shpori_YuP_spilni

Історія
Юридична психологія як наука виникає у XVII- XVIII ст. Саме в цей час з' являються перші наукові праці з психології, звернені до сфери кримінального судочинства. Так, у Росії І. Т. Посошков (1652 1726) висловлювався щодо необхідності врахування психологічних особливостей злочинців, пропонував психологічні рекомендації щодо допиту свідків і обвинувачених («Книга о жадности и богатстве»). М. М. Щербатов (17331790) у своїх роботах зазначав, що закони повинні розроблятися з урахуванням індивідуальних особливостей особистості («Истории Российской империи с давних времен»).
У XIX ст. виходить серія робіт з юридичної психології: «Очерк судебной психологии» (А. У. Фрезе), «Психологические особенности преступников по новейшим исследованиям» (Л. Є. Владимиров), «Систематическое руководство по судебной психологии» (І. Фрідріх) та ін.
Середина XIX ст. характеризується тим, що в цей час були здійснені спроби визначити природу злочинної поведінки. Посилюється інтерес до кримінальної психології. Дослідження психології злочинних типів розпочинає італійський професор з судової психіатрії Чезаре Ломброзо (18351909). Його теорія відображається в книзі «Преступный человек в его соотношении с антропологией, юриспруденцией и тюрь-моведением» (1876). З 1880 р. Ч. Ломброзо і його однодумці видавали журнал «Архив уголовной психиатрии и уголовной антропологии». Ідеї Ч. Ломброзо були розвинуті в працях його учнів Енріко Феррі (основна праця «Криминальная социология», 1881) і Рафаеля Гарофа-ло (книга «Криминология», 1885). Основна ідея теорії Ч. Ломброзо (антропологічної школи кримінального права) полягає в тому, що існує «природжений злочинець» особливий тип особи, яку, як писав Ч. Ломброзо, необхідно обміряти, зважити і повісити. «Природженого злочинця» можна виявити за фізичними ознаками («стигматами»)1.
У XIX на початку XX ст. виходять фундаментальні праці австрійських і німецьких учених, що ґрунтуються на експериментальних дослідженнях. Ганс Гросс є одним з піонерів кримінальної психології («Криминальная психология», 1905).
Відродження юридичної психології припадає на 5060-ті роки ХХ ст. У 1964 р. було прийнято спеціальну постанову ЦК КПРС «Про подальший розвиток юридичної науки і поліпшення юридичної освіти в країні», а з 1965 р. судову психологію почали викладати в юридичних вузах і на юридичних факультетах університетів.
У 1966 р. Міністерство вищої і середньої освіти СРСР провело Всесоюзний семінар з судової психології, на якому обговорювалися проблеми викладання цієї дисципліни. У 1971 р. у Москві відбулася І Всесоюзна конференція з судової психології, а в 1986 р. у м. Тарту (Естонія) ІІ Всесоюзна конференція, присвячена проблемам юридичної психології.
З 1998 р. у науково-дослідних інститутах судових експертиз Міністерства юстиції України створюються підрозділи, що спеціалізуються на провадженні судово-психологічних експертиз. У 1995 р. в Україні створено Інститут вивчення проблем злочинності при Академії правових наук України, що проводить, зокрема, наукові та експериментальні дослідження, пов'язані з проблемами юридичної психології. Відповідно до переліку ВАК України засновано спеціальність «Юридична психологія»
Поняття, предмет та завдання ЮП
Юридична психологія це галузь психології, яка вивчає закономірності та механізми психіки людини у сфері регульованих правом відносин.
Предмет У сучасній юридичній психології виділяють закономірності, пов' язані з психологічними аспектами правотворчості, психологією правосвідомості та праворозуміння, психологічними проблемами пра-возастосування. Що стосується традиційних закономірностей, то до них належать: виникнення і формування психічних властивостей особи, що сприяють протиправним діям; розвиток і формування психічних властивостей особи в процесі злочинного діяння; формування психічних властивостей особи при здійсненні різних функцій у судочинстві; зміна психічних властивостей особи, яка вчинила злочин, у процесі перевиховання; зміна і формування психічних властивостей особи у профілактичній діяльності1.
Завдання:
вивчення психології особи юриста (слідчого, прокурора, судді, адвоката та ін.) і його діяльності, психологічних особливостей юридичної процедури;
розгляд психологічної ефективності дії норм права, правотвор-чого процесу;
дослідження психологічної структури злочину та особи правопорушника, формування антисоціальної установки і методів попереджувальної діяльності;
вивчення шляхів формування психічної діяльності учасників судочинства з метою найбільш оптимального виконання завдань правосуддя;
розгляд психологічних основ проведення окремих процесуальних дій з метою найефективнішого здійснення пізнавальної діяльності та її організації;
дослідження психологічних закономірностей пенітенціарної діяльності з метою розроблення системи заходів, що сприяють корекції поведінки засуджених;
створення рекомендацій щодо навчання і виховання працівників правозастосовних органів, спрямованих на формування професійно необхідних якостей;
розроблення практичних рекомендацій для юристів щодо здійснення правотворчої, правозастосовної та правоохоронної функцій;
забезпечення правозастосовної практики психологічним знанням, розроблення методик психологічної діагностики та судово-психологічної експертизи;
10) аналіз психологічних характеристик правового виховання громадян з метою розроблення методів профілактичної діяльності щодо окремих осіб і груп населення.
Методи ЮП та їх класифікація. Застосування методів психологічного впливу у сфері судочинства
Методи це своєрідний інструментарій проведення дослідження, вони визначають розвиток юридичної психології. Ці методи виступають у певній системі, в якій окремонаукові методи посідають важливе місце і являють собою конкретизацію діалектичного і загальнонаукового методів. Таким чином, оптимальною є система методів трьох рівнів: загального, особливого та окремого відповідно загальний метод (метод діалектики), загальнонаукові методи і окремі методи (окремонаукові).
До окремонаукових методів юридичної психології належать: спостереження, бесіда, анкетування, тестування, інтерв'ювання, природний і лабораторний експерименти, біографічний метод, метод незалежних характеристик тощо.
Сутність методу спостереження полягає в систематичному і планомірному вивченні психічних явищ шляхом сприйняття дослідником зовнішніх проявів психіки у процесі застосування права. Спостереження передбачає заздалегідь розроблену програму, підпорядковану певній меті, і має здійснюватися в різних ситуаціях, щодо однієї особи або групи осіб, без привнесення будь-яких елементів експерименту.
У деяких теоретичних дослідженнях зазначається доцільність проведення емоційного експерименту, мета якого спостереження за реакцією особи, спеціально викликаною пред'явленням чи оголошенням певного подразника. Такий експеримент використовують для того, щоб з' ясувати ставлення особи до розслідуваної події або встановлюваного факту. Вважаємо, що проведення таких експериментів суперечить етичним вимогам судово-слідчої діяльності, внаслідок чого вони не можуть бути рекомендовані для одержання інформації.
У загальній психології існує метод бесіди, який використовується для одержання різних відомостей про особистість шляхом безпосереднього спілкування з нею. Він передбачає складання переліку питань, що з'ясовуються у процесі його застосування. При цьому важливо створити обстановку, яка сприяє невимушеному висловленню щодо низки обставин, до яких належать моменти, що характеризують особу в усіх її проявах.
Певним доповненням до методу бесіди може бути біографічний метод, який полягає в збиранні та аналізі відомостей біографічного характеру, що дають уявлення про психічні особливості особистості. Такі відомості можуть міститися в різних документах листах, щоденниках, архівних матеріалах, документах, одержаних від навчальних і лікувальних закладів, підприємств, де проходила трудова діяльність особи. Всебічне вивчення таких матеріалів дає можливість припустити, як формувалася дана особистість, які життєві обставини (сім'я, школа, коло друзів) вплинули на формування її інтересів та установок.
За своєю сутністю до біографічного методу близький метод незалежних характеристик, мета якого збирання даних про особу з різних, незалежних один від одного джерел. Незалежні характеристики дають багатосторонній матеріал, який в результаті його аналізу дозволяє скласти найповніше уявлення про особистість з огляду на оцінки, представлені особами, з якими досліджувана особа перебувала в тих чи інших стосунках.
метод інтерв'ювання. Його сутність полягає в одержанні суджень особи щодо певних явищ, обставин, дій, подій. Внаслідок його застосування можна одержати відомості, що мають суміжний соціально-психологічний і судово-психологічний характер. Можливість одержати інтерв' ю невизначеної кількості осіб надає дослідженню характеру соціологічних узагальнень, судово-психологічна спрямованість яких визначається тематикою правоохоронної діяльності.
Методи СПЕ
При проведенні судово-психологічних експертиз завжди використовується комплекс методів. Судово-психологічна експертиза передбачає дослідження психіки людини, психологічних механізмів її поведінки. Саме цим зумовлено специфіку методів, що обираються. У кожному конкретному випадку обрання методів дослідження залежить від завдань експертизи і тих питань, що поставлені на вирішення судового експерта.
Судово-психологічне дослідження починається з вивчення матеріалів кримінальної справи.
Проведення судово-психологічної експертизи передбачає використання біографічного методу. При цьому методі підекспертний вивчається з погляду минулих етапів його життя, виявлення фактів, які мають психологічне значення. Під час застосування біографічного методу передбачається одержання даних про батьків підекспертного, його стосунки у сімейному колі (з батьками, братами, сестрами), найважливіші етапи його життя (характеристика дошкільного, шкільного періодів і дорослості).
Судово-психологічне дослідження передбачає використання методу незалежних характеристик з метою одержання об' єктивного уявлення про психологічні особливості особи, яку випробовують. За матеріалами кримінальної справи вивчаються характеристики з місця роботи, місця проживання або навчання. Аналізуються відомості про підекспертного, які містяться у протоколах допиту батьків, друзів, знайомих, колег по роботі та ін.
Майже кожна судово-психологічна експертиза передбачає використання методу бесіди. Йдеться про безпосереднє спілкування судового експерта з особою, яку випробовують. Така бесіда має проводитися за заздалегідь розробленою програмою, відповідно до вивчених матеріалів кримінальної справи. Бесіда здійснюється за допомогою постановки запитань під експертному
У процесі бесіди з випробовуваним важливого значення набуває метод спостереження, який дає змогу реєструвати реакції на подразники, зміну поведінки у процесі постановки запитань, ставлення до тих чи інших подій, осіб, обставин. За допомогою цього методу можуть бути продіагностовані певні психологічні особливості підекспертного.
Судово-психологічна експертиза це психодіагностичне обстеження, кінцевим результатом якого є психологічний діагноз (встановлення індивідуально-психологічних особливостей особи). У цьому аспекті важливе значення мають психодіагностичні методики (тести), які класифікуються за різними підставами: за особливостями використовуваних завдань (тести вербальні та тести практичні), за формами процедури обстеження (тести групові та тести індивідуальні), за спрямованістю (тести інтелекту та тести особистості).
Система ЮП
Традиційно юридична психологія поділяється на загальну та особливу частини. До загальної частини належать питання наукознавчого характеру, а саме: предмет науки, визначення її методів, завдань, місця в системі наук і власне системи науки. Загальна частина охоплює також питання з історії юридичної психології в аспекті передумов її виникнення, аналіз найважливіших етапів її розвитку, тенденції, що відобразилися у фундаментальних наукових працях, дослідження методологічних засад науки.
У сучасній юридичній психології виокремлюють нову галузь юридичної психології правову. Ця галузь покликана вивчати психологічні особливості дії права як чинника соціальної регуляції поведінки людини чи групи людей, психологічні закономірності правотворчого процесу, психологічні механізми правосвідомості та праворозуміння. В юридичній психології досліджуються не тільки проблеми психологічних закономірностей правопорушень (злочинів), а й психологія правомірної поведінки, психологічні особливості недопущення злочинних дій, впливу соціальних заборон, громадської думки, моралі, правових розпоряджень на поведінку особи, формування її правослух-няності.
Кримінальна психологія вивчає: а) психічні закономірності, пов' язані з формуванням антисоціальних установок, мотивів учинення злочину і протиправних дій, поведінкою осіб, які характеризуються делінквентністю (схильністю до правопорушень); б) психологію формування груп правопорушників, роль конкретних обставин та чинників, що сприяють їхній появі; в) форми і способи діяльності, спрямованої на попередження антисоціальних тенденцій, виявлення причин і умов, що у психологічному аспекті сприяють формуванню антисоціальних установок та їх проявам, розробляє конкретні заходи профілактичного характеру.
Судова психологія як предмет дослідження включає проблематику, що стосується психологічної характеристики правоохоронної діяльності, пізнавальних процесів, пов'язаних із доказуванням, психологічних основ проведення окремих процесуальних дій, а також аналізу психологічної сторони формування внутрішнього переконання. До предмета судової психології належить і вирішення комплексу питань, що характеризують психологічний аспект профілактичної діяльності у сфері судочинства.
Пенітенціарна психологія вивчає психологічні особливості пост-кримінальної поведінки і відбування покарання у відповідних установах. Предмет її дослідження психологічна структура особи, яка відбуває покарання (її адаптація, ставлення до встановленого режиму, вироку); психологічну сторону формування мікрогруп та їхньої спрямованості; методи впливу та їх оптимальне поєднання, що застосовуються з метою створення необхідного психологічного клімату, та ін. До предмета пенітенціарної психології входить також система заходів, які забезпечують розроблення і застосування прийомів виховного впливу, навчання педагогічного персоналу (вихователів), формування у них навичок, необхідних для здійснення виховних функцій.
Місце ЮП в системі психологічних наук і права
Дослідження психологічних закономірностей у сфері правозасто-совної та правоохоронної діяльності ґрунтується на використанні законів і категорій діалектики, що дає змогу пізнати психічні явища в їхньому русі та розвитку, в різноманітних проявах залежно від певних умов, місця і часу. Наприклад, такі категорії діалектики, як аналіз і синтез, сутність і явище, причина і наслідок, тотожність і відмінність, щодо явищ психічного життя дають можливість пояснити психічні процеси, що лежать в основі формування протиправної поведінки та виховного впливу, неадекватності сприйняття та інтерпретації окремих фактів і обставин, причинно-наслідкових зв' язків між властивостями особи та їх проявами в конкретних умовах.
Як природничо-наукову основу юридична психологія використовує методологічні засади фізіології вищої нервової діяльності. Стосовно юридичної психології базовою наукою є загальна психологія, тому перша, будучи за своїм характером і спрямованістю суспільною наукою, тяжіє до природничих засад свого походження. Усі психічні прояви, що виявляються в психічних процесах, властивостях і станах, як і в інших характеристиках психологічної структури особи, зумовлені фізіологічними закономірностями.
Юридична психологія пов'язана з різними юридичними науками. Існує зв' язок юридичної психології з теорією держави і права. Необхідно зазначити, що в теорії держави і права досліджуються проблеми правової свідомості, механізму дії правової системи, правомірної та протиправної поведінки, дії юридичної відповідальності. Усі зазначені проблеми (категорії теорії держави і права) не можуть бути вивчені без залучення психологічної науки. Певною мірою і юридична психологія вивчає дані проблеми, хоча відмінності в дослідженнях теорією держави і права та юридичною психологією цих явищ лежать у глибині підходу та аспектності.
Тісний зв'язок юридичної психології простежується з такими юридичними науками, як кримінальне і цивільне право, кримінальний і цивільний процеси, кримінологія і криміналістика. Так, кримінальне право, досліджуючи питання, пов'язані із суб'єктом злочину і його суб' єктивною стороною, осудністю, мотивом злочину, виною, вчиненням злочину в стані сильного душевного хвилювання, доведенням до самогубства тощо, не може обійтися без використання положень юридичної психології. Зокрема, дані психології сприяють визначенню віку кримінальної відповідальності, покарання тощо.
Юридична психологія взаємопов' язана і з процесуальними науками (кримінально-процесуальним і цивільним процесуальним правом). Дослідження проблем доказування, внутрішнього переконання судді, процесуального статусу учасників кримінального процесу тощо не може бути здійснене без залучення даних психології. У цьому плані одержали розвиток «психологія показань свідків», «психологія внутрішнього переконання», «психологія потерпілого чи обвинуваченого» та ін.
Існують тісні зв'язки між юридичною психологією і криміналістикою. Остання служить цілям розкриття, розслідування, судового розгляду і попередження злочинів, а також розробляє оптимальні прийоми і методи збирання, дослідження, оцінки і використання доказів.
Сучасний стан і проблеми сучасної вітчизняної юридичної психології
Становлення України як незалежної держави спонукало до подальшого розвитку юридичної психології. Відповідно до переліку ВАК України, вона ввійшла до кола психологічних спеціальностей (19.00.06), при Національній академії внутрішніх справ України створена спеціалізована рада з захисту докторських і кандидатських дисертацій. У 1996 р. проблеми юридичної психології розглядалися на секції II Всеукраїнського з'їзду психологів. Дослідження фахівців сьогодення мають досить широкий діапазон. Це не тільки проблеми використання судово-психологічної експертизи, психології дізнання і слідства, психологічні проблеми профілактики правопорушень, а й питання психології особистості правопорушника, психології судочинства, правомірної поведінки, професіограм і психограм юридичних професій тощо.
Розширяється горизонт психологічних досліджень та сфер практичного застосування їх результатів у практичній юриспруденції. Виявляється тенденція використання психологічних знань для забезпечення виконання завдань цивільного судочинства, профілактики адміністративних правопорушень, а також їх застосування в законотворчому процесі. Позитивні зміни спостерігаються також в організації наукових досліджень-останніми роками визначилося прагнення до координації наукових досліджень, кооперації з науковими пошуками у суміжних сферах - соціології, педагогіці, медицині. Вказані процеси свідчать про вихід юридичної психології в Україні на новий етап розвитку.
Юридична психологія в Україні сьогодні представлена такими основними напрямами:
1) кримінальна психологія - психологічні закономірності формування антисуспільної спрямованості особистості, мотивів вчинення злочинів, особливості виникнення і динаміки протиправних установок поведінки; психологія формування та розвитку злочинних груп (натовпу) тощо;
2) психологія процесуальної (слідчої, судової, адвокатської та ін.) і непроцесуальної (оперативно-розшукової. управлінської та ін.) діяльності - психологічні засади розкриття і розслідування злочинів;
3) пенітенціарна психологія - психологічні закономірності динаміки особистості у процесі відбування покарання, у тому числі - у місцях позбавлення волі, особливості формування і функціонування мікрогруп засуджених;
4) правова психологія - психологічні аспекти правотворчості і змісту права, загальної і спеціальної превенції закону, його впливу на формування правосвідомості (суспільної та індивідуальної) та суб'єктів правовідносин;
5) психологія юридичної праці - психологічні аспекти професійного психологічного відбору, психологічного супроводження оперативно-службових заходів, психологічної підготовки фахівців для здійснення юридичної діяльності;
6) судово-психологічна експертиза та інші форми використання спеціальних психологічних знань в юрисдикційному процесі (кримінальному, цивільному, адміністративному).
Зазначені напрями юридичної психології пов'язані між собою спільністю психологічного змісту соціально-правових реалій, що становлять інтегровану схему. Будь-який інший підхід або вступає у протиріччя з самим собою, приписуючи юридичній психології напрями, не сумісні з правом, або ж характеризується недостатнім рівнем розгляду її юридичних аспектів,

 
Роль юридичної психології у сучасній правозастосовчій діяльності.


Юридична психологія як наука ставить перед собою певні завдання, що забезпечують розвиток наукових концепцій і розробку рекомендацій із найбільш ефективного здійснення правотворчої, правозастосовчої та правоохоронної діяльності. До них належать: 1) вивчення психології особистості юриста (слідчого, прокурора, судді, адвоката й ін.) і його діяльності, психологічних особливостей юридичної процедури; 2) розгляд психологічної ефективності дії норм права, правотворчого процесу; 3) дослідження психологічної структури злочину й особи правопорушника, формування антисоціальної настанови і методів попереджувальної діяльності; 4) вивчення шляхів формування психічної діяльності учасників судочинства з метою найбільш оптимального виконання завдань правосуддя; 5) розгляд психологічних основ проведення окремих процесуальних дій з метою найефективнішого здійснення пізнавальної діяльності та її організації; 6) дослідження психологічних закономірностей пенітенціарної діяльності з метою розробки системи заходів, що сприяють корекції поведінки засуджених; 7) створення рекомендацій щодо навчання і виховання працівників правозастосовчих органів, спрямованих на формування професійно необхідних якостей; 8) розробка практичних рекомендацій для юристів щодо здійснення правотворчої, правозастосовчої та правоохоронної функцій; 9) забезпечення правозастосовчої практики психологічним знанням, розробка методик психологічної діагностики й судово-психологічної експертизи; 10) аналіз психологічних характеристик правового виховання громадян з метою розробки методів профілактичної діяльності щодо окремих осіб і груп населення. Виконання цих завдань покликане сприяти подальшому удосконаленню правотворчої, правозастосовчої та правоохоронної діяльності, забезпечити практичних працівників науково обґрунтованими рекомендаціями з оволодіння професійно необхідними якостями.
Психологічна х-ка праці юриста
(конспект)
Праця юриста є різноманітною і досить складною інтелектуальною діяльністю, оскільки відзначається великим обсягом завдань, що підлягають вирішенню. Так, кожна нова справа для адвоката, судді представляє собою нове завдання, яке хоча і може бути подібне до вже попередньо вирішених, але має свої властиві особливості. З огляду на зазначене, успіх в юридичній професії залежить не лиге від отриманих в ВУЗі знань, але й від низки психологічних якостей особистості юриста, таких як : організованість, дисциплінованість, терплячість, стресостійкість, добросовісність.
Праця юристів характеризується низкою рис притаманних лише їй :
Юридична діяльність врегульована нормами права, що обумовлено накладає відбиток на особистість кожного юриста, уже на стадії планування своєї діяльності будь – який працівник узгоджує свої майбутні дії з нормами законодавства, яке регулює.
Юридична діяльність передбачає необхідність розв’язання великої кількості багатопланових завдань, хоча деякі справи можуть бути подібні однак кожна нова справа має свої особливості від врахувань, яких залежить вирішення, тому чим менше шаблонів використовує юрист – більша ймовірність, що пошук істини буде успішним.
Юридична діяльність за своїм характером є комунікативною: полягає у спілкуванні в умовах правового регулювання.
Для більшості юридичних професій є характерним високе емоційне напруженість, яке частіше пов’язане з негативними емоціями, нажаль до юристів не йдуть з радістю для вирішення проблем.
Юридична діяльність, як правило відбувається в умовах конфлікту н-д прокурор, суддя, не рідко натикаються на активний чи пасивний супротив з боку зацікавлених осіб.
Високий ступінь організованості.

Психологічна структура діяльності юриста (потреби, мотиви, цілі, засоби, кінцевий результат)

Розгляд окремих питань діяльності юридичних працівників із позиції соціальної психології є важливим як з погляду виявлення резервів підвищення її ефективності, так і з погляду формування і розвитку особистості юриста.  Психологічна структура діяльності юриста  Професійна діяльність вид трудової діяльності людини, яка володіє комплексом теоретичних знань, практичних навиків і вмінь.  При всій своєрідності діяльність це об'ємне і багаторівневе явище, включене до системи суспільних відносин. Як зазначає О. Леон-тьєв, "поза цих відносин людська діяльність взагалі не існує"1. У зв'язку з цим слід особливо підкреслити: діяльність юриста має яскраво виражений соціальний характер.  Психологічна структура будь-якої, в тому числі і юридичної діяльності включає в себе такі елементи: потреби, мотиви, цілі, засоби і кінцевий результат (рис. 11).  Терміном "потреба" зазвичай позначають три феномени:  а) об'єктивні потреби людей в певних умовах, які забезпечують їхнє життя і розвиток;  б) властивості особистості, які визначають її ставлення до дійсності і власних обов'язків;  в) певні стани психіки людини, які відображають її потребу як організму чи особистості.
Юридичнадіяльність Способи дії  (заходи)+\Цілі  Потреби це вихідне спонукання до діяльності, джерело активності особистості. Вони виражають залежність людини від світу і спрямованість на нього. Потреби людини різноманітні; серед них виділимо ті, що мають соціальний характер: у праці, суспільному житті, спілкуванні, творчості тощо.
Мотиви це те, що спонукає діяльність людини, заради чого вона здійснюється. Будь-яка діяльність виходить із певних мотивів (інтерес, потяг, емоції, установка, ідеал та ін.). Для юриста мотив виступає як безпосередня спонукальна сила, що суб'єктивно переживається, як безпосередня причина його діяльності. Причому мотиваційна сфера особистості юриста являє собою ієрархію мотивів, які в процесі роботи можуть змінюватися, посилюватися чи, навпаки, послаблюватися. Найхарактернішими мотивами вибору професії юриста є: усвідомлення необхідності захисту прав і свобод особистості та збереження власності (державної і приватної), глибокий інтерес до юридичної діяльності, престиж цієї професії, наслідування сімейної традиції, матеріальні міркування та ін. Є молоді люди, для яких вибір професії юриста зумовлений випадковими мотивами. Аналіз мотивів і потреб, які лежать в їхній основі, дає відповідь на запитання, чому та чи інша людина присвятила себе юридичній діяльності. Але якою саме буде ця діяльність, що робитиме випускник вищого навчального закладу на практиці залежить від третього елемента психологічної структури діяльності, від мети.  Мета (ціль) передбачуваний результат діяльності, спрямованої на предмет, за допомогою якого людина прагне задовольнити ту чи іншу потребу. Мета своєрідний образ бажаного результату, який визначає характер і спосіб дій людини.  Цілі, які ставить перед собою юрист у часі, так само як і мотиви, являють собою складну ієрархічну систему, що розвивається. Те, яка мета виявиться в тому чи іншому випадку, залежить від конкретних умов розвитку особистості юриста та його соціально-психологічних якостей. Виявляються цілі в конкретній ситуації взаємодії юридичного працівника.  Цілі діяльності юриста можуть розглядатися в плані їх відношення до його мотиваційної сфери. Але існує й інший підхід до проблеми визначення мети: в якій формі мета діяльності представлена її суб'єкту. Мета, яка розглядається в цьому аспекті, ідеальний або такий, що уявляється, результат діяльності: те, чого реально ще немає, але що повинно бути отримане в підсумку конкретної діяльності. Наприклад, на підприємстві сталося велике розкрадання готової продукції. Інспектор карного розшуку має розкрити цей злочин це і є мета майбутньої діяльності. Результату ще немає, але інспектор по-думки вже уявляє можливий результат, і досягнення його на практиці складе конкретні дії юриста.  Підкреслимо таке: мотив і мета утворюють напрям діяльності людини, а також ті зусилля, яких вона при цьому докладає. Мотив належить до потреб, спонукальної діяльності, а мета до об'єкта, на який спрямована діяльність і який повинен бути в ході цієї діяльності перетворений.  Наступним елементом у психологічній структурі є засоби, які дають змогу юридичній особі здійснювати ті чи інші конкретні дії (до засобів належать способи, методи, заходи та ін.). Будь-яка діяльність як ціле складається з багатьох взаємопов'язаних дій. Дія це частина діяльності, в процесі якої досягається конкретна, не розкладена на простіші, усвідомлена мета. Інакше кажучи, дія це процес, спрямований на реалізацію будь-якої проміжної мети. Конкретна проміжна мета досягається шляхом розв'язання задачі, яка і є суттю окремої дії. Так, якщо мета діяльності інспектора карного розшуку розкрити злочин, то його діями можуть бути виїзд на місце події, участь в огляді, бесіди із зацікавленими особами і т. д. При цьому дії можуть чергуватися у часі або у випадковому порядку, але образ мета зберігається в юри-ста-спеціаліста упродовж усього періоду здійснення моторних (рухових), розумових, вольових і сенсорних (чуттєвих) дій.  Важливо зазначити, що діяльність юриста не є простою сумою перелічених вище елементів дій. На практиці співвідношення дій в структурі діяльності юриста являє собою складний процес. У ході її виконання відбувається об'єднання і розділення дій на окремі операції, перетворення, переходи одного в інше і т. д. Конкретна дія як основна одиниця аналізу діяльності може виконуватися різними способами, методами, заходами, що визначається індивідуально-психологічними особливостями особистості юриста, його професійною кваліфікацією, минулим досвідом. Звичайно, способи, методи, заходи дій юриста будь-якої спеціальності прямо пов'язані з тими знаннями, навиками і вміннями, які він отримує в стінах вищого навчального закладу.  Вкажемо ще одну суттєву обставину: кожна дія містить у собі психічні акти. Приклади психічних актів у діях юриста: акт зорового сприйняття, акт переключення уваги з одного предмета на інший, руховий акт, акт судження тощо. Високе сформування і розвиток психічних актів змінює характер дій юридичного працівника, робить їх більш економними, точними, гнучкими для швидкого виконання.  Результат як елемент психологічної структури діяльності це той продукт, що отримано, той фактичний ефект, що досягнуто людиною. Результат діяльності завжди пов'язаний з її метою, і він оцінюється за ступенем досягнення поставленої мети.  Аналізуючи побудову професійної діяльності юриста з позиції психології, потрібно мати на увазі той факт, що ця діяльність далеко не завжди здійснюється наодинці. Частіш за все має місце соціальна взаємодія, зв'язки в якій соціально обумовлені. Тому постають нові запитання: з якими людьми працюватиме юрист-спе-ціаліст, які їхні індивідуально-психологічні особливості, як із ними спілкуватися і формувати спільну мету, координувати свої дії, керувати спільною діяльністю і т. д. У соціальній взаємодії виникають такі соціально-психологічні явища, як взаєморозуміння, стосунки, настрій тощо, які впливають на ефективність індивідуальної діяльності. 

Професіограми юридичних професій
У психології розрізняють професіографію технологію вивчення вимог, що ставляться професією до особистісних якостей, психологічних здібностей та можливостей індивіда. Професіографія сприяє опти-мізації і підвищенню ефективності тієї чи іншої професійної роботи.
Професіограма (за В. Л. Васильєвим) це багаторівнева ієрархічна структура, що відображає всі основні сторони професійної діяльності, а також особистісні якості і навички, що реалізуються в цій діяльності.
ЮП, вивчаючи закономірності психічної діяльності у слідчій, судовій або іншій юр. Діяльності має на меті розкрити психологічну своєрідність цієї діяльності, дати хар-тику якостей, що є необхідними для слідчого, судді, адв, прокур та ін. представників юр професій, вказати шляхи самовдосконалення та виховання відповідних рис хар-ру.
Одним із головних результатів психологічного аналізу юр д-сті є створення професіограми, що є комплексним відображенням осн аспектів цієї д-сті, а також якостей особистості, що в ній реалізуються.
Дослідження психологічної сторони діяльності дає змогу виділити професійно необхідні психічні властивості осіб, які беруть участь у цій роботі. Серед них можна назвати творче мислення, комунікабельність, вольові якості, організаторські здібності, здатність протистояти негативним емоціям.
Професіограми орієнтують навчальні заклади на певний рівень підготовки юридичних кадрів, сприяють діагностиці професіоналізації юристів, які працюють у різних правоохоронних органах. Світогляд виявляється у правосвідомості, що є основою правоохоронної діяльності. Правосвідомість сприяє розвитку таких професійно важливих якостей слідчих і суддів, як принциповість, що виражається у визначенні твердої позиції при вирішенні конкретних питань, особливо в конфліктних ситуаціях; здібність, що полягає в прагненні долати перешкоди при досягненні поставленої мети; колективізм як усвідомлення необхідності співробітництва, підпорядкування особистих інтересів інтересам колективу, дисциплінованості і взаємодопомоги в здійсненні правоохоронних функцій.
СУДДЯ.
Найскладніша і найвідповідальніша з юрид професій.
Основні сторони професіограми судді:
Соціальна; 2) реконструктивна; 3) комунікативна; 4)організаційна; 5) засвідчувальна.
Соціальна – суддя має на меті не лише розгляд і виріш справи, але й попередити порушення громадянами закону у майбутньому. З огляду на це, професійна спрямованість д-сті суддів має визначатися прагненням до постійного поглиблення профес знань та самовдосконалення.
Реконструктивна – всебічний аналіз всієї зібраної інформації, кінцевою метою якої є вирішення справедливого рішення. У реконст стороні реаліз інтелект, пам'ять, уява, аналітичне мислення, інтуїція.
Комунікативна – спілкув суддів з учасниками справи в ході суд розгляду.
Організаційна – суддя керує ходом розгляду справи – зібраність, дисциплінованість, цілеспрямованість.
Засвідчувальна – приведення отриманої в ході процесу інформації у передбачуваній законом формі.
ПРОКУРОР.
Для досягнення успіху у цій професії прок-ру мають бути притаманні такі властивості:
Висок рівень інтелекту, глибина та широта мислення;
Швидкість мисленнєвих реакцій, цілеспрямов, мобільність, наполегливість, стресостійкість, емоц врівноваженість, організаторські здібності.
СЛІДЧИЙ
Професіограма слідчого складається з декількох блоків, які послідовно охоплюють певні сторони його діяльності. До них, зокрема, належать: а) пошукова діяльність (спостережливість, допитливість, стійкість і концентрація уваги, висока орієнтація); б) комунікативна діяльність (товариськість, емоційна стійкість, чуйність, уміння слухати людину, вміння говорити з нею); в) посвідчувальна діяльність (акуратність, пунктуальність, чітка письмова мова); г) організаційна діяльність (само-організованість, воля, зібраність, цілеспрямованість, наполегливість, організаторські здібності в роботі з людьми); ґ) реконструктивна діяльність (пам' ять, уява, мислення, загальний і спеціальний інтелекти, інтуїція); д) соціальна діяльність загальні якості: патріотизм, гуманність, чесність, принциповість; спеціальні якості: прагнення до істини і торжества справедливості, професійна гордість, професійна етика.
АДВОКАТ – успіх залежить від вміння спілкуватися з людьми. Комінікабельність, вміння знаходити підхід до кожного, вміння завойовувати увагу аудиторії, профес інтуїція.
НОТАРІУС – комунікативність, терплячість, уважність до деталей, скрупульозність, вміння викликати довіру, акуратність

Психологічні аспекти формування особистості юриста
У зв’язку з ускладненням форм і змісту правов-н посилюються вимоги до особистості, яка обирає професію юриста. Зокрема необхідними є наявність відповідних якостей і задатків, що в процесі навчання повинні якісно трансформуватися у систему навичок, вмінь та знань, що забезпечують успіх у практичній діяльності. Майбутні юристи повинні розвивати у собі такі психологічні особливості як прагнення істини, справедливості, гуманізм, чесність, принциповість, наполегливість та організованість.
Під час спілкування слід виховувати у собі вміння вислухати співбесідника до кінця, терплячість, емоційну стабільність, витримку, такт, вміння відстоювати свою точку зору, здатність чітко, лаконічно, якісно висловлювати свої думки, не слід пропускати поза увагою і необхідність удосконалення письмової мови.
Щодо мисленнєвої діяльності – вміння аналізувати отриману інформацію, формувати гіпотези.
Творчий, оригінальний підхід до вирішення завдань. Значна увага має приділятися самоосвіті і самовихованню.

Професійна деформація та способи її подолання
Здійснення того чи іншого виду професійної діяльності приводить до двох протилежних наслідків: 1) удосконалення психологічних якостей особистості; 2) виникнення професійної деформації. Професійна деформація становить появу в особистості певних психологічних змін, що впливають на якість виконання діяльності.
Творчість запобігає появі професійної деформації внаслідок оперування звичними (які перетворилися на відсталі) схемами розумових побудов. У будь-якій галузі правоохоронної діяльності можна виявити стереотип дій, що природно складається у подібних ситуаціях. Він на певному етапі дає позитивний ефект, оскільки дозволяє швидко вирішувати поставлені завдання.
Застосування ж будь-якої схеми до вирішення того чи іншого розумового завдання можливе лише на першому етапі або у випадках, коли схема розрахована тільки на задані умови. Проте нерідко схематизм у мисленні, пов' язаному з правоохоронною діяльністю, домінує над творчістю і спричиняє негативні наслідки, оскільки обмежує мислення, а услід за ним і діяльність. У психологічному аспекті професійна деформація створює почуття впевненості і непогрішності у своїх знаннях та оцінках, обмежуючи функції аналізу і пошуку в розумових операціях. У практичній діяльності слідчих і судових органів професійна деформація призводить до втрати доказів події злочину, неправильного висування слідчих і судових версій, помилкової орієнтації при провадженні окремих слідчих дій.
Професійну деформацію слід долати шляхом систематичного вдосконалення своєї діяльності, підвищенням теоретичного рівня, взаємним обміном позитивним досвідом. Самоконтроль, самокритичність, прагнення до творчого вирішення професійних завдань важливі передумови усунення професійної деформації. Важливим засобом подолання професійної деформації є розумова «гігієна» праці (додержання певних правил розумової діяльності).

17. Психологічні аспекти підвищення ефективності праці юриста
Для підвищення ефективності праці головне значення має виявлення можливостей до її інтенсифікації, котрі визначаються через психологічні закономірності різних аспектів юридичної професійної діяльності.
результати будь-якого виду діяльності фахівця юридичного профілю залежать як від якісних характеристик його особистості, так і від стилю діяльності: нормативності, організованості, підготовленості і ефективності.
Нормативність діяльності є ступенем відповідності дій юриста правовим і етичним нормам, положенням Кодексу честі, застосування тільки законних способів боротьби з протиправними діяннями. Діяльність фахівця юридичного профілю повинна проходити під знаком строгого дотримання норм кримінального, карно-процесуального і адміністративно-правового законодавства.
Організованість створює реальний фундамент для успішної діяльності фахівця юридичного профілю. Вона виражається у визначенні відповідних форм організації і виконання професійних задач. Підготовленість виражається в наявності у фахівця юридичного профілю відповідних знань, умінь і навиків. Важливу роль нарівні з іншими видами підготовленості юриста виконує професійно-психологічна підготовленість. Підготовленість виступає як передумова успішного виконання професійної діяльності.
Ефективність діяльності фахівця юридичного профілю складається з; продуктивності, що виражається в кількісних і якісних результатах діяльності; швидкості, що відображає, чіткість і організованість дій; темпу діяльності, визначаючого співвідношення «енергійних» підйомів та спадів в діяльності юриста протягом фіксованого часу; повноти, яка залежить від об'єму реалізованих дій, і збереження стійкої результативності діяльності.
Дослідження О. М. Бандурки, С. П. Бочарової, О. В. Земдянської [1] показали, що значно ускладнюють психологічну придатність до професійної діяльності фахівця юридичного профілю наступні показники: індивідуалізм; соціальна відчуженість, що порушує систему міжособових відносин і утрудняє соціальну взаємодію; надмірна тяга до домінування і настирна тенденція до лідерства; зниження рівня мотиву досягнення мети діяльності; тривожність; недоліки у вольовій сфері і зниження вольових зусиль; наявність психотичних рис особистості.
Успіх в юридичній діяльності та державній службі часто не пов’язані з успіхами в академічному навчанні, при отриманні вищої освіти, оскільки при навчанні не здійснюється комплексної оцінки особистості майбутнього юриста та відповідності його особистих якостей для найбільш ефективної юридичної праці. Тому для найбільш ефективної кадрової політики необхідно якісно оцінити необхідні для роботи якості особистості на етапі прийняття на роботу, а також вживати цілеспрямованих заходів для подальшого удосконалення працівника та підвищення його кваліфікації.
Професійна мотивація і професійна цілеспрямованість
Багатосторонність і різноманітність правозастосовної діяльності в основних своїх напрямах пов'язані з негативними моментами, зумовленими сутністю і характером протиправних дій. Цим пояснюються складність і психологічна напруженість у виконанні слідчим і суддею службових функцій, що вимагають активізації і розвитку вольових якостей. Екстремальні ситуації, в яких необхідно прийняти єдино можливе рішення, протидія, що чиниться слідству заінтересованими особами, вимагають від працівників правоохоронних органів вольових якостей, аби забезпечити ефективну організацію діяльності і негайне прийняття рішень. Тому особи, які виконують професійні функції оперативного співробітника, слідчого, прокурора, судді, працівника пенітенціарних установ, не повинні забувати про постійне тренування волі необхідну умову підвищення ефективності їхньої діяльності.


Особливості комунікативних дій в діяльності юриста
Важливим видом діяльності юриста є комунікативна діяльність. Одержання інформації слідчим (судом) передбачає необхідність комунікації соціальної взаємодії, спілкування. У психології спілкування визначається як здійснювана знаковими засобами взаємодія суб' єктів. У кримінально-процесуальній діяльності спілкування здійснюється в межах процедури, визначення процесуального становища учасників, предмета спілкування. У розслідуванні злочинів розрізняють тактику спілкування слідчого з учасниками окремих слідчих дій.
Одна зі сторін спілкування комунікативна, яка полягає в об¬міні інформацією між індивідами, що спілкуються. У слідчій діяль¬ності функція комунікації виявляється в процесі спілкування між слідчим та іншими учасниками в межах процесуальних дій (допиту, очної ставки, пред'явлення для впізнання та ін.). На відміну від ін¬шого соціального спілкування предмет розмови в перебігу вербальних слідчих дій, методи, прийоми та засоби спілкування регламентовані кримінально-процесуальним законом і передбачені положеннями криміналістики.
Комунікативна функція охоплює такі напрями: 1) встановлення психологічного контакту; 2) управління спілкуванням з боку слід¬чого (судді); 3) здійснення психологічного впливу на підозрювано¬го, обвинуваченого, свідка чи іншу особу в процесі спілкування; 4) одержання слідчим (суддею) необхідної інформації в процесі спілкування.
Комунікативна діяльність слідчого (судді) відрізняється таки¬ми особливостями: багатосторонністю спілкування (комунікація здійснюється з різними людьми за фахом, віком, рівнем інтелекту, процесуальним становищем та ін.); втіленням у процесуальну форму (в межах слідчих чи судових дій); визначеністю предмета спілкування (наприклад, предмет допиту свідка чи обвинувачено¬го); допустимістю і правомірністю засобів впливу в перебігу спіл¬кування.
У ході комунікативної діяльності встановленню психологічно¬го контакту можуть заважати так звані бар'єри спілкування (зміс¬товні і психологічні). Інтерес і практичне значення мають виді¬лення видів бар'єрів спілкування (І. М. Юсупов): бар'єр темпера¬менту (непоінформованість про тип темпераменту може зруйну¬вати діалог, що розпочався); бар'єр характеру (з' являється між особами як наслідок акцентуації, з одного боку, і як наслідок низь¬кої емпатії тих, хто спілкується, з другого); бар'єр негативних емоцій (емоції можуть впливати на сприйняття партнера по спілкуванню)1.

16. Розвиток професійно важливих комунікативних якостей юриста.
При  роботі  з  людьми  юристи  встановлюють  професійні  контакти  за  допомого комунікативних  якостей.  Тому  спеціалісти, як  професійно  важливі, виділяють  такі 
комунікативні  якості:  культура  мовлення,комунікативна компетентність,   багатий  словниковий  запас,  спрямованість  на  спілкування, інтерес до співбесідника, терплячість, тактовність.

Комунікативна компетентність передбачає такі якості особистості:
· здатність встановлювати емоційні контакти з різними учасниками спілкування, підтримувати з нею довірчі, у необхідних межах відносини;
· проникливість, здатність розуміти внутрішній світ співрозмовника, його психологічні особливості, потреби, мотиви поведінки, стан психіки;
· доброзичливе, ввічливе ставлення до людей, вміння слухати учасника діалогу,емпатийность (здатність емоційно відгукуватися на переживання співрозмовника);
· вільне, гнучке володіння вербальними і невербальними засобами спілкування;
· вміння в конфліктних ситуаціях проводити, адекватну ситуації, стратегію комунікативного поведінки, змінювати залежно від обставин стиль спілкування;
· спроможність до співробітництву, досягненню компромісів, угод, розвинений самоконтроль над емоціями, настроєм в екстремальних ситуаціях;
· адекватну самооцінку;
· відчуття гумору.
Якостями,які ускладнюють комунікативні процеси, знижують їх результативність, є: замкнутість , підвищена зосередженість у своїх проблемах, переживаннях, підвищена вразливість, конфліктність, агресивність, імпульсивність, слабке володіння вербальними і невербальними засобами спілкування.
Професійна діяльність юриста відрізняється широкою комунікативністю. Його комунікативна діяльність полягає в одержанні необхідної інформації за допомогою спілкування, тобто безпосереднього мовного контакту з навколишніми з метою рішення практичних оперативно-службових задач. Щоб впливати на людей у процесі спілкування, у юриста повинен бути високо розвинені інтелект, ерудиція і сильна воля. Велике значення має комплекс особистих властивостей, що визначають його людську привабливість. Навіть швидкий огляд основних психологічних особливостей і структурних елементів професійної діяльності фахівця юридичного профілю показує, наскільки складна і багатогранна його діяльність. Вона пред'являє до нього безліч різних вимог, серед яких одне з найважливіших - володіння розвиненими професійно значимими якостями особистості юриста .
До них можна віднести: професійно-психологічну орієнтованість особистості юриста; психологічна стійкість; розвинені вольові якості: уміння володіти собою в складних ситуаціях, сміливість, мужність, розумна схильність до ризику; добре розвиті комунікативні якості: уміння швидко встановлювати контакт із різними категоріями людей, встановлювати і підтримувати довірчі відносини; здатність впливати на людей при рішенні різного роду оперативно-службових задач; рольові уміння, здатність до перевтілення; розвиті професійно-значущі пізнавальні якості: професійну спостережливість і уважність, професійно розвиту пам'ять, творчу уяву; професійно розвите мислення, схильність до напруженої розумової роботи, розвиту інтуїцію; швидкість реакції, уміння орієнтуватися в складній обстановці .
Вираження думки у грамотній логічній словесній формі стано-вить низку комунікативних якостей мовлення, зокрема, пра-вильність, виразність, ясність, точність, стислість, доцільність. Ці компоненти створюють гармонію думки і слова.

18.Поняття особистості
Термін особистість походить від латинського persona-маска.У стародавній Греції та Римі це слово використовувалося для позначся масок, які надівали актори під час театр. вистави. Вислів втратити лице означало втрату свого статусу в певній соціальній ієрархії. У рос.мові вислів личность походить від слова лик-характеристика зображення на іконі.В східних культурах(япон.Китай) поняття особистість повязувалося не стільки з обличчям людини. А й з усім тілом.
Отже в поняття «о»- включено зовнішній соціальний образ.
Особистість – це одне з 7 іпостасей людини. Серед них людина, як:
Організм(біологічна істота)
Індивідуальність
Як певна соціальна роль
Як індивід
Як фізичне тіло що працює за законами механіки
Як «я» центр буття
Людина зявляється на світ як індивід,тобто представник людського роду.Кожному індивіду притаманними є відмінні від інших людей ознаки,сукупність яких називається індивідуальністю.
Живучи у суспільстві кожна людина набуває особливої надчуттєвої якості, яку називають особистістю.
Під особистістю розуміють скупність соц..-психологічних якостей людини, що формуються в неї під впливом виховання, освіти, культури, мовних особливостей і оточення.
Необхідною передумовою формування особистості є соціум.

19.Відповідно до визначень поняття особистості існує багато теорій особистості,які виконують дві функції:
Пояснюють поведінку людини
Прогнозують поведінку людини
Теорії особистості:
1)психоаналітична-її положення сформував З.Фрейд.Він вважав, що стійкі особистісні характеристики формуються в людини ще в дитинстві, а потім у різних варіантах відтворюються у дорослій поведінці.Пояснючи поведінку, Фрейд здійснював це через її минуле, з огляду на це запропонував метод психоаналізу. Розвиток особистості Фрейд повязував через призму 2-х вирішальних на його думку потягів:
Лібідо(потяг до задоволення)
Тонатос(потяг до смерті)

2)Аналітична психологія – родоначальник - Карл Густав Юнг. Відправним моментом розвитку особистості є прагнення до індивідуалізації або саморозвитку.Вів ввів поділ на інтровертів та екстравертів. Визначальним у цій класифікації є вектор спрямованості особистості:
Інтроверти-закриті для світу, все в собі .
Екстроверти – виражають свої емоції назовні.

3)Індивідуальна психологія-Засновник Адлер,вважав що кожна людина є інтегрованою цілісністю в певній соціальній системі. Основними рисами здорового індивіда Адлер вважав прагнення до самовдосконалення, потяг до співпраці,сильне суспільне почуття.
Адлер виділяв 3 життєві завдання:робота,дружба,кохання.

4)гештальттерапія-ровинув Перлс,він розглядав зрілість особистості як здатність перейти із опори на середовищі на опору на себе.
Стан оптимального психологічного здоровя називається зрілістю, для досягнення якої індивід має подолати прагненн я дістати підтримку з навколишнього світу і знайти нові можливості підтримки в самому собі: якщо людина не досягає зрілості то вона схильна маніпулювати оточенням і не може брати відповідальність за свої помилки.

5)Біхевіорестична- вважали, що розвиток особистості залежить від впливу її оточення. Всі форми соціальної поведінки індивіда є результатом його спостереження, за іншими (в першу чергу батьками, вчителями,друзями). Особистість є результатом взаємодії індивіда і довкілля яке він прагне пізнати щоб пристосуватися до нього.
Кожна людина є індивідуальною і неповторною. Особистість вирізняється індивідуальністю, має індивідуальні властивості. Водночас можна говорити про психологічну структуру особистості, яка охоплює: 1) темперамент (психологічні властивості, що визначають динаміку її проявів у діяльності; система природних властивостей); 2) характер (психологічні властивості особистості, що визначають ставлення до соціального середовища; сукупність відносин і особливостей соціально набутої поведінки); 3) спрямованість (психологічні властивості особистості, що визначають активний характер відносин і дій людини; система потреб, інтересів та ідеалів); 4) здібності (психологічні властивості особистості, що є потенційними можливостями людини у виконанні діяльності; ступінь пристосованості до вимог певної діяльності).


20.Спрямованість людини, мотивація її поведінки і діяльності.
Основними проявами спрямованості особистості є її потреби, мотиви, ціннісні орієнтації рівень домагань, перспективи то цілі особистості.
Потреба – це стан живого організму що відображає його залежність від умов існування та зумовлює активність у досягненні певних умов.Потреби залежать від їх змісту поділяються на :фізіологічні,соціальні,духовні.

Мотиви – це повязують із задоволенням певних потреб спонукання до діяльності.Залежить від того чи усвідомлює чи не усвідомлює свої мотиви особа, вони поіляються на усвідомлені та неусвідомлені.
Усвідомлені:
А)Інтереси– емоційний вираз пінавальних потреб особистості:
Інтереси - за метою:безпосередні і опосередковані;За глибиною:поверхневі і глибинні;за широтою вузькі і широкі.
Б)Переконання – це система усвідомлених потреб, які спонукають діяти відповідно до своїх поглядів, принципів і світогляду.
В)прагнення – вони реалізуються тільки через активну цілеспрямовану діяльність і можуть набирати різних психологічних форм, зокрема таких як мрія, ідеал.
Мрія – це образ майбутнього, що створюється уявою людини.Мрія підтримує і посилює енергію людини.ІДЕАЛ – ЦЕ ОДНА ІЗ ФОРМ ПРАГНЕННЯ, яка полягає у потребі наслідувати певний приклад, ВЗЯТИЙ ОСОБИСТІСТЮ ЗА ЗРАЗОК ПОВЕДІНКИ.
Пристрасть – це такі мотиви , що мають непереборну силу.

Неусвідомлені:
а) Установка – це неусвідомлені особистістю стан готовності до певної діяльності чи поведінки.Як правило, є результатом необґрунтованих висновків, зроблених на підставі свого досвіду.Негативна установка – упередження.
Б)потяг – швидкоплинні, часом або зникають або перетворюються у прагнення, а потім виникають у почуття.


Поняття та структура темпераменту та характеру
Стійкими і притаманними людині від народження психічними властивостями є властивості темпераменту. Темперамент (від лат. temperamentum належне співвідношення частин, домірність) характеристика індивіда з боку його динамічних особливостей: інтенсивності, швидкості, темпу, ритму психічних процесів і станів. Однакове за значенням зі словом «темперамент» грецьке слово «красіс» увів давньогрецький лікар Гіппократ (VIV ст. до н. е.). Під темпераментом він розумів анатомо-фізіологічні і психологічні особливості індивіда. На його думку, темперамент визначається порушеннями в пропорції чотирьох рідин у тілі людини: крові (латинською sanguis), лімфи (грецькою фА,єу|оа), жовчі (грецькою хоХц) і чорної жовчі (грецькою цЛащо^'а) (гуморальна теорія). Теорію Гіппократа удосконалив римський лікар Гален (200-130 рр. до н. е.). З того часу людей стали поділяти на чотири групи відповідно до чотирьох типів темпераменту. Згодом виникли назви чотирьох типів темпераменту сангвінік, холерик, флегматик та меланхолік1.
В структуре темперамента принято выделять три основных компонента:
· активность – пассивность, которая проявляется во всех сферах жизни индивида (на работе, в школе, дома, во время отдыха) и может колебаться от вялости, инертности, пассивной невключенности в деятельность до стремительности осуществления действий, их высокой энергичности и продуктивности;

· эмоциональность - безэмоциональность: частота и сила эмоциональных реакций в ответ на ситуации-стимулы. Определяет особенности возникновения, протекания и угасания эмоций, их знак (отрицательные или положительные эмоции) и модальность (страх, гнев, радость и т.д.);

· особенности двигательной или моторной сферы, специфические характеристики мышечной и речевой моторики (быстрая или медленная речь, походка, движения и т.д.).

Під характером в психології розуміють сукупність індивідуа-льно-своєрідних психічних властивостей, які виявляються у типових для даної особистості способах діяльності при типових обставинах і визначаються ставленням особистості до цих обставин. Ставлення особистості визначають: 1) своєрідність емоційних переживань си-туації; 2) спосіб дії в ситуації. Так, поведінка на уроці визначається ставленням учня до нього. В однакових обставинах керуючись од-ними цілями, різні люди схильні до різних способів дій. Таким чи-ном характер, що виражається у цій схильності має спонукальну си-лу. Іноді риса характеру спонукає діяти недоцільно в деяких ситуаці-ях (впертість, лінь, гордість). Таким чином, риси характеру можуть заважати людині, якщо вони спонукають діяти проти вимог ситуації. Якщо ж властивості характеру відповідають вимогам, то вони вико-нують активізуючу роль. Характер забезпечує відносну постійність особистості, її певну незалежність від різних ситуацій, наступність та логіку в її поведінці. Найкраще характер виявляється у подоланні перешкод (сказати правду, якщо навіть будеш покараним; допомогти товаришу, навіть якщо це шкодить тобі). Активність характеру вияв-ляється у силі подолання труднощів. Такі риси характеру називають вольовими (самостійність, наполегливість).
Структура характеру – не просто сукупність його властивостей, а їх цілісна організація. Так, за однією рисою характеру можемо передбачити пов’язані з нею інші риси (скромність – чесність, ввічливість, доброзичливість). Ці, пов’язані між собою властивості, утворюють певні симптомокомплекси, або фактори. Кожен симптомокомплекс обумовлений певним ставленням особистості до окремої сторони дійсності. Виділяють чотири групи ставленнь до дійсності: 1) до спільності та окремих людей (доброзичливість, вимогливість, ввічливість, чесність); 2) до праці (відповідальність, працелюбність, старанність); 3) до речей (бережливість, акуратність); 4) до самого себе (самолюбство, зухвалість, честолюбство, гордість).
Кожна з цих груп ставлень визначає окремий симптомокомп-лекс. Наприклад: ставлення до оточуючих може бути:
Зневажливим: Довірливим
(Воно породжує різні риси характеру)
Байдужість, зухвалість, впе-ртість, замкненість, запере-чення загальних правил по-ведінки. Відвертість, поступливість, слідування правилам поведі-нки.
Ставлення людини до різних сторін дійсності не відокремлені (ставлення до праці залежить і від відношення до людей – відповідальність; ставлення до людини залежить і від ставлення до себе). Більшість рис характера залежить не від одного ставлення, а від їх системи. Можна говорити лише про переважну залежність риси від певного ставлення людини. В свою чергу симптомокомплекси також не ізольовані. Це приводить до висновку, що характер є цілісним утворенням.
« 3 »
В системі відношень особистості виділяють стрижневі та похідні від них. Так, у вчителя є стрижневим ставлення до людей, як вищої цінності, гуманістична орієнтація у відношеннях між людьми. Така особливість характера, як цілісність, робить неможливим виховання деяких рис характера, а не його системи. Необхідно формувати ставлення до різних сфер дійсності (не можна бути ввічливим без позитивного ставлення до інших). Характеру, як цілому властиві ознаки: 1) глибина: більш глибокі риси, пов’язані із стрижневими ставленнями особистості і широкою системою інших рис характеру. Через відмінність в глибині рис характеру його не можна описати переліком симптомокомплексів, а необхідно виділити глибокі і поверхневі; 2) активність або сила характеру: визначається тим, наскільки людина здатна перетворити дійсність, переборюючи труднощі; 3) стійкість: поєднана з мінливістю. З одного боку, поведінка людини незмінна в різних обставинах (людина контролює ситуацію, добивається в ній своєї мети). У тварин поведінка ситуативна, вони не можуть діяти проти обставин, на противагу людині (тварина припиняє пошук їжі, коли вона не голодна). З іншого боку, на шляху до мети, людина повинна врахувати зовнішні умови, пристосовуючись до них (властивість пластичності характеру). Це є необхідною умовою виховання та розвитку характера. Ці ознаки теж взаємопов’язані, більш глибокі разом з тим більш активні і стійкі. Перелічені ознаки залежать також від змісту відношень особистості (якщо для людини головне відношення до природи, то відповідна риса характеру і є найбільш глибокими, стійкими та сильними), а також від темпераменту (флегматик має найбільш стійку характеристику). Тому ці ознаки не враховують змістовних характеристик і не розкривають позитивної або негативної спрямованості характеру.
Прикладів типології є дуже багато. На сьогодні ця проблема має більш історичне, ніж наукове значення.
Платон: типологія за перевагою типів душі: 1) нормальний (пе-реважає розум); 2) темокритичний (мужність); 3) олігархічний (ску-пість); 4) демократичний (прагнення до насолоди); 5) тиранічний (прагнення до влади).
Лафатер: спроба виділити типи за будовою та виразом обличчя.
Галль: за поверхнею черепа (наука френологія).
Рібо: за співвідношенням почуттів та волі.
В ХХст. такі спроби: за конституцією та будовою тіла (Креч-мер, Шелдон); за вродженою спрямованістю особистості на певну сферу культури (Шпрангер): практик, теоретик, естет, релігійний, владний, соціальний. В Росії засновник типології характеру Галич виділив погані, добрі, визначні.
Існують різні риси характеру. Так, залежно від переважання психічних процесів у діяльності людини розрізняють інтелектуальні риси (гнучкість розуму, спостережливість та ін.), вольові риси (цілеспрямованість, дисциплінованість, самостійність, твердість та ін.), емоційні риси (грубість, афективність тощо). ВОЛЬОВІ
Характер не є випадковим набором рис це завжди система вза-ємозумовлених залежностей. Характер є цілісною організацією, що називається структурою характеру. Цінність структури характеру полягає в тому, що, знаючи одні риси, можна припускати, прогнозувати наявність (чи відсутність) інших.
У психологічній літературі розрізняють чотири системи властивостей характеру:
властивості, що відображають ставлення до окремих людей і колективу (доброта, злість, чуйність, вимогливість, принциповість, зарозумілість тощо);
властивості, що відображають ставлення до праці (працьовитість, лінощі, сумлінність, відповідальність та ін.);
властивості, що відображають ставлення до речей (акуратність, неохайність, недбалість тощо);
властивості, що відображають ставлення до самого себе (гордість, самолюбство, скромність, марнолюбство та ін.).

22.Схема вивчення особистості. Складання психологічного портрету особистості та його роль у розслідуванні злочинів.

При вивченні особистості необхідно проаналізувати факти:
1)зовнішні-взаємовідносиин в сімї, колективі, з друзями, умови життя в сімії. (склад, соціальне становище, професія та освіта, рівень життя сімї, життєві умови).
2)внутрішні- особливості особи:
1.здібності
2.характ ер
3.темперамент
4.знання.; 5.уміння 6)навички; 67)особливості емоційно-вольової сфери ; 8.ставлення до праці.
У практиці розслідування найб поширеним методом розробки психологічного портрету-такий психолого-криміналістичний метод, що орієнтований на зясування комплексних відомостей про 1)індивідуальні особливості особистості;
2)обставини злочину;
3)наслідки злочинної діяльності.
До психологічного портрету злочинця слід включити такі дані:
1)заг характеристика особистості та її мотивація;
2)індивідуальність особистості: вік, особливості походження, звички, схильності, навички;
3)місце проживання і місце роботи;
4)рівень освіти, професійної кваліфікації, рід знань;
5)сімейний стан та наявність дітей
6)наявність судимості в минулому
7)ставлення до окремих видів діяльності.
Розробка правильного психол портрета може інфці продуктивність, версії про особливі ознак злочину та дозволяє звужувати коло підозрюваних, що забезпечує істину у справі.


23. Генетичний аспект розвитку особистості: від задатків до здібностей
За своєю сутністю здібності це такі індивідуально-психологічні особливості, що виявляються в процесі оволодіння діяльністю, у ході набування знань, умінь і навичок. Здібності розвиваються в процесі життя індивіда2.
Дослідження природи здібностей передбачає необхідність урахування трьох істотних ознак (Б. М. Теплов): по-перше, під здібностями розуміють індивідуальні психологічні особливості, що відрізняють одну людину від іншої; по-друге, здібностями називають не всі індивідуальні особливості, а лише такі, що стосуються успішності виконання якої-небудь діяльності; по-третє, поняття «здібності» не зводиться до тих знань, умінь і навичок, що уже виробилися в людини, а передбачає певний генетичний момент. Певне значення в розвитку здібностей мають задатки (нахили) виражені анатомо-фізіологічні особливості організму (хороший кровообіг мозку, рухливість нервової системи та ін.). Задатки не визначають розвиток здібностей автоматично. Здібності це не задаток у розвитку. На формування здібностей впливає низка умов: спрямованість особистості, розумова і фізична активність, інтерес до діяльності, уява тощо. У психології розрізняють загальні і спеціальні здібності. Існують літературні, математичні, педагогічні, художні та інші здібності. У психології розглядають також теоретичні і практичні здібності. Їхня відмінність полягає в тому, що перші визначають схильність особистості до абстрактно-теоретичних міркувань, другі до практичних дій.
Є два рівні розвитку здібностей: 1) репродуктивний відображає високе вміння засвоювати знання, опановувати діяльність і виконувати її за зразком; 2) творчий уміння створювати нове, оригінальне, творче.
Високий рівень у розвитку здібностей називають талантом. Талант це сполучення здібностей, що дає змогу людині успішно і оригінально виконувати будь-яку діяльність. Результати діяльності талановитої людини вирізняються принциповою новизною

Основну рол у формуванні та розвитку характеру людини відіграє ї спілкування з усіма навколо.
У властивост для дит вчинках і формується поведінка, вона наслідує близьких людей.
Найсприятливішим періодом вважається вік від 2-3 до 9-10 років. У цей період діти багато і часто спілкуються як з ровесниками, так і доросл. Вони відкриті для сторін.
Безпосередньо на формування впливає:
Стил спілкування доросл 1 з одними на очах у дитини 2) спосіб спілкування з нею самою
Першими у дит заклад такі нриси характеру як доброта та комунікабельність, а також егоїстичність, сухість, байдужість до людей.
Важливе значення має трудова діяльність.
В ній закладається працелюбство, акуратність, наполегливість, добросовісність.
Формування рис характеру в дошк віці відбувається у грі та доступних видах домашньої праці.
В характері дитини цього віку зберігається та закріплюється риси, які постійно потребують схвалення.
В поч. класах школи формуються риси характеру, що виявляється у стосунках з людьми. Риси характеру набуті дитиною вдома і підкріпл школою зазвичай зберіга протягом всього життя.
В підлітковому віці- вольові риси,а в ранній юності-базові, моральні та світоглядні настанови.
На кінець школи, характер людини вважається сформованим і те, що відбувається з нею у подальшому майже ніколи його не змінюється.

Мова жестів і одягу та її значення для оцінки особистості
Одним із засобі спілкування у професійній діяльності юриста:1.мова і 2невербальні засоби спілкування.
До невербальних засобів спілкування є формування юристом першого враження про себе.
Залежно від того, яке враження складається , така буде і подальша доля справи.
Його формування залежить від 1)зовнішності юриста, 2).манер його поведінки3.) способу мовлення.
Зовнішність повинен бути:
1.строгий офіц. одяг.
2.аксесуари, які використовуються.
3.культура мовлення- 1 мова.
4. манера поведінки-вріноваженістть і стриманість.
Одержання інф слідчими передбачає необхідність комунікації-соц.взаємодії, спілкування. Укрим процесі спілкування здійснюється в межах процедури, визначає процесуальне положення учасників, предмета спілкування.
У розслідування злочинів розрізняютьтакттику спілкування слідчого з учасниками окремих слідчих дій.
На відміну від ін. видів спілкування- регламентація положень кримінально-процесуального законодавства і передбачає полож криміналівстики.
Комунікативна організаці охоплює:
1.встановлення психолог контакту.
2.керування спілкування з боку слідчого.
3.одержання необх інформ.
Встановлення психолог контакут можуть перешкоджати змістовні і психолог кар’єри:
1,темпераменту;
2.характеру;
3.негативні емоції.
Функції спілкування:
Регуляційно-комунікативна-регул здійснюється у 3 напрямках:
Людина регулює свою поведінку;
Повед ін. людей.
Поведінка людини регул з боку її партнерів по спілкуванню.




Характеристика, засоби і види спілкування у сфері судочинства.
у англомовній літ-рі відсутній термін «спілкув», є тільки термін «комунікація». Але ці два терміни ототожнювати не слід.Спілкув-це більш особистісне, близький духовно контакт партнерів, а Комунікація-передбачає раціональну ділову взаємодію. Не всі види К є С, тоді як С є окремим видом К.Комунікація-це зв'язок, взаємодія двох систем у ході якої від однієї системи до іншої передається сигнал з певною інфо. К притаманна і технічна система взаємодії, людина з людиною,взаємодії груп людей. 2)Спілкування як д-сть-специфічна і самостійна форма активності суб’єктів, результатом якої є певні взаємов-ни з людьми. 3)Спілкування як форма взаємодії між суб’єктами- у словнику Ожегова «взаємодія»-взаємний зв'язок двох явищ. Тому деякі і розглядають взаємодію як 1 із сторін спілкування. Андрієва:у спілкув є три взаємопов’язані сторони: 1. Комунікативна(обімн інфо між суб’єктами),2.перцетивна-сприймаюча(сприйняття партнерами один одного і на цій основі вст. взаєморозуміння)3.інтерактивна(обмін діями між учасниками спілкування).Кожна з цих сторін у реальному світі існує не ізольовано, а проявляється разом з іншими.Зміст спілкування реалізується за допомогою певних засобів, які поділ на вербальні і невербальні.Вербальні:мова,мовлення,мовні засоби, доповнюються невербальними:жести,міміка,пантоміміка. Мова-сис-ма словесних знань,яка вкл. у себе слова з їх значенням і синтаксис. Ф-ї мови: 1.комунікативна,2.позначення понять і категорій,3.передачі сусп.-го досвіду. У комунікативній ф-ї виділяють 3 сторони:а)інфо-на-передача знань; б)виразна-передача відчуттів; в)впливаюча-формує вольові якості особи, спрямовані на пікорення мови.
Процес використання літ-ї мови наз мовленням або мовленнєвою д-стю. Мовлення-це конкретне застосування мови для висловлювання думок, почуттів,настрою.Через мовлення реалізується внутрішній світ людини, явище психологічне.,завжди індивідуальне та суб’єктивне, адже виявляє ставлення людини до об’єктивної реальності. Мовлення кожної людини відрізняється вимовою,структурою побудови речень,виразністю та ін. хар-ми.
Невербальна комунікація допоміжно підсилює мовлення,розкриває краще змістовний бік.Неверб засоби використ для підсилення висловлюваного або заміняють верб засоби невербальними.Вербальні і невербальні засоби тісно взаємопов’язані. Вст, що понад 80% змісу передається виразм обличчя, 40%-тоном слів,менше 10%-значенням слів.
Види спілкування:1від учасників: а)міжособистісне;б)між групове. 2.від тривалості: а) короткочасне; б)тривале.3.Від засобів:а) вербальне;б)невербальне. 4.Від х-ру контакту між суб’єктами: а)безпосереднє; б)опосередковане.



26. Метою розвинених навичок спілкування має бути не вдосконалення здатності маніпулювати іншими, розв. здатності створюють такі умови і атмосферу стосунків, які б сприяли психічному зростанню людини, розкриттю її (психологічних) конструктивних можливостей.
Оволодіння навичками спілкування дає змогу юристам вирішувати такі проф. завдання:
з’ясування інформації про обставини, які мають значення для справи, шляхом налагодження комунікацій із свідками і очевидцями певних подій;
поєднання конфронтацій з боку інших суб’єктів при вирішенні інших завдань. Ця конфронтація виникає у зв’язку з тим, що у сфері судочинства представ. суб’єкт з різними проф. завданнями.
створення сприятливих умов для налагодження стосунків співпраці з учасниками справи;
встановлення психологічного контакту з учасниками справи.
Психологічний контакт – 1)результат співпраці між слідчим прокурором і учасниками справи; 2) як тактичний прийом проведення процесуальних дій; 3) певні умови, що відрізн. Сприятливого для всіх учасників справи.
У процес. кодексах законодавець передбачає певні засоби, що можуть забезпечити встановлення психолог. контакту:
- обов’язок роз’яснення прав і обов’язків
- попередження гром про негативні наслідки, що можуть настати в разі недобросовісного користування своїми процес правами
- повідомлення про можливість не давати показання проти себе і своїх близьких
- можливість пом’якшення покарання у випадку щирого каяття, явки з повинною.

27. Характер протікання спілкування впливає на розвиток психічних костей людини. Спілкування розвиває емоційну сферу особистості, оскільки спілкування провокує.
Спілкування розвиває у людини вольові якості, сприяє розвитку наполегливості, сміливості, зібраності, має велике виховне значення, оскільки воно розширює світогляд людини; є обов’язковою умовою формування загального інтелекту, мислення, пам’яті, уваги, вміння.
Спілкування передбачає певний рівень психіч культури, а саме:
вміння розбиратися в людях
адекватно відповідати на поведінку інших та обирати форми спілкування, які відповідають на поведінку інших
Джерелами формування психологічної культури спілкування є власний досвід і формування здатності співпереживати
Властивості юриста, які необхідні для того, щоб спілкування було ефективним:
прямий пронизистий погляд без відволікань;
врівноваженість тембру голосу;
особливий ритм мовлення (мовлення має бути доступним, лаконічним та однозначним)
насиченість мовлення словесними конструкціями з однозначним змістом.




















29 Маніпулятивне спілкування. Це спілкування, при якому до партнера відносяться як до засобу досягнення цілей. У маніпулятивному спілкуванні своєму співрозмовникові демонструється лише те, що допоможе досягненню мети. Переможе той, хто виявиться найбільш винахідливим маніпулятором, тобто той, хто краще знає партнера, краще розуміє цілі, краще володіє технікою спілкування.
Маніпулятивне спілкування, спрямоване на одержання однобічної вигоди від співбесідника з використанням маніпулятивної техніки впливу на партнера у спілкуванні (лестощі, обман, «пускання пилу в очі», демонстрація доброти) у залежності від особливостей особистості співрозмовника.
протидії: захисні механізми психіки (витіснення, перенос, раціоналізація, іронія, проекція, ідентифікація, реактивний опір та
методи стримання та протидії: попередження, призупинення діяльності організації, відповідальність осіб та організацій. Видається доцільним також посилити контроль за діяльністю ;
нормативне закріплення основних положень державної політики протидії маніпулюванню; встановлення порядку здійснення державними органами профілактичних заходів щодо запобігання маніпулятивній діяльності; розробка і закріплення основних форм і методів стримання та протидії маніпулюванню












30.Поняття конфлікту і способи його подолання.

Конфлікт (з лат. conflictus – зіткнення) – особливий вид взаємодії, в основі якого лежать протилежні і несумісні цілі, інтереси, типи поведінки людей та соціальних груп, які супроводжуються негативними психологічними проявами.

Конструктивна та деструктивна суть конфліктів

Деструктивний конфлікт переводить причини, що призвели до конфлікту, на “особистості”. Дана установка не веде до вирішення конфлікту, а навпаки, його загострює (зростає упередженість проти партнера, напруга у взаємостосунках, посилюються неприємні почуття та переживання, виникають стреси та ін.). Прикладом деструктивного конфлікту є сварка, коли кожна з конфліктуючих сторін висловлює свою негативну оцінку особистості опонента.

Конструктивний конфлікт базується не на “особистостях”, а на виявленні об’єктивних причин незгоди (різні точки зору на проблему, способи вирішення проблеми тощо). Даний підхід переводить процес проходження конфлікту від конфронтації до співробітництва. В основі співробітництва, з одного боку, лежить повага до себе, почуття власної гідності, чесність, намагання знайти справжню причину конфлікту, а з іншого, повага до інших, дружелюбність, визнання права інших на власну точку зору, позицію. Дана поведінка в конфлікті приводить до більш глибокого розуміння проблеми, взаємодовіри, готовності зрозуміти один одного і, в подальшому, вирішенню (улагодженню) конфлікту.

Види конфліктів:

внутрішньоособистісні та зовнішньоособистісні (міжособистісні, конфлікти між особистістю та групою); прямі та непрямі; індивідуальні (внутрішньособистісні та зовнішньоособистісні) і групові.


Способи управління конфліктом (способи поведінки в конфлікті)

1.Ухилення від конфліктної взаємодії. 2.Згладжування конфлікту. 3.Реалізація принципу кота Леопольда “Давайте жити дружньо!” 4.Боротьба за перемогу в конфлікті.

Компроміс.

Співробітництво – базується на впевненості сторін конфлікту в тому, що розбіжності в поглядах є закономірними, і сторони визнають право кожного на особисту думку та готові зрозуміти один одного, що дає можливість аналізувати причини розбіжностей і знайти прийнятний для всіх вихід.

Методика вирішення конфлікту:

1. “Зняти маски” (ревнивця, егоїста, диктатора, заздрісника, агресора тощо) і “стати самим собою”.

2. Виявити і усвідомити справжню причину конфлікту.

3. Відмовитися від принципу “перемога за будь-яку ціну”. В конфліктах не перемагають, їх улагоджують.

4. Знайти декілька можливих варіантів вирішення конфлікту.

5. Оцінити варіанти і вибрати кращий.

6. Переконати іншу сторону конфлікту у тому, що даний варіант є найоптимальніший (“говорити, щоб нас почули”, уміти “слухати” іншу сторону).

7. Усвідомлювати й оберігати цінність взаємовідносин.

Розв’язання проблеми під час конфлікту можна визначити як будь-які зусилля з метою розробити взаємоприйнятний спосіб улагодження конфлікту. Вирішення проблеми не обов’язково є останньою стадією конфлікту. Нерідко цей підхід використовується в першу чергу, особливо коли сторони цінують свої взаємовідносини і у них є усвідомлені загальні інтереси. В цьому разі проблеми розв’язуються відразу й ескалації не відбувається. Інші конфлікти проходять через іншу послідовність ситуацій і дій: спочатку робляться спроби вирішити проблему, а коли вони не вдаються, сторони переходять до протистояння, деякий час відбувається ескалація конфлікту, але врешті-решт досягається мертва крапка, й знову робляться спроби вирішити проблему.

У кращому разі розв’язання проблем має на увазі загальні зусилля зі знаходження взаємоприйнятного рішення. Сторони або їх представники ведуть переговори. Але через розходження інтересів повномасштабна дискусія з метою вирішення проблем не завжди є доцільною, тоді застосовується варіант з третьою стороною або посередниками. В усякому разі проблемою обов’язково треба займатися, щоб не допустити ескалації конфлікту: діяльність з вирішення проблем не становить загрози протидіючій стороні і психологічно несумісна з суворою тактикою протистояння. Робота з вирішення проблем впливає також на виявлення компромісів і можливостей для об’єднання, яке відповідає інтересам обох сторін. Можливими формами завершення конфлікту можуть бути:

припинення конфлікту внаслідок взаємного примирення сторін;
припинення конфлікту силовими методами;

припинення конфлікту шляхом його симетричного вирішення, коли виграють або програють обидві сторони;
припинення конфлікту шляхом його асиметричного розв’язання, коли виграє одна сторона;
переростання конфлікту в інше протиборство;
поступове згасання конфлікту;
глухий кут.

Успішне розв’язання проблем веде до результатів, які можна згрупувати у три великі класи: 1) компроміси; 2) угода щодо процедури для визначення переможця; 3) інтегративні рішення.

Компроміс це узгодження на основі взаємних поступок між представниками різних інтересів, думок, що стикаються між собою. Співробітництво, союз між різнорідними силами можливий лише у формі компромісів. Одна з головних умов компромісу забезпечення неможливості ухилитися від його умов і право на практику таких відхилень, але без наміру дискредитувати партнера по компромісу. Це означає, що в основі компромісу мають лежати певні принципи або конкретно окреслені умови поведінки, без чого вимога додержання компромісних угод на практиці неможлива. Умовами поступок, аби вони стали основою компромісу, є а) впевненість у правоті в чомусь протилежної сторони; б) такий стан речей, коли непоступливість і відмова від співробітництва ведуть до ще більших втрат.

Найкращою формою подолання розбіжностей з питань узгодження у процесі підготовки компромісу є дискусія, відкритий обмін думками.

Існує три види узгоджень: 1) узгодження в результаті збігу думок сторін; 2) узгодження відповідно до законодавчої або моральної волі зовнішньої сили; 3) узгодження, нав’язане одній зі сторін. Разом з тим, як свідчить практика, одностороннє нав’язування волі сильнішого суб’єкта слабшому не вичерпує сутності конфлікту, і він у будь-якій формі поновлюється. Особливо це стосується міжнародних (територіальних конфліктів. Програш у війні тягне за собою реваншистські настрої й стремління до повернення втрачених інтересів.

Інтегративне рішення таким чином інтегрує суперників, примиряє інтереси сторін конфлікту. З трьох можливих типів розв’язання проблем саме воно дає змогу отримати максимальну сумісну користь, вигоду, хоч і інтегративні рішення бувають не дуже успішними. Іноді альтернативні рішення основані на відомих альтернативах або передбачають пошуки нових можливостей, потребують творчості й уявлення. Такі рішення з’являються насамперед як результат творчого мислення. Їх можуть придумувати кожна зі сторін окремо, обидві сторони разом або третя сторона, яка виступає як посередник.Інтегративні рішення вигідні кожній зі сторін, тому їх треба добиватися.

В науці відомі і застосовуються на практиці основні способи усунення суперечностей, які лежать в основі конфлікту. Це зокрема:

усунення об’єкта конфлікту;

поділ об’єкта конфлікту між сторонами;

встановлення черговості або інших правил використання об’єкта;

розведення сторін конфлікту;

переміщення відносин в іншу площину, яка здатна виявити в них загальний інтерес, тощо.




31. Предмет та завдання КП.
. В історії розвитку кримінальної психології виділяють 3 етапи:
- кін. 18 – 1 пол. 19 ст. – порівняльно-аналітичний етап;
- кін. 19 – 1 пол. 20 ст. – науково-пошуковий (дослідницький етап);
- 2 пол. 20 – до тепер – сучасний етап.
1 етап: Термін «кримінальна психологія» (КП) було впроваджено в науку німецьким вченим Шацманом у 1792р. в праці «Думки щодо кримінальної психології».
На цей етап припадають наукові дослідження відомого вченого-криміналіста Ганса Гросса ( «КП» 1898). У цій роботі використовувались матеріали, що були отриманні експериментальним шляхом за результатами дослідження Біне, Дюго, Ебінгауса.
Таким чином, характерною рисою розвитку цього етапу було те, що розробкою її проблем займалися рівною мірою і юристи, і психологи. Результатом стало визначення предмету КП, в контексті якого виділяли 2 основні проблеми:
питання, що стосуються особистості злочинця;
питання, що стосуються злочинності як соціально-психологічних феноменів.

2 етап: Питанням КП в основному займались вчені-психологи. Вони сконцентрували свою увагу на дослідження типології злочинця та проведенні психологічних експериментів з різними категоріями злочинців.
Серед них: Лурія, Вехтєрєв, Познишев.

3 етап: На сучасному етапі КП активно розвивається. В низі вчених ВНЗ функціонують підрозділи, що займаються виключно вивченням КП (Нац. Академія внутрішніх справ Укр.). В окремих відомствах функціонують окремі служби, що здійснюють психологічне забезпечення захдів боротьби зі злочинністю.
Вчені: М.В. Костицький, Тарарухін, В.Г. Андросюк.

Предмет КП.
КП – невід’ємна частина юридичної психології. Вона сформувалась на стику психології і правознавства (кримінальне право, кримінологія і криміналістика). КП – це психологія злочинності як соціального феномену.
До предмету КП включають:
психологічні аспекти злочинної активності, злочину, його суб’єкта та жертви;
психологічні аспекти попередження злочинів.

Пріорітетними завданнями КП є:
вивчення психологічних детермінант злочинної активності;
аналіз психологічної структури злочину, окремих його стадій і видів;
з’ясування психологічних особливостей суб’єкта злочину і жертви;
психологічне забезпечення правоохороної діяльності.

Отже, КП – це галузь ЮП, предметом якої є психологічні механізми правопорушень і психологія правопорушника, психологічні проблеми утворення, функціонування і розпаду злочинних груп. КП досліджує психологію особистості здочинця і злочинної групи, а також психологічні способи впливу на цю особистість і групи.
32. Психологія злочинної поведінки. Особливості вольових та емоційних процесів при підготовці й скоєнні злочинів.
Психологічний аналіз злочинної поведінки – це аналіз психологічного змісту структури злочину.
Злочинні поведінка – це цілеспрямований, мотивований акт протиправної поведінки, якою досягається певна мета. Структурними елементами злочинної поведінки є:
мотив, мета і зміст злочинного умислу, а також форма вини;
предмет дії, спосіб, засоби і умови її реалізації;
досягнення результата поведінки і ставлення суб’єкта до цього результату.
Ціль та мета як компоненти злочинної поведінки визначають спрямованість дій особистості злочинця. Вони визначають ступінь усвідомленості вибору засобів для досягнення мети. Цілі, як правило, не визначаються зовнішніми факторами, а формуються у свідомості людини. Усвіломивши ту чи іншу потребу, людинааналізу реальні умови її задоволення і мисленнєво уявляє можливі варіанти її поведінки, зваживши всі «за» і «проти» та обирає оптимальний для неї шлях досягнення цілей. Якщо результат дії перевищив запланову мету – це називається перевиконання цілей (у праві – ексцес виконавця). В такому разі результат не охоплюється суб’єктивною ціллю.

33. Поняття мотиваційної сфери злочину. Співвідношення мотиву, цілі та результату при вчиненні злочину.
Для характеристики змісту злочинної поведінки недостатньо знати лише її ціль. Крім цілі кожна дія завжди має свій мотив. Вчиняючи будь-яку дію, особа куреється намірами. Для правильного розуміння змісту злочинної поведінки важливо зрозуміти істинне співвідношення між наміром і ціллю. Будь-якою людською дією керує мотив, в основі якого лежить намір і ціль. Людина завжди мотивує свою поведінку, завжди може дати пояснення чому вчинила так, і чим керувалась. В основі будь-якого вчинку лежить мотиваційна складова.
В психологічній науці під мотив розуміють джерело активності людини, яке проявляється в активних діях. Розрізняють усвідомлювані і неусвідомлювані мотиви (спонукання). Мотиви безпосередньо пов’язані з потребами, під якими розуміються переживання необхідності в чомусь. Мотив – спосіб задоволення потреби. Мотиви в об’єктивній формі – думки, поняття, ідеали, що спонукають людину до діяльності для задоволення потреб.
В практичній діяльності важливим є вчасно з’ясувати мотиви злочинної поведінки, з’ясувати ті обставини, які допоможуть спрогнозувати майбутні дії злочинців та попередити їх.

34. Психологічні особливості особистості злочинця.
Будь-який вид діяльності, в тому числі і злочинної, обумовлений психологічними особливостями самого злочинця. У ст. 91 КПП серед обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, виділяються обставини, що характеризують особу обвинуваченого. Втім, психологічні дослідження свідчать, що в конкретній діяльності неможливо абсолютизувати якісь злочинні особистості. В той же час у кожного злочинця є щось спільне з іншими злочинцями певної категорії: всі шахраї є спостережливими, схильними до фантазії, крадії – винахідливі і здатні реагувати на непередбачувану зміну обставин.
Вивчення особистоті злочинця має відбуватись з урахуванням соціального середовища, оскільки особистість злочинця виникає як результат взаємодії соціального середовища та конкретної особистості.
Порівняння досліджень злочинців та законослухняних громадян дозволяє зробити висновок, що для злочинців притаманними є високий рівень тривоги і невпевненості в собі, імпульсивність і агресивність, відсторонення від суспільних цінностей і спілкування.
Особистість злочинця представляє собою індивідуально оформнеле буття антисоціальних явищ і процесів. Люди не народжуються злочинцями, а стають ними під впливом певних соціальних факторів. Це продукт своєрідного саморозвитку під впливом умов соціального середовища.
Визначальну роль у формуванні злочинності відіграє система цінностей орієнтованих поглядів і соціальних установ. При характеристиці особистості злочинця слід враховувати такі ознаки:
соціально-демографічні;
соціально-психологічні (риси характеру, рівень інтелекту, освіченості);
психофізіологічні (характер, темперамент, наявність чи відсутність фізичних чи психологічних вад).

35. Психологія потерпілого.
У психології потерпілого вживається 2 поняття – потерпілий і жертва.
Ст. 55 КПК визначає потерпілого як фізичну чи юридичну особу, якій завдано відповідної шкоди (фізична особа – моральна, фізична, майнова; юридична особа - майнова) кримінальним правовпорушенням. Поняття «жертва» не позначає процесуального статусу особи, яка є учасником кримінальної справи. Жертва – це фізична особа або група фізичних осіб, яким злочином нанесено або опосередковано заподіяно шкоду, не залежно від того чи визначено її в офіційному порядку потерпілою чи вона сама себе такою вважає. Жертва – це психологічний стан особистості, основним почуттям якої є страх.

Віктимологія – галузь психології, предметом дослідження якої є феномен жертви. Психологія жертви – це сукупність індивідуальних психологічних ознак, які підвищують ймовірність вчинення злочину. Фактори:
наявність вторинної вигоди (інколи перебувати в статусі жертви вигідно – хвороба, батьки не дозволяють покинути їх будинок);
переконання жертви (полягає в впевненості жертви в тому, що світ є ворожим до неї).

Основними кримінально-психологічними різновидами жертв є:
за кількістю ознак:
індивід;
групова (від 1 до 10);
масова (10 і більше).
за кількістю злочинних посягань щодо особи:
разова;
епізодична;
стійка.
за часом настання наслідків:
безпосередня (шкода настає відразу після вчинення злочину);
віддалена.
залежно від характеру поведінки жертви:
жертва, яка не створює сприятливих обставин до скоєння злочину (нейтральна);
жертва, яка ствроює умови до скоєння злочину.
за рольовою поведінкою:
випадкова – внаслідок збігу обставин;
прихована провокація;
відверта провокація.
залежно від співвідношення вини злочинця та жертви у скоєні злочину:
повністю невинні жертви та абсолютно винні злочинці;
жертва із незначною провиною та значною виною злочинця;
жертва із більшою провиною, ніж у злочинця;
жертви повнічтю винні;
стимулюючі (психологічні чи фізичні вади, малоосвітні люди, особи похолого віку).

Віктимна характеристика жертви злочину: високий коефіцієнт віктимності особи від 20 р.. На віктимність впливає рівень освіти. В цілому з півищенням рівня освіти знижується загальна ймовірність стати жертвою злочинних посягань. Серед фізіологічних станів, що впливають на віктимність є стан сп’яніння, що виконує такі функції:
знижувальну (знижує супротив до опору);
провокаційну (підвищення рівня провокаційної поведінки, відключення вольових зон мозку).

36. Психологічний аналіз особистості неповнолітнього злочинця.
Виокремлення неповнолітніх як спеціальних елементів психологічного дослідження пов’язано з тим, що темпи злочинності неповнолітніх у 2,5 рази пеервищують злочинність дорослих осіб.
Класифікація вікових груп:
неповнолітні:
підлітки (від 11 до 15 р.);
юнаки (від 16 до 18 р.);
молодь (від 20 до 30 р.);
зрілий вік (від 30 р.).

В індивідуальному плані неповнолітнім властива докорінна перебудова організму, зумовлена статевим дозріванням. Це впливає на психіку – самооцінку, взаємовідносини з оточуючими та характер соціальної поведінки.
До соціально-психологічних детермінант злочинності неповнолітніх належать:
диспропорція майнового розшарування суспільства. А це, в свою чергу, зумовлює розвиток соціальної кризи;
несприятлива ситуація в сім’ї (в Укр. Розпадається кожен 2 шлюб).
Таким чином, у неповнолітніх формується схильність до протиправної поведінки, яка спершу прявляється у:
втечі з дому;
прогулюванню занять;
дрібному хуліганстві;
вимаганні грошей у слабших.
З віком такі форми девіантної поведінки переростають у злочинні діяння.

37. Психолого-правова оцінка організованих злочинних угрупувань.
Організована злочинність є найбільш суспільно небезпечною. Серед зареєстрованої в Укр. злочинності – 10 % вчинені організованими злочинними угрупуваннями (ОЗУ). Слід відзначити, що ці злочини відзначаються високою латентністю.
Основними психологчними характеристиками ОЗУ є:
згрупованість;
високий рівень детермінантності;
функціонально-рольова структура і чітко визначена ієрархія і високий рівень спрацьованості.
Розглянемо детально різні організовані злочинні формування, соціально-психологічні особливості їх злочинної діяльності, методи їх нейтралізації. 1. До найбільш простого типу злочинних формувань зараховують так звані випадкові злочинні групи, які складаються з 2-х і більше виконавців, що скоїли злочини без попередньої домовленості, які мають найнижчий рівень психологічної згуртованості, які виникли випадково, часто в ситуації, що виникла раптово. В таких групах відсутня чітка психологічна, функціональна структура, ще не виділився лідер. Рішення співучасниками злочину часто приймаються під впливом якоїсь ситуації, яка виникла спонтанно, під впливом емоцій, настрою, почуття солідарності співучасників. Тому і злочин скоюють без попередньої домовленості, без розподілу ролей і функціональних обов'язків, без зарання продуманого плану, "гурбою" (скопом), тобто спільно. Така група, як правило, здійснює злочин раптово, часто піддавшись чийомусь заклику, наприклад: наших б'ють, або просто під впливом загального емоційно-вольового настрою. Оскільки ступінь групової згуртованості між членами такої групи є досить низькою, тому взаємна залежність, підтримка у них при розкритті проявляється слабо. Така форма групової співучасті найбільш розповсюджена серед молоді, осіб психопатичного кола, які не мають кримінального досвіду, при здійсненні хуліганських дій, вбивств, зґвалтувань. В ситуації здійснення таких злочинів співучасники приєднуються до виконавця, який вже почав здійснювати протиправні дії, хоча вже усвідомлюють, що всі вони діють разом (гуртом ). 2. Компанії, які складаються з 2-х і більше осіб, які зарання, за попередньою згодою домовились разом скоїти злочин. Така домовленість відбувається стосовно місця, часу або способу здійснення злочину. Дана форма співучасті може поєднуватись, як із звичайним співвиконанням, так і з співучастю, в прямому розумінні цього слова, тобто розподілом ролей. Такі групи виникають з випадкових груп, особливо якщо останнім вдається залишитись нерозкритими. В таких групах поки-що ще немає чітко визнаного лідера (вожака), проте вже виділяється з найбільш активних її членів керівне ядро, зростає значимість взаємостосунків між членами групи у зв'язку із здійсненням ними злочинів. Такі злочинні групи, як правило, складаються із злодіїв, шахраїв, грабіжників, розбійників. Члени цих груп проявляють велику згуртованість у ході протидіяння (зусиллям правозахисник органів). Для співучасників злочинних груп типу компанії, думка її членів, особливо керівного ядра, вже має більше значення. Тому одержати інформацію про їх особисту і групову злочинну діяльність буває важче. Проте згуртованість членівтаких груп не така висока, щоб неможливо було подолати кругову поруку, яка їх об'єднує і добитись від них правдивих показів. Такі групи є проміжними, випадковими і організованими групами. З. ОРГАНІЗОВАНА ЗЛОЧИННА ГРУПА - більш досконала, а тому і більш небезпечне кримінальне об'єднання, оскільки є "стійкою групою осіб, які зарання об'єднались для здійснення одного чи декількох злочинів". Така група детально готує і планує злочин, розподіляє ролі, забезпечується технікою. Таке групування має чітко виражену ієрархію. В складі таких угрупувань декілька десятків учасників. В них є лідер, керівне ядро (з декількох осіб), суворе дотримання принципу "одновладдя". Керівник планує і готує злочин, розподіляє ролі між учасниками. В залежності від характеру злочинної діяльності групування поділяється на декілька ланок, які забезпечують її життєдіяльність: бойовики, групи прикриття, розвідники. Організатора, учасники групи (групування), як правило, знають особисто. Такі об'єднання існують тривалий час, займаючись злочинами як бізнесом. Часто це - контрабанда, рекет (вимагання), крадіжки майна, розбої, крадіжки автомобілів. Звідси виникає потреба у спеціалістах різної кваліфікації, що і визначає число учасників групування, створюючи досить широку периферію (зовнішні контакт). Прикладом такої групи є БАНДА, тобто організована, стійка, озброєна група з 2-х і більше осіб, які зарання об'єднались для здійснення нападу на громадян або організації. Банда може бути створена і для здійснення одного, але такого, що вимагає детальної підготовки, нападу. Основною ознакою банди, як стійкої групи, є озброєність її членів. Для визнання того, що банда озброєна, достатньо щоб зброя була хоча б у одного з її членів при поінформованості про це інших учасників даного злочинного формування. В банді є отаман, контррозвідка, ієрархія, суворе підпорядкування і неминуча розправа за непослух, або за спробу відмови від продовження злочинної діяльності. В таких групах насилля до її членів є способом, що забезпечує її існування, підтримання певного психологічного мікроклімату в групі, який характеризується своєю жорстокістю і взаємною підозрілістю. У будь-якій злочинній групі існує кругова порука між її членами, мета якої полягає у взаємній підтримці один одного з метою протидіяння зусиллям органів правосуддя. Ефективним способом порушення кругової поруки є роздрібнення її найбільш активних учасників, локалізація їх діяльності, яка спрямована на те щоб перешкоджати зусиллям правозахисник органів, виведення з під впливу організаторів кругової поруки підлеглих учасників злочинної групи. 4. Найбільш небезпечною і найбільш досконалою формою організованого злочинного формування є згуртована організована група ( організація ), яка створена для здійснення важких або особливо важких злочинів. Від інших груп вона відрізняється ще більшою згуртованістю, яка стає її необхідною ознакою. Згуртованість - передбачає наявність в злочинній організації складних організаційно-ієрархічних зв'язків, детальної конспірації, системи захисних мір (внутрішньої контррозвідки), охоронців, бойовиків, найманих убивць, зв'язок з державними правоохоронними органами (корумпованості), наявність в обігу значної суми грошей та інших матеріальних цінностей. Це - зовнішні, об'єктивні ознаки згуртованості організованої злочинної групи. Поряд з ними існують і соціально-психологічні критерії згуртованості, про які велась мова вище. Особистісні контакти на емоційній основі, на взаємній особистій симпатії поступово стають непотрібними і внаслідок цього витісняються кримінальними, чи діловими стосунками. В зв'язку з цим учасники злочинної групи починають застосовувати конспірацію. Їх лідер контактує лише з вузьким колом найбільш наближених до нього осіб ("авторитетів"), яких рядові члени групи можуть навіть і не знати особисто. Тому в такій групі відбувається своєрідна трансформація і в розподілі злочинних прибутків між її членами: в залежності від статусу кожного учасника злочину в групі виділяються певні суми в спеціальний грошовий фонд групи ("общак"), яким розпоряджається лідер. 5. Ще більш організованим злочинним формуванням є злочинні співтовариства (злочинні організації), а також різні об'єднання організованих злочинних груп, які створено для здійснення важких або особливо важких злочинів. "Злочинним співтовариством (злочинною організацією) є об'єднання, що входять в його структуру організованих злочинних груп для розробки, координації, підтримки, розвитку злочинної діяльності цих груп, систематичного здійснення ними важких або особливо важких злочинів". Організоване злочинне співтовариство з метою самозбереження намагається опиратись вже не тільки на переваги своєї організації, але і на державні, громадські інститут, починає втілюватись в легальне підприємство. Подібні організовані злочинні формування відрізняються тим, що мають; 1. солідну матеріальну і фінансову основу - від загальних грошових кас ("общаків") , до створення власних комерційних структур, вкладання великих грошей в нерухомість або банки; 2. колегіальний орган, за допомогою якого керується злочинне співтовариство, курируються його різні філіали, підтримується зв'язок з державними чиновниками, "відмиваються" гроші. 3. статут, у вигляді неформальних, але в той же час обов'язкових для виконання правил і норм поведінки членів групи, існуючих традицій, санкцій за їх порушення; 4. ще більш вдосконалену функціонально-ієрархічну систему побудови організації, різноманітні групи захисту, прикриття із залученням до них представників владних структур, різні комісії примирення, свої "суди"; 5. інформаційну базу про корумпованих чиновників державного апарату, про стан справ в органах влади, банках, підприємницьких структурах; 6. своїх довірених осіб в органах влади, в судовій та правозахисній системах, що вказує на корумпованість цих систем; 7. свій жаргон, мовно-понятійний апарат спілкування всередині групи. Враховуючи особливість та специфіку небезпеки для суспільства таких стійких згуртованих злочинних угрупувань, різних злочинних співтовариств (злочинних організацій), їх створення, членство в групах або здійснюваних ними злочинах будь-якої форми співучасті - визнається злочином. Вивчення учасників організованих злочинних груп, показує що це - здебільшого особи чоловічої статі, середній вік 22-25 років. Не менше половини з них були раніше засудженими, відрізняються всіма або майже всіма ознаками кримінального професіоналізму: o стійкість злочинного заняття, яке відповідає кримінальній спеціалізації; o досить високий рівень володіння кримінальними знаннями та навичками (кримінальна "кваліфікація"); o злочинна діяльність є для них основним джерелом одержання засобів існування; o інші зв'язки з асоціальним середовищем Отже, "професійний злочинець" - це особа, яка систематично займається злочинною діяльністю з використанням кримінального пізнання і досвіду, яка маєстійкий характер і є основним джерелом одержання засобів існування. Саме професійні злочинці, як правило є організаторами, активними учасниками, виконавцями здійснених злочинів. Серед них багато тих, хто має добру спортивну підготовку, досконало володіють зброєю, навичками водіння автомобіля. Багато з них зловживають спиртним, вживають наркотики. Добре серед учасників злочинних груп виділяється фігура лідера (вожака), часто, який має кримінальний статус "злодія в законі".
38. Психологія співучасті.
Для України боротьба з організованою злочинністю має першочергове значення у справі забезпечення національної безпеки держави і навіть пов'язана з проблемою нашого виживання. Ця думка була висловлена майже п'ять років тому на розширеному засіданні Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України. Однак і сьогодні важко заперечувати її актуальність. Організована злочинність продовжує залишатися «ворогом номер один» для молодої Української держави. Ст. 28 КК України визнає злочин учиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь кілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об'єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи. Злочин визнається вчиненим злочинною організацією, якщо він скоєний стійким ієрархічним об'єднанням кількох осіб (три і більше), члени або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп. Отже, злочинна організація це різновид малих [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] груп або навіть середніх, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] видовою ознакою яких є антисуспільна спрямованість. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] має низку [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ознак (властивих і злочинним [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] як сукупностям осіб, які [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] між собою стосунки, що мають ознаки організованих форм діяльності з досягнення спільної злочинної мети): 1) [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] має цільову природу, оскільки створюється для реалізації визначеної мети та оцінюється через досягнення останньої. Це означає, що організація становить засіб та інструмент забезпечення функції об'єднання і регламентації поведінки людей заради такої мети, яка не може бути досягнута ними поодинці; 2) задля досягнення мети члени організації змушені розділятися за ролями та статусом. Відповідно соціальна організація становить складну взаємопов'язану систему соціальних позицій і ролей, що виконуються членами організації. Соціальна організація дає особі змогу задовольнити свої потреби та інтереси в тому обсязі, який визначено її соціальним статусом, соціальними ролями, які вона виконує, соціальними нормами та цінностями, загальновизнаними в певній соціальній організації; 3) організація виникає на основі розподілу праці та її спеціалізації за [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ознакою. Тому в соціальних [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] утворюються різні горизонтальні структури. Однак істотнішим для розуміння організації є те, що вона завжди будується за вертикальною (ієрархічною) ознакою, в якій досить чітко виділяються підсистеми, що керують, та керовані. Необхідність керівної системи зумовлена необхідністю координації різноспрямованої діяльності горизонтальних структур. Ієрархічність побудови організації забезпечує досягнення єдиної мети, надає їй стійкості та робить її ефективною; 4) керівні підсистеми створюють свої специфічні засоби регулювання та контролю за діяльністю організації. Серед них значну роль відіграють так звані інституціональні, або внутрішньо-організаційні норми, тобто норми, що створюються діяльністю спеціальних інституцій, які мають на це особливі повноваження. Зазначені інституції реалізують нормативні вимоги, підтримують їх своєю особливою владою та впливом, контролюють їх виконання та застосовують санкції. З моменту виникнення група прагне до консолідації, встановлення внутрішньогрупової згуртованості, солідарності, забезпечення якнайповнішого взаєморозуміння між її членами, до формування у них спільних поглядів на життя. Тому зрозуміло, що коли в конкретній формальній групі панують антисуспільні погляди, коли ця група прагне досягти протизаконної мети, то вона неминуче негативно впливатиме на кожного свого члена. В таких групах виробляються певні групові норми, яких має дотримуватися кожен учасник групи. Ці норми закріплюються у взаємних експектаціях членів групи. У процесі стабілізації групи посилюється тиск на тих її учасників, які не виправдовують групових очікувань. Цей тиск тим сильніший, чим згуртованіша група, чим більше організованості в її діях. Однак слід зауважити, що підкорення окремих учасників групи прийнятим у ній [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], нормам поведінки, не завжди буває добровільним. Це можливо як у разі певних розбіжностей інтересів конкретної особи з інтересами групи загалом, так і тоді, коли інтереси групи з часом втратили для неї значення. Організованому злочинному угрупованню потрібний [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], який здатен розробити, організувати, спланувати й забезпечити в оптимальний термін і з оптимальним ефектом наявними засобами досягнення злочинного результату. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] в організованому злочинному угрупованні розуміється як один із [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] організації соціальної групи, керування нею, який сприяє досягненню групової мети[20]. Можна визначити такі основні функції лідера: [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], організаторську, нормативно-регулятивну. Вся їх протиправна поведінка становить реалізацію зазначених функцій.

39. Роль жертви у ґенезі злочину.
Потерпілий особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Тому його психологічні стани можуть визначатися «обвинувальним» ухилом, перебільшенням збитку і вини обвинуваченого. Почуття потерпілого можуть бути пов' язані з депресією, соромом, образою тощо. У переважній більшості випадків потерпілі відчувають тривогу, страх перед можливою помстою злочинця.
У механізмі злочину існують взаємозв'язок злочинця і жертви (потерпілого), певна вибірковість з боку винного. Психологія конфлікту «злочинець жертва» може набувати різних форм. Причому жертва злочину до злочинної події відрізняється тією чи іншою поведінкою. Залежно від ролі потерпілого (жертви) у ході реалізації злочинного наміру розрізняють декілька видів типової поведінки з боку жертви злочину: позитивну, нейтральну, провокуючу.
Позитивна поведінка це поведінка, спрямована на запобігання конфліктній ситуації, припинення злочину і затримання злочинця (соціально позитивна поведінка). Нейтральною називається поведінка, що не сприяє вчиненню злочину, але і не перешкоджає цьому (байдужа поведінка). Провокуюча поведінка це така поведінка з боку жертви злочину, що створює реальну можливість, сприяє реалізації злочинного наміру (характером, тривалістю та інтенсивністю). Така поведінка стає причиною вчинення злочинного акту або сприятливо впливає на формування злочинного наміру. Провокуючу поведінку іноді називають негативною.
Провокуюча поведінка жертви сприяє виникненню у злочинця негативних емоційних станів (агресивність, гнів, озлоблення та ін.), що зумовлюють вчинення вбивств, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень тощо. Так, систематичні приниження та образи можуть викликати гнів, унаслідок чого кривднику можуть бути заподіяні тілесні ушкодження. Провокуючою поведінкою є легковажні або аморальні дії потерпілої (розпусність стосунків, демонстрація сексуальної приступності та ін.) при зґвалтуваннях.
Вчення про жертву злочину називається віктимологією (від лат. victima жива істота, принесена в жертву богу, жертва; і грец. ^буо^ слово, вчення). У віктимології виділяють індивідуальну, видову та групову віктимність.
Віктимність визначається як підвищена здатність людини через низку духовних і фізичних властивостей, а також соціальну роль чи статус ставати за певних обставин жертвою злочину.
Важливе значення має вирізнення видів віктимності: 1) віктимо-генна деформація сукупність соціально-психологічних особливостей особи, пов' язаних із особливостями її соціалізації; 2) професійна ві-ктимність (обумовлена виконанням деяких соціальних функцій, наприклад, інкасатор, таксист, міліціонер та ін.); 3) вікова віктимність (як біологічна властивість); 4) віктимність «патологія» (як наслідок патологічного стану особи тяжкий соматичний розлад, фізична недуга чи психічне захворювання).

40. Мотивація злочинної поведінки неповнолітніх.
Злочин і злочинця необхідно розглядати в діалектичній єдності. Без цього неможливо розібратися в джерелах злочинного діяння, виявити механізм його вчинення. Адже злочинна поведінка, як і будь-яка поведінка людини, має дві основні групи ознак. Суб'єктивні мотиви, мета, намір людини та об'єктивні фізичні рухи і дії. Злочин, перш ніж втілитися в небезпечні для суспільства дії, проходить стадію внутрішнього, психологічного визрівання. Людина спочатку вирішує, а вже потім вчиняє злочин. Рішучість особистості вчинити злочин називається наміром. Вчинити злочин навмисно значить усвідомлювати характер свого вчинку, передбачати його суспільну небезпечність, наслідки та свідомо допускати їх. Характер наміру, таким чином, значною мірою свідчить про те, як злочинець ставився до вчиненого ним злочину.
При цьому намір розрізняється, насамперед, за ступенем обдуманості злочину: чи виник він раптово, чи готувався заздалегідь, задовго до вчинення злочину; чи є він наслідком зненацька сформованих обставин або спеціально вибраних умов. Адже для оцінки того, наскільки морально запущена та суспільно небезпечна особистість, необхідно визначити, як вона прийшла до рішення вчинити злочин. Звичайно, заздалегідь виниклий намір говорить про більшу небезпеку злочину та злочинця в порівнянні з наміром, який виникає раптово в якості емоційного відношення до тих або інших несподіваних обставин.
В залежності від особливостей наміру серед неповнолітніх правопорушників закону можливо виділити три основні їх групи. Перші ті, у кого намір вчинити правопорушення та злочин виник раптово. Другі ті, хто заздалегідь обміркував протизаконну дію, готувався до її здійснення. Треті ті, хто іноді знали заздалегідь про вчинення злочину, а іноді намір у них виникав раптово.
Для першої групи характерно те, що противоправний намір тут цілком можна розглядати як своєрідну суспільно небезпечну реакцію па сформовані обставини. Неповнолітній зазвичай не обмірковує заздалегідь злочинну дію, шляхи та засоби досягнення злочинного результату. Більше того, іноді навіть за кілька хвилин до вчинення злочину він і не задумується про нього. Рішучість вчинити так, а не інакше нерідко виявляється зненацька для молодої людини і швидко реалізується у вчинку та діях. Саме тому можна говорити про намір неповнолітнього як про таку форму провини, яка виникає в залежності від ситуації, тобто як реакція на непередбачену ситуацію.
Для другої групи характерний злочинний намір, який виникає в поверхневому і суперечливому усвідомленні суспільної шкоди. Це виражається в тому, що більшість підлітків та юнаків, зважуючись на вчинення злочину, усвідомлюють лише фактичну сторону свого діяння (тобто самі дії та предмет зазіхання). При цьому вони не вміють оцінювати соціального значення свого вчинку його шкідливості для інтересів суспільства.
Для третьої групи особливість злочинного наміру проявляється в його спрямованості. Вона виражається в бажанні досягнення злочинних наслідків та визначається метою злочину9 тобто результатом. Специфіка його полягає насамперед у тому, що підлітки або юнаки досить часто не мають чіткого уявлення про мету злочинного діяння. "Так захотілося", "не знаю, як вийшло", "інші робили, і я теж" за допомогою такого роду відповідей вони нерідко пояснюють причини злочину. Специфіка виражається й у тому, що серед підлітків та юнаків, на відміну від дорослих людей, досить розповсюджені с протиріччя між метою діяння та засобами його досягнення. Так, у злочинах неповнолітніх нерідкі випадки, коли спрямованість наміру, його ціль не є антигромадськими. Злочинне діяння в наявності, але ціль його сама по собі аж ніяк не злочинна захист достоїнства товариша і свого власного, бажання надати допомогу іншій особі, прагнення утвердити себе в очах однолітків і т. ін. Специфіка спрямованості наміру неповнолітніх визначається тим, що психологічним джерелом цієї спрямованості та цілей діяння є вікова мотивація, тобто сукупність конкретних збудників (мотивів), якими визначається поведінка молодої людини.
Мотиви злочинних діянь, вчинених підлітками і юнаками, як правило, досить розрізнені та поверхові. Вони являють собою картину з яскраво вираженою дитячою мотивацією. Мотиви злочинів неповнолітніх значною мірою проявляються на основі групових дій. Як правило, найбільш розповсюджені престижні та наслідувальні мотиви, а також намагання до самоствердження серед товаришів та однолітків. Значний вплив па мотивацію має і той факт, що більшість молодих людей вчиняють злочин в стані сп'яніння, тобто тоді, коли підліток і юнак деякою мірою втрачають контроль над вчинками і їхніми спонуканнями. Звідси досить високий відсоток і так званих невмотивованих злочинів, тобто діянь, внутрішні причини яких неповнолітній не може чітко визначити. Звичайно, тут завжди потрібно мати на увазі й те, що мотиви злочинної, як і іншої поведінки, далеко не завжди усвідомлюються не тільки неповнолітніми, а й дорослими.
У тих випадках, коли неповнолітній чітко уявляє власну мотивацію до злочину, нерідко виявляється, що серйозний вплив на нього мають протиріччя між рівнем домагань неповнолітніх і можливостями їхнього задоволення. Підліток та юнак часто мають завищені домагання насамперед матеріального порядку: мати якусь річ, мати кишенькові гроші, гарний і модний одяг і т. ін. Будучи не задоволеними, ці домагання можуть обумовлювати формування корисливих за своєю сутністю спонукань, які втілюються в злочинних зазіханнях на державну та особисту власність.
Якщо ж спробувати звести в групи найбільш важливі мотиви злочину неповнолітніх, то виявиться, що для більшості з них характерні:
прагнення (у тому числі шляхом порушення закону) продемонструвати перед товаришами сміливість, хоробрість, рішучість;
безглузда рішучість вчинити виражається в необдуманому суспільно небезпечному діянні;
корисливе відношення до предмета домагання, заради якого неповнолітній готовий порушити правові заборони.
Таким чином, спонукають молоду людину до злочинної дії не He-усвідомлена неповага до закону, не відсутність зайнятої антигромадської позиції, не ідейне переконання, а інше... На першому місці для неї перекручений, неправильно зрозумілий авторитет серед однолітків, що значить для правопорушника в тій або іншій ситуації більше, ніж інтереси суспільства та його членів. Порушує закон той, хто в стані сп'яніння, перебуваючи під впливом групи, не вміє правильно оцінити виникле спонукання, виявляється нездатним осмислити його та в результаті втрачає почуття відповідальності за свої вчинки.
Як бачимо, психологічне джерело злочину неглибоке. Але якими б поверховими й елементарними не здавалися злочинні наміри, вони все-таки настільки сильні, що в змозі диктувати неповнолітньому умови протиправної поведінки. Вони настільки стійкі, що цілком можуть визначати досить тривалу рішучість злочинної дії. Вони настільки діючі, що в різних ситуаціях здатні втілитися в різноманітні злочинні діяння. При всій наївно-дитячій мотивації ці спонукання антигромадські за своїм змістом і визначають як незначні, так і небезпечні для суспільства тяжкі злочини.
Неповнолітні це особи, які не досягли 18-літнього віку. Для дітей дошкільного і молодшого шкільного віку характерними є наявність підвищеного навіювання і схильність до фантазування. Несприятливе найближче побутове оточення і відсутність достатнього життєвого досвіду спричиняють формування перекручених уявлень про такі моральні поняття, як дружба, товариськість, сміливість, скромність тощо. Часто підліток бере участь у вчиненні злочину через помилкову товариськість, боязнь зарекомендувати себе боягузом, не виявити рішучість, сміливість. Неповнолітнім цього віку притаманний негативізм як заперечення чужих авторитетів (особливо у періоди вікових криз). Підліток може заперечувати авторитет батьків, педагогів, усіх, хто має «владу», ігнорувати вимоги, що ставляться до нього. Психології неповнолітніх притаманне явище конформізму. Конформність це піддатливість людини реальному чи уявному тиску групи. Яскравий прояв конформності неповнолітніх виявляється під час вчинення ними групових злочинів.

41. Психологічні засади організації слідчої діяльності
Організаторські здібності слідчого, прокурора, судді виявляються в декількох напрямах їхньої діяльності: а) самоорганізації, що виражається в дисциплінованості, правильному розподілі часу, чіткому виконанні різних обов' язків; б) організації діяльності інших осіб, які здійснюють однорідні або різні функції; в) організації і координації діяльності установ, які виконують правоохоронні обов'язки стосовно ситуації, що виникл. Важливу роль в організаторській діяльності відіграє знання психології колективу, яке дає змогу правильно спрямувати організаційні зусилля, використовуючи для цього психологічні особливості його учасників. Психологічна сумісність, особливості темпераменту і характеру дають можливість використовувати їх з організаційною метою.
Організаторська сторона діяльності передбачає насамперед ініціативу як здатність об' єднувати осіб для реалізації висунутої ідеї, вирішення завдання. Ініціатива також є необхідною передумовою для визначення окремих завдань і виявлення оптимальних шляхів досягнення мети. Таким чином, ініціатива містить у собі не тільки ідею, а й прогнозований план можливого втілення. Це потребує значних психічних зусиль, пов' язаних з організаторськими здібностями та їх професійним розвитком. Особливості організаторської діяльності, зумовлені виконуваними функціями (дізнавача, слідчого, судді, прокурора), мають свої професійні характеристики і діапазон застосування. Однак усім їм притаманні ініціатива і підпорядкування діяльності поставленому завданню і плану його виконання, що значною мірою впливає на ефективність виконуваних дій та їхню практичну спрямованість.
В організації роботи осіб, які здійснюють правоохоронну діяльність, важливе значення має здатність протистояти тим негативним емоціям, що можуть виявитися при виконанні професійних функцій. Негативні емоції можуть бути зведені до мінімуму за рахунок глибокої впевненості в значущості виконуваної роботи, її високій соціальній корисності, а також задоволення, що дає вирішення завдань стосовно здійснення правосуддя.

42. Організаційно-психологічні аспекти взаємодії суб’єктів досудового слідства
Психологія організації ґрунтується не тільки на розумінні тих або інших завдань, пов' язаних з досягненням мети, а й на вмінні правильно знайти оптимальні шляхи їхнього вирішення. У цьому аспекті важливу роль відіграє творчий елемент у судово-слідчій діяльності, що полягає в обранні найбільш ефективних процесуальних дій, їхніх систем, ступеня і послідовності використання. Значна увага в організації діяльності осіб, які здійснюють функції в судово-слідчій роботі, приділяється їхнім особистісним нахилам і здібностям (організатор, виконавець, індивідуаліст, колективіст та ін.), що істотно впливає на відповідність обраної соціальної ролі службовому становищу і визначає ефективність виконуваних функцій.
Важливу роль в організаторській діяльності відіграє знання психології колективу, яке дає змогу правильно спрямувати організаційні зусилля, використовуючи для цього психологічні особливості його учасників. Психологічна сумісність, особливості темпераменту і характеру дають можливість використовувати їх з організаційною метою

43. Психологічні особливості проведення окремих слідчих дій
Метою кожної слідчої дії є одержання доказів, які сприяють розслідуванню злочинного діяння і встановленню об'єктивної істини. У цьому аспекті огляд місця події має певну специфіку, що виділяє його з-поміж інших слідчих дій. Ця специфіка полягає в такому: 1) кримінальна ситуація характеризується невизначеністю; 2) огляд місця події спрямовано на виявлення доказів, характер яких диктується особливостями події злочину, способом його вчинення і приховування; 3) при одержанні тієї чи іншої інформації слідчий повинен вирішити питання про її відношення до розслідуваного злочину і доказове значення.
Інформація, що є на місці події, має різнобічний характер і різну доказову значущість. В її комплексі важливо знайти саме те, що стосується події злочину. Для цього необхідно розв'язати розумові завдання, пов'язані з відносністю виявленого до розслідуваної події. У складному формуванні даного процесу психологія постає в декількох аспектах, а саме: а) сприйнятті обстановки місця події; б) уявному аналізі виявлених слідів і речових доказів; в) установленні причинного відношення виявленого до події злочину; г) створенні уявної моделі події, що сталася. Проаналізуємо кожний із названих аспектів.
Сприйняття обстановки місця події, здійснюване слідчим, залежить від загальних закономірностей сприйняття, проте водночас має специфіку, зумовлену професійними особливостями, спрямованістю в сприйнятті, підпорядкуванням останнього уявній моделі події, що формується або вже узята як вихідна. Якщо розглядати сприйняття, здійснюване слідчим, із погляду його особливостей, зумовлених обраною ним професією, можна побачити, що воно має специфічні риси. До них можна віднести зумовлену колишнім досвідом вибірковість, спрямовану на сприйняття слідів і речових доказів, пов' язаних із подією злочину, точну і швидку оцінку сприйнятого, здатність виявляти в сприйнятому таку інформацію, яка дає можливість знайти інші докази у справі.
Допит це процес передавання слідчому допитуваним інформації про розслідувану подію чи пов' язані з нею обставини та осіб. У цьому процесі слідчий має зберігати ініціативу.
Тут функції психології пов' язані з трьома процесами, що зумовлюють зрештою обсяг і рівень пізнання при допиті. До них належать: а) діагностика особи допитуваного; б) система психологічних прийомів, що сприяють одержанню інформації; в) оцінка інформації, одержаної під час допиту, з позицій її вірогідності та доказового значення.
Важливість діагностики психологічного статусу допитуваного визначається тим, що одержання та оцінка інформації багато в чому залежать від знання психічних особливостей допитуваного, що сприяють встановленню з ним психологічного контакту і визначенню системи прийомів, яка може бути найбільш ефективною для одержання показань.
Основними методами, що сприяють психологічній діагностиці особи під час допиту, є методи спостереження, бесіди, незалежних характеристик. Вони застосовуються не в повному обсязі, а відповідно до тієї схеми, що є для слідчого найбільш прийнятною в даній ситуації.
Застосування зазначених методів ізольовано чи у взаємозв'язку дає змогу діагностувати психологічні характеристики особи і використовувати їх у різних напрямах організації допиту: 1) встановлення психологічного контакту; 2) визначення системи тактичних прийомів допиту; 3) визначення характеру і виду можливого та найбільш ефективного психологічного впливу; 4) оцінка одержаної інформації.

44. Психологічна структура судової діяльності
Відбуваэться в умовах постійного спілкування, у певній процесуальній формі – судочинство. Психологічні прийоми, які можуть використовувати: зборона застосування катувань, присяга перед допитом, попередження про кримінальну відповідальність, суд роз’яснює положення закону.
Проблеми – завантаженість справами, врахування індивідуальної характеристики людини.
В суді необхідно ввести нову посаду – судовий психолог.

45. Психологічна характеристика судового процесу при розгляді кримінальних справ
Лише кримінальний процес, основна мета – винесення вироку. Ст. 65 КК України обов’язково враховувати індивідуальні психологічні особливості людей пр. призначенні покарання.
Психологічні особливості процесуальної діяльності суду пов'язані з такими обставинами: 1) чітким порядком розгляду справ у суді (точна правова регламентація процедури); 2) стадійністю здійснення діяльності (процес проходить декілька точно визначених етапів); 3) активністю різних учасників процесу (прокурора, захисника, цивільного позивача, цивільного відповідача та ін.); 4) зовнішніми умовами, в яких відправляється правосуддя (зал судового засідання, технічне оснащення процесу, наявність атрибутики тощо).
Судова діяльність характеризується певною послідовністю, стадійністю. Судовий процес складається зі стадій, що змінюють одна одну. На кожній стадії виносяться процесуальні рішення. Стадійність процесу перебуває у повній відповідності з науковою організацією праці. Стадії процесу обмежені часовими інтервалами, розташовуються у логічній послідовності, дають змогу успішно здійснювати судову діяльність.
Так, центральною стадією кримінального процесу є стадія судового розгляду. У плані психології важливе значення має така частина судового розгляду, як судове слідство, в якій суд за участю підсудного, захисника, потерпілого та обвинувача безпосередньо досліджує докази, зібрані на стадії досудового слідства і пред'явлені суду учасниками судового розгляду або повідомлені самим судом. Під час судового слідства головуючий, обвинувач, захисник, суддя допитують підсудних, свідків, заслуховують висновок експерта, оглядають речові докази, оголошують протоколи та інші документи1.
Кримінально-процесуальна процедура впливає на тактику судового слідства, тактико-психологічні прийоми судових дій. Тактична доцільність не повинна суперечити закону.
У психологічному аспекті важливе значення мають зовнішні умови, в яких відправляється правосуддя. До таких умов можуть належати приміщення, в якому відправляється правосуддя, зал судового засідання, меблі, що знаходяться в залі, тощо. Ухвалення рішень суддею від імені держави передбачає наявність у залі засідання державної символіки (герба, прапора), а сам суддя повинен бути одягнений у мантію. Ці зовнішні умови сприяють виробленню поваги до суду, позитивно впливають на психіку осіб, які потрапили до сфери судочинства.

46. Формування внутрішнього переконання і винесення вироку судом.
В теорії ведуться думки, що взагалі не має такого поняття як «внутрішнє переконання», оскільки тоді, повинне бути і «зовнішнє переконання», а є лише власне переконання – певна психологічна установка сформована на основі власного досвіду та професійного. У своєму формуванні внутрішнє переконання проходить безліч етапів, починаючи від почуттєвого і завершуючи логічним. Серед них можна виділити декілька основних: 1) аналіз певних обставин, матеріалів (цьому етапу передує почуттєве пізнання); 2) зіставлення результатів аналізу з іншими матеріалами (тут велике значення мають минулий досвід, рівень знань особи в досліджуваній галузі); 3) синтез, що передбачає створення основи для почуття переконання.
Обґрунтованість внутрішнього переконання є його невід'ємною властивістю, оскільки становить необхідну змістовну основу структури розумових процесів при формуванні внутрішнього переконання. Внутрішнє переконання має відповідати певним вимогам: а) ґрунтуватися на доказах, зібраних у встановленому законом порядку; б) докази повинні бути перевіреними; в) кожен доказ має бути розглянутий окремо і в сукупності з іншими доказами; г) виходити з усебічного, повного та об' єктивного розгляду матеріалів справи.
У психології прийняття рішення розглядається як вольовий акт формування дії, спрямованої на досягнення мети. Процес прийняття рішень засновано на переконаності діяти відповідним чином. Складність прийняття рішень може бути пов'язана зі ступенем невизначеності ситуації, що припускає настання неоднозначних наслідків позитивних чи негативних1.
Прийняття рішень судом має ґрунтуватися на внутрішньому переконанні. Зокрема, у кримінально-процесуальному законодавстві встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (ст. 323 КПК України). Таке переконання становить усвідомлену потребу особи, використання нею власних думок, поглядів і знань. При прийнятті рішень на основі внутрішнього переконання не допускається жодних сумнівів. Існує правило, згідно з яким сумніви тлумачаться на користь обвинуваченого (підсудного).
Внутрішнє переконання пов'язане з правосвідомістю судді. Правосвідомість розглядається як форма суспільної свідомості, що поєднує систему поглядів, ідей, уявлень, теорій, а також почуттів, емоцій і переживань, які визначають ставлення людей до правової системи. У структурі правосвідомості виділяються сторони: світоглядна, або інтелектуальна (погляди, ідеї, теорії); психологічна (почуття, емоції, переживання)
Специфіка правосвідомості суддів полягає в такому: 1) правосвідомість суддів характеризується цілеспрямованістю, прагненням установити об'єктивну істину; 2) пов'язана з усвідомленням права та обов'язку ухвалювати і обґрунтовувати рішення у справі; 3) ґрунтується на впевненості у своїй незалежності і самостійності; 4) виходить з необхідності брати на себе всю повноту відповідальності за законність, обґрунтованість і справедливість кожного зі складових вироку рішень і усього вироку в цілому2.
При прийнятті рішення суддею повинні бути виключені сторонні, сугестивні впливи. Тому суддям законодавчо забороняється вступати в будь-які стосунки на цій стадії. Існують певні психологічні особливості при прийнятті рішень складом суду під час колегіального обговорення. Тут слід пам'ятати про такі психологічні явища, як конформізм і сугестія. У будь-якому разі судді піддаються груповій поведінці, впливу лідера. Тому необхідні процесуальні гарантії при прийнятті рішень. Кримінально-процесуальний закон містить перелік питань, що вирішуються судом при постановлен-ні вироку (ст. 324 КПК України). При цьому головуючий повинен ставити кожне питання в такій формі, аби на нього можна було дати тільки позитивну або негативну відповідь. При вирішенні кожного окремого питання ніхто з суддів не має права утримуватися від голосування. Головуючий голосує останнім. Усі питання вирішуються простою більшістю голосів (ст. 325 КПК України). Йдеться про формування власної думки суддів та усунення будь-яких сторонніх впливів.

47. Психологічні особливості розслідування злочинів, скоєних неповнолітніми
Додатковою гарантією захисту неповнолітнього є участь у кримінальній справі його законного представника - батька чи матері, опікуна чи піклувальника або представника тієї установи чи організації, під опікою якої він перебуває. У випадку, коли у неповнолітнього немає батьків і він проживає сам або у осіб, які не є його опікунами чи піклувальниками, як законні представники, у справі беруть участь представники органів опіки та піклування.Законний представник користується широкими правами по захисту неповнолітнього, які здійснює незалежно від останнього і захисника.
Більшість злочинів, скоєних неповнолітніми, має вікову мотиваційну специфіку; ці правопорушення відбуваються грунті бешкетництва, брехливо зрозумілою романтики, прагнення самоствердження, наслідуванню авторитетів.
Поведінка неповнолітніх має низку особливостей недостатність життєвого досвіду, низький рівень самокритичності, відсутність всебічної оцінки життєвих обставин, підвищена емоційна збуджуваність, імпульсивність, рухова і вербальна активність, сугестивність, наслідуваність, загостреність почуття незалежності, прагнення престижу в референтній групі, негативізм, неврівноваженість порушення та гальмування.
Динамізм психічної діяльності підлітка однаковою мірою робить її податливим як і біксоциально-положительних, і у біксоциально-отрицательних впливів.
Найчастіше на злочин ідуть звані «важкі» підлітки.
Наявність значного контингенту таких неповнолітніх вимагає розробки дієвих методів усебічне вивчення особистості важких підлітків з єдиною метою психодіагностики і психокорекції.
Ще О.С. Макаренка, наприклад, вказував, кожному вихователю необхідно як знати узвичаєні методи виховання і навчання, але й враховувати своєрідність їх заломлення через сприйняття особистості підлітка – об'єкта виховання. Комплексний підхід представляється найефективнішим під час розгляду особистості підлітка як складної системи.

Особливості неповнолітнього:
-здатність до фантазування;
- схильність до навіювання;
- не сформованість психіки.

Створення методики розслідування злочинів, скоєних неповнолітніми, зумовлено соціально-психологічними особливостями осіб зазначеного віку, маютьобъективно-субъективную природу.Объективную її частка становлять психофізіологічні процеси, які у організмі осіб зазначеної вікової групи.Субъективную - специфіка формування конкретної особи.
Методики розслідування злочинів неповнолітніх базуються загальних цілі та принципи попереднього слідства, відбиваючи водночас ряд особливостей, пов'язаних переважно особоюнесовершеннолетних[39 ,>c.160]. Ці особливості виявляються як із скоєнні ними протиправного діяння (включаючи мотиви і загальнодосяжний спосіб дії), і у поведінці попередньому слідстві, зумовленому тими поняттями і чи установками, якісформулировались у підлітка на цей час.
При розслідуванні злочинів неповнолітніх необхідно враховувати особливості вікового періоду. Підвищена активність і збуджуваність роблять підлітка нерозбірливим в знайомства, спонукають до конфліктів. Природний прагнення самостійності може мати простий негативне розвиток під впливом середовища, дорослих у складі антигромадських елементів. Такому впливу можуть піддатися і підлітки боязкі, сором'язливі, які виросли у ній, де процвітало зневажливе ставлення про дітей, де принижували їхню головну чесноту. Багато чого у поведінці підлітка визначається її бажанням самоствердитися, завоювати авторитет ровесників, бути потрактованим сміливим, рішучим, тощо.
У такому віці слабко розвинена система «стримувань», свідомий контролю над своєю амбіційною поведінкою, це - нерідко використовують дорослі для залучення в підходящого моменту в злочинну діяльність.
Багатьом підліткам властива грубість, зухвалість, дратівливість як наслідок поганого виховання. Ці чинники необхідно враховувати в контакту з ними. Так само треба пам'ятати і властиве неповнолітнім упертість, і навіть брехливість, прилягає до упертості. Проте брехливість підлітка який завжди пояснюється лише рисою характеру, може бути результатом неправильного розуміння дружби і товариства, страху бути потрактованим зрадником, бажанням виділитися, привернути увагу. Зрозуміло, вона й мотивами, громадським поведінкою. Прагнення дружбі нерідко обертається вступом до соціально негативну угруповання з урахуванням спільних розваг з наступним переходом до злочинну діяльність. Невипадково підліткова злочинність є, зазвичай, груповий, і витоки її лежать у бездоглядності компаній, лідерами у яких стають дорослі чи неповнолітніправонарушители.
Резюмуючи вищесказане, слід підкреслити, що з розслідуванні злочинів неповнолітніх потрібно завжди пам'ятати й уміти враховувати: недолік життєвого досвіду, незавершеність формування принципів, правил, понять, критеріїв самооцінки з оцінкою навколишніх лісів і, як наслідок, невміння (нездатність) розглянути істинний сенс подій; довірливість, підвищена емоційність, збуджуваність і сугестивність, податливість умовлянням і загрозам, неврівноваженість, імпульсивність, прагнення наслідувати старшим, переоцінка своїх фізичних можливостей.

Важливим моментом розслідування, і з тактичної, і з виховної позиції є з'ясування психологічного контакту.
Під психологічним контактом можна розуміти такий стан, у якому учасники слідчої дії цікавляться і готовність до спілкування, до обмінуинформацией.
І тому, передусім, треба ретельно вивчити особисті якості, що сприяють встановленню контакту (товариськість, відвертість тощо.) чи, навпаки ускладнюють її (замкнутість, скритність, озлобленість, брехливість, запальність та інших.). Чималу роль у своїй здатна зіграти знання захоплень, властивих підлітковим групам: спорт, музика,видеофонотехника, комп'ютерні ігри тощо. На підлітка мають значний вплив як слів і вчинків, але й вид слідчого, його пильність, зосередженість, бездоганне знання матеріалів справи. Для подолання скритності, замкнутості, упертості підлітка, неприйнятні манери поведінки (>развязанность, грубість, запальність тощо.) мають бути використані переконання, коректність, ввічливість разом ізтвердостью, терпінням.

Отже, методика розслідування злочинів, скоєних неповнолітніми, відрізняється від інших приватних методик розслідуванняконструируемих по складам злочинів, тим, що її створення виходить з особливостях суб'єктів злочинну діяльність. У цьому визначальною особливістю був частиною їхнього вік.


48. Взаємодія внутрішнього переконання та правосвідомості
В теорії ведуться думки, що взагалі не має такого поняття як «внутрішнє переконання», оскільки тоді, повинне бути і «зовнішнє переконання», а є лише власне переконання – певна психологічна установка сформована на основі власного досвіду та професійного. Внутрішнє переконання пов'язане з правосвідомістю судді. Правосвідомість розглядається як форма суспільної свідомості, що поєднує систему поглядів, ідей, уявлень, теорій, а також почуттів, емоцій і переживань, які визначають ставлення людей до правової системи. У структурі правосвідомості виділяються сторони: світоглядна, або інтелектуальна (погляди, ідеї, теорії); психологічна (почуття, емоції, переживання); поведінкова (правомірна поведінка, правова активність, правопорушення тощо, які характеризують фактичну реакцію людини на функціонування елементів правової системи)1. Суддя є представником конкретного суспільства на певному етапі його розвитку. Правосвідомість судді багато у чому визначається устоями самого суспільства, умовами життя людей, традиціями. Саме з цим пов'язана заборона щодо можливої належності суддів до політичних партій і профспілок. Специфіка правосвідомості суддів полягає в такому: 1) правосвідомість суддів характеризується цілеспрямованістю, прагненням установити об'єктивну істину; 2) пов'язана з усвідомленням права та обов'язку ухвалювати і обґрунтовувати рішення у справі; 3) ґрунтується на впевненості у своїй незалежності і самостійності; 4) виходить з необхідності брати на себе всю повноту відповідальності за законність, обґрунтованість і справедливість кожного зі складових вироку рішень і усього вироку в цілому2.

49. Предмет і завдання пенітенціарної психології. Психологічні аспекти проблеми покарання та виправлення злочинця
Пенітенціарна психологія можна визначити як галузь юридичної психології, що досліджує закономірності психічної діяльності особи, яка відбуває покарання, а також можливості її ресоціалізації (відновлення раніше порушених соціальних якостей). Найбільший інтерес для дослідників у сучасних умовах становлять ті проблеми пенітенціарної психології, що стосуються особи засудженого, його психологічних і кримінологічних характеристик, станів, пов' язаних з ізоляцією від суспільства, його ставлення до вчиненого, своєї вини, вироку (справедливий, несправедливий). Важливе значення має також вивчення питань формування формальних і неформальних колективів засуджених, так званих мікрогруп, з різною соціальною і криміногенною спрямованістю, закономірностей їх утворення, позитивного або негативного впливу на осіб, які входять до їх складу. Особливе місце у пенітенціарній психології посідають питання розроблення методів психологічного впливу на засуджених і його різних форм стосовно окремих осіб чи мікрогруп, їх ефективності. З огляду на це не можна не зазначити зрослу актуальність проблеми навчання кадрів педагогів, юристів, психологів, які відповідно до специфіки своєї діяльності виконують трудові функції в установах виконання покарань. Нині ці установи відчувають гостру потребу в фахівцях, які мають професійні знання у галузі педагогіки, етики, психології, що вкрай негативно позначається на рівні і методах виховної роботи з засудженими. До основних напрямів досліджень у галузі пенітенціарної психології належать: а) вивчення закономірностей зміни психіки засудженого, розвитку його особистісних якостей і мотивів поведінки з метою визначення впливу на його свідомість чинників, пов' язаних з ізоляцією від суспільства; б) дослідження морального впливу на засудженого кримінального покарання як чинника, що ганьбить людину, вивчення психічних станів засудженого, викликаних усвідомленням вини або невинуватості, з метою створення необхідних умов для його адаптації; в) дослідження психологічних особливостей засуджених, обумовлених їхнім віком, життєвим досвідом, національною належністю, видом злочинної діяльності і покаранням, з метою розроблення методів формування колективів засуджених і видів виховного впливу; г) розроблення групових та індивідуальних методів психолого-педагогічного впливу з метою найбільш ефективної корекції засуджених. Розв'язання названих завдань не є чимось раз і назавжди даним, застиглим, воно набуває нових напрямів і форм, обумовлених специфікою установ виконання покарань, а також результативністю теоретичних положень і методик, впроваджених у практику їхньої діяльності.

50. Психологія особистості засудженого
Злочинець - свідомий суб'єкт, наділений сукупністю біологічно зумовлених і соціально детермінованих властивостей та якостей, поведінка якого визначається антисуспільною спрямованістю, що виникає під впливом дії певних суспільно-політичних, економічних та соціокультурних умов. Засуджений - злочинець, що відбуває покарання за вироком суду, отже, на нього розповсюджуються усі вищезазначені ознаки. Але слід враховувати, що засуджені не є гомогенною (однорідною) групою, тобто ця спільнота може бути певним чином типологізована.
Перш за все, слід зазначити, що більшості ув'язнених притаманні специфічні емоційні стани - недовірливість, підозріливість, тривожність, дратівливість, збудливість, агресивність, а також пригніченість, почуття власної неповноцінності І х ін. Вони викликаються наступними чинниками: 1) ізоляція від суспільства і розміщення у замкненому середовищі. 2) тотальна регламентація життєдіяльності та наявність жорстких санкцій за порушення як офіційних приписів, так і неформальних норм і правил поведінки. Таким чином, кожна особа перебуває під подвійним контролем - адміністрації та мікросередовища засуджених, причому уявлення про "правильну поведінку" у них можуть бути діаметрально протилежними; 3) обмеження у задоволенні потреб, у першу чергу біологічних, та примусове включення до одностатевих соціальних груп.
Жорстка регламентація поведінки правилами, що визначаються ворожим щодо засудженого середовищем, та наявність широкого спектру санкцій за їх порушення формує пасивність І прагнення уникнути будь-яких змін. Оскільки ув'язнений не має особистого простору, постійно перебуває в тісному соціальному оточенні, порушення правил може відбутися в будь-який момент і не з його вини (наприклад, хтось обмовив або неправильно витлумачив його слова). Тому необхідно не лише постійно контролювати власні вчинки, але й прораховувати можливі варіанти поведінки представників адміністрації та неформального оточення. Невдоволення і ворожість посилюються через те. що конфлікти, котрі виникають між засудженими, практично неможливо врегулювати, а можливість змінити оточення відсутня. Таким чином, конфронтуючі сторони протягом тривалого часу знаходяться в одній соціальній групі, а конфліктні ситуації нерідко переростають у насильницькі злочини.
Від усього цього занепокоєність і підозріливість набувають хронічного характеру, нагнітаючи постійну внутрішню напруженість. Зненацька може настати момент "емоційного вибуху" - афективної розрядки ("короткого замикання"), що супроводжується бурхливою агресією, на перший погляд, невмотивованою. Злочинні наслідки набагато перевищують при цьому значимість приводу, що його викликав. Такій поведінці досить часто передує зовнішній спокій, але він лише маскує глибокі психічні переживання, робить їх непомітними для стороннього ока. Однак причина агресивності завжди існує: вона полягає у гранично сконцентрованій внутрішній напрузі, для миттєвої розрядки якої буває достатньо зовсім незначного зовнішнього поштовху. ,
Психіка засуджених (психічні стани, психічні процеси, психічні властивості) характеризується певною загальною динамікою. Динаміка особистості в умовах позбавлення свободи - це сукупність "критичних" змін у психічному стані особи від арешту до завершення відбування покарання. Можна виділити наступні її етапи: 1) після арешту - у психічному стані домінує страх перед майбутнім покаранням; 2) після набуття вироком законної сили - психічний стан засудженого характеризується певною заспокоєністю, що може сягати рівня апатії та депресії; 3) після прибуття до УВП - розпочинається адаптація до нових умов життя, коли дуже гостро відчувається обмеження потреб, зміна звичних стереотипів; 4) від 3-4 до 6-8 місяців перебування в УВП - поява та розвиток інтересів у нових умовах життя (утворення неформальних груп, праця, побачення з родичами та ін.), що сприяє виникненню у засудженого позитивних емоцій та підвищує ступінь його психічної активності; 5) адаптаційний період, тривалість якого залежить від терміну покарання; 6) період перед звільненням (3-8 місяців) - характеризується певною дезадаптацією, психологічно є дуже складним у зв'язку з очікуванням свободи та труднощів, що можуть при цьому виникнути.

51. Методи психологічного впливу на засуджених з метою їх ре соціалізації.
В установу виконання покарань потрапляє особа з досить усталеними поглядами, навичками, звичками, манерою спілкування з людьми. Методи психолого-педагогічного впливу, застосовувані у звичайній обстановці, тут повинні бути трансформовані з урахуванням характеристик, притаманних особам, які відбувають покарання за вчинений ними злочин. Соціально-психологічні відхилення (дефекти) у поведінці і способі життя індивіда, що вкоренилися у процесі злочинної діяльності, вимагають соціального контролю, який спрямовано на руйнування злочинних потреб, ліквідацію негативного соціального досвіду, що нагромадився у нього, створення основи для подальшого розвитку позитивної структури зв'язків.
Необхідною передумовою для обрання методів психолого-педагогічного впливу є вивчення особи засудженого, його поведінки в генезисі (до надходження до установи виконання покарань і під час перебування у ній), ставлення до праці, навчання, режиму,
Методи психолого-педагогічного впливу, використовувані в установах виконання покарань, відповідають за своєю принциповою схемою загальним педагогічним заходам виховання, однак мають певну специфіку, зумовлену контингентом, щодо якого вони застосовуються. До цих методів поряд з високою і послідовною вимогливістю щодо режиму праці і відпочинку належить метод переконання, основною рисою якого є такий вплив на психіку засудженого, за якого досягається розуміння завдань і формується згода з необхідністю їх виконання. Реалістичність, доказовість суджень і міркувань, що повинні мати силу переконання, головні сторони методу переконання. При цьому слід добирати достовірні та яскраві факти, що аргументують доводи переконання. Основною формою переконання є бесіда. Багаторазово повторювана, така, що має певну варіантність, вона в усіх випадках дає позитивний ефект.
До найбільш важливих методів кримінально-виконавчого впливу належить метод навіювання, який передбачає вплив на психіку людини без критичного його сприйняття останньою. Навіювання має на меті змінити ставлення засудженого до його негативних установок, прищепити йому нові прагнення. Навіювання, як правило, пов' язане з авторитетом людини, яка його здійснює. У загальній психології під навіюванням розуміють різні способи вербального і невербального емоційно забарвленого впливу на людину з метою створення в неї певного стану або спонукання до певних дій. В основі навіювання лежить послаблення дії свідомого контролю, здійснюваного щодо сприйманої інформації1. Виділяють два способи навіювання: словесне шляхом прямого мовного впливу на засудженого і непряме опосередковане яким-небудь предметом чи дією2. Навіювання може викликати не тільки ті чи інші емоційні стани, а й вольові спонукання, що є дуже істотним для практики діяльності установ виконання покарань. Навіювання може бути як прямим, безпосередньо зверненим до засудженого, так і непрямим, що має своєю метою повідомлення позитивної інформації про інших осіб, причому в такій формі, що не вимагає безпосередньої відповідної реакції. Методи непрямого навіювання включають демонстрацію фільмів, вплив музикою, читанням художньої літератури тощо. При здійсненні методів впливу важливо зазначити, що домінантні вогнища, які виникають у засудженого і підтримують позитивні прагнення, мають тенденцію до згасання. Тому такі домінанти необхідно стимулювати повторенням впливу. Доцільно також керувати самонавіюванням засудженого.
Важливим методом впливу на особу засудженого у пенітенціарній психології називають метод передання інформації. На думку А. Дулова, інформація, яка спеціально і цілеспрямовано відбирається з тієї, що надходить до засудженого, повинна сприяти доповненню його соціального досвіду, одержанню і засвоєнню ним відомостей, яких він раніше не одержував (чи ігнорував), про життя суспільства, інтереси і діяльність людей, трудові процеси, культуру та і
Специфічним методом впливу на особу засудженого є метод регулювання психічних спілкувань. Тут є певні можливості регулювати психічні спілкування, впливати на взаємодію з іншими засудженими, рідними та близькими. Такий метод також передбачає контроль за входженням засудженого до мікроколективів (у тому числі з негативною спрямованістю).
Особливі умови перебування засудженого в місцях позбавлення волі передбачають застосування методу примушування. Вчені, які досліджують пенітенціарну психологію (О. Ковальов), вважають, що покарання діє в одних випадках залякуюче, в інших примушує думати про те, який спосіб поведінки виявляється не тільки більш зручним у певний час, а й перспективним у справі самовиправлення.

52. Психологічна підготовка засудженого до умов життя на волі. Соціальна реадаптація звільненого
Ресоціалізація особи засудженого полягає у формуванні законослухняної поведінки для життя на волі, зміні особистісної спрямованості, відновленні раніше порушених соціальних якостей особи, здійсненні необхідної психокорекції. Важливим завданням пенітенціарних установ є підготовка засуджених до повернення на волю, включення їх у нормальне життя суспільства.
Ресоціалізуюча функція установ виконання покарань передбачає перебудову насамперед принципів діяльності самих установ. Необхідно усунути умови, що сприяють криміналізації особи, її асоціальній поведінці. Існує проблема негативного «впливу в'язниці» на особу засудженого. У цьому плані може відбуватися негативна ресоціалізація особи (залучення її до тюремних звичаїв і традицій, бажання стати блатним, криміналізуватися). М. Єнікєєв слушно зазначає, що ієрархія тюремного співтовариства, його «закони», звичайно, добре відомі тюремній адміністрації. Нерідко механізми кримінального середовища використовуються нею для «ефективності» тюремного управління. Звідси негативне ставлення тюремної адміністрації до диференційованого утримання ув' язнених. Про моральну ресоціалізацію, як і про інші тонкощі людської психіки, воєнізована адміністрація здебільшого просто не замислюється1.
Важливим елементом ресоціалізації засуджених є комплексна програма їх підготовки до життя на волі. Складовими такої програми виступають: 1) правовий аспект (полягає у правовій регламентації процесу підготовки до звільнення з місць позбавлення волі); 2) психологічний аспект (урахування психологічних особливостей особи засуджених); 3) соціальний аспект (побудова позитивних модулів розв' язання соціальних проблем після звільнення); 4) професійний аспект (можливість одержати спеціальність за допомогою навчання в умовах відбування покарання); 5) освітній аспект (можливість підвищувати свій освітній рівень); 6) медичний аспект (передбачає збереження здоров' я шляхом певних профілактичних заходів); 7) фізкультурно-оздоровчий аспект (можливість займатися фізкультурою і Слід зазначити, що у виправних колоніях діють школи з підготовки засуджених до життя на волі, в яких передбачається проведення занять і соціально-психологічних тренінгів (підвищення впевненості у собі, вироблення навичок раціонального розв' язання конфліктних ситуацій, аутогенні тренування, прогресивна релаксація тощо)1. Фактично йдеться про формування психологічної готовності у засудженого до життя на волі.
Підготовка до життя на волі сприяє успішній соціалізації особи після її звільнення з місць позбавлення волі. Слід зазначити, що фактично кожна третя особа, яка звільнилася з колонії, потребує спеціальної психологічної допомоги. Суспільство здебільшого не бажає «приймати» осіб, які відбули покарання. В осіб, які звільнилися, виникають проблеми соціально-побутового характеру: відсутність житла, роботи, медичного обслуговування та ін.2
Опитування засуджених свідчить про таке. На запитання: «З якими труднощами Ви побоюєтеся зіштовхнутися після звільнення?» 12,5 % опитаних відповіли: «З упередженим ставленням за місцем роботи»; 11,3 % зазначили те саме, але за місцем проживання; 19,6 % указали на труднощі входження в нормальне життя.
Опитування також показало, що населення обстежених регіонів з упередженням ставиться до колишніх злочинців. Близько 50 % респондентів не бажає бачити осіб, які відбули покарання, як своїх сусідів, друзів, родичів, колег по роботі. Незначна кількість законослухняних громадян (5 %) припускає можливість спілкування з колишніми злочинцями як друзями. Дуже мало людей (лише 3 % опитаних) згодні підтримувати відносини з такими особами у колі сім'ї.
53. Психологічні особливості відбування покарань жінками-засудженими
Організація праці засуджених жінок має певне педагогічне навантаження і тому має відповідати таким вимогам: робота має бути виконаною за кількісними і якісними показниками; вона має бути співмірною з фізичними та духовними силами засудженої жінки; має поступово ускладнюватись з погляду виробничих завдань пропорційно набуттю трудових навичок і підвищенню виробничої кваліфікації; має становити не лише творчий, а й матеріальний інтерес для засудженої. Обов'язково слід створювати матеріальні і моральні стимули у досягненні успіхів у праці і розкривати її суспільну користь. Однак більшість позитивних інволюцій праці засуджених зводиться нанівець у зв'язку із тим, що багато засуджених не бачать перспективи у житті, під якою розуміють емоційно наповнене уявлення про необхідне майбутнє, більш-менш віддалене у часі, що стимулює діяльність людей. Справа ще й у тому, що засуджені нерідко нехтують перспективами у житті, які досягаються соціально-конформними засобами. Отже, першочерговим завданням є подолання такої суперечності, оскільки відсутність життєвих перспектив чи їх девіантність у свідомості засудженої особи є вагомим фактором контрресоціалізаційного плану, що зводить більшість засобів виправлення до формальної проекції, адже особистісні якості, внутрішній світ ув'язненої людини є апперцепцією виправного процесу.
Варто враховувати, що деякі засуджені жінки до арешту не працювали, не вчилися і не одержували пенсії. Багато з них не мали спеціальності: одні до суду були зайняті у власному господарстві, а інші вели паразитичний спосіб життя, бродяжили тощо. Залучення засуджених жінок до виробничої діяльністі має починатися з набуття ними професії. Слід враховувати також, що багатьом засудженим жінкам доводиться в колонії перекваліфіковуватись, одержувати іншу професію, тому що у виправній колонії вони не можуть працювати за тією спеціальністю, яку мали до засудження. У повторно засуджених жінок, як правило, є спеціальність швачки-мотористки, яку вони отримали під час попереднього відбування покарання,
Засуджені жінки, які вперше ізольовані від суспільства, родини найбільш тяжко переносять перший та останній періоди відбування позбавлення волі. Тож, найпоказовішими вважаються характер сприйняття ними цього покарання, особливості їхнього психофізичного стану у перший період період соціальної адаптації до умов та порядку ізоляції. Період адаптації виявляється важким для всіх засуджених жінок. Однак, при загальному важкому психологічному стані людини, яка опинилась у нових екстремальних умовах, окремі особи, завдяки індивідуальним психологічним властивостям легше вступають у цей тяжкий період життя. У зв’язку з цим, розрізняють індивідів, які характеризуються перевагою активного впливу на соціальне середовище, і тих, які визначаються пасивним, конформним прийняттям цілей і ціннісних орієнтацій групи. ,
Необхідно зазначити, що більшість засуджених жінок, які прибули до установи з виконання покарання у вигляді позбавлення волі, у перші дні (місяці) перебувають під тягарем турбот, що залишилися поза колонією: хвилювання за долю дітей, занепокоєння щодо вірності чоловіка, тривога за старих батьків, занепокоєння за збереження майна. Утрата волі, реґламентований спосіб життя в ізоляції, відрив від сім’ї, родини, необхідність протягом низки років жити в оточенні інших злочинців, загалом викликають у засуджених жінок важкий психічний стан, що іноді виявляється в агресивних і аутоагресивних реакціях. Одним із показників є результат сприйняття засудженими жінками покарання у вигляді позбавлення волі, характер його впливу на них. Кожна друга з опитаних засуджених жінок (в анкетуванні брали участь 700 засуджених) зазначила негативний вплив на її особистість позбавлення волі, пов'язуючи це зі своїм певним психологічним станом, з тим, що втратила інтерес до життя, утратила все найдорожче і значиме для неї. Кожна третя з них вказала на факт придбання негативного досвіду, подальшої криміналізації і підвищення злочинного професіоналізму.
Стан важкої фрустрації, що виник на усвідомленні засудженою жінкою "краху" колишнього життя, безвихідності спричинює у певної частини суїцидний вияв, схильність до покалічення. За нашими даними, які ґрунтуються на зведенні щодо профілактичної діяльності адміністрації установи у цьому напрямі, кожна десята засуджена схильна до самогубства і покалічення. Серед даної категорії засуджених основну питому вагу становлять жінки, які відбувають покарання за незаконні дії з наркотиками (37,5 %), що доводить необхідність привернути особливу увагу на психічний стан жінок четвертої групи. За даними аналізу матеріалів службових розслідувань суїциду серед засуджених у виправних установах України 25 % осіб, які вчинили самогубство, перебували в установі менш одного року[6]; у 60 % випадків найбільш ймовірними причинами самогубств стали втрата соціальних зв’язків на волі, відсутність життєвих перспектив після звільнення, нездатність адаптуватися до умов відбування покарання[7]. Поодинокі випадки самогубства, які вчинили засуджені жінки підтверджують закономірності, виявлені спеціальним розслідуванням даних фактів у місцях позбавлення волі України: учинені в початковий період відбування покарання, як правило, через втрату соціально корисних зв’язків (з сім’єю, дітьми).
На жаль, складний процес соціальної адаптації в колонії відбувається у більшості випадків стихійно, полягає у щоденних особистих контактах між засудженими, їхній участі у спільній трудовій та інших видах діяльності. Зважаючи на визначені особливості психофізичного стану засуджених жінок, не слід покладатися лише на стихійність у соціальній адаптації новоприбульців. Особлива роль має надаватись індивідуально-виховній роботі з засудженими жінками. Такі характеристики працівника пенітенціарного закладу, як: "... любов до роботи з людьми, вміння повернути їм (засудженим авт.) почуття власної гідності, переконувати, запобігати конфліктам..., ведення бесіди з засудженими, завоювання у них довіри..." набувають особливого значення у жіночих виправних закладах[8]. Варто конкретизувати, що взаємини між засудженими жінками й адміністрацією установи набагато сприятливіші, ніж у чоловічих закладах. Надія на встановлення атмосфери взаєморозуміння та згоди у досягненні мети покарання, позитивне міжособове спілкування мають визначати стосунки між адміністрацією й засудженими жінками. Необхідно змінювати суть цих стосунків, переходити до системи співробітництва, взаємної довіри, подолання відчуженості засуджених жінок. Дуже часто засуджена впевнена, що покарана надто суворо, несправедливо, пов’язує вчинення злочину лише з наявністю певних об’єктивних обставин. Необхідність "вилити душу", поділитися своїми думками, виговоритися припускає зацікавленість соціального робітника, психолога щодо її долі. Жінки зважають на чутливе ставлення до них, вміння співчувати, уважно вислухати розповідь про те, що хвилює засуджену, надати корисну пораду. Створенню атмосфери взаємної довіри, усунення застосування насилля має сприяти психологічна служба, певний рівень професіоналізму соціальних робітників.
Формувати бажане ставлення засуджених жінок до порядку відбування покарання, створювати умови для виховання в них почуття впевненості в собі необхідно з перших днів перебування в колонії. Своєчасна психологічна допомога сприятиме налагодженню взаємостосунків між засудженими, позитивно відіб’ється на загальному "психологічному кліматі" всієї колонії, допоможе сформувати правильне ставлення до адміністрації закладу, її вимогам, значною мірою попередить вияви різного виду психологічних відхилень, деградацію особистості засудженої жінки під час її перебування в ізоляції. ,
Обрання об'єкта виробничого випуску також може справляти різний виховний вплив. Жінки, які відбувають покарання, віддають перевагу «жіночій» праці. Зокрема, як свідчить практика, продуктивність їхньої праці підвищується, якщо вони шиють шкільну форму для хлопчиків і дівчаток, і різко знижується, коли виробниче замовлення своїм об'єктом має виготовлення робочих рукавиць, брезентових фартухів тощо.

54. Психологічні особливості відбування покарань неповнолітніми засудженими
Саме це спонукає законодавця створювати окремі виправні установи для відбування покарання неповнолітніми і відокремлювати їх від дорослих засуджених задля запобігання кримінальному впливу. Таким чином реалізується принцип диференціації та індивідуалізації виконання покарань, раціонального застосування заходів виправного впливу на засуджених. Крім того, акцент законодавця на термін «виховні» не є випадковим, бо саме в цих установах (порівняно з виправними) приділено більше уваги застосуванню різних форм і методів психолого-педагогічного і виховного впливу; створенню умов утримання з урахуванням вікових, індивідуальних особливостей, психічного і фізичного стану неповнолітнього.
Закон передбачає, що неповнолітні засуджені віком від 14 до 18 років відбувають покарання в одній виховній установі, як правило, наближеній до місця мешкання засудженого, що має особливе значення для збереження соціально корисних зв'язків та допомагає соціальній адаптації після звільнення.
З метою закріплення результатів виправлення, завершення загальноосвітнього або професійно-технічного навчання засуджені, які досягли 18-річного віку, можуть бути залишені у виховній колонії до закінчення строку покарання, але не довше ніж до досягнення ними 22 років. Залишення засуджених, які досягли 18-річного віку, у виховній колонії Доводиться за рішенням педагогічної ради постановою начальника колонії, погодженою зі службою у справах неповнолітніх. На таких засуджених поширюються умови відбування покарання, норми харчування і матеріально-побутового забезпечення, встановлені для неповнолітніх засуджених. Умови праці осіб, які досягли 18-річного віку, встановлюються відповідно до законодавства про працю. Однак закон передбачає, що засуджені, які досягли 18-річного віку, можуть бути переведені із виховної колонії для дальшого відбування покарання до виправної колонії мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання. ,
Для успішної реалізації складних та багатопланових завдань виховної колонії до організації виховного процесу залучаються педагоги та психологи, які проводять спеціальні заходи (програми) щодо виправлення неповнолітніх, їх соціальної адаптації з урахуванням фізіологічних особливостей, особистісних якостей, інтересів, установок тощо.
Для надання допомоги адміністрації виховної колонії в організації навчально-виховного процесу і зміцненні матеріально-технічної бази колонії, вирішенні питань соціального захисту засуджених, трудового і побутового влаштування осіб, які звільняються, при виховних колоніях створюється піклувальна рада з представників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадських організацій (ст. 149 КВК), організація і діяльність якої визначаються положенням, яке затверджується Кабінетом Міністрів України. Також з метою підвищення ефективності виховного впливу на засуджених і надання допомоги адміністрації виховної колонії при відділеннях соціально-психологічної служби можуть створюватися батьківські комітети. Діяльність батьківського комітету визначається положенням, яке затверджує начальник виховної колонії.
Участь громадськості в роботі виховних колоній спрямована на нейтралізацію негативних соціально-психологічних факторів відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк, підтримку та закріплення соціально корисних зв'язків, на профілактику рецидиву як в період відбування покарання, так і після звільнення.
Ізоляція від суспільства за вчинений злочин або правопорушення, як правило, найсуворіша міра покарання і з психологічної точки зору має найсильніший вплив на особистість засудженого, а особливо підлітка.
Неповнолітній надовго втрачає зв'язок із суспільством, ізолюється від сім'ї і найближчого соціального оточення, набуває особливого правового становища, що полягає в обмеженні його прав (на свободу пересування, на власний розпорядок дня, спосіб життя). Сам факт соціальної ізоляції для особистості носить стигматуючий характер: неповнолітній набуває офіційного статусу злочинця, який суб'єктивно сприймається людиною як тавро, тим самим відносячи її до людей другого ґатунку, викликаючи при цьому переживання своєї соціальної неповноцінності. Потрапивши в місця позбавлення волі, неповнолітні включаються в специфічне середовище, де мешкають особистості із різним ступенем педагогічної занедбаності, кримінальної зараженості. В такому середовищі переважають соціально-негативні норми, цінності, традиції - “тюремна субкультура”, яка безпосередньо впливає на особистість неповнолітнього і значною мірою визначає його поведінку.
Неповнолітній засуджений потрапивши в умови соціальної ізоляції, перебуває у стресовому стані. Як особливу форму психологічного стресу, виділяють пенітенціарний стрес, який визначається комплексом психологічних переживань особистості засудженого. При цьому пенітенціарний стрес розглядається, як емоційна напруженість, пов'язана з новими умовами перебування в місцях позбавлення волі, що загрожують суб'єктові будь-якою небезпекою [6, 256]. Для людини в цьому стані характерні зниження уваги, ослаблення пам'яті, слуху.
Перебуваючи в тюремній ізоляції, підліток не відчуває великих фізичних, професійних перевантажень. Саме тягар емоційних переживань, пов'язаних зі вчиненням злочину, страхом викриття, муками совісті, очікуванням арешту, перебуванням в слідчому ізоляторі, етапуванням до виховної колонії, знайомством із тюремним побутом, а також умовами утримання є могутнім, стресором, що спричиняє розлад нормальних психологічних і фізіологічних процесів. В такому стані підліток відчуває особистісну незахищеність, самітність, тривожність і ін. [6, 289].
В умовах соціальної депривації вплив навколишнього середовища на особистість підлітка, здійснюється інтенсивніше, ніж на волі. Це обумовлено рядом причин. По-перше, середовище засуджених є замкнутим, із обмеженою сферою спілкування і соціальних зв'язків. По-друге, посилений вплив середовища на засудженого пояснюється їх спільним соціальним статусом. Нарешті, посилений вплив середовища на засудженого можна пояснити деякими соціально-демографічними чинниками: віковими особливостями, статевою приналежністю, сімейним станом, освітою і ін
Віковий кордон перебування неповнолітніх засуджених у виховній колонії становить 14-18 років. Саме в цей період спілкування з однолітками є провідною діяльністю, яка примушує підлітків об'єднуватися в контактні групи. А оскільки в місцях позбавлення волі істотно обмежується сфера соціальних зв'язків, прагнення до спілкування компенсується за рахунок найближчого оточення.
Соціально-психологічна адаптація в пенітенціарній системі - це пристосування особистості до нових умов життєдіяльності в мікросоціумі засуджених, які вона не може змінити на свій розсуд. Це процес пристосування до конкретного колективу, вироблення особистістю нового режиму існування відповідно до змінених умов, в цілях отримання захисту в системі міжособових стосунків.
М. І. Еникєєв виділяє три періоди входження людини в нове соціокультурне середовище в умовах пенітенціарної ізоляції. Перший період - первинна адаптація (перші 2-3 місяці) - характеризується найбільш напруженим психічним станом засудженого. Другий період пов'язаний з ціннісною переорієнтацією засудженого, з прийняттям ним деяких норм і цінностей мікросередовища, з виробленням стійкої стратегії і тактики своєї поведінки в нових умовах. Третій період пов'язаний з очікуванням звільнення. В цей час засудженого пригнічує невизначеність перед майбутнім, труднощі пристосування до нового для нього світу, оволодіння новою життєвою стратегією. Передбачаються труднощі майбутньої реадаптації, переживаються життєві драми, що відбулися за період відбування покарання: розпад сім'ї, смерть родичів, втрата житла, професійна дискваліфікація [5].
Практично у всіх засуджених, а особливо у підлітків, що вперше засуджені, в'язниці попереднього утримання або слідчі ізолятори (СІЗО) викликають шоковий стан. В'язниця - замкнута система з високою концентрацією соціально-деформованих індивідів. Тут можливості людини, її комунікативні, пізнавальні, а тим більше етичні і естетичні потреби знаходяться в стані депривації. Блокована навіть її рухова потреба. І це вже само по собі покарання, кара, що приносить страждання, нервово-психічну деформацію [1, 12].
Обмеженість умов для розвитку і самореалізації особистості небезпечна для підлітків. Але ще небезпечніше для них рання криміналізація. Вже в слідчому ізоляторі на несформовану ще особистість обрушується шквал тяжких випробувань: ритуал “прописки”, “іспити” на витривалість, кмітливість, толерантність. Ситуації підліткових випробувань часто не контролюються жодними правилами і принципами. Хоча часто неповнолітні тільки імітують тюремну субкультуру, насправді в камері можуть відбуватися чисто підліткові, жорстокі ігри, які іноді закінчуються трагічно.
У СІЗО підліткам важче, ніж у виховних колоніях. У в'язниці неповнолітні самі по собі, немає такого великого впливу режиму, як в колонії. Обумовлено це самим порядком організації служби в СІЗО, та ще посилюється катастрофічним некомплектом особового складу. Виховну роботу із неповнолітніми в СІЗО проводить інспектор по роботі із неповнолітніми соціально-психологічного відділу, який має, в більшості випадків, юридичну освіту. Виховна робота здійснюється у формі групових та індивідуальних бесід, читання газет та журналів, перегляду телепередач. Дуже часто кількість засуджених перевищує 20-30 осіб (а іноді доходить до 50) і інспектор не в змозі провести індивідуальну бесіду з неповнолітнім, надати йому допомогу, навіть просто поговорити з ним через ліміт часу, а іноді і через недостатню кваліфікованість.

55. Предмет і завдання судово-психологічної експертизи (СПЕ
Судова експертиза  це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об’єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, досудового та судового слідства.
Предметом судово-психологічної експертизи (СПЕ) у кримінальному процесі є сукупність компонентів психіки підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого, свідка і підсудного, експертне встановлення та оцінка якої має значення для об'єктивного розслідування і судового розгляду кримінальної справи і відповідає сучасним можливостям психологічної науки.
Психологічна експертиза встановлює ті особливості психічної діяльності та такі їх прояви в поведінці особи, які мають юридичне значення та викликають певні правові наслідки.
Психологічна експертиза призначається на стадії попереднього та судового слідства у карних та цивільних справах. Об’єктом експертизи є психічно здорові особи (підозрювані, обвинувачені, свідки, потерпілі, позивачі, відповідачі: малолітні; неповнолітні; дорослого та похилого віку).
Головним завданням психологічної експертизи є визначення у підекспертної особи:
- індивідуально-психологічних особливостей, рис характеру, провідних якостей особистості; мотивотвірних чинників психічного життя і поведінки;
- емоційних реакцій та станів;
- закономірностей перебігу психічних процесів, рівня їхнього розвитку та індивідуальних її властивостей.
Судово-психологічна експертиза це експертне дослідження, предметом якого є факти, що належать до психічної діяльності людини і мають значення для органів правосуддя1.
Об'єктом дослідження судово-психологічної експертизи є психічні прояви людини, які не виходять за межі норми, тобто не викликають сумнівів у її психічній повноцінності. Судово-психологічна експертиза спрямована на дослідження змісту і структури індивідуальної свідомості і поведінки людей у процесі здійснення тих чи інших дій або відображення явищ навколишньої дійсності. За допомогою судово-психологічної експертизи можна одержати дані, які дозволяють зрозуміти і правильно оцінити особливості психічної діяльності та проявів людей, що мають значення для висновків правового характеру. До компетенції (основних напрямів) судово-психологічної експертизи можуть належати: 1) встановлення індивідуально-психологічних особливостей підекспертної особи, які істотно вплинули на її поведінку під час вчинення нею протиправних дій; 2) встановлення принципової здатності підекспертної особи (з урахуванням індивідуально-психологічних і вікових особливостей, рівня психічного розвитку) правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, і давати про них правильні показання; 3) встановлення того, чи перебувала підекспертна особа у момент вчинення злочину в стані фізіологічного афекту; 4) встановлення того, чи перебувала підексперт-на особа у період, який передував учиненню злочину, або в момент вчинення злочину, в емоційному стані, який істотно впливав на здатність правильно усвідомлювати явища дійсності, зміст конкретної ситуації (емоційні стани типу великого нервово-психічного напруження); 5) встановлення здатності підекспертної особи розуміти характер і значення дій, які застосовано до неї, і чинити опір; 6) встановлення принципової можливості виникнення у суб' єкта в конкретній ситуації психічних станів, які роблять неможливим або істотно ускладнюють виконання професійних функцій; 7) встановлення того, чи перебував померлий у період, який передував смерті, у психічному стані, що схилив до самогубства, і якщо перебував у цьому стані, чим він міг бути викликаний.

56. Види судово-психологічних експертиз
Види судово-психологічної експертизи класифікуються в залежності від правового статусу підекспертного і дозволених питань. Процесуальне становище випробуваного дозволяє виділити судово-психологічну експертизу потерпілих, підозрюваних, свідків і обвинувачуваних. Питання, які вирішуються судово-психологічної експертизи, дають можливість класифікувати експертні дослідження за напрямом:
психічних процесів (особливості сприйняття пам'яті, мислення, уяви та ін);
психологічних станів (пізнавальних, вольових, емоційних);
психологічних властивостей (темпераментом, характеру, здібностей та ін.)
Найважливішими видами або різновидами судово-психологічної експертизи є:
судово-психологічна експертиза неповнолітніх;
судово-психологічна експертиза повнолітніх осіб для встановлення особливостей їх психічних процесів, станів і властивостей.
Основні слідчі ситуації, у вирішенні яких використовується судово-псіхологічеекая експертиза:
визначення здатності неповнолітніх обвинувачених, страждаючих розумовою відсталістю, не пов'язаної з психічними захворюваннями, повністю усвідомлювати себе, давати звіт у своїх діях;
встановлення здатності потерпілих від статевих злочинів правильно сприймати характер і значення дій злочинця;
визначення здатності вірно сприймати значення для справи обставини і давати про них показання;
визначення наявності або відсутності фізіологічного афекту та інших емоційних станів у момент скоєння злочину;
встановлення наявності чи відсутності в особи в період передував смерті психічного стану, предрасполагающего до самогубства;
встановлення обставин, пов'язаних з управлінням технікою;
визначення можливого психологічного тиску з боку працівників правоохоронних органів на учасників кримінального процесу (обвинувачуваного, потерпілого та ін) в період розслідування злочи
Розвиток судово-психологічної експертизи пов'язаний із появою її нових напрямів (видів). Так, до нових напрямів може належати судово-психологічна експертиза злочинного угруповання, судово-психологічна експертиза фонограм і відеозапису, судово-психологічна експертиза визначення морального збитку тощо. Викликають інтерес і сучасні комплексні дослідження (наприклад, інженерно-психологічна (техніко-психологічна), психолінгвістична, патопсихологічна експертизи та ін.).

57. Підготовка та призначення СПЕ при розслідуванні та судовому розгляді кримінальних справ та вирішення цивільно-правових спорів
Дане питання регулюється N 53/5 від 08.10.98 ІНСТРУКЦІЯ про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень. Психологічна експертиза призначається на стадії попереднього та судового слідства у карних та цивільних справах. Об’єктом експертизи є психічно здорові особи (підозрювані, обвинувачені, свідки, потерпілі, позивачі, відповідачі: малолітні; неповнолітні; дорослого та похилого віку).Призначення судово-психологічної експертизи віднесено на розсуд слідчого або суду, що приймають рішення з огляду на конкретні обставини справи. Експертиза провадиться в період розслідування чи судового розгляду справи на підставі відповідного процесуального рішення: постанови слідчого (судді) чи ухвали суду. Призначення експертизи є процесуальною дією, а відтак, її провадження можливе лише за порушеною кримінальною справою. Судово-психологічна експертиза призначається в тих випадках, коли для вирішення певних питань необхідні спеціальні знання в галузі психології. Процес призначення будь-якої судової експертизи містить основні елементи: 1) збирання необхідних матеріалів; 2) обрання моменту призначення експертизи; 3) визначення предмета судової експертизи; 4) формулювання запитань експерту; 5) обрання експертної установи чи експерта. При призначенні судово-психологічної експертизи зазначені елементи наповнюються певним специфічним змістом. При проведені судових психологічних експертиз використовуються загальновідомі в науковій практиці психологічні методики та їх авторські модифікації, що пройшли апробацію та відбираються з урахуванням специфіки судових експертних досліджень і конкретних питань, поставлених перед психологічною експертизою.
Так, важливим у призначенні судово-психологічної експертизи є обрання експертів. Йдеться про те, що така судова експертиза у більшості випадків має проводитися у складі експертної комісії (не менше двох-трьох спеціалістів), що пов'язано зі складністю об'єкта дослідження психіки людини. При обранні експерта слід враховувати предмет експертизи. Зокрема, в разі необхідності дослідження психіки неповнолітніх доцільним є запрошення спеціалістів у галузі дитячої та юнацької психології; психіки людей похилого віку спеціалістів-геронтопсихологів та ін. Якщо судова експертиза провадиться за межами державної спеціалізованої експертної установи, треба віддавати перевагу особам, які мають базову психологічну освіту або без такої, однак тим, хто працює у галузі психології не менше п' яти років і має відповідні наукові публікації. Доцільно доручати проведення судово-психологічних експертиз особам, яким присвоєно кваліфікацію судового експерта на право проведення психологічних експертиз.
Істотним елементом призначення судово-психологічної експертизи є формулювання запитань експерту. Ці запитання повинні відповідати таким основним вимогам: 1) не виходити за межі спеціальних знань експерта і не мати правового характеру; 2) бути визначеними, конкретними і короткими; 3) мати логічну послідовність.
Питання: чи виник емоційний стан підекспертної особи в період, що передував її самогубству, внаслідок дій обвинуваченого (зазначити: насильство, дії, які кваліфікуються як погрози, жорстоке ставлення чи систематичне приниження людської гідності тощо); чи здатна підекспертна особа, виходячи з рівня її розумового розвитку, індивідуально-психологічних особливостей та емоційного стану, правильно розуміти характер і значення вчинюваних з нею дій та чинити опір (у справах про статеві злочини); чи здатна підекспертна особа з урахуванням рівня її розумового розвитку та індивідуально-психологічних особливостей розуміти характер і фактичний зміст власних дій, керувати ними та передбачати їх наслідки; чи має підек-спертна особа відхилення у психічному розвитку, які не є виявами психічного захворювання; якщо має, то якими саме є їх ознаки; чи вплинули (і яким чином) індивідуальні властивості психічних процесів підекспертної особи (вказати залежно від того, що має значення у справі: пам' ять, увага, сприйняття, мислення, особливості емоційних реакцій) або функціонування сенсорних процесів (зір, слух, нюх тощо) на адекватність сприйняття нею особливостей та змісту ситуації (зазначити наявні ознаки ситуації, що досліджується у справі), їх відтворення у показаннях. Слід зазначити, що на вирішення судово-психологічної експертизи можуть бути поставлені й інші питання.
13 TOC \t "Заголовок 1;1;Заголовок 2;2;Заголовок 3;3;Заголовок 1.heading 1;1;Заголовок 2.heading 2;2;Заголовок 3.heading 3;3" \h \z 15Для проведення дослідження суд або слідство надає експертові можливість психологічного обстеження підекспертного та матеріали справи.
Необхідно (з огляду на вік підекспертного та конкретні питання, поставлені перед експертизою) надати: медичну документацію, особову справу, шкільні характеристики і характеристики з місця роботи, свідчення співучнів, педагогів, колег, друзів, знайомих, родичів та інших людей, з якими підекспертний близько спілкувався. У свідченнях рідних та близьких повинні бути відображені особливості його розвитку та поведінки, умов життя, оточення, притаманні йому схильності, захоплення, інтереси. За наявності потрібно надати щоденники, листи, зразки творчості підекспертного.
Особливу увагу слід приділити свідченням або відомостям про особливості поведінки підекспертного у проблемних ситуаціях (конфлікти, покарання, втрати тощо) та свідченням про особливості його емоційного стану в обставинах, що цікавлять суд та слідство (безпосередньо у момент подій, що досліджуються у справі, у час, що передував подіям, а також після їх завершення).
Психологічна експертиза може бути об’єктивною лише за умов автентичних показань, тобто таких, які не залежать від будь-якого стороннього впливу або примусу.

58. Судово-психологічна експертиза індивідуально-психологічних якостей особистості
Судово-психологічна експертиза це психодіагностичне обстеження, кінцевим результатом якого є психологічний діагноз (встановлення індивідуально-психологічних особливостей особи). У цьому аспекті важливе значення мають психодіагностичні методики (тести), які класифікуються за різними підставами: за особливостями використовуваних завдань (тести вербальні та тести практичні), за формами процедури обстеження (тести групові та тести індивідуальні), за спрямованістю (тести інтелекту та тести особистості).
При провадженні судово-психологічних експертиз використовуються методики дослідження особистості (тест MMPI Міннесот-ський багатоаспектний особистісний опитувальник; тематичної апперцепції тест ТАТ; тест Роршаха тощо); методики дослідження мислення (розповідь за малюнком, метод піктограм, метод виключення та ін.); методики дослідження пам' яті (завчання слів, метод опосередкованого запам' ятовування, запам' ятовування десяти чисел та ін.); методика дослідження сприйняття та уваги (дослідження сприйняття форми предметів, дослідження обсягу уваги та ін.)1.
Тести, використовувані у практиці судово-психологічної експертизи, мають бути валідними. Валідність один із основних критеріїв тесту, який означає його придатність для цілей дослідження; це комплексна характеристика тесту, яка охоплює відомості про галузь досліджуваних явищ і репрезентативність діагностики. Крім того, тест повинен бути надійним відображати точність виміру, а також стійкість результатів тесту до дії сторонніх випадкових чинників.
Судово-психологічне дослідження передбачає використання методу незалежних характеристик з метою одержання об' єктивного уявлення про психологічні особливості особи, яку випробовують. За матеріалами кримінальної справи вивчаються характеристики з місця роботи, місця проживання або навчання. Аналізуються відомості про підекспертного, які містяться у протоколах допиту батьків, друзів, знайомих, колег по роботі та ін.
Майже кожна судово-психологічна експертиза передбачає використання методу бесіди. Йдеться про безпосереднє спілкування судового експерта з особою, яку випробовують. Така бесіда має проводитися за заздалегідь розробленою програмою, відповідно до вивчених матеріалів кримінальної справи. Бесіда здійснюється за допомогою постановки запитань підекспертному. Безпосередність спілкування передбачає встановлення психологічного контакту з випробовуваним.
Проведення судово-психологічної експертизи передбачає використання біографічного методу. При цьому методі підекспертний вивчається з погляду минулих етапів його життя, виявлення фактів, які мають психологічне значення. Під час застосування біографічного методу передбачається одержання даних про батьків підекспертного, його стосунки у сімейному колі (з батьками, братами, сестрами), найважливіші етапи його життя (характеристика дошкільного, шкільного періодів і дорослості).


59. Посмертна судово-психологічна експертиза психічного стану особи
Досить складним напрямом судово-психологічної експертизи є встановлення наявності чи відсутності в період, який передував смерті, психічного стану, що призводить до самогубства. Слід зазначити, що чинним кримінальним законодавством передбачено відповідальність за доведення до самогубства (ст. 120 КК України). Самогубство (суїцид) надзвичайний, винятковий акт людської поведінки, який свідчить про те, що психогенні чинники виявилися сильніші за інстинкт самозбереження, інстинкт життя. У психології суїцид визначається як акт позбавлення життя під впливом гострих психотравмуючих ситуацій. Існують різні причини суїциду. Психологічні стани у людини в період, що передує самогубству, характеризуються афективною реакцією, глибокою фрустрацією чи депресією. Судово-психологічна експертиза (посмертна) призначається з приводу поведінки психічно здорових людей. Вона може призначатись як у цивільному так і у кримінальному процесі, коли не достатньо відомостей про дійсну волю особи. Складність її проведення полягає в тому, що немає особи, яку слід випробувати, дослідження здійснюється за результатами діяльності, поведінки, даних, що зафіксовано в різних джерелах. Немає можливості досліджувати психіку людини «безпосередньо» (наприклад, за допомогою тестових методик або проведення бесіди), її вивчення у таких випадках завжди передбачає опосередкований характер.

60. Судово-психологічна експертиза емоційних станів та патологічного афекту.
Широкий розвиток техніки, її повсюдне впровадження у виробництво значно впливають на психологічну характеристику трудових процесів у позиції «людина машина», де окремі стани людини, яка здійснює певні професійні функції, можуть бути пов'язані із ситуаціями, що призводять до протиправних дій. Рівень психіки індивіда не завжди відповідає напруженню і складності розумових процесів, які необхідно виконати у зв' язку з виробничими або професійними діями. Характер виробництва, однотипність розв'язуваних завдань або ситуацій можуть зумовити позамежне гальмування, прояви якого викликають найнесприятливіші наслідки. У цьому відношенні технізація високого рівня викликає чи може викликати негативні прояви, у тому числі такі психічні стани, які перешкоджають виконанню певних функцій. У таких ситуаціях призначається судово-психологічна експертиза, яка може визначити можливості людини (психічні і фізичні) у складних (екстремальних) ситуаціях, особливості, що характеризують рівень її сприйняття, мислення, темперамент, тип вищої нервової діяльності, стан емоційної напруженості та ін. Зокрема, на вирішення судово-психологічної експертизи можуть бути поставлені питання про те, який вплив могли справити психологічні особливості особистості на її дії в незвичайній обстановці, яка створилася, чи могла особа в результаті перевтоми виконувати свої професійні функції тощо.
У психології та психіатрії розрізняють фізіологічні і патологічні афекти. Патологічний афект визначається як емоційний вибух, при якому людина не може керувати своїми діями і усвідомлювати власні вчинки. Свідомістю людини опановує одна емоційно-конкретна ідея (непоправне горе, нестерпна образа). Патологічний афект установлює комплексна психолого-психіатрична експертиза.
Фізіологічний афект стан, що знижує здатність особи розуміти значення своїх дій і керувати ними. Такий афект розглядається як емоційний стан, що не виходить за межі норми і досліджується у межах психології.
Афект це відносно короткочасні та сильні емоційні переживання (яскрава короткочасна емоційна реакція). Виникнення афекту критична точка переживання. У літературних джерелах зазначається, що афект це надзвичайно сильне, бурхливе переживання (гнів, що переходить у лють, страх, що доходить до жаху, туга, що перетворюється на розпач, тощо)1. Для фізіологічного афекту характерні істотне уповільнення інтелектуальних і вольових процесів, порушення цілісного сприйняття навколишнього. Розрізняють три стадії в розвитку афекту: 1) підготовчу; 2) афективний вибух; 3) післяемоційний період.
Складність установлення стану фізіологічного афекту пов' язана з тим, що його не можна відтворити вдруге. У процесі судово-експертного дослідження проводяться ретроспективний аналіз, психологічний аналіз результатів діяльності людини.













Приложенные файлы

  • doc 15624911
    Размер файла: 463 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий