоровлення населення.
115. Природні ресурси – тіла і сили природи, які на певному рівні розвитку продуктивних сил  і  вивченості можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства у формі безпосередньої участі в матеріальній діяльності.

116. Природно-ресурсний потенціал України.

Природно-ресурсний  потенціал  - важливий фактор розміщення продуктивних сил, який включає природні ресурси і природні умови. За запасами природних ресурсів Україна займає провідне місце в Європі, зокрема, перше місце – за кількістю орних земель, запасами залізної та марганцевої руд, сірки; у числі перших – за запасами кам’яного вугілля, природного газу, калійної та кам’яної солей.
Мінерально-сировинні ресурси. За характером використання мінеральні ресурси поділяються на групи: паливно-енергетичні, рудні й нерудні. На їх базі розвиваються такі важливі галузі промислового виробництва, як чорна і кольорова металургія, електроенергетика, машинобудування, хімічна промисловість та ін.
Усього в Україні на кінець ХХ століття виявлено і розвідано більше 80 видів корисних копалин. В структурі паливних ресурсів України  домінує кам'яне і буре вугілля, запаси якого є цілком достатніми для забезпечення власних потреб. Основні запаси кам'яного вугілля зосереджені в Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах; бурого вугілля - переважно в Дніпровському басейні.
У цілому значні запаси паливних ресурсів в Україні характеризуються різким переважанням у їх структурі твердих видів палива: кам’яного вугілля, горючих сланців і торфу та дефіцитом рідких і газоподібних вуглеводнів. Відсутність достатньої кількості нафти і природного  газу створює значні труднощі для розвитку економіки. 
Провідне місце серед паливних ресурсів займає кам’яне вугілля, 98% якого добувають у Донбасі, решту – в Львівсько-Волинському басейні. Донецьке вугілля залягає на глибині 500-700 метрів (максимальна – 1200 метрів), товщина шарів – 0,5-2,0 м, 25% його коксується. Львівсько-Волинський басейн зосередив 2% вугілля, яке залягає на глибині 300-700 м, товщина шарів – 0,5-1,0 м. Найбільші поклади бурого вугілля – у Дніпровському басейні (2,4 млрд. т, глибина залягання – 5-140 м, відкритий видобуток). Найбільші запаси нафти і газу – у Дніпровсько-Донецькій, Карпатській, Причорноморсько-Азовській нафтогазоносних провінціях. Уже понад 100 років ведеться видобуток нафти (Борислав) і 80 років – природного  газу в Передкарпатті. Це призвело до сильної вичерпаності родовищ. Майже 80% видобутку нафтогазової сировини країни в даний час припадає на родовища Східної України .
Як ресурси низькосортного палива або сировини для виробництва нафтопродуктів можуть розглядатися величезні запаси менілітових горючих сланців, розташовані у Карпатах, а також горючі сланці Болтиського родовища на межі Черкаської та Кіровоградської областей.
В Україні  відомо понад 2500 родовищ торфу, що зосереджені переважно в Поліссі. Цей ресурс є сировиною для паливної промисловості.
Найбагатша Україна  на рудні металеві корисні копалини, насамперед, руди чорних металів. На її території сконцентровано до 20% світових ресурсів марганцевих руд, найбільше яких видобувається в Нікопольському родовищі. У майбутньому зросте роль найбільшого у світі Велико-Токмацького родовища (Запорізька обл.). Запаси залізних руд становлять 12% від світових і зосереджені у більш ніж 80 родовищах, 60 з яких розташовано в Криворізькому басейні. 
 Україна  має певні запаси руд кольорових металів. До найважливіших належать: поклади титану, алюмінієвої сировини, нікелю, ртуті. Знайдено і золото (Дніпропетровська, Житомирська, Черкаська, Луганська, Донецька, Закарпатська, Одеська області), мідь. Розвідані запаси руд кольорових металів не можуть забезпечити потреб економіки України .
Територія держави в цілому багата на нерудні корисні копалини, представлені гірничохімічною, металургійною сировиною та будівельними матеріалами. 
Гірнича хімія займається видобутком: самородної сірки (Прикарпаття), калійних солей (Івано-Франківська та Львівська області), кухонної солі (Донбас, Закарпаття), фосфоритів (Придніпров’я, Сумська та Харківська області).
Розвиток чорної металургії в країні потребує різноманітних нерудних матеріалів – флюсів, вогнетривких і формувальних глин, доломітів, кварцитів. Великі запаси флюсових вапняків розміщені в Донецькій області та Криму, а доломітів – у Донецькій, Дніпропетровській та Закарпатській областях. Основні запаси вогнетривких глин зосереджені у Донецькій, Дніпропетровській, Закарпатській та Черкаській областях, кварцитів – у Житомирській, Кіровоградській, Сумській та Донецькій областях.
Особливо багато в Україні  високоякісного каоліну. Значні запаси будівельних матеріалів, зокрема, вапняків, цементної сировини, крейди, облицювального каменю: гранітів, мармуру, базальту, лабрадоритів.
У Волинській і Рівненській областях, Приазов’ї та Кривому Розі є запаси кольорового каміння: берилу, топазу, бурштину, аметисту, агату, яшми, гірського кришталю.
Земля – один з найбільш універсальних природних ресурсів, необхідний для всіх галузей господарства, і одночасно – предмет та засіб праці. Загальний земельний фонд України становить близько 603,6 тис. км2, з яких 71,2% становлять сільськогосподарські землі.
Лісами вкрито 17,2% загальної площі держави. Майже 4% території України  вкрито водою, 1,5% зайнято болотами. Інші землі (яри, піски, зсуви, радіактивно забруднені території тощо) займають 4,1% загальної площі України .Сільськогосподарські угіддя сконцентровані на території нерівномірно. Їх площа зростає від 37% у гірсько-лісовому регіоні Карпат до 90% у степах.
На орні землі (ріллю) у структурі сільсько-господарських угідь припадає близько 76%, що свідчить про високу розораність території України. За цим показником  Україна займає перше місце в Європі.
У структурі грунтового покриву України домінують різновиди чорноземів, поширені майже на 55% площ орних земель.
В останні десятиліття кліматичні умови все частіше оцінюються як природні ресурси, насамперед, – агрокліматичні. Температурний режим повітря і грунту в поєднанні з кількістю атмосферних опадів і запасами вологи в грунті формують агрокліматичні ресурси. Річні суми температур рівнинної частини країни з середньодобовими понад 10°С становлять 2100-3600°С і достатні для визрівання основних сільськогосподарських культур.
Під терміном “водні ресурси” розуміють усі води даної території (поверхневі – річки, озера, водосховища, ставки і підземні), придатні для господарського використання. В Україні збудовано більше тисячі водосховищ, загальним об’ємом понад 55 км3. Найбільший каскад водосховищ створенний на Дніпрі.
Біологічні ресурси розглядаються як сукупність рослинних ресурсів і тваринного світу. Ліси становлять основу рослинних ресурсів. Лісових ресурсів в Україні недостатньо. Середня лісистість її території становить 14% (8,6 млн. га). За рахунок власних лісів Україна задовольняє 25% своїх потреб у деревині.
Під рекреаційними ресурсами розуміють сукупність природних, природно-технічних, соц.-економ. комплексів та їх елементів, які використовуються для прямого і непрямого споживання та виробництва курортних і туристичних послуг з метою відновлення та розвитку фізичних і духовних сил людини.  Ці ресурси є в усіх областях України. Серед них домінують санаторно-курортні, до складу яких входять мінеральні води, лікувальні грязі, ропа, кліматологічні ресурси лісів, морів, гір.
Раціональне використання природо-ресурсного потенціалу лежить в основі збереження національного багатства України .
117 Природокористування. – за М.Ф. Реймерсом сукупність усіх форм експлуатації природно-ресурсного потенціалу й заходів для його збереження (видобуток і переробка природних мінеральних та біологічних ресурсів, їх відновлення, охорона природних умов життя, природних систем тощо).
118. Промислово-територіальними комплексами називаються –
119. Проблеми та перспективи розвитку Донецького вугільного басейну ( 10 балів) Тісне переплетення інтересів і економічних ресурсів [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] та [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], зумовили неформальне об'єднання їх в загальний регіон [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Донбас основна паливно-енергетична база центрального і південного районів України (Дніпропетровська, Донецька , Луганська області) і [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]).
Головним районом вуглевидобутку в країні є Донбас. У Донбасі переважає енергетичне вугілля (56%). Основні його запаси зосереджені в Луганській області. Коксівне вугілля становить 44% від загальних запасів і залягає переважно в Донецькій області. Тут же зосереджено найбільше шахт і сформувалися найпотужніші центри видобутку вугілля: Донецьк, Макіївка, Єнакієве, Торез, Красноармійськ. Донецьке вугілля використовують як енергетичне паливо на теплових електростанціях переважно в Донбасі та як сировину для виробництва коксу в Донбасі і Придніпров'ї.
Українське вугілля в основному має високу собівартість. У кам'яновугільних басейнах це пов'язано з глибоким заляганням пластів та невеликою їхньою потужністю. Буре вугілля невигідно перевозити на далекі віддалі, тому що воно має низьку теплотворну здатність, сипучість, підвищену вологість тощо.
Значний рівень фізичного спрацювання гірничодобувного обладнання, закриття окремих шахт, скорочення видобутку вугілля, важкі умови праці шахтарів, високий травматизм тощо призводять до виникнення соціальної напруженості в шахтарських регіонах.
Існують і гострі екологічні проблеми. В районах шахтного видобутку значні площі зайняті териконами. В Донбасі 1270 відвалів. Понад 500 з них горять, забруднюючи повітря. При добуванні бурого вугілля відкритим (кар'єрним) способом із сільського господарства вилучаються великі площі родючих земель.
Водночас вугільна промисловість України має перспективи для розвитку. Так, у Донбасі можна освоювати 78 розвіданих ділянок із можливим сумарним видобутком 127 млн т вугілля на рік. Для ефективнішої роботи вугільної промисловості потрібне реконструювання шахт.
120. Промисловий пункт - промислове підприємство разом з поселенням, яке виникло при ньому. П. п. найчастіше виникають при шахтах, рудниках, металургійних і невеликих машинобудівних заводах.
120. Розміщення населення України. Міське, сільське населення.
Для характеристики розміщення населення використовують поняття «розселення». Розрізняють розселення міське і сільське. Основними чинниками розселення, а також його інтенсивності й напрямів є соціально-економічні (розвиток та розміщення продуктивних сил тощо), природні й демографічні. Природні чинники позначаються на процесі розселення внаслідок територіальних відмінностей природного середовища (поверхні, клімату, гідрографічної мережі, корисних копалин, якості земельних ресурсів та ін.). Територіальне розселення, крім того, залежить від інтенсивності та напрямів постійних і маятникових переміщень населення.
В Україні існує єдина система розселення, основу якої становлять адміністративно-виробничо та культурно-побутові передумови й чинники. Виділяють регіональні (Центральна, Західна, Північно-Східна і Південна, а іноді Подільська) й обласні (всього 24) системи розселення. Останні являють собою сукупність міських і сільських поселень, об'єднаних навколо обласних центрів і керованих ними. Виділяють ще локальні системи у межах областей: міжрайонні, кущові й елементарні. Всі вони формуються навколо якогось центру на основі виробничих, трудових, культурно-побутових, адміністративних та родинних зв'язків.
Міське розселення. На розміщення населення, в тому числі міського, на території України впливають три основні чинники, найважливішим з яких є соціальио-економічиий чинник, тобто розміщення продуктивних сйл7від"якого" залежать виникнення міст і значний приплив сільського населення до них. Так, міське населення з 1913 до 1999 рр. зросло у 5 разів, а сільське - зменшилося в 1,6 раза. Нині в Україні є 448 міст і 896 містечок. Між цими видами міських поселень існує істотна відмінність. Місто- це населений пункт, який виконує промислові, транспортні, культурно-торгові та адміністративні функції, а його населення складається переважно з робітників, службовців та їхніх сімей. Міста поділяють па економічні (промислові, транспортні, торгово-розподільчі) та неекономічні (адміністративні, культурницькі, рекреаційні тощо). Часто міста виконують якусь одну функцію, тому їх називають малофупкціопальиими (монофункціональпими). Проте найчастіше вони є поліфупкціопальиими.
Найгустіша мережа міст у Донецькій (51), Луганській (37), Київській (26), Одеській та Харківській (відповідно 19 і 17) областях. Найменше їх у Миколаївській та Херсонській (по 9 у кожній), Рівненській, Закарпатській та Волинській (відповідно 10, 10, 11) областях.
Більшість міських жителів припадає на так звані містечка - проміжну між містом і селом ланку поселень. Розміщуються вони навколо промислових підприємств, залізничних вузлів, курортів чи санаторіїв. У них мешкають дві та більше тисяч, переважно робітників і службовців, членів їхніх сімей.
Розрізняють містечка індустріальні, агропромислові, сільськогосподарські, несільськогосподарські та мішаного типу. В 1999 р. їх у країні було 897, або 66,7% загальної кількості всіх міських поселень України, проте проживало в них тільки 13,2% загальної кількості міського населення.
В Україні виділяють такі групи міських поселень: малі (до 50 тис. осіб), середні (50-100 тис), великі (100 500 тис), дуже великі (500-1000 тис), міста-мільйоиери (понад 1000 тис. осіб).
Найчисельніша група - малі міста (до яких належать і містечка). Із загальної кількості міст (1345) вони становлять 1242, тобто 92,3%, проте в них проживає всього 31,8% міського населення України. Середніх міст 55 (в них мешкає 11,3% міського населення), великих - 39 (26,9% міських жителів), дуже великих-А (8,4% мешканців). У п'ятьох містах-мільйопе-рах проживає 21,6% міського населення (табл. 10). Отже, у великих, дуже великих і містах-мільйонерах проживає 56,9% міського населення України.
До міст-мільйоперів належать Київ (2,6 млн осіб), Харків (1,6 млн). Більш як по 1 млн осіб у містах Дніпропетровську, Донецьку, Одесі. Се-реддужевеликих міст-Запоріжжя (863 тис. осіб), Львів (794тис). Кривий Ріг (715 тис), Маріуполь (500 тис), Миколаїв (518 тис.) і Луганськ (475 тис. осіб).
Малі й середні міста, як правило, виконують адміністративні та торгово-розподільчі функції та є центрами областей і адміністративних районів України. У них часто зосереджуються переробні підприємства поблизу джерел сільськогосподарської сировини, родовищ корисних копалин. Ці міста використовують власну робочу силу й трудові ресурси навколишніх сільських місцевостей.
На сході й півдні України є низка великих міст, які обслуговують потужну промисловість Донбасу й Подніпров'я, морський транспорт, курортно-рекреаційну галузь. Це - Горлівка, Єнакієве, Костянтипівка, Алчевськ, Макіївка, Севастополь, Сімферополь, Керч та ін. У них за 1989-1999 рр. чисельність населення зменшилася на 1,7%. Те саме сталося й у великих містах і містах-мільйонерах (див. табл. 10).
Існує пряма залежність між рівнем урбанізації та загальною густотою населення^ В Україні високий рівень міського населення в областях: Донецькій - 90,2% (густота населення - 189,0 осіб/км:), Дніпропетровській - 83,6% (120,8 осіб/км!), Харківській - 79% (95,5 осіб/км:), Львівській -60,8% (125,2 осіб/км:) та ін. Густота населення в цих та інших областях зростала за рахунок міського населення (рис. 6).
В Україні 19 міських агломерацій - зосереджень функціонально пов'язаних між собою міських поселень, в яких сконцентровано потужні виробничий, культурний, освітній і торговий потенціали. Проте надмірна концентрація великих міських агломерацій породжує негативні явища: через надмірну концентрацію промисловості зменшуються рекреаційні зони і взагалі вільні території для озеленення та ін. Моноцентричні агломерації (міста Київ, Харків, Одеса, Львів) зумовлені значним виробничим та невиробничим потенціалом, транспортом. Біцентричні й поліцентричні міські агломерації характерні для районів інтенсивного розвитку сучасної важкої індустрії - Донецького та Придніпровського: Донецько-Макіївська, Дніпропетросько-Дніпродзєржииська, Горлівсько-Снакіївська та ін.
У всіх 19 агломераціях України проживає понад 16 млн осіб міського населення.
Проблемами розвитку й планування міст у державі займаються науково-дослідні та проектні інститути (у м. Києві) та їх філіали в обласних центрах.
До невеликих міст, які виконують організаційно-господарські, промислово-переробні та культурно-освітні функції місцевого значення, належать Жидачів, Коломия, Косів, Стрий, Кременець, Дубно, Острог, Славута, Літин, Ніжин та ін.
Центрами рекреації й оздоровлення населення є такі міста, як Мо-ршин, Хмільник, Трускавець, Євпаторія, Ялта та ін.
Сільське розселення. На сучасному етапі розвитку територіальної організації суспільства питання сільського розселення є дуже актуальним. Чисельність сільського населення в Україні постійно зменшується. Якщо в 1913 р. його частка становила 81% всього населення України, то в 1999 р. - лише 32%, тобто зменшилася в 1,76 раза. Сільське населення ще переважає у Вінницькій (52%), Закарпатській (61%), Івано-Франківській (56,6%), Рівненській (52,4%), Тернопільській (56%), Чернівецькій (57,3%) областях, тобто в західному регіоні України та на Поділлі, де промисловість розвивалася повільніше, ніж на сході. Найменша частка сільського населення в Донецькій (10%), Луганській (13,6%), Дніпропетровській (16,4%), Харківській (21%) областях та ін. Сільське населення живе в селах, загальна кількість яких зменшується (з 42 229 у 1961 р. до 28 775 у 1999 р., або майже в 1,5 раза). Половина сіл (54,8%) зосереджена в Західній економічній зоні.
За кількістю жителів села поділяють на малі (І тип - до 500 осіб) -57,7%, середній\ тип - 500-1000 осіб) - 22,4% і великі(III тип - понад 1000 осіб) - 19,9%. Більшість сільського населення проживає в середніх і великих селах. Територіальні відмінності сільського розселення у різних природних зонах і районах України зумовлені природними, суспільно-економічними умовами та історичним минулим. Так, на Поліссі з його мозаїчними сільськогосподарськими угіддями села переважно невеликі за людністю, хоча існують певні відмінності між правобережним і лівобережним Поліссям. У Лісостепу густота сільського населення висока і багато сільських поселень, розміщених поблизу одне від одного; у Степу мережа сільських поселень зріджена, вони розміщені біля водотоків. густота сільського населення незначна.
У районах Закарпаття та Прикарпаття села великі, в Криму - розміщені уздовж водотоків та на крутих гірських схилах.
Сільські поселення виконують функції сільськогосподарські й не-сільськогосподарські (біля промислових підприємств, транспортних вузлів, лісопромислових закладів та ін.).
На терені країни в системі сільського населення й розселення поширене таке негативне явище, як депопуляція, особливо в Чернігівській, Сумській, Полтавській, Житомирській, Черкаській, Вінницькій. Кіровоградській, Дніпропетровській та інших областях. Іншими словами, смертність тут перевищує народжуваність, спостерігається природний регрес населення. За 1979-1999 рр. кількість сільського населення зменшилася на 3,2 млн, або на 16,6%. Це свідчить про несприятливу демографічну ситуацію.
Сільське розселення на сучасному етапі деградує, село знелюдню-ється. На постійне мешкання тут залишаються переважно люди старшого віку (28%).
Сільське розселення в тій чи іншій місцевості України має свої особливості. Це й зрозуміло, оскільки села розміщені в різних соціально-екоиомічних та географічних умовах. Загалом по Україні виділяють 26 класів сільського розселення. Найтиповішим є Східноукраїнський регіон сільського розселення (за площею він становить трохи більше третини території країни - 38%). Тут низька густота сільського населення (21 особа/км;), невелика людність - у середньому 423 особи на одне поселення. Цей регіон займає значну територію Лівобережної України, простягається до АР Крим, заходить на Правобережну частину в районі Київсько-Житомирського Полісся, а на півдні - до Одеської й Кіровоградської областей. У цьому регіоні є й великі сільські поселення, проте в цілому для нього характерне дрібне розселення.
Другим за площею є Подільський регіон сільського розселення, розміщений на Подільській височині (Хмельницька, Вінницька області). Його середні показники розселення: густота сільського населення - 34 особи/ км' і людність сільських поселень в середньому 620 осіб. Села розміщені в лісостеповій частині України вздовж численних річок та шосейних шляхів.
На Поділлі розрізняють сільське розселення східноподільське (на сході Поділля і на Придніпровській височині) та західноподільське (клином від Луцька Гощі Рівненської до Бара Вінницької області). Для першого характерні густота розселення 41 особа/км: і людність 869 осіб па одне село, для другого відповідно 48 осіб/км і 600 осіб.
Українське село потребує додаткових потужностей для прискорення будівництва і впровадження в дію низки об'єктів сфери послуг, соціально-економічної інфраструктури, вжиття заходів щодо зменшення відпливу населення, закріплення молоді на селі, оптимізації маятникової міграції до міста, а саме:
остаточного закінчення приватизації землі, її роздержавлення та паювання різних колективних організацій і підприємств, здебільшого нерентабельних;
поліпшення умов сільськогосподарської праці (впровадження комплексів сільськогосподарських машин, трудозберігаючих технологій тощо), істотного зменшення ручної праці:
розширення в сільськогосподарських районах будівельної індустрії, збільшення послуг для будівництва й ремонту житлових будівель;
збільшення обсягів будівництва водопровідних та газових мереж
тощо.
Назагал треба визнати, що: сільське розселення України зазнало змін через хибну аграрну політику й диференціацію сіл на перспективні й неперспективні, геноцид і депортації; важкі умови життя та праці селянина, відсталість сфери послуг і побуту спонукали до масових виїздів, особливо молоді, не лише з села, а й за межі країни, що призвело до зне-люднення українського села, його деградації, депопуляції, старіння населення і від'ємного сальдо в природному прирості. Сільське розселення може якісно відродитися лише на основі докорінної зміни виробничих відносин на селі та приватизації землі.
121. Розміщення продуктивних сил як галузь економічної науки
Зародження науки про розміщення продуктивних сил та особливості регіональної економіки зобов'язане, насамперед, економічній і соціальній географії, у надрах якої вона й постала. Саме остання вивчає розташування виробництва та його окремих галузей загалом і суспільно-територіальний поділ праці та територіальну організацію народного господарства, зокрема. Економічна географія пройшла свій шлях становлення від початкових етапів, коли вона виконувала здебільшого довідкові функції (до середини XIX ст.), до сьогоднішніх часів, коли вона перетворилася у науково-пізнавальну дисципліну, бо у своїх дослідженнях опирається на економічні закони розвитку.
Саме вищевикладене дає підстави стверджувати, що економічна та соціальна географія має найтісніший зв'язок із наукою про розміщення продуктивних сил та їхню диференціацію, яка входить до кола економічних дисциплін, хоча, водночас, спирається на результати наукових досліджень не тільки географічних, але й природничих, технічних, суспільних наук. Висліди їхніх вишукувань безпосередньо впливають на характер розміщення промисловості, сільського господарства, будівництва, транспорту тощо.
Отже, наука про розміщення продуктивних сил і економіку регіонів, як економічна дисципліна, широко послуговується результатами наукових досліджень галузевих економік, економіки праці, менеджменту, маркетингу, економіки природокористування, економічної історії, економічної статистики, економічної кібернетики тощо. Ці дисципліни забезпечують її інформацією, методами дослідження, різноманітними кількісними показниками, що параметризують економічний процес. Натомість, розміщення продуктивних сил і регіональна економіка збагачує інші економічні науки власними категоріями, інформативним матеріалом про регіональні економічні характеристики, геопросторовими узагальненнями галузевої структури, демоекістичною детермінізацією останньої тощо. Загалом наука і практика розміщення продуктивних сил, їхня територіальна інтерпретація мають першочергове значення для територіального планування та формування цільових галузевих і територіальних комплексних програм.
Розміщення продуктивних сил і економіка регіонів - галузь економічної науки, яка грунтується на загальних економічних законах, їхнє завдання, найперше, полягає у визначенні та виробленні теоретичних засад, необхідних для практичного розв'язання проблем раціоналізації просторового розосередження населення та виробництва. Для досягнення означеної мети необхідне здійснення всеосяжної характеристики соціально-економічної та ресурсної бази суспільного виробництва, виявлення особливостей демографічних умов та екістичного поля і простеження впливу останніх на загальнодержавний та регіональний господарський комплекс. Звичайно, сьогоднішня фіксаційна картина стану розміщення продуктивних сил є результатом їхнього тривалого розвитку, тому тут необхідно досліджувати історичну динаміку, щоб наголосити на історико-географічних закономірностях зміни господарсько-культурних угруповань будь-якої території.
122. Роль і місце паливно-енергетичного комплексу в народному господарстві України
Науково-технічний прогрес, підвищення якості продукції, поліпшення умов праці, інтенсифікація всього суспільного виробництва визначаються розвитком енергетики країни, основою якої є паливна база. Гому закономірно, що в усіх країнах світу з розвиненою ринковою економікою інвестиції у паливно-енергетичний комплекс становлять близько 40% сумарних капітальних вкладень у промисловість.
Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) є базовим в економіці держави (рис. 7), значно впливає на рівень розвитку її економіки. У 1998 р. в Україні вироблялося 94 млн т умовного палива, а для нормального енергозабезпечення потрібно 250 млн т. Держава забезпечує енергетичні потреби за рахунок власних ресурсів на 42%, у газі - на 15-20%, у вугіллі - на 80%, у нафті на 7-8%. Тому значну масу енергоносіїв доводиться імпортувати: вугілля - до 20 млн т, нафти - 28 млн т, газу 40-45 млрд м3 на рік, що за сучасними цінами становить 1,5 1 млрд гривень.
Темпи розвитку паливно-енергетичного комплексу України за останнє десятиріччя за всіма показниками не сприяли підвищенню елект-ромісткості національного прибутку і валового суспільного продукту (табл. 28). З 1990 по 1998 р. виробництво електроенергії в Україні зменшилося на 42,1%, видобуток нафти - на 26,4%, газу - на 36%, вугілля - на 53,2%.
Високими темпами зростає потреба в різних видах енергії і палива при використанні таких видів енергетичних ресурсів, як нафта, природний газ, ядерне паливо і навіть вугілля.
Розміщення підприємств важкої індустрії, де витрати на паливо становлять значну частку собівартості готової продукції, значно залежить від забезпеченості паливом. Переробка палива - основа формування промислових комплексів, особливо нафто- і вуглехімічних. Велику роль відіграє паливо як чинник формування промислових районів. Вплив його тим більший, чим потужніші запаси і вищі техніко-економічні показники ресурсів палива. Дешеве паливо сприяє розвитку паливомістких виробництв, впливає на спеціалізацію господарства району. Крім того, паливо використовується в енергетиці і є сировиною для виробництва різноманітних цінних продуктів. Наприклад, з нафти виробляють не тільки паливні матеріали, а й різні масла та мастила, пластмаси, мийні речовини, синтетичні волокна, добрива, а з природного газу - синтетичні спирти й білкові препарати, сірку. Вугілля є цінною сировиною для виробництва пластмас, бензину, інших продуктів.
У структурі промисловості України на частку паливної припадає 15% вартості основних фондів і майже 8% середньорічної чисельності промислово-виробничого персоналу, 11% вартості промислової продукції.
У 50-80-х роках в Україні видобуток палива, особливо газу, поступово зростав. У структурі споживання палива почала знижуватись частка вугілля й нафти і збільшуватись - газу. У 80-ті роки частка газу в структу -рі паливного балансу поряд з нафтою також почала знижуватися.
Паливна промисловість і електроенергетика найважливіші базові галузі, оскільки вони забезпечують розвиток і функціонування сфери виробництва, сфери послуг і побуту людей. Ці галузі створюють найважливіший міжгалузевий промисловий комплекс паливно-енергетичний, забезпечуючи видобуток твердого, рідкого і газового палива, виробництво, передачу електроенергії та тепла. До нього належать вугільна, нафтова, газова, торф'яна, сланцева галузі та електротеплоенергетика, яка охоплює теплові, гідро-та атомні електростанції, а також трубопровідний транспорт і лінії електропередач.
Соціально-економічне зростання нерозривно пов'язане зі станом усіх галузей паливно-енергетичного комплексу, вдосконаленням енергетичного балансу, запровадженням нових високоефективних технологій. Сучасні інтенсивні технології потребують розширення енерго- та електрооз-броєності. Ефективність та інтенсивність виробництва товарів і послуг значною мірою залежать від енергозабезпече-ності. Отже, інтенсивний розвиток паливно-енергетичного комплексу неодмінно впливає на інтенсифікацію й ефективність національно-економічної системи загалом. Його розвиток значною мірою зумовлює темпи, масштаби зростання продуктивних сил і їх розміщення, створює необхідні умови для поліпшення умов праці та підвищення рівня життя людей.
123. Сировинна база хімічної промисловості
Сировинна база. Україна має потужну сировинну базу для хімічної промисловості, яку формуюють запаси майже всіх видів мінеральної хімічної сировини: вугілля, природного газу, нафти, сірки, карбонатної сировини, кухонної та калійної солей, титанових руд тощо. Поки що відчувається дефіцит фосфорної сировини. Невичерпними є запаси кухонної солі (понад 10 млрд. т), більша половина яких припадає на Артемівсько-Слов'янське родовище Донбасу. Соляні пласти залягають на глибині від 80 до 500 м, їх товщина місцями сягає 2028 м. Великі родовища кухонної солі є в Закарпатті, де здавна розробляють Солотвинське родовище. Значну цінність для хімічної промисловості мають запаси солей Північного Криму: самоосадна сіль і ропа Сиваських озер, які містять у своєму складі розчини солей натрію, магнію, брому, йоду, титану та інших цінних елементів. Прикарпаття багате на родовища калійних солей, що використовуються у виробництві безхлорних добрив і магнію. Розробляють великі родовища в Івано-Франківській (Калуш) і Львівській (Стебник) областях.
Дуже великі родовища самородної сірки відкриті у повоєнний час на Прикарпатті: Роздольське, Яворівське, Не-мирівське (Львівська область), Глумаєвське (Івано-Франківськ) та ін. На базі перших двох створені потужні промислові підприємства.
Національно-господарський комплекс України
Проте обмеженими є розвідані запаси фосфоритів, які використовуються для виробництва фосфатних добрив. Найбільше Кролевецьке родовище в Сумській області через глибоке залягання фосфоритів придатне лише для розроблення дорогим підземним способом. Але якщо його розробляти комплексно, воно може дати промисловий ефект. Як фосфорна сировина можуть бути використані апатитові руди, які залягають у Дніпропетровській і Житомирській областях. Витрати на їх добування можуть бути нижчими, ніж на імпорт апатитів з Росії.
На території України розвідано кілька великих родовищ титанових руд. Вони належать до металургійної сировини, але їх використовують і в хімічній промисловості для виробництва пігментного двоокису титану. Основні родовища титанових руд є в Житомирській і Дніпропетровській областях. Сировиною для виробництва титанових барвників є солі Сиваських озер.
У достатній кількості вітчизняна хімічна промисловість забезпечена карбонатною сировиною (Донбас, До-нецько-Придніпровська низовина тощо).
Хімічна промисловість використовує і промислові відходи. На базі коксохімічного виробництва з вугілля отримують багато інших цінних продуктів: аміак, смоли, бензол тощо. Великі коксохімічні заводи збудовані поблизу основних споживачів коксу металургійних заводів у багатьох містах Донбасу: Горлівці, Донецьку, Макіївці, Авдіївці, Алчевську, Стаханові, Єнакієві, Маріуполі, Запоріжжі.
Комбінування коксохімічного і металургійного виробництв забезпечує значний економічний ефект, оскільки доменні гази використовують для обігріву коксових печей, а високоякісні гази для технологічних потреб ста-леварних і прокатних цехів металургійних заводів, підприємств хімічної промисловості та газифікації населених пунктів.
Важливим постачальником сировини для хімічної промисловості є нафтопереробна. За відносно невеликого видобутку вітчизняної нафти нафтопереробні заводи працюють здебільшого на імпортній сировині. Розташовані вони у Лисичанську, Кременчуці, Одесі, Херсоні. Але їх потужності для цілей хімічної промисловості використовуються недостатньо. Загалом, попри наявність потужної сировинної бази хімічної промисловості, Україна ще істотно залежить від зовнішніх поставок сировини і напівфабрикатів, що особливо згубно вплинуло на розвиток галузі в останні роки XX ст. у зв'язку з переходом до ринкових відносин і недосконалим законодавством щодо їх регулювання.
124. Сільське господарство та його структура
Сільське господарство є однією з основних галузей матеріального виробництва, яка зайнята вирощуванням сільськогосподарських культур і розведенням сільськогосподарських тварин для забезпечення населення продуктами харчування, а промисловості -сировиною. Сільське господарство формують дві великі взаємопов'язані галузі - рослинництво і тваринництво, які поділяються, у свою чергу, на дрібніші галузі, підгалузі й окремі виробництва.
Частка сільського господарства у виробленому національному прибутку серед галузей матеріального виробництва становить 19,1%. Валова продукція сільського господарства (1999 р.) по всіх категоріях господарств (у порівняльних цінах) склала 23603 млн. грн., у т.ч. валова продукція рослинництва оцінюється у 12868 млн. грн., продукція тваринництва - у 10735 млн. грн. Питома вага господарств приватного сектору у валовому виробництві сільськогосподарської продукції складає 59,5%, із них фермерські господарства виробили трохи більше 1,0% загального обсягу товарів.
У 1996 році в Україні налічувалося всього 14,1 тис. господарств суспільного сектору, із них у колективній формі власності знаходилося 10,5 тис, державній - 3,3 тис. господарств. Серед інших землевласників і землекористувачів виділяються особисті підсобні господарства населення, яких в Україні нараховується 15546 тис. одиниць, а фермерських - 35884.
У розпорядженні господарств суспільного сектору знаходиться 30873,3 тис. га сільськогосподарських угідь, із них у колективних господарствах - 26281,0 тис. га. Особисті підсобні господарства населення займають площу 4029,9 тис. га. Обсяги сільськогосподарських угідь фермерських господарств у 1999 році складали 1162,3 тис. га, із них ріллі - 1082,2 тис. га
Рослинництво. Вагому частку валової сільськогосподарської продукції в Україні виробляють галузі рослинництва. До складу рослинництва входять: рільництво (вирощування зернових, технічних, кормових, овоче-баштанних культур і картоплі), плодівництво, виноградарство та ін.
Загальна земельна площа в Україні на кінець 2000 р. становила 60354,8 тис. га, а всі землі, які знаходилися у користуванні сільськогосподарських підприємств і громадян, сягали 40763,8 тис. га. Наявність площ та розподіл сільськогосподарських угідь між землевласниками та землекористувачами характеризують дані таблиці.
Починаючи з 90-х років в Україні розпочалася структурна перебудова сільськогосподарських угідь. Так, скорочуються землі господарств суспільного сектора, в тому числі зменшуються площі як у колективних власників, так і в державних підприємствах. Натомість різко збільшуються сільськогосподарські угіддя в особистих підсобних господарствах. Зростає також загальна земельна площа у фермерських господарствах. Якщо примноження площі сільськогосподарських угідь в особистих підсобних господарствах населення зумовлене збільшенням величини земельних наділів на одне господарство, то ріст сільськогосподарських угідь у фермерських господарствах проходить за рахунок приросту фермерських господарств (у 1990 році їх налічувалось 2098, у 1996 р. - 34,8 тис, у 1999 р. - 35,9 тис, а у 2000 р. - 42,2 тис).
Структура сільськогосподарських угідь і розподіл їх за землевласниками і землекористувачами у 1999 році характеризують дані таблиці. У структурі сільськогосподарських угідь (на 2000 р.) вагому частку займає рілля 32,7 млн. га, або біля 78%. Питома вага ріллі у степових районах зростає, тому на півдні країни кількість сіножатей та пасовищ значно скорочується. В гірських районах Карпат і Криму помітно розширюються площі пасовищ.
Відносні величини посівів у загальній площі сільськогосподарських угідь мають територіальні відмінності. Найвищі вони в областях, розташованих на Подільській і Придніпровській височинах. Так, у 2000 р. у Вінницькій, Черкаській, Тернопільській і Кіровоградській областях посівні площі займають 56-60% території областей. Питома вага ріллі у степових районах країни знижується від 55% (Запорізька) до 51% - у Харківській, Миколаївській і Одеській областях. Частка посівів у гірських та перезволожених поліських регіонах країни помітно нижча. У Закарпатській області цей показних найменший - 14% до всієї площі області, в Івано-Франківській області він складає 27,1%, Волинській - 28,5%, Рівненській - 30,4%, Львівській - 32,3%, Житомирській - 33,4%.
Структура посівних площ України залишається майже незмінною впродовж останніх 10-ти років. У 2000 році 50,2% усіх посівів були зайняті зерновими культурами (у 1990 р. їх було 45%), 15,4% - технічними культурами (в 1990 р. - 11,6%). Картопля та овоче-баштанні культури вирощувалися на 8,4% посівних площ (у 1990 р. 6,4%), кормові культури займали 30,6% (у 1990 р. - 37%). Має місце тільки помітне скорочення площ під кормовими культурами, які у 2000 р. займали 26%, а у 1990 р. - 37%.
Зернові культури. Посіви зернових культур займають 50,2% всієї посівної площі у країні.
У структурі посіву зернових культур переважають площі, зайняті під озимою пшеницею(5316 тис. га у 2000 p.). Достатньо великі території щорічно займають посіви ячменю ярого (3645 тис. га у 2000 році). Традиційно на великих площах (1364 тис. га) сільськогосподарські підприємства висівають кукурудзу. Частка зернових культур у посівних площах областей неоднакова. Найбільше посівів зернових культур зосереджено у Одеській (960 тис. га), Дніпропетровській (886), Полтавській (801), Вінницькій (807) і Запорізькій (795) областях.
Озима пшенищ. Озимою пшеницею щорічно зайнято найбільше посівних площ в Україні. У 2000 році під цю культуру відведено понад 5,3 млн. га. Площа, з якою зібрано урожай склала 4888 тис. га. Пересічна урожайність становила 20,0 ц/га. Валовий збір зерна досяг 10197 тис. т (разом із ярою пшеницею). Основними районами вирощування озимої пшениці є Степ і Лісостеп. Найбільше її продукують господарства Вінницької, Черкаської, Одеської, Дніпропетровської, Київської і Полтавської областей. Високою концентрацією посівних площ озимої пшениці виділяються окремі західні області країни (Тернопільська, Волинська, Львівська).
Озиме жито - цінна продовольча культура. Посіви його в господарствах України займають понад 668 тис. га (на початку 90-х років - 651 тис. га). Пересічна урожайність культури - 15,2 ц/га. Урожай зібрано (1999 р.) на площі 637 тис. га. Валовий збір озимого жита склав 968 тис. тонн. Основні райони вирощування жита - Полісся, західні області України, а також частина Степу.
Ячмінь. На другому місці за посівними площами після озимої пшениці знаходиться ярий ячмінь. Під його посіви господарства відвели у 2000 р. 3645 тис. га, а під ячмінь озимий - лише 340 тис. га. Отже, посівна площа ячменю в Україні склала біля 4,0 млн. га. Урожай зібраний на площі 3689 тис. га, валовий збір склав 6872 тис. т. Пересічна урожайність культури склала 18,6 ц/га. Найбільше ячменю висівають господарства південних областей країни. Площі під ним розміщені також у господарствах Північного Степу і Лісостепу.
Яра пшениця займає 303 тис. га посівних площ. Вона за урожайністю поступається озимій (15,4 ц/га). Висівається, в основному, на півдні і сході країни. Як правило, господарства використовують її для пересіву озимини.
Овес. Посіви вівса в Україні, не дивлячись на зменшення, залишаються на більш-менш одному рівні: у 1985 р. - 635 тис. га, у 1995 р. - 570, у 1999 р. - 521. Урожай зібрано на площі 481 тис. га, валовий збір культури склав 881 тис. т. Пересічна урожайність - 18,3 ц/га. Найбільше вівса висівають господарства Полісся та Передкарпаття. Господарства південних і центральних областей використовують його при пересіві озимих культур.
Кукурудза. Посівні площі кукурудзи у господарствах країни порівняно з 1990 р. зросли на 130 тис. га, а із 1999 р. -більше, ніж у 1,7 раза. Кукурудзу на зерно висівають на площі 1364 тис. га. Територія, з якої зібрано урожай, склала 1279 тис. га. Валовий збір кукурудзи склав 3848 тис. т. Пересічна урожайність культури - 30,1 ц/га. Найбільше посівів кукурудзи зосереджено в областях північної і центральної частини Степу, на півдні Лісостепу. Найвищу урожайність кукурудзи мають господарства Черкаської, Хмельницької, Львівської, Київської, Чернівецької, Чернігівської, Закарпатської, Вінницької областей.
Просо. Посівні площі проса незначні і складають всього 437,0 тис. га, проте мають тенденцію до збільшення (у 1990 р. просо займало 205 тис. на, у 1996 р. - 213), бо воно стійке до засух і дає стабільно високі врожаї. Зібрана площа проса склала 367 тис. га. Валовий збір культур перевищує 426 тис. т.
Тваринництво є важливою ланкою сільського господарства, яке формують окремі галузі, підгалузі й окремі виробництва. Основними структурними одиницями продуктивного тваринництва в Україні є скотарство, свинарство, птахівництво, вівчарство та козівництво. Меншого розвитку набули такі галузі, як конярство, кролівництво, хутрове звірівництво, ставкове рибництво, бджільництво, шовківництво.
Скотарство. Провідна галузь продуктивного тваринництва, яка займається розведенням великої рогатої худоби. Галузь забезпечує населення продуктами харчування (молоко, сир, масло, яловичина, телятина), постачає харчовій і легкій промисловості відповідну сировину. Скотарство в усіх природноекономічних зонах країни є провідною галуззю (галуззю спеціалізації) тваринництва.
Найвищі показники територіальної концентрації поголів'я великої рогатої худоби мають лісостепові та західнополіські райони, а також групи адміністративних районів у приміських аграрно-промислових комплексах. Ці землі виділяються високими показниками виробництва основної продукції скотарства. Всіма категоріями господарств виробляється 1663 тис. т (у забійній вазі) м'яса і 12,7 млн. т молока (2000 p.). Левова частина випущеного м'яса припадає на особисті підсобні господарства. Частка фермерських господарств у виробництві м'яса складає менше 0,5%. Також домінують господарства приватної власності у виробництві молока (71%), де питома частка фермерських господарств у загальному виробництві складає 0,5%.
Високопродуктивним скотарством виділяються Київська, Вінницька, Одеська, Донецька, Дніпропетровська, Харківська та інші області. У 2000 році господарствами Київської області було вироблено понад 116 тис. тонн м'яса і 679 тис. т молока. Високим рівнем виробництва м'яса виділяються господарства Вінницької (більше 93 тис. т), Одеської (89,0), Донецької (86,0), Дніпропетровської (85,0) областей. Найвищими показниками товарного виробництва молока характеризуються господарства Львівської області (продукується більше 1000 тис. т за рік). Також високі показники мають господарства Хмельницької (657 тис. т), Житомирської (понад 656 тис. т), Вінницької (655 тис. т) та областей.
За останні роки (1997-2000) господарства України знизили обсяги виробництва продукції скотарства пересічно: м'яса - на 2-25%, молока - на 2-16%. У 2000 році тільки Миколаївська й Одеська області не зменшили виробництво м'яса порівняно із 1997 роком, наростивши виробництво на 6-9%. Не допустили зниження випуску товарного молока порівняно з указаним вище роком господарства Закарпатської, Львівської й Одеської областей, збільшивши виробництво молока, зокрема, на 4,6% (Львівська), 2,5% (Одеська області).
Фермерськими господарствами України в 2000 році вироблено 8,2 тис. т (у забійній вазі) м'яса та 67,8 тис. т молока. Найбільше м'яса випущено фермерськими господарствами Житомирської, Рівненської, Київської, Вінницької та Херсонської областей. Фермери Житомирської, Рівненської, Дніпропетровської, Вінницької і Кіровоградської областей виробили найбільше молока. Вищеназвані області виділяються в країні за чисельністю фермерських господарств: Одеська - 4867, Миколаївська - 4260, Донецька - 2108, Дніпропетровська - 3027, Херсонська - 3013, Кіровоградська - 2216, Запорізька - 2191. Всього в Україні налічувалося 38428 фермерських господарств (на 31.12.2000 p.).
Свинарство, як високопродуктивна галузь тваринництва, розвивається в усіх районах країни. Частка свинини у загальному виробництві м'яса коливалася (за останніх чотири роки: 1997-2000 pp.) у межах 36-41%. Поголів'я свиней в Україні (2000 р.) налічувало понад 7,6 млн. голів. Порівняно з 1990 роком, їхня загальна чисельність зменшилась більше, ніж у 2,5 раза у господарствах усіх категорій, натомість у фермерських господарствах вона зростає. Лише за 1995-2000 pp. кількість свиней там збільшилася в 1,3 раза. Найбільше свиней зосереджено у Вінницькій, Черкаській, Хмельницькій, Полтавській, Одеській, Київській областях. Така ж тенденція спостерігається і для великої рогатої худоби, поголів'я якої у господарствах усіх категорій за 1990-2000 pp. скоротилося більше, ніж у 2,6 раза. Зате значне зростання зафіксоване у фермерських садибах, де впродовж 1995-2000 pp. її чисельність збільшилася у 3,8 раза.
Птахівництво - галузь тваринництва, яка зайнята розведенням сільськогосподарської птиці, переважно курей, індиків, качок і гусей. Наявність птиці в усіх категоріях господарств характеризує таблиця.
В усіх категоріях господарств налічується біля 124 млн. голів птиці, якими вироблено у 2000 році понад 8,8 млрд. шт. яєць і понад 193 тис. т м'яса птиці (у забійній вазі). Більше 66% виробництва яєць зосереджено в особистих підсобних господарствах населення, фермерські господарства виробляють менше 0,1% від загальної кількості.
130. Статево-вікова структура населення України
Демографічна ситуація в Україні характеризується також показником, середньої тривалості життя, тобто кількістю років, яку в середньому належить прожити даному поколінню народжених, якщо припустити, що впродовж життя цього покоління рівень смертності в окремих вікових групах буде такий, як зараі| Для тих, хто народився в 1997-1998 рр., пси показник становить до 68,1 року, причому чоловіків - 62,7, жінок -- 73,5 року. За цим показником Україна посідає 52-ге місце в світі. Середній вік жителя України - 37 років.
Зниження природного приросту населення спричинює деформацію його вікової структури, зниження природного приросту трудових ресурсів. <Старіння» населення призводить до збільшення демографічного навантаження на працездатних, до певних труднощів у формуванні трудових ресурсів та забезпеченні господарства робочою силою, є одним з найтривожніших симптомів погіршення демографічних умов його відтворення. Висока частка осіб у віці, старшому за працездатний (вже в 1998 р. - 23.3 % проти 22,6% у 1996 р.), скорочує обсяги трудового потенціалу держави (рис. 3). Якщо частка пенсіонерів серед населення зростає, то представників молодшого покоління - скорочується (в 1998 р. - 20,1% проти 21,5% у 1996). Людей працездатного віку в країні понад 50% (у 1998 р. їх було 56,6% проти 55,8 у 1996 р,). Кількість жінок в Україні залишається стабільною і становить 54 % населення.
Проблеми статевої-віковоїструктури населення значно відрізняються по регіонах. Наприклад, у Закарпатській і Донецькій областях вони є діаметрально протилежними. Певні особливості спостерігаються в сільській і міській місцевостях. Зокрема, в більшості сільських адміністративних районів України природного приросту населення немає, а в багатьох з них відбувається процес депопуляції, тобто коефіцієнт народжуваності тут менший за коефіцієнт смертності. В селах вікова й статева структури населення різко погіршуються, що, безперечно, негативно впливає на розвиток продуктивних сил.
Особливості статево-вікової структури свідчать про високе демографічне навантаження на населення працездатного віку. Так, у 1998 р. цей показник становив 781 непрацездатну особу па 1000 працездатних (у сільській місцевості 1036, а в містах 680 осіб).
Показник статевої структури характеризує співвідношення чоловіків і жінок у
Чинники продуктивних сил
83
загальній чисельності населення. З 1970 р. до 2000 р. намітилася тенденція до стабільного співвідношення чисельності чоловіків і жінок з незначним переважанням чоловіків. Ця тенденція зберігається у співвідношенні: жінки 53,5%, чоловіки 46,5%. Переважання чисельності жінок пояснюється нижчою смертністю, війнами, міграцією за межі держави чоловіків. Демографічна наука стверджує, що на сто народжених дівчаток народжується 106 107 хлопчиків. Кількість чоловіків переважає у віковій категорії до 2530 років, потім повільно зменшується. З віку 4045 років у загальній чисельності населення вже переважає кількість жінок.
Вікову структуру населення розглядають за ознаками належності до працездатного віку:
молодше за працездатне: 0 16 років;
працездатне: чоловіки 17 59, жінки 17 - 54 роки;
старше за працездатне: чоловіки 60 і більше, жінки 55 і більше років.
Співвідношення цих вікових груп таке: молодше за працездатне 21%, працездатне 56%, старше за працездатне 23%; відповідно у структурі вікових груп міського населення 20%, 60%, 20%; сільського 22%, 49%, 29%.
Аналіз вікової структури населення України за останні десятиріччя засвідчує зменшення абсолютної та відносної чисельності дітей віком до 16 років. Також зменшується абсолютна і відносна чисельність населення працездатного віку. Зростає лише абсолютна і відносна чисельність населення, яке є старшим від працездатного віку. Збільшення кількості жінок та загальне постаріння населення характерні для подільських та центральних областей України. Дещо краща ситуація у Волинській, Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській та Рівненській областях.
Вивчення динаміки статевої та вікової структури населення загалом і за регіонами важливе для формування концентрації працездатного населення і його зайнятості, оскільки територіальні особливості є наслідком відмінностей природного та міграційного руху.
131. Структура і розміщення чорної металургії України
Чорна металургія. Комплекс чорної металургії є однією з провідних галузей промисловості України. За оцінками експертів, чорна металургія є галуззю спеціалізації України в загальному поділі праці країн Східної та Центральної Європи. За обсягом виробництва чорних металів серед країн Західної Європи Україна поступається лише Німеччині. У структурі українського експорту чорні метали посідають провідне місце.
Комплекс виробництв чорної металургії охоплює:
видобуток залізної, марганцевої руд, вапняків, глин, коксівного вугілля, флюсів;
збагачення руд, виробництво агломерату, коксу;
виплавку чавуну, сталі, виробництво прокату, катанки, труб;
виробництво феросплавів, виплавку електросталі та сплавів, виробництво профільного прокату, порошкової металургії;
використання відходів металургії: виробництво будівельних матеріалів, азотних добрив, пластмас та ін.
До металургійного комплексу належать виробництво гірничого та металургійного устаткування, вогнетривів, цементу тощо.
В Україні сформувалися і функціонують кілька промислових районів чорної металургії: Придніпровський, Донецький та Приазовський.
Придніпровський металургійний район простягається вздовж Дніпра від Кременчука до Нікополя і охоплює п'ять великих вузлів Дніпропетровський, Запорізький, Криворізький, Нікопольський і Кременчуцький. За концентрацією необхідних сировинних ресурсів, енергетичного і технологічного палива, водних ресурсів, необхідних для розвитку чорної металургії, це найпотужніший в Україні район металургійного виробництва. Він є одним з найбільших у світі. Розвиток його забезпечує сировинна база Криворізького і Кременчуцького залізорудних басейнів і потужних запасів марганцевої руди біля Нікополя.
Донецький металургійний район розташований на території Донецької, Луганської областей та охоплює кілька сформованих потужних вузлів: Донецько-Макіївський і Єнакіївський (Донецька область) та Алчевсько-Алмазнян-ський (Луганська область). Цей район має особливість спеціалізації видобуток флюсових вапняків і вогнетривкої сировини (доломітів, магнезитів, вогнетривких глин тощо), а також виробництво вогнетривких матеріалів, необхідних для виплавки металу, розливки сталі та ін.
Приазовський металургійний район розташований у південній частині Запорізької області та на Керченському півострові Криму. За потужністю і концентрацією виробництва він поступається двом попереднім, охоплює металургійні заводи Маріуполя та Керченські родовища залізних руд із збагачувальним комбінатом. Головним напрямом його спеціалізації є видобуток, збагачення залізних руд і виплавка металу на заводах Маріуполя та виробництво вогнетривких матеріалів.
Серед країн Східної та Центральної Європи Україна володіє чи не найбільшим потенціалом чорної металургії. За даними статистики 2000 р., в Україні налічувалося 195 підприємств чорної металургії: металургійні комбінати і заводи, феросплавні заводи, коксохімічні заводи, трубні заводи, гірничо-збагачувальні комбінати, заводи металоконструк-цій. Україна практично успадкувала металургійне виробництво, яке розвивали царська Росія і Радянський Союз. Сприятливі природні умови, достатні сировинні, енергетичні ресурси не потребували великих капітальних вкладень для розвитку металургії. Практично Україна забезпечувала виробництво дешевого металу, що зумовлювало розвиток виробництв напівфабрикатної продукції загалом. У поділі праці серед країн колишнього Радянського Союзу Україна була постачальником напівфабрикатних та комплектуючих виробів переважно для підприємств Росії. З розвитком металургії стимулювалося виробництво паливно-енергетичних ресурсів і відповідної інфраструктури. Внаслідок такої інвестиційної політики в Україні сформувався комплекс напівфабрикатних виробництв і не набув розвитку комплекс виробництв продукції кінцевого споживання, зокрема соціальних, наукомістких, інвестиційних тощо. Промисловість України та її металургійний комплекс були тісно прив'язані до підприємств із виробництва кінцевих товарів Росії та інших республік, що таїло небезпеку кризи за певних економічних і політичних змін у радянській системі.
Така проблема виникла з розпадом політичної й економічної радянської системи. Наприклад, Росія після розпаду СРСР намагалася стримувати економічні контакти деяких своїх підприємств, галузей, зокрема Газпрому, з металургійними підприємствами України, оскільки українські труби великого діаметру на російському ринку були дешевшими від російських. Це призвело до різкого спаду обсягів виплавки металу, випуску труб різного діаметру, прокату та інших металевих виробів на металургійних підприємствах України, стримувало просування українських металургійних товарів і встановлення високого ввізного мита та низької квоти. Високе мито робить українські товари неконкурентоспроможними, а низькі квоти спричиняють зниження обсягів виробництва. Випуск усіх видів продукції чорної металургії на початку 2000 р. порівняно з 1990 р. скоротився вдвічі. На початку XXI ст. щорічний обсяг виробництва чавуну становить 20 млн. т, сталі 25, готового прокату 21, сталевих труб 2, видобуток залізної руди 53, марганцевої 3, коксу 16 млн. т.
132. Структура кольорової металургії:... Кольорова металургія включає видобуток, збагачення, металургійну переробку кольорових руд, дорогоцінних і рідкісних металів, у тому числі виробництво сплавів, прокату кольорових металів, переробку вторсировини і видобуток кольорових каменів. Через нестачу покладів різних руд кольорових металів кольорова металургія України розвинена слабше, ніж чорна, і представлена окремими галузями. Провідними галузями кольорової металургії в Україні є алюмінієва, цинкова, магнієва, титанова, ртутна, феронікелева.
133. Структура природних ресурсів України
Природно-ресурсний потенціал - сукупність усіх природних засобів, запасів, джерел, які є і можуть бути мобілізовані, використані для досягнення певної мети. Ресурси - це запаси, цінність, можливості, засоби. Застосовані для кількісної характеристики природних багатств, ці поняття виражають споживчу корисність їх для суспільства. З урахуванням цього поняття «природно-ресурсний потенціал» найбільше вживається в науках, що вивчають території, і є одним із найважливіших чинників розміщення продуктивних сил. Воно включає тільки вивчені елементи природного середовища: 1) природні ресурси, тобто елементи природного середовища, які беруть безпосередню участь у матеріальному виробництві і невиробничій діяльності; 2) природні умови - елементи природного середовища, які не беруть безпосередньої участі в суспільному виробництві.
134. Сучасні форми організації агропромислового виробництва:
До агропромислового комплексу входять: галузі, що виробляють засоби виробництва для сільського господарства і АПК;
- власне сільське господарство (рослинництво, тваринництво);
- галузі промисловості, що переробляють сільськогосподарську сировину;
- виробнича й соціальна інфраструктура (заготівля, зберігання, транспортування і реалізація продукції, підготовка кадрів тощо).
В сучасних умовах функціонують такі форми організації агропромислового виробництва - державні сільськогосподарські підприємства, кооперативно-орендні (на основі приватної власності), товариства з обмеженою відповідальністю, що широко використовують оренду земельних і майнових,паїв інших колишніх членів реорганізованих КСП, селянські (фермерські) господарства; в тому числі і такі, що використовують земе-іп,пі і майнові паї колишніх членів реорганізованих КСП, приватні сільськогосподарські підприємства (ПСП).
135. Розміщення населення України. Міське, сільське населення.
Умови та чинники динаміки та розміщення міського та сільського населення України
Регіональні особливості демографічної ситуації формуються під дією зовнішніх та внутрішніх для даної країни чинників, у тому числі й природних умов, базового генофонду, правових, моральних та релігійних норм, адміністративно-регуляторних актів, екологічних умов проживання тощо.
Основними чинниками розселення, в тому числі його інтенсивності і напрямів, є соціально-економічні (розвиток та розміщення продуктивних сил тощо), природні та демографічні.
Природні фактори позначаються на процесі розселення внаслідок територіальних відмінностей природного середовища (поверхні,клімату,гідрографічної мережі, корисних копалин, якості земельних ресурсів та ін.).
Територіальні особливості розселення, крім того, залежать від інтенсивності та напрямів постійних та маятникових переміщень населення.
На території України чітко виділяється дія трьох чинників, що впливають на розміщення населення, в тому числі міського. Найважливішим є соціально-економічний чинник, тобто розміщення продуктивних сил, що впливає на виникнення міст і значний приплив сільського населення до них. Так, міське населення з 1913 до 2000 р. зросло у 5,5 рази, а сільське зменшилося в 1,9 рази. Тепер в Україні 445 міст та 909 селищ міського типу. Між цими двома видами поселень є істотна відмінність. Містом, в Україні, вважають населений пункт, який виконує промислові, транспортні, культурні, торгові та адміністративні функції, а населення складається переважно з робітників, службовців та їхніх сімей. Міста поділяють на економічні (промислові, транспортні,торгово-розподільні) та неекономічні (адміністративні, рекреаційні та ін.) Міське розселення форма територіальної організації життя населення у вигляді міст, розвиток яких пов'язаний з розміщенням промислових підприємств, об'єктів будівництва, транспорту, з постіндустріальними видами діяльності.(див. табл. 2)
Соціально-економічний розвиток суспільства, індустріалізація, зміни в структурі праці зумовлюють зростаючу концентрацію населення в містах. За 19402000 роки, наприклад, кількість міських жителів України зросла з 14,0 до 34,1 млн. чол., тоді як кількість сільського населення скоротилася з 27,0 до 14,0 млн. чол. (при збільшенні чисельності всього населення з 41,3 до 48,0, або на 6,4 млн. чол.). Значно збільшилася питома вага міських жителів і зменшилась сільських за наведені роки відповідно з 34% до 71% і з 66% до 29% (збільшення частки міських і зменшення частки сільських жителів становило по 37%).
Наявні також поселення, чисельність жителів яких або зменшується або зростає дуже повільно. Цей процес особливо посилився в останні роки у зв'язку з помітним скороченням зайнятості. Це, насамперед, міста і селища міського типу в Донбасі, що вичерпали (або вичерпують) можливості свого економічного зростання, а також міські поселення при- чорнобильської зони. До міст, чисельність населення яких скорочувалася, відноситься, зокрема, Торез (за 19702000 роки зменшилося з 90 до 78 тис.), зменшується Макіївка (на 2 тис.),Слов'янськ (1З тис.), Костянтинівка (4 тис.), а також Горлівка(3 тис.), Брянка (7 тис.), Артемівськ Донецької обл. (9 тис.), Стаханов(11 тис.) та деякі інші.{№ 13}
Останнім часом сповільнили свій ріст не лише міста Донбасу,а й інших регіонів. Серед них Бердичів,Білгород-Дністровський,Бориспіль,Дзержинськ,Дрогобич, Дружківка,Ізюм,Іллічівськ,Калуш,Лубни,Марганець,Ніжин,Нововолинськ,Новомосковськ (Дніпропетровської обл.), Охтирка, Прилуки, Ромни, Ялта та деякі інші.
Українці розселені досить нерівномірно по території країни. Найбільша їх кількість проживає в Київській (9,6% від загальної чисельності в країні), Дніпропетровській (7, 4%), Донецькій(7,2%), Львівській (6, 6%), Харківській (5, 3%) областях. Така ситуація в цілому відповідає загальній тенденції розселення населення України і зумовлена головним чином високим рівнем урбанізації та промисловості у вищезгаданих областях .
У перспективі список міст (переважно в Донбасі, а також у Львівсько-Волинському басейні) може суттєво розширитися. Це пояснюється тим, що в результаті закриття ряду діючих шахт різко скоротиться кількість робочих місць. Тому дуже важливо виявити такі поселення, визначити очікувані обсяги скорочення потреб у трудових ресурсах, обґрунтувати й реалізувати систему заходів, спрямованих на те, щоб усі працівники, які вивільнятимуться на підприємствах вугільної промисловості та пов’язаних з ними об'єктах, могли бути своєчасно працевлаштовані (за місцем проживання, або на невеликих відстанях від них).
Україна характеризується високою густотою міських поселень. На 10 тис. км2 у республіці припадає близько 23 міські поселення, в тому числі 7 міст і 16 селищ міського типу. У різних регіонах республіки густота міських населених пунктів суттєво змінюється: різниця в максимальній і мінімальній їх чисельності досягає 6-кратної величини (Донецька обл.- 70, Миколаївська обл.11). Найвища густота міських поселень в Донбасі (в Донецькій обл. вона становить, як уже зазначалося, 70,Луганській - 53). Вищою ніж середня по Україні є густота міських населених пунктів у західних її областях (у Львівській 35, Закарпатській -29, Івано-Франківській28). Причому переважаючими тут є невеликі поселення. Якщо середня людність міського населеного пункту становить по республіці близько 25 тис. чол., то в названих вище областях - 12-13 тис. чол. Порівняно невеликі міські населені пункти сформувалися також на півночі України, де середня їх людність у Волинській, Рівненській, Житомирській, Чернігівській областях коливається в межах 15-20 тис. чол.
Україна має високу щільність населення. На початок 2001 року вона становила 81 особа на 1 км2. Найменша щільність населення у північній (поліській) частині України та на півдні (трохи більше 60 осіб на 1 км2 ),найвища у східному регіоні Донецькій, Дніпропетровській, Луганській та Харківській областях (понад 131 особи на 1 км2 ).
Найбільше міст зосереджено в Західній економічній зоні - 210 (47% усіх міст України), проте в них проживає тільки 36,1% міського населення країни. Навпаки, у Східній економічній зоні 183 міста(41% міст), проте в них проживає майже половина всіх городян(49,3%).У Південній економічній зоні України зосереджено понад 11% міст і 14% міського населення держави.
Найгустіша мережа міст характерна для Донецької(51 місто), Луганської (37), Київської (25), Одеської та Харківської (відповідно 18 і 17) областей. Найменше їх у Миколаївській та Херсонській(по 9 у кожній), Рівненській, Закарпатській та Волинській (відповідно 10,10,11).
Сільське розселення України своєрідне у тій чи іншій місцевості.Це й зрозуміло, оскільки села перебувають у різних соціально-економічних та географічних умовах. Взагалі в Україні виділяють 26 класів сільського розселення. Найтиповіший регіон сільського розселення (за площею він становить трохи більше третини території країни- 38%)- Східноукраїнський. У ньому низька щільність сільського населення -21 чол./км2 і невелика людність сільських поселень у середньому 423 особи. Він займає значну територію на Лівобережній Україні,аж до Автономної Республіки Крим і заходить на Правобережну в районі Київсько-Житомирського Полісся, а на півдні до Одеської і Кіровоградської областей. У цьому регіоні є й великі сільські поселення,проте в цілому це регіон дрібного розселення, який потребує активних державних заходів щодо відтворення сільського розселення,збільшення чисельності сільського населення.
Другий за площею Подільський регіон сільського розселення,що розміщується на Подільській височині (Хмельницька, Вінницька області), має середні показники розселення (густота сільського населення-34 чол./км2 і людність сільських поселень в середньому 620 чол.).Села розміщуються в лісостеповій частині України уздовж численних річок і шосейних шляхів.
136. Розміщення продуктивних сил як галузь економічної науки.
Розміщення продуктивних сил (РПС) – галузь економічної науки, що вивчає специфічні, просторові аспекти вияву економічних законів. Об’єктом вивчення є продуктивні сили, а предметом науки – їх територіальний стан і розвиток.
Продуктивні сили мають не лише територіальний аспект розвитку, – в такому разі вони вивчаються іншими науками. У зв'язку з тим, що продуктивні сили існують одночасно ніби у кількох «вимірах», закони, які впливають на їхній стан і розвиток, виявляються по-різному. Територіальну модифікацію економічних законів можна розглядати як закономірності розміщення продуктивних сил. Так, закон економії часу виявляється як закономірність ефективності розміщення виробництва; закон поділу праці як закономірність територіального поділу праці; закон концентрації виробництва – як закономірність територіальної концентрації виробництва тощо. Про закони й закономірності докладніше йтиметься в наступному підрозділі цього розділу.
Продуктивні сили – це система суб'єктивних (людина) і речових (засоби виробництва) елементів, що виражають активне ставлення людей до природи. У процесі праці освоюються природні ресурси, відтворюються умови існування людей, відбувається соціальний розвиток.
Продуктивні сили – це сукупність трудових ресурсів і засобів виробництва. . Наука про РПС вивчає як загальні закономірності розташування продуктивних сил, так і їхній конкретний прояв у галузевому й територіальному аспектах на реґіональному й міжреґіональному рівнях. Вона вивчає економічну результативність територіальної організації виробництва для обґрунтування ефективної реґіональної політики. Питання про засади розміщення продуктивних сил належить до найістотніших у науці про РПС. Власне, йдеться про виокремлення найголовнішої обставини, яка зумовлює саме таке, а не інше територіальне розташування об'єктів народного господарства.
Розміщення продуктивних сил – це наслідок впливу як об’єктивних законів і закономірностей, так і суб’єктивної волі людини. Закон – це необхідне, істотне, стійке, повторюване відношення між явищами у природі й суспільстві. Закономірність – це об’єктивно дійсний, повторюваний, істотний зв’язок явищ природи з громадським життям.
Між законами й закономірностями нема виразної межі, а тому в науковій літературі одні й ті самі відношення розглядаються то як закони, то як закономірності (як-от закони-закономірності територіального поділу праці, територіальної комплексності продуктивних сил, територіальної концентрації виробництва тощо).
Пояснюється це тим, що закони поділяються на загальні, притаманні великим групам явищ, і часткові, специфічні. Саме другу групу законів деякі вчені трактують як закономірності. Є ще й такий підхід: законами називаються ті закономірності з певної їхньої множини, що відбивають найістотніші відношення. Зрештою, є ще одне міркування: загальні закони у конкретному, специфічному середовищі перетворюються на закономірності.
2. Закони й закономірності – об’єктивні відношення, що не залежать від волі окремих людей. Проте суспільні закони, включно з економічними, даються взнаки лише у процесі суспільної діяльності. У цьому їхня відмінність від законів природи. Так, закономірності розміщення продуктивних сил виявляються у відношеннях між виробничою діяльністю людей і територією, на якій люди діють. Пізнання й практичне використання закономірностей допомагає щонайкраще розмістити виробництво, найефективніше огранізувати територію, провадити оптимальну реґіональну політику. Свідома розробка і впровадження доцільних заходів з економічної організації території згідно з закономірностями розміщення називаються принципами розміщення продуктивних сил або принципами реґіональної соціально-економічної політики.
157. Технополіс – ценауково-технічний центр, що забезпечує створення та впровадження нових наукових розробок, складається із взаємодіючих науково-дослідних інститутів, ВНЗ та науково-метких промислових підприємств.
158. Тин TBK, в яких випуск основної продукції супроводжується випуском супутньої: галузевий
139. Три основні фактори виробництва ринкової економіки це... гнучкість цін і конкуренції, узгодження попиту і пропозиції, приватних і суспільних інтересів.
163. У регіональній економічній діагностиці застосовують такі основні системи діагнозу: контактними і безконтактними методами.
167.Факторами розміщення продуктивних сил є: сировинний, паливно-енергетичний, водний, робочої сили, споживчий, транспортний, науково-технічного прогресу, ринкової кон’юктури, ЕГП, екологічний.
146. Фактори розміщення продуктивних сил
170. Характеристика Донецького економічного району
Район розташований на сході і південному сході країни. Площа його становить 53,2 тис. квадратних кілометрів. Населення понад 8,2 млн чоловік. Район охоплює територію Донецької і Луганської областей (мал. 109. Економічні райони: Донецький і Придніпровський.)
Для розвитку господарства район має в цілому сприятливі природні умови, значні і різноманітні природні ресурси (родючі ґрунти, кам'яне вугілля, кухонна сіль, кіновар основна ртутна руда, будівельні матеріали та ін.).
Тут зосереджені значні людські ресурси. За кількістю та густотою населення район посідає перше місце в Україні. Обидві області дуже урбанізовані (Донецька 90, Луганська 87 %).
Донецький район має найвищий рівень економічного розвитку в Україні. Найрозвинутішими галузями господарства є електроенергетика, вугільна, металургійна, хімічна промисловість, важке машинобудування та промисловість будівельних матеріалів. У сільському господарстві переважає приміський тип. На півночі і півдні району вирощують зернові культури, соняшник, розвиваються молочно-м'ясне скотарство і свинарство. Район має вихід до Азовського моря і розгалужену транспортну мережу, якою здійснюються інтенсивні міжрайонні і міжнародні зв'язки.
Провідною галуззю в районі є вугільна промисловість. Тут видобувають коксівне (Донецька область) і енергетичне (Луганська область) вугілля. На вугільній промисловості базується потужна електроенергетика. Вона представлена тепловими електростанціями, які дають близько третини всієї електроенергії країни (Вуглегірська, Луганська, Курахівська, Миро-нівська, Сіверськодонецька, Слов'янська, Старобешівська, Штерівська).
Галуззю спеціалізації є чорна металургія, проте за виробництвом металу Донецький район поступається Придніпровському. Тут виробляють чавун, сталь, різноманітний прокат. (Пригадайте, на яких сировинних ресурсах працює ця галузь. Які з них власні, а які девізні?)
Чорну металургію обслуговує потужна коксохімічна промисловість. Найбільшими коксохімічними заводами є: Авді-ївський, Горлівський, Алчевський, Ясинівський, Макіївський. Видобувають у районі флюсові вапняки (Докучаєвськ, Комсо-мольськ і Новотроїцьк) та вогнетриви (Часів Яр, Великоана-дольськ, Микитівна та ін.).
Найбільші підприємства чорної металургії «Азовсталь» у Маріуполі, Донецький, Макіївський, Алчевський заводи.
Кольорова металургія за рівнем розвитку набагато поступається чорній. Виробництво цинку налагоджено в Костянтинівні, ртуті в Микитівці. В Артемівську розміщений завод з обробки кольорових металів (мідний і латунний прокат).
Донецький район має також потужну хімічну промисловість. На базі місцевої коксохімії виробляють азотні добрива в Горлівці і Сіверськодонецьку, анілінофарбова промисловість розвинута в Рубіжному. В Костянтинівні випускають фосфорні добрива. У комплексі з виробництвом добрив розвивається сірчанокислотна промисловість. (Пригадайте, що є сировиною для цієї галузі.)
У районі значно розвинута содова промисловість (Лисичан-ський содовий завод, Слов'янське ВО «Хімпром»). Цьому сприяють запаси кухонної солі, а також карбонатної сировини. (Пригадайте, де.)
Дістала розвиток хімія органічного синтезу. Сировиною для неї є продукти нафтопереробки, природний і коксовий газ. Нафтопереробна промисловість зосереджена в Лисичансь-ку, смоли і пластмаси виробляють у Донецьку і Сіверськодонецьку, гумотехнічні вироби в Лисичанську. Сажу (технічний вуглець) постачає виробництво в Стаханові. (Які екологічні проблеми пов'язані з розвитком цих галузей промисловості? )
Значного розвитку в районі досягло важке машинобудування, передусім виробництво обладнання для гірничодобувної, металургійної, будівельної індустрії, рухомого складу залізничного транспорту.
Найбільші підприємства важкого машинобудування знаходяться в Краматорську. Тут виробляють крокуючі екскаватори, прокатні стани, шахтне і транспортне устаткування, верстати для обробки великих деталей для прокатних станів, залізничних вагонів.
Виробництво гірничошахтного устаткування налагоджено на машинобудівних заводах Донецька, Луганська, Горлівки, Дружківки, Ясинуватої, обладнання для металургійної промисловості у Макіївці, Дебальцевому, Слов'янську.
Транспортне машинобудування Донецького району представлене вагонобудівним заводом у Стаханові. Маріупольське ВО «Маріупольважмаш» виготовляє різні типи залізничних цистерн, ВО «Луганський тепловозобудівний завод» (найбільше підприємство транспортного машинобудування в Україні) тепловози.
У Луганську і Маріуполі виробляють сільськогосподарські машини, в Первомайську Луганської області електродвигуни для врубових машин. Виробництво різноманітного електротехнічного обладнання зосереджено у Донецьку, Слов'янську і Торезі.
Район має потужну будівельну індустрію, підприємства якої переважно розміщуються в малих і середніх містах. (Пригадайте, чи є сировинна база для цієї галузі в Донбасі.) Найбільшого розвитку досягла цементна і скляна промисловість. Виробляють також покрівельні матеріали (толь, шифер), керамічні вироби, залізобетонні конструкції.
Високий рівень територіальної концентрації характерний для цементної промисловості району. Працює цементний комбінат у Амвросіївці, цементні заводи в Макіївці, Єнакієвому і Краматорську.
У Донецькому районі зосереджена значна частка виробництва віконного і технічного скла в країні. Найбільшим підприємством галузі є Костянтинівський завод «Автоскло».
Природні умови і потреби міського населення сприяли формуванню в районі потужного АПК. Близько 80 % сільськогосподарських угідь припадає на орні землі. Вони займають площу понад 3 млн гектарів. З них близько 50 % знаходиться під зерновими культурами, 35 % під кормовими.
Особливістю сільського господарства району є переважання тваринництва над рослинництвом. Тваринництво має молочно-м'ясний напрям. (Чому?) Розвинуто також свинарство і птахівництво. В найбільш індустріальній частині району сільське господарство має приміський характер. Південь і північ Донецького району спеціалізуються на вирощуванні зерна, насамперед озимої пшениці та соняшнику.
Підприємства, що переробляють сільськогосподарську продукцію, переважно зосереджені у найбільших промислових вузлах. Серед них виділяються борошномельно-круп'яна, м'ясна, молочна, пивоварна, виноробна, хлібопекарська та кондитерська. Розвинута в районі соляна галузь, що належить до харчової, промисловості. Тут зосереджено 75% видобутку солі в країні.'
Легка промисловість використовує як місцеву сировину, так і довізну. В галузі зайняті здебільшого жіночі трудові ресурси. Найбільшими підприємствами в районі є Донецький бавовняний та Луганський тонкосуконний комбінати, трикотажні підприємства Луганська, Донецька, Маріуполя, шкіряно-взуттєві Донецька, Луганська, Костянтинівни, Артемів-ська. В багатьох містах району знаходяться швейні цехи і фабрики.
Значно розвинутий в районі транспортний комплекс. За обсягами перевезень район посідає перше місце в країні. Провідне місце за цим показником займає залізничний транспорт.
Висока густота міських поселень і великі обсяги перевезень сировини і' готової продукції зумовлюють найгу-стішу в країні мережу залізниць, що становить 56 км на 1 000 км2 території.
Основними електрифікованими залізницями є Ясинувата ЧаплинеДніпропетровськКривий Ріг, ІловайськСлов'янськ ЛозоваХарків, Слов'янськДонецькМаріуполь.
Друге місце за обсягами перевезень у районі займає автомобільний транспорт. Основними магістралями є: Донецьк Дніпропетровськ, ДонецькАртемівськХарків, Луганськ ДебальцевеДонецькЗапоріжжя.
Промисловими вузлами району є: Де іецько-Макіївський, Маріупольський, Горлівсько-Єнакіївськиї., Луганський, Кра-маторсько-Костянтинівський, Стахановс-Алчевський, Лисичан-сько-Рубіжанський.
Провідними галузями Донецько - Макії.зського промислового вузла є вугільна промисловість і чорна металургія. Основні центри вузла Донецьк (1 млн 121 тис. чоловік) і Макіївка (424 тис. чоловік). У межах вузла знаходяться підприємства чорної металургії, представлені Донецьким і Макіївським металургійними заводами, Харцизьким трубним заводом.
Машинобудівні підприємства розташовані в Донецьку, Макіївці, Ясинуватій тощо. Розвинуті також легка та харчова галузі промисловості. Донецьк важливий залізничний вузол, що об'єднує 6 станцій.
Маріупольський промисловий вузол розміщений на півдні району на березі Азовського моря. Найбільшим центром вузла є Маріуполь (549 тис. чоловік). Тут працюють два великих металургійних комбінати. Зосереджено виробництво залізничних цистерн і металургійного устаткування, коксохімія. В місті є підприємства легкої (швейна, взуттєва, трикотажна) та харчової (м'ясна, молочна, рибоконсервна, борошномельна, хлібопекарська, кондитерська) галузей промисловості. Маріупольський порт найбільший на Азовському морі.
До Горлівсько-Єнакіївського промислового вузла належать Горлівка, Єнакієве, Дебальцеве, Пантелеймонівна та Ясииіз
У промисловому вузлі зосереджені вугільна, хімічна, коксохімічна, металургійна і машинобудівна галузі промисловості. В Горлівці (336 тис. чоловік) та на її околицях працює кілька великих шахт потужністю понад 1 млн тонн вугілля на рік.
На базі Горлівського і Єнакіївського коксохімічних заводів виробляють аміак і гранульовані добрива (Горлівське ВО «Стирол»).
Великий машинобудівний завод в Горлівці випускає вугільні комбайни та інше шахтне устаткування. На території вузла знаходиться Микитівський ртутний комбінат. Для забезпечення потреб населення міста і збалансованого використання трудових ресурсів в Горлівці виникли підприємства легкої і харчової промисловості.
Єнакієве (120 тис. чоловік) майже втричі менше Горлівки за кількістю населення. Місто є значним центром вугільної, коксохімічної, металургійної та цементної промисловості.
До складу Краматорсько-Костянтинівського промислового вузла входять Краматорськ, Слов'янськ, Артемівськ, Часів Яр та ін. Вузол знаходиться на півночі Донецької області і спеціалізується на важкому машинобудуванні, чорній і кольоровій металургії. Розвинуті тут також хімічна промисловість, промисловість будівельних матеріалів, видобуток вогнетривких глин і кам'яної солі. Промисловість вузла працює на електроенергії Слов'янської і Миронівської ДРЕС.
Найбільшим промисловим центром вузла є Краматорськ (204 тис. чоловік). Серед галузей переважає важке машинобудування. Три машинобудівні заводи виробляють машини і обладнання для чорної металургії, хімії, енергетики, вугільної промисловості: блюмінги, слябінги, ротори для турбін, мостові крани, крокуючі екскаватори, потужні преси, шахтні підйомники тощо. Працюють також заводи: металургійний, коксовий, будівельних матеріалів.
Важливим центром Краматорсько-Костянтинівського вузла є Слов'янськ (138 тис. чоловік) досить своєрідне за своєю спеціалізацією місто. Місцеві ресурси солі і крейди є основою для розвитку хімічної і соляної промисловості (ВО «Хімпром»). Розвинуті також важке і електротехнічне машинобудування, виробництво обладнання для чорної металургії і коксохімії та арматурно-ізоляційного устаткування, будівельних машин. Місто найбільший в країні центр, що виробляє олівці. Поряд із Слов'янськом розташований Слов'яногірськ важливий рекреаційний центр, що використовує грязі і соляну ропу Торських соляних озер.
На південь від Краматорська знаходиться Костянтпинівка (106 тис. чоловік) потужний центр чорної і кольорової металургії, хімічної і будівельної індустрії. В місті працюють металургійний і цинковий заводи, виробляють фосфорні добрива і сірчану кислоту (яка це галузь?), віконне, кольорове і автомобільне скло, мінеральну вату, дзеркала тощо.
Центром гірничодобувної промисловості (кам'яна сіль, крейда, гіпс, вогнетривкі глини) є Аршемівськ (92 тис. чоловік). Працює кілька соляних шахт. Розвинуті машинобудування і металообробка, промисловість будівельних матеріалів. У місті знаходиться завод шампанських вин. Легка промисловість представлена взуттєвою і швейною галузями.
Між Краматорськом і Костянтинівною знаходиться Дружківка (75 тис. чоловік) центр важкого машинобудування і будівельної індустрії. В місті виробляють породонавантажувальні машини, електровози і вагонетки для шахт і рудників, механізовані кріплення для вугільних шахт. Фарфоровий завод здебільшого використовує жіночі трудові ресурси.
У місті Часів Яр видобувають найкращі за якістю в країні вогнетривкі глини, налагоджено виробництво вогнетривких матеріалів.
До Луганського промислового вузла входять Луганськ (504 тис. чоловік) і навколишні селища. Основою виробничої спеціалізації вузла є транспортне (тепловозобудівний завод), а також важке машинобудування, виробництво інструментів, верстатів, деталей до автомобілів і сільськогосподарських машин, санітарно-технічного обладнання, труб.
Легка промисловість представлена швейною, текстильною, взуттєвою галузями. Розвинута меблева і харчова промисловість (молочна, м'ясна і кондитерська).
До Лисичансько-Рубіжанського промислового вузла входять Лисичанськ, Сіверськодонецьк, Рубіжне і Кремінна. Центром хімічної промисловості є Сіверськодонецьк (Ї35 тис. чоловік), де працюють підприємства ВО «Азот» і ВО «Склопластик». Доповнюють виробничий комплекс міста приладобудування, легка і харчова промисловість.
У Лисичанську (127 тис. чоловік) розвинуті вугільна, хімічна, скляна галузі промисловості і промисловість будівельних матеріалів. У місті і поблизу нього є кілька шахт. Хімічна промисловість представлена содовим заводом, заводами гумотехнічних виробів та нафтопереробним. У Лисичанську виробляють скло для автомобілів, телевізорів, вагонів тощо. Розвинута також легка і харчова промисловість.
Центром хімічної промисловості є Рубіжне (76 тис. чоловік). У місті знаходиться хімічний комбінат (виробництво синтетичних барвників, отрутохімікатів тощо). Працюють підприємства промисловості будівельних матеріалів (виробництво силікатної цегли), легкої (швейне і панчішно-шкарпеткове виробництва) і харчової промисловості.
Проблеми Донецького району можна розділити на соціально-економічні і екологічні. Такий поділ досить умовний, оскільки всі вони взаємопов'язані.
Важливою проблемою є нерівномірність розвитку окремих частин району. Передусім це стосується Луганської області, на півночі якої багато слаборозвинутих малих міст Ще одна проблема пов'язана з раціональним використанням трудових ресурсів. Для Донбасу гострою є також проблема розвитку малих і середніх міст, селищ міського типу, господарство яких тісно пов'язане з вуглевидобутком. Закриття шахт, скорочення обсягів будівництва нових підприємств призводять до того, що населення працездатного віку починає залишати такі міста і селища.
Проблемою є також технічне переозброєння і реконструкція металургійних підприємств району, де знаходяться найстаріші заводи України. Гостроти набула і соціальна проблема, оскільки умови праці на таких підприємствах дуже важкі.
Надзвичайно гострою є також проблема водопостачання промисловості та сільського господарства. Здебільшого підприємства району дуже водомісткі. Не вистачає води і на побутові потреби населення.
Багато проблем у розвитку сільського господарства району. Насамперед необхідно збільшити вирощування свіжих овочів, картоплі, фруктів, ягід, виробництво незбираного молока для промислових районів і міст. Ґрунти стають менш родючими. Великі площі в Донбасі і Приазов'ї займають еродовані землі.
Азовське море, в минулому одне з найчистіших і найпродуктивніших на рибу морів світу, поступово втрачає своє значення.
171. Характеристика Подільського економічного району
Район розташований у правобережній частині України в лісостеповій зоні, на Придніпровській і Подільській височинах, що впливає на господарську діяльність населення. (У чому виявляється цей вплив?)
Площа району 60,9 тис. квадратних кілометрів. Населення 4,6 млн чоловік. Район охоплює територію Вінницької, Хмельницької і Тернопільської областей (мал. 114. Економічні райони: Північно-Західний, Карпатський, Подільський).
Кліматичні умови цієї території сприятливі для ведення господарства. Середні температури найхолоднішого місяця близько -5 °С, найтеплішого приблизно 20 °С. Опадів буває 500600 мм. У районі густа річкова сітка і багаті земельні ресурси (чорноземи і сірі лісові ґрунти).
Оскільки в геологічному відношенні територія досліджена недостатньо, корисні копалини економічного району в основному обмежуються сировиною для промисловості будівельних матеріалів, особливо в районі Українського кристалічного щита. Тут є значні поклади будівельного і оздоблювального каменю. Вздовж річок Случі та Південного Бугу трапляються родовища гранітів і гнейсів. У Шепетівському районі поклади цінного червоного граніту. На півдні Хмельницької області в Кам'янець-Подільському районі на поверхню виходить мармур.
Хмельницька область багата на вапняки, центральна і північна частини Тернопільської області багаті на крейду. Поклади пісковиків (з них виготовляють точила, бруски, жорна тощо) виявлено у Вінницькій і Тернопільській областях.
Великі запаси гіпсу розвідані вздовж Дністра в Тернопільській і Хмельницькій областях. В усіх трьох областях району є мергель сировина для виробництва цементу, каолін, що використовується в фарфоро-фаянсовій, гумовій, паперовій та інших галузях господарства. Родовища трепелу і опоки (будівельні матеріали) залягають у Вінницькій і Хмельницькій областях. Багато родовищ цегельно-черепичних і гончарних глин та пісків. У Придністров'ї є незначні поклади фосфоритів.
У районі, особливо у Вінницькій та Хмельницькій областях, виявлено різноманітні за складом мінеральні лікувальні води.
До енергетичних ресурсів належать поклади торфу на півночі району та незначні запаси бурого вугілля в усіх областях. У Придністров'ї трапляються родовища горючих сланців.
Населення району розміщується досить рівномірно. Середня його густота понад 75 чоловік на 1 км2 є нижчою від середнього по країні показника. Вона зростає у напрямі з півночі на південь і є найбільшою у Придністров'ї. Сільське населення становить 53 %. Це один з найменш урбанізованих районів України.
У Подільському районі промислове і сільськогосподарське виробництва розвиваються на значній енергетичній базі. Тут працюють Хмельницька АЕС, Ладижинська ДРЕС і Дністровська ГЕС.
Основою господарського комплексу економічного району є потужний АПК, який базується на інтенсивному, багатогалузевому сільському господарстві. За виробництвом валової сільськогосподарської продукції район знаходиться на четвертому місці в країні. Сільськогосподарську сировину використовує більшість промислових підприємств Поділля. У сільському господарстві працює основна частина населення.
Провідною галуззю сільського господарства району є рослинництво. Близько 50% всіх посівних площ зайнято під зерновими культурами, серед них виділяються озима пшениця, а також кукурудза та зернобобові. Розвинуто картоплярство і овочівництво. Значні площі зайнято під садами і ягідниками.
Основною технічною культурою є цукрові буряки. За їх валовими зборами Поділля посідає перше місце в країні (до ЗО %). До інших технічних культур належать соняшник і тютюн.
Тваринництво тісно пов'язане з рослинництвом та переробною ланкою АПК. Так, кормові культури займають понад 28% усієї посівної площі. Відходи цукрової, борошномельно-круп'яної, олійної та інших галузей харчової промисловості використовуються для відгодівлі худоби. Переважає молочно-м'ясне скотарство, розвиваються свинарство, птахівництво, вівчарство, рибництво і бджільництво.
Найрозвинутішими галузями харчової промисловості є цукрова, спиртова, м'ясна, молочна, маслоробна, сироварна, борошномельно-круп'яна, олійно-жирова, плодоовочева, хлібопекарська. Провідна роль належить цукровій промисловості. Тут працюють 62 заводи, які виробляють третину цукру в країні. Найбільшими підприємствами є Шепетівський цукрорафінадний завод, Кременецький, Городоцький, Кирнасівський та Теофіпольський цукрові заводи.
Спиртова промисловість тісно пов'язана з цукровою, оскільки переробляє її відходи (патока). Крім того, спирт у районі виробляють із картоплі і зерна. Працює 30 спиртових заводів. Допоміжними в галузі є виробництва вітамінів, кормових дріжджів тощо.
Найбільші підприємства м'ясної промисловості розміщено в обласних центрах. Великі птахокомбінати знаходяться в Барі, Козятині, Кам'янці-Подільському, Шепетівці.
Досить рівномірно , розміщуються в сировинних зонах маслоробні і маслоробно-сироварні підприємства. Найбільший серед них Городоцький молочноконсервний завод (Хмельницька область).
Значну сировинну базу використовує плодоовочева промисловість. Найбільші підприємства цієї галузі знаходяться у Вінниці, Заліщиках, Кам'янці-Подільському, Могилеві-Поділь-ському, Тульчині. (В якій частині району розміщено ці підприємства? Чому саме у ній?)
Машинобудування і металообробка району спеціалізується на виробництві технологічного устаткування для харчової промисловості, торгівлі і громадського харчування, приладів, інструментів, сільськогосподарських машин. Розвинута електротехнічна промисловість. Машинобудування зосереджено в обласних центрах, а також у Кам'янці-Подільському, Могилеві-Подільському, Барі, в малих містах Тернопільської області.
Хімічна промисловість району представлена виробництвом мінеральних добрив, сірчаної кислоти, товарів побутової хімії, миючих засобів, оліфи, штучної шкіри. Підприємства лісохімії випускають каніфоль, ефірну олію, скипидар (Славута).
Досить потужною є легка промисловість: швейна, текстильна і взуттєва. Найбільшим підприємством легкої промисловості є виробниче об'єднання «Текстерно» у Тернополі. Суконні фабрики є у Дунаївцях та Славуті. Прядильно-ткацьке виробництво налагоджене у Хмільнику і Кам'янці-Подільському. Трикотажні вироби випускають у Хмельницькому, Шепетівці. Підприємства швейної промисловості розміщено майже в кожному місті. Взуттєва і шкіргалантерейна промисловість працюють на власній сировині (якій?). Найбільші підприємства знаходяться в обласних центрах, а також у Почаєві, Теребовлі, Тульчині. В районі також розвинуте хутрове виробництво (Жмеринка), налагоджений випуск вати (Кременець), нетканих матеріалів (Могилів-Подільський).
Меблева промисловість розвинута в обласних центрах, Кременці, Шепетівці. У Вінниці виготовляють тару, у Погребищах -контейнери. Целюлозно-паперова промисловість дістала розвиток на півночі району (Понінка, Славута, Полонне, Росош).
З давніх-давен на Поділлі розвивалися народні промисли: ткацтво, килимарство, плетіння, вишивання, гончарний промисел.
Промисловість будівельних матеріалів спирається на надзвичайно різноманітну сировинну базу. Провідним підприємством цієї галузі є Кам'янець-Подільський цементний завод.
Видобувають і обробляють граніт на Жежелівському родовищі. Каменедробильні заводи Гнівані, Ладижина і Шепетівки виробляють щебінь. Стінові блоки з черепашника виготовляють у Збаразькому, Кам'янці-Подільському, Могилеві-Подільсько-му та Крижопільському районах. Вапняк розробляють для потреб будівництва, цукрової промисловості, вапнування кислих ґрунтів північних районів тощо. Кременецький завод постачає крейду для будівництва і хімічної промисловості. Цегельні і черепичні заводи розміщені в багатьох місцях. На них виробляють вогнетриви для металургії (Шепетівський і Полонський райони). Глуховецький і Турбівський каолінові заводи забезпечують потреби гумової, фарфоро-фаянсової та целюлозно-паперової промисловості. Будівельне скло, фаянс і кераміку виробляють у Бережанах і Славуті, художню кераміку і фарфор в Полонному.
Поділля має досить розгалужену транспортну мережу. Провідну роль у районі відіграє залізничний і автомобільний транспорт. Довжина залізниць становить 2 559 км, автошляхів з твердим покриттям понад 20 тис. кілометрів. Найважливішими залізничними магістралями є: КиївВінницяМогилів-ПодільськийЧернівці, КозятинШепетівкаЗдолбу-нів, ШепетівкаКам'янець-Подільський, ТернопільЧернівці. Великими залізничними вузлами Вапнярка, Жмеринка, Козятин, Шепетівка. Найбільші автомагістралі: КиївВінницяХмельницькийТернопіль, ВінницяНемирівМогилів-Подільський, КременецьТернопільЗаліщики.
Промисловими вузлами Подільського району є: Вінницький, Хмельницький, Тернопільський, Кам'янець-Подільський, Шепетівський.
Найбільший промисловий вузол Вінницький. До його складу входять Вінниця (387 тис. чоловік) та населені пункти біля неї (Гнівань, Сутиски, Тиврів та ін.). Найрозвинутішими галузями вузла є машинобудування і металообробка, харчова і легка промисловість. Машинобудування і металообробка представлена такими заводами: інструментальним, тракторних агрегатів, електротехнічним, підшипниковим, ра-діоламповим, радіотехнічної апаратури. Потужний хімічний завод випускає суперфосфат, отрутохімікати, сірчану кислоту тощо.
Підприємствами харчової промисловості є м'ясний, олійно-жировий, консервний та хлібний комбінати, кондитерська фабрика. У Вінниці є підприємства швейної, взуттєвої та трикотажної промисловості, інші виробництва легкої промисловості. Промисловість будівельних матеріалів представлена заводами «Будіндустрія», залізобетонних конструкцій, керамзитового гравію, буддеталей, цегельними та ін. Працюють деревообробний комбінат і меблева фабрика, а також найбільша в країні картографічна фабрика.
Промисловим центром і одним з найбільших залізничних вузлів у країні є Жмеринка (41 тис. чоловік). Тут розвинуті харчова та легка галузі промисловості. Працюють молочний, продовольчих товарів та ферментаційний заводи, хутрова і текстильно-галантерейна фабрики. Великим підприємством міста є вагоноремонтний завод.
Багатогалузевим промисловим центром, що знаходиться на південному заході Вінницької області, є Могилів-Подільський (37 тис. чоловік) на р. Дністрі. Його провідна галузь машинобудування і металообробка. Тут працюють машино-, приладобудівний, газового устаткування і приладів заводи, що виробляють машини для сільського господарства, харчової промисловості, побутові прилади тощо. Розвинуті харчова, легка промисловість і промисловість будівельних матеріалів. Є фабрика нетканих матеріалів.
До Хмельницького промислового вузла входять місто Хмельницький (253 тис. чоловік) та навколишні селища. Провідними галузями промислового комплексу міста є машинобудування і харчова промисловість. Машинобудування і металообробка представлена заводами «Катіон», «Електрон-маш», ливарно-механічним, тракторних агрегатів, виробничими об'єднаннями «Ремпресмаш», «Укрелектроапарат», «Тер-мопластавтомат». До підприємств харчової промисловості належать м'ясокомбінат, молочний і хлібний заводи, макаронна і кондитерська фабрики. Є також заводи великопанельного домобудування і залізобетонних конструкцій та меблева фабрика.
До складу Кам'янець-Подільського промислового вузла входять місто Кам'янець-Подільський (108 тис. чоловік) та навколишні селища. Профілюючою галуззю вузла є машинобудування і металообробка: приладобудівний, кабельний, сільськогосподарських машин, електромеханічний, автоагре-гатний, дереворізального інструменту, «Електроприлад» та інші заводи. Харчова промисловість представлена м'ясокомбінатом, молочним, цукровим і консервним заводами. До промисловості будівельних матеріалів належать цементний, асфальтобетонний заводи. Є швейна, бавовняна та меблева фабрики.
Кам'янець-Подільський великий туристичний центр. Тут багато пам'яток історії і архітектури.
До Шепетівського промислового вузла входять Шепетівка, а також міста Славута, Нетішин, Ізяслав. Основними галузями вузла є машинобудування і металообробка, будівельна, харчова промисловість. У Шепетівці (53 тис. чоловік), великому залізничному вузлі, знаходяться підприємства, які ремонтують і обслуговують залізничний транспорт. Машинобудування і металообробка представлена заводами «Металіст», культиваторів, механічним. Є деревообробне підприємство, заводи будматеріалів і асфальтовий. Кілька підприємств харчової промисловості: м'ясний і цукровий комбінати, заводи безалкогольних напоїв, маслоробний, два хлібних.
У Славуті (35 тис. чоловік) переважає промисловість будівельних матеріалів: заводи силікатних стінових матеріалів, залізобетонних конструкцій, «Будфарфор», руберойдовий, виробництва скла. Є підприємства дерево- і металообробної, легкої і харчової промисловості.
У Нетішині (31 тис. чоловік) розміщено заводи будівельних матеріалів, хлібний, а також Хмельницька АЕС.
В Ізяславі (18 тис. чоловік) знаходяться хлібний і комбікормовий заводи, меблева і музичних інструментів фабрики, завод «Харчомаш».
Значним промисловим вузлом, адміністративним і економічним центром Тернопільської області є Тернопіль (229 тис. чоловік). Провідні галузі промислового комплексу міста машинобудування і металообробка, легка і харчова промисловість. Машинобудування представлене виробничими об'єднаннями «Тернопільський комбайновий завод», «Ватра». Працюють також заводи: ремонтно-механічний, експериментально-механічний, авторемонтний та ін. Серед підприємств легкої промисловості є: ВО «Текстерно», виробниче швейне об'єднання, галантерейна фабрика, завод штучних шкір. Підприємствами харчової промисловості є: цукровий, хлібні, молочні, пивоварні, безалкогольних напоїв заводи. В місті працює кілька підприємств будіндустрії: комбінат «Будін-дустрія», заводи залізобетонних виробів, цегельний. Працюють фарфоровий завод, меблевий комбінат, фармацевтична фабрика.
На півдні Тернопільщини розташоване місто Чортків (28 тис. чоловік). Тут знаходяться підприємства харчової (м'ясний, хлібний, хлібопродуктів комбінати, цукровий і сироробний заводи, кондитерська фабрика) та легкої (швейна та пір'яно-пухова фабрики) промисловості.
Багатогалузевим промисловим центром, що знаходиться на півночі Тернопільської області, є місто Кременець (25 тис. чоловік). Промисловий комплекс міста формують цукровий, тютюново-ферментаційний, хлібний і продовольчих товарів заводи, комбінат хлібопродуктів, а також заводи порошкової металургії, будівельних матеріалів. Є кілька фабрик легкої промисловості: «Райдуга», «Ватин». Працює меблева фабрика.
З Подільського району в інші райо їй країни вивозять: цукор, овочеві, фруктові, м'ясні і малої иі консерви, бурякозбиральні комбайни, інструменти, підшипники, технологічне устаткування для харчової промисловості, торгівлі і громадського харчування, мінеральні добрива, продукцію лісохімії, миючі засоби, штучну шкіру, бавовняні і шерстяні тканини, продукцію целюлозно-паперової промисловості та будівельні матеріали.
З інших районів на Поділля надходять метали, вугілля, прилади, різноманітні машини і обладнання, лісоматеріали, хімічні добрива, штучні і синтетичні волокна, сільськогосподарські машини, вантажні і легкові автомобілі та автобуси тощо.
Для Подільського району головними проблемами є низький рівень промислового розвитку, викликане цим безробіття. Люди змушені шукати роботу за межами району. Особливо це стосується Вінницької області, населення якої за останні 20 років зменшилося більш як на 500 тис. чоловік.
В областях Поділля низький природний приріст населення. Для Вінницької області він від'ємний, а середній вік сільських жителів близько 55 років. Важка фізична праця і сезонність у використанні трудових ресурсів, пов'язані з переважанням у спеціалізації господарств Поділля монокультури цукрових буряків, призводять до відтоку населення з районів буряківництва.
Значною проблемою є ерозійні процеси, що набувають катастрофічного характеру на Подільській та Придніпровській височинах.
172. Характеристика Придніпровського економічного району
Район розташований у центральній і південно-східній частинах країни, в басейні Дніпра.
Площа його становить 59,1 тис. квадратних кілометрів. Населення 6,0 млн чоловік. Район охоплює територію Дніпропетровської і Запорізької областей (див. мал. 109).
За рівнем економічного розвитку Придніпровський район поступається тільки Донецькому. За вартістю виробленої продукщї промисловість значно. переважає над сільським господарством, її частка досягає 80 %.
Найрозвинутішими галузями району є чорна металургія, машинобудування та металообробка, хімічна промисловість та електроенергетика.
На відміну від Донецького району в Придніпровському виробляється більший обсяг сільськогосподарської продукції, тут більша розораність земель і більші її площі зрошуються. Рослинництво розвинуте краще, ніж тваринництво. У районі розгалужена транспортна мережа, конфігурацію якої визначають розміщення головних промислових центрів і географічне положення району.
Район має сприятливі природні умови, різноманітні й багаті природні ресурси. Окремі з них за якістю і кількістю мають світове значення.
За кількістю населення Придніпровський район посідає шосте місце в країні. Проте він досить густо заселений (понад 103 чоловіка на 1 км2).
За рівнем урбанізації район поступається лише Донбасу. Разом з тим за кількістю міст, де проживає понад 700 тис. чоловік, він не має собі рівних у країні.
Однією з провідних галузей промисловості Придніпров'я є чорна металургія. За виробництвом чорних металів (більша частина загального обсягу) район посідає перше місце в країні. Тут виник цикл виробництв, що складається з добування коксівного вугілля (Західний Донбас), залізної і марганцевої руд, нерудної сировини, виробництва коксу, вогнетривів, чавуну, сталі, сплавів, прокату. (Пакресліть у зошиті схему циклу виробництв чорної металургії.)
Коксохімія району розвивається в комплексі з чорною металургією. Основними її центрами є Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Дніпродзержинськ, Запоріжжя, Новомосковськ, Нікополь. Кольорова металургія представлена виробництвом алюмінію, магнію і титану (Запоріжжя).
Машинобудування і металообробка поступається тільки чорній металургії. Провідну роль відіграє важке металомістке машинобудування, але воно все ж поволі втрачає свої позиції, поступаючись трудомістким його галузям виробництву інструментів, верстатів, приладобудуванню тощо. Металургійне і гірничошахтне устаткування виробляють у Дніпропетровську, Кривому Розі, Марганці, електротехнічне в Запоріжжі і Бердянську, будівельно-шляхове в Бердянську, Дніпропетровську, Нікополі. Транспортне машинобудування зосереджено в Дніпродзержинську і Запоріжжі, виробництво металоконструкцій у Кривому Розі і Дніпропетровську.
Підприємств хімічної промисловості в районі порівняно небагато, але їх продукція значна за обсягом.
Шини для автомобілів виробляють у Дніпропетровську, мінеральні добрива у Дніпродзержинську, лаки і фарби у Кривому Розі і Дніпропетровську, пластмаси у Дніпропетровську.
У Придніпров'ї дуже розвинута будівельна індустрія (чому?), яка використовує значну і різноманітну сировинну базу (яку?). Основні підприємства розміщено у найбільших містах..
У великих містах району розміщується також деревообробна промисловість (чому?).
Велику роль у розвитку господарства Придніпров'я відіграє АПК. За валовою продукцією сільського господарства район посідає шосте місце серед економічних районів країни. А за загальною земельною площею, площею сільськогосподарських угідь і площею орних земель він переважає Донецький район. Значно більші тут і площі зрошувальних земель.
Головною галуззю сільськогосподарського виробництва є рослинництво. Під зерновими культурами зайнято близько 50 % посівних площ. Більша частина посівів зернових припадає на озиму пшеницю. Провідними технічними культурами є соняшник, цукрові буряки, південні коноплі. Поблизу великих міст створено приміські господарства.
Потреби населення індустріальних центрів визначають спеціалізацію тваринництва. Провідну роль відіграє молочно-м'ясне скотарство. Дістали розвиток також свинарство, птахівництво, вівчарство. У водосховищах Дніпра і в Азовському морі виловлюють рибу. Особливу цінність мають осетрові Азовського моря.
На місцевій, а також частково довізній сировині працюють підприємства легкої і харчової промисловості, основні потужності яких зосереджено у великих містах. Найрозвинутішими галузями легкої промисловості є швейна, трикотажна і взуттєва.
Підприємства харчової промисловості району розміщено повсюдно. Основні її галузі м'ясна, молочна, олійно-жирова, борошномельно-круп'яна, цукрова, консервна, крохмале-пато-кова, хлібопекарська, кондитерська.
Підприємства яких галузей харчової промисловості і чому (із зазначених) тяжіють у розміщенні до сировинних зон, а яких до споживача?
Придніпровський район має добре розвинуті всі види транспорту, але перше місце належить залізничному. За густотою залізниць, що становить 38 км на 1 000 км2, район поступається тільки Донбасу. Тут є кілька великих залізничних вузлів: Дніпропетровськ, Запоріжжя, Кривий Ріг, Апостолове, Пологи, П'ятихатки, Синельникове. У внутрішньообласних перевезеннях на невеликі відстані першість веде автомобільний транспорт. Найбільшими вузлами є Дніпропетровськ, Запоріжжя, Кривий Ріг, Нікополь, Мелітополь, Новомосковськ.
Велике значення мають річковий і морський транспорт. Найбільшими портами на Дніпрі є Дніиродзержинськ, Дніпропетровськ, Нікополь. У Запоріжжі працюють два великих річкових порти. Найбільший порт на Азовському морі Бердянськ.
У різних напрямах район перетинають трубопроводи, що йдуть переважно від газових родовищ Шебелинки до найбільших міст.
Основними промисловими вузлами району є Дніпропетров-сько-Дніпродзержинський, Нікополь-Марганецький, Павлоградсько-Петропавлівський, Запорізький.
Найпотужніший промі словий вузол Придніпров'я Дніпропетровсько-Дніпр» дзержинський. До його складу входять Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Новомосковськ, Підгородне, Таромське, Придніпровськ та ін.
Значним промисловим центром вузла є Дніпропетровськ (1 млн 186 тис. чоловік). Він має винятково зручне географічне положення. (У чому його зручність?)
Основою промислового комплексу міста є чорна металургія, машинобудування і хімічна промисловість. Тут знаходяться чотири металургійних заводи, які виплавляють чавун, сталь, виробляють сталевий лист, труби і різноманітний прокат. Чорна металургія є базою для розвитку важкого машинобудування.
Машинобудівні і металообробні підприємства міста виробляють металеві конструкції, металургійне устаткування для доменного і прокатного виробництва, шахт, рудників, збагачувальних фабрик, тюбінги для шахт метрополітенів та інших підземних споруд, обладнання для целюлозно-паперової промисловості, ковальсько-пресові машини і штампувальні преси. Відомою продукцією є також бурякозбиральні комбайни, електровози, електротехнічні вироби, інструменти тощо.
Дніпропетровськ займає провідні позиції в країні за рівнем розвитку військово-промислового комплексу. Останнім часом тут інтенсивно відбувається конверсія оборонної промисловості. Одним з реальних її здобутків є випуск дефіцитних у нашій країні тролейбусів.
Хімічна промисловість міста досить тісно пов'язана з чорною металургією. Тут виробляють різноманітні продукти коксування, пластмаси, смоли. Найбільшим в Україні щодо виробництва лаків, фарб, емалей, білил, оліфи є Дніпропетровський лакофарбовий завод. ВО «Дніпрошина» спеціалізується на виробництві шин для великовантажних автомобілів, культиваторів, сівалок тощо.
На довізній сировині розвиваються деревообробна, меблева і паперова галузі промисловості.
Як і в кожному великому місті, в Дніпропетровську є підприємства легкої і харчової промисловості. До легкої належать швейна, трикотажна і шкіряно-взуттєва галузі. Харчова представлена майже всіма галузями, що обслуговують населення великого міста. (Які це галузі?)
Сприятливе географічне положення Дніпропетровська перетворило місто у важливий транспортний вузол. (Які види транспорту і чому дістали тут найбільший розвиток?)
Вище за течією Дніпра від Дніпропетровська знаходиться Дніпродзержинськ (217 тис. чоловік). Господарська спеціалізація міста дещо відмінна від Дніпропетровська передусім через значно меншу частку машинобудування у галузевій структурі.
Основними галузями промисловості міста є чорна металургія, машинобудування, хімічна та цементна промисловість. Дніпродзержинський металургійний комбінат один із провідних у країні. В комплексі з ним працюють коксохімічні підприємства. Крім своєї основної продукції коксу, вони виробляють коксовий газ, фенол, бензол, толуол, нафталін, смоли тощо.
Виробниче об'єднання «Азот» спеціалізується на виробництві азотних добрив, кислот (азотна, сірчана, соляна), аміаку тощо.
Найбільшим машинобудівним підприємством є вагонобудівний завод, що виробляє вантажні вагони для перевезення гарячого агломерату, гранульованої сажі, нафтобітуму, різноманітних сипких вантажів.
Зручне географічне положення (у чому воно проявляється?) має також Новомосковськ (78 тис. чоловік). Основною галуззю міста є чорна металургія. Новомосковський трубний завод виробляє труби для нафто- і газопроводів, оцинкований "і сталевий лист, емальований та оцинкований металевий посуд. Є підприємства будівельної індустрії заводи залізобетонних виробів, цегельний, а також шпалопросочувальний завод, меблева фабрика, підприємства легкої і харчової промисловості.
Великим промисловим центром району є Кривий Ріг (737 тис. чоловік) місто, що у вигляді окремих селищ простяглося на багато десятків кілометрів вузькою смугою уздовж Інгульця і Саксагані. (Поміркуйте, що визначає таку незвичну конфігурацію великого міста.)
Кривий Ріг найбільший у країні центр залізорудної промисловості. Високоякісну залізну руду видобувають на десятках шахт, серед яких виділяються «Гігант-Глибока», «Сак-сагань». Залізна руда збагачується на п'ятьох гірничо-збагачувальних комбінатах. Комбінат «Криворіжсталь» має повний цикл виробництва. Він є одним з найпотужніших у країні. На комбінаті працює найбільша у світі доменна піч. Тісно пов'язані з металургійним виробництвом коксохімія і цементна промисловість міста. Машинобудування спеціалізується на випуску гірничого і енергетичного устаткування. Найбільшим виробником сурикової фарби в країні є Криворізький суриковий завод. Серед галузей легкої промисловості виділяються швейна, вовнопрядильна і взуттєва, харчової м'ясна, молочна, олійна (чому?).
Нікополь-Марганецький промисловий вузол. До складу вузла входять міста Нікополь, Марганець, Орджо-нікідзе.
Нікополь (161 тис. чоловік) знаходиться на правому березі Каховського водосховища. Місто порт на Дніпрі, через який проходить важлива залізниця з Кривого Рогу до Запоріжжя, центр марганцеворудної промисловості світового значення (шахти, кар'єри, збагачувальні фабрики). Південно-трубний завод виробляє безшовні сталеві труби (нафтопровідні, для буріння, радіорелейних ліній зв'язку тощо). Машинобудування представлене заводом будівельних машин. Тут виробляють баштові крани, транспортери для шахт і елеваторів, пасажирські ліфти, розвантажувачі сипких матеріалів та ін. У Нікополі працюють підприємства легкої і харчової промисловості, будівельної індустрії тощо.
На схід від Нікополя, також на березі Каховського водосховища, знаходиться місто Марганець (56 тис. чоловік). Сама назва міста свідчить про його спеціалізацію. Це значний центр марганцеворудної промисловості з шахтами, кар'єрами, гірничо-збагачувальними комбінатами. В місті розміщено підприємства будівельної індустрії, легкої і харчової промисловості.
На захід від Нікополя розташоване місто Орджонікідзе (46,2 тис. чоловік) центр видобування і збагачення марганцевих руд, ремонту гірничого устаткування.
Ядром Павлоградсько-Петропавлівського промислового вузла, що формується, є Павлоград (137 тис. чоловік) великий багатогалузевий промисловий центр, «столиця» Західного Донбасу. Поблизу міста розміщені 11 вугільних шахт і збагачувальна фабрика. У Павлограді провідною галуззю є машинобудування і металообробка (заводи з виробництва ливарних машин та хімічного машинобудування)- Є підприємства будівельної індустрії, легкої і харчової промисловості.
До Запорізького промислового вузла входять Запоріжжя, Вільнянськ та кілька селищ, що знаходяться на обох берегах Дніпра.
Провідними галузями промисловості Запоріжжя (900 тис. чоловік) є чорна і кольорова металургія, машинобудування і металообробка, електроенергетика.
Чорна металургія представлена потужними заводами «За-цоріжсталь» та електрометалургійним «Дніпроспецсталь», що виплавляють чавун, всі види високоякісної сталі, виробляють стальний лист, інші види прокату. До цієї ж галузі належать феросплавний завод та завод вогнетривів. У Запоріжжі зосереджено також виробництво кольорових металів. Це насамперед Дніпровський алюмінієвий завод і Запорізький титаномагнієвий комбінат.
Машинобудування і металообробка представлена найбільшими у країні підприємствами: «Запоріжтрансформатор» (силові трансформатори), ВО «АвтоЗАЗ» (малолітражні автомобілі «Таврія»), Запорізьким абразивним комбінатом (абразивні інструменти), «Моторобудівник» та ін.
Серед галузей легкої промисловості виділяються швейна і взуттєва, харчової м'ясна, молочна, борошномельна, олійно-жирова. Запоріжжя є залізничним вузлом і річковим портом.
Великими промисловими центрами району є Мелітополь і Бердянськ. Мелітополь (178 тис. чоловік) знаходиться на півдні району у Запорізькій області на перетині автомобільних і залізничних магістралей, що ведуть з Північно-Східного і Донецького районів до Криму. Це значний промисловий центр, який у Запорізькій області за індустріальним потенціалом поступається тільки Запоріжжю. Машинобудування і металообробка найбільш розвинута порівняно з іншими галузями. В місті працюють заводи: моторний, «Автокольорлит», «Ав-тогідроагрегат», ВО «Мелітопольпродмаш», «Старт».
Харчова промисловість складається з борошномельної, молочної, олійної, плодоовочевої та інших галузей. Легка представлена швейним, трикотажним і панчішно-шкарпетковим виробництвом.
Бердянськ (137 тис. чоловік) місто, що знаходиться на півдні району на березі Азовського моря. За галузями промисловості нагадує Мелітополь, хоч має і відмінності Провідна галузь міста машинобудування і металообробка, що представлена заводами: «Азовкабель», сільськогосподарських машин, дорожніх машин та ін. Працюють завод скловолокна і дослідний нафтомаслозавод. Розвинуті швейна, трикотажна та взуттєва галузі промисловості. Розміщено кілька підприємств м'ясної, молочної, борошномельної, плодоовочевої, виноробної, рибної промисловості.
Бердянськ другий за значенням порт країни на Азовському морі, відомий кліматичний і бальнеологічний курортний центр.
З Придніпровського району вивозять у Донбас залізну і марганцеву руди, алюміній, титан, гірниче і металургійне устаткування. В усі економічні райони країни звідси надходять легкові автомобілі, шини, лаки і фарби, бурякозбиральні комбайни тощо, продукція АПК (олія, черешні тощо). З інших районів країни Придніпров'я одержує вугілля і кокс, гірниче і металургійне устаткування, різноманітні машини і обладнання, продукцію легкої промисловості і АПК.
Проблеми Придніпровського району багато в чому збігаються з проблемами Донецького району. Так, загальною є проблема, що пов'язана із спеціалізацією обох районів. Донбас і Придніпров'я доцільно спеціалізувати не тільки на виробництві чавуну, сталі і прокату для металомістких галузей машинобудування (автомобілі, комбайни, локомотиви, судна, вагони, сільськогосподарські машини). Металургійні заводи мають задовольняти потреби в асортименті металу підприємства точного машинобудування, що розвиватиметься прискореними темпами.
Проблемою є розміщення Запорізької АЕС поряд з потужною ДРЕС. Теплова станція викидає у повітря тисячі тонн пилу, оксидів сірки і азоту, ставок-охолоджувач АЕС випаровує, десятки мільйонів тонн води щороку. Це призвело до утворення в районі найпотужнішого в Європі «генератора» кислотних дощів.
Ґрунти втрачають свою родючість. Рекультивовані землі майже непридатні для використання. Видобування залізної і марганцевої руд відкритим способом призвело до значних змін земної поверхні, різко знизило рівень ґрунтових вод.
174. Характеристика Столичного економічного району
Розташований на півночі України. Площа його становить 90,7 тис. квадратних кілометрів. Населення 7,5 млн чоловік. Район охоплює території Київської, Чернігівської і Житомирської областей ( див. мал. 110).
Столичний район посідає друге місце в Україні за територією, а за кількістю населення поступається тільки Донецькому і Причорноморському економічним районам. Друге місце в країні належить району за виробництвом продукції промисловості, за виробництвом продукції сільського господарства район поступається тільки Причорноморському.
Природні умови економічного району досить різноманітні.
Серед корисних копалин переважають будівельні матеріали, особливо будівельне і декоративне каміння. (З якою геологічною структурою пов'язані їх родовища?) У Житомирській області знаходяться всесвітньо відомі родовища червоних, рожевих і сірих гранітів, чорних і сірих лабрадоритів. Граніти і гнейси видобувають у долинах річок Росі, Ірпеня та Тетерева. Вздовж правого берега Десни знаходяться значні поклади крейди, яка цілком придатна для виробництва цементу, високої якості паперу тощо. Сировинною базою для цементної промисловості в районі є також великі запаси мергелю. Виявлено поклади цегельних, черепичних та вогнетривких глин. Будівельні піски переважають у північній частині району. (Чому, яке їх походження?) У Чернігівській області є невеликі поклади фосфоритів, нафти (Гнідинцівське, Леляків-ське родовища), на Житомирщині бурого вугілля, в Чернігівській і Житомирській областях торфу. Промислові запаси ільменітів (титанові руди) знаходяться в Житомирській області (долина р. Ірпіі). У Київській області виявлено значні поклади уранових руд, що не розробляються. Район має лікувальні грязі і мінеральні води (Миронівський, Білоцерківський та Броварський райони Київської області, Житомир, Новоград-Волинський та ін.). Відкрито значні поклади бурштину.
У районі значні лісові ресурси. Після катастрофи на Чорнобильській АЕС природним ресурсам, особливо рекреаційним, лісовим, ґрунтовим, завдано великої шкоди.
Середня густота населення в районі становить приблизно 82 чоловіки на 1 км2 і близька до середньої в країні. В цілому населення в районі розміщене дуже нерівномірно. На це впливають природні, екологічні, економічні чинники.
Найгустіше заселена Київська область, найменше Чернігівська. В Київській області (разом з Києвом) найвища частка міських жителів.
Господарство економічного району являє собою високороз-винуту багатогалузеву промисловість і сільськогосподарське виробництво, що досить тісно пов'язані між собою. Проте промисловість у цілому переважає над сільськогосподарським виробництвом. Основними галузями є машинобудування, хімічна, легка і харчова промисловість. У районі вирощують цукрові буряки, льон-довгунець, хміль, картоплю, зерно, виробляють молоко і м'ясо.
Паливно-енергетичний комплекс Столичного району працює в основному на довізному кам'яному вугіллі, природному газі і нафтопродуктах. Енергетика представлена Чорнобильською АЕС, Трипільською ДРЕС та Київськими ГЕС і ГАЕС на Дніпрі. У Столичному районі добувають більшу частину торфу в країні. Торфорозробки ведуться поблизу Замглая, Щорса, Новії ірода-Сіверського (Чернігівська область), Яготина, Борисполя (Київська область).
Більш як четверту частину валової продукції промисловості району виробляє машинобудування. У районі випускають будівельно-шляхові і транспортні машини, розвинуті тракторне і сільськогосподарське машинобудування, виробництво технологічного обладнання для харчової і хімічної промисловості, торгівлі і громадського харчування, комунального господарства. Налагоджене виробництво різноманітних верстатів та інструментів. У Києві переважає точне і неметаломістке машинобудування. За межами Києва спеціалізація машинобудування, особливо в середніх і малих містах, дещо інша. Зростає частка виробництва обладнання для харчової промисловості, сільськогосподарських машин тощо.
Хімічна промисловість району не має такого повсюдного розміщення, як машинобудування і металообробка. Разом з тим в окремих промислових вузлах і центрах вона доповнює виробничі комплекси міст. Основним напрямом галузі хімічної промисловості в Столичному економічному районі є виробництво штучного і синтетичного волокна, пластмаси, шин і гумоазбестових виробів, азотних добрив, засобів захисту рослин, кормових антибіотиків, лаків і фарб тощо.
У Столичному районі добре розвинутий лісовиробничий комплекс. На нього припадає понад 12 % валової продукції промисловості. На Поліссі зосереджено основні запаси деревини, місцями лісистість тут перевищує 50 % території. Проте район не забезпечує себе деревиною. Лісовиробничий комплекс має всі стадії технологічної переробки деревини лісозаготівлю, лісопиляння, фанерне, меблеве, паперове та лісохімічне виробництва.
Накресліть у зошиті схему лісовиробничого комплексу району.
Основною продукцією лісовиробничого комплексу є меблі, фанера, папір, будівельні матеріали і музичні інструменти, сувеніри. Підприємства комплексу розміщуються на півночі району або на водних і залізничних шляхах сполучення, якими з Росії і Білорусі надходить сировина.
Основними центрами меблевої промисловості є Київ, Чернігів, Житомир, Коростень, Біла Церква, Фастів, Прилуки, Поліське та ін. Целюлозно-паперова промисловість працює переважно на довізній сировині. Паперові фабрики зосереджено в Обухові Київської, Корюківці Чернігівської, Коростишеві і Малині Житомирської областей. Лісохімія представлена виробництвом скипидару, хвойно-ефірної олії, дьогтю та ін.
Серед корисних копалин переважають будівельні матеріали, особливо будівельне і декоративне каміння. У Житомирській області знаходяться всесвітньо відомі родовища червоних, рожевих і сірих гранітів, чорних і сірих лабрадоритів. Граніти і гнейси видобувають у долинах річок Росі, Ірпеня та Тетерева. Вздовж правого берега Десни знаходяться значні поклади крейди, яка цілком придатна для виробництва цементу, високої якості паперу тощо. Сировинною базою для цементної промисловості в районі є також великі запаси мергелю. Виявлено поклади цегельних, черепичних та вогнетривких глин. Будівельні піски переважають у північній частині району. (Чому, яке їх походження?) У Чернігівській області є невеликі поклади фосфоритів, нафти (Гнідинцівське, Леляків-ське родовища), на Житомирщині бурого вугілля, в Чернігівській і Житомирській областях торфу. Промислові запаси ільменітів (титанові руди) знаходяться в Житомирській області (долина р. Ірпіі). У Київській області виявлено значні поклади уранових руд, що не розробляються. Район має лікувальні грязі і мінеральні води (Миронівський, Білоцерківський та Броварський райони Київської області, Житомир, Новоград-Волинський та ін.). Відкрито значні поклади бурштину.
У районі значні лісові ресурси. Після катастрофи на Чорнобильській АЕС природним ресурсам, особливо рекреаційним, лісовим, ґрунтовим, завдано великої шкоди.
Середня густота населення в районі становить приблизно 82 чоловіки на 1 км2 і близька до середньої в країні. В цілому населення в районі розміщене дуже нерівномірно. На це впливають природні, екологічні, економічні чинники. Найгустіше заселена Київська область, найменше Чернігівська. В Київській області (разом з Києвом) найвища частка міських жителів.
Господарство економічного району являє собою високороз-винуту багатогалузеву промисловість і сільськогосподарське виробництво, що досить тісно пов'язані між собою. Проте промисловість у цілому переважає над сільськогосподарським виробництвом. Основними галузями є машинобудування, хімічна, легка і харчова промисловість. У районі вирощують цукрові буряки, льон-довгунець, хміль, картоплю, зерно, виробляють молоко і м'ясо.
Паливно-енергетичний комплекс Столичного району працює в основному на довізному кам'яному вугіллі, природному газі і нафтопродуктах. Енергетика представлена Чорнобильською АЕС, Трипільською ДРЕС та Київськими ГЕС і ГАЕС на Дніпрі.
У Столичному районі добувають більшу частину торфу в країні. Торфорозробки ведуться поблизу Замглая, Щорса, Новії ірода-Сіверського (Чернігівська область), Яготина, Борисполя (Київська область).
Більш як четверту частину валової продукції промисловості району виробляє машинобудування. У районі випускають будівельно-шляхові і транспортні машини, розвинуті тракторне і сільськогосподарське машинобудування, виробництво технологічного обладнання для харчової і хімічної промисловості, торгівлі і громадського харчування, комунального господарства. Налагоджене виробництво різноманітних верстатів та інструментів. У Києві переважає точне і неметаломістке машинобудування. За межами Києва спеціалізація машинобудування, особливо в середніх і малих містах, дещо інша. Зростає частка виробництва обладнання для харчової промисловості, сільськогосподарських машин тощо.
Хімічна промисловість району не має такого повсюдного розміщення, як машинобудування і металообробка. Разом з тим в окремих промислових вузлах і центрах вона доповнює виробничі комплекси міст. Основним напрямом галузі хімічної промисловості в Столичному економічному районі є виробництво штучного і синтетичного волокна, пластмаси, шин і гумоазбестових виробів, азотних добрив, засобів захисту рослин, кормових антибіотиків, лаків і фарб тощо.
У Столичному районі добре розвинутий лісовиробничий комплекс. На нього припадає понад 12 % валової продукції промисловості. На Поліссі зосереджено основні запаси деревини, місцями лісистість тут перевищує 50 % території. Проте район не забезпечує себе деревиною. Лісовиробничий комплекс має всі стадії технологічної переробки деревини лісозаготівлю, лісопиляння, фанерне, меблеве, паперове та лісохімічне виробництва.
Накресліть у зошиті схему лісовиробничого комплексу району.
Основною продукцією лісовиробничого комплексу є меблі, фанера, папір, будівельні матеріали і музичні інструменти, сувеніри. Підприємства комплексу розміщуються на півночі району або на водних і залізничних шляхах сполучення, якими з Росії і Білорусі надходить сировина.
Основними центрами меблевої промисловості є Київ, Чернігів, Житомир, Коростень, Біла Церква, Фастів, Прилуки, Поліське та ін. Целюлозно-паперова промисловість працює переважно на довізній сировині. Паперові фабрики зосереджено в Обухові Київської, Корюківці Чернігівської, Коростишеві і Малині Житомирської областей. Лісохімія представлена виробництвом скипидару, хвойно-ефірної олії, дьогтю та ін.
Найбільшими центрами її є Тетерів та Клавдієво-Тарасове Київської області.
Будівельна індустрія району орієнтується на сировинні ресурси та місця масового житлового чи промислового будівництва. Тому заводи залізобетонних конструкцій розміщуються в Києві, Житомирі, Чернігові, Білій Церкві. У районі виробляють також м'яку покрівлю, шифер, азбестоцементні труби тощо. Підприємства видобутку і обробки будівельного каміння знаходяться як у сировинних районах, так і в місцях споживання.
У районі сформувався найпотужніший у країні комплекс скляної і фарфоро-фаянсової промисловості. Скляна промисловість дістала найбільший розвиток у Києві і поблизу нього (Буча, Бабинці, Гостомель, Мирча, Пісківка), фарфоро-фаян-сова в Житомирській області (Баранівка, Довбиш, Олевськ, Кам'яний Брід, Біла Криниця, Городниця, Коростень тощо).
Провідною галуззю сільського господарства району є рослинництво. Це насамперед вирощування зерна, технічних і кормових культур. Із зернових висівають озиму пшеницю, жито, ячмінь, кукурудзу, гречку, поширені зернобобові культури. Є значні територіальні відмінності в спеціалізації зернового господарства поліської і лісостепової частин району. На півночі переважають посіви жита і гречки, на півдні озимої пшениці і кукурудзи. З-поміж технічних культур провідна роль належить цукровим бурякам і льону. Вирощують також хміль і соняшник. Дуже поширена картопля. Чернігівська область за обсягами її виробництва посідає перше місце в країні. Овочівництво найбільше зосереджено поблизу Києва. Тут же значного розвитку дістали садівництво і ягідництво.
Тваринництво в структурі сільськогосподарського виробництва вже майже зрівнялося з рослинництвом. Рівень розвитку цієї галузі вищий, ніж у середньому по країні. В цілому тваринництво Столичного району має молочно-м'ясний напрям. Найінтенсивніше розвинуте воно поблизу Києва та обласних центрів. У виробництві м'яса переважає свинина. У районі поширено також бджільництво, шовківництво, рибальство.
Продукцію рослинництва і тваринництва району переробляє потужна харчова і легка промисловість. Найважливішими галузями харчової промисловості, що працюють на власній сировині, є цукрова, молочна, м'ясна, борошномельно-круп'яна, хлібопекарська, кондитерська, плодоовочева, спиртова.
Цукрова промисловість представлена цукровими заводами на півдні району. В Бердичеві є цукрорафінадний завод. Підприємства молочної промисловості є в кожному адміністративному районі. У великих містах працюють потужні молочні заводи, що переробляють незбиране молоко. В малих і середніх містах, селищах міського типу і селах розміщено заводи і цехи, що виробляють масло, сир, сухе молоко і молочні консерви. Найбільші молочноконсервні комбінати знаходяться в Бахмачі і Овручі. (Знайдіть ці міста на карті.) Кілька десятків підприємств представляють м'ясну промисловість району. Найбільші з них розміщено в Києві, Чернігові, Житомирі, Бердичеві, Прилуках, Білій Церкві, Коростені, Бахмачі, Новограді-Волинському.
Плодоовочева промисловість зосереджена в Житомирі, Овручі, Ніжині, Білій Церкві, Переяславі-Хмельницькому та ін.
Борошномельно-круп'яна, хлібопекарська і кондитерська промисловість тяжіє до споживача. їх підприємства і виробництва є майже в усіх районних центрах. Більш як 70 % потужностей кондитерських підприємств зосереджено в Києві.
Спиртова промисловість району використовує відходи виробництва цукру і переробки картоплі. Підприємства цієї галузі розміщено в усіх областях району.
Легка промисловість працює як на місцевій природній, так і на хімічній сировині. Провідне місце належить текстильній промисловості (шовкова, бавовняна, трикотажна, валяльно-повстяна, первинна обробка вовни і льону), у виробничій структурі якої переважає шовкова промисловість. Хімічну сировину Дарницькому шовковому комбінату (Київ), який є найбільшим підприємством галузі в країні, постачають Київський комбінат штучного волокна, Київське і Чернігівське ВО «Хімволокно». Київський шовковий комбінат єдине у країні підприємство, що випускає тканини з натурального шовку. .
Друге місце належить вовняній промисловості. В районі виробляють понад 80 % вовняних тканин країни. Найбільші підприємства знаходяться в Чернігові, Білій Церкві, Богуславі та Березані. Велике значення мають первинна обробка льону-довгунця і виробництво лляних тканин на Житомирському льонокомбінаті. Розвинуті швейна, трикотажна та панчішно-шкарпеткова, шкіряно-взуттєва галузі промисловості. Шкіряно-взуттєва промисловість -- це цілий комплекс виробництв із власною сировинною базою, шкіряними заводами (Васильків, Баришівка, Київ), взуттєвими фабриками (Київ, Чернігів, Прилуки, Біла Церква та ін.), шкіргалантерейним виробництвом (Київ, Чернігів).
Досить багато в районі фабрик художніх виробів (Богуслав, Переяслав-Хмельницький, Чернігів, Ніжин, Прилуки та ін.).
Розвиток господарства економічного району, міжрайонні і зовнішні зв'язки забезпечує його транспортна система. Особливості географічного положення району і місцезнаходження тут столиці країни визначають велику густоту шляхів сполучення і їх конфігурацію.
Головну роль у перевезеннях вантажів відіграє залізничний транспорт. Прибуття вантажів переважає в районі над відправленням (чому це так?). Близько 60 % всіх перевезень залізницею становлять транзитні вантажі (поясніть, чому). Найважливіші залізничні магістралі району: Бахмач - Київ Фастів Козятин, Київ Фастів Знам'янка, Київ Ковель, Київ Фастів Новоград-Волинський.
Автомобільний транспорт перевозить в основному пасажирів, а також продукцію АПК. Особливе значення має автотранспорт в місцях вирощування цукрових буряків (чому?). Задіяний він в обласних зв'язках (80 % всіх перевезень). Через район проходять також транзитні автомагістралі, що ведуть до Болгарії, Туреччини, Польщі, Росії та інших країн.
Велике значення мають річкові перевезення по Дніпру, Десні і Прип'яті. Річками здійснюються також міждержавні сполучення (з якими країнами?). Найбільші річкові порти: Київ, Чернігів.
Особливе місце в Столичному районі належить повітряному транспорту. Київ найбільший вузол повітряних сполучень у країні. Інтенсивно розвиваються міжнародні зв'язки України з Росією, Китаєм, СІЛА, Японією, Туреччиною, Францією, країнами Бал тії. Реконструюється найбільший в Україні Бориспільський аеропорт поблизу Києва.
У районі склалася розгалужена система трубопроводів. Столичний економічний район має такі промислові вузли: Київський, Чернігівський, Житомирський, Білоцерківський.
Найбільший з них Київський. До його складу входять Київ, Бровари, Бориспіль, Вишгород, Ірпінь, Буча, Вишневе, Васильків, Боярка, Фастів та ін. У Києві та приміській зоні проживає понад 3 млн чоловік.
Від інших промислових вузлів Київ відрізняється не лише обсягами продукції, а й структурою виробництва. Половина всього випуску промислової продукції в місті припадає на машинобудування і металообробку. Переважає приладобудування. Машинобудівні заводи виробляють: складну електровимірювальну апаратуру та засоби автоматизації для залізничного транспорту, електростанцій, високовольтних ліній електропередачі, різноманітні контрольно-вимірювальні прилади для харчової, хімічної, металургійної промисловості, річкового і залізничного транспорту, літаки, трамвайні вагони, тролейбуси, фотоапарати, річкові судна, морські риболовецькі траулери, мотоцикли, екскаватори, баштові крани, верстати-ав-томати, електронно-обчислювальні машини, телевізори, деталі
до тракторів і сільськогосподарських машин, медичну апаратуру, кіноапаратуру тощо. На підприємствах міста відбувається конверсія військово-промислового комплексу країни. У Києві працюють великі заводи, об'єднання і акціонерні товариства: «Арсенал», «АТЕК», авіаційне, верстатобудівне, «Електрон-маш», «Точелектроприлад», «Київторгмаш», «Більшовик», «Медапаратура», мотоциклетний завод, «Укркабель», «Буд-дормашина» та багато інших.
Значного розвитку дістали хімічна, легка, харчова, будівельна та поліграфічна промисловість. Хімічна і нафтохімічна промисловість представлена підприємствами, що випускають хімічні волокна, лаки і фарби, хімічні і гумотехнічні вироби, медичні препарати, отрутохімікати тощо.
У місті є підприємства практично всіх галузей легкої промисловості. Виділяються Київський і Дарницький шовкові комбінати, швейна фабрика, трикотажна фабрика «Киянка», трикотажне, швейні та шкіряне об'єднання, експериментальне взуттєве об'єднання «Київ» тощо.
Багатогалузева харчова промисловість представлена молокозаводами, млинами, хлібозаводами, кондитерською, макаронною фабриками, елеваторами, пивними, винними, безалкогольних напоїв заводами тощо. В місті є підприємства, що виробляють дріжджі, молочну кислоту, маргарин. Працюють потужний Дарницький м'ясокомбінат, інші підприємства м'ясної промисловості.
У місті добре розвинута будівельна індустрія. Працюють три домобудівних комбінати, заводи азбоцементних виробів, підприємство «Будіндустрія» тощо. В Києві багато деревообробних і меблевих підприємств. Серед них виділяються меблева фабрика імені В. Н. Боженка, фанерний завод, деревообробний комбінат тощо.
Поліграфічна промисловість представлена кількома комбінатами друку і книжковими фабриками.
Київ має велике значення як столиця Української держави, культурний, освітній, науковий, релігійний, туристичний центр (мал. 113).
Значним багатогалузевим промисловим центром Київського промислового вузла є місто Бровари (87 тис. чоловік). Тут знаходяться заводи порошкової металургії, алюмінієвих будівельних конструкцій, світлотехнічний нестандартного комунального устаткування, ремонтно-механічний, торгового обладнання, пластмас. Працюють підприємства харчової, легкої та деревообробної промисловості.
Фастів (55 тис. чоловік) великий залізничний вузол Київської області, багатогалузевий промисловий центр з переважанням машинобудування. До цієї галузі належать заводи міста: хімічного машинобудування, газомазутних пристроїв і газовикористовуючої апаратури, електротермічного устаткування. Розвинута легка (швейна фабрика) промисловість і деревообробна (меблева фабрика). Є завод споживчої тари, кілька підприємств харчової промисловості і будівельної індустрії.
Бориспіль (53 тис. чоловік) є промисловим центром Київського промислового вузла. Місто знаходиться на схід від Києва на авто- та залізничній магістралях, що сполучають столицю з Харковом. Поблизу розташований найбільший аеропорт України Бориспіль. У місті розвинуті: легка, харчова промисловість і будівельна індустрія. Працюють швейна і ворсова фабрики, молочний і продовольчих товарів заводи, завод залізобетонних виробів тощо.
На північний захід від Києва розташований Ірпінь (40 тис. чоловік) промисловий і рекреаційний центр. В місті налагоджене виробництво будівельних матеріалів. Є меблева і шкіргалантерейна фабрики, підприємства харчової промисловості, завод «Ірпіньторфмаш». У місті і в навколишніх населених пунктах (Буча, Ворзель) багато санаторіїв і будинків відпочинку.
На південний захід від Києва знаходиться Боярка (40 тис. чоловік) промисловий і рекреаційний центр. В місті є машинобудівний завод «Іскра», швейна фабрика, підприємства харчової промисловості, кілька санаторіїв і будинок відпочинку. (Чому поблизу Києва виникли рекреаційні центри? Якими чинниками це визначається?)
На південний захід від Києва знаходиться Васильків (36 тис. чоловік) багатогалузевий промисловий центр з розвинутим машинобудуванням і переробною ланкою АПК. Машинобудування представлене заводом холодильників та заводом «Електропобутприлад». У місті дістала розвиток шкіряна промисловість: шкіряне об'єднання та шкіряний завод. Серед інших підприємств відомими є фабрика художніх виробів і майоліковий завод. Є кілька підприємств харчової промисловості. Виробляють тут і будівельні матеріали.
На Дніпрі, за 12 км на північ від Києва, розташоване місто Вишгород (19 тис. чоловік). Тут знаходяться Київська ГЕС і Київська ГАЕС, завод залізобетонних виробів.
Білоцерківський промисловий вузол представлений Білою Церквою (213 тис. чоловік), де зосереджено підприємства хімічної, машинобудівної, харчової, легкої та будівельної промисловості. За промисловим потенціалом Біла Церква знаходиться в одному ряду з багатьма обласними центрами України.
Місто має вигідне географічне положення, лежить на важливих транспортних шляхах у центрі потужного сільськогосподарського району. Саме це сприяло промисловому розвитку Білої Церкви. До хімічної промисловості належать виробниче об'єднання шин і гумоазбестових виробів, завод гумотехнічних виробів. Машинобудування і металообробка представлена заводами сільськогосподарського машинобудування, «Електро-конденсатор», літакоремонтним та ін. У місті працюють взуттєве об'єднання, трикотажна, меблева і книжкова фабрики. Серед численних підприємств харчової промисловості виділяється м'ясокомбінат. Будівельна індустрія представлена комбінатами домобудівним і «Будіндустрія».
Біла Церква кліматичний і бальнеологічний курорт, що використовує радонову слабомінералізовану воду, туристичний центр. У місті знаходиться відомий дендропарк «Олександрія».
До Чернігівського промислового вузла входить Чернігів з навколишніми населеними пунктами. Чернігів (313 тис. чоловік) має вигідне географічне положення, знаходячись у вузлі залізничних, автомобільних та річкових шляхів. Провідними галузями промисловості є легка, хімічна та харчова галузі. У місті виробляють автомобільні запасні частини, інструменти, працює завод радіоприладів.
Серед інших підприємств можна виділити виробниче об'єднання «Чернігівмеблі», фабрики: меблеву, картонажну, музичних інструментів; домобудівний комбінат і фабрику виробів з лози.
До підприємств легкої промисловості належать виробничо-торгово-текстильно-швейне об'єднання, фабрики первинної обробки вовни, взуттєва, швейна, галантерейна і художніх виробів. У місті діє виробниче об'єднання «Хімволокно», є фабрика гумотехнічних виробів.
Комплекс виробництв харчової промисловості представлений хлібо-, м'ясо- і птахокомбінатами, овочесушильним, пивоварним, молочним заводами, заводом продтоварів. До харчової промисловості належать кондитерська і макаронна фабрики, виробниче об'єднання спиртової промисловості.
Місто є туристичним центром міжнародного значення. В Чернігові збереглося 6 архітектурних пам'яток XIXII ст.
На південний схід від Чернігова лежить місто Ніжин (83 тис. чоловік) багатогалузевий промисловий центр, основним чинником розвитку якого є сприятливе географічне положення. Місто знаходиться у вузлі залізничних магістралей, що ведуть до Росії, Білорусі, країн Центральної і Західної Європи. У місті є підприємства машинобудування і металообробки, заводи «Прогрес», «Ніжинсільмаш», механічний тощо; хімічної (заводи побутової хімії та гумових виробів), легкої (швейна і художніх виробів фабрики) і харчової промисловості (консервний комбінат, завод продтоварів). Будівельна індустрія представлена заводом будматеріалів. Працює меблева фабрика.
На південному сході Чернігівської області у вузлі залізничних та автомагістралей знаходиться місто Прилуки (74 тис. чоловік) сільськогосподарський і нафтопромисловий центр Чернігівщини. Тут розвинуті машинобудування і металообробка, легка, харчова, хімічна і меблева промисловість. Підприємства міста виробляють протипожежне устаткування, машини для тваринництва, будівельні машини, пластмаси, меблі, будматеріали. Працюють заводи ливарно-механічний, художніх та господарських виробів. Багато підприємств легкої (взуттєва, шкіргалантерейна, головних уборів фабрики тощо) та харчової (заводи: ефіроолійний, «Білкозин», плодоконсервний, м'ясо-та птахокомбінати) промисловості.
До Житомирського промислового вузла входить Житомир з навколишніми селищами.
Житомир (302 тис. чоловік) має зручіе географічне положення. Це важливий промисловий вузе ге з переважанням машинобудування (ВО «Електровимірювач», заводи «Автозап-частина», верстатів-автоматів, механічний, металоконструкцій тощо) і легкої промисловості (льонокомбінат, швейна і взуттєва, нетканих матеріалів, панчішна, хутрова фабрики та ін.).
Розвинуті харчова, деревообробна та будівельна галузі. У місті працюють м'ясокомбінат, консервний та молочний заводи, кондитерська фабрика; виробниче об'єднання «Житомирде-рев»; домобудівний комбінат, виробничі об'єднання «Жито-мирбудматеріали», «Житомирзалізобетон», « Житомирнеруд-пром», завод хімічного волокна, дзеркальна і паперова фабрики.
Місто Бердичів (96 тис. чоловік) знаходиться на півдні Житомирської області у вузлі залізничних та автомобільних магістралей. Це багатогалузевий промисловий центр, провідними галузями якого є машинобудування, легка і харчова промисловість. Розвинуті хімічне машинобудування, верстатобудування, ремонт обчислювальної техніки. Серед галузей легкої промисловості переважаючими є швейна і шкіряна, харчової м'ясна і цукрова. З-поміж підприємств інших галузей виділяються меблева і друкоофсетна фабрики.
Місто Коростень (68 тис. чоловік) має вигідне економіко-географічне положення, знаходиться у вузлі залізничних магістралей на півночі Житомирської області. Воно опинилося в районі значного радіаційного забруднення внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС.
Промисловий комплекс міста має своєрідну спеціалізацію. Там працюють заводи шляхових машин, фарфоровий, побутової хімії, залізобетонних шпал, підприємства, що виготовляють залізобетонні вироби і металоконструкції, деревообробний комбінат. Легка промисловість представлена бавовнопрядильною і швейною, фабриками та іншими підприємствами. У місті є кілька виробництв харчової промисловості, виробниче об'єднання «Граніт».
На заході Столичного економічного району знаходиться Новоград-Волинський (58 тис. чоловік). Це вузол залізничних і автомобільних магістралей, багатогалузевий промисловий центр. У місті випускають сільськогосподарські машини, різні металовироби, є ремонтно-механічний завод. Налагоджений також випуск кормових антибіотиків, будівельних матеріалів, швейних виробів та меблів. Працює кілька підприємств харчової промисловості.
У Столичному районі ввіз переважає над вивозом продукції. З Донбасу сюди надходять вугілля, чорні метали; з Північно-Східного району нафтопродукти, трактори, вантажні автомобілі; з Придніпров'я чорні і кольорові метали, легкові автомобілі, бурякозбиральні комбайни, мінеральні добрива; з Центрального сільськогосподарські машини, обладнання для легкої і харчової промисловості, добрива тощо; з Причорноморського руди, комбайни, верстати, ґрунтообробна техніка, продукція АПК. Карпатський район відправляє до Столичного автобуси і автонавантажувачі, автомобільні крани і телевізори, ліс і меблі тощо. З Північ-но-Західного району надходять вантажопасажирські автомобілі, підшипники тощо.
Натомість Столичний район забезпечує країну хімічним волокном, пластмасами, шинами і гумотехнічними виробами, медичними препаратами, кормовими антибіотиками і засобами захисту рослин, сільськогосподарськими машинами і екскаваторами, приладами і верстатами, деякими продуктами АПК (хміль, льоноволокно), тканинами, будівельним і оздоблювальним каменем тощо.
Для Столичного району характерний не однаковий рівень економічного розвитку. У Київській області він перевищує середній по країні, у Житомирській і Чернігівській областях дуже низький, оскільки концентрація промисловості там невелика.
Київ як столиця держави має велику економічну притягальну силу. Місто вже давно перенасичене промисловими підприємствами, ще донедавна швидко зростало його населення. Це створює багато проблем: забезпечення населення житлом, роботою, транспортом тощо.
Досить гострою в районі є демографічна проблема. Смертність в багатьох частинах району перевищує народжуваність. Внаслідок цього зменшується кількість населення. (До чого це може призвести район і в цілому країну через 1820 років? ) Відбувається відтік населення, особливо молоді, з сільської місцевості до міст. Несприятлива ситуація склалася в Чернігівській і Житомирській областях, де середній вік сільських жителів становить 5055 років.
Гострими в районі є й екологічні проблеми. Передусім це пов'язано з чорнобильською трагедією. Радіаційно забруднені всі області, особливо Київська та Житомирська. Із господарського обігу вилучено багато тисяч гектарів сільськогосподарських угідь, значні площі лісових масивів, створилася ненормальна психологічна обстановка тощо. Відселення з районів Житомирської області, де життя і виробнича діяльність населення внаслідок високого рівня радіації неможливі, триває.
Структура кольорової металургії
В Україні відкриті і розробляються родовища сировинних ресурсів алюмінію, магнію, руд титану, цирконію, нікелю, ртуті тощо./
Алюміній легкий, порівняно міцний метал, що має значне поширення. У зв'язку з широким використанням його назвали «крилатим металом». Він застосовується в усіх галузях народного господарства і має велике майбутнє.
Як сировину для виробництва алюмінію можна використовувати боксити, алуніти, сієніти, нефеліни, а також каолін, запаси якого на території України дуже великі.
Головними родовищами калійно-магнієвих солей на Україні є Стебниківське і Калушське у Прикарпатті та сполук магнію Сивашське в Криму..
В Україні відкрито цілий ряд родовищ нікелю, але всі вони дрібні за величиною запасів. Найбільшими з них, які мають промислове значення, є Побузьке і Придніпровське. Найбільші родовища титанових руд знаходяться в Житомирській (Іршанське і Стремигородське) і Дніпропетровській (Самотканське). Основні родовища хромітів на Україні відкриті в Кіровоградській і Дніпропетровській областях, але вони ще не експлуатуються. Потреба України в хромі задовольняється його імпортом з Уралу та Казахстану. Руди цирконію в Україні відкриті в Самотканському родовищі титанових руд, вони є також в Приазов'ї. В Україні є значні запаси ртуті. Основне її родовище Микитівське, яке розташоване в межах м. Горлівки. Родовища ртуті є також в Закарпатті та Криму.
Структура природних ресурсів України (10балів).
Відповідно до найбільш поширеного трактування під природними ресурсами розуміють тіла й сили природи, які за певного рівня розвитку продуктивних сил можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства. До основних характеристик природно-ресурсного потенціалу відносять: географічне положення, кліматичні умови, особливості рельєфу та розміщення ресурсного потенціалу.
Розрізняють компонентну, функціональну, територіальну і організаційну структури природно-ресурсного потенціалу. Компонентна структура характеризує внутрішньо- та міжвидові співвідношення природних ресурсів (земельних, водних, лісових тощо); територіальна різні форми просторової дислокації природно-ресурсних комплексів; організаційна можливості відтворення та ефективної експлуатації природних ресурсів. Функціональна структура природно-ресурсного потенціалу відображає вплив природних ресурсів на формування спеціалізації територій та певних господарських
комплексів.
Природно-ресурсний потенціал є багатокомпонентним. Виділяють такі його складові: мінеральні, земельні, водні, лісові, біологічні, рекреаційні, кліматичні та космічні ресурси. За ознакою вичерпності природних ресурсів, яку нерідко називають екологічною класифікацією, вони поділяються на групи: невичерпні, до яких належать сонячна радіація, енергія води, вітру тощо; вичерпні відновлювані: ґрунтовий покрив, водні ресурси, лікувальні грязі, рослинне паливо тощо; вичерпні невідновлювані: мінеральна сировина, природні будівельні матеріали.
В основі економічної класифікації природних ресурсів лежить їх поділ на ресурси виробничого й невиробничого, промислового й сільськогосподарського, галузевого й міжгалузевого, одноці-льового та багатоцільового призначення.
Сутність економічного району та основні районоутворюючі фактори (10балів).
Основою формування економічних районів є територіальний поділ праці, що зумовлює виробничу спеціалізацію окремих територій і розвиток міжрайонної кооперації. Об'єктивними умовами виділення і розвитку економічних районів виступають наявні природні ресурси, особливості економіко-географічного положення території, чисельність населення, виробничий потенціал, рівень господарського освоєння території. Сам процес економічного районування являє собою доцільний, науково обгрунтований поділ країни на економічні райони.
За визначенням П. М. Алампієва, економічний район це географічно цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв'язки і нерозривно зв'язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом праці. Є й інші визначення поняття економічного району. Спільними для них є такі ознаки: територіальна цілісність, спеціалізоване господарство, його комплексність, тісні внутрірайонні і міжрайонні економічні зв'язки, особливість економіко-географічного положення.
Великі економічні райони це територіальні спеціалізовані частини народного господарства країни, взаємопов'язані між собою постійним обміном виробленої в них продукції та іншими економічними відносинами. Економічний район це форма територіальної організації народного господарства, що утворюється на основі суспільного територіального поділу праці, виникнення і формування районних територіальних виробничих комплексів.
На формування економічних районів впливають різні фактори: природні, економічні та історичні. Основними серед них є економічні.
Головним районоутворюючим фактором у кожній країні є суспільний територіальний поділ праці, який є результатом просторового прояву дії загального економічного закону суспільного поділу праці.
Територіальний поділ праці проявляється у господарській спеціалізації окремих частин території країни на різних видах виробничої діяльності відповідно до їх природних умов і наявних трудових та інших ресурсів.
Другим важливим районоутворюючим фактором, який є похідним від територіального поділу праці, є територіальні виробничі комплекси (ТВК). Територіальний поділ праці веде до формування галузей спеціалізації окремих територій, які, в свою чергу, обумовлюють склад галузей, що їх обслуговують і доповнюють.
До основних районоутворюючих факторів належать також і найбільші міста країни великі регіональні і індустріальні центри із зонами економічного тяжіння до них периферійних територій. Кожне місто як економічний центр впливає на навколишню тяжіючу до нього місцевість, а найбільше місто об'єднує своєю зоною районоформуючого впливу всі менші міста. Так забезпечується зв'язок ядра і периферії економічного району.
Зона районоформуючого впливу великого регіонального центру охоплює цілу групу адміністративних областей. На Україні такими центрами є Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів. Найбільшу зону районоформуючого впливу має м. Київ, який, крім потужного регіонального центру, є ще і столицею держави.
Важливе районоутворююче значення мають особливості економіко-географічного положення території району. Вони значною мірою впливають на формування спеціалізації його господарства.
Адміністративні центри низових районів і областей, як правило, стають і важливими економічними центрами, створюють свої зони впливу на навколишню територію і цим також зв'язують її в єдине ціле.
Сучасні форми організації агропромислового виробництва (10балів).
АПК це складний комплекс, де економічно, технологічно та організаційно взаємопов'язані між собою багато галузей і виробництв. АПК має надто складну функціональну і галузеву структуру. До його складу входять 3 основні сфери:
Сільськогосподарське виробництво рослинництво і тваринництво, що створюють сировинну базу АПК. Це його основна базова ланка.
Галузі, що створюють матеріально-технічні засоби для галузей АПК. Це сільськогосподарське машинобудування, виробництво засобів захисту рослин, мінеральних добрив, комбікормова і мікробіологічна промисловість, виробництво тари, спеціального устаткування і приладів для АПК та ін.
Галузі, що забезпечують переробку сільськогосподарської продукції (харчова, легка).
Щодо територіальної структури АПК, то вона формується на конкретній території утворення у вигляді різних форм агропромислової інтеграції, тобто елементів територіальної структури. В науковій літературі виділяють локальні і регіональні АПК. Локальні АПК сформувалися на порівняно невеликих територіях на основі поєднання агропромислових підприємств по переробці малотранспортабельної сільськогосподарської продукції і мають найнижчий ступінь інтеграції. Локальні форми АПК є найбільш поширеними. Серед них виділяють:
агропромисловий пункт локальна форма АПК, що об'єднує в населеному пункті переробку кількох видів сільськогосподарської сировини;
агропромисловий центр локальна форма АПК, яка об'єднує в населеному пункті переробку кількох видів сільськогосподарської сировини;
агропромисловий кущ локальна форма АПК, що характеризується компактним розміщенням на невеликій території агропромислових пунктів і центрів з їх сировинними зонами;
агропромисловий вузол складне територіальне агропромислове утворення, яке розглядається як система компактно розміщених агропромислових пунктів, центрів і кущів навколо міста (як правило, обласного чи районного центру) Розміщення і взаємодія локальних АПК на території певної адміністративної одиниці обумовлюють формування відповідного регіонального АПК. Регіональні (територіальні) АПК можуть включати територію країни, автономної республіки, області чи адміністративного району.
155.Тваринниитво в агропромисловому комплексі має такі перспективи
Тваринництво. Ця галузь забезпечує споживчий ринок основними продуктами харчування м'ясом, молоком, молочними продуктами, яйцями, а також сировиною для легкої промисловості. До продуктивного тваринництва належать скотарство, свинарство, птахівництво і вівчарство. Дещо меншим є потенціал ставкового рибництва. Розрізняють виробничі напрями тваринництва: молочне, м'ясо-молочне скотарство, сальне свинарство тощо.
Розвиток і розміщення тваринництва значною мірою визначається наявністю кормової бази, оскільки приблизно половина затрат цієї галузі пов'язана з формуванням структури кормів для тварин. Кормову базу забезпечують польове кормовиробництво, природні кормові угіддя, відходи переробки сільськогосподарської продукції, харчової промисловості, комбікормова промисловість.
Провідною галуззю тваринництва у всіх природно-економічних зонах України є скотарство, яке має молочно-м'ясну і м'ясо-молочну спеціалізацію.
На початку 2002 р. в Україні налічувалося приблизно 9 млн. голів великої рогатої худоби, 7 млн. голів свиней, 2 млн. голів овець та кіз. З 1992 р. поголів'я худоби усіх видів знизилося на 70%.
Технологія важлива при розміщенні виробництва:
У перспективі з'являться можливості розміщення підприємств, які раніше визнавались трудомісткими, практично повсюдно, у тому числі в трудодефіцитних районах.
Вирішальним засобом задоволення потреб народного господарства у виробничих ресурсах повинні стати ресурсозберігаючі технології. При використанні ресурсозберігаючих технологій важливо додержуватись регіональних пріоритетів.
Для територіально-виробничих комплексів, особливо тих, які тільки створюються, буде характерним високий рівень застосування прогресивних видів техніки і технології, перш за все механізації і автоматизації виробництва, які охоплять увесь виробничий цикл.
Особливо велика роль науково-технічного прогресу в охороні навколишнього середовища і раціональному природокористуванні
159. Чисельність , склад, розміщення населення України
Населення країни - чинник її комплексного економічного та соціального розвитку. Його роль особливо зростає в густозаселених регіонах з недостатніми природними ресурсами. Головну роль воно відіграє як елемент продуктивних сил, тобто як трудові ресурси, хоч не слід ігнорувати і його роль як споживача}(тут мається на увазі все населення, а не тільки його працездатна частина).
[Від населення значною мірою залежить формування міжрайонних функцій виробництва, потужність і структура потоку продукції, яка вивозиться за межі певної території, розвиток місцевого виробництва. '}> Трудові ресурси створюють можливості для повнішого використання наявних природних ресурсів, сприяючи тим самим підвищенню рівня комплексного розвитку території. На території, добре забезпеченій трудовими ресурсами, розвивається система виробництв з високою трудомісткістю продукції.
[Населення як споживач значно впливає на розвиток галузей, які забезпечують його потреби в продуктах харчування і промислових товарах, послугах. За кількістю населення, його статево-віковою структурою, розподілом між містом і селом, рівнем зарплати, культурно-освітнім рівнем визначають обсяги й асортимент продукціїгалузей виробництво"
Для визначення багатогранного впливу населення на процес економічного й соціального розвитку країни треба детально дослідити як його демографічні параметри, так і особливості розселення, трудову діяльність.
^Чисельність населення, його динаміка та статево-вікова структура - найважливіші показники демографічної характеристики народонаселення. Важливим є також показник природного приросту населення За останні 80 років населення України збільшилося в 1,4 раза. Водночас були величезні людські втрати внаслідок війн, політичних репресій, голодомору 30-х років. Результатом таких механічних втрат населення є його сучасна деформована вікова структура. Зростання загальної чисельності населення зумовлює потребу у значних капітальних вкладеннях для забезпечення зростання матеріального й культурного рівня життя.
Починаючи з 1993 р. загальна чисельність населення України почала зменшуватись. Цього року в державі народилося 634 тис, а померло 669 тне. (природне скорочення населення становило мінус 35 тис. осіб). Загальне скорочення чисельності населення (внаслідок природного п механічного відтоку) в 1992 р. становило вже мінус 117 тис. осіб, в 1993 р. мінус 180 тис. У 1996 р. народилося 467,2 тис. осіб, а померло 776,7 тис. осіб (природне скорочення становило мінус 309,5 тис. осіб), в 1998 р. -відповідно 419,2 тис. осіб і 719,9 тис. (мінус 300,7 тис. осіб, або -6,0%.).
[Найважливішим чинником динаміки загальної чисельності населення України є його природний рух] За останні 55 років коефіцієнт смертності практично не змінився (становив 14,3%<> у 1940 р., 14,9%» у 1997 р. і 14,3'\>п у 1998 р.). Проте різко знизився коефіцієнт народжуваності (з 27,3%» у 1940 р. до 8,7%о у 1997 р. і 8,3 %» у 1998 р.) і, як наслідок, коефіцієнт природного приросту населення (з 13,0%<> у 1940 р. до -6,2%» у 1997 р. і -6.0%» V 1998 р.) (рис. 2).
ПЗначне зниження народжуваності та зростання смертності населення зумовлені погіршенням умов його життя. Певну роль відіграє також складна екологічна ситуація, яка особливо загострилася після катастрофи на ЧАЕСДУсі регіони держави зазнали впливу радіоактивного забруднення, що підтверджується різким зростанням смертності після 1986 р. Найвища вона серед осіб старших вікових груп. Зросла смертність серед чоловіків віком понад 40, а серед жінок - понад 50 років. Основні причини смертності - хвороби серцево-судинної системи, новоутворення, нещасні випадки, отруєння, травми та ін.
За даними досліджень, особливо збільшилася смертність від хвороб системи кровообігу (з 642 осіб на 100 000 населення у 1990 р. до 867 у 1998 р.), нещасних випадків, отруєнь і травм {Відповідно 107 і 140). Зростає смертність від захворювання на СНІД, туберкульоз.
Досить висока в Україні смертність дітей у віці до року. У 1998 р. вона становила 12,8%о, у тому числі в міських поселеннях - 12,9%о, в сільській місцевості - 12,7%о. Хоча загалом спостерігається її зниження (у 1985 р. -- 15%о), у регіонах зі складною екологічною ситуацією, особливо прилеглих до Чорнобильської зони, вона зростає.
Регіональні особливості відтворення населення України можна простежити за даними табл. 9.
Величина коефіцієнта народжуваності залежить від багатьох названих вище чинників. Окремо слід виділити показники шлюбності та розлучень, питання формування сім'ї. В Україні кількість зареєстрованих шлюбів постійно зменшується (9,3 на 1000 осіб у 1990 р. і 6,2 - у 1998 р.). Разом з тим незначно, але зменшилася кількість зареєстрованих розлучень (3,6 на 1000 осіб у 1998 р. проти 3,7 - у 1990 р.).
Сучасні процеси формування сім'ї в Україні мають такі особливості: тенденція до збільшення кількості ранніх шлюбів і високі показники розлучень; практично не реалізується настанова сімей на народження 2 -З дітей; малозабезпечені сім'ї відкладають народження першої дитини. В результаті для України характерна в середньому така сімейна структура: батько, мати, 1,1 дитини.
[З метою підвищення народжуваності необхідно прийняти закон про адресні допомоги окремим молодим сім'ям на випадок народження дитини. Таке заохочення здійснюється у багатьох країнах світу.
Низькі показники народжуваності та зростання показників смертності свідчать про несприятливу демографічну ситуацію практично на всій території України. Проте найгірша вона у північних і східних областях (Чернігівська, Сумська, Луганська, Донецька та ін.), де найнижчі показники природного приросту населення. Додатний приріст, хоч і незначний, у Закарпатській та Рівненській областях. У всіх областях України природний приріст поступово знижується, особливо це відчутно там, де значна частка населення проживає в селах. Причиною нього є насамперед досить висока частка людей старшого віку в сільській місцевості. Позитивний природний приріст зафіксовано тільки в селах Закарпатської області.
[Демографічна ситуація в Україні характеризується також показником середньої'тривалостіжиття, тобто кількістю років, яку в середньому належить прожити даному поколінню народжених, якщо припустити, що впродовж життя цього покоління рівень смертності в окремих вікових групах буде такий, як зараз] Для тих, хто народився в 1997-1998 рр., ідей показник становить до 68,1 року, причому чоловіків - 62,7, жінок - 73,5 року. За цим показником Україна посідає 52-ге місце в світі. Середній вік жителя України - 37 років.
Зниження природного приросту населення спричинює деформацію його вікової структури, зниження природного приросту трудових ресурсів. {(Старіння» населення призводить до збільшення демографічного навантаження на працездатних, до певних труднощів у формуванні трудових ресурсів та забезпеченні господарства робочою силою, є одним з пай гривожніших симптомів погіршення демографічних умов його відтворення. Висока частка осіб у віці, старшому за працездатний (вже в 1998 р. - 23,3 % проти 22,6% у 1996 р.), скорочує обсяги трудового потенціалу держави (рис. 3). Якщо частка пенсіонерів серед населення зростає, то представників молодшого покоління - скорочується (в 1998 р. - 20,1% проти 21,5% у 1996). Людей працездатного віку в країні понад 50% (у 1998 р. їх було 56,6% проти 55,8 у 1996 р.). Кількість жінок в Україні залишається стабільною і становить 54 % населення.
Для характеристики розміщення населення використовують поняття «розселення». Розрізняють розселення міське і сільське. Основними чинниками розселення, а також його інтенсивності й напрямів є соціально-економічні (розвиток та розміщення продуктивних сил тощо), природні й демографічні. Природні чинники позначаються на процесі розселення внаслідок територіальних відмінностей природного середовища (поверхні, клімату, гідрографічної мережі, корисних копалин, якості земельних ресурсів та ін.). Територіальне розселення, крім того, залежить від інтенсивності та напрямів постійних і маятникових переміщень населення.
В Україні існує єдина система розселення, основу якої становлять адміністративно-виробничо та культурно-побутові передумови й чинники. Виділяють регіональні (Центральна, Західна, Північно-Східна і Південна, а іноді Подільська) й обласні (всього 24) системи розселення. Останні являють собою сукупність міських і сільських поселень, об'єднаних навколо обласних центрів і керованих ними. Виділяють ще локальні системи у межах областей: міжрайонні, кущові й елементарні. Всі вони формуються навколо якогось центру на основі виробничих, трудових, культурно-побутових, адміністративних та родинних зв'язків.
Міське розселення. На розміщення населення, в тому числі міського, на території України впливають три основні чинники, найважливішим з яких є соціальио-економічиий чинник, тобто розміщення продуктивних сйл7від"якого" залежать виникнення міст і значний приплив сільського населення до них. Так, міське населення з 1913 до 1999 рр. зросло у 5 разів, а сільське - зменшилося в 1,6 раза. Нині в Україні є 448 міст і 896 містечок. Між цими видами міських поселень існує істотна відмінність. Місто- це населений пункт, який виконує промислові, транспортні, культурно-торгові та адміністративні функції, а його населення складається переважно з робітників, службовців та їхніх сімей. Міста поділяють па економічні (промислові, транспортні, торгово-розподільчі) та неекономічні (адміністративні, культурницькі, рекреаційні тощо). Часто міста виконують якусь одну функцію, тому їх називають малофупкціопальиими (монофункціональпими). Проте найчастіше вони є поліфупкціопальиими.
Найгустіша мережа міст у Донецькій (51), Луганській (37), Київській (26), Одеській та Харківській (відповідно 19 і 17) областях. Найменше їх у Миколаївській та Херсонській (по 9 у кожній), Рівненській, Закарпатській та Волинській (відповідно 10, 10, 11) областях.
Більшість міських жителів припадає на так звані містечка - проміжну між містом і селом ланку поселень. Розміщуються вони навколо промислових підприємств, залізничних вузлів, курортів чи санаторіїв. У них мешкають дві та більше тисяч, переважно робітників і службовців, членів їхніх сімей.
Розрізняють містечка індустріальні, агропромислові, сільськогосподарські, несільськогосподарські та мішаного типу. В 1999 р. їх у країні було 897, або 66,7% загальної кількості всіх міських поселень України, проте проживало в них тільки 13,2% загальної кількості міського населення. В Україні виділяють такі групи міських поселень: малі (до 50 тис. осіб), середні (50-100 тис), великі (100 500 тис), дуже великі (500-1000 тис), міста-мільйоиери (понад 1000 тис. осіб).
Найчисельніша група - малі міста (до яких належать і містечка). Із загальної кількості міст (1345) вони становлять 1242, тобто 92,3%, проте в них проживає всього 31,8% міського населення України. Середніх міст 55 (в них мешкає 11,3% міського населення), великих - 39 (26,9% міських жителів), дуже великих-А (8,4% мешканців). У п'ятьох містах-мільйопе-рах проживає 21,6% міського населення (табл. 10). Отже, у великих, дуже великих і містах-мільйонерах проживає 56,9% міського населення України.
До міст-мільйоперів належать Київ (2,6 млн осіб), Харків (1,6 млн). Більш як по 1 млн осіб у містах Дніпропетровську, Донецьку, Одесі. Се-реддужевеликих міст-Запоріжжя (863 тис. осіб), Львів (794тис). Кривий Ріг (715 тис), Маріуполь (500 тис), Миколаїв (518 тис.) і Луганськ (475 тис. осіб).
Малі й середні міста, як правило, виконують адміністративні та торгово-розподільчі функції та є центрами областей і адміністративних районів України. У них часто зосереджуються переробні підприємства поблизу джерел сільськогосподарської сировини, родовищ корисних копалин. Ці міста використовують власну робочу силу й трудові ресурси навколишніх сільських місцевостей.
На сході й півдні України є низка великих міст, які обслуговують потужну промисловість Донбасу й Подніпров'я, морський транспорт, курортно-рекреаційну галузь. Це - Горлівка, Єнакієве, Костянтипівка, Алчевськ, Макіївка, Севастополь, Сімферополь, Керч та ін. У них за 1989-1999 рр. чисельність населення зменшилася на 1,7%. Те саме сталося й у великих містах і містах-мільйонерах (див. табл. 10).
Існує пряма залежність між рівнем урбанізації та загальною густотою населення^ В Україні високий рівень міського населення в областях: Донецькій - 90,2% (густота населення - 189,0 осіб/км:), Дніпропетровській - 83,6% (120,8 осіб/км!), Харківській - 79% (95,5 осіб/км:), Львівській -60,8% (125,2 осіб/км:) та ін. Густота населення в цих та інших областях зростала за рахунок міського населення (рис. 6).
В Україні 19 міських агломерацій - зосереджень функціонально пов'язаних між собою міських поселень, в яких сконцентровано потужні виробничий, культурний, освітній і торговий потенціали. Проте надмірна концентрація великих міських агломерацій породжує негативні явища: через надмірну концентрацію промисловості зменшуються рекреаційні зони і взагалі вільні території для озеленення та ін. Моноцентричні агломерації (міста Київ, Харків, Одеса, Львів) зумовлені значним виробничим та невиробничим потенціалом, транспортом. Біцентричні й поліцентричні міські агломерації характерні для районів інтенсивного розвитку сучасної важкої індустрії - Донецького та Придніпровського: Донецько-Макіївська, Дніпропетросько-Дніпродзєржииська, Горлівсько-Снакіївська та ін.
У всіх 19 агломераціях України проживає понад 16 млн осіб міського населення.
Проблемами розвитку й планування міст у державі займаються науково-дослідні та проектні інститути (у м. Києві) та їх філіали в обласних центрах.
До невеликих міст, які виконують організаційно-господарські, промислово-переробні та культурно-освітні функції місцевого значення, належать Жидачів, Коломия, Косів, Стрий, Кременець, Дубно, Острог, Славута, Літин, Ніжин та ін.
Центрами рекреації й оздоровлення населення є такі міста, як Мо-ршин, Хмільник, Трускавець, Євпаторія, Ялта та ін.
Сільське розселення. На сучасному етапі розвитку територіальної організації суспільства питання сільського розселення є дуже актуальним. Чисельність сільського населення в Україні постійно зменшується. Якщо в 1913 р. його частка становила 81% всього населення України, то в 1999 р. - лише 32%, тобто зменшилася в 1,76 раза. Сільське населення ще переважає у Вінницькій (52%), Закарпатській (61%), Івано-Франківській (56,6%), Рівненській (52,4%), Тернопільській (56%), Чернівецькій (57,3%) областях, тобто в західному регіоні України та на Поділлі, де промисловість розвивалася повільніше, ніж на сході. Найменша частка сільського населення в Донецькій (10%), Луганській (13,6%), Дніпропетровській (16,4%), Харківській (21%) областях та ін. Сільське населення живе в селах, загальна кількість яких зменшується (з 42 229 у 1961 р. до 28 775 у 1999 р., або майже в 1,5 раза). Половина сіл (54,8%) зосереджена в Західній економічній зоні.
За кількістю жителів села поділяють на малі (І тип - до 500 осіб) -57,7%, середііі(\\ тип - 500-1000 осіб) - 22,4% і великі(III тип - понад 1000 осіб) - 19,9%. Більшість сільського населення проживає в середніх і великих селах. Територіальні відмінності сільського розселення у різних природних зонах і районах України зумовлені природними, суспільно-економічними умовами та історичним минулим. Так, на Поліссі з його мозаїчними сільськогосподарськими угіддями села переважно невеликі за людністю, хоча існують певні відмінності між правобережним і лівобережним Поліссям. У Лісостепу густота сільського населення висока і багато сільських поселень, розміщених поблизу одне від одного; у Степу мережа сільських поселень зріджена, вони розміщені біля водотоків. густота сільського населення незначна.
У У районах Закарпаття та Прикарпаття села великі, в Криму - розміщені уздовж водотоків та на крутих гірських схилах.
Сільські поселення виконують функції сільськогосподарські й не-сільськогосподарські (біля промислових підприємств, транспортних вузлів, лісопромислових закладів та ін.).
На терені країни в системі сільського населення й розселення поширене таке негативне явище, як депопуляція, особливо в Чернігівській, Сумській, Полтавській, Житомирській, Черкаській, Вінницькій. Кіровоградській, Дніпропетровській та інших областях. Іншими словами, смертність тут перевищує народжуваність, спостерігається природний регрес населення. За 1979-1999 рр. кількість сільського населення зменшилася на 3,2 млн, або на 16,6%. Це свідчить про несприятливу демографічну ситуацію.
Сільське розселення на сучасному етапі деградує, село знелюдню-ється. На постійне мешкання тут залишаються переважно люди старшого віку (28%).
Сільське розселення в тій чи іншій місцевості України має свої особливості. Це й зрозуміло, оскільки села розміщені в різних соціально-екоиомічних та географічних умовах. Загалом по Україні виділяють 26 класів сільського розселення. Найтиповішим є Східноукраїнський регіон сільського розселення (за площею він становить трохи більше третини території країни - 38%). Тут низька густота сільського населення (21 особа/км;), невелика людність - у середньому 423 особи на одне поселення. Цей регіон займає значну територію Лівобережної України, простягається до АР Крим, заходить на Правобережну частину в районі Київсько-Житомирського Полісся, а на півдні - до Одеської й Кіровоградської областей. У цьому регіоні є й великі сільські поселення, проте в цілому для нього характерне дрібне розселення.
Другим за площею є Подільський регіон сільського розселення, розміщений на Подільській височині (Хмельницька, Вінницька області). Його середні показники розселення: густота сільського населення - 34 особи/ км' і людність сільських поселень в середньому 620 осіб. Села розміщені в лісостеповій частині України вздовж численних річок та шосейних шляхів.
На Поділлі розрізняють сільське розселення східноподільське (на сході Поділля і на Придніпровській височині) та західноподільське (клином від Луцька Гощі Рівненської до Бара Вінницької області). Для першого характерні густота розселення 41 особа/км: і людність 869 осіб па одне село, для другого відповідно 48 осіб/км і 600 осіб.
Українське село потребує додаткових потужностей для прискорення будівництва і впровадження в дію низки об'єктів сфери послуг, соціально-економічної інфраструктури, вжиття заходів щодо зменшення відпливу населення, закріплення молоді на селі, оптимізації маятникової міграції до міста, а саме:
остаточного закінчення приватизації землі, її роздержавлення та паювання різних колективних організацій і підприємств, здебільшого нерентабельних;
поліпшення умов сільськогосподарської праці (впровадження комплексів сільськогосподарських машин, трудозберігаючих технологій тощо), істотного зменшення ручної праці:
розширення в сільськогосподарських районах будівельної індустрії, збільшення послуг для будівництва й ремонту житлових будівель;
збільшення обсягів будівництва водопровідних та газових мереж тощо.
Назагал треба визнати, що: сільське розселення України зазнало змін через хибну аграрну політику й диференціацію сіл на перспективні й неперспективні, геноцид і депортації; важкі умови життя та праці селянина, відсталість сфери послуг і побуту спонукали до масових виїздів, особливо молоді, не лише з села, а й за межі країни, що призвело до зне-люднення українського села, його деградації, депопуляції, старіння населення і від'ємного сальдо в природному прирості. Сільське розселення може якісно відродитися лише на основі докорінної зміни виробничих відносин на селі та приватизації землі.
У 1989 р. українців в Україні було 37,4 мли (72,7% від усього населення), а решту населення становили росіяни (11,4 мли осіб, або 22,1%), євреї (486 тис, або 0,9%), білоруси (440 тис, або 0,69%), молдавани (324 тис, або 0,6%), поляки (219 тис, або 0,4,%), болгари (233 тис, або 0,5%) та ін. Всього в Україні проживають представники більш як 100 національностей. Понад 7,5 млн українців мешкають у близькому і майже 4 млн -у далекому зарубіжжі. Українці майже рівномірно розміщені на території України. Проте в областях Поділля (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька), Полісся (Волинська, Житомирська, Київська, Рівненська, Чернігівська), Прикарпаття (Івано-Франківська, Львівська), Центральній частині (Кіровоградська, Черкаська), а також у Сумській і Полтавській областях вони становлять 80-90 % населення. Значно менше українців у національному складі населення східних та південних областей, де завжди був високим приплив мігрантів з інших регіонів колишнього СРСР. Сьогодні практично кожен третій українець змушений проживати і працювати за кордоном через складну економічну ситуацію в державі (рис 5).
Серед національних меншин перше місце посідають росіяни. Вони в Україні почали оселюватися ще з XV ст. Найбільше їх в АР Крим (67,0%), Донецькій (43,7%), Луганській (44,8%), Харківській (33,2%), Одеській (27,4%) та Запорізькій (32,0%) областях.
Євреї з'явилися в Україні ще за часів Київської держави. Вони прибували сюди з кримських, грецьких колоній та хазарських областей. Сьогодні понад 20% євреїв проживає в м. Києві, значна кількість їх в Одеській, Дніпропетровській, Харківській, Донецькій, Вінницькій, Житомирській, Чернівецькій областях та АР Крим. Білоруси оселилися переважно на сході та півдні України. Більшість молдаван проживає на території Одеської та Чернівецької областей, менше - в Кіровоградській, Дніпропетровській областях та АР Крим. Осіли вони в Україні ще в XVI - XVII ст., рятуючись від турецького гноблення.
Болгари проживають компактно на території Одеської та Запорізької областей, поляки в областях давньої осілості (на Волині, Поділлі, в Галичині, зокрема у Житомирській, Хмельницькій, Львівській областях та м. Києві, у Вінницькій, Тернопільській і Донецькій областях).
162. Що зумовлює закономірність територіального поділу праці: зниження витрат виробництва на одиницю продукції вартістю 1 грн.
163. Що означає закономірність регіональної інтеграції господарства: спеціалізація виробництва, тобто концентрація певного виду діяльності, чисельності зайнятих, основного капіталу тощо на певній території, і переважаючого випуску однорідної продукції (продукції машинобудування, легкої промисловості та ін.); розвиток виробничої і соціальної інфраструктури, тобто формування територіально-виробничих комплексів, сфери торгівлі, фінансових послуг, сфери освіти, культури та ін.
164. . Що означає розміщення взаємодіючих між собою підприємств: формування агломерацій, промислових вузлів, промислових районів, технополісів, технопарків тощо.
165. Що характеризує закономірність ефективного розміщення продуктивних сил: найбільш можливий ефект забезпечується найменш можливими витратами на розміщення об’єкта.
170. Яка питома вага жінок у структурі населення України, % : 26 млн. 16 тис. ос., або 53,7 %
171. Яка питома вага с/населення в Укр., % : 15 млн. 883 тис. ос., або 32,8%
172. Яка потужність електростанцій Укр., млн. кВт: Сумарна потужність усіх ел-цій Укр.. становить 52200 МВт; на ГЕС – 66,7%; АЕС – 24,5%; решта – на ДРЕС, ТЕЦ, вітрові, сонячні енергоустановки.
173. Яка середня густота населення Укр., чол./ км2: 80-82 чол. на 1 км2
174. Яка стадія демографічної динаміки характерна для Києва: Сумарний коефіцієнт народжуваності за 2000 р.- 1,06-1,23
175. Яка стадія інвестиційного циклу характерна для ситуації, коли щорічний темп зростання інвестицій у наступному році вищий, ніж у попередньому: пожвавлення
176. Яка частка деревообробки у стр-рі лісової, деревообробної та целюлозно-паперової пром-сті, % :
У 2000 р. : лісозаготівельна – 13,2
деревообробна – 45,9
цел.- паперова – 40,8
177. Яка частка сировини у собівартості готової продукції хім.. пром-сті, % : Частка продукції хімічного комплексу в промисловому виробництві в 2000 р. = за випуском продукції 7,0%, за чисельністю працюючих – 5,6%. У галузевій стр-рі комплексу переважає продукція хім.. промисловості – 71,3%, частина прод. нафтохім. пром-сті – 14,1%, хіміко – фармацевтичної – 14,6%.
178. Яка якісна стадія стану ринку праці характерна для сучасного періоду економіки України: поширення нерегламентованої (незареєстрованої) зайнятості населення, тобто самозайнятості.

188. Який ступінь стійкості економіки характерний для староосвоєних районів?
Для староосвоєних районів характерний високий ступінь стійкості економіки.
189.Якими ознаками характеризується економічний район ?
Географічне положення, які області включає, площа, чисельність населення, природно-ресурсний потенціал, галузі спеціалізації економіки, розвиток сільського господарства, розвиток транспорту.
191. Які виробничі напрямки вівчарства у степовій зоні?
У південних районах розводять тонкорунних овець.(на м'ясо)
192. Які виробничі напрямки свинарства у Лісостеповій зоні?
М’ясне свинарство.
193. Які виробничі напрямки скотарства у приміських зонах?
Біля великих міст і в промислових районах розвивається м'ясо – молочне скотарство.
194. Які галузі визначають виробничий профіль району?
З промисловості – це машинобудування, а з сільського господарства – це тваринництво.
195.Які з наведених елементів входять до складу продуктивних сил відповідно до розширеного трактування їх сутності?
Взагалі, засоби виробництва, що створюються суспільством, разом із людьми , які володіють знаннями та навичками до праці, методи та форми організації виробництва становлять у сукупності продуктивні сили суспільства.
196. Які з наведених елементів входять до складу продуктивних сил відповідно до розширеного трактування їх сутності?
Взагалі, засоби виробництва, що створюються суспільством, разом із людьми , які володіють знаннями та навичками до праці, методи та форми організації виробництва становлять у сукупності продуктивні сили суспільства.
197. Які з перелічених видів ресурсів входять до складу рекреаційних ресурсів?
Змішані, промислово-оздоровчі, туристично-пізнвальні, курортно-оздоровчі, курортно-туристичні.
198. Які з перелічених галузей відносяться до невиробничої сфери?
Торгівля, громадське харчування, готельне гос-во, комунально-побутове гос-во, туризм, освіта, кул-ра, охорона здоров’я, пенсійне забезпечення, стипендії, соц страхування, грошова допомога безробітним, багатодітним сім’ям, сиротам.
199. Які з перелічених культур відносяться до технічних?
Бавовник, льон-довгунець, соняшник, цукровий буряк, картопля, кормові, тютюн, мак, конопля, хміль, ефіроолійні та лікарські рослини.
200. Які з перелічених міст України є містами-мільониками:
Київ, Харків, Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса.
201. Які з перелічених міст України є найбільшими територіальними науковими центрами:
Львів, Донецьк, Київ, Одеса.
202. Які із перерахованих факторів відносяться до демографічних:
чисельність населення і його розміщення, кількісна та якісна оцінки трудових ресурсів у розрізі областей і районів, міст і селищ.
203. Які осн статті експорту України:
«Про зовнішньоекон дія-ть» (квітень 1991р.), «Про створення експортно-імпортного банку» (січ 92р.), «Про єдиний митний тариф» (92р.), «Про іноземні інвестиції» (бер 92р.), «Про заг засади функціонування спеціальних (вільних) економ зон (93р.), «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» (96р.); Програма стимулювання експорту продукції (розпорядження КМУ від 26 лис 2001р. №498-р), Методика відбору конкурентоспроможних проектів з роз-ку експортного потенціалу України (наказ Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 15 січ 2002р. №13), Комплексна програма утвердження України як транзитної держави у 2002-10рр. (Закон України від 7 лют 2002р. №3022-ІІІ), Програма створення та функціонування нац мережі міжнародних транспортних кордонів в Україні і Комплексна програма утвердження України як транзитної держави у 2002-10рр. (постанова КМУ від 11 лип 2002р. №965).
204. Які осн статті імпорту України:
«Про зовнішньоекон дія-ть» (квітень 1991р.), «Про створення експортно-імпортного банку» (січ 92р.), «Про єдиний митний тариф» (92р.), «Про іноземні інвестиції» (бер 92р.), «Про заг засади функціонування спеціальних (вільних) економ зон (93р.), «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» (96р.).
205. Які ресурси відносяться до рекреаційних:
Змішані, промислово-оздоровчі, туристично-пізнвальні, курортно-оздоровчі, курортно-туристичні.
214.Природокористування Це самостійний розділ практичного знання, який спираючись на дані різних галузей науки, але перш за все екології, займається питаннями технології перетворення, оптимізації використання природного середовища і природних ресурсів у виробничій та невиробничій сфері, їх відтворенням та охороною.
За умови раціонального природокористування, залучення природних ресурсів у сферу людської діяльності дає можливість забезпечити потреби не лише нинішнього, але і прийдешніх поколінь. При цьому, особливу увагу необхідно звернути на взаємозв’язок двох процесів, а саме: чим вищий рівень використання видобутих природних ресурсів, тим нижчий рівень забрудненості середовища людини.
Стан середовища, який маємо зараз спричинений нераціональним природокористуванням. Його ознаками є: погіршенням стану природного середовища, порушення екологічного балансу, внаслідок забруднення, виснаження та деградації екосистем. Відбувається повна або часткова втрата функцій природного середовища, її економічного, культурно-оздоровчого, естетичного потенціалу.
Існує три головні концепції взаємодії суспільства з довкіллям. Розглянемо кожну з них.
Концепція коеволюції природи і суспільства передбачає включення продуктів життєдіяльності людства в стабільні біогеохімічні цикли біосфери.
Концепція автотрофності людства пропонує створення штучних умов життя для цивілізації, що забезпечить незалежність людства від стану біосфери.
Концепція „назад до природи” („назад в печери”) закликає людину повернутись до біогеохімічних циклів “дикої” природи.


215. Принципи природокористування:
Принцип збереження просторової цілісності природних систем в процесі господарської діяльності. Об(єднання галузевого ( територіального підходів у народногосподарському плануванні, створення( розвиток територіально-виробничих комплекс(в на основ( раціонального використання природних багатств відкривають можливість об(єднати економічну ( екологічну ефективність виробництва.
Принцип відповідності антропогенного навантаження регіону його природноресурсному потенціалу. Розвиток цивілізації в цьому напрямі з необхідністю приведе до вищого етапу розвитку науки збереження природи, якісно нових принципів природокористування ресурсозбереження, охорони природи, запровадження яких забезпечить перехід до таких технологічних і управлінських рішень( здатних привести до покращення кінцевих результатів при менших обсягах залучених природних ресурсів.
Принцип «нульового» рівня використання природних ресурсів. Його суть полягає в наступному:
виключення шкідливих викидів в оточуюче середовище; за рахунок відмови від нарощування видобутку обмежених природних ресурсів і покращення їх використання враховуючи досягнення НТП( або за рахунок заміни їх іншими менш дефіцитними і більш безпечними для середовища людини ресурсами;
використання джерел енергії (енергія вітру, Сонця тощо), які не вимагають механічного порушення природного середовища( як це спостерігається при використанні природних покладів паливних ресурсів.
Принцип природообумовленого кругообігу речовин. В самій назві цього принципу розкривається його суть. Коротко її можна описати наступним чином:
створення мінімально брудних процесів і технологій та розташування їх в місцевостях, які мають оптимальний набір географічних і біологічних факторів для ефективного знешкодження відходів виробництва;
створення продукції та утворення в процесі виробництва відходів, які б в разі попадання в екосистеми могли б без шкоди для довкілля включатись в кругообіг речовин в екосистемах.
Принцип погодження виробничого і природного ритмів. Необхідно обов’язково враховувати періодичність природних процесів (зміни пір року, розу вітрів, рівень зволоженості і т.п.) з тим, щоб не нанести довкіллю великих втрат. Паралельно до зміни природних ритмів, повинні змінюватись ритми виробництва
Принцип безперечної пріоритетності екологічної оптимальності на довгострокову перспективу. Причини екологічно( кризи часто криються не в стрімкому розвитку науки ( техніки, а, навпаки, в недосконалості технолог((. Основна частка технологічних процес(в склалась в умовах повного нехтування взаємодією з природним середовищем. Звідси екологічна відсталість існуючих виробництв. Ліквідувати (( можливо лише використовуючи досягнення науки ( техніки.

216. Стратегія стійкого розвитку: стійкий розвиток повинен сприяти захисту біосфери;створені людиною і природні ресурси повинні використовуватись якомога економніше;стійкий розвиток повинен сприяти встановленню рівності людей і покращенню умов їх життя.
Якість життя і рівень життя:
217.Різновиди забруднення довкілля:
За шляхами впливу на екосистеми їх умовно можна поділити на чотири категорії, а саме:
інгредієнтне забруднення як сукупність речовин такого роду і/або в таких кількостях, які є нехарактерними для екосистем;
параметричне пов’язане зі зміною якісних характеристик довкілля, наприклад, рівня шуму, освітленості, рівня радіації і т.п.;
біоценотичне полягає у впливі на склад і структуру популяцій живих організмів;
стаціально-деструктивне виявляється як зміна ландшафту і екологічних систем в процесі природокористування.
218. Принципи охорони природи.Поняття охорони природи
“охорона природи” - зниження рівня її інгредієнтного і параметричного забруднення. При цьому і первинний напрям: створення заповідників, обмеження промислу тощо, – не втрачає свої актуальності.
Головні принципами охорони природи наступні:
пріоритетність забезпечення сприятливих екологічних умов для життя, праці і відпочинку населення;
науково-обґрунтоване об’єднання екологічних і економічних інтересів суспільства;
врахування законів природи, можливостей природного середовища і здоров’я людини до самовідновлення;
недопущення незворотних наслідків для охорони природи і здоров’я людини;
право населення на своєчасну і достовірну інформацію стосовно стану довкілля і щодо впливу на нього і на здоров’я людей об’єктів народного господарства;
невідворотність відповідальності за порушення природоохоронних норм і законів.
219. Екологічний моніторинг
Екологічний моніторинг комплекс об’єктивних спостережень, оцінок (на основі порівняння з нормативними параметрами), прогнозування темпів і спрямованості змін в довкіллі в зв’язку з господарською діяльністю людини. При спостереженні за ландшафтами вцілому і за окремими їх компонентами визначаються хімічні, фізичні, біологічні та загальні (інтегровані показники), як якісні так і кількісні.
Завдання екологічного моніторингу виявити критичні ситуації, найбільш небезпечні фактори впливу і найчутливіші до них компоненти природних комплексів.
Основний принцип екологічного моніторингу неперервність спостереження. Ефективність моніторингу визначається раціональним вибором і достатньою щільністю контрольних пунктів спостереження, а також ефективною організацією автоматичного одержання, обробки первинних даних і видачі інформації.
В систему екологічного моніторингу не входить управління якістю довкілля.
Завдання, які покликаний розв’язувати екологічний моніторинг, можуть мати різні ступені складності і обсяги охоплення. Відповідно виділяють три рівня екологічного моніторингу.
Перший рівень місцевий (локальний), біоекологічний моніторинг, при якому стан довкілля оцінюється з позицій його впливу на людину.
Другий рівень регіональний, природно-госпордарський моніторинг. Він включає спостереження за змінами природних і антропогенних ландшафтів.
Третій рівень глобальний біосферний моніторинг. Його завдання забезпечити спостереження (контроль) і аналіз стану, а також прогноз можливих змін всієї біосфери в результаті діяльності людини.
220,Організації та установи що займаються моніторингу в україні . Права та обов’язки.
221.Функції системи моніторингу.
систематизація оперативної інформації про процеси з точки зору того, до яких наслідків у майбутньому може привести досягнутий стан, виходячи з тенденцій розвитку в минулому;
фільтрація оперативної інформації шляхом виявлення критичних точок розвитку;
визначення можливих альтернатив розвитку на основі нормативних прогнозів досягнення заданих цілей в умовах, що склалися на даний час;
одержання рекомендаційної інформації для органу управління на основі прогнозування наслідків різних варіантів розвитку.
Склад сисиеми Екологічний моніторинг є багатоцільовою інформаційною системою. Найбільш універсальним підходом до визначення структури системи моніторингу антропогенних змін природного середовища є його поділ на блоки: "Спостереження", "Оцінка фактичного стану", "Прогноз стану", "Оцінка прогнозованого стану"
222. Завдання нормування
Основними завданнями нормування довкілля є встановлення:
критеріїв якості довкілля і визначення його впливу на здоров’я людини, охорону, відтворення і раціональне використання природних ресурсів;
гранично допустимих величин і рівнів шкідливих впливів на довкілля.
ГДК гранично допустимі концентрації забруднюючих речовин у навколишньому природному середовищі;
ГДВ гранично допустимий вміст шкідливих речовин у продуктах харчування;
ГДВгранично допустимі викиди та скиди у навколишнє природне середовище забруднюючих хімічних речовин;
ТПВ тимчасово погоджені викиди що допускають понаднормове перевищення забруднення довкілля на протязі якогось певного чітко встановленого строку, достатнього для проведення необхідних для зменшення викидів природоохоронних заходів.
223. Еколого-економ збитки витрати, які виникають внаслідок забруднення довкілля, пропонуються способи їх визначення і методики розрахунку в натуральному вираженні, наводяться деякі залежності між ступенем забруднення середовища і обсягами шкоди, заподіяної ним.
Економічно оцінити господарські наслідки від екологічних порушень, як правило, можна лише частково. Це зумовлюється наступними факторами:
розрахувати економічні збитки при погіршенні умов праці і відпочинку через погіршення якості ландшафтів можна лише на основі обліку їх непрямого впливу на суспільну продуктивність праці;
важко знайти вартісне вираження доцільності збереження тих чи інших видів флори і фауни в кожній природній зоні;
час і місце екологічних витрат можуть не збігатися з часом і місцем виникнення екологічних порушень, які є їх причиною;
в оцінці не знаходить відображення фактор незворотності руйнування природного середовища, особливо унікальних природних ландшафтів;
екологічні наслідки набувають економічної значущості лише при обмеженості природних ресурсів
Економічна оцінка збитків в природокористуванні (оцінка еколого-економічних збитків) виконує функції оцінки змін в економіці, які виникають при певному впливі внаслідок порушення основних функцій природи. Вона відображає вартість заходів на підтримання оптимального стану природної, соціальної і господарської діяльності людини та вартість збитків від антропогенних впливів.
224.Функції оцінки еколог-економ збитків
Частина їх не враховується через неможливість при сучасному розвитку економічної науки у вартісній формі виразити всі види натуральних збитків з точки зору витрат майбутньої праці. Не вироблена також методика визначення збитків, що завдаються земельним і водним ресурсам.
Через недостатню розробленість вартісної оцінки наслідків господарської діяльності недостатньо відображаються в економічній оцінці різного роду зміни в ландшафтах. Економічно оцінити господарські наслідки від екологічних порушень, як правило, можна лише частково. Економічна оцінка збитків в природокористуванні (оцінка еколого-економічних збитків) виконує функції оцінки змін в економіці, які виникають при певному впливі внаслідок порушення основних функцій природи. Вона відображає вартість заходів на підтримання оптимального стану природної, соціальної і господарської діяльності людини та вартість збитків








13PAGE 15


13PAGE 1411215






15

Приложенные файлы

  • doc 15685078
    Размер файла: 804 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий